Історія села Селець

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

1. СТЕЖКАМИ ІСТОРІЇ СЕЛА

1.1 Історія села від стародавності до наших днів

1.2 Народні умільці

1.3 Легенди краю

1.4 Духовні храми села

2. НАША БІБЛІОТЕКА

3. ВІСНИК ШКОЛИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Куди б нас доля не закинула - в краї далекі чи ближні - дороги ведуть до дому, туди, де народився, де спочивають вічним сном твої предки, де ще живуть твої батьки, родина, де кожна стежка, кожне деревце, кожен кущик ніби знають тебе. Ще здаля з блакитних небес вітають тебе жайворонки, біляві хмарки, і пахощі квітів, яких ти впізнаєш лише тут, у рідному селі, і рути-м'яти. Духм'яно-гіркувато димить на пустирях полин.

Їдеш і мимоволі затримуєш крок подивитися, помилуватися лісом, який був колись годувальником поліщуків, на луки, що простяглися по обидві сторони греблі. А там далі на сході, за селом, пливуть ріки - Горинь і Случ - святі ріки й потоки нашого дитинства. І хоч не хоч, - усміхнешся зненацька найщасливішою своєю усмішкою. А що вже казати про рідне село!

Куди б не занесла нас доля, де б не поселила - хай навіть у найбагатших країнах, - для нас найкраще у світі село Селець, спадок від чесних, неперевершених у праці і веселощах предків.



1. СТЕЖКАМИ ІСТОРІЇ СЕЛА

1.1 Історія села від стародавності до наших днів

Перша писемна згадка про село

У сучасній історичній науці прийнято починати літочислення населеного пункту від часу виявленої першої писемної згадки. Зрозуміло, що на терені Сельця люди жили з давніх давен, проте перша писемна згадка (під назвою Селець) є в акті розподілу землі Т.Ю. Гольшанської 1580 року.

Походження назви

Форма "Сельце" дуже поширена в Польщі, Білорусії. Порівняємо білоруське "сяльц, сяльцо" (фільварок, маєток, ферма, бровар, вілла). Так трактує рівненський науковець Я.Пура у своїй праці "Сучасні прізвища Рівненщини" (Дубровицький район).

Географічне розташування

Селець розташований на лівому березі річки Горинь, за 7км від районного центру, за 12км від залізничної станції Дубровиця (в минулому Домбровиця). Недалеко, в двох кілометрах від села, впадає в Горинь притока Случ. Село зі сходу, півдня, півночі оточене мальовничими луками, на заході, наче в серпанку, простягнувся ліс - батько повстанського краю. Селець межує з селами Лютинськ, Ясинець. Нині Селець і Ясинець - одна сільська Рада.

Адміністративна приналежність

В кінці XVI ст. Селець входив до Пінського повіту Брестсько -Литовського воєводства. Коли правобережжя було воз'єднано з Росією, Селець входить до Пінського повіту Мінської губернії, а в 1805 року був віднесений до Ровенського повіту Волинської губернії. Напередодні селянської реформи і до 1921 року Селець входив до Дубровицької волості Волинської губернії. В 1921 році Селець відійшов до Польщі. Спочатку входив до Сарненського повіту Поліського воєводства, а в кінці 1930 року - в складі цього ж повіту до Волинського воєводства. В 1934 було впроваджено новий адміністративний поділ, за яким на кілька сіл утворювалася одна гміна. Село Селець віднесли до Дубровицької гміни. Коли відбувся перший внутрішньосільський поділ не відомо.

До Селецької сільради входить дві вулиці села Ясинець: Садова і Івана Франка.

Щодо церковного адміністративного поділу, то Селецька парафія належала і належить до Дубровицького благочиння.

З приходом радянської влади, 15 грудня 1940 року, було обрано Селецьку сільську Раду з 20-ти чоловік. Тяжко було працювати на адміністративних посадах у воєнні і перші повоєнні роки.

Найдавніші часи

Село Селець лежить на землях літописних волинян у басейні Горині. Його історія тісно пов'язана з історією, культурою Дубровиці - колишнього центру удільного князівства. Місцевість була заселена в далеку давнину - ще в добу мезоліту, про це свідчать крем'яні знаряддя праці, знайдені поблизу села на правому березі Горині. Пізніше, в перших століттях нашої ери, тут жило плем'я дулебів (дулібів), яке в VI столітті підкорили обри (авари).

Авари жорстоко гнобили місцеве населення. Першу згадку про них подає Лаврентіївський літопис при описові варварських насильств тюрських кочевих племен обрів. Обрі - каже літописець воювали проти слов'ян й мучили дулібів - також слов'ян, й творили насилля жінкам дулібським: якщо поїде куди обрин, то не дозволяв запрягати коня чи вола, а наказував впрягти до воза три, чотири або п'ять жінок й везти його - обрина. Так мучили дулібів. У боротьбі з аварами утворився союз племен й знищив їх. З цього приводу в літописі є згадка-приказка: "Погибша аки обри".

Слово дуліби пояснюється по-різному, але найбільше переконливим є пояснення О.М.Трубачова, який цей етнічний термін виводить з германського слова дудліеба, що в перекладі означає країна волинок, тобто край, де був поширений цей музичний інструмент, який пізніше назвали волинка. Волинка - пише Я.Пура - складалась з окремих дуд, тобто дерев'яних трубок, які були вправлені в невеликий мішок чи пузир. Сюди через окремий отвір надувалось повітря, на одній дуді виконувалась певна мелодія, а всі інші безперервно гули, створюючи ніби музикальний фон.

До середини XII ст. Село входило до складу Турово-Пінського князівства. Пізніше, за часів Київської Русі, ця земля належала до володінь Дубровицьких князів.

За переказами, до монголо-татарської навали, Селець знаходився за 15 км на захід від сучасного села. Це не схоже на легенду. Таку назву носить й донині частина лісової місцевості "Селечина". Хто бував у "Селечині", той неодмінно звернув увагу на підковоподібну височину, біля якої протікає річечка. Цей підвищений ландшафт міг би мати для наших предків дві зручності: оборона дуга й водночас підвищення для будівництва житла поруч з водою.

Монголо-татари знищили поселення, і лише мала частина люду втекла на безлюдний острів у заплавах Горині. Тут на найвищій частині острова, десь за 200 метрів на південний схід від теперішньої церкви, з трьох рублених хаток зародилось нове поселення Селець. Це місце і зараз називають - Острів. Тобто острів на острові. Тут же поруч був цвинтар. Навколо острова були неприступні лісові хащі і болота.

Місцевість була зручною не тільки для оборони, а й економічно вигідною (поблизу річка, багата рибою, навкруги ліс, багатий дичиною, грибами та ягодами, диким медом тощо). Населення в основному займалося скотарством.

Роки Першої світової війни

Становище селян особливо погіршилось в період першої світової війни 1914-1918 роки. Багатьох жителів села мобілізовано до армії, а в господарствах, які в більшості залишились без чоловіків, було реквізовано значну частину тягла й продовольства. В селі панував голод.

В лютому 1917 році самодержавство було повалено, але полегшення для селян не стало. Земля залишилася, як і була за поміщиками. Тимчасовий уряд, що прийшов на зміну царю, нічого не робив для покращення умов життя народу, він був зайнятий продовженням війни.

Розруха, що настала в країні, голод, хвороби, політичне безправ'я, соціальний і національний гніт, привели Росію до більшовицького перевороту в жовтні 1917 року.

Події, що відбулися в Росії, викликали революційне піднесення серед селян, робітників, на фронтах. Цьому сприяла революційна робота більшовиків під лозунгами: "Влада Радам!", "Земля селянам!", "Мир народам!". Але Українська Центральна Рада не зуміла поширити свій Третій Універсал серед широких народних мас України.

Революційні події поширились і на наш край. 7 листопада 1917 року газета "Волинь" повідомляє, що селяни захопили маєток графині Плятер. Графиня телеграфувала губернському комісару: "Хліб розкрадають, орендарів селяни виганяють, ліси рубають, власті бездіяльні, всяке порушення права власності проходить безкарно".

Для розподілу поміщицької землі створювались Комітети бідноти. Такий комітет діяв у Сельці, створений у лютому 1918 року на чолі з Й.П.Шушком. Комітет наділяв землею селян і роздавав, в основному бідноті і незаможним, робочу худобу, реманент, насіння. Та саме в цей час, 9 лютого 1918 року, було підписано Берестейський мир між УНР, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туречиною та Болгарією. 12 лютого 1918 року уряд УНР звернувся до німецького уряду з проханням про військову допомогу, і з 19 лютого 1918 року німецько-австрійські війська почали звільняти окуповані більшовиками землі.

З приходом німців до Сельця вступив спеціальний загін гайдамаків, що складався переважно з колишніх царських офіцерів. Вони повернули всі землі поміщику. Члени комітету бідноти та їх керівники були прилюдно покарані. Карателі не тільки відбирали худобу, збіжжя, майно, вони накладали на селян контрибуцію.

"Відразу ж після приходу німців поміщики зажадали від селян знести все в маєтки, повернути ліс, худобу. Карателі експедиції шмагали нагаями дітей, жінок, стариків" - пише в своїх спогадах М.Я.Лясковець, керівник Дубровицького збройного повстання. Гайдамаки розправлялися з селянами, які симпатизували більшовикам. У Сельці заарештували члена Дубровицького волосного виконкому Т.С.Камінського. Більшовики піднімали народ на боротьбу з німцями та гетьманцями. В Сельці було організовано повстанський загін з 200 чоловік, який мав на озброєні гвинтівки, шаблі і нагани, бомби і один кулемет "Максим". Командиром загону був Т.С.Камінський. Селецький загін брав участь в Домбровицькому збройному повстанні, яке почалося 21 листопада 1918 року, а пізніше став частиною 1-го Дубровицького комуністичного полку.

Учасниками Дубровицького збройного повстання були громадяни села Селець: Іван Гордійович Петрушко, Гаврило Данилович Курач, Михайло Гордійович Войтович, Михайло Кіндратович Петрушко, Адам Єремійович Мосійчук, Йосип Іванович Петрушко, Микита Антонович Сидоришин, Примаков Яким та інші. Під час бою за Воробинські палаци, де заховались графи і гайдамаки був смертельно поранений на мосту учасник повстання Марко Васильович Велінець. В бою за залізничний вузел Сарни житель Сельця Я.Примаков один із станковим кулеметом вів бій з ротою німецького гарнізону і розсіяв її особовий склад.

Під владою Польщі

Кінець австро-німецької окупації настав з приходом до влади на Україні Директорії. Але на зміну одним окупантам прийшли інші. В липні 1919 року частину території Волинської губернії, куди входив і Селець, окупували війська Польщі. Нові окупанти не краще поводилися з місцевим населенням, ніж попередні. Вони займалися реквизиціями, грабуваннями, репресували всіх незадоволених, влаштовували єврейські погроми, поводилися наче завойовники. Населення чинило опір окупантам, піднімалося на боротьбу.

Інші готували повстання. Їх підтримували селяни харчами, одягом, допомагали здобувати зброю. Для придушення повстання польське командування змушене було відкликати частину з фронту.

18 березня 1921 року Польща уклала з РРФСР і УРСР Ризький мирний договір, яким визнала УРСР. Натомість Росія визнала приєднання до Польщі західноукраїнських земель. Таким чином Селець відійшов до Польщі. Спочатку входив до Сарненського повіту поліського воєводства, а з кінця 1930 року - в складі цього ж повіту до Волинського воєводства. В умовах панування панської Польщі становище селян було надзвичайно важким через безземелля. В Сельці земельні наділи були розпорошені малими клаптями у 8 - 20, а то і більше місцях. В багатьох господарствах не було тяглової худоби, реманенту. Через поганий обробіток ріллі і недостатню кількість внесення добрив у грунт, врожаї були низькими. На весні більшість селян не мали хліба і йшли працювати до "багатих" за мисочку муки.

Бичем селян були численні податки, які стягувалися буквально за все. За десятину орної землі, луки або городу треба було платити 10 злотих. За вола чи корову 2 проценти їх вартості, за теля - 10 злотих, за вівцю чи козу - 6 злотих, за свиню - від 8 до 10 злотих.

За несвоєчасну сплату податків накладався штраф. Штрафи й мита були справжнім лихом. Селяни платили за в'їзд до міста, переїзд через міст, постій на базарі, забій худоби, отримання свідоцтва тощо.

Жителі Сельця терпіли не тільки від малоземелля, бо кращі землі і ліс належали поміщику Плятеру, маєток якого знаходився в урочищі Воробино, а й через штучне зниження цін на продукти їхньої праці, а тим часом промислові товари коштували дуже дорого.

Великим тягарем була державна монополія на сіль, цукор, сірники, гас, мило та інші товари. На них були встановлені високі ціни. Не краще було становище з медичним обслуговуванням. Медичну допомогу селяни могли отримати лише в Дубровиці, Бережниці, Сарнах, та й то за велику плату. Лише за пораду лікаря хворий платив вдень 5, а в нічний час - 8 злотих, на хірургічну процедуру 5 злотих. На низькому рівні стояла освіта. В Сельці була лише початкова школа на три класні кімнати. Навчання велося тільки польською мовою, вчителями працювали лише поляки, як от: Бульфан, Першова, Галіцька, Яніцька. Школу відвідували мало дітей, не тільки через недостатню кількість місць у школі, а й через тяжкі матеріальні умови. Не було необхідного одягу, взуття, серед населення було лише 10 процентів письменних.

Польська влада гальмувала освітню роботу на окупованій території.

Польська освітня система намагалася опольщити українських дітей. У школах вчителі заставляли дітей відповідати на питання: "Кто ти єстесь? Поляк мали. Які знак твуй? Ожел бяли. Гдзє ти жиєш? Мензі свемі. В якім краю? В польскей зємі". Отакої! Українці живуть не на свій багатостраждальній Землі, а в польській...

Нова окупаційна влада запровадила новий територіальний поділ, нове виборче право. Найнижчою державною установою була Гміна, тобто управа на кілька сіл. Селець належав до Дубровицької гміни, Сарненського повіту, Волинського воєводства. В кожному підлеглому гміні селі був солтис. У Сельці солтисом було обрано Пилипа Федоровича Ютовця /Чуб/ 1892 року народження. За його ініціативою в 1932 році було обсаджено греблю вербами, які захищають її по нині. Гребля була насипана ще в царський період. Пісок возили кіньми/возами/. Село було поділене на бригади, кожна бригада мала свою ділянку греблі. На греблі споруджено 5 мостів. Коли верби укріпилися добре корінням в землю, мости було знесено, а греблю зробили вищою. Раніше, під час повені, село перетворювалось на острів. Єдиний шлях добратися до села була гребля.

Період 1939 - 1990

Період 1939-1990 років в історії Західно-українських земель настільки насичений подіями, що про кожне село того часу можна видати окрему книжку. Спробуємо бодай коротко описати ті трагічні й героїчні сторінки нашої історії.

Першого вересня 1939 року гітлерівські війська напали на Польщу, зв'язані з нею договірними зобов'язаннями. Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Почалася друга світова війна.

Значна кількість населення краю з радістю зустріла радянських воїнів. Почалися, так звані, соціально-економічні перетворення.

Запроваджувалася безплатна медична допомога, зросла кількість лікарень, поліклінік, амбулаторій. Утворилася система соціального забезпечення. Було реорганізовано систему освіти. Всі бажаючі могли навчатися в школі рідною мовою. Розширювалася мережа культосвітніх закладів, проголошувалося створення умов для розвитку науки, літератури, мистецтва. Але тільки в межах потреб офіційної влади.

Розподілялися серед незаможних селян поміщицькі землі. Землю Воробинського графа Плятера розподілив селянський комітет на чолі з активістом Йосипом Лукашовичем Мосійчуком. У селянський комітет входили Семенюк Петро Кіндратович, Герман Максим Павлович. На 1 липня 1940 року селяни одержали 1683 га землі, в тому числі: 628 га орної і 507 га сіножатей.

Але значна частина керівних кадрів, різних уповноважених, які прибули із східних областей України серйозно порушували закони у галузі податкової політики, хлібозаготівель, до передчасної колективізації, за яку взялися уже в 1940 році, до всього з порушенням принципів переконання і добровільності. У людей насильницько відбирали не тільки землю, яку вони одержали рік тому, а й прабатьківську. В процесі колективізації ламалися традиції, руйнувався звичайний спосіб життя. Так в селі Ясинець було знищено садибу Костянтина Олександровича Рабешка і інші.

В селі почалися соціально-економічні перетворення. З'явився медичний пункт, дитяча консультація, де вперше в житті жителі одержували безоплатну медичну допомогу. Працювали гуртки ліквідації неписьменності, політичної освіти і агрономічних знань. Всі діти шкільного віку сіли за парти, було відкрито неповну середню школу, де викладання проводилося українською мовою.

У селі відкрили бібліотеку та клуб, при якому згуртувався колектив художньої самодіяльності. Завідуючим клубом був Клим Лукашович Мосійчук - загинув на фронті.

22 червня 1941 року почалася німецько-радянська війна - одна з найжорстокіших воєн. Жорстокість, зневага до українців, як до людей нижчого гатунку, були головними рисами системи німецького "управління". Окупувавши Україну, гітлерівські загарбники запроваджували в ній фашистський, "новий порядок". Гітлерівські нелюди вбивали, душили, труїли і спалювали сотні тисяч мирних жителів, руйнували і грабували людське добро.

Вже 1 липня 1941 року окупанти зайняли село. Вони розстріляли і закатували 37 наших односельців. 44 чоловіка вивезли на німецьку каторгу. Гітлерівці пограбували в Сельці торговельно-кооперативні підприємства, колгосп, знищили школу, клуб, бібліотеку. Вони відібрали в селян багато коней, корів, свиней, домашньої птиці. Всього зруйновано 160 селянських господарств.

Мешканці села пам'ятають, як фашисти повісили серед села Павла Адамовича Горуна за те, що він покинув службу на Колківському залізничному мосту. Його фашисти знайшли в засипаному колодязі. Можливо, що його хтось видав.

За німецької окупації старостою був Петро Примаков, секретарем Петро Ісакович Черпак. Очевидці говорять, що Петро Ісакович старався робити все корисне для мешканців села. Подавав дані із зменшенням років молоді, яка підлягала вивозу до Німеччини на роботу, домагався, щоб були менші повинності для селян. Він говорив: "Доки я буду живий село ніхто не зачепить пальцем". І це йому вдавалось. Кругом німці спалювали села, в основному, по причині убивства селянами німецьких солдат. Коли село відвідав високопоставлений німецький чиновник, на якого радянські партизани вчинили засаду "за греблею" при виїзді із села, нашому старості вдалось переконати чиновника і провести його до Дубровиці лугом, повз церкву, поза засадою. Село було врятовано від німецької помсти. Радянська влада засудила П.І.Черпака на 10 років ув'язнення і вивезли на роботи до Уралу. Крім усього Петро Ісакович був хорошим спеціалістом у ковальській справі, мав технічні винаходи. Після звільнення йому заборонили вертатись в село і він проживав у Молдавії.

На кривавий терор фашистів народ відповідав запеклою боротьбою. Широко розгорнувся партизанський рух, Української повстанчої армії і радянських партизанів. В радянські партизани пішли односельці: Михайло Йосипович Петрушко, Григорій Михайлович Петрушко, Ілля Калістратович Годунко, Семен Ілліч Ліщук, Микита Климович Шафранський, Ольга Йосипівна Петрушко, Василь Йосипович Шушко і інші.

Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині. Як тільки вибухнула нацистсько-радянська війна, місцевий український діяч з села Бистричі Тарас-Бульба Боровець сформував нерегулярну частину під назвою «Поліська січ». Пізніше перейменовану на УПА з метою очищення свого регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 року німці спробували розпустити його частину, він повів своїх бійців у "ліси", щоб воювати як з німцями, так і з більшовиками. Понад 30 чоловік сельчан пішли в загони УПА, де вели боротьбу проти фашистів, червоних партизанів і більшовицьких окупантів.

17 липня 1942 року почалася велика битва на Волзі, яка закінчилася 2 лютого 1943 року перемогою радянських військ. Ця перемога відіграла вирішальну роль у корінному переломі другої світової війни. Створилися умови для вигнання загарбників з України.

Биті фашистські полчища все далі відкочувалися на Захід. У ніч на 10 січня 1944 року війська 1-го Українського фронту прорвали оборону німців на річці Горинь, визволивши м. Дубровицю і с. Селець.

Радянське командування вважало, що на терені Дубровиччини відбудуться великі бої, що фашисти вчинять опір на рубежі р. Горинь і р. Случ, обороняючи залізничний міст. Тому перед наступом мешканців с.Селець було евакуйовано в села Крупове і Мочулище. Але, слава богу, обійшлося без великих кровопролитних боїв і сельчани повернулись до своїх домівок.

Військові частини, які дислокувалися в м. Дубровиця і в навколишніх селах, готувалися до відомої великої операції "Багратіон" по визволенню Білорусії. Йшла інтенсивна розвідка. В одній з розвідгруп, 19 червня 1944 року героїчно загинув 20-річний воїн-мордвин Олександр Пилипович Щанкін, похований на кладовищі с.Селець. Могилу О.Щанкіна доглядають учні Селецької середньої школи.

З визволенням села була проведена мобілізація чоловіків до Червоної Армії. Мобілізовано 103 мешканці села. Таку тотальну мобілізацію провів Дубровицький військовий комісаріат на чолі з учасником Дубровицького збройного повстання, бувшим мешканцем с.Селець, що повернувся з радянськими військами, старшим лейтенантом Йосипом Павловичем Шушком. Багато хто із мобілізованих закінчили війну у Берліні. А Павло Іванович Мосійчук брав участь у розгромі японських мілітаристів. Додому повернувся з орденами і медалями на грудях. Степан Лукашович Мосійчук і Улян Григорович Петрушко були нагороджені двома Орденами Слави. В селі є третій орденоносець двох Орденів Слави - Семен Трохимович Козубовський, який оженився на селецькій дівчині після війни, родом із с.Вербівка Дубровицького району. Все повоєнне життя він чесно пропрацював у колгоспі на різних роботах.

Після визволення Сельця його мешканці взялися відбудовувати зруйноване. Добудували приміщення школи, клуб зробили у старенькій залишеній хаті, медпункт розташовувався у хаті Стаська Йосипа Прокоповича, магазин у Примакова Пилипа, де зараз знаходиться центральний магазин. Село за останні роки повністю перебудувалося. До 1949 року селяни села лишалися, так званими, одноосібниками. На них накладалися різні державні повинності. Перш за все, так звана, "поставка". Треба було здати з кожного гектара орної землі певну кількість зерна - по рознарядці. Після здачі поставки, так званої "першої рати", накладали другу рату, вже трохи менше і так поки не викачають все зерно. В багатьох не лишалося на насіння. Селяни, звичайно, старалися приховати зерно. Згодом, в 1950 році, була створена партійна організація, яка нараховувала в своїх рядах шість членів партії. На кінець 80-тих років на обліку парторганізації села було 67 членів партії. В партію приймали в основному активістів і виробничників. Трактористам обіцяли, якщо вступлять в партію, то працюватимуть на новому тракторі, водіям - на новому автомобілі. Доярки, свинарки, які згоджувалися на вступ у партію мали свої привілеї. Їм давали кращі групи корів, обіцяли і допомагали колгоспом будувати хати, і інше. Обіцянок своїх, як правило, дотримувалися.

Керівників колгоспу рекомендував райком партії, колгоспники мусили голосувати "за", бо по-інакшому не було прийнято. І, взагалі, повсюдна практика, в той час, була однаковою - всі голосують одноголосно, а інакше - "надзвичайний стан". Це була тоталітарна система з усіма її проявами. Першим головою колгоспу представлено в селі було якогось зайду Федора Алпатова. Про перші колгоспи в народі складали пісні:

Ой встань Ленін подивись,

як колгоспи розжились.

Хата раком, клуня боком,

і кобила з одним оком

Ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні.

В 1951 році до колгоспу ім. Сталіна с. Селець приєднано сусідній колгосп ім. РСЧА с. Ясинець, де головою був фронтовик-офіцер О.С.Мобило. Пізніше до господарства приєднано колгосп Дубровицький, а це ще одна бригада / бригадир Бандура/.

Центральну садибу розміщено в с. Селець. Господарство мало 4663 га землі, з них 2454 га орної, 1421 га сіножатей, 730 га пасовищ. Правління колгоспу і сільська Рада надавали великого значення культурному розвитку села: благоустрою вулиць, присадибних ділянок, подвір'їв. В колгоспі виготовляли штахети для огорожі подвір'я в рахунок оплати на вихододні. В 1962-1965 роках Селець був включений у сферу діяльності поліських експедицій Інституту слов'янознавства АН СРСР, які вивчали фонетичні і лексичні особливості поліських діалектів, роль Полісся в слов'янському етногенезі в українській географічній термінології та археології. Шолесье /Лингвистика, Археологія, Топонимика/ М.1967СТ.74.

Колгосп "Зоря комунізму" мав зв'язки і зміцнював дружбу з білоруським колгоспом "40 років Жовтня" с.Ольшани Столінського району Брестської області. Влаштовувалися вечори дружби, відзначалися урочисті події, обмінювалися художньою самодіяльністю.

В селі працювали гуртки духового оркестру, хоровий, драматичний. Правління колгоспу і сільська Рада надавали великого значення культурному розвитку села: благоустрою вулиць, присадибних ділянок, подвір'їв. В колгоспі виготовляли штахети для огорожі подвір'я в рахунок оплати на вихододні.

В 1968 році створено колгоспний комбінат комунального обслуговування на госпрозрахунку.

В 1969 році Селецька сільська Рада здобула першість у змаганні сільських Рад області за кращий благоустрій і культосвітню роботу. Урочисто відзначалося свято врожаю, вшановувалися ветерани праці, вручалися подарунки, премії, відбувалися народні гуляння.

У 80-тих роках особливо гучно в селі проводилися мітинги до Міжнародного дня солідарності трудящих (1 травня), до дня Перемоги.

Початок української держави

24 серпня 1991 року Верховною Радою проголошено Незалежність України. Сельчани вітали цю велику подію в житті українського народу. Громадяни села брали активну участь у Всекраїнському референдумі 1 грудня 1991 року на підтвердження Акту про державну незалежність України.

Великою подією для оновленого села стало відкриття погруддя нашому національному пророку - Тарасові Шевченку.

На даний час до Селецької сільської ради відносяться два населених пункти: с.Селець та с.Ясинець. На території Селецької сільської ради знаходиться 831двір. Населення с. Селець становить - 1877 чоловік, с.Ясинець - 504 чоловіки.

На території с.Селець знаходиться Загальноосвітня школа І - ІІІ ст., дитячий садочок «Сонечко», фельдшерсько-акушерський пункт, публічно-шкільна бібліотека, будинок культури, приватне підприємство «Горинь-Агро», поштове відділення, Св`ято- Миколаївська церква.

1.2 Народні умільці

Кожне село має своїх народних умільців. І наше село Селець теж має своїх. Це такі як Бовгиря Валентин Миколайович, який народився в селі Лютинськ. Все дитинство провів у цьому селі, а з 1980 року проживає в селі Селець. Він є прекрасний майстер по різьбі з дерева. Ось деякі з виробів, які він зробив своїми руками:

Рис. 1.1. Роботи В.Бовгирі



1.3 Легенди краю

селець фольклор поліський

Легенда про виникнення річки Горинь

Це було в часи, коли на нашу землю напали монголи. Завоювали вони й ту місцевість, де зараз протікає річка Горинь. Хан захопив у полон багато українських дівчат. Серед них була вродлива, струнка, як берізка, з довгою косою, дівчина, яку звали Гориною. Помітив її хан і захотів зробити своєю коханкою. Та коли слуги привели красуню до хана, вона вхопила ножа і вбила насильника. Дівчину тут же закатували.

У цей час юнак на ім'я Случ зібрав таких же, як і сам, сміливців, наздогнав ворогів, щоб визволити свою кохану. Та не судилося, бо ворожі сили в кілька разів були більшими.

Коли ж Случ був убитий, то струмки його крові і Горині злилися воєдино, а на місці їх злиття утворилася річка, яку на згадку про сміливу українську дівчину, нарекли Горинню.

Легенда про назву річки Горинь

В одній землі проживав князь. Померла в нього кохана дружина. Роки йшли, князь старів, а спадкоємця на велике багатство не було. Князя не любили навіть родичі, які все ж надіялись на його милість. Та він все лютішав, все частіше били людей у нього в дворі.

Ось-таки одружився він вдруге з молодою княжною з сусідніх земель. Зі сльозами йшла вона за нього. Але не питали тоді в дівчат ні бідних, ні багатих, за кого вони хочуть іти. Скоро народилася в них дочка. Молода мати в душі не чаяла в дитині. А князь лютував. Плакали від нього бідні, плакала і жінка, яка втікала від нього погроз та лайок в тихі місця. Тільки дочка й тримала її на світі, висохла, змарніла, лише очі світилися безмежною любов'ю до дочки. Своєю люттю князь і загнав дружину в могилу. Дочка до того часу вже величенька була, та не успадкувала краси матері, лише серце мала добре і відкрите. А як померла мати, то люди ще не бачили, щоб хто так тужив. Обнімала падала на труп матері, здавалося, збожеволіла. І після цього її кожний день можна було бачити на могилі покійної сидить у красивій одежі, схиливши голову, і тяжку думу думає. Навіть князь її не займав, а вже зовсім принишк, боявся доччиного напівбожевільного погляду.

Одного сонячного ранку проходив біля місця Горені (так звали дівчину люди за безмежну тугу) молодий хлопець із села. Очі дівчини зупинилися на красивому обличчі юнака. І в них промайнуло щось нове, і сама вона не знала, що це любов. З того часу виглядала його, слідкувала за кожним його рухом, при цьому негарне обличчя її ставало красним. Не втерпіла, перестріла його і сказала: "Кохаю". Гордо скинув голову хлопець, погляд його був погордливий. Та не зблідла, не злість майнула на обличчі Горені, лише посміхнулась і відступала, прощаючись з ним поглядом, А він зупинився, вражений. Яке принадне стало її лице, і посмішку її вперше бачив. Немов відчуваючи біду, юнак стиха окликнув:

Гореню, послухай.

Та вона вже не чула і, мов кізочка, метнулася вперед. Від швидкого бігу розлетілося воронням чорне волосся. Ось вона вже на березі ріки. Мить - і бурхлива річка поглинула біле княже вбрання.

А другого ранку вода винесла її на берег. Усміхалась дівчина вперше після смерті матері. Князя вивели до дочки, глянув - одвернувся. Ця посмішка докоряла йому. З того часу річку назвали Гореня (зараз Горинь). А перед заходом сонця можна побачити юнакову постать на камені біля річки.

- Гореню, Гореню! Вже мертвою причарувала ти молоде серце.

Урочища

Село Селець, як і більшість сіл Полісся, має ціле розмаїття назв урочищ, лісів, полів, потоків, у яких переплелися різні часи. Нижче подано ці назви за абеткою і так, як вони вимовляються місцевими мешканцями:

Назви полів

1.Болото 2.Волока 3.За волокою 4.Вузенька 5.Гумнища 6.Гільове болото 7.Дубровка (переважно росли дуби) 8.Дукарівська 9.3аболоття 10.3а колодязем 11.Каравіца 12.Кльомби 13.Колківська 14.Ковальова нівка 15.Люсін І6.Мошок 17.Шдгалинна 18.Попова гора 19.Паросля 20.Полядь (де колись стояли вітряки) 21.Підвеликий ліс 22. Рівчаки 23.Сад старий 24 Сад новий 25. Сортоучасток.

Назви лугів

1.Вороженик (сільський вигін) Колись, в давнину, це урочище було затоплене водою. За легендою поселення Селець було в лісі за 15 кілометрів на захід від сучасного села. Під час татаро-монгольської навали поселення було знищене. Лише трьом сім'ям вдалось втекти з лісу в східному напрямку, де виднівся острів, оточений з усіх боків водою. Підійшовши до води, вони стали ворожити, як їм перебратись на острів. Звідки й назва "Вороженик". 2.3а рікою 3.3а полем 4.Клинок З.Ковальові роги (за переказом на тому місці стояла кузня. Пізніше її знесли. Туди почали виганяти пасти худобу, де багато тварин поламали роги. Але більш ймовірним є переказ про солдата Ковальова, який після 25-ти річної служби у царській армії був наділений землею, яка залишилась після поділу землі між селянами. Цю землю до цього часу називають "Ковалів ріг” 6.Круг 7.Кошари 8.Лічаник 9.Масєївка 10.Пліська 11.Польдер.

1.4 Духовні храми

За народними переказами першим релігійним осередком на теренах с.Селець був Свято-Миколаївський монастир. Про його існування вперше письмово згадується в далекому ХVI столітті в акті поділу маєтків Гарії Гольшанської. Свято-Миколаївський монастир був заснований приблизно в другій половині ХV століття князем Юрієм Семеновичем Ольшанським на одному з островів Горині за 4 км на північний схід від родинного гнізда князів Ольшанських - Дубровиці (в минулому Домбровиця). Дубровиця у складі Волинської землі була загарбана Литвою у другій половині ХІV століття і стала центром правління князів Ольшанських, родичів великого князя Литовського Вітовта.

Князі Гольшанські були глибоко віруючими людьми і за свого правління побудували по своїх Дубровицьких маєтках чимало храмів. У 1502 році князь Юрій Гольшанський з Григорієм Глинським і Федором Мстиславовичем потерпіли поразку від татар над річкою Уж біля Овруча. Два князі загинули. Скориставшись відсутністю князя Юрія в Дубровиці татари напали на містечко і сильно його понівечили. Княжій родині вдалося врятуватися. Припускають, що на честь цього чудесного спасіння князь і вирішив побудувати Свято-Миколаївський монастир.

Існує легенда, що якось рибалки помітили як до острівця на Горині водою принесло ікону святого Миколая і скільки вони не відпихали її від берега, вона знову поверталася назад. Про це люди розповіли князю, який вбачав в цьому знак Божий-місце, де побудувати монастир. Цю ікону було розміщено в монастирському храмі, який був названий, як і весь монастир, Свято-Миколаївським. Пізніше виявилося, що ця ікона є чудотворною (зараз ця ікона знаходиться у храмі святого Миколая в Дубровиці).

Рис. 1.2. Свято-Миколаївський храм (1992)

Острівець, на якому засновано Свято-Миколаївський монастир знаходився серед непрохідних боліт і доступ до нього міг бути тільки по річці Горинь. На півночі від храму знаходились дерев'яні господарські будівлі і келії монахів. На схід від вівтаря храму було розташоване монастирське кладовище, сліди якого ще добре було видно до 70-х років минулого століття. Поруч храму стояла дерев'яна дзвіниця. Монахи вправно займалися сільським господарством, запроваджували в господарстві найновіші досягнення європейської агротехніки, обробітку землі і цьому навчали навколишніх селян. Проте їх головним покликанням залишалася молитва та спокута гріхів.

Князі Гольшанські надали монастирю святого Миколая чимало привілеїв, зокрема виділили монастирю значні земельні ділянки, дозволили ловити рибу в Горині, збирати продукти лісу, подарували с.Селець, що знаходилося в одному кілометрі від монастиря. Монастир вважався родинним, на його кладовищі поряд з монахами покоїлись члени князівської родини і їх вірних слуг. Крім того, Гольшанські дарували храму чимало прикрас і церковних атрибутів.

22 травня, в день перенесення мощів Миколая Чудотворця, у храмі відбувалися урочисті Богослужіння, на які сходилися паломники з близьких та далеких сіл.

У ХVІ столітті Західну Україну підкорили поляки. Вони впроваджували свої адміністративні, судові та економічні закони, намагалися нав'язати свої релігійні вірування українцям. Згідно Берестейської унії 1596р. частина православного духовенства підкорилася католицькому Ватикану, зберігши православний обряд. Спадкоємці роду Ольшанських також стали католиками і перестали підтримувати Свято-Миколаївський монастир. Монастир став занепадати, а його храм перейшов до громади с.Селець. Парафіяни храму святого Миколая були приписані до храму Різдва Богородиці, збудованого графом Плятером в 1865 році.

В Свято-Миколаївському храмі с.Селець Богослужіння відбувалися до 1950 року. За період існування монастирського храму священниками були Леонід Гордасевич (батько відомої поетеси Г.Гордасевич), Іван Кришпиневич, Петро Швець. В селі також діяв хор. Навчав співу сам отець Іван Кришпинович. Пізніше дяком храму Різдва Богородиці працював Володимир Кубаєвський, родом з міста Мінська. Проте на початку Великої Вітчизняної війни Кубаєвський повертається на свою батьківщину і хор розпався.

Сільський храм в 1950 році був знятий з реєстру і переживає лихоліття. Проте храмове свято 22 травня попри все продовжували відзначати з великою урочистістю.

У роки радянської окупації велася активна атеїстична пропаганда. Політика Кремля була спрямована на знищення духовного життя усіх підкорених народів. Заборонялися святкувати будь-які церковні свята та здійснювати православні обряди, активно переслідувалися священики та парафіяни. В 1963 році Свято-Миколаївський храм розібрали. Майно храму було знищено, пограбовано, невелику частину передано до храмів м. Дубровиці. Ті, хто брав активну участь у знищені храму, до біблійного віку не дожили. Щоб взагалі стерти сліди старої святині з лиця землі в 70-х роках на місці храму зробили кошару для колгоспної худоби.

Загалом Свято-Миколаївський храм проіснував біля трьох століть і був справжнім осередком православної віри. А на місці колишнього монастирища 22 травня 1994 року мешканці с.Селець поставили хрест, що й досі засвідчує існування минулої православної святині.

Після повалення радянської влади та проголошення незалежності України в нашій державі настають часи оновлення релігійного життя: повертаються культові споруди, будуються нові храми. У с. Селець жителі також почали зводити нову церкву.

Ще в кінці 80-х років ХХ ст. у селі була створена ініціативна група (церковна двадцятка). Старостою було обрано Сидоришина В.К. Та для початку будівництва храму потрібен був дозвіл. Місяцями члени церковної двадцятки оббивали поріг райвиконкому. Голова райвиконкому В.Івановський довго «думав» над проханням сельчан. Та все ж рішенням виконкому районної Ради народних депутатів № 40 від 6 квітня 1990 року було дозволено будівництво церкви. 5 червня 1990 р. отримали дозвіл від уповноваженого Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР по Рівненській області Ю.Д. Скупського.

Місце спорудження храму зумовило чимало розбіжностей серед односельців. Існувало три думки: перша - храм хотіли збудувати на місці колишнього Свято-Миколаївського храму; друга - церкву збудувати в селі біля цвинтаря; і третя - звести храм в центрі села на місці будинку Єрмійчука К.М. Та на загальних сільських зборах вирішили будувати церкву біля цвинтаря.

Загалом будівництво церкви тривало 2 роки. Храм будували у візантійському стилі на пожертви жителів с.Селець та с.Ясинець. Була створена бригада із своїх односельців (адже так було дешевше). Очолив бригаду інженер-будівельник Такун Г.І. Саме він спроектував храм та вхідні ворота на територію церкви. У зведенні храму активно брали участь всі громадяни сіл Селець та Ясинець. Дуже допомагав та всіляко сприяв спорудженню храму голова колгоспу «Горинь» М.С.Чумак.

19 вересня 1992 року церкву освятили в честь перенесення мощей святителя Миколая Чудотворця з Мірлікійських у м. Бар, яке святкується 22 травня. Освячував храм Федір Деркач, благочинний Дубровицького районного благочиння. Біля церкви зібралися всі односельці. Та все ж в цей радісний день не обійшлося без казусів - відбулося протистояння віруючих. Староста Сидоришин В. мав за мету збудувати церкву Київського патріархату. Його прибічники вирішили запобігти освяченню храму Московського патріархату. Благочинного Федора Деркача не допускав в с.Селець пікет членів Народного руху України на чолі з В.Конончуком. Жителі с.Селець виїхали на зустріч пікетникам, поламали транспаранти та легко розблокували дорогу. Святкове освячення храму відбулося.

4 жовтня 1992 року Архієпископ Рівненський і Острозький Іриней привіз Антимінс, який покладається на престол для завершення літургії. Цього дня наказом Іринея було призначено настоятеля Свято-Миколаївського храму с.Селець Миколу Миколайовича Іваничко, колишнього настоятеля Свято-Михайлівського храму с.Вичівка Зарічнянського району. Дяком стала вчителька рос. мови і літератури Белеля Н.Ф.

Отець Микола - перший сільський священик за весь період існування с.Селець. Він енергійно взявся за внутрішнє та зовнішнє оформлення храму. Царські ворота виконав Бовгиря В.М., розпис храму і іконостас - мешканці Рівного Шевчук П. і Суворов О., вхідні ворота на подвір'я храму - Герман П.Т., огорожу кували Черпак А.Д. та Черпак К.П. Вся церковна література була подарована храму прихожанами с.Селець та с.Ясинець.

Ось уже 17 років Селецька Свято-Миколаївська церква скликає до своєї обителі всіх віруючих християн, тішить та умиротворяє їх серця. Ззовні побудова нової церкви дуже нагадує колишній Свято-Миколаївський храм і як уособлення минулого храму продовжує об'єднувати та просвітлювати людські душі.



2. НАША БІБЛІОТЕКА

Далекі післявоєнні роки. По селах відкриваються школи, клуби, бібліотеки. Але то були хати-читальні. Уперше в нашому селі хату-читальню було відкрито в 1947 році. Це було в будинку Єрмійчука Клавдія Миколайовича. Першим бібліотекарем був Ожелевський Іван Іванович.

Важкі часи були тоді в країні. Своїх спеціалістів не вистачало і в село на роботу прислали молоду дівчину з Півдня.

Радянська влада приділяла багато уваги вихованню молоді і бібліотеку було переведено у приміщення клубу, який був на тому місті де зараз знаходиться школа. Це було в 1952 році.

В 1953 році в бібліотеку прийшла працювати молода наша односельчанка Якубович Галина Яківна.

В 1956 році бібліотеку переводять в приміщення пошти, де зараз розміщена автобусна зупинка. Все приміщення потопало в кущах бузку.

В 1958 році прийшла працювати Резнікова Катерина, яка працювала до 1962 року. Потім бібліотеку переводять у новий будинок культури, де вона займала одну кімнату. На роботу до бібліотеки прийшла молода випускниця школи Демідова Галина Олександрівна. Як згадує Галина Олександрівна багато дорослого населення відвідувало бібліотеку, читали молоді сім'ї. Роздільників було багато, багато було преси. Але її душа лежала до вчителювання. Галина Олександрівна вступає до педучилища, закінчивши його працює в селі вчителем.

З 1964 по 1965 рік працювала Коркош Любов. В 1967 році прийняла Петрушко Лідія Леонтівна.

12 грудня 1969 року на роботу прийшла Кохан Ніна Миколаївна. Книжковий фонд на той час нараховував 10тисяч примірників.

В 1973 році бібліотеку переведено в приміщення медпункту, де вона займала 4 кімнати. Ніна Миколаївна приймає активну участь у художній самодіяльності, співає в сільському хорі, ансамблі та агітбригаді. Ніна Миколаївна працювала разом з Ващишиною Тетяною Степанівною.

Приміщення бібліотеки в 1974 році після закінчення середньої школи в бібліотеку прийшла Сидоришина Марія Іванівна, нині директор ЦСПШБ району.

1 серпня 1977 року на роботу в бібліотеку було прийнято спеціаліста бібліотечної справи Мозоль Віру Романівну.

Рис. 2.1. Селецька бібліотека 1973 рік

В 1982 році в бібліотечній системі пройшли зміни. Бібліотека перейшла на централізовану бібліотечну систему. Бібліотека реорганізована на бібліотеку-філіал.

В бібліотеці працює Петрушко Галина Степанівна. Книжковий фонд нараховує 14 тисяч книг. В бібліотеці відведено кімнату юному читачу, дорослий фонд був в окремій кімнаті, була кімната читального залу на 10 місць.

В 1992 році бібліотеку було переведено в приміщення сільської ради. Приміщення займає 80 кв. м., 14 читацьких місць. Книжковий фонд становив 18913 примірників книг.

З 1993 по 2000 р. в бібліотеці два працівники: Міндер Віра Романівна і Чумак Алла Миколаївна.

В 2002 році пройшло об'єднання шкільної і сільської бібліотеки в централізовану систему публічно - шкільних бібліотек.

На даний час Селецька публічно-шкільна бібліотека знаходиться в двох приміщеннях: cільської ради і школи.

Бібліотека обслуговує 800 читачів, з них 325 діти. Книжковий фонд становить 24689 примірників книг.



3. ВІСНИК ШКОЛИ

З останнім приходом Польщі (1919 - 1939) посилюється натиск на все українське життя і особливо на освіту. Поляки обсаджують українські школи своїми учителями, переводять українські школи з російської мови на польську мову викладання. За переказами перше приміщення школи побудовано на початку 20 сторіччя (1919). Це дерев'яний будинок, який мав одне помешкання для вчителів і три навчальні класи. Вхід у приміщення був зі сторони нинішньої вулиці ім. Шевченка. (За Польщі вулиця Варшавська). Раз на тиждень (середа) священик проводив урок релігії. Учні цієї школи В. Сидоришина, Павло Пилипович Ютовець (1923 р.н.) свідчать, що підручників в учнів не було, батьки не мали за що купувати, бо були дорогі. Вчителі на уроках диктували, а учні записували в зошити. Завідуюча школи була Надія Іванівна Каланова.

Школа в 1939 - 1940 рр.

Коли в Селець вступили воїни Червоної Армії, виникли перші органи Радянської влади. Було націоналізовано землю, ліси, підприємства. Жителі села дістали змогу безкоштовно отримувати медичну допомогу та освіту. Всі діти шкільного віку сіли за парти, було відкрито неповну середню школу, де викладання проводилось українською мовою. Учні, які закінчили сім класів Польської школи зобов'язані були повернутися до школи знову у сьомий клас і закінчити радянську школу. У школі була організована піонерська та комсомольська організації. Молодших школярів приймали у жовтенята. У школі вивчали українську мову та літературу, арифметику, російську мову та літературу, історію СРСР, історію УРСР, ботаніку, фізику, астрономію, фізкультуру, алгебру, каліграфію, геометрію, іноземну мову, трудове навчання та інші предмети. Вчителями школи були Галина Филимонівна Водяна, Броня Йосипівна Стокроцька, Віталія Кузьмівна Кишлевська, Євгенія Устимівна Ліщук, Катерина Тимофіїв на Козакевич. Заробітна плата вчителів була низькою, але держава давала щомісяця пуд (16 кг) муки. «...Але ми були задоволені всім цим після того, що ми пережили під час голодомору 1932-1933рр. і голоду 1946-1947 рр.» - свідчить Євгенія Устимівна Ліщук. Постійно в школі працювало три вчителі на всі класи. Всі вчителі були по національності поляки.

Школа в роки війни

1 липня 1941 року німці знищили школу. Після визволення Сельця його мешканці взялися вібудовувати зруйноване. Відбудували також приміщення школи, навчання на деякий час припинилося. В радянський період школа стала чотирикласною і такою ж залишалася до 1949 року. Відразу ж було запроваджено навчання українською мовою.

Післявоєнні роки

У 1949 році Селецьку школу було реорганізовано в семирічну.

Школа в 60-х - 80-х роках

В 60-ті роки працювала Селецька восьмирічна школа. Школа розміщувалась в чотирьох пристосованих приміщеннях. Тіснота, невідповідність площі. Адже в школі навчалося 740 учнів. У центральному шкільному корпусі навчалися учні 4 - 8 класів. У другому - учні 2 - 3 класів. Один корпус був для першокласників, а також в окремому корпусі була майстерня. На той час були великі труднощі в обладнанні. Класи були маленькі. Парти були саморобні. В кожному класі був портрет В.І. Леніна і куточок класу. В школі був буфет, де учні могли купити собі зошити і чорнило, булочки. Писали чорнилом. Навчання проводилось у дві зміни, тому що було багато дітей і не вистачало класів. Всі учні школи носили шкільну форму. Учні молодших класів носили на грудях п'ятикутну зірочку з портретом малого Володимира Ульянова - їх називали «жовтенятами»; учні середнього шкільного віку на шиї носили червоні галстуки - їх називали «Піонерами», а старшокласники носили комсомольські значки із зображенням Леніна - їх називали комсомольцями.

В школі діяла піонерська дружина Імені Зої Космодем'янської та Всесоюзна Ленінська Комуністична Спілка Молоді.

Класи були поділені на загони і кожен загін обирав собі одного із героїв (Валю Котика, Олега Кошового, Олександра Матросова). І відповідно так і називався загін (загін ім. Валі Котика і т.д.).

В школі проводили вечори присвячені різним подіям («8 березня», «День знань», «День Конституції», «День Перемоги», «1 травня», «День Радянської Армії», «Новий рік», «Свято останнього дзвоника»).

Проводились шкільні лінійки, на яких визначали найкращий клас у навчанні.

В кінці року запрошували фотографів, щоб сфотографувати учнів класу з улюбленими вчителями. Також ходили на екскурсії: в Берестецький музей; в 1961 році в музей Леніна; у 1969 році в Колодязне Волинської області. Кожного року ходили пішки з ночівкою в Дубрівськ і було дуже цікаво.

В 1967 році почали виготовляти технічну документацію на нове приміщення на 640 учнівських місць. Початкова вартість становила 275 тисяч карбованців - при здачі в 1971 році - 375 тисяч карбованців. Будівництво проводилось за рахунок колгоспу. Великі труднощі були в обладнанні.

1 вересня 1971 року нова школа була відкрита і перейменована в «Селецьку середню школу».

На відкритті були присутні: заступник міністра освіти Євген Березняк, голова колгоспу П.Д. Баришевський, директор школи В.З. Яремчук, учителі, учні, батьки.

Євген Березняк дуже емоційно розповідав про свою діяльність в роки війни, саме він є прототипом головного героя з кінофільму «Майор Вихр».

У новій школі було 24 класи, працювало 8 груп продовженого дня. Дітей навчали 36 учителів і вихователів. З кожним роком школа росла і міцніла. Змінювалась її навчально-матеріальна база за рахунок самовідданої праці педколективу і всіх працівників школи. Школа перейшла на кабінетну систему навчання. Школа з року в рік була переможцем у змаганні по підготовці до нового навчального року. На базі школи проводилися районні та обласні методоб'єднання. Учні школи майже щорічно були переможцями районних предметних олімпіад, брали участь і в обласних предметних олімпіадах.

Після уроків діти заготовляли макулатуру, металолом, учні старших класів вирощували кролів. За школою була закріплена земельна ділянка, на якій вирощували корм для кролів. Був куточок живої природи.

В школі була добре поставлена спортивно-масова робота. У районних спортивних змаганнях та огляду строю і пісні школа займала перші та призові місця.

Дуже добре працював духових оркестр (єдиний в районі) та художня самодіяльність, як учнівська так і вчительська.

В 1974 році в школі було введено виробниче навчання, де випускники набували спеціальності механізатора.

Школа завжди була в авангарді всіх корисних справ села: парк, сквер. Учні школи постійно надавали посильну допомогу колгоспу у виконанні сільськогосподарських робіт.

Випускники школи працюють в різних галузях народного господарства і на різних керівних посадах. Адже хто, як не школа навчила їх любити і поважати своїх вчителів, батьків, рідну школу. Вони завжди пам'ятають, що школа дала їм віру в майбутнє. І за це випускники вдячні школі довіку.

Про це вони висловлюють свою вдячність на щорічних традиційних зустрічах випускників 10-ти, 20-ти та 30-ти років, які відбуваються у лютому місяці.



ВИСНОВКИ

У різні епохи Полісся притягувало своєю таємничістю і загадковістю мандрівників, вчених, письменників. Недарма “батько торії” Геродот, що жив у 485-430 роках до нашої ери, у своїй безсмертній “Історії в дев'яти книгах” із захопленням розповідає про поліський край і його мешканців будінів (вудінів). Геродот передає первісну красу нашої землі, порослої густими лісами і очеретом, здується і величезне озеро, оточене з усіх боків непрохідними трясовинами. Місцевий люд промишляв тут полюванням на бобрів та видр. Древній автор був вражений величезною кількістю білих диких корів, що проживали в лісах. Багато вчених схиляються до думки, що Геродот так назвав безрогих лосів. Минали віки… Думку Геродота підтримав античний вчений Птоломей. У європейських хроніках збереглися спогади німецького мандрівника Дітмара, якого вразило море серед лісів, що було насичене “злими духами”. У Галицько-Волинському літописі під 1274 роком згадується про князя Мстислава, який “від Копиля пішов на південь до Полісся”. У 1560 році в Гданську була видана мапа Полісся доктора Зайкера. Про Полісся не припиняли фантазувати й у XVIII столітті. Вчені Танфільєв, Ейфальд пов'язували безліч озер і непрохідних боліт із залишками первісного моря. У своїх роздумах вони наводили факти про залишки древніх кораблів та якорів, що знаходили в посушливі роки поліщуки на болотах.