Григорій Савич Сковорода про виховання особистості

Зазначимо, що й сам Сковорода був у свій час прекрасним вчителем, чудовим майстром бесід на різноманітні моральні теми. У викладанні в переяславському та Харківському колегіумах, у бесідах з простими селянами, в листах до учнів і друзів просвітитель показав високі зразки логічного, видуманого й дієвого переконання.

До вчителя мислитель ставив великі вимоги: насамперед глибокі знання, відданість своєму народу, гуманність, повагу до тих, кого він навчає, здатність переконливо володіти словом, терплячість, безкорисливість.

Сковорода підкреслював важливе значення морального виховання. Головним завданням морального виховання вважав виховання людяності, благородства і вдячності.

Відомо, що в латині здавна існувало слово “mos”, яке означало “характер, вдачу, звичай”. Водночас воно тлумачилось ще як “припис, закон, правила”. Виходячи з цих значень, Марк Туллій Цицерон утворює слово “moralis” - “той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв”. Слідом за ним Сенека та інші письменники починають використовувати термін “moralitos” - мораль.

Поняття - моральність і мораль - до цього часу використовуються паралельно. Проте, ми вбачаємо, що мораль - передусім, певна форма свідомості, що є сукупністю усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки. Моральність розуміється як втілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. При цьому мораль надає моральності певних орієнтирів, а для самої моралі (як форми свідомості) конкретні моральні якості, які є проявом у дійсності, виступають критерієм, своєрідним “камертоном” поведінки.

Проблема єдності моральної свідомості, моральних цінностей і поведінки тісно пов'язана з розв'язанням завдань рівня досконалості морально розвиненої особистості. Тому таким важливим стає питання про зміст моральних якостей. В педагогічній літературі та практиці зміст понять якостей, їх число не мають усталеного числового визначення.

Мораль, виступаючи формою суспільної свідомості, що представляє сукупність принципів, вимог, норм і правил, регулює поведінку людини у всіх сферах її суспільного життя.

Психологи визначають два основні способи регулювання поведінки людей: зовнішнє регулювання, яке базується на моральних нормах - вимогах та суспільній думці; і внутрішнє регулювання, яке базується, перш за все, на моральній свідомості, моральності мотивів, добровільної поведінки [25].

У педагогічних поглядах Сковороди відбились основні напрями передової педагогіки: гуманізм, демократизм, висока моральність, любов до батьківщини і народу. У притчах та байках Сковорода висміював бездуховне дворянство - аристократичне виховання і протиставляв йому позитивний ідеал виховання, мета якого - утвердження високих моральних якостей, формування гармонійно розвинутої людини.

Запорукою успішного виховання дітей, за Г. Сковородою, мають бути добрі настанови, викорінення поганих звичок. Він рекомендував у зв'язку з цим такі методи виховання, як бесіда, роз'яснення, приклад, поради та інше. Виховуючи дітей, - радив він, необхідно вдаватися до переконань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки.

Великого значення у розвитку мотивації моральної поведінки особистості Сковорода надавав почуттям. Останні найяскравіше виявились у його вченні про «серце» людини. Серце, за Сковородою, - це єдність думок, почуттів і прагнень людини. Ця єдність, очевидно, полягає в тому, що думки, зумовлюючи почуття особистості, в той же час самі стають глибоко інтимними, задушевними. Вони, виходячи із глибини душі особистості, зігріті її почуттям, стають переконаннями, визначаючи тим самим її дії. Думки мислителя XVIII століття про пріоритетне значення морального виховання молоді, не менш своєчасні й сьогодні. Його філософській спадщині притаманна пристрасна зверненість до проблеми розвитку «благого серця» людини, яке він цінував вище од широкої обізнаності в науках: «Коликовое идопоклонство воспитывать человеческим наукам и человеческим язикам восприносить и воспричитать воспитаніе? Кая полза ангелскій язик без добрыя мысли? Кій плод тонкая наука без сердца благого?» [10, с. 104]. Таким чином поняття серця набирає змісту «бездонної думок безодні» і сучасним українським філософом А. Бичко інтерпретується як специфічний пізнавальний засіб, методологічний принцип: «Думка, або серце, є дух» [3, с. 343]. Категорія серця, що виступає основою однієї зі складових української ментальності - кордоцентризму, набуває у філософії Г. С. Сковороди характеру стійкого ядра поряд з екзистенційністю (орієнтацією на неповторність людського життя) і антеїзмом («сродністю» світу і людини). Серце характеризує душу людини, а думки сердечні є справжньою її силою, а тому вінцем щасливого існування є «радість серця».

Самобутнім, індивідуальним носієм, добувачем авторської істини є моральна особистість, яка не просто є виявом авторської ідеї, а в силу моралізаторства, повчальності та дидактичності є зручно виховною формую. І все це знайшло вияв у притчах просвітителя-філософа.

Сковорода створює модель у відповідності з концепцією буття, яку ж сам і представляє. Герої притчі - це особистість з набором якостей, прибічником яких є автор. Тому створена модель образу - персонажу - «це експериментальний полігон», на якому проходить зіткнення різних позицій - моральних, світоглядних, філософських» [25].

Визначальним у моральному вихованні, за його переконаннями, є формування звичок високоморальної поведінки молоді, оскільки звичка «не в знании живет, но в делании». Результатом морального виховання є особистість, котра прагне стати кращою. Виходячи з цих положень, Сковорода звертає також особливу увагу на виняткове значення поваги і любові до дітей, гуманного ставлення до них з боку батьків старших, вчителів.

Через свободу людина зможе досягнути вищої досконалості, тому Сковорода утверджує принцип свободи як основи буття, поза якою не можливе щасливе існування особистості. Наштовхнути людину на моральне самовдосконалення і тим допомогти їй торувати шлях свободи - це один з фундаментальних принципів філософії Просвітництва, що повною мірою виявилося у філософській системі мислителя. Він і в житті, і в творчості дотримувався злагоди душі й розуму, що формує думку, допомагає знайти істину [25].

2.4 «Сродна» праця - джерело радощів та морального вдосконалення людини

педагогіка вітчизняний сковорода народність

У процесі розвитку суспільства праця була рушійною силою розвитку людини. Вона удосконалювала знаряддя, розвивала свій мозок, співіснувала з подібними собі, що збагачувало її досвід. Працюючи, людина перетворювала природу і тим самим вносила свою лепту в розвиток культури, яка є процесом розвитку самої людини як суб'єкта діяльності. Саме в культурному середовищі людина представлена як істота, що саморозвивається, самореалізується. Уся наша творчість, наша культура виростали й розвивалися у важкій праці, коли доводилось людині «дійсно в поті чола перемінювати твердий камінь у хліб насущний…» [14, с. 293 - 295].

Сковородинівська етика проповідує працелюбність, поміркованість, чесну і безкорисливу дружбу - всі ті моральні риси, які знайшли найширше вираження у фольклорі. Г. Сковорода щедро користувався народною мудрістю - вона наснажувала його на глибокі філософські роздуми.

В античному світі ставилися до праці з презирством - її мали виконувати раби і наймити, а панівна верхівка займалася керівництвом державою, війнами, мистецтвом, філософією тощо. Мало чим змінилися ці погляди і в часи Г. Сковороди - тяжка фізична праця мала виконуватися лише простим убогим людом, селянами-кріпаками, ремісниками. Якщо ремісники зуміли зробити свою працю якоюсь мірою мистецтвом, то селянство взяло на свої плечі весь тягар тяжкої фізичної праці. Проте поетична уява селянина бачила не тільки її темні сторони, а й піднесла її, опоетизувала, мала в ній джерело радості, задоволення. Ніщо не ціниться у народній мудрості так високо, як чесна праця.

Г. Сковорода піднісся до філософського осмислення праці, розумів її внутрішню потребу для людини, побачив у ній красу, розвивав думки про - сродну працю, тобто про природжену здатність кожної людини до того чи іншого заняття. Такі погляди притаманні народному світогляду, та Сковорода по-своєму інтерпретував їх і літературно оформив. «- Бо чого не переможе чесна праця? -запитував він. Хіба не приємно працювати, коли ми народжені для цього».

Цінність учення філософа про «сродню» працю, розкрито, зокрема, у творах «Благодатний Єродій», «Пчела і Шершень», «Жайворонки», полягає в тому, що воно, на відміну від еллінських тверджень, спрямоване проти усвідомлення й використання праці лише як джерела досягнення матеріальних благ. Сковорода вбачає у праці джерело радощів і людського щастя, вважає її основою доброчесності, адже через працю особа дістає змогу вдосконалюватися морально. Неробство тлумачиться як моральне зло. У «сродній» праці людина найповніше виявляє й реалізує свої здібності, приносить користь суспільству, через що труд стає солодким. З іншого боку, керуючись своєю життєвою філософією й педагогічним досвідом, гуманіст не протипоставляє природу вихованню, але наголошує, що правильне виховання має лише посилювати розвиток закладених у дитині задатків, чим і сприятиме формуванню «істинної» людини. Словами «благодатного» птаха Єродія, триєдиного символа стійкості, благочестя, боротьби зі злом, героя однойменної притчі Г. С. Сковорода напучує: «Аще всяческая строит премудрая и блаженная натура (природа), тога како не едина она и исцеляет и научает? Всякое дело спеет, аще она путеводствует. Не мешай только ей, а если можеш, отвращай препятствія и будьто дорогу ей очищай. …Не учи его (камінь) котиться, а только помагай. Яблони не учи родить яблока: уже сама натура ее научила. Огради только ее от свиней, отрежь волчцы (будяки)…» [10, с. 104].

За переконаннями Сковороди, краще бути талановитим бондарем, ніж бездарним письменником. Природно, що в праці людина з найбільшою повагою реалізує свої можливості, приносячи найбільшу користь суспільству. Саме через працю реалізується моральне самовдосконалення людини. За Г. Сковородою, успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, скромність, бадьорість духу («кураж»), а також гуманізм та милосердя.

Як бачимо, пропагуючи «сродню» працю, Сковорода має на увазі гармонійну відповідність практики покликанню: кожен має прагнути до тієї праці, до якої має здібності. Зрозуміло, що такі думки мислителя об'єктивно були спрямовані проти сучасного йому суспільного устрою, проти феодального ладу, в якому панували спадкові привілеї і захищалися інтереси експлуататорських верхів, в якому бездарні люди займали державні пости і посади, в той час як, наприклад народжений у селянській сім'ї повинен був назавжди залишитися селянином.

«Сродна» праця є джерелом людського щастя та добра. Проте кожна людина має внутрішню «сродність» лише до певного виду діяльності, хоча є люди, які віділяються феноменальною здатністю, «сродністю» до багатьох видів діяльності. Отже, для кожної людини джерелом добра може бути лише «сродна» їй праця, займаючись якою, вона приносить користь суспільству, а значить, і досягне свого власного щастя.

Сковорода підносить значення праці як першооснови суспільного буття, як передумови людського щастя. Він наголошує, що прагнення до творчої праці закладені в самій природі людини, яка стає щасливою, задоволеною тільки тоді, коли робота відповідає природним нахилам, здібностям людини, тобто є «сродною».

В основі педагогічних поглядів є діяльність, яка витікає з природного покликання, із природної спорідненості людини і спрямована на користь усього суспільства. Застосував письменник на практиці свою теорію «сродності» все своє життя (навчаючи дітей і молодь), постійно вдосконалюючи та пропагуючи її. Вона ж, у свою чергу, випливала з його вчення про самопізнання, про переконання в тому, що природа людини добра, що вона містить великі можливості, тільки потрібно вміти їх виявити, допомогти розкритись. Він називає школу «садом», бо звідси бажання вчителя є - не ламати природу дитини, а сприяти розвиткові нахилів, здібностей.

Виховний вплив на людину, дитину здійснюють усі процеси, що відбуваються у житті, а найбільше - навчання. Унаслідок чого ставляться завдання: сформувати в дитини певний світогляд, знання, уміння, та навички, які є певним спрямуванням на життєвий досвід, ґрунтом, на якому виробляються переконання, наявність яких свідчить, що вона свідомо обрала свій шлях, розуміє зміст та наслідки своєї діяльності. А це сприяє виконанню вимог зміцнює віру в дієвість принципів, розвиває рішучість, наполегливість у досягненні мети тому, що кожна людина має власну їй неповторність, індивідуальність, яка проявляється тільки в «сродній» праці [25].

У трактаті «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру» перед нами постає своєрідна утопія, якою є мрія філософа про гармонійне суспільство, побудоване на «сродності». Така програма досягнення гармонії між людиною і суспільством, як слушно підкреслюють дослідники, не витримує критики і перевірки дійсністю. Цінність і значимість сковородинівської теорії «сродності» в іншому: філософські роздуми про щастя людини займатись природною, улюбленою справою є водночас і осудом кар'єризму, гонитви за славою, почестями, багатством.

Дослідник Юрій Барабаш висуває ще одну суттєву грань творчої спадщини мислителя: Григорій Сковорода першим в українській літературі, педагогіці зумів по-новому оцінити труд, побачити в ньому не кару Божу за первородний гріх Адама і Єви і не просто засіб до існування, а джерело радості, душевного задоволення, важливу передумову щастя. Такою є «сродна» праця.

Щастя людини Г. Сковорода бачив у праці, прославляв працю як джерело радості і задоволення. Проте не можна обійти того факту, що це уславлення має абстрактний характер. Для щастя людини потрібно, щоб праця була вільною. Сковорода гадав, що будь-яка праця принесе щастя, якщо вона Ї сродна, аби людина любила її й вкладала у неї всю душу.

З працею завжди пов'язана і пісня, і поезія.

Простий трудовий народ сприймав його думку як свою, розумів її, поділяв, вона була доступною людям праці, підносила гідність людини-трудівника, славила його працю як найвищий здобуток, як джерело щастя. Народ знав і любив Григорія Сковороду, свого наставника, захисника.

«Сродна» праця - це як духовні, так і тілесні потреби, що звеселяють дух, приносять задоволення та насолоду процесом виконуваної діяльності. Діяльність, яка є для людини «сродною», визначається тим, що є однаково корисною для носіїв мікрокосмосу і включає в себе усвідомлення процесу творчої діяльності як насолоди вищої від нагороди за кінцевий результат.

Отже, необхідним середовищем існування й діяльності людини є те культурне середовище, вплив якого на людину з часу її народження і на людство в цілому має універсальний характер. У ньому людина представлена як істота, що саморозвивається, самореалізується як суб'єкт, як результат власної діяльності. Дійсний зв'язок культури з людською діяльністю стає зрозумілим лише тоді, коли сама діяльність розвивається як джерело, причина формування, розкриття «сродності», розвитку та становлення людини. У ній об'єктивуються всі без винятку творчі сили людини, всебічність та багатогранність її діяльності з освоєння світу, уся сукупність прагнень та устремлінь особистості.

ВИСНОВКИ

Педагогічні погляди Г. С. Сковороди зросли на традиціях національної етнопедагогіки, яка своїм корінням сягає в сиву давнину, коли лише формувалася українська людність.

Г. С. Сковорода досить широко користується традиційними народними засобами передачі педагогічної мудрості, коли остання вкладається в уста героїв казок, легенд, байок, притч, оповідей. Цим засобом педагог веде щиру розмову з молоддю, залучує до роздумів, сприйняття здорової моралі.

Поезія Г. С. Сковороди, філософські трактати, епістолярні твори, які вийшли з-під пера українського педагога-енциклопедиста свідчать про високий літературний хист, обдарованість і талановитість їх автора і які як прямо, так і опосередковано беруть участь у вихованні читача, у формуванні кращих його рис.

Тривалість і неупередженість багатолітнього досвіду дають підстави доказово твердити:

– твори різних поетичних жанрів, філософські трактати, листи, промови та інше зі спадщини Великого Українця мають пряме і опосередковане значення у виховному процесі, беруть участь у формуванні особистості;

– погляди Г. С. Сковороди, його світоглядна позиція і переконання сформувалися на рідному фольклорі, педагогічному українознавстві, на народній психології, національній етнопедагогіці й народній філософії, що ріднить його з народом, робить нероздільним з ним;

– увібравши народну мудрість, найкращі здобутки національної етнопедагогіки, Г. С. Сковорода відшліфував їх на гранях свого таланту і повернув народові вічні духовні скарби - як Зорі Чумацького Шляху, як Заграву української національної педагогічної думки, як смолоскип шкільництва та освіти в Україні-неньці.

1. Літературна (поетична) творчість Г. С. Сковороди заклала підмурівок для появи у майбутньому класичних творів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка та інших, бо на той час українська поезія вже досягла силабо-тонічного ужитку.

Педагогічні ідеї Г. Сковороди відіграли значну роль у подальшому розвитку вітчизняної науки про виховання і освіту. Українці із вдячністю згадують його як мудрого вчителя. Думки великого просвітителя, втілені у віршах, у піснях, розносилися по землі кобзарями й лірниками, полонячи людські душі. І. Франко писав: «Григорій Сковорода - явище вельми помітне в історії розвитку українського народу, мабуть, найпомітніше поміж усіх духовних діячів наших XVIII століття».

Г. С. Сковорода стояв у центрі духовного життя народу, мав значний вплив на формування національної класичної літератури, на розвиток окремих жанрів народнопоетичної творчості (пісні, байки, пареміографічні твори), на формування офіційної педагогіки та етнопедагогічних уявлень населення, на вдосконалення системи філософських поглядів на світ, суспільство, людину та її духовність, на розвиток культури слов'янських країн і народів.

Узагальнюючи, можна засвідчити: подвиг Г. С. Сковороди полягає в тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної народно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив у своїх літературних і педагогічних творах у тому вигляді, в якому їх могла розуміти більшість висококультурних, малописьменних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації.

Своїми творами просвітитель прагнув донести до свідомості кожного найважливіші закономірності щасливого життя як загальнолюдської мети й тим самим збагатив вітчизняну філософію гуманістичним життєствердним ученням: від пасивного прийняття щастя до активного утвердження його в ідеалі самопізнання, «сродної» праці на своє і спільне благо.

Вести мову про значення поетичної, педагогічної, філософської, епістолярної спадщини Григорія Савича Сковороди, з різних сторін оцінюючи її, з урахуванням різноманітних недоліків, доцільно в масштабі не України, а більшості слов'янських країн, бо це - неординарне явище в темряві віку, блискавка людської думки, сяйво українського генія, предтеча педагогічної думки, національного шкільництва та освіти незалежної України.

2. Цінність педагогічної спадщини Г. Сковороди переоцінити неможливо, вона завжди займала і буде займати гідне місце в триєдиній системі педагогічного процесу, слугуватиме направляючими постулатами освітнього процесу, до яких постійно звертаються фахівці педагогіки, вихователі, всі, кого цікавлять проблеми формування Людини.

Як філософ Григорій Сковорода відомий насамперед своїми просвітницькими етичними ідеями, заснованими на критиці соціальної нерівності, паразитизму, експлуататорських класів, на моральному звеличенні трудового народу. В центрі уваги Григорія Сковороди, як і всіх інших просвітителів XVIII століття, була проблема людського щастя. Сенс життя людини він вбачав у самопізнанні, а щастя - у праці, яка відповідає її природним нахилам.

Тому для Сковороди людина - це не просто тілесний індивід, це окремий світ, «мікрокосмос». Пізнання людини означає, за Сковородою, не просто знання її тілесної організації (плоті), а осягнення її внутрішньої, духовної природи. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Мислитель не заперечує ролі й значення наукових і технічних досягнень, але наголошує на недостатності прогресу самого по собі для людського щастя. Він чи не першим із філософів нового часу висунув ідею перетворення праці до життя в найпершу життєву потребу і найвищу насолоду.

Григорій Сковорода повстав проти соціального поневолення людини, проти влади речей, здирства, користолюбства, наруги над вільними потягом людини до відповідності її нахилам, «сродної» праці. Ідея Сковороди про забезпечення всім і кожному «сродної» праці передбачала перебудову суспільного життя на основі перетворення праці у найвищу потребу і найвищу насолоду. Його критика спрямована проти паразитизму панівних класів, проти використання ними результатів людської праці для задоволення егоїстичних, «плотських інтересів».

Основні аспекти сковородинської концепції «сродної» праці: самопізнання, самопошук (співставлення роду діяльності та здібностей), самовдосконалення, самоутвердження, (побудова та використання моделі діяльності), усвідомлення самоцінності людського «Я» (залежить від внутрішнього світу людини, спрямованості думки, що визначається природною вдачею, внутрішніми духовними можливостями), визначення антропологічного характеру духовності, гармонійність

визначальних начал (розуму та почуття), гармонійність світовідчуття.

Сучасна педагогічна наука повинна усвідомити концепцію «сродної праці», складову етики Г. Сковороди, що, на нашу думку, може бути не тільки методологічною засадою природо- і культуровідповідності в навчанні і вихованні, але й основою рефлексії, в якій, за слушним спостереженням Т. Яценко, «…увага спрямована на діяльність власної душі і передбачає віковузрілість, психологічнездоров'я суб'єкта та його схильність до розміркувань» [24, с. 115].

Таким чином, «сродна» праця може стати основною та головним чинником національної освіти, скласти фундаментальні засади процесу становлення і розвитку творчої особистості в сучасному суспільстві, в основі яких лежить принцип організації сучасного процесу виховання та освіти: антропоцентризм; ідея праці (шлях активності людини, основне джерело щастя та задоволення); осмислення тілесної організації (самопізнання); осягнення та бачення духовної природи людини (вдосконалення); неповторність світовідчуття; народність виховання.

Головний педагогічний принцип Сковороди - розвиток природних здібностей людини. Суттєві моменти його педагогічної теорії і практики, викладені у віршах, байках та у філософських творах, давно привернули увагу дослідників.

Метою виховання він вважав не тільки навчити знаходити істину, пізнавати явища природи, а насамперед - прищепити благородні почуття, такі як дружба, вдячність, любов. Природу людини характеризує не тільки її розум, скільки «благоє серце», «добра воля», тобто схильність до здійснення добрих вчинків. Природа «єсть всенародная и истинная учительница». Та це не означає, що процес виховання відбувається стихійно, сам собою. Ролі педагогічної науки, вихователя, школи Григорій Сковорода надає важливого значення. Хто бажає навчити сам, мати необхідний моральний авторитет вчителя, вміти поєднувати слово і діло, наголошував він.

Освіту Григорій Сковорода розглядав як один з основних засобів у реалізації свого соціального ідеалу. Виходячи із своєї філософської концепції та особистого педагогічного досвіду, він обґрунтував низку актуальних проблем. Вирішуючи їх, зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної педагогічної науки. У притчах, байках, листах філософ оголошував війну невігластву. Він критикував школу, яка не виховує справжньої людини, а лише прищеплює прикмети показного благородства, манери світської поведінки.

Григорій Сковорода твердив, що природа, вільні нахили, а не штучна муштра, є основною виховання. Він відкидав поширене тоді серед панівних класів захоплення іноземними гувернерами, підкреслював важливу роль батьків як природних вихователів своїх дітей, підносив принцип гармонійного виховання розуму, серця і тіла, обстоював трудове виховання.

У своїх працях Григорій Сковорода поверховій «світській» освіті протиставляв трудову освіту і виховання, обстоював переваги народної педагогіки. Виходячи з положень гуманізму, він звертав увагу на важливе значення у вихованні поваги педагога до особистості дитини. Він підкреслював, що чуйність, гуманність і чесність можуть сформувати у юнацтва тільки такі педагоги, яким ці риси властиві.

На новому етапі розвитку педагогічної думки ми знову віднаходимо в творчій і педагогічній спадщині Григорія Сковороди народні корені, черпаємо ідеї патріотизму, духовного самовдосконалення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Артемова Л. В. Історія педагогіки України : підруч. / Любов Вікторівна Артемова. - К. : Либідь, 2006. - С. 126 - 130.

2. Барабаш Ю. «Знаю человека…» Григорій Сковорода. Поэзия. Философия. Жизнь / Юрий Барабаш. - М., 1989. - С. 216.

3. Бичко А. К. Історія філософії : підруч. / Бичко А. К., Бичко І. В., Табачковський В. Г. - К., 2001. - С. 343.

4. Ващенко Г. Виховний ідеал / Григорій Ващенко. - Т. 1 : Виховний ідеал. - 2001. - С. 343.

5. Волкова Н. П. Педагогіка : посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / Наталія Павлівна Волкова. - Видавничий цент «Академія», 2002. - С. 94-103.

6. Державна національна програма ”Освіта”. Україна ХХІ століття. - К. : Райдуга. - 1994. - 62 с.

7. Зимня І. Ключевые компетенции - новая прадигма результата образования / І. Зимня // Дайджест педагогічних ідей та технологій. - 2003. - № 4. - С. 20.

8. Історія педагогіки / [за ред. М. В. Левківського, О. А. Дубасенюк]. - Житомир, 2003. - С. 179-186.

9. Історія педагогіки : курс лекцій [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www. info-library.com.ua.books-book-69.html/

10. Ковалинский М. И. Жизнь Григория Сковороды / Михаил Иванович Ковалинский. - Мн. : Соверменный литератор, 1999. - С. 104-122.

11. Крижко В. В. Аксіологічний потенціал державного управління освітою : навч. посіб. / В. В. Крижко, І. О. Мамаєва. - К. : Освіта України, 2005. - 224 с.

12. Любар О. О. Історія української школи і педагогіки : навч. посіб. / Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. - К. : «Знання», 2003. - С. 159-170.

13. Макаренко А. С. Твори : в 7 т. / Антон Семенович Макаренко. - М. : АПН РСФСР, 1957. - Т. 5. - 1954. - С. 105-106.

14. Мірчук І. Призначення нації // Людина і довкілля (Людина і довкілля в українській духовності). Антологія / [упоряд. В. С. Крисаченко]. - К. : Заповіт, 1995. - С. 293-295.

15. Проблеми освіти : наук. зб. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http// smacae.riev. ua/pdf/perijdika _jsviti/ Problems_jsviti_54-V2. pdf

16. Сковорода Г. С. Сочинения / Григорій Савич Сковорода. - Мн. : Современный литератор, 1999. - С. 475-477.

17. Сковорода Григорій. Твори : у 2 т. [2-е вид, виправ.]. - К. : ТОВ «Видавництво «Обереги»», 2005. - Т. 1. - 2005. - С. 9-112.

18. Соболь В.О. З глибини віків : Вивчення давньої укр. літ. в школі : посіб. [для вчителя] / Валентина Олександрівна Соболь. - К. : Зодіак-ЕКО, 1995. - С. 164-166.

19. Стельмахович М. Г. Теорія і практика українського національного виховання / Михайло Гнатович Стельмахович. - Івано-Франківськ, 1996. - С. 50.

20. Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. : навч. посіб. - Кн. 1 / [за ред. О. В. Сухомлинської]. - К. : Либідь, 2005. - С. 198-207.

21. Ушинський К. Д. Твори в 6 т. / Костянтин Дмитрович Ушинський. - К., 1954. - Т. 1. - 1954. - С. 51.

22. Эрн В. Ф. Сковорода. Жизнь и учение. Борьба за Логос. Г. Сковорода. Жизнь и учение // Владимир Францевич Эрн. - Мн. : Харвест, М. : АСТ, 2000. - 568 с.

23. Ягупов В. В. Педагогіка / Володимир Вікторович Ягупов. - К. : Либідь, 2002. - С. 497 - 499.

24. Яценко Т. С. Основи глибинної психології: феменологія, теорія і практика / Тамара Семенівна Яценко. - К. : Вища школа, 2006. - С. 115.

25. http //www.nbuv.gov.ua/

Размещено на Allbest.ru