Особливості взаємодії вчителя та учнів на уроках іноземної мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Умови та принципи успішного навчання іноземних мов

1.1 Функції вчителя та основні вимоги до його теоретичної та практичної підготовки

1.2 Основні принципи навчання іноземним мовам

Розділ ІІ. Загальна характеристика уроку іноземної мови як складного процесу взаємодії між вчителем та учнями

2.1 Суть уроку іноземної мови та вимоги до нього

2.2 Типи та структура уроку іноземної мови

Розділ ІІІ. Характеристика окремих новітніх підходів до навчання іноземних мов

3.1 Комунікативний метод навчання іноземних мов

3.2 Здійснення диференційованого метод в процесі навчання іноземної мови

3.3 Особливості гуманістичного та особистісного методу у навчанні іноземної мови

Висновки

Вступ

Реалізація стратегічних завдань державної загальноосвітньої політики, розроблених у Національній доктрині розвитку освіти в Україні, диктує нове ставлення до вивчення іноземних мов, адже у зв'язку з розширенням міжнародного співробітництва та інтеграції зростає значення іноземних мов, які тепер потрібно знати не тільки дипломатам, перекладачам і викладачам, більшості спеціалістів вищої й середньої ланки, а й широким верствам громадян.

Така масова потреба в знанні іноземних мов вимагає перегляду, осмислення та якісного оновлення всіх складових системи навчання цього вже не просто шкільного предмета, а значущої складової освіти кожної людини.

Важливим чинником, який сприяє ефективності навчання іноземної мови, є вміння вчителя моделювати навчальний процес відповідно до сучасних вимог науки та практики. Модель буде успішно реалізована тоді, коли якнайповніше відповідатиме конкретним умовам навчання.

Відомо, що процес навчання іноземної мови, як і інших предметів, передбачає взаємну діяльність учителя і учнів, а також учнів один із одним.

Актуальність роботи полягає в тому, що уміння вчителя раціонально організовувати педагогічне спілкування з учнями значною мірою визначає ефективність навчального процесу. При цьому поняття взаємодії на уроці іноземної мови передбачає насамперед спільну погоджену діяльність усіх суб'єктів навчального процесу, а також взаєморозуміння між ними, що виникає у процесі виконання цієї діяльності. А усе це є психологічними засадами успішної педагогічної діяльності.

У зв'язку з цим основну структурну одиницю навчального процесу, якою є урок, варто розглядати як складний акт спілкування. Головною метою і основним змістом цього акту є практична діяльність, спрямована на досягнення взаємодії між суб'єктами педагогічного процесу.

Предметом вивчення є процес взаємодії вчителя та учнів, його роль в забезпеченні ефективності навчально-виховного процесу, а об'єктом є урок іноземної мови.

Метою даної роботи є: охарактеризувати особливості взаємодії вчителя та учнів на уроках іноземної мови та формування навиків, та вмінню у вивченні іноземної мови. Відповідно до мети поставлені наступні завдання: проаналізувати умови та принципи успішного навчання іноземних мов, дати загальну характеристику уроку іноземної мови як складного процесу взаємодії між вчителем та учнями, охарактеризувати окремі новітні підходи до навчання іноземних мов в середній школі, зокрема комунікативний, диференційований, особистісний та гуманістичний підходи.

В якості методологічної бази роботи використано праці вчених таких, як: Вєтохова О.М., Вишневського О.І., Зимньої І.А., Іващенка Ф.І., Ніколаєвої С.Ю., Редько В., Рогової Г.В. та інших.

Курсова робота складається з: вступу, трьох розділів, двох загальних висновків, українською та англійською мовами, переліку використаної літератури.

Розділ І. Умови та принципи успішного навчання іноземних мов

1.1 Функції вчителя та основні вимоги до його теоретичної та практичної підготовки

Провідна роль у здійсненні навчально-виховного процесу у школі завжди належала і належить учителеві.

Навчальний процес з іноземної мови в сучасній школі це, перш за все, спільна діяльність учителя та учнів, де учень є суб'єктом навчання та спілкування нарівні з учителем. Вступаючи в стосунки співробітництва, учитель орієнтується не на функції дитини як учня (згідно з якими він повинен виконати вправу, вивчити правила, прочитати текст і т.п.), а на його особистість та перспективи його розвитку. Від поведінки вчителя буде залежати, чи відчує себе учень партнером у спілкуванні з ним. Учитель повинен говорити природно, невимушено, звертаючи увагу на реакцію співрозмовника, не читати свої репліки з плану-конспекту чи з карток. При спілкуванні він повинен враховувати інтереси співрозмовника, стежити за виразністю своєї інтонації, жестів, міміки, за тим, як він рухається, стоїть, сидить. Учитель завжди має бути доброзичливим, учень повинен відчувати, що його інтереси - це інтереси вчителя. Доброзичливість повністю виключає на уроці роздратованість, грубість, окрик.

Учитель є джерелом інформації, лідером колективу, взірцем морально-етичних норм поведінки, моделлю майбутньої мовленнєвої діяльності, організатором психологічного клімату і керівником взаємовідносин в учнівському колективі.

Нові підходи до розв'язання проблем освіти, зокрема і в галузі викладання іноземних мов, передбачають нові вимоги і до підготовки вчителя, його кваліфікаційної характеристики.

Кваліфікаційна характеристика - це перелік основних вимог до професійних якостей, знань і вмінь фахівця, необхідних для успішного виконання професійних обов'язків [14, c.476].

Методичний компонент його кваліфікаційної характеристики включає вимоги до теоретичної і до практичної підготовки вчителя іноземної мови.

Вчитель іноземної мови при теоретичній підготовці повинен знати і розуміти:

- основні етапи розвитку методики навчання іноземних мов;

- основи теорії формування комунікативної компетенції учнів, яка складається з компетенції: а) мовленнєвої; 6) мовної (лінгвістичної); в) соціокультурної; г) соціолінгвістичної; ґ) країнознавчої; д) навчальної; є) стратегічної; є) дискурсивної тощо.

При практичній підготовці вчитель іноземної мови повинен вміти реалізовувати:

- комунікативно-навчальну функцію, яка складається з інформаційного, мотиваційно-стимулюючого і контрольно-коригуючого компонентів, тобто кваліфіковано застосовувати сучасні принципи, методи, прийоми і засоби навчання іншомовного спілкування;

- виховну функцію, тобто вирішувати завдання морального, культурно-естетичного, трудового виховання учнів засобами іноземної мови з урахуванням особливостей ступеня навчання;

- розвиваючу функцію, тобто прогнозувати шляхи формування і розвитку інтелектуальної та емоційної сфері особистості учня, його пізнавальних і розумових здібностей у процесі оволодіння іншомовним мовленням;

- освітню функцію, тобто допомагати учням в оволодінні уміннями вчитися, розширювати свій світогляд, пізнавати себе та іншу систему понять, через яку можуть усвідомлюватися різні явища [5, c.43-44].

Крім основних чотирьох зазначених функцій, учитель має здійснювати:

- гностичну функцію, тобто аналізувати свою професійну діяльність і навчальну діяльність учнів, добирати підручники та посібники, прогнозувати труднощі засвоєння учнями мовного і мовленнєвого матеріалу, а також оволодіння мовленнєвою діяльністю, вивчати та узагальнювати досвід інших вчителів у галузі навчання іноземних мов;

- функцію конструктивного планування, тобто планувати і творчо конструювати навчально-виховний процес у цілому і процес навчання конкретного матеріалу з урахуванням особливостей ступеня навчання; планувати навчально-комунікативну діяльність учнів на уроці та в позакласній роботі; здійснювати у комплексі різні види індивідуалізації навчання іноземної мови: мотивуючий, регулюючий, розвиваючий, формуючий;

- організаторську функцію (в органічному зв'язку з гностичною та функцією конструктивного планування), тобто реалізовувати плани (поурочні, серії уроків, позакласних заходів) з урахуванням особливостей ступеня навчання; творчо розв'язувати методичні завдання у процесі навчання і виховання з урахуванням провідних характеристик учнів певного навчального закладу, вносити до планів методично правильні корективи з метою досягнення бажаного результату, виходячи з цілей навчання іноземної мови в конкретному типі навчального закладу.

Функції вчителя визначаються як зовнішні щодо системи «учень - предмет». Учитель є організатором і співучасником навчально-виховного процесу. Функції учня і вчителя повинні. бути чітко розмежовані. У кожного з них своя діяльність - учень, навчається, учитель керує його діяльністю.

Таким чином, у навчально-виховному процесі діють два суб'єкти, стосунки між якими мають переважно характер співробітництва. Цей тип взаємин є для навчально-виховного процесу оптимальним, бо, з одного боку, він зберігає за вчителем функцію управління, а з другого, - дає учневі можливість діяти самостійно. Постійні відхилення, здебільшого в бік авторитарності, деформують навчально-виховний процес і позбавляють учня власної ініціативи.

Зусилля вчителя спрямовані на конкретні точки системи «учень - предмет». Їх щонайменше чотири:

1) одержання і опрацювання зворотної інформації, що стосується навчання, розвитку і виховання учня. Будь-які навчально-виховні заходи є продовженням формування особистості, а тому успіх зусиль учня і вчителя значною мірою залежить від того, наскільки вдало підібрано «точку відліку». Функція вчителя ускладнюється тим, що в класі він має справу не з одним, а з 20-24 учнями. Через це вивчення їх досвіду повинно мати дещо узагальнений характер і стосуватися певних груп учнів. Доцільним може виявитися диференційований підхід до учнів, урахування успіхів окремих з них. Серед факторів, на основі яких учитель будуватиме свою тактику навчання учнів, слід зазначити такі: фактичний рівень знань, умінь і навичок, здібності, нахили, запити і практичні цілі, вікові і фізіологічні особливості тощо. Узагальнений висновок у кожному окремому випадку повинен давати більш-менш чітку картину можливостей і схильностей учнів до виконання намічених завдань. З огляду на це вчитель приймає рішення щодо посилення мотивації, визначення предмета тощо;

2) безпосередній вплив на учня. За умов співробітництва вчителя та учня не виключається прямий вплив першого на другого. Він здійснюється кількома шляхами: оцінюванням результатів діяльності учня у формі виставлення оцінок або оціночного коментування, заохоченням чи осудом у зв'язку з виконанням певного завдання або вчинком (більш педагогічно виправданим вважається перше, оскільки воно є формою психологічного підкріплення виконаної дії), різноманітними спонуканнями до дії у формі пропозицій, підказок, побажань, прохань тощо, які можуть виражатись як словесно, так і за допомогою інтонації, жестів, міміки тощо, постійним впливом на мотиваційну сферу учня;

3) визначення і презентація об'єкта діяльності учня і функція вчителя щодо об'єкта діяльності учня, визначається в двох напрямках: учитель повинен, по-перше, вибрати предмет або його частину і, по-друге, знайти найбільш відповідний щодо поставлених, завдань шлях його методичної презентації. Вибір предмета для навчально-виховної ситуації значною мірою обмежений вимогами програми та змістом підручників. Проте ці обмеження у навчанні іноземної мови не є надто категоричними. У ряді випадків за вчителем лишається право вибору предмета розмови, теми для читання, застосування на власний розсуд певних засобів навчання;

4) вплив на процес діяльності учня. Людина - істота соціальна. Як вже зазначалось, у своїх намаганнях, спрямованих на пізнання і перебудову предмета, учень постійно звертається до інших людей, радиться з ними. Дуже важливо надати учневі необхідну допомогу, зберігши при цьому максимум його самостійності. Домінування вчителя є пагубним для формування власної ініціативи учня. Учитель виступає як джерело потрібної інформації, тобто як фактор підтримки і як сила, що скеровує діяльність учня [3, c.27-28].

Значною мірою рівень навчання іноземних мов залежить від якостей вчителя.

Вчитель є посередником між учнями, навчальним матеріалом та навчальним процесом. Він відбирає та реалізує стимули, спрямовує реакції учнів на них. Щоб ефективно виконати таку роль, йому необхідно бути порадником, помічником, консультантом, партнером у спільному розв'язанні навчальних задач та проблем. Для цього викладачеві необхідні такі якості, як: схильність бути лідером, приязність, готовність допомогти учню, здатність зрозуміти його, вміння активізувати у нього почуття відповідальності, створити умови для вільної навчальної діяльності, не зупиняючись на досягнутому.

Через дії вчителя в класі, характер його взаємодії з учнями виявляються його погляди на навчання, на світ, на себе, його ставлення до свого навчального предмета та до учнів. У поглядах та поведінці вчителя виявляються сутність та основні якості його особистості. Педагогічні погляди вчителя зазвичай мають більший вплив, ніж організаційні заходи, програми, підручники. Тому вчителю необхідно чітко усвідомити систему своїх поглядів, переконань, розуміти свої педагогічні дії, намагатися звіряти їх з принципами та переконаннями учнів.

Вчитель має бути «рефлексуючим практиком», критично аналізувати свою практичну діяльність. Весь час він має випробовувати погляди на практиці, послуговуючись своїм досвідом та досвідом інших вчителів. Саме в цьому - одне з головних джерел руху вперед, професійного удосконалення [5, c.44].

Вчитель повинен мати чіткі цілі. Одна з них - допомогти своїм учням стати ефективними і самостійними в навчанні і житті. Щоб досягти цього, необхідно шукати шляхи формування в учнів здатності керувати своїм навчанням, навчити їх вчитися, бачити ті зміни, що відбуваються з ними. Вчителю необхідно вміти допомогти учням виробити їхню навчальну стратегію, вибрати цілі, стиль життя та роботи, розвивати їх самосвідомість, почуття особистої відповідальності за свої дії і вчинки

Можливості вчителя більші, ніж просто передавати знання. Це й формування вмінь навчатися; закріплення впевненості учнів у своїх силах, самоповазі, мотивації; підвищення зацікавленості до навчання; організація певного навчального оточення. Важливо зосередити зусилля вчителів на розвитку всієї особистості кожного учня.

Центральною фігурою у навчальному процесі є учень. Тому головна увага у навчанні має приділятися формуванню не знань, а поглядів, переконань учнів. Саме від них значною мірою залежать всі результати навчального процесу, в тому числі знання, навички, вміння. Учні індивідуальні, тому вони специфічно впливають на навчальний процес. Індивідуальність виявляється в способах роботи учнів та її результатах.

Оскільки кожен учень - це індивідуальність, для вчителя важливо вивчити сильні та слабкі сторони своїх вихованців, допомагати їм у формуванні планів вивчення мови, бути відповідальним за них, вміти реально оцінювати їхні досягнення, бачити причини успіхів та невдач, правильно обирати стратегію навчальної діяльності.

1.2 Основні принципи навчання іноземним мовам

В основі навчання будь-якому предметові в школі, у тому числі й іноземній мові, лежать дидактичні принципи - вихідні положення, покликані визначати стратегію і тактику навчання в кожній «крапці» навчального процесу, оскільки вони зв'язані з цілями, змістом, методами, прийомами, організацією навчання і виявляються у взаємозв'язку і взаємозалежності [14, c.82].

Одним з важливих дидактичних принципів є виховний принцип навчання. Очевидно, мова може йти не стільки про переорієнтацію цілей навчання, скільки розкриття самого поняття виховання в школі, яким воно повинно бути, що розвивати та виховувати в учнів.

Розвиток самодіяльності і самоорганізації учнів у навчальному процесі припускає таку організацію, при якій учні почували б себе повноправними суб'єктами цього процесу, уміли б організовувати свою діяльність по вивченню іноземної мови й оволодінню нею.

Приймаючи в увагу практичну мету навчання іноземній мові - навчати її як засобу спілкування, варто назвати принцип комунікативної спрямованості. Це означає, що навчання повинне будуватися таким чином, щоб залучати учнів до усної і письмової комунікації, тобто спілкування досліджуваною мовою протягом усього курсу. Цей принцип тією чи іншою мірою знайшов відображення у всіх сучасних роботах по методиці, підручниках і навчальних посібниках з іноземних мов.

Принцип комунікативної спрямованості визначає добір і організацію навчального матеріалу: тематику, сфери спілкування, ситуації спілкування, можливі в заданих умовах.

До важливих методичних принципів варто віднести принцип диференційованого та інтегрованого навчання, які є специфічними для цього предмету. Суть його зводиться до наступного. З одного боку, для кожного виду мовної діяльності характерний свій «набір» дій і навіть своє лексико-граматичне оформлення. Отже, необхідно проводити розмежування в навчанні усної та письмової мови; аудіюванню і говорінню; читанню і письму; підготовленої і непідготовленої мови і т.д., оскільки в навчанні кожному з зазначених видів мови, форм мови вирішуються свої методичні задачі і використовуються вправи, адекватні формуючій діяльності, виконання яких повинно вести до оволодіння необхідними навичками й уміннями [20, c.44].

У навчальному процесі при навчанні іноземній мові можна акцент робити або на диференційованому, або на інтегрованому навчанні. Це стосується головним чином стартового моменту.

У навчанні іноземній мові велику роль відіграє принцип врахування рідної мови. Рідна мова повинна враховуватися при доборі змісту навчання - навчального матеріалу і його організації в самому навчальному процесі. У лінгвістичному плані - для прогнозування труднощів при навчанні вимовної, граматичної і лексичної сторони іноземної мови; при навчанні графіки і орфографії; при семантизації. У психологічному плані - для визначення структури мовних дій, які дії і скільки їх потрібно зробити, щоб виробити навички, необхідні для формування мовних умінь; де можливий перенос, де тільки коректування, а де формування заново. Усе це безумовно відбиває на кількості і характері вправ. І нарешті, при навчанні іноземній мові необхідно враховувати мовний досвід учнів у рідній мові.

Принцип свідомості в навчанні іноземним мовам визнається в вітчизняній методиці в якості одного з провідних, оскільки свідомість відіграє важливу роль в оволодінні предметом; вона дає можливість підвищувати інтелектуальний потенціал цього навчального предмета, суть якого полягає в навчанні розумінню думок і їх вираженню на новому для учнів мові.

У навчанні іноземній мові особлива роль належить також принципові активності, оскільки оволодіння іноземною мовою можливе в тому випадку, якщо інтенсифіковано навчальну діяльність кожного учня, якщо кожний є активним учасником навчального процесу, якщо він залучений у мовну діяльність протягом усього курсу навчання цьому предмету і вона виконується ним з бажанням і інтересом, а для цього сама діяльність повинна бути мотивована у навчальному процесі і мати особистісний зміст.

Особливе місце у вивченні іноземних мов займає принцип наочності. Наочність у методиці навчання мовам створює умови для почуттєвого сприйняття, привносить другу дійсність у навчально-виховний процес [16, c.54].

Принцип наочності широко використовується при роботі над мовним матеріалом.

При обов'язковій середній освіті особливу роль належить принципу доступності. Його дія виявляється в тому, щоб навчання будувалося на рівних можливостях школярів, щоб вони не випробовували нездоланних труднощів. Однак це не означає відсутність труднощів. Труднощі повинні бути, тому що тільки переборені труднощі доставляють учневі почуття задоволення від витраченої праці.

Принцип надійності здобуває особливе значення в навчанні іноземній мові, оскільки вивчення мови сполучене з постійним ростом знання одиниць мови і мови.

Надійність забезпечується, по-перше, змістовністю самого досліджуваного матеріалу, відчуттям важливості і необхідності його для спілкування в усному мовленні, читанні; по-друге, яскравістю представлення його при ознайомленні з ним учнів, коли створюються живі образи, встановлюються відповідні асоціації, коли в момент ознайомлення порушені почуття (сприйняття зробило емоційний вплив на учнів) і мислення - вони були поставлені перед необхідністю здійснювати такі розумові операції, як аналіз, синтез, порівняння, міркування; по-третє, досить великим тренуванням у сприйнятті і відтворенні засвоюваного матеріалу відразу ж після ознайомлення і на наступних уроках із включенням зорового, слухового і моторного аналізаторів; по-четверте, самостійним творчим застосуванням при вирішенні комунікативних задач в усному мовленні, читанні і письмі; по-п'яте, систематичним контролем за засвоєнням матеріалу, що робить сприятливий вплив на запам'ятовування матеріалу [20, c.52].

Принцип індивідуалізації відіграє особливу роль. Виховання активної, всебічно розвитої особистості, оволодіння комунікативною функцією іноземної мови неодмінно припускає облік індивідуальних особливостей учня: які його природні дані, що він знає і вміє, до чого в нього виявляється особливий інтерес. Індивідуалізація в навчанні, таким чином, можлива при гарному знанні вчителем учнів.

Сказане показує, що вчителеві потрібні психологічні знання для реалізації принципу індивідуального підходу, щоб успішно організувати навчально-виховний процес і керувати ним.

Зі сказаного можна сформулювати для вчителя наступні рекомендації:

1. У процесі навчання іноземній мові показувати учням, як можна використовувати наявні в них знання, навички й уміння в рідній мові при вивченні іноземного.

2. Підходити по-різному до роботи над навчальним матеріалом і до формування навичок; не навчати тому, що вони знають і вміють з рідної мови. Це дозволить більше приділити уваги і часу новому.

3. Організуючи спілкування на основі засвоєного матеріалу, потрібно створити сприятливі умови, що спонукають до спілкування, щоб учням було приємно слухати, говорити, читати і писати іноземною мовою. Не показувати свого роздратування невмінням учня виконати завдання, вселяти в них впевненість у тім, що вони просуваються в оволодінні мовою, більше підкреслювати їхні успіхи, ніж невдачі.

4. При читанні головна увага учня звертається на змістову сторону що читається, а для цього ширше потрібно використовувати завдання комунікативного характеру: про що довідався, що прочитав, як до цього відносишся. Не давати повторного читання тексту, не змінюючи завдання. У старших класах ширше варто користуватися при читанні суспільно-політичних, публіцистичних, науково-популярних текстів, завданнями по реферуванню, анотуванню, при роботі з книгою, газетою, як найбільш відповідним потребам учнів цього віку.

5. Потрібно встановлювати різноманітні зв'язки, що торкаються думок і почуттів учнів.

6. Ставити перед учнями проблемні питання, щоб стимулювати їхню інтелектуальну активність.

7. Усіляко розвивати в учнів інтерес до досліджуваної мови, організацією самого процесу його вивчення і використання змістовного матеріалу, щоб викликати в них позитивну мотивацію.

8. Ширше використовувати індивідуальну і колективну роботу у взаємозв'язку і взаємодії, що не тільки буде активізувати кожного, але і буде сприяти зімкненню колективу.

9. При проведенні роботи з учнями уважно придивлятися до того, як відбувається оволодіння навчальним матеріалом різними учнями, і надавати допомогу тим, хто її потребує, використовуючи диференційовані завдання та роздавальний матеріал.

Розділ ІІ. Загальна характеристика уроку іноземної мови як складного процесу взаємодії між вчителем та учнями

2.1 Суть уроку іноземної мови та вимоги до нього

Педагогічна наука розглядає процес навчання як свідому й цілеспрямовану сумісну діяльність учителя та учнів. В сучасній школі ця діяльність здебільшого проходить в рамках уроку, який доповнюється самостійними заняттями вдома, позакласною роботою та факультативними заняттями з предмета.

Урок іноземної мови як основна організаційна одиниця навчального процесу є його частиною і водночас самостійною, цілісною ланкою. До нього ставляться ті ж загальнодидактичні й методичні вимоги, що й до всього навчального процесу. В ньому синтезуються закономірності навчання, органічно взаємодіють цілі, зміст і методи. Він реалізує методичну концепцію, покладену в основу навчання. Тому проблеми уроку звичайно розглядають разом з питаннями методики та організації циклу уроків.

Сутність уроку як самостійного цілого зумовлена його методичним змістом - сукупністю положень, що визначають його особливості, структуру, види та прийоми роботи [12, c.238].

Вимогами до уроку іноземної мови, що випливають з цілей, змісту та технології навчання цього предмета у школі, є:.

1. Мовленнєва спрямованість уроку. Визначення мовленнєвої діяльності як основного об'єкта навчання передбачає формування чотирьох видів цієї діяльності - слухання, говоріння, читання, письма на уроці іноземної мови. Для досягнення таких цілей необхідна, по-перше, практична орієнтація уроку, тобто переважання вправляння у спілкуванні над повідомленням знань та їх осмисленням. Кожен урок повинен мати конкретні практичні цілі, спрямовані на формування мовленнєвих навичок та вмінь. По-друге, мовленнєва спрямованість уроку означає комунікативний характер вправляння. Такі вправи як: переклад, складання речень за зразком, переказ тексту і т.п. мають бути також підпорядковані комунікативним цілям. Комунікативне вправляння - це завжди мовленнєва діяльність в нових ситуаціях з певною метою. Виконуючи комунікативну вправу, учень вирішує поставлене учителем розумово-мовленнєве завдання, його мовлення пов'язане з конкретною природною або створеною штучно ситуацією спілкування. Комунікативна атмосфера повинна пронизувати весь урок, починаючи з повідомлення вчителем завдань уроку ("Сьогодні ми поговоримо про те, як можна відпочити на канікулах, прочитаємо казку, навчимося виражати прохання англійською (французькою, німецькою, іспанською) мовою) і закінчуючи підсумком уроку, коли вчитель оцінює роботу учнів, наголошуючи на їх досягненнях саме в оволодінні комунікацією.

2. Комплексність уроку іноземної мови. Ця особливість уроку зумовлена природою мовлення: у мовленні всі види діяльності взаємодіють, сприяють формуванню один одного. Отже на уроці іноземної мови всі аспекти мови - фонетичний, лексичний, граматичний - вивчаються взаємопов'язано, взаємозумовленим є й навчання видів мовленнєвої діяльності. Так, кожна доза мовного матеріалу повинна опрацьовуватись в усіх видах мовленнєвої діяльності. Наприклад, засвоюючи структуру активного граматичного мінімуму, необхідно передбачити вправи у вживанні та розумінні цього явища в усіх видах мовленнєвої діяльності. Для засвоєння структури пасивного граматичного мінімуму необхідна практика в читанні чи аудіюванні. Це проте не означає, що на уроці в однаковій мірі розвиваються всі види мовленнєвої діяльності. Один чи два з них будуть переважати над іншими.

3. Іноземна мова - мета і засіб навчання. Це положення пов'язане з використанням засобів мовної наочності для оволодіння діяльністю на іноземних мовах, що реалізується завдяки мовленню вчителя. Мовлення вчителя виконує дві важливі функції. По-перше, воно використовується для організації вчителем навчання та виховання на уроці. Отже воно повинно бути виразним, переконливим, грамотним, економним. По-друге, мовлення вчителя іноземної мови на відміну від вчителів інших предметів є засобом навчання, тобто зразком для наслідування, опорою, котру може використати учень, стимулом, що спонукає до мовлення. Тому воно має бути зразковим, тобто нормативним; автентичним, тобто саме так у даній ситуації сказав би носій мови; адаптивним, тобто відповідати можливостям та мовленнєвому досвіду учнів; різноманітним за засобами вираження думки.

Створення іншомовної атмосфери на уроці має стати одним із завдань учителя іноземної мови, тому він повинен прагнути до ведення уроку виключно іноземною мовою. Спочатку доцільно перекладати учням свої розпорядження на рідну мову, а з часом обмежити її використання тільки найнеобхіднішими ситуаціями. Проте при значущості мовлення вчителя воно не повинно займати більше 10% часу уроку. Решта часу повинна бути віддана мовленню учнів [12, c.239].

4. Висока активність розумово-мовленнєвої діяльності учнів. Ефективність уроку визначається ступенем розумово-мовленнєвої активності учнів, і завдання вчителя полягає у залученні їх до активної внутрішньої розумової та зовнішньої мовленнєвої діяльності і підтриманні її протягом уроку. До факторів, що стимулюють розумово-мовленнєву діяльність, відноситься використання змістовного та інформативного навчального матеріалу, що відповідає інтелектуальному розвитку учнів; постановка цілей, що спонукають учнів до вирішення комунікативних завдань, до висловлювання власних думок; застосування прийомів навчання, що дають можливість кожному учню брати безпосередню участь у мовленнєвій діяльності та максимально збільшують їх активний час на уроці (самостійна робота, колективні форми навчання тощо).

Стимулювання активності учнів має бути пов'язаним з розвитком у них мовленнєвої ініціативи. Це означає, що домінувати на уроці повинен учень, а не вчитель. Така вимога відповідає особистісно-діяльнісному підходу, згідно з яким у центрі навчання знаходиться суб'єкт - учень. Учитель в контексті цього підходу організовує, спрямовує і коректує навчальний процес, виходячи з інтересів учня, рівня його знань та вмінь [6, c. 63].

5. Різноманітність форм роботи учнів. З огляду на сучасну тенденцію навчання, згідно з якою учень розглядається як суб'єкт навчальної діяльності, актуальним є застосування таких її форм, котрі інтенсифікують навчання, спонукають до активної роботи кожного учня і разом з тим дають йому можливість самому регулювати темп та умови виконання діяльності. Вимога різноманітності форм роботи є особливо важливою для навчання усного мовлення, адже на відміну від аудіювання і читання, які легко організувати як синхронну діяльність, усне мовлення потребує взаємних контактів, які й повинен забезпечити вчитель на уроці.

Особливий ефект у цьому смислі дає поєднання індивідуальних форм роботи з колективними. До індивідуальних форм відносять роботу у фронтальному режимі (відповіді учнів по черзі), опитування окремих учнів, індивідуально-масове тренування (самостійне синхронне виконання завдань з аудіювання, читання, письма, а також говоріння та проговорювання). Колективні форми роботи охоплюють колективно-масове тренування в парах без змін або із зміною партнерів (напр., прийоми "шеренги", "натовп") та в малих групах від трьох до п'яти учасників (самостійне синхронне виконання вправ учнями у двійках, трійках і т.п.), хорове реплікування в режимі група - група, група - один учень, один учень - група. Колективні форми роботи учнів є перспективними для навчання спілкування. Вони не тільки збільшують активний час діяльності учнів, але й знижують стан тривожності, допомагають подолати боязнь помилок, формують в учнів почуття колективізму [15, c.51].

6. Мотиваційне забезпечення навчальної діяльності. Мотивація, під якою розуміють спонукальні сили до вивчення іноземної мови, зумовлена суб'єктивним світом учня, вона визначається його власними бажаннями, пристрастями, особистісною зацікавленістю у навчанні. На уроці іноземної мови мотивація забезпечується рядом факторів.

По-перше, матеріал, що використовується на уроці, повинен бути цікавим, відповідати смакам та уподобанням учнів. Це може бути не тільки цікавий текст, але й сучасна пісня, поезія, гумор тощо.

По-друге, прийоми роботи з навчальним матеріалом повинні приваблювати учнів. Цьому сприяють колективні форми роботи, де учень відчуває себе суб'єктом спілкування, навчальні ігри (ігри-конкурси, змагання, ігри на здогадку, рольові ігри, буквені ігри, рухливі ігри і т.п.), що ставлять учнів у життєву ситуацію, проблемні завдання до вправ, які сприяють інтелектуальному розвитку учня.

По-третє, учень повинен усвідомлювати рівень своєї успішності у вивченні іноземної мови, бо це викликає задоволення собою, відчуття прогресу в навчанні. Успішність навчання досягається доступними та посильними навчальними завданнями, її оцінкою з боку вчителя та учнів. Щоб завдання було посильним, учень повинен мати можливість скористатися зразком виконання дії, необхідними опорами, ключами для самокорекції, що може забезпечуватись використанням різноманітних допоміжних засобів навчання, як нетехнічних, так і технічних. Оцінку успішності учня не слід ототожнювати виключно з балом. Учитель має широко використовувати заохочувальні репліки оцінного характеру типу. Таке позитивне підкріплення на уроці сприяє росту інтересу до предмета, викликає впевненість у собі.

По-четверте, на мотивацію навчання позитивно впливає сприятливий психологічний клімат на уроці. Атмосфера спокійної врівноваженості, взаємної довіри, відчуття рівноправності, партнерства у спілкуванні викликає в учнів задоволення від навчального процесу, бажання брати в ньому участь. Сприятливо впливають також моменти релаксації (музичний фон, фізкультпаузи), котрі знімають втому в учнів, підвищують їх загальний тонус і, таким чином, перешкоджають спаду мотивації. Знання вчителем вищезгаданих мотиваційних засобів та їх застосування сприяє успішному навчанню іноземної мови.

2.2 Типи та структура уроку іноземної мови

Основними критеріями класифікації уроків іноземної мови є цілі уроків та ступінь сформованості навичок і вмінь. На цей час в методиці узвичаєно поділ уроків на два основних типи. Перший тип - уроки, що спрямовані на формування мовленнєвих навичок користування мовним матеріалом. На таких уроках має місце ознайомлення з новим мовним матеріалом та тренування з метою його використання в аудіюванні, говорінні, читанні та письмі. Проте тут може мати місце і практика на основі засвоєного матеріалу. Другий тип - це уроки, що спрямовані на розвиток мовленнєвих умінь. На уроках цього типу переважає практика в мовленнєвій діяльності. Однак їй може передувати певна кількість тренувальних вправ, котрі готують до неї.

Безумовно, описані типи уроків не виступають в абсолютно чистому вигляді. Уроки іноземної мови об'єднуються спільними рисами, проте реалізуються вони в різних варіантах, формуючись у різні види уроків в залежності від характеру навчальної діяльності.

Логіка уроків першого типу зумовлена особливостями нового матеріалу і того виду мовленнєвої діяльності, в якому він буде використовуватись. В межах цього типу можна виділити такі види уроків: ознайомлення з новими лексичними особливостями та формування лексичних навичок усного мовлення і читання, ознайомлення з новими граматичними положеннями та формування рецептивних граматичних навичок і т.п. [12, c.242]

Побудова уроків другого типу залежить від виду мовленнєвої діяльності, що розвивається, та особливостей його розвитку в учнів. Це можуть бути уроки розвитку умінь аудіювання та говоріння, усного мовлення та читання, говоріння та письма тощо.

Структура уроку визначається його змістом і місцем у циклі уроків. Традиційно урок складається з етапів. Поняття "етап" пов'язане з рухом до поставленої мети в рамках певного відрізку часу, тому етап усталений в дидактиці як структурна одиниця уроку. Проте один лише "набір" етапів уроку, розташованих у певній послідовності, не складає його структури. Структура уроку зумовлюється сукупністю закономірностей його внутрішньої організації, згідно яких компонуються його етапи.

В цілісній структурі уроку виділяється початок, основна та заключна частини уроку. До основних компонентів початку уроку відносять організаційний момент та мовленнєву зарядку. Початок уроку виконує дві важливі функції: організацію класу до активної роботи на уроці (привітання, приведення учнів до готовності співпрацювати, повідомлення цілей уроку) та створення іншомовної атмосфери з метою переведення учнів на іншомовну мовленнєву діяльність [12, c.243].

Особливу увагу слід приділяти мовленнєвій зарядці. Психологічним обґрунтуванням виділення даного компонента є необхідність настройки слухового та артикуляційного апарату учнів на іноземній мові та переведення їх з рідного на іноземне мовлення. Мовленнєва зарядка найчастіше проводиться у формі бесіди з учнями за певною ситуацією. Вона повинна включати засвоєний матеріал і бути психологічно мотивованою, тобто природною. Приводом для бесіди може бути актуальна подія, випадок чи новина. Стереотипні діалоги про погоду, пори року, що не випливають із ситуації в класі, не дають учням необхідного емоційного настрою для комунікативної практики на уроці.

Окрім бесіди функцію введення учнів в атмосферу іноземного мовлення може виконувати аудіювання учнями коротких оповідань чи жарту, огляд поточних подій, розучування римівки, вірша, прислів'я, фонетична зарядка тощо. Слід уникати одноманітності у проведенні мовленнєвої зарядки, бо це притупляє інтерес. Новизна її змісту, невимушеність атмосфери, в якій вона проводиться, надає уроку потрібного тону, залучає учнів до подальшої навчально-комунікативної діяльності.

В ході основної частини уроку вирішуються його головні завдання. Вона може включати такі компоненти: подача нового матеріалу, тренування учнів у вживанні цього матеріалу в мовленні, практика в мовленнєвій діяльності, систематизація/узагальнення засвоєного і контроль мовленнєвих навичок та вмінь.

Найбільшу частину уроку займає вправляння (тренування та практика). Це його провідні компоненти. Особливістю навчального процесу з іноземної мови є те, що на уроці має місце тренування як щойно введеного, так і раніше поданого, але ще не засвоєного матеріалу. Отже характер тренування чи практики буде залежати від поставленої учителем мети уроку. При цьому, мета уроку має бути реалізована у комплексі вправ: умовно-мовленнєві (для формування навичок), так і мовленнєві (для розвитку вмінь).

Формування міцних навичок та вмінь неможливе без узагальнення вивченого, без приведення в систему засвоєних знань, навичок та вмінь. Тому в урок необхідно включати завдання на узагальнення вивченого. Слід наголосити, що подібні завдання можуть передбачати не тільки систематизацію мовного матеріалу, але й актуалізацію навичок та вмінь у межах вивчених тем [17, c.117].

Контроль мовленнєвих навичок та вмінь здійснюється, безпосередньо в ході навчального процесу (поточний контроль), або на етапі завершення теми чи певного періоду навчання (тематичний та підсумковий контроль). У першому випадку на контроль, який залишається самостійним компонентом уроку, не відводиться спеціального часу, як це має місце у другому випадку, коли контроль може займати частину уроку або цілий урок.

Слід окремо зупинитись на питанні контролю або перевірки виконання домашнього завдання. Якщо виконані вправи мають бути перевірені на уроці, то це можна здійснити двома способами: або присвятити цьому окремий етап уроку, що логічно випливає із завдань конкретного уроку, або включити домашню вправу у відповідну класну вправу, що актуалізує матеріал домашнього завдання і в ході якої стає можливим контроль та оцінка виконання домашнього завдання. Обидва способи є ефективними,якщо перевірка домашнього завдання не відокремлюється штучно від етапів уроку, тобто не порушує його логіки.

Кінець уроку повинен підсумувати те, чого було досягнуто на уроці. Його компонентами є підбиття підсумків уроку та повідомлення домашнього завдання. Завершуючи урок, учитель підсумовує успіхи учнів, торкаючись разом з тим і недоліків їх роботи, оголошує та мотивує оцінки, записує їх в журнал та щоденники учнів, роз'яснює домашнє завдання. При формулюванні домашнього завдання важливо передбачати, його запис на дошці, короткі інструкції щодо способів його виконання та оформлення. В окремих випадках доцільно перевірити, як учні зрозуміли завдання і чи зробили відповідні записи в щоденниках. Структура уроку подана у таблиці 1

Таблиця 1. Структура уроку іноземної мови

Частини уроку	Компоненти уроку	Постійні компоненти	Змінні компоненти
І	Початок уроку
	Організаційний момент	+
	Мовленнєва/фонетична зарядка	+
II	Основна частина уроку
	Подача нового матеріалу
	Тренування в мовленні		+
	Практика в мовленні		+
	Систематизація вивченого		+
	Контроль навичок та вмінь:	+
	- поточний		+
	- тематичний, підсумковий
III	Заключна частина уроку
	Повідомлення домашнього завдання	+
	Підбиття підсумків уроку	+

В цій структурі уроку не всі компоненти постійні. Не на кожному уроці має місце подача нового матеріалу, систематизація вивченого. Певне співвідношення компонентів уроку, їх послідовність та взаємозв'язок залежать від типу уроку. Структура уроку відбиває закономірності процесу навчання, його логіку. Порядок слідування компонентів не є незмінним: залежить від мети, характеру, матеріалу уроку та його зв'язок з попереднім та наступним уроками.

Розділ ІІІ. Характеристика окремих новітніх підходів до навчання іноземних мов

вчитель урок іноземний мова

3.1 Комунікативний метод навчання іноземних мов

Основною метою навчання іноземної мови у загальноосвітніх навчальних закладах є розвиток можливостей учнів використовувати іноземну мову як інструмент у діалозі культур і цивілізацій сучасного світу. Саме школа повинна підготувати учнів до спілкування в реальних життєвих ситуаціях, навчити їх здобувати знання самостійно з метою вдосконалення в галузі обраної майбутньої професії. Саме на уроках іноземної мови вчитель повинен формувати в учнів уміння і навички іншомовного спілкування, передбачити досягнення ними такого рівня комунікативної компетенції, який би був достатнім для здійснення спілкування у певних комунікативних сферах., орієнтуватися у соціокультурних аспектах країни, мову якої вивчають.

Суть комунікативного навчання полягає у підготовці учня до участі в процесі іншомовного спілкування в умовах іншомовного спілкування, створених у класі [8, c.86]

За комунікативного підходу учні засвоюють лексико-граматичний матеріал і опановують навички й уміння іноземної мовленнєвої діяльності в процесі активного спілкування, взаємодії під час виконання навчальних завдань. В основі такого підходу, його результативності лежить створення навчальних ситуацій, що викликають інтерес, захоплення, відбивають систему стосунків тих, хто спілкується [2, с. 90].

Побудувати все заняття на спілкуванні нелегко. Особливо важко викликати в усіх учнів навчальної групи особисту зацікавленість в обговоренні відповідних навчальних питань і тем. А без цього справжнє спілкування замінюється на його зовнішню імітацію, яка не забезпечує високої комунікативної активності школярів, а отже, й міцного засвоєння відповідного лексико-граматичного матеріалу, навичок і вмінь практичного його опанування. Щоб досягти справжньої комунікативності школярів на уроці, вчителеві потрібно добре знати психіку своїх учнів, їхні інтереси, захоплення, стосунки, погляди і враховувати їх під час пошуку й вибору відповідних навчальних завдань, матеріалів, під час організації заняття.

Важко розраховувати на успішне застосування комунікативного підходу й за недостатнього розуміння вчителем його навчально-виховних можливостей, тому коротко зупинимося на них. Це дасть змогу ліпше окреслити значення й місце підходу серед інших сучасних підходів і спиратися на нього.

Отже, комунікативний підхід забезпечує:

- практичну мовленнєву комунікативну спрямованість навчання іноземної мови, завдяки чому можна найуспішніше готувати учнів до майбутнього спілкування цією мовою;

- умови для зацікавленої активної навчальної діяльності школярів, спрямованої на успішне опанування іноземної мовленнєвої діяльності, на спілкування і взаємодію в процесі обговорення й виконання навчальних завдань;

- можливість реалізації принципів і прийомів гуманістичного підходу: спрямованості на створення умов для виявлення й формування самостійності школярів, їхньої здатності до взаєморозуміння, взаємодії, співпраці (фактично комунікативна спрямованість навчання є одним із сучасних методів реалізації гуманістичного підходу);

- зв'язок з автономним підходом: створення умов для самовираження, самореалізації учнів, формування в них якостей, що дають змогу найуспішніше адаптуватися до сучасних умов життя і професійної діяльності;

- реалізацію інших сучасних методичних підходів - особистісного, проектного, соціально-культурологічного.

Негативною стороною комунікативного підходу є труднощі:

- створення справжньої комунікативності, з одного боку, через недостатнє знання інтересів, захоплень, мети учнів, а з другого - через різноманіття цих інтересів, захоплень і мети, звідки випливає й неможливість їх врахування у виборі і створенні навчальних ситуацій тощо;

- узгодження комунікативної підготовки школярів з реалізацією принципу усвідомленості навчання, з забезпеченням відповідного рівня їхньої теоретичної підготовки, що спричинено дефіцитом навчального часу;

- розуміння вчителем психологічної сутності підходу й спричинена цим його трансформація у псевдо комунікативний підхід [2, c.91].

Утім варто наголосити на наявності в комунікативному підході тенденції до розвитку в напрямку досягнення істинної комунікативності, пошуку резервів для його поєднання з теоретичною (лексико-граматичною) підготовкою учнів та з поглибленням культурологічної спрямованості навчання, на значних можливостях взаємодії з іншими методичними підходами й реалізації властивих їм принципів.

Її результативності значною мірою сприяє культурологічна (соціокультурна) спрямованість занять, насичення змісту навчальної роботи інформацією про історію, побут і культуру народу - носія мови, що вивчається. Це пов'язано не лише з тим, що використання у змісті текстів і вправ відповідних даних, автентичних матеріалів розвиває школярів, підвищує в них інтерес до вивчення мови, але й із тим, що все це сприяє її засвоєнню й пізнанню життя і культури відповідного народу.

Власне, йдеться про той аспект комунікативного підходу до іншомовної підготовки школярів, який може й має здійснюватися в усіх видах іншомовної мовленнєвої діяльності, адже забезпечує ознайомлення учнів з фактами, особливостями життя й поведінки відповідного народу, зі специфічними прийомами використання мови в умовах певного соціального середовища, успішно формує готовність учнів до іноземного спілкування, впевненість у своїх комунікативних можливостях, прагнення до активної навчальної роботи з удосконалення своєї іншомовної й культурної підготовки.

Особливо глибоко культурологічний підхід впливає на результативність гуманістичного напрямку. Розширення соціально-культурної поінформованості про особливості життя й розвитку культури носіїв виучуваної мови впливає не лише на знання й погляди школяра, але й на рівень його готовності до спілкування з представниками відповідної країни, на прагнення знати іноземну мову як засіб підготовки до можливої взаємодії з ними. Читання навчальних матеріалів, що розкривають факти і явища, притаманні певному суспільству, сприяє всебічному (а також і моральному) розвитку учня.

3.2 Здійснення диференційованого метод в процесі навчання іноземної мови

У викладанні іноземної мови необхідність диференціації постає особливо гостро. Це пов'язано з тим, що майже на кожному уроці іноземної мови використовується раніше вивчений матеріал. З року в рік учень нарощує і розвиває одні і ті самі навички і вміння. Але водночас він нагромаджує з року в рік і прогалини в знаннях, зумовлені пропусками занять чи просто поверховим засвоєнням. Внаслідок великих проміжків часу між уроками деякі учні, а в першу чергу ті, що поверхово засвоїли матеріал, також втрачають певні навички і вміння. У результаті в знаннях учнів старші класів з'являється великий розрив.

Поділ класу на групи на уроках іноземної мови відкриває перед учителем широкі можливості для здійснення диференційованого підходу: чим менша група, з якою працює вчитель, тим краще він знає учнів, тим глибше може диференціювати завдання.

У педагогічній літературі іноді трапляється термін «вирівнювання». Він запозичений з практики тих шкіл які здійснюють диференціацію комплексно. Вирівнювання передбачає тут спробу з допомогою відповідних заходів вивести групу відстаючих учнів на рівень встигаючих учнів. З огляду на це було б неправомірним ототожнювати мету диференціації з поняттям вирівнювання. Яким би не було бажання підтягти слабо встигаючих учнів до рівня відмінників, зробити це не вдається. І таке розуміння мети диференціації орієнтує вчителя лише на епізодичне підтягування. Подібний захід може бути доцільним стосовно добре встигаючого учня, який і пропустив певну кількість уроків через хворобу чи якусь іншу причину. Але таке підтягування є недостатнім для І групи учнів, які хронічно відстають і поверхово засвоюють матеріал. Тут потрібні не тимчасові заходи, а добре і продумана система роботи, що ведеться регулярно на кожному уроці [22, c.87].

Головна мета диференціації не в тому, щоб обов'язково «наздогнати» (хоч це й не виключається), а в тому, щоб не допустити відставання. Диференційований підхід передбачає створення для кожного учня таких умов, за яких він не втрачав би віри в свої сили, а працював би стабільно відповідно до своїх можливостей протягом усього періоду навчання. Стабільне навчання сприяє розвитку здібностей і загальному успіху навчання. Але це можливо тільки за умови, якщо диференціація є органічним елементом системи навчання.

Звичайно, в процесі практичного вирішення проблеми диференційованого навчання іноземних мов виникають певні складності, зокрема складності організаційного характеру.

Постійне здійснення «абсолютної» (повної) диференціації, яка передбачає виготовлення навчальних матеріалів для кожного учня окремо, не реально. До такого способу навчання вдаються час від часу. Цей спосіб не може стати системою, бо потребує досить великих зусиль учителя. Для реалізації диференційованого підходу доцільно поділити групу учнів на дві підгрупи, врахувавши їхню успішність. Досвід підказує три можливі форми організації диференційованого навчання іноземних мов.

Відкрита диференціація передбачає поділ групи на дві підгрупи (А і Б). З чисто педагогічних міркувань до підгрупи «А» мають увійти слабші учні. Цю підгрупу можна назвати ще підгрупою вирівнювання. Учитель постійно готує два варіанти класних і домашніх завдань, в тому числі і контрольних робіт та фронтальних усних вправ [22, c.88].