Формування національної свідомості засобами народної педагогіки

Велике значення для розвитку української етнопедагогіки, особливо в окресленні її методичних засад, має фундаментальна двотомна праця «Український народ колись і тепер» (1916), створена з участю таких видатних вчених, як Ф. Вовк, М. Грушевський, М. Ковалевський, А. Кримський та ін.

Мотивами української етнопедагогіки пройнята діяльність педагогічних товариств «Рідна школа», «Просвіта», наукового товариства ім.Т. Шевченка, молодіжних організацій «Пласт», «Сокіл», «Січ», «Луг».

Період української державності (1917-1920) заклав потенціал для посилення інтенсивності етнопедагогічних пошуків. На Україні відкрились етнографічні дослідницькі станції. Одна з них діяла в селі Старосіллі Остерського району Чернігівської області. На зібраному нею матеріалі та основі особистих багаторічних спостережень Ніна Загладь написала й видала ґрунтовну монографію «Побут селянської дитини» (1920).

25 серпня 1988 р. на першій сторінці «Літературної України» ініціативна творча група педагогів-ентузіастів виступила із Зверненням до вчителів, керівників шкіл, працівників органів народної освіти України «Перебудова школи і народна педагогіка» А 8 жовтня 1989 р. ці ж автори проголосили на сторінках газети «Культура і життя» публічне Звернення до батьків «Родинне виховання - йому справжню турботу!».

Основними проблемами етнопедагогіки були брак компетентних в цьому аспекті, і, по-друге, проявлялась наша певна байдужість у ставленні до свого національного, інертність. Відмовляючись від традицій, людина по суті відмовляється від своєї національності. А доки житиме ця традиція і діятиме національне виховання, народ відроджуватиметься у своїй первинній сутності.

Прогресивно настроєне коло українських учителів та викладачів середніх і вищих навчальних закладів, спочатку досить обережно, а потім уже рішуче, відкидають насаджувану десятиліттями офіційну педагогіку, збудовану на лживих догмах та постулатах, і включаються до активних дій з метою відродження національної школи, освіти й виховання.

Загострились, породжені в умовах тривалого панування тоталітарного режиму, суперечності між колосальними навчально-виховними можливостями народної педагогіки і рідної мови та незадовільними їх використаннями в:

розвитку наукової теорії і методики родинно-громадського шкільного виховання;

практиці виховання дітей у сім'ях;

виховній роботі школи і позашкільних навчально-виховних закладів;

педагогізації батьків;

розвитку етнопедагогіки й педагогічної науки за рахунок використання в ній нових прогресивних традицій як українців, так і представників інших націй.

Найдужче суперечності проявлялися в тому, що в радянській педагогіці були зігноровані й приречені на забуття найкращі пласти української педагогічної культури, прогресивні народно-побутові й громадські традиції та національні звичаї духовно-морального, релігійного, господарсько-трудового, тілесного, інтелектуального й культурно-естетичного характеру.

Суперечності існували між прогресивними народними традиціями трудового виховання дітей та підлітків і станом підготовки до трудової діяльності в радянській школі; ставленням людей до рідної мови й національної культури в минулому і в даний час; народними чеснотами та нормами християнської моралі і дотриманням їх молоддю колись і тепер.

Виділені часткові суперечності в сукупності складали своєрідний стрижень негативної тенденції розриву між народною педагогікою і педагогічною наукою.

Подолання заданих суперечностей в сфері педагогічній стало насущною потребою нового часу. В зв'язку з цим назріла гостра необхідність актуалізації й розвитку автентичної української педагогіки й рідного шкільництва та вироблення раціональних шляхів їх реалізації. Таким чином провідними шляхами визначились:

осягнення багатств педагогічної пансофії - народної педагогіки як невичерпного й вічного першоджерела етнопедагогіки й педагогічної науки в цілому, основи національного родинно-громадського шкільного виховання дітей та молоді;

піднесення престижу української мови як наймогутнішого педагогічного феномена;

пізнання, актуалізація з всебічним осмисленням і раціональним застосуванням усіх найкращих пластів української педагогіки та її провідних творців, репресованих, заборонених чи навмисно замовчаних більшовицьким режимом.

Відроджуючи українську національну систему виховання, в тому числі національну систему освіти, національні педагогічні кадри, ми одночасно відроджуємо і українську національну педагогіку.

Українська педагогіка адекватна культурно-історичним традиціям народу, його духовності, самобутньому шляху розвитку. Як глибоко національне явище, вона одночасно є і глибоко загальнолюдським явищем.

Розвиваючись національними шляхами, українська педагогіка постійно збагачується кращими досягненнями педагогічної думки світової співдружності рівноправних народів. Застосовуючи в національній системі виховання все багатство культурно-історичної спадщини рідного народу, українська педагогіка має всі можливості повною мірою враховувати природні задатки дітей, виховуючи їх палкими патріотами, громадянами суверенної України, палкими поборниками дружби між вільними народами.

2.2 Рідне слово, рідна мова в національній і загальнолюдській свідомості

Рідне слово - серце народу. Рідна мова - животворний кровообіг нації, її пульс, вияв життя роду, покоління, родини. Живе материнська мова - живий і її народ. А без народів немислиме й людство. Чи ж не в цьому національне, водночас - вселюдське, значення рідного слова?

Здається, цю істину споконвіку визнавали й віщували не тільки древні мудреці й Божі пророки, а й просто чесні вчені - «роботящі уми», світлі мислителі, провідники мистецтва слова свого народу й родини планетян. Зайвим було б і нагадувати це, та покищо доводиться…

Ще в першій народній Книзі Мудрості людської - Біблії, яку Пантелеймон Куліш та Іван Нечуй-Левицький перекладали українською мовою, а Тарас Шевченко ввів у традицію поетичних епіграфів, - знаходимо джерела святої цієї істини. Так, скажімо, в мудрих притчах /в останньому українському виданні Біблії - приповістях/ Соломонових слово - «язик» - проголошується як «д е р е в о життя», якщо воно без «заламання на дусі», а тим паче «язик» мудрих-то добре знання /Книги Святого Заповіту. Пр.15:2, 4/. А в посланіях з книги Нового Заповіту премудрого Іоана першоосновою життя людського утверджується саме слово з народженням: «Спочатку було Слово… Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в нім, а життя було Світлом людей. А світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його… Воно в світі було, і світ через Нього повстав… Слово сталося Тілом і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його - славу як Однородженого від Отця» /їв. 1:1, 10, 14/. За цим Посланням, «мова» слова «Людського сина, що сходить туди, де перше Він був», тобто на землю, де народився, жив, зцілював і страждав. - «То дух, що оживляє… то дух і життя… слова життя вічного» /їв.6:60, 62, 63, 68/.

І ще «святе письмо» в першому Посланні Павла до Коринян віщо прорікало: до людей «говоріть тільки зрозумілою мовою!». Ясно, що йдеться тут саме про рідне слово, бо ж пророк звертається до провідників «у церкві», де зберігаються, звичайно, місцеві жителі / «народ»/, згуртовані, передусім своєю мовою. Звідси - й звернення до проповідників: «Дбайте про любов, і про духовне пильнуйте, а найбільше - щоб пророкувати. Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить… бо ніхто його не розуміє… А хто пророкує, той людям говорить на збудування, і на умовлення, і на розраду. Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе… Я ж хочу, щоб мовами говорили всі, а ліпше - щоб пророкували: більший той, хто пророкує аніж той, хто говорить… А тепер як прийду я до вас, браття, і до вас говорити буду ч у ж о ю мовою, то який вам пожиток зроблю?… коли мовою не подасте зрозумілого слова, - як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер! Як багато, наприклад, різних мов є на світі, - і жодна з них не без значення! І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і промовець чужинцем мені. Так і ви, що пильнуєте про духовні дари - дбайте, щоб збагачуватись через них…» А через ті «духовні дари» рідним словом «кожному дається виявлення Духа на користь Одному бо Духом дається слово мудрості, а другому слово знання тим же Духом, а іншому віра тим же Духом… а іншому пророкування…» /Біблія. Книги Нового Завіту. Послання апостолаПавла. 1 Кор.14:1-12; 12:1-9/.

Це писали древні люди, мудрі в слові й діяннях - тому й святі, безсмертні. Але це ж доводили впродовж віків і просто смертні та геніальні вчені й письменники всіх часів і країн, народів і поколінь та кожен речник своєї нації, син свого народу.

Так було в усьому світі…

Великий Ян Амос Коменський - теж мислею безсмертний - у свій далекий час, при засиллі в навчання мертвої латини мужньо підносив «ідею школи рідної мови», стверджуючи: «Основою у нас є те, що наш загальний метод передбачає не одну лише незмірно пестувану німфу - латинь, а й шукає шляхів до розвитку рівним чином і рідних мов усіх народів». Він застерігав, що вчити будь-кого іншій мові, перш ніж оволодіє рідною мовою, - це теж саме, як комусь заманулося б вчити свого сина їздити верхи, чим він навчиться ходити…» / «Велика дидактика»/. У рідній мові Коменський знаходив найперший ключ до «удосконалення людської природи», що дозволяє несхибно «здобувати істину й викривати лжу», вільно мовити «про все з усіма, ніколи не німіючи, коли треба говорити» / «Всеосяжна рада про владання справ людських»/. Він дбав про те, щоб діти набували знання не мілко з чужих книг, а глибоко з рідної землі, рідним словом, духом ялин і буків / «Видимий світ у картинах»/. І звертався до свого - чеського народу з докором: допоки будете діставати хліб і воду від інших, жадати чужих шкіл, книг і дарунків; чому не в'яжете с в о ї снопи, не жнете в дома духовну ниву; чому охоче біжете, як старці, підбираєте чуже колосся? «Колумбом» нової європейської науки про виховання і навчання «саме за торування шляху рідному слову в рідній школі називав Яна Коменського директор колегії Павло Ґалаґан і професор Київського університету Андрій Степович.

В пізніші часи і в іншій країні - Грузії послідовник Коменського й Ушинського, істинно демократичний педагог, до формування якого причетний і Київський університет, «батько нової грузинської педагогіки» Яків Семенович Гогебашвілі вважав одним з наріжних каменів розвою країни тісний духовний зв'язок просвітителів з народом. Цей зв'язок, на його переконання, нічим іншим не може бути закріплений, як лише вивчення народної мови, національної словесності, просторів рідної з е м л і т а її історії. Мова і література, стверджував він, становлять найбагатшу скарбницю, куди численні покоління вклали кращі твори народного розуму, величні й найблагородніші виявлення свого серця і бережуть її, як зіницю ока. Вивчаючи рідну землю, мову й літературу, кожна дитина серцем і душею зрощується з сучасним і минулим свого народу, стаючи його істинним духовним сином. Тому-то в кожній країні вивчення рідного краю і його словесності становить головний предмет турботи й піклування всіх і кожного; тому вивченню Батьківщини та її літератури у всякому навчальному закладі належить найпочесніше місце / «Про виховання нової людини-патріота»/. Він переконував, що пробудження розумових сил дитини, розвиток її мислительних здібностей, її кмітливості можливі лише тоді, коли в школі з самого початку навчання відбувається рідною, цілком зрозумілою дітям, мовою / «Як поліпшити кавказьку народну школу»/.Те ж саме обстоював і його знаменитий сучасник Акакій Церетелі: «Діти повинні споживати первісне навчання, як молоко матері. Воно має бути доступним, природно засвоюватися і не тяжіти над юними почуттями й розумом. Для цього потрібно вчіти… тією мовою, якою учень вимовив і засвоїв перше слово… Це така проста істина, проти якої не стане перечити навіть божевільний / «Батьки», 1884/.

Білоруський народний письменник-педагог Якуб Колас - Костянтин Михайлович Міцкевич, автор праць «Методьїка роднае мовьі» /1926/, підручника білоруської словесності, всенародне проголосив: «Рідне слово - це перше джерело, через яке ми пізнаємо життя і навколишній світ». Він нагадував, що білоруські письменники, крівні діти свого народу, щоразу говорили своїми творами «про велике значення рідної мови, про те, як треба любити й поважати її» / «Уважайте й любите свой язьік», 1947/.

Найпереконливіше і найпослідовніше обстоював рідне слово в національній школі великий педагог світового масштабу Костянтин Дмитрович Ушинський. У своїх підручниках «Детский мир», «Родное слово», в усіх науково-педагогічних працях він глибоко і всебічно обгрунтував те, що так яскраво сформулював ще 1861 року у своїй програмній праці «Родное слово» /для більшої вірогідності відтворюємо мовою оригіналу з першої публікації/:

«Язьік народа - лучший, никогда не увядающий й вечно вновь распускающийся цвет всей его духовной жизни, начинающий далеко за границами истории. В язьіке одухотворяется весь народ й вся его Родина; в нем претворяется творческой силой народного духа в мьісль, в картину й звук небо ОтчизньІ, ее воздух, ее физические явлення, ее поля, горьі й долиньї, ее леса, й реки, ее бури й грозьі - весь тот глубокий, полньш мьісли й чувства голос родной природьі, которьш говорит так громко о любви человека к его иногда суровой Родине, которьій вьісказьівается так ясно в родной песне, в родньїх напевах, в устах народньїх позтов. Но в светльїх, прозрачньїх глубинах народного язьїка отражается не одна природа страньї, но й вся история жизни народа. Поколения народа проходят одно за другим, но результати жизни каждого поколения остаются в язьіке - в наследие потемкам. В сокровищницу родного слова складьівает одно поколение за другим плодьі глубоких сердечних движений, плодьі исторических собьітий, верования, воззрения, следьі прожитого горя й прожитой радости, - словом, весь след своей духовной жизни народ бережно сохраняет в народном слове. Язьік єсть самая живая, самая обильная й прочная связь, соединяющая ожившие, живущие й будущие поколения народов в одно великое, историческое живое целое.

Он не только выражает собой жизненность народа, но єсть именно сама зта жизнь. Когда исчезнет народний якьік - народа нет более!.» /К.Д. Ушинский. Родное слово. - «Журнал Министерства народного просвещения», СПб, 1861, №5/.

Чи ж не ясно, що всі тодішні і подальші переслідування царизмом рідного слова на Україні, яка й збагатила педагогічну науку своїм Л земляком Ушинським, - були націлені в саме серце українського народу! Та істина була за Ушинським…

На Україні на ідеї Ушинського спирався Іван Нечуй-Левицький у своїй полеміці «Українство в літературних позвах з Московщиною», де ствердив, що Україна має «багатий національний грунт» для розвитку рідної мови, хоч як «російська державність пригноблює… протягує, а вона /рідна мова/ як зумисне, росте та й росте… не зважаючи на державну неласкавість і усякі державні причини… бо вона в своїй натурі є якась жива, творча сила, сила жизньова… вона й тепер має під собою сей грунт, живий повний усякого заживку, і вже можна сміливо сказати, не збочить з нього, не втратить його».

Згодом Борис Грінченко, коли в часи царської сваволи у народу «однято рідну мову, однято спромогу освічуватися й розвиватися, без яких не можна жити людині», перегукувався з Ушинським. Це підтверджується і написаною спільно з Б. Грінченковою читанкою «Рідне слово». Слідом за ними Степан Васильченко, вболіваючи за долю дітей, «в сучасній школі», свідчив, що як «тільки учитель забалакає з дітьми… їх рідною мовою… немов свіжий вітерець пройде по дитячих обличчях… починають блищати ясні, розумні очі, з дитячих уст чуються дотепні речі, жваві й веселі…» /С. Панасенко. В сучасній школі. - «Світло», 1912/.

Тоді ж і в тому ж київському журналі український педагог Яків Чепіга /Зінкевич/ ґрунтовно вмотивував життєву природність рідної школи: «Освітити дитину - значить розвинути її духовно, фізично, задовольнити прагнення її природи згідно з загальнолюдськими принципами добра і правди… Природа дитини, зо всіма її національними особливостями, початок яких в глибині минулих часів рідного народу, підпала еволюційному розвитку народного організму…» І тільки силоміць гнобителям народу вдалося «одлучити дитину од природної єдності з її нацією… знищити національні особливості - зірвати з дерева листя, обламати гілку і заставити один стовбур…». За такого духовного пограбування народу, при рабській його покорі, застерігав Чепіга, «дитина б загубила ту духовну красу, що надає їй національність, як дереву гілки, цвіт і листя. Знищити національність у духовному житті людини - це підняти крила її могутньому духу, один помах котрих заносить людину на недосяжну височінь національної творчості» / «Народний учитель і національне питання». - «Світло», 1912/.

В рідному селі Панас Мирний вчував вираження народної душі, наших думок і почуттів / «Про мову», 1910/. Славлячи «благовісне, пророче слово» Шевченка, він утверджував силу «любові до рідного слова» / «Рідна мова», 1901/. У своєму поетичному Маніфесті закликав українське письменство силою «слова живого» підіймати гноблений народ, йти «між люди», їх «виручати з біди» / «До сучасної музи», 1905/.

В інших умовах ідеї рідного слова розвивав Іван Франко: «Нам треба виробити найкардинальніше природне право школи - право рідної м о ви». / «В обороні прав нашої мови», 1912, львівський журнал «Учитель»/. Та ще на зорі XX віку І.Я. Франко вбачав у ріднім слові нескорений дух українського народу, - він писав: «У нас був тільки один заряд - живе, рідне слово. І можемо сказати собі, що ми не змарнували його, не закопали в землю, але чесно і совісно вжили на велике діло… Слово… витвір людського духа, проявило чудотворну силу…» / «З останніх десятиліть XIX віку». - «Літературно-науковий вісник», 1900, №9/.

…Минатимуть віки, минатимуть покоління, - а рідна мова все становитиме єдиний грунт, де проростатиме національна школа - душа і розум народу. І світочі України завжди плекатимуть її, розтерзувану «в путах» тирана, на всьому шляху страдальницького її утвердження в житті і школі перегукуватимуться з Біблією, з Коменським і Ушинським. Наш пророк «Апостол правди і науки» виборював її свої'м «Кобзарем». І для заборонених народних шкіл складав перший істинно український «Буквар», який «святим духом» його «Молитв» рідною мовою «научав людей беззаконних слів правди і любові, єдиному святому закону», щоб «по-своєму глаголать» /Т.Г. Шевченко/.

З історичного досвіду і сучасної дійсності, як і з вимог самого життя, переконуємося що нові підходи до навчання і виховання поколінь, чого вимагає розбудова національної школи, а в ній - літературна освіта, будуть плідними тільки в спільній творчій праці педагога з вихованцями над освоєнням невичерпної національної спадщини. Результативність же її визначальною мірою залежить від осягнення всього шляху боротьби за національну школу, становлення і розвитку в ній духовної основи народу, «духовного вираження» особистості рідного слова.

Впродовж усього шляху боротьби українського народу за рідне слово в рідній школі його національні бажання дедалі більше зливалися з загальнолюдськими прагненнями, що й становить історико-суспільну основу концепції національної школи.

Мова - унікальне явище, важливий засіб спілкування і впливу, збереження й засвоєння знань, скарбниця духовної культури народу, основна форма прояву національної свідомості, предмет особливої гордості її носіїв. Ф.І. Буслаєв писав: «Рідна мова так зрослася з особистістю кожного, що навчити її - означає розвивати духовні здібності» [8, 3].

Рідній мові належить чи не найважливіша роль у формуванні особистості, рідною вважається мова всієї нації, мова предків, що пов'язує людину з її народом^ попередніми поколіннями, їх духовним багатством [31, 120]. Значення рідної мови важко переоцінити. Людина вбирає в себе мову з молоком матері, завдяки рідній мові дитина пізнає світ, формується як особистість, як громадянин України. Справді, «надзвичайно важливо, щоб кожний сучасник усвідомив, що рівень володіння мовою є виміром духовності людини та суспільства, отже - виміром загального поступу», - зазначала А.Д. Дейкіна [1,3].

Великого значення вивченню української мови надавав К.Д. Ушинський: «Вільне володіння рідною мовою сприяє розумовому й загальному розвиткові дітей, успішному засвоєнню інших предметів, формуванню їхньої національної свідомості, української ментальності, моральних переконань [66, 16].

Тому засвоєння рідної мови здійснюється, починаючи з осмислення суті слів УКРАЇНА, УКРАЇНЕЦЬ, КИЇВСЬКА РУСЬ, КОЗАК, ЗАПОРІЗЬКА СІЧ, РІДНА МОВА. Повернення духовності, генетичної пам'яті народу починається з вивчення рідної мови.

Роль шкільного курсу української мови у формуванні особистості, свідомого й активного громадянина незалежної України важко переоцінити. Адже вивчення мови-то поглиблене пізнання народу, ознайомлення з його етнічним корінням, витоками духовності, менталітетом та разом з тим самоаналіз, пізнання кожним себе. Однак можливості виховання у школярів почуття національної гідності, самосвідомості, закладені в предметові навчання, необхідно вдумливо реалізувати, для чого під час підготовки учителем кожного уроку має бути присутня ідея такого виховання.

Особливо великі виховні можливості закладені в розділі «Загальні відомості про мову». Цей розділ має давати знання з найактуальніших питань життя і функціонування української мови, систему теоретичних відомостей, необхідних для самостійного усвідомлення трактування лінгвістичних проблем, розв'язання мовних питань, які постають перед людиною в нашому суспільстві.

Цей розділ охоплює три основні теми:

Мова як суспільне явище.

Українська мова - національна мова українського народу.

Українська літературна мова.

Працюючи над первою темою, школярі передусім ознайомлюються з роллю рідної мови в житті народу і кожного його представника. Основна увага при цьому загострюється на багатогранності і важливості функцій, які виконує мова. Усвідомлення суті не тільки комунікативної, а й гносеологічної, мислетворчої, експресивної, естетичної, культуроносної та ін. Функції суттєво позначаються на розумінні ролі рідної мови і ставлення до неї учнів.

Надзвичайно важливою для загальної лінгвостилістичної освіти і виховання національне свідомих громадян України є друга тема. Випускники школи повинні мати всебічні ґрунтовні знання про національну мову свого народу - її походження, розвиток, поширення, місце серед інших мов світу. Школярі мають ознайомитись із довгою історією лінгвоциду щодо української мови, основними методами його проведення (офіційна заборона, невизнання статусу самостійної мови, зневажливе ставлення до мови і її носіїв, звуження сфери функціонування, асиміляція, освіта чужою мовою). Такі знання створюють грунт для правильного розуміння мовних проблем, розвіють міф про другосортність української мови, розвінчуватимуть яничарство і манкурство.

Вивчаючи відомості про українську літературну мову, школярі з'ясовують поняття літературної мови, особливості її функціонування. Утвердженню національної самосвідомості сприяє докладна інформація про становлення і розвиток української літературної мови. Учні повинні знати, що витоки її сягають часів Київської Русі, високого рівня розвитку в усіх стилях вона досягла в період української державності (ХУІ-ХУП ст.), а нова, сучасна українська літературна мова склалась і розвивалась в умовах репресії, коли перебувала під забороною. Школярі мають знати укази, циркуляри, рішення і постанови, які частково, або й повністю забороняли друковане українське слово, понижували статус, або й зовсім не визнавали існування української мови. Важливим у плані, як пізнавальному, так і виховному є ознайомлення школярів із бурхливим відродженням української мови в 20-ті р.р., коли вона почала функціонувати в усіх сферах суспільного життя, з русифікаторською політикою 30-80-х р.р. і станом літературної мови сьогодні. Проте, яке значення має українська літературна мова для формування національної свідомості добре сказати словами І. Огієнка: «Літературна мова-то головний двигун розвитку духовної культури народу, то найміцніша її основа» [47, 12].

В старші класи приходять учні із сформульованими знаннями з рідної мови, тому навчання мови слід будувати так, щоб не просто повторювати вивчений раніше матеріал, а, враховуючи рівень підготовки старшокласників, поглиблювати, розширювати знання з мови, щоб учні, удосконалюючи свою мовну і мовленнєву компетенцію, збагачувались духовно. Це можливо за умов урахування інтегруючих факторів у змісті навчання мови й літератури.

Словесність є інтегрованим курсом, який дозволяє глибше пізнати слово і через нього самий дух народу, його національні риси. В основі курсу передбачено тісний зв'язок між вивченням мови і літератури через роботу з текстами (уривками художніх творів), при вивченні мовних одиниць і категорій, що вивчаються в старших класах.

Особлива роль у формуванні національної свідомості учнів належить аналізу текстів. Текст становить собою сукупність речень, пов'язаних змістом і лексико-граматичними засобами [17, 108], тому аналіз його в єдності змісту й форми дає можливість показати звукову красу української мови, формувати до слова, його значення, вчити дітей читати, слухати, говорити й писати рідною мовою. Учні засвоюють мовні явища в тексті не відірвано від життя, а знову й знову переосмислюють їх з погляду формування національної свідомості.

Уроки словесності повинні допомогти учням через рідне слово пізнати себе в своїй природній індивідуальності, допомогти полюбити рідне слово, його глибину, усвідомити мову в цілісності буття народу, його національної природи, розвинути відчуття особистісної відповідальності за рідну мову і усвідомлення своєї причетності до того, що відбувається з нею, до процесів її розвитку. Осмислення яскравих в мовному і смисловому відношенні текстів дозволяє разом з вивченням мовних одиниць впливати на свідомість учнів, їх поведінку, формувати переконання.

Можливості інтегрування навчальних предметів дуже широкі. Тому необхідно використовувати їх у роботі зі старшокласниками. Дуже чітко підводять нас до цієї думки автор «Концепції мовної освіти в Україні» Біляєва О.М., Вашуленко М.С., Плахотник В.М., передбачаючи таку інтеграцію предметів. Формування національної свідомості визначено як одне з основних положень «Стандарту мовної освіти», орієнтуючи вчителя-словесника на навчання мови в старших класах на основі набутих знань у процесі проведення аспектних і нестандартних типів уроків. Такими можуть бути уроки-лекції, диспути, уроки-колоквіуми, уроки-практикуми, уроки-семінари. Забезпечують їх організацію можливість інтеграції предметів, введення елементів нової для школи дисципліни - риторики, удосконалення знань з культури мовлення і стилістики, формування комунікативних умінь і навичок. Тому навчання рідної мови в середній школі має бути підпорядковане «комунікативно-прагматичній меті» [28, 29]. Це сприятиме вихованню розвиненої мовної особистості, духовно багатої і гідної свого народу.

Вивчення української мови має підпорядковуватися потребам формування національно-мовної особистості, такої, що не тільки знає українську мову, вільно володіє нею, а й здатна творчо самовиражатись нею, пропагувати її, захищати й розвивати, тобто ставитись до неї свідомо з почуттям відповідальності.

Викладання української мови повинне забезпечити формування таких рис національно-свідомої особистості, як мовна стійкість та почуття мовного обов'язку. Мовна стійкість закладається у національно-свідомій родині, далі повинна розвиватись й закріплюватися системою освіти у школі. Мовна стійкість ґрунтується на соціальній стабільності мовців та політичній стабільності держави, вона ж і сприяє політичній стабільності держави, бо формує національний світогляд громадянина суверенної держави. Українською є держава тому, що є україномовні громадяни з національною українською свідомістю. Всі розмови про другу, третю, п'яту державні мови є «позичкою чужих речей», яка не розв'язує проблеми, а заплутує. У громадян, що одержують освіту державною українською мовою, повинне виховуватися почуття мовного обов'язку користуватися нею у всіх сферах суспільно-виробничого життя, пропагувати державну мову, поширювати знання про український народ і Україну.

Формування національної свідомості в процесі викладання української мови є комплексною проблемою, яка реалізується в кількох напрямах. Перший з них - це більша, ніж досі, увага до функціонального аспекту мови, до стилістики, що вивчає мову, як код національної культури, мову в її суспільному використанні, мовні функції, мовні явища і позамовні причини їх, мовця і мовну діяльність, стилістичну систему і її національні джерела, функціональні стилі, образні засоби мови, які переважно є суто національними.

Другий - це визначення у ставленні до говірок, діалектів, наріч. Досі методика орієнтувала вчителя української мови на боротьбу з діалектизмами, взагалі з народною живою мовою, а між тим зв'язок з рідним краєм, селом, домівкою, учень, а з часом і дорослий тримає через оте особливе домашнє слово. І ніщо його не гріє так, і не западає в свідомості так, як рідне мамине чи бабусине специфічне, говіркове слово. Вивчаючи у школі, як культурний код літературну мову, треба б не виганяти діалектизми, а відмежовувати від літературної норми і знаходити їм місце в доречному побутовому чи художньому спілкуванні, пам'ятаючи, що вони є живими джерелами збагачення літературної мови, без яких вона залишається без майбутнього. Третій - це зв'язок мови з літературою. Після вивчення кожного літературного твору в активній мові дітей залишається слід слова, образні вирази, афоризми, уривки з цього твору. А на уроках літератури повинен бути культ красивого слова, слова - національного образу, національного символу. Четвертий - це українознавча основа всього процесу викладання, українознавчий матеріал. За словами висловами, граматичними формами і конструкціями учні й студенти мають відчувати національну специфіку мови, мовну картину світу, зумовлену ментальністю українського народу.

З всіх вищезазначених факторів можна зробити висновок, що мова народу - це не тільки його «чиста криниця», характер та історія, не лише засіб спілкування, форма буття, але й саме буття, самосвідомість, світобачення, спосіб мислення, засіб самовияву. Самобутність рідної мови полягає не лише в музично-гармонійній яскравості, а й у семантичному багатстві, емоційно-філософській глибині, у зближенні форми та змісту. А звідси її вплив на саме буття народу, вплив на процеси виховання та самовиховання нації.

Як же система освіти Херсонщини допомагає корелювати та впливати на ці процеси?

Сьогодні, в умовах становлення української державності, особливого значення в регіоні набуває відродження національної самобутності школи, оскільки вона закладає підвалини формування нації, її соціальний і культурний геноцид. Одним з найважливіших напрямів цієї роботи є послідовне запровадження в усіх освітніх закладах області і міста концепції розвитку національної освіти, якою передбачається насамперед відродження рідної мови, матеріальної та духовної культури народу, його традиції та символіки.

Управління освіти облвиконкому баче реалізацію цієї роботи через удосконалення мережі освітніх закладів за мовами навчання, напрацювання нових підходів до організації навчання і виховання на національній основі, вирішення кадрового питання, створення умов для відродження народних традицій та ремесел.

Сьогодні ми можемо впевнено сказати, про початок процесу відродження національної школи на Херсонщині.

Серед першочергових проблем, що вирішують керівники освітянських установ, слід відзначити приведення мережі навчальних закладів у відповідність з національним складом населення. На сьогоднішній день майже всі школи області і міста навчаються українською мовою.

Для підвищення престижної рідної мови більшість навчальних закладів нового типу (школи-гімназії, ліцеї) україномовні. Урізноманітнено факультативи, курси, пов'язані з рідною мовою, національним відродженням.

В області створюються необхідні умови для вивчення рідної мови іншими національностями, які компактно проживають в регіоні. В Херсоні відкрито єврейську, турецьку школи, у Генічеському та Іванівському районах функціонують факультативи для дітей кримських татар, Каланчацькому та Чаплинському - турків-месхетинців. Зросла кількість недільних шкіл для дітей некорінних національностей. Але мовно-культурні потреби як українців, так і представників національних меншин, які компактно проживають на території області, задовольняються ще не повністю.

Іншою важливою проблемою відродження національної школи та ролі мови у суспільстві є побудова навчального процесу, створення принципово нових програм, нового покоління підручників та методичної літератури. В оновлених програмах, створених науковцями та педагогами регіону, передбачено ряд нових предметів і спецкурсів з питань стилістики, риторики, поетики, національної музичної спадщини, але недосконалість навчальних планів, відсутність методичної літератури, перш за все підручників на рідній мові, гальмують ці процеси.

В освітніх установах області приділяється велика увага ролі української мови, як одного із факторів та засобів виховання в формуванні особистості у позашкільній роботі. Стало традиційним проведення свят та вечорів «Калина - символ України», «Рід наш червоний», «Джерела Таврійського степу», створення краєзнавчих куточків, українських світлиць, гуртків декоративно-прикладного мистецтва, кабінетів, музеїв народознавства. Ці та інші позашкільні заходи сприяють збереженню рідної мови, традицій, історії родоводу, забезпечують духовну єдність поколінь, відновлюють почуття національної гідності, формують національну свідомість. А мова, як зазначено у концепції національного виховання, це основа національної гідності і ставлення до неї є виявом національної свідомості, відтак і громадянської позиції.

2.3 Роль української літератури у формуванні національно-свідомої особистості

З відомих соціально-політичних причин проблема формування національної свідомості вченими не розглядалася. Ситуація, що склалася за останні роки в Україні, висвітила цілий комплекс недоліків навчально-виховного процесу і поставила завдання перед учителями та науковцями виробити принципово нові засади виховання молоді. На зміну класовим ідеалам з їх вічною ворожнечею між різними прошарками суспільства мають прийти загальнолюдські цінності, ідеали добра й справедливості. Русифікаторські тенденції поступово повинні витіснятися усвідомленням важливості пріоритетної ролі в суспільстві й світогляді кожної людини таких понять, як національна мова, національна культура, рід, рідна земля.

Тому перед ученими постало завдання дати точне філософське визначення терміна «національна свідомість», окреслити ряд морально-етичних, естетичних і наукових категорій, що ляжуть в основу процесу її формування. Науковці-філологи мають назвати коло художніх творів, покликаних стати для цього підвалинами, розробити конкретні методичні рекомендації.

Роль уроків з української літератури у цьому процесі особлива, бо слово, одягнене в яскраву художньо-естетичну форму, виступає потужним носієм духовної енергії народу, має властивість випромінювати цю енергію, заряджаючи нею читача. Тому укладати шкільну програму потрібно особливо ретельно, дбаючи зокрема й про те, щоб туди не потрапляли літературні твори, які, хоч і підносять національні цінності, але низькопробні за своїми художніми властивостями. Інакше наслідки впливу на дітей будуть протилежні тим, до чого прагнемо.

На щастя, високохудожні, національні за змістом твори у нас є. Візьмемо, наприклад, поезію Ліни Костенко. У вірші «Біль єдиної зброї» читаємо таке звертання поетеси до України:

Як ти зжилася з тугою чаїною!

Як часто лицемірив твій Парнас! [37, 162].

Сама поетеса не належала до того Парнасу, який славословлячи, йшов на угодництво з тоталітарним режимом. Вона входила до невеликого кола тих митців, які завжди, попри всі перешкоди, несли слово правди своєму народові. І це дуже важливо. Адже національну свідомість не можна формувати без почуття національної гідності. Ким у сфері рідної літератури можуть пишатися юні українці? Передусім тими представниками творчої інтелігенції, яких не могли зламати ні вилучення з літературного процесу, ні тюрми, ні заслання. Одним з таких митців і є Ліна Костенко. Тому розповідь про її складну творчу долю нині повчальна. Цю розповідь доцільно поєднати з розглядом тих творів, у яких поетеса розмірковує над суспільною роллю художника, над проблемами «митець і мистецтво», «поет і національно-визвольна боротьба». Окреслена тематика посідає значне місце у творчому доробку поетеси й обминути її означало б не з'ясувати важливе питання: яке поетичне кредо Ліни Костенко? Розгляд такого питання значною мірою може прислужитися справі виховання патріотичних почуттів юного покоління, формуванню в них розуміння, що повноцінна життєдіяльність особи можлива тільки за умови невідривності її від свого народу і його долі, на основі традицій і духовних надбань нації. Тому логічним буде звернення вчителя до таких афористичних рядків:

Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила,

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина [37, 38]

або

Поезія - це свято, як любов.

О, то не розмовка побутова!

І то не є дзвінкий асортимент

Метафор, слів - на користь чи в догоду.

А що, не знаю. Я лиш інструмент,

В якому плачуть сни мого народу [37, 93],

або

Ви думали - поет ні за холодну воду.

Сидить собі поет пописує «стишка»?

Поети - це біографи народу,

А в нього біографія тяжка [38, 268]

І подібних крилатих поетичних висловів у творчості поетеси багато. Як бачимо, вона не уявляє себе поза інтересами народу, її слово падає «зернями в рідній борозні» /В. Стус/. У цьому поетичне кредо Ліни Костенко. Справді, нелегко, але й вельми почесне бути «біографами народу». Ця думка повторюється в різних поезіях і часто поєднується з твердженням: творчість художників слова повинна посідати важливе місце в духовному світі людей. На цю тему у віршованому романі «Маруся Чурай» висловлюються ті герої, хто щиро вболіває за долю України. І хоч вони різні і займають неоднакове становище в суспільстві, однак такий погляд об'єднує їх, ставить в один ряд, роблячи спільниками в боротьбі за національне відродження. Згадаймо: козак Іван Іскра, захищаючи на суді Марусю Чурай, одним із аргументів висуває те, що її пісні потрібні саме для висоти духовного життя народу:

Ця дівчина не просто так, Маруся, Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа [38, 23]. Подібне говорить гетьман Богдан Хмельницький у своєму універсал й забороняє страчувати дівчину. Звичайно ж, стару Бобренчиху, в якої думки крутяться навколо вигідного одруження сина, не можна поставити в один ряд з Хмельницьким чи Іскрою, проте й вона змушена визначити:

Які там «Засвіт встали Козаченьки»? А цілий полк співає. Дивина [38, 57].

Мандрівний дяк, очевидно, випускник Києво-Могилянської Академії, зневажаючи графоманство, славолюбство, прислужництво, чітко розмежовує «віршописців», які «убогі словом, мислю порочні», та «кобзарів», що «в селах ридма плачуть», розкриває їхнє справжнє обличчя, визначає місце кожного у виробленні ціннісних орієнтирів, побудованих на історичних традиціях нації.

Поетичне слово Ліни Костенко виступає ще в одній іпостасі: воно - внутрішня опора незламності борців за незалежність. У романі «Маруся Чурай» Богдан Хмельницький так каже про це:

Що помагає не вгашати духа, Як не співцями створені пісні? [38, 81]

Усі ці судження, хоча опосередковано, але також творять образ Марусі Чурай. Враховуючи його специфіку, вчитель повинен спрямувати роботу на уроці так, щоб через усвідомлення ролі поета в житті народу (за романом) спонукати старшокласників замислитися над своєю суспільною роллю. Адже активна громадянська позиція, праця на благо Україні можливі за умови високого рівня національної свідомості. Тому вчитель має запропонувати такий вид роботи, який сприятиме утвердженню в учнів розуміння своєї нерозривної єдності з народом. Наприклад:

Розкажіть про історичні події, що відбувалися в Україні в період життя Марусі Чурай. Як, на вашу думку, вони впливали на становлення духовного світу дівчини?

Чи можна сказати, що Маруся стояла осторонь визвольних змагань свого народу, адже вона не бере прямої участі у війні?

У чому виявляється її суспільна активність? Знайдіть у тексті твору виступ Івана Іскри перед суддями на захист Марусі (розділ «Якби знайшлась неопалима купина») та універсал Богдана Хмельницького аналогічного змісту (розділ «Страта»). Прочитайте рядки, в яких Іван Іскра та Богдан Хмельницький оцінюють значення творчості поетеси:

Для духовного життя народу.

Для підтримки високого морального духу воїнів-борців за
незалежність.

Для увічнення героїки національно-визвольних змагань.

Як сама Маруся Чурай бачить місце людини в життя свого народу?

Визначте громадянську позицію тих героїв, діяльність яких вона схвалює, і тих, чию поведінку вважає аморальною.

Як героїня реагує на ті криваві події, що принесли горе на рідну землю (пригадайте її роздуми та емоції при вигляді зруйнованих сіл, сплюндрованого Києва, втікачів з Волині, що вмирають з голоду)?

* Чи залишилася б у пам'яті стількох поколінь Маруся Чурай, якби вона стояла осторонь життя свого народу, його боротьби за волю і державність?

Формуванню національної свідомості сприятиме також характеристика інших персонажів у романі «Маруся Чурай» та образів драматичної поеми «Дума про братів неазовських». Героїку визвольної боротьби проти Польщі поетеса відтворює не через показ великих батальних сцен, а через майстерне змалювання кращих рис українського національного характеру. Прикметно, що ці герої часто мають антиподів саме в питаннях ставлення до боротьби за незалежність, служіння Батьківщині, вияву волелюбності та хоробрості, рівня державного мислення. Таке протиставлення дає місце для порівняльної характеристики, а через неї - для глибокого обгрунтування вибору ідеалу. Воно легко простежується: Чурай - Вишняк, Байда Вишневецький - Ярема, мандрівний дяк - «собраття», що «пішли у стовбур» («Маруся Чурай»); Павлюк, Сахно Черняк - козаки, що зрадили «Дума про козаків неазовських»). Такі зіставлення цікаві ще й тому, що Ліна Костенко ретроспективно висвітила людські характери наших предків і наших сучасників. Тому навколо антитези

У всіх оцих скорботах і печалях,

у всіх оцих одвічних колотнечах -

і чураївські голови на палях,

і вишняківські голови на плечах [38, 41]

можна розгорнути широку дискусію. Характеристика образів Чурая та Вишняка у романі хоч і подається через оцінку їх Марусею, але все ж окремо. Вона лише раз порівнює їх. І тільки в антитезі вони стають поруч, та вже не як літературні герої, а як узагальнюючі типи.

Чурай і Вишняк по-різному дивляться на ті історичні події, що розгортаються в Україні. Перший - безпосередній активний учасник їх, який «борючись до загину», віддає життя, другий - завжди осторонь кривавих битв і навіть уміє на цьому «нагріти руки». Вишняк нібито соціальне нейтральна особа, він не виявляє своїх політичних уподобань. Насправді представлений ним прошарок людей надзвичайно небезпечний і шкідливий для державного становлення нашого народу в різні історичні епохи.

Вчитель-словесник пропонує учням знайти в тексті місця, в яких ідеться про Чурая або Вишняка, проаналізувати їх і подумати над орієнтовно такими завданнями і запитаннями:

Чим різняться типи суспільної поведінки Чурая і Вишняка? Свобода і статок, загальнонаціональне і особисте. З'ясуйте пріоритетність цих понять для кожного з названих персонажів.

Як опоетизував Чурая народ у своїй думі? Чи є у Вишняка перспектива бути увічненим так само?

Доведіть прикладами з життя та з інших літературних творів, що ці два образи не випадкові, не рідкісні, а уособлюють численних представників цілих суспільних прошарків, що існували в Україні і в минулому, і нині. Поясніть роль цих прошарків у процесі виборювання української державності.

З'ясуйте за допомогою фразеологічного словника значення фразеологізму «мати голову на плечах». Порівняйте його із значенням, яке вкладене у вислів «вишняківські голови на плечах». У чому різниця? Яке ставлення до героя і суспільного прошарку, що він представляє, викликає в нас ця зміна?

Вдумайтесь у смисл рядка «і чураївські голови на палях». До яких роздумів підводить нас Ліна Костенко, поставивши ці два вислови поряд? Хто з героїв ближчий їй за духом? А вам? Чому?

Не менш цікавою є пара Байда Вишневецький і Єремія. Виходці з одного роду, вони вписали в літопис краю, який дав їм життя, діаметрально протилежні сторінки. Байда увійшов туди як захисник землі й народу від турецьких загарбників, його онук - як мучитель і вбивця. Ліна Костенко недаремно змальовує їх зустріч, хоча вони й жили в різні часи. Використавши оригінальний прийом - своєрідну переробку відомої «Пісні про Байду», вона показує, що манкурство і відірваність від життя власного народу робить Ярему катом, дії якого тотожні з діями лютого ворога України - турецького царя. Вони обидва вішають Байду, зачепивши гаком за ребро, і однаково готові знищувати Україну. Сюжети народної пісні й її переробки відрізняються. Різні їхні кінцівки: у пісні турецький цар справедливо покараний, у переробці йдеться не лише про покарання Яреми. Поетеса робить висновок, який визначає зразу як явище, що є ганебнішим від дій зовнішнього ворога. Ця думка виражена в словах Байди:

Краще б мене вішав ще не раз цар турецький! Висіти на палі то іще не мука, Як тепер дивитись на такого внука! [38, 45]

Разом з учнями можна провести порівняльний аналіз народної пісні й її переробки в романі. Це буде також повторенням матеріалу, який вони вивчили в 6-му класі:

Перечитайте текст «Пісні про Байду». Про які історичні часи розповідається в ній?

Які, на вашу думку, риси характеру Байди зробили його безсмертним у народній пісні?

Яким зображено турецького царя?

Прочитайте текст переробки в романі. Порівняйте образ Байди, виведений тут, з образом з народної пісні. Що спільного в них і які нові риси з'явились?

Хто заступає місце турецького царя в переробці? З якою метою зроблена ця зміна? Які схожі негативні риси цих героїв дали змогу здійснити її?

Якого висновку доходить народ наприкінці пісні? Який висновок робить устами Марусі Чурай Ліна Костенко, закінчуючи переробку?

Чому дії Яреми Вишневецького ганебніші від дій турецького царя? Пов'яжіть свої роздуми з описом вчинків Єремії, про які розповідається перед переробкою. Чому він стає здатним на зраду, ворогом свого народу і своєї Батьківщини?

Протилежні Яремі моральні принципи сповідують і герої драматичної поеми «Дума про братів неазовських». Волелюбність спонукає Павлюка постійно піднімати повстання. Його не зупиняє навіть те, що він побував уже на ешафоті й був помилуваний польським королем, якого здивувала хоробрість козацького ватажка. А Сахно Черняк відкидає можливість зради як засіб врятування життя, знаходить душевне полегшення в тому, щоб піти на страту разом з іншими.

По-справжньому державне мислення виявляють у романі «Маруся Чурай» Богдан Хмельницький, Іван Іскра, мандрівний дяк, ставлячи проблеми духовності на вищий рівень суспільного буття, їхня соціальна активність не однакова, але кожен з них бере участь у державотворенні.

Вивчення художніх творів Ліни Костенко на історичну тематику поглиблюють знання дітей про минуле рідного краю. Відомі й мало відомі діячі увійдуть у їхню свідомість не тільки як безпосередні учасники далеких подій, а як живі люди. Робота має спрямовуватися на те, щоб допомогти дітям виробити особисте ставлення до цих героїв, оцінити їхні погляди, поведінку в повсякденному житті, зокрема в екстримальних ситуаціях. Це сприятиме вихованню патріотичних почуттів, формувати розуміння необхідності виробити такий власний тип громадської поведінки, який би своєю мотивацією був аналогічний діям позитивних персонажів - Хмельницького, Чурая, Червяка (звичайно ж, з урахуванням сьогоднішніх реалій) і відкидав би злочини Яреми Вишневецького чи дволику пасивність Вишняка.

Не можна обминути й тих поезій авторки, де вона визначає причинно-наслідкові зв'язки між державним статусом нашого народу і його духовним занепадом. Це передусім такі вірші, як «Псалом-22», «Хто в нашу долю тільки не втручався», «Атомний Вій опустив бетонні повіки», «Ми - спадкоємці спадків розграбованих», «Які слова страхітливі - дволикість…». Оскільки ці твори, на жаль, не включені до шкільних програм з літератури, вони послугують необхідним матеріалом для проведення факультативних та гурткових занять.

«Псалом-22» побудований у формі молитви цілого народу до Бога, в якій палке прохання звільнити його, адже неволя дає трагічні наслідки не тільки у сфері матеріального, а в світі духовного, що є значно страшнішим. Ставлячи в один ряд поняття свобода, мужність і духовність, поетеса визначає їх смислову взаємозалежність і взаємопов'язаність. Вона протиставляє високі моральні якості наших предків, що здобули волю, моральним якостям сучасників, у яких «душу… загадили», «серце, як віск, розм'якло, з нього виліпляють ідолів». Висновок тут один: духовний розквіт нації можливий лише за умови національної незалежності.

Подібні мотиви простежуються і в інших поезіях. Усі біди нашого народу, передусім екологічні, Ліна Костенко пояснює духовною злиденністю - «Духовним Чорнобилем». Народ, за її судженням, що упродовж століть зазнає морального утиску, деградує - в його свідомості загальнолюдські орієнтири замінюються егоїстичним настроєм.

Певною мірою продовжують цю тему вірші «Біль єдиної зброї», «А спробуй подивитись на все…», «Я вам цей борг ніколи не залишу», в яких авторка виступає на захист української мови. У них обстоюється необхідність державності національної мови, висловлюється думка, що її функціонування - ознака духовної повноцінності суспільства. Особливо примітна в цьому ряді поезія «Біль єдиної зброї», де слово подається в контексті всієї життєдіяльності нації. Ліна Костенко показує, як експресивність української мови виростає на ґрунті колоритного образного мислення нашого народу, гостроти етстетичного сприйняття. Підвищена емоційна чутливість, що є однією з рис українського національного характеру, знаходить свій вияв у полярних, насичених кольорами і пластикою образах: