Активізація пізнавальної діяльності на уроках у початкових класах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Активізація пізнавальної діяльності на уроках у початкових класах

(дипломна робота)

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Значення питання активізації пізнавальної діяльності на уроках в психолого-педагогічній теорії і шкільній практиці

1.1 Види та критерії пізнавальної діяльності.

1.2 Сутність поняття «активізація пізнавальної діяльності учнів».

1.3 Емоції та їх значення в пізнавальної діяльності.

1.4 Методи та засоби активізації пізнавальної діяльності школярів.

1.5 Проблемне навчання і його значення для активізації пізнавальної діяльності школярів.

Розділ ІІ. Аналіз результатів дослідно-експериментальної роботи.

2.1 Дослідження мотивів навчальної діяльності та їх впливу на пізнавальну діяльність.

2.2 Використання проблемних завдань та запитань для перевірки знань.

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Питання активізації пізнавальної діяльності на уроках видається актуальним з двох основних причин.

По-перше досвідчені вчителі зазначають, що останнім часом відбувається зниження рівня знань. Досить часто знання учнів є формальними, вони розрізнені й безсистемні. Учні не вміють їх використовувати на практиці, не здатні самостійно працювати, розбиратися в новій, незнайомій ситуації, мають недостатню підготовленість до творчої праці. У вчителя виникає маса проблем щодо організації творчої розумової діяльності учнів на уроці. Як сформувати різнобічну пошукову роботу учнів, врахувати особливості предмета, що вивчається? Якими мають бути психолого-педагогічні шляхи побудови навчальних задач, що змогли б у процесі їх постановки та розв'язання достатньо ефективно сприяти формуванню творчого ставлення учнів до своєї навчальної праці, що, в свою чергу, вимагає активізації їх розумової діяльності? Що і як потрібно робити, щоб навчити учнів аналізувати, порівнювати, узагальнювати, аргументувати та доводити, навчити самостійно отримувати знання, розвинути прагнення їх до вдосконалення та творчої самореалізації? Як організувати навчальний процес так, щоб все запропоноване учню до засвоєння стало інструментом його розвитку? Вчителі, як це відзначає автор статі [13] мають труднощі організаційного і методичного характеру. Спостерігається недостатнє забезпечення навчальних закладів навчальною, науковою та навчально-методичною літературою, технічними засобами навчання. Саме це змушує вчителів, які працюють у таких закладах, витрачати багато часу на пошуки з метою створення «свого» навчального та дидактичного матеріалу. Учень, не маючи змоги задовольнити свою цікавість за допомогою навчальної книжки, часто взагалі втрачає інтерес до навчання [4].

По-друге, людина не може повноцінно жити в умовах науково-технічної революції без активної пізнавальної діяльності, регулярної самоосвіти.

Пізнавальна активність особи є умовою її духовного розвитку. Оволодіння духовною культурою суспільства помітно впливає на ієрархію потреб, мотивів, інтересів особистості, що, в свою чергу, обумовлює якість не тільки професійної роботи, а й характер занять. У вільний час, що являє собою, з одного боку, умову для задоволення духовних потреб особи, а з іншого є засобом її самореалізації, самовиявлення. «Духовні потреби -- це специфічні людські утворення, вони характеризують високий рівень розвитку особи. Потреба в пізнаванні дійсності, природної і соціальної, забезпечує людині, поряд з іншими умовами, свободу і відкриває шлях до творчості» [17].

Формування пізнавальної активності особи тісно пов'язане з вихованням самостійності, ініціативи, сумлінності, сили волі та інших рис характеру людини, бо активність як риса людини припускає, що учень стає суб'єктом діяльності і керує своїм особистим розвитком з урахуванням загальнолюдських цінностей, вимог суспільства.

Пізнавальна активність учнів є важливим засобом поліпшення і в той же час показником ефективності навчально-виховного процесу школи оскільки вона стимулює розвиток самостійності учнів, їхній творчий підхід до оволодіння змістом освіти; забезпечує сприятливий мікроклімат для учня в сім'ї; спонукає дітей до самоосвіти, пошуку шляхів для досягнення високих результатів навчання, бо є своєрідним показником педагогічної майстерності вчителя, його уміння організувати пізнавальну діяльність.

Провідна роль пізнання в житті людини визначає те місце, яке посідає ця проблема; у психолого-педагогічних дослідженнях. Отже, проблема пізнавальної активності -- одна з кардинальних проблем не тільки дидактики, а й всього процесу виховання тому що в ній містяться джерела багатьом проблем: навчання учнів мисленню, розвиток пізнавальних інтересів, формування самостійності, визначення розумових здібностей, прищеплення уміння вчитися, а також надбання таких якостей, як спостережливість, цілеспрямованість, відповідальність тощо, та оцінка результатів навчально-виховної роботи вчителів і школи в цілому.

Я думаю, що у початковій школі, в сім'ї закладається фундамент пізнавальної активності. Тому дане питання є одним з найважливіших в діяльності вчителя початкових класів. Оскільки молодший шкільний вік є сенситивним до творчої діяльності, то підготовка до неї передбачає заохочення в учнів допитливості, самостійності думки, нагромадження цілеспрямованих інтересів, підтримку розумових зусиль, розвиток асоціативного мислення, уяви, виконання різних конструктивних, фантазійних, трансформаційних творчих завдань, насичення навчального процесу завданнями комплексного впливу, в яких провідна навчальна дія підживлюється за рахунок інших (музичний супровід, живопис, елементи театралізації, хореографії тощо).

Надзвичайної актуальності набуває питання: за допомогою яких методів залучити дітей до самотворення, творчого розвитку? Ефективним засобом у сучасних умовах вважається привернення їхньої уваги до таємниць і духовних скарбів свого внутрішнього світу, духовних цінностей, потреб власної душі. Виховна ситуація виступає активним засобом пробудження високих внутрішніх потреб особистості та активізації пізнавальної діяльності.

Розділ І .Значення питання активізації пізнавальної діяльності на уроках в психолого-педагогічній теорії і шкільній практиці

1.1 Види та критерії пізнавальної діяльності

Для виявлення рівня сформованості активності особистості необхідно встановити ті критерії, які відбивають сутність явища в працях учених знаходимо не лише критерії активності, а й вимоги до них: критерій повинен фіксувати діяльний стан суб'єкта; має нести інформацію про самостійний характер діяльності людини, відповідати діяльності, в якій виявляється активність, цих вимогах частково знайшли відображення і самі критерії активності, які відбивають об'єктивні результати і характер діяльності, а також суб'єктивні фактори: мотиви, інтерес. В.С. Гурін вважає, що критерій повинен враховувати три параметри: чому і в ім'я чого суб'єкт діє, що він чинить і як, якими засобами користуєтеся й за яких умов, тобто складається відповідно казуальному (чому і для чого), змістовного або результативного (що) та динамічного (як) показників [8].

Слід відзначити, що серед названих критеріїв визначальним є змістовний показник, тобто врахування результатів діяльності та її характеру. Критерії повинні відбивати ставлення людини до об'єкту пізнання, самого процесу пізнання, тобто суб'єктивні моменти у навчанні учнів. У той же час показники пізнавальної активності мають бути об'єктивними. Важливо враховувати те, як відбувається пізнавальна діяльність, але разом з тим не можна зводити показники якості лише до динамічних показників, бо в пізнавальній діяльності важливе значення оптимальних шляхів досягнення пізнавальної мети, творчий характер діяльності.

Проаналізувавши дослідження з проблем пізнавальної активності, можна виділити різні показники активності. Найчастіше автори називають такі показники: ініціативність, енергійність, інтенсивність діяльності, позитивне ставлення до діяльності (інтерес, допитливість, сумлінність); самодіяльність, саморегуляція, усвідомлення діяльності, воля особистості (наполегливість, завзяття в досягненні мети); цілеспрямованість діяльності, творчість, (в деяких дослідженнях деталізовані критерії інтелектуальної активності школярів: запитання учнів до вчителя; схильність до аналізу помилок, критичність здібність до перенесення знань, оперування здобутими знаннями, уміннями; ступінь участі учня в колективній пізнавальній учбовій діяльності класу; прагнення виявити причини явищ; характер занять у вільний час, виявлення підвищеного інтересу до предмету, прагнення глибоко зрозуміти зміст навчального матеріалу, захоплення новим матеріалом, використання у відповідях додаткової

інформації, вибір складного варіанту завдань; участь у роботі гуртків, відсутність необхідності контролю, прагнення, незважаючи на будь-які труднощі, виконувати завдання. Ці дані свідчать про те, що визначення критеріїв активності автори здійснюють без обґрунтування основи, підстав саме такого підходу. Думаю, що активність -- поняття широке, багатоаспектне. Як риса особистості активність перебуває у стані постійної зміни, що також ускладнює її характеристику. Все це вимагає визначення певних видів активності, що дасть змогу більш конкретно говорити про критерії. Як бачимо активність особи лише в її готовності прагненні до діяльності, то це ще не виконання певних дій. Тому назвемо цю активність потенційною. Такий термін зустрічається і в деяких дослідженнях [26] автори розрізняють активність актуальну (дійсну) і потенційну (можливу).

В учбовій діяльності готовність, прагнення до оволодіння об'єктом пізнання виявляють себе в усвідомленні мети, яку поставив учитель або сам учень, а також у певному інтересі до проблеми, допитливості. Але готовність до діяльності, інтерес ще не означає реалізації потреб у конкретних умовах.

У таких випадках важливим є механізм волі--однієї із властивостей людської психіки, яка виявляється в здібності досягти здійснення поставленої мети та прагнень. Воля при необхідності може переводити потенціальну активність у реальну, тобто сприяє виконанню діяльності (реалізована активність).

Напевне, варто говорити лише про реалізовану активність. У залежності від ставлення особистості до характеру діяльності, яку виконує, можна говорити про її репродуктивну (виконавчу) або творчу активність. Такий підхід знаходимо в багатьох дослідженнях, в яких названі види розглядаються як її рівні. Переважно виділяють такі рівні інтелектуальної активності в залежності від характеру пізнавальної діяльності суб'єкта:

1. Репродуктивний, нижня межа якого характеризується пасивністю, інертністю, відсутністю інтелектуальної ініціативи: ті, що навчаються, залишаються, в основному, в рамках з самого початку знайденого способу дії.

2. Евристичний, котрий характеризується прагненням удосконалити дану діяльність, прагненням шукати нові засоби вирішення завдань.

3. Креативний, найвищий рівень інтелектуальної активності, який характеризується ініціативою в постановці завдань, у прагненні виявити причинні зв'язки та залежності, в умінні переходити до теоретичних узагальнень.

У залежності від характеру пізнавальної діяльності суб'єкта визначають рівні активності. Виділяють чотири рівні пізнавальної активності:

1. Репродуктивна активність, яка характеризується готовністю успішно оволодівати готовими знаннями, активною діяльністю відповідного характеру.

2. Аплікативна активність, для якої характерна готовність до енергійної вибірково-відтворюючої діяльності.

3. Інтерпретована активність, яка відзначає готовність до енергійного тлумачення, роз'яснення, розкриття змісту будь чого.

4. Продуктивна активність, для якої типова готовність до самостійного творення нового. [30]. Г. І. Щукіна фіксує три рівні активності учня:

· репродуктивно-наслідувальна активність;

· пошуково-виконавська;

· творча. [38]

Думаю подібні поділи є умовними і можуть служити лише орієнтирами, реально існують плавні переходи між зазначеними станами.

Т. І. Шамова пов'язує рівні пізнавальної активності з рівнями інтересів та наполегливості школярів, які вони виявляють, коли проникають у сутність явищ у взаємозв'язок між ними, коли оволодівають засобами діяльності. Звідси і рівні: відтворююча активність, інтерпретуюча та творча [37].

Це свідчить про визначення видів активності за характером.

За змістам активність може бути всебічною (охоплює всі сторони особистості і виявляється в усіх видах діяльності, на заняттях із усіх предметів), однобокою (охоплює в основному один з боків особистості, виявляється лиш в окремих видах діяльності, з окремих навчальних предметів) (10) За тривалістю, відзначають, В. І. Гладких, активність може бути стійкою та тимчасовою за спрямованістю -- позитивною і негативною. Все це спонукає визначити пізнавальну активності ситуативну і інтегральну, коли активність піднімається до стійкої риси особистості, яку характеризує чітка спрямованість, певна позиція. Інтегральна активність особистості свідчить про те, що учень не тільки з бажанням засвоїв ту чи іншу тему навчальної програми, основи окремого предмету, пізнав ту чи іншу галузь знань в цілому, а в нього сформована потреба у постійній якісній пізнавальній діяльності, сильні та сталі мотиви такої діяльності. Тому спрямованість визначає загальне домінуюче ставлення до діяльності, позитивну мотивацію, певну систему поглядів, інтересів, ідеалів. Спрямованість виступає як певний генералізуючий початок, який охоплює всі сфери людської психіки -- від потреб, до ідеалів.

Пізнавальна активність на рівні спрямованості особистості означає глибоку переконаність учня в необхідності всебічного пізнання, а її вищий рівень носить перетворюючий характер. При цьому в діяльності перетворюється не тільки об'єкт, на який вона спрямована, а й суб'єкт діяльності. Таким чином, для визначення критеріїв активності необхідно врахувати:

1. Вольові зусилля особистості в досягненні мети, що дає змогу говорити про активність потенціальну реалізовану.

2. Характер діяльності суб'єкта, тобто чому він віддає перевагу -- ініціативі, самостійності, творчості й відтворенню, копіюванню.

3. Стійкість, всебічність, тривалість, динаміку вияву активності.

Ці фактори створюють можливість визначити такі показники пізнавальної активності: потенціальна активність: допитливість, короткочасний інтерес, є тільки бажання пізнати нове, але воно не реалізується. Реалізована активність:

а) виконавська активність особистості, яка виявляться у репродуктивній діяльності. Учень позитивно ставиться до тих завдань, які йому пропонують інколи, хоч це іноді вимагає переборювання лінощів, небажання В такій діяльності мета, завдання, засоби запропоновані, але сама особа виявляє (енергійність є показником активності, але визначенні її рівня необхідно враховувати індивідуальні особливості учнів, оскільки швидкість мовної діяльності значною мірою залежить від природжених задатків. Отже, і флегматики і сангвініки здатні до енергійного пізнання), наполегливість, що і забезпечує інтенсивність діяльності. Все це дає зморі говорити про старанність, добросовісність школяра. Виконавча активність може бути зовнішньою, механічною, якщо учні пишуть, слухають, рахуються, ці пронеси у них не завжди пов'язані з внутрішніми по требами пізнавальної діяльності, та внутрішні (вона характерна і для інших видів діяльності, але в; інших рівнях), коли особа приймає мету, засоби пізнавальної діяльності, тобто пізнання мотивоване;

б) реконструктивна активність, яка припускає лише копіювання виконання того, що запропоноване а їй вибір засобів діяльності, використання відомих знань, прийомів дій і в інших ситуаціях;

в) творча активність, показником якої є ініціатива, самостійність у визначенні мети, завдань, засоби пізнання, інтерес, характер діяльності (новизна, своєрідність, ламання традицій та ін.), оптимальність діяльності постійне скорочення кількості дій, операцій, витрати часу сил).

Виконавча, реконструктивна, творча активність може мати характер ситуативний (виявляється епізодично лише в окремих видах діяльності, у певних умовах, постійно), а може виступати як інтегральна якість особи (постійно, у різних видах діяльності).

1.2 Сутність поняття «активізація пізнавальної діяльності учнів»

У дидактичних дослідженнях є різні визначення поняття активізація. Активізація навчання -- поліпшення методів і організаційних форм навчальної роботи, яка забезпечує активну і самостійну теоретичну та практичну діяльність школярів у всіх ланках навчального процесу» [24] Активізація навчально-пізнавальної діяльності -- «це процес, спрямований на посилену спільну навчально-пізнавальну діяльність вчителя і учнів, на спонукання до її енергійного цілеспрямованого здійснення, на подолання інерції, пасивності та стереотипних форм викладання і навчання». Активізація діяльності учнів не може розглядатися в сучасних умовах розвитку школи лише як процес керівництва активністю учнів. Це водночас і процес активізації учнем своєї діяльності» (там же), «...активізацію навчання школярів слід розуміти як мобілізацію вчителем (за допомогою спеціальних засобів) інтелектуальних, морально-вольових та фізичних сил учнів на досягнення конкретної мети навчання і виховання. Інакше кажучи, активізація учнів є процес і результат стимулювання активності школярів» [37]. Якщо поєднати висловлені авторами думки, то можна зробити такі висновки:

1. Головна мета активізації -- поліпшення якості навчально-виховного процесу в школі, яке досягається формуванням активності та самостійності учнів.

2. Сам процес формування активності й самостійності вимагає спільної діяльності учнів і вчителя.

3. Активізація пізнавальної діяльності вимагає застосування різних методів, засобів, форм навчання, які спонукають особу до виявлення активності. Для цього потрібна така організація процесу пізнання, в якій об'єкт пізнання був би включеним у сферу діяльності школяра і діалектична взаємодія між ними створювала б передумови виявлення активності особистості. На уроках це можуть бути ситуації, в яких учень повинен: захищати свою думку, наводити на її захист аргументи, докази, користуватися здобутими знаннями; ставити запитання вчителю, товаришам, з'ясовувати незрозуміле, поглиблювати процес пізнання; рецензувати відповіді товаришів, твори, інші творчі роботи, вносити корективи, давати поради; ділитися своїми знаннями з іншими; допомагати товаришам, коли вони відчувають утруднення,, пояснювати незрозуміле; виконувати завдання-максимум, розраховане на читання додаткової літератури, на тривалі спостереження (росту рослин, поведінки тварин, проведення дослідів тощо); спонукати учнів знаходити не одне лише рішення, а декілька самостійно зроблених; практикувати вільний вибір завдань, переважно пошукових, творчих;створювати ситуації самоперевірки, аналізу особистих пізнавальних і практичних дій;урізноманітнювати діяльність, включати в пізнання елементи праці, гри, художньої, громадської та інших видів діяльності; викликати інтерес до колективної діяльності, на основі якої відбувається формування активної позиції членів колективу»

Це ціла програма активізації пізнавальної дальності. Але вона потребує розвитку, активізація пізнавальної активності учнів перш за все припускає формування позитивного ставлення до навчання. Ось кілька думок з цього питання видатних педагогів:

«...Якщо їдять без апетиту, і при цьому вводять все ж таки в шлунок їжу, то в результаті це викличе лише нудоту і блювання і, принаймні, погане травлення, нездоров'я. Навпаки, якщо їжа вводиться в шлунок під впливом почуття голоду, то він сприймає її із задоволенням, добре перетравлює і з успіхом перетворює на сік та кров...» Це же, на думку Я. А. Коменського, має відношення і до сприймання розумової їжі, тому, пише педагог, «всіма можливими засобами необхідно запалювати у дітей гаряче прагнення до знань і до навчання» [18].

К. Д. Ушинський писав, що «навчання, позбавлене будь-якого інтересу і здобуте тільки силою примушення... вбиває в учня бажання до навчання, без якого він далеко не піде» [36]. Ці вислови видатних людей свідчать про те, що навчання необхідно орієнтувати не лише на формування певних знань, умінь та навичок, а на розкриття дітям особливого змісту самого навчання, на розвиток адекватного ставлення дітей до навчання, його мотивації, на розвиток особистості в цілому. Без відповідного методичного забезпечення навчання неминуче перетвориться на формальне «натаскування» дітей.

Таким чином, формування позитивного ставлення до навчання пов'язане з розвитком певних мотивів цієї діяльності, пізнавальних інтересів, що здійснюється шляхом:

-- спеціальної обробки змісту навчального матеріалу (новизна, історизм, значення для практичної діяльності, показ сучасних досягнень науки та ін.). Візьмемо конкретний клас і конкретну тему: четвертий клас, розділ «Фонетика і графіка», тема «Звуки і букви». Діти, як правило, сприймають цей матеріал як нудний. А якщо їм розповісти про виникнення писемності, про першого друкаря Івана Федорова? Можна повідомити чимало цікавого про засоби спілкування людей, про передачу інформації -- і діти з задоволенням будуть слухати;

-- оптимального вибору методів навчання. Особливу увагу слід звернути на організацію дій, які сприяють оволодінню учнями засобами навчальної діяльності, використання методів проблемного навчання, засобів наочності. Величезне значення має організація самостійної роботи учнів. В результаті -- допитливість, радість пізнання.

Позитивному ставленню до навчання сприяє і використання ігор, цікавості. Варто заохочувати дітей до складання граматичних казок це сприяє формуванню активності учнів.

Але треба пам'ятати й інше: і цікавість, і гра мають виконувати певні навчальні функції, тобто сприяти, кращому засвоєнню навчального матеріалу. Про це влучно писав Д. І. Писарєв: «Коли сміх, жарти та гумор слугують засобом, тоді все гаразд. Якщо вони стають метою, тоді починається розумова розбещеність» [22]. До них належить:

-- забезпечення адекватної системи оцінювання результатів навчання, спрямованого на розвиток активності;

-- розвиток захоплень дітей;

-- створення сприятливого емоційного тонусу пізнавальної діяльності (емоційність вчителя, його довір'я учням).

Формуванню активності як певної риси особистості сприяє створення ситуацій успіху учня в навчальній діяльності. Успіх у праці -- це внутрішній компонент, без якого не може працювати жодна людина, в тому числі й учні. Для школи це особливо важливо. Дитина, якщо її праця не завершується успіхом, починає втрачати віру у свої можливості. Постійні невдачі відбивають бажання вчитися: навіщо, мовляв, все одно нічого не виходить. Досвідчені вчителі добре знають про це. Вони ніколи не зловживають доріканнями, зауваженнями, двійками. Навпаки, вони намагаються підтримати того, хто оступився у навчанні, підбадьорити його, похвалити навіть за незначний крок уперед. Маленьку людину, як і дорослого, окрилює успіх... ...без внутрішнього комфорту не можна ні жити, ні працювати. А дитині -- особливо. Активізації пізнавальної діяльності на уроці можна досягти через створення ситуацій успіху («радість, яка здійснилася»; «неждана радість»; «суспільна радість»; «сімейна радість»; «радість пізнання» та ін.)

Важливим фактором активізації є сама особистість учителя, його ставлення до учнів, предмету, професії, до інших учителів.

Про це писав ще Д. І. Писарєв: «Освічені педагоги... пишуть цілі ,статті про те, що дитину слід заохочувати до навчання ... Але оскільки писати статті і поважати науку набагато легше, ніж вшитися з пустотливими дітьми, то при першому ж зіткненні з дійсністю, тобто з живими, а не уявлюваними вихованцями, освічені педагоги зразу ж змінюють слово «приохочувати» словом «приневолювати» Гарні слова .вставляють як і раніше в книжки і мір кування, а дитина все ж таки навчається для виду, і педагог, який вивчив дитячу натуру і поважає науку, бачить це досить добре, але дивиться на це крізь пальці, ,або тішить себе тим відомим міркуванням, що найвірніша теорія неодмінно повинна поступатися при зіткненні з практикою» [23]

1.3 Емоції та їх значення в пізнавальної діяльності

На сучасному етапі реформування національної системи освіти емоційність процесу навчання школярів визнано одним із важливих напрямів його гуманізації, забезпечення особистісно зорієнтованого навчання, за яких особистість учня, розвиток його пізнавальних здібностей, потреб, інтересів, емоцій та почуттів перебувають у центрі уваги педагога. Однією із актуальних психолого педагогічних проблем сьогодення є проблема взаємозв'язку афективних процесів та мислення.

Погляд на інтелектуальні почуття як важливий елемент пізнання бере свій початок з моменту появи перших філософських вчень. Ще Арістотель зауважив, що мислення починається із здивування. Вплив емоцій на мислення найбільш ґрунтовно вивчали Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн, О.М. Леонтьєв та інші вчені. Зокрема видатний психолог Л.С. Виготський виділяв серед найважливіших питань психології проблему єдності афекту та інтелекту [6]. Він розглядав її як наріжний камінь теорії психічного розвитку дитини. Вчений піддавав критиці спроби ізолювати мислення від емоційної сфери. „Відрив інтелектуальної сторони нашої свідомості від її афективної, вольової сторони є однією із основних і корінних вад традиційної психології, -- писав Л.С. Виготський. -- Хто відірвав мислення з самого початку від афекту, той назавжди закрив собі дорогу до пояснення причин самого мислення [6].

Проблема єдності афекту та інтелекту знаходить своє подальше висвітлення у працях С.Л. Рубінштейна. Видатний психолог вважав, що відображення об'єкта суб'єктом складне за своєю будовою і включає єдність двох протилежних компонентів -- знання і ставлення, інтелектуального та «афективного», з яких переважає то один, то другий [29]. С.Л. Рубінштейн доходить висновку, що не тільки емоція перебуває у єдності і взаємозв'язку з інтелектом чи навпаки, а й «саме мислення як реальний психічний процес є єдністю інтелектуального та емоційного, а емоція -- єдністю емоційного й інтелектуального» [29]. Виходячи з цього, психологи розглядають інтелектуальну емоцію як єдність емоційного та інтелектуального, в якій емоційний компонент виступає провідним [5].

Зауважимо, що існують різні погляди на співвідношення мислення і емоцій. Ряд учених вважають, що емоції є регулятором інтелектуальної діяльності людини. Суть іншої точки зору зводиться до того, що емоції виникають, коли з'являється інформаційний дефіцит, і саме завдяки цьому відбувається «поштовх», наступає «відправний момент мислення», тобто емоції є пусковим механізмом і якоюсь мірою двигуном мислення. Однак попри відмінності точок зору на співвідношення мислення та емоцій, вчені єдині у тому, що між даними процесами існує безпосередній зв'язок.

Розкриття потенційних можливостей емоцій у регуляції пізнавальної діяльності становить одне із важливих завдань сучасної психопедагогіки. Особливої значущості набувають дослідження сутності інтелектуальних почуттів, їх зв'язку з мислительною діяльністю; місця і значення інтелектуальних почуттів у навчанні; впливу їх на якість знань учнів і результативність навчання.

Інтелектуальні емоції і почуття -- це насамперед емоційні процеси, які підпорядковуються загальним закономірностям емоційної сфери людини, але разом із тим мають і свої особливості. Головне, що зумовлює їх своєрідність, -- це тісний генетичний і функціональний зв'язок з мислительною діяльністю. Встановлено, що вони пов'язані з потребою в пізнанні, з пошуками істини, з розв'язанням мислительних завдань. Вчені стверджують, що предметом їх є як сам процес здобуття знань, так і результат пізнання.

Відомо, що інтелектуальні почуття (поряд з моральними та естетичними) входять до складу вищих почуттів і притаманні виключно людині.

В.Л. Поплужний [25] дійшов висновку, що інтелектуальні почуття відображають ставлення суб'єкта до предмета пізнання і до самого процесу пізнання. Якщо в естетичних і моральних почуттях ми переживаємо те, що пізнаємо, то в інтелектуальних почуттях -- те, що і як пізнаємо.

В.Л. Поплужний вважає, де є мислительний процес, обов'язково виникають інтелектуальні почуття. Ця властивість, на думку вченого, говорить про універсальність інтелектуальних почуттів [25].

Джерелом інтелектуальних почуттів молодшого школяра виступає насамперед навчальна діяльність. У процесі навчання учень не тільки сприймає, запам'ятовує, мислить, уявляє, а й виявляє своє ставлення до того, що вивчає. Навчання, як відомо, спирається на пізнавальну діяльність, а вона, у свою чергу, супроводжується емоційними процесами: дитині подобається або не подобається той чи інший навчальний предмет; вона відчуває задоволення, розв'язавши задачу; переживає здивування, зіткнувшись із незрозумілим. Завдання вчителя -- викликати в учнів гаму позитивних емоцій і почуттів: радість успіху, інтерес, захоплення, здивування і тим самим підвищити ефективність навчання. Знання стають дієвими за умови, якщо дитина, здобуваючи їх, відчуває і переживає радість пізнання.

У галузі педагогічної психології не знижує своєї актуальності класифікація почуттів, розроблена К.Д. Ушинським. Надаючи великого значення емоційній сфері, К.Д. Ушинський в антропології «Людина як предмет виховання» приділяє багато уваги аналізу почуттів, які виникають у процесі мислительної діяльності. Він називає їх «душевно-розумовими почуттями». Такі почуття породжуються розумовою оцінкою і супроводжують процес мислення. Провідним душевно-розумовим почуттям, яке функціонує на всіх етапах цього процесу, є, на думку автора, почуття схожості й відмінності, або порівняння. До групи душевно-розумових почуттів К.Д. Ушинський відносить також почуття розумового напруження, чекання, несподіваності, здивування, обману, сумніву, впевненості, непримиренного контрасту, розумового успіху. Між душевно-розумовими почуттями, на його думку, існує взаємозв'язок і взаємо-переходи.

У психологічній науці домінує позиція дослідників про те, що інтелектуальні емоції є не просто супутниками, а й обов'язковими компонентами мислительної діяльності [5]. При цьому мається на увазі, що вона не лише призводить до розгортання емоційних процесів, а й сприяє переходу одного виду інтелектуальних почуттів в інший.

Систематизація доробку науковців, який висвітлено у психолого-педагогічній літературі, дає змогу окреслити досить великий перелік інтелектуальних почуттів, виділених різними вченими.

Цілком правомірним видається з'ясування такого аспекту: які з виділених інтелектуальних почуттів є провідними для молодших школярів?

Аналіз психолого-педагогічної літератури з проблеми дослідження та узагальнення педагогічного досвіду дозволили виділити такі провідні інтелектуальні почуття молодших школярів: здивування, зацікавлення, сумнів, упевненість, радість успіху. Перелік похідних емоцій значно ширший і включає не тільки позитивні емоції, а й негативні. До них доцільно віднести задоволення, розчарування, страх, байдужість тощо.

Охарактеризуємо сутність провідних інтелектуальних почуттів молодших школярів. Почуття здивування -- це емоційна реакція на зразок «що це таке?», викликана чимось новим, невідомим, цікавим або несподіваним, незвичайним. Дане почуття орієнтує суб'єкта в пізнанні навколишньої дійсності, сповіщає його не тільки про появу нових відомостей, а й про те, що їх важко примирити з тими, які вже є, тобто «презентує» свідомості суперечність між «новим» і «старим».

Почуття здивування є найбільш загальновизнаним науковцями, воно отримало стійкий статус інтелектуального. А.Ейнштейн писав, що діти відрізняються від дорослих тим, що не втратили здатності дивуватися. З віком ця здатність, як правило, регресує.

Вчені вважають, що за умілого управління пізнавальною діяльністю учнів емоція здивування може досягнути апогею. Тільки тоді, наголошував В.О. Сухомлинський, думка в учня працюватиме, якщо в нього виникне здивування: «чому саме так?». Тому урок треба будувати так, щоб учні могли мислити. Подив надає процесу учіння жвавості, розвиває мислення, зумовлює інтерес до навчання, а успішне з'ясування проблемного питання сприяє міцності й усвідомленості знань.

Здивування є передумовою зацікавленості, проникнення у глибинну сутність явищ.

Зацікавлення характеризується прагненням учня більше дізнатися про предмет чи явище і пов'язаним з новизною захопленням ними. У цьому контексті привертає увагу педагогічний доробок В.О. Сухомлинського, який підкреслював, що «...інтерес -- це особливе емоційне забарвлення думок, що супроводжують процес оволодіння знаннями», а тому «навчання повинно бути цікавим, захоплюючим», оскільки «чим цікавіше дитині те, що вивчається, тим більше зосереджує вона увагу, тим глибше засвоюються знання» [34].

Знання тоді є цікавими для учнів, коли вони містять новизну, всебічно збагачують особистість, коли школярі знають, де, за яких обставин, для чого знадобиться їм нова інформація, у чому полягає її значущість,

З метою емоційного збагачення уроку варто використовувати «цікавинки»: висловлювання відомих учених, письменників і державних діячів, цікаві факти, нестандартні завдання, народні прислів'я, приказки, прикмети, загадки, складання і розв'язування задач на «місцевому» матеріалі тощо. [11] Дійсно, набутий досвід переконує, що використання таких пізнавальних матеріалів на уроках викликає позитивні емоції в учнів, підвищує інтерес до виучуваного.

Науково доведено, що зацікавлення є початком допитливості. Тому вчитель має піклуватися, щоб раніше, ніж сформується допитливість, не заглушити дитячої цікавості.

Сумнів -- це невпевненість, невизначеність у своїх діях, у правильності знайденого розв'язку. Почуття сумніву з'являється у тому випадку, коли зроблено певне припущення, але

йому, виявляється, суперечать якісь факти чи теорії. Тоді сумнів спонукає людину до перевірки висунутих нею припущень, пошуку доказів, правильних відповідей на питання, які виникли. Таким чином, здоровий, розумний сумнів -- необхідна умова пошук істини.

Відчути задоволення від успіху в роботі -- природне бажання людини, один із стимулів саморозвитку, самовдосконалення. Виконавши навчальне завдання, учень прагне показати його вчителеві навіть не для оцінки, а для перевірки самого себе, своїх можливостей. Якщо школяр досяг успіху, він і надалі прагне збагачувати свої знання, особливо тоді, коли його досягнення відзначаються вчителем, учнівським колективом, батьками.

Таким чином, без відчуття задоволення від виконаної роботи неможливо по-справжньому розраховувати на подальші успіхи у подоланні навчальних труднощів. Ось чому знані педагоги-практики радять так добирати для учнів завдання, щоб ті з них, хто потребує стимулювання, підтримки, отримали на відповідному етапі доступне для них завдання, а вже потім переходили до виконання більш складних вправ. Наприклад, Ш.О. Амонашвілі з цією метою пропонує використовувати спеціальні спарені завдання, одне з яких учень може виконати легко, відчуваючи задоволення від успіху в роботі, і воно є основою для подальших зусиль у розв'язанні більш складного завдання. Ситуація успіху, можна створити шляхом диференційованої допомоги школярам під час виконання ними навчальних завдань однакової складності. Так, наприклад, слабким учням можуть надаватися картки-консультації, плани відповіді, які дозволяють їм на цьому рівні підготовки виконати відповідні завдання, а потім вже самостійно, без допомоги виконати вправи, аналогічні попереднім.

Разом із тим психологи попереджують, що ситуаціям запрограмованого успіху притаманні як позитивні, так і негативні моменти. До позитивних належать такі:

-- переживання успіху викликає в учня впевненість у власних силах;

-- з'являється бажання знову досягти найкращих результатів;

-- позитивні емоції, які виникають в результаті успішної діяльності, створюють відчуття внутрішнього благополуччя, яке, у свою чергу, позитивно впливає на загальний стан здоров'я дитини.

Проте науковці вказують і на деякі негативні моменти, що можуть мати місце після пережитого успіху: по-перше, успіх, досягнутий ціною невеликих зусиль, може призвести до переоцінки, точніше до завищеної оцінки своїх можливостей; по-друге, за сильним переживанням будь-якої емоції обов'язково настає розслаблення: якщо в цей час людині запропонувати будь-яку роботу, то вона, швидше всього, буде менш успішна, ніж попередня; по-третє, відчуття успіху не буде таким сильним, якщо результати діяльності не є значущими для суб'єкта.

Усе зазначене дозволяє зробити висновок про те, що ситуація запрограмованого успіху -- інструмент дуже тонкий, суто індивідуальний.

Визначаючи підґрунтя дослідно-експериментальної роботи, ми природно звернулись до педагогічної спадщини В.О. Сухомлинського, бо саме він створив оригінальну систему розвитку інтелектуальних почуттів в учнів початкових класів [34]. Інтелектуальні почуття, за образним висловлюванням видатного педагога, -- це родючий ґрунт, у який падає зерно знань і з якого виростає розум. Дитина, на думку педагога, найкраще сприймає, осмислює і запам'ятовує явища тоді, коли вона їх переживає.

Отже, аналіз психолого-педагогічної літератури з означеної проблеми дозволяє стверджувати, що інтелектуальні почуття є обов'язковими компонентами мислительної діяльності, а їх джерелом у молодшому шкільному віці виступає насамперед навчальний процес. Проте досі відсутня науково обґрунтована педагогічна технологія формування інтелектуальних почуттів молодших школярів. У процесі експериментально-дослідної роботи нам вдалося з'ясувати, що з метою збагачення уроку інтелектуальними почуттями необхідно:

-- по-перше, забезпечувати емоційну насиченість змісту навчального матеріалу. При цьому важливо раціонально використовувати емоційний потенціал навчального матеріалу, вміщеного у підручниках, а також доповнювати зміст підручника додатковими пізнавальними відомостями. Інформативності уроку сприяє використання маловідомих фактів, яскравих прикладів, цікавої інформації тощо;

-- по-друге, використовувати методи і прийоми навчання з урахуванням їх «емоційного ефекту». Наприклад, на етапі активізації опорних знань -- емоційно позитивний зачин уроку, емоційну підготовку учнів до сприймання нового матеріалу; на етапі сприймання нового матеріалу -- створення проблемних ситуацій, використання наочності, емоційного ставлення вчителя до того, що вивчається; на етапі усвідомлення та осмислення виучуваного

-- образну характеристику понять; на етапі узагальнення, систематизації та застосування набутих знань -- дидактичну гру, незвичні способи постановки навчальних завдань, створення ситуації запрограмованого успіху, введення елементів змагання; на етапі контролю та корекції знань -- організацію самоконтролю та взаємоконтролю, емоційне оцінювання. При цьому неабиякого значення необхідно надавати створенню емоційно-позитивного фону уроку, стилю спілкування вчителя з учнями, врахуванню індивідуальних особливостей дітей.

1.4 Методи та засоби активізації пізнавальної діяльності школярів

У дидактиці під методом навчання (метод з грецької -- шлях дослідження, спосіб пізнання) розуміється спосіб навчальної роботи вчителя і організації навчально-пізнавальної діяльності учнів з розв'язування різних дидактичних завдань.

Методи класифікуються за джерелом набуття знань (словесні, наочні, практичні), за способом організації навчально-пізнавальної діяльності учнів (набуття нових знань, формування умінь і навичок, застосування знань на практиці, перевірки й оцінювання знань та умінь) і за її характером (19,21). Останній пункт класифікації, на мій погляд, найбільше відповідає ідеї діяльнісного підходу. В ньому можна виділити такі складові:

а) пояснювально-ілюстративна робота;

б) репродуктивне навчання;

в) проблемний виклад матеріалу;

г) частково-пошукова робота або евристична бесіда;

д) дослідницька діяльність.

Вдалою видається класифікація, запропонована Ю.К. Бабанським [2]. Суттєвою її особливістю є комплексний діяльнісно-процесуальний підхід з урахуванням усіх основних компонентів навчальної діяльності (мотиви, мета, операції, дії, контроль і аналіз результатів); головних завдань освіти (виховання і розвиток особистості); органічного взаємозв'язку праці вчителя і учнів.

До цього часу в дидактиці триває пошук більш широких підходів до класифікації методів навчання. Наприклад, В.Ф. Паламарчук запропонувала багатовимірну модель, у якій поєднуються джерела знань, рівень пізнавальної активності і самостійності учнів, а також логіка навчального пізнання; у класифікації С.Г. Шаповаленка поєднуються чотири аспекти: логіко-змістовий, джереловий, процесуальний і організаційно-управлінський.

Прийом навчання найчастіше є складовою або окремою стороною методу, виконує роль підсистем у загальній їх системі. У відповідній педагогічній ситуації прийом може трансформуватися у метод.

Термін «прийом» широко використовується для характеристики розумової діяльності й навчальної роботи. В такому разі йдеться про «прийоми розумової діяльності» як сукупність розумових дій, спрямованих на досягнення певної мети, і «прийоми навчальної роботи». Наприклад, аналіз через синтез -- прийом евристичної розумової діяльності, а робота з математичним текстом -- прийом навчальної роботи.

Якщо систематизувати прийоми навчання згідно з їхніми функціональними можливостями, можна виділити логічні, організаційні, технічні. Звичайно ж, кожний характеризується ще і як словесний.

Головним призначенням методів і прийомів навчання є організація пізнавальної діяльності учнів (озброєння системою знань, умінь, навичок, визначення дидактичних та пізнавальних завдань і залучення до їх розв'язання, організація навчальних дій, навчання способів розв'язання завдань, забезпечення успішних результатів та ін.)

Я поділяю думку Г.І. Щукіної [38] про те, що окремо взяті, ізольовані метод і прийом навчання не забезпечують продуктивної навчальної діяльності. Потрібен комплекс методичних прийомів. Комплексний підхід можливий за наявності взаємозв'язків і взаємозалежностей між об'єктивними (цілі, зміст) і суб'єктивними (учень як індивід і клас у цілому) сторонами навчального процесу. В другій половині минулого століття йшов інтенсивний пошук і розробка методів та прийомів які б дали школяреві свободу пошуку і насолоду від пізнання.

Проте в широкій практиці методи навчання передбачали в основному відтворюючу діяльність учнів і не ставили своїм завданням розвивати їх пізнавальну активність. Нині кожна юна особистість розглядається як інтелектуальний потенціал України, що змусило більше уваги приділяти розвивальній і активізуючій функціям методів. Кардинально змінилися позиції вчителя й учня в навчальному процесі. Якщо раніше нова інформація подавалася переважно у формі монологу, то сьогодні дедалі частіше на уроці має місце діалог. Це означає, що учневі забезпечується більша самостійність щодо форм і методів навчання. Він перетворюється з особи, яка відповідає, в особу, яка запитує. Відомо, що одним із головних недоліків інформаційної моделі навчання є формування стійкої установки на копіювання діяльності вчителя. Для його подолання потрібне ширше впровадження таких методів роботи, які ґрунтувалися б на використанні імітаційних моделей поведінки учня.

Найголовнішим критерієм при доборі методів і прийомів навчання має бути ступінь їх впливу на розвиток пізнавальних здібностей, інтелекту, логічного мислення, ініціативи, творчості особистості, на формування таких її якостей, як сила волі й інтелектуальна витриманість, самосвідомість, саморегуляція тощо.

Відповідність методів і прийомів дидактичним і психологічним принципам навчання -- ще одна вимога сучасності [13].

Великі можливості щодо активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів мають методи проблемного навчання -- частково-пошуковий виклад матеріалу, евристична бесіда, дослідницький метод, різні види самостійної роботи, програмоване навчання, зокрема застосування нових інформаційних технологій, персональних комп'ютерів, і т.п. Ефективність самостійної роботи, у свою чергу, залежить значною мірою від її організації. Насамперед слід чітко визначити мету самостійної роботи, дібрати завдання. Вони мають задовольняти такі параметри: чого навчають, чи сприяють більш глибокому усвідомленню теоретичного матеріалу, зокрема нових понять, закріпленню набутих умінь і навичок, чи допомагають перевірити якість засвоєння виучуваних питань. Важливо також оцінити завдання з погляду їх розвиваючого потенціалу і активізації навчальної діяльності учнів, результативності навчання.

Учні повинні одержати від учителя чіткий інструктаж щодо змісту завдань і їх виконання.

Однією з важливих вимог до організації самостійної роботи є рівнева диференціація завдань і диференційована допомога тим, хто її потребує.

Насамперед слід керувати самим процесом самостійної роботи, ретельно продумувати її хід з тим, щоб забезпечити активну, розумову діяльність усіх учнів. З'ясувавши, які варіанти виконання завдань вони можуть запропонувати, дати їм змогу «захистити» свій, оцінити їхню працю. Ті, хто не впорався із завданням, ознайомившись із знахідками однокласників, можуть зробити підсумок про можливі шляхи одержання шуканого результату.

Вартісною є думка С.Л. Рубінштейна про внутрішні стимули активності школяра. Мається на увазі, що будь-який зовнішній вплив (виклад учителем матеріалу) опосередковується внутрішнім сприйманням учня і викликає певну (позитивну або негативну) психологічну реакцію. Остання і визначає характер активності. При позитивній реакції виявлятимуться пізнавальна активність і прагнення засвоїти матеріал, що вивчається. При негативній активність матиме відповідне забарвлення, що часто спричинює неуважність на уроці й намагання заважати працювати іншим учням.

Проводячи самостійну роботу, неприпустимо орієнтувати учнів лише на опрацювання навчального матеріалу за підручником, а вчителя -- на перевірку стану його засвоєння. За такої організації навчального процесу нерідко відбувається запам'ятовування нової інформації без належного осмислення, без стимулювання учнів до самостійних суджень, правильних висновків і узагальнень.

Критерієм сформованості прийомів розумової діяльності є уміння учня самостійно організувати свою продуктивну навчальну працю, оцінити її результативність. Для практики навчання актуальним є положення про те, що мислення не може бути зведене до оперування готовими знаннями. За С.Л. Рубінштейном, це насамперед продуктивний процес, який повинен приводити до нових знань, не лише сприяти міцному їх засвоєнню, а й «вихованню справжнього, самостійного, продуктивного, творчого мислення» [27].

Одним із провідних психологічних принципів розвивального навчання є систематичне формування в учнів як алгоритмічних, так і евристичних прийомів розумової діяльності. Суть останнього полягає в тому, що суб'єкт у процесі мислення включається у все нові й нові зв'язки, виявляє інші якості. У різних авторів характеризується довільна зміна точки зору (В.Б. Журавльов), різнобічний розгляд предмета тощо. Ознайомлення з ним учнів і створення умов для засвоєння передбачають розробку системи завдань, у яких він використовувався б повніше.

При вивченні робота з текстом (підручника) передбачає доведення тверджень, запам'ятовування, відтворення і т.п. Рівень оволодіння прийомами навчальної діяльності визначає її індивідуальний стиль, сприяє самостійності, активності, саморегуляції.

Будь-який вид навчальної праці стимулює розумову активність учнів, проте залежно від конкретної мети роботи як провідні можуть виступати різні форми активності. При заучуванні навчального матеріалу це мнемічні процеси; при ознайомленні з новим матеріалом, який передбачає унаочнення, -- спостереження; при створенні образів -- уява; при розв'язуванні задач -- дії та прийоми розумової діяльності.

Не варто недооцінювати роль репродуктивної діяльності, оскільки ніяке засвоєння, відтворення, застосування знань без запам'ятовування неможливе. Разом з тим заучування не повинно зводитися до механічного багаторазового повторення. Необхідне попереднє усвідомлення матеріалу, а вже потім запам'ятовування. Дослідження психологів А.А. Смирнова, П.І. Зінченко переконують у тому, що на якість запам'ятовування впливає застосування спеціальних прийомів, основні з яких:

-- смислове групування матеріалу;

-- виділення опорних пунктів;

-- складання плану;

-- виділення логічної схеми.

Прийоми смислового групування мають свою специфіку. Учень повинен не лише усвідомити прочитаний текст, а й виокремити в ньому нові поняття, з'ясувати, вводяться вони на рівні означення чи як описові, які з них треба запам'ятати, відділивши їхні суттєві властивості від несуттєвих. Необхідно також виділити нові твердження, з'ясувати, чи доводяться вони, якщо так, то яким методом; визначити приклади чи задачі, при розв'язанні яких використовується новий навчальний матеріал.

Для організації ефективної мнемічної діяльності учнів важливо не лише навчити їх прийомів запам'ятовування і відтворення. Має значення і відповідна установка вчителя на:

1) повноту запам'ятовування (суцільне чи вибіркове);

2) точність запам'ятовування (завчити напам'ять, відтворити своїми словами чи лише зрозуміти, про що йдеться в тексті);

3) тривале запам'ятовування чи оперативне використання матеріалу одразу після його вивчення. Відсутність такої установки з боку вчителя призводить або до непотрібного перевантаження пам'яті учнів при відповідальному ставленні їх до навчання, або до ігнорування того, що треба вивчити, запам'ятати. Вони повинні уміти самостійно виділяти головне в навчальному матеріалі і те, що треба ввести в довготривалу пам'ять.

Опанування прийомів спостереження важливе тому, що засвоєння знань спирається на сприйняття предметів і явищ, їх просторових форм і кількісних та функціональних відношень. Учні здійснюють спостереження, коли слухають пояснення-вчителем нового матеріалу, або вивчають його за підручником, розглядають наочні посібники, виконують практичні завдання.

Отже, дивитись ще не означає бачити, а слухати -- не означає чути. Потрібна спеціальна організація діяльності учнів у цьому напрямі. Аналізуючи організаційні форми навчання з погляду їхніх можливостей щодо активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів, ми виходили з того, що при діяльнісному підході до нього змінюються традиційна схема навчання (урок, система уроків), співвідношення між знаннями і способами їх здобуття. Дослідження педагогів, методистів, досвід передових учителів орієнтують на те, що перевірку раніше вивченого матеріалу доцільно поєднувати з його закріпленням на уроці, поглибленням, розширенням і узагальненням набутих знань і умінь, розвитком мови й мислення. Якість виконання домашнього завдання корисно перевірити за допомогою коротенької самостійної роботи. При цьому необхідно диференціювати завдання за ступенем складності.