? управлінська функція професійно-педагогічної комунікації: управління комунікативною діяльністю суб'єктів комунікації, інформаційними потоками; запобігання труднощам, які виникають при переході інформації із зовнішнього у внутрішній план суб'єктів комунікації, а також унаслідок перекручування інформації при опосередкованій педагогічній комунікації;

? координаційна функція професійно-педагогічної комунікації: взаємне орієнтування, узгодження дій суб'єктів комунікації з метою організації спільної комунікативної діяльності;

? контактна функція професійно-педагогічної комунікації: встановлення контакту (стану обопільної готовності суб'єктів комунікації до безпосереднього або опосередкованого електронними засобами приймання і передавання повідомлення); активізація прагнення суб'єктів комунікації до контакту між собою та з ініціатором комунікації; створення умов для пізнавання особистісних якостей партнерів з комунікації; організація спільних переживань, формування групового «ми»; створення позитивної, сприятливої атмосфери;

? самостверджувальна функція професійно-педагогічної комунікації: усвідомлення суб'єктом комунікації власного «Я», відчуття особистої значущості, формування адекватної самооцінки, рівня домагань особистості;

? формоутворювальна функція професійно-педагогічної комунікації: зовнішнє оформлення вербальних висловлювань, невербальних проявів залежно від особливостей, умов комунікації, особистісних якостей її суб'єктів [20].

Знання функцій, орієнтація на поліфункціональність професійно-педагогічної комунікації дають змогу викладачу організувати власну комунікацію як цілісний багатогранний процес, знаходячи у ньому множинний смисл (освітній, виховний, розвивальний та ін.), розуміючи її варіативність (відсутність жорсткої детермінації моделей, тактик, стилів, засобів комунікації), інтегративність (кожен комунікативний акт є проекцією багатьох систем), багаторівневість (необхідність стимулювати активність суб'єкта комунікації, здійснювати самоконтроль і самооцінку комунікативної діяльності, співвідносити власні дії з діями співрозмовника, аналізувати, коригувати, прогнозувати подальшу комунікативну діяльність тощо).

Зміст, форми й засоби реалізації конкретних функцій залежать від фахової спрямованості педагога, типу навчального закладу.

Таким чином, комунікативна діяльність педагога ? це процес постійного пізнання ситуації, умов комунікації, соціального оточення, себе, протилежної сторони. В іншому разі він діятиме наосліп, методом спроб і помилок. Тільки на основі комунікативних знань, оперативного дослідження, аналізу ситуації він знаходитиме адекватні засоби для забезпечення педагогічно доцільної комунікації

На думку вчених ефективна комунікація педагога повинна спиратися на комунікативні знання ? узагальнений досвід людства в комунікативній діяльності, відображення у свідомості людей комунікативних ситуацій у їх причинно-наслідкових зв'язках і відношеннях. Вони стають професійними тоді, коли перетворюються і вибудовуються в індивідуальну модель практичного розв'язання комунікативного завдання, коли їх набуття вмотивоване індивідуально-особистісними потребами. Особливістю комунікативних знань є комплексність, що потребує від викладача вміння синтезувати матеріал для успішного розв'язання комунікативних задач, аналізу комунікативних ситуацій, вибору ефективних засобів комунікації. Їм притаманна індивідуальна забарвленість, оскільки комунікатор не лише озвучує здобуту інформацію, а й передає власний комунікативний досвід.

Комунікативні знання є основою комунікативних умінь ? комунікативних дій, заснованих на ґрунтовній теоретичній і практичній підготовленості, що дає змогу творчо використовувати комунікативні знання, навички для відображення і перетворення дійсності. За своєю сутністю вони є внутрішньою моделлю майбутньої комунікації, забезпечують її ефективність. Формуючись у процесі комунікації, комунікативні уміння є наслідком розвитку комунікативних здібностей ? здатності до спілкування з іншими людьми. Вони виявляються у навичках суб'єкта комунікації вступати у соціальні контакти, регулювати повторювані ситуації взаємодії, досягати в міжособистісних стосунках комунікативних цілей. Узагальнюючі комунікативні уміння педагога згруповані у таблиці 1.3.

Таблиця 1.3

Узагальнюючі комунікативні уміння педагога

№	Зміст узагальненого комунікативного уміння	Складові узагальненого комунікативного уміння
1	Уміння педагогічно доцільно організовувати педагогічне спілкування і керувати ним	? уміння здійснювати емоційний контакт; ? уміння моделювати процес майбутнього спілкування; ? уміння об'єктивно оцінювати психологічні особливості партнера по спілкуванню, аудиторії; ? уміння прогнозувати результат педагогічної комунікації; ? уміння регулювати власний психологічний стан у спілкуванні
2	Уміння стимулювати спілкування	? уміння слухати і «чути» співрозмовника (емпатичне слухання); ? уміння активізувати спілкування словом, поглядом, жестом;
3	Уміння педагогічно доцільно організовувати обмін інформацією (діалогове спілкування)	? уміння чітко, логічно і лаконічно виражати свої думки; ? уміння тактовно с додержанням етичних норм висувати педагогічні вимоги; ? уміння організовувати діалог і полілог зі студентами; ? володіння технікою аргументації; ? уміння здійснювати педагогічно доцільну імпровізацію
4	Уміння ефективно використовувати засоби вербальної і невербальної комунікації	? ораторські уміння (літературна мова, чітка дикція, оптимальний темп, тембр мовлення, висота голосу); ? педагогічно доцільні міміка, жести, рухи, пози; ? уміння об'єктивної візуальної психодіагностики психологічних особливостей співрзмовника
5	Педагогічна техніка	? уміння вибрати правильний стиль і тон спілкування ? уміння керувати увагою аудиторії ? уміння доцільно використовувати наочність і ТЗН

До комунікативних здібностей педагога належать кілька підструктур: гностична (здатність розуміти інших людей: прагнення до розуміння співрозмовників, уміння слухати, психологічна спостережливість, здатність до ідентифікації), експресивна (здатність до самовираження своєї особистості: прагнення бути зрозумілим іншими, правдивість, довіра до партнерів), інтеракційна (здатність адекватно впливати на партнерів по комунікації: вимогливість, увічливість, уміння переконувати, рішучість, такт, дисциплінованість).

Комунікативні здібності, знання, уміння трансформуються у комунікативні навички ? автоматизовані усвідомлені дії, що сприяють швидкому й точному відображенню комунікативних ситуацій, обумовлюють адекватність сприйняття, розуміння об'єктивного світу, вплив на нього у процесі педагогічної комунікації.

Отже, основою професійно-педагогічної комунікації є спільна діяльність суб'єктів комунікації (суб'єкт-суб'єктна взаємодія), опосередкована взаємообміном інформацією, у процесі якої кожен суб'єкт засвоює загальнолюдський досвід, історично сформовані суспільні, педагогічні, комунікативні, моральні та інші цінності, знання й способи комунікативної діяльності, а також виявляє, розкриває і розвиває власні психічні якості, формуючи себе як особистість і як суб'єкт комунікації. У цьому сенсі комунікація є важливим чинником психічного розвитку людини. А це свідчить, що повноцінна професійно-педагогічна комунікація є багатогранним явищем.

Комунікативність викладача розвивається в умовах спілкування. Її розвиток значною мірою обумовлює рівень професійної майстерності фахівця, яка ґрунтується з одного боку на спеціальних професійних знаннях та різнобічних фахових уміннях, а з іншого - на вмінні спілкуватися індивідуально чи колективно. Для успішного вирішення питань формування комунікативних умінь важливо мати точне уявлення про специфіку комунікативної діяльності студентів, особливості їх живого мовлення, вміння слухати, переконувати, здійснювати непідготовлену комунікацію, ініціювати спілкування та вміння самопрезентувати себе. Серед основних факторів впливу на розвиток умінь педагогічного спілкування ми визначили такі: професійне мислення, педагогічне спостереження, увага, уява.

1.2 Теоретичні основи формування комунікативних умінь та навичок майбутнього викладача фізичної культури

професійний викладач фізичний культура

Фізичне виховання є основним засобом реалізації завдань, які, у відповідності до Закону «Про фізичну культуру і спорт» (24 грудня 1993 р.), стоять перед фізкультурним рухом України [40]. Ці завдання конкретизовані Цільовою комплексною програмою «Фізичне виховання ? здоров'я нації» (1998 р.) [125] та Національною доктриною розвитку фізичної культури і спорту (2004 р.) [86].

Одним з напрямів, щодо реалізії завдань пограми є ? фізичне виховання і фізкультурно-оздоровча робота у навчально-виховній сфері. Впроваджувати ці завдання покликані фахвці в межах спеціальності «Фізичне виховання».

Найпоширенішою посадою фахівця з фізичного виховання є посада викладача фізичної культури у навчальних закладах освіти різних рівнів акредитації. Визначальною особливістю роботи викладача є наявність навчальних програм для навчальних закладів, які він реалізує з конкретним контингентом і у конкретних умовах.

Складниками професійної майстерності фахівця з фізичного виховання є блоки знань, умінь і навичок, якими він володіє. Аналіз типових навчальних планів підготовки фахівців із фізичного виховання в інститутах фізичної культури виявив тенденцію збільшення кількості обов'язкових дисциплін у навчальних планах підготовки фахівців із фізичного виховання та зменшення загального обсягу часу на вивчення спортивно-педагогічних дисциплін, що може негативно позначатися на формуванні професійних знань і вмінь студентів [3].

Аналізуючи проблему поставлену в нашому дослідженні, ми визначили дві основні дисципліни, які містять вивчення питань, пов'язаних з формування комунікативних умінь та навичок майбутнього викладача фізичної культури. Це дисципліна «Теорія і методика фізичного виховання», яка передбачає розкриття основ системи організаційного та методичного управління педагогічним процесом, та дисципліна «Вступ до спеціальності», яка розкриває питання характеристики професійної діяльності викладача фізичного виховання в навчальних закладах різного рівня акредитації [33].

Розглядаючи процес підготовки студентів вищого навчального закладу фізкультурного профілю ми з'ясували, що навчальний план передбачає оволодіння професійно важливими блоками знань, умінь, і навичок, зокрема із: психолого-педагогічних дисциплін (психологія, педагогіка, педагогічна майстерність, прикладна психологія); навичок організаційно-педагогічної, спортивної і організаційної роботи.

Фахівець фізичного виховання повинен знати і вміти застосовувати на практиці педагогічні і медичні методи контролю за процесом фізичного виховання і фізичної підготовки студентів; враховувати закономірності управлінської діяльності і формування оптимальних міжособистих стосунків [59].

Комунікативні та організаційні навички, якими, як правило, володіють фахівці галузі фізичної культури та спорту, дають їм можливість легко проявити себе в будь-якому виді професійної діяльності. Суттєво на результативність праці фахівця впливають і окремі особистісні якості фахівця, чи їх комбінації, рівно ж, як і атмосфера уваги або байдужості до фізичної загартованості студентів у навчальному колективі. Організаційні здібності, які, як правило, притаманні викладачам фізичної культури роблять їх не замінимими помічниками керівництва.

Розглядаючи комунікативну складову у фаховій діяльності викладача фізичної культури ми визначили, що:

? основні критерії оцінки роботи викладача фізичної культури містять організаційний і методичний рівень підготовки і проведення занять;

? посадові обов'язки викладача фізичної культури навчального закладу є такими: планування, організація і проведення (участь) різноманітних фізкультурних заходах; проведення занять з фізичної культури; здійснення в процесі фізичного виховання;

? основним фаховим спрямуванням викладача є, у вузькому розумінні, підготовка студентів-спортсменів відповідної (заданої) кваліфікації, в широкому ? виховання спортсменів у процесі спортивної діяльності;

? професійна майстерність викладача фізичної культури є синтезом його постійно зростаючих професійних знань та умінь, організаційних здібностей і особистих якостей.

У своїй роботі ми розглянули блок професійних знань, умінь і навичок, які покликані забезпечувати високий рівень педагогічного спілкування та взаємодії зі студентами. Він містить загальнотеоретичну базову підготовку і спеціальну теоретичну підготовку [129].

До загальнотеоретичної підготовки відноситься комплекс дисциплін, які формують світоглядний рівень фахівця, включаючи знання з історичних, філософсько-правових, соціальних, медико-біологічних, спортивно-педагогічних галузей.

Спеціальну теоретичну підготовленість забезпечують знання з історії, теорії, методики, організації і педагогіки спорту, глибокі знання систем підготовки спортсменів і умов реалізації спортивного результату. Викладач мусить не лише теоретично засвоїти і постійно поповнювати арсенал своїх теоретичних знань, але й навчатися використовувати їх у конкретних умовах для виконання конкретних завдань, тобто сформувати на теоретичній базі арсенал навичок і умінь. Ґрунтовні знання техніки і тактики обраного виду спорту, методів і засобів розвитку фізичних якостей, у поєднанні з педагогічними і організаторськими навичками характеризують рівень підготовленості викладача.

Організаційні здібності викладача на будь-якому рівні спортивної підготовки є абсолютно необхідним. Викладач є організатором процесу спортивної підготовки студентів і саме через організацію процесу він може проявити свої знання, досвід, навіть інтуїцію. До позитивних якостей викладача найчастіше відносять:

? доброту та уважність до студентів, комунікабельність;

? справедливість, чесність;

? принциповість, працьовитість;

? професійну талановитість, широкий світогляд тощо.

Шкала цінностей праці викладача в розумінні самих студентів постійно змінюється. Коли на початковому етапі занять фізичною культурою або тренувань студенти найбільше цінують позитивне ставлення до себе, приємні манери, дотепність наставника, то з часом більшу ціну в очах студенства набувають професійні якості викладача, його організаційні здібності, інтелект тощо.

Професійно-педагогічна комунікація ставить специфічні вимоги до якостей особистості викладача фізичної культури, найважливішою серед яких є комунікативність як необхідна передумова успішної й активної роботи з педагогічною інформацією ? інформацією, спрямованою на навчання і виховання студентів.

Комунікативність, як ми вже зазначали, є сукупність істотних, відносно стійких властивостей особистості, що сприяють успішному прийому, розумінню, засвоєнню, використанню й передаванню інформації. Комунікативність може виявлятися через: гіперкомунікативність ? намагання стати центром спілкування, неадекватне усвідомлення позиції партнерів, ігнорування їх кутів зору; гіпокомунікативність ? нездатність нормально контактувати, організовувати зворотний зв'язок із співрозмовником. Якщо гіперкомунікативність робить співрозмовника надокучливим, то за гіпокомунікативності розмова, як правило, згасає, партнери в процесі спілкування відчувають внутрішній дискомфорт і незадоволення його результатами. Обидві форми прояву комунікативності не відповідають вимогам до спілкуваннявикдадача фізичної кльтури.

Перефразуючи відомого психолога О. Леонтьєва можна схарактеризувати комунікативні здібності викладача як комплекс професійних умінь, якими він має володіти незалежно від індивідуальних рис та виділити такі комунікативні вміння:

? сприймати й адекватно розуміти студентів за зовнішніми ознаками (мімікою, пантомімікою, мовною мімікою), визначати їхній внутрішній стан, «прочитувати психологію»;

? вміння ставити себе на місце студентів;

? співпереживати зі студентами , відчувати їхні проблеми як свої власні;

? встановлювати з ними довірливі стосунки;

? знаходити адекватні способи поводження зі студентами, тобто такі, що не суперечать вимогам моралі і найкраще відповідають індивідуальним особливостям студентів;

? встановлювати зі студентами мовний контакт;

? вміти «подавати себе» під час спілкування зі студентами, бути для них яскравою і привабливою особистістю;

? володіти своїми емоціями.

З огляду на викладене ми розглядаємо комунікативні знання та вміння як один із видів професійних надбань педагога. На основі результатів аналізу психолого-педагогічних досліджень (А. С. Базилевська, С. І. Батракова, О. Ф. Бондаренко, П. В. Галахова, М. Л. Єрастов, А. С. Золотникова, В. А. Кан-Калик, А. С. Карпов, О. О. Леонтьєв та ін.) [55], ми дійшли висновку, що педагогічне спілкування забезпечує система комунікативних знань та умінь, якою має оволодіти кожен педагог.

Комунікативність викладача формується під впливом багатьох чинників, серед яких переважають професійно-особистісні (сукупність професійних і особистісних якостей, яка утворюється внаслідок трансформації професійно важливих знань, вимог і вмінь в особистісно значущі для викладача та виявляється у більш ефективній педагогічній діяльності, посиленні впливу на особистість студента). До універсальних якостей особистості викладача належать:

1) рівень ціннісного ставлення до професійно-педагогічної комунікації, який характеризується відображенням у свідомості особистості позитивної значущості комунікативних знань, уявлень, переконань, емоцій, ціннісних орієнтацій, дій людини, що забезпечується осмисленням здобутого в комунікативній діяльності особистісного досвіду;

2) комунікативна спрямованість, яка визначає комунікативну діяльність, перспективу цілеспрямованого розвитку комунікативної діяльності;

3) психологічна підготовленість, яка передбачає наявність у викладача певних властивостей, що сприяють ефективному вивченню і впливу на внутрішній світ студентів, оптимальному управлінню студентськими колективами;

4) доброзичливість, інтерес до роботи зі студентами, без чого неможливі успіхи у навчально-виховній роботі викладача, його задоволення від роботи;

5) толерантність до інших, розуміння, що всі люди індивідуальні і неповторні, що кожен має право на власну точку зору; визнання значущості особистості студента;

6) емпатійність ? вміння бачити свою спорідненість зі студентом, тактовно виразити себе і своє ставлення до нього, здатність порозумітися з ним. Основним механізмом емпатії є усвідомлена чи неусвідомлена ідентифікація з іншим;

7) рефлексивність, яка передбачає активне й відсторонене спостереження за своєю діяльністю, готовність до її перегляду, до різноманітних реакцій у взаємодії зі студентами. Важливим при цьому є вміння звільнятися від викладацьких амбіцій, бачити студента, прислухатися й придивлятися до нього, сприймати й аналізувати отриману від нього вербальну і невербальну інформацію. Завдяки цьому викладач має змогу вчитися й у своїх студентів, на що здатні тільки сильні особистості;

8) прозорість, тобто ясність, для студентів задумів і дій викладача, сприйняття його ними як «безпечної» людини. Виявляється вона у відмові від «дистанції» зі студентами, довірливому спілкуванні з ними, готовності до їх запитань, спільних розмірковувань, що сприяє подоланню невизначеності у стосунках, установленню тісніших контактів;

9) інтелігентність, яка передбачає високий розумовий розвиток особистості, вміння адекватно оцінити ситуацію, логічно мислити, знаходити вирішення будь-якої проблеми, уникати грубощів, зневажливого ставлення до співрозмовника; раціональний вибір комунікативних засобів впливу; уміння говорити, готовність слухати і чути тощо;

10) конгруентність (відповідність, узгодження) ? знання світу і почуттів студентів, сприйняття себе в ролі «студента», тобто особистості, яка розвивається, має право на помилку; діяльність «тут і тепер», сприйняття усього спонтанного в комунікативній ситуації;

11) товариськість: інтерес до людей; здатність розуміти почуття студентів, їхню позицію у взаємодії з іншими людьми; комунікабельність і контактність; потреба у контактах, легкість вступу в контакт, емоційно-позитивний тон спілкування; схильність до дружньої поведінки у комунікативних ситуаціях, встановлення приязних стосунків; уміння не розгублюватися, прагнути до ініціативи у спілкуванні, не залишатися в тіні, брати на себе роль лідера у групі. Суттєвими при цьому є уміння слухати, влучно висловлюватися, підтримувати розмову і змінити тему, познайомитися, знайти правильну форму звернення;

12) колективізм, що допомагає викладачу краще сприймати, розуміти і вивчати колектив студентів, формувати колективізм у кожного студента, згуртовувати студентські колективи й спрямовувати їх енергію на розв'язання навчально-виховних завдань, коригувати внутріколективні, міжколективні й міжособистісні відносини, конфлікти;

13) контактність ? здатність вступати у психологічний контакт, формувати довірливі відносини у зоні взаємодії, володіння навичками й уміннями спілкування і саморегуляції;

14) сугестивність (лат. suggestio ? навіюю) ? здатність педагога впливати на емоційну сферу студента. Для цього він повинен створити доброзичливу для самопочуття й настрою студентів емоційну атмосферу, позитивно впливати на студента природністю своєї поведінки [116].

Суттєвими є і такі важливі особистісні якості викладача, як активність (участь у громадській, педагогічній, комунікативній діяльності), дисциплінованість (здатність керувати своєю поведінкою і діяльністю відповідно до суспільних вимог), організованість (активна навчальна і комунікативна діяльність, цілеспрямований, планомірний педагогічний вплив на студентів) тощо.

Спеціальні якості викладача характеризують внутрішню структуру його комунікативності. Серед них виокремлюють пізнавальні (дають змогу особистості сприймати, розуміти і вивчати навколишній світ, реалізовувати інтерес до пізнання, прагнення розвивати пізнавальний дар до співчуття, ідентифікації з іншими людьми), експресивні (надають виразності особистості, завдяки чому вона стає зрозумілою іншим людям, допомагають утримувати увагу до себе, забезпечують емоційну виразність), управлінські (забезпечують вплив на інших людей, самоконтроль тощо). Сформованість зазначених якостей забезпечує ефективність професійно-педагогічної діяльності викладача фізичної культури.

Компонентами професійно-педагогічної комунікативності викладача є: стійка потреба в систематичній різноманітній комунікації зі студентами в найрізноманітніших сферах; взаємодія загальнолюдських і професійних елементів комунікативності; емоційне задоволення на всіх етапах процесу комунікації; наявність здібностей до здійснення комунікації; прагнення до набуття комунікативних навичок і вмінь.

Теоретичний аналіз психолого-педагогічної джерельної бази показав, що дослідження сутності знань, умінь і умов їх продуктивного формування можливе на основі вивчення структури особистості, де основними компонентами виступають знання, вміння, навички та здібності, що знаходяться у діалектичному взаємозв'язку (Є. В. Куширьов, К. К. Платонов, Л. Ф. Спірін, Б. М. Теплов, З. І. Ходжаєва та ін.) [42].

Уміння у своїй сутності є внутрішньою моделлю майбутньої діяльності, що, базуючись на знаннях і здібностях, забезпечують її ефективність. Уміння концентрують те, що здобувається особистістю у процесі зовнішньої, тобто практичної, педагогічної діяльності й одночасно розвивається внутрішньо, але під впливом зовнішніх факторів. Формуючись у сфері педагогічної діяльності, вони є наслідком як зазначеної діяльності, так і розвитку здібностей, оскільки засновані на них і разом із тим є їх передумовою.

Вміння викладача фізичної культури ? це практичне володіння способами виконання окремих дій або діяльності в цілому відповідно до правил і мети діяльності. Уміння викладача фізичної культури поділяються на конструктивні, організаторські, комунікативні (включаючи дидактичні та ораторські), гностичні (включаючи перцептивні) і рухові (включаючи прикладні).

Вміння викладача спілкуватися зі студентами, колегами по роботі, знаходити раціональні шляхи взаємодії з оточуючими ? це все комунікативні вміння. Такі вміння умовно діляться на три групи: власне комунікативні, дидактичні та ораторські.

Власне комунікативні виражаються в уміння вступати в контакт з людьми, будувати з ними стосунки. Дидактичні пов'язані з уміннями викладача ясно і дохідливо доносити до свідомості студентів навчальний матеріал. До дидактичних також відносять уміння пробудити інтерес до занять фізичними вправами, передати своє захоплення студентам, управляти увагою навчальної групи і прогнозувати наслідки своїх педагогічних впливів. Ораторські вміння забезпечує культура мовлення, оволодіння якою повинен прагнути кожен педагог.

Комунікативна діяльність викладача фізичної культури на занятті виражається в спілкуванні його зі студентами, організації взаємовідносин між ними, встановленні і підтримці контактів, обміні інформацією, організації взаємовідносин між членами однієї спортивної команди.

Комунікативна діяльність викладача фізичної культури проявляється:

? у формах звернення викладача до студентів;

? в тоні звернення;

? в інтенсивності спілкування (кількість контактів в одиницю часу);

? у мотивах спілкування.

Техніка педагогічного спілкування викладача фізичної культури містить наступні вміння:

? керувати своєю поведінкою і настроєм;

? розуміти почуття і настрій партнера по спілкуванню;

? у процесі розмови бачити і чути себе і свого співрозмовника;

? у конфліктній ситуації зберегти витримку і почуття гумору;

? у процесі розмови враховувати тактику: як розпочати розмову, як її закінчити;

? стимулювати співрозмовника до розмови;

? за рахунок емоційності впливати на точку зору, позицію партнера;

? встановлювати правильні стосунки зі студентами;

? ясно й чітко виражати свої думки;

? дивитися на світ очима своїх студентів;

? регулювати внутрішньо колективні взаємовідносини студентів;

? моделювати майбутнє спілкування зі студентами.

Зауважимо, що на занятті, викладач використовує як вербальні (словесні), так і невербальні засоби спілкування: виразні рухи (жест, міміку, пантоміміку) в якості стимулюючої інформації. Співвідношення їх залежить від об'єктивних умов, конкретних ситуацій, в яких протікає процес спілкування. Комунікативна діяльність, як і організаторська діяльність практична. Контакти між викладачем і студентами в ході навчального процесу припускають, що на основі переданої викладачем інформації у студентів формуються знання, вміння і навички [122].

Висновки до 1 розділу

Таким чином, на підставі теоретичного аналізу, ми зясували, що, основою професійно-педагогічної комунікації є спільна діяльність суб'єктів комунікації (суб'єкт-суб'єктна взаємодія), опосередкована взаємообміном інформацією, у процесі якої кожен суб'єкт засвоює загальнолюдський досвід, історично сформовані суспільні, педагогічні, комунікативні, моральні та інші цінності, знання й способи комунікативної діяльності, а також виявляє, розкриває і розвиває власні психічні якості, формуючи себе як особистість і як суб'єкт комунікації.

Комунікативність викладача розвивається в умовах спілкування. Її розвиток значною мірою обумовлює рівень професійної майстерності фахівця, яка ґрунтується з одного боку на спеціальних професійних знаннях та різнобічних фахових уміннях, а з іншого - на вмінні спілкуватися індивідуально чи колективно. Для успішного вирішення питань формування комунікативних умінь важливо мати точне уявлення про специфіку комунікативної діяльності студентів, особливості їх живого мовлення, вміння слухати, переконувати, здійснювати непідготовлену комунікацію, ініціювати спілкування та вміння самопрезентувати себе. Серед основних факторів впливу на розвиток умінь педагогічного спілкування ми визначили такі: професійне мислення, педагогічне спостереження, увага, уява.

На підставі теоретичного аналізу наукової літератури нами узагальнено функції, комунікативні уміння, що забезпечують вирішення типових завдань професійної діяльності викладача фізичної культури.

Встановлено, що всі компоненти діяльності викладача фізичної культури нерозривно пов'язані між собою, залежать одне від одного, роблять взаємний вплив і утворюють цілісну організацію. Низький рівень розвитку компонентів діяльності не може забезпечити ефективної педагогічної комунікації.

Комунікативні вміння та навички викладача фізичної культури полягають у: встановленні педагогічно доцільних взаємовідносин з окремими студентами, групами, студентськими колективами; створенні сприятливого мікроклімату на занятті, розташуванні до себе студентів; регулюванні внутрішньоколективного ставлення студентів під час спортивних ігор на заняттях, на спортивних тренуваннях, змаганнях, туристичних походах і т.п.; орієнтуванні в нових умовах, спроможності перебудовувати свою поведінку.

РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ ТА НАВИЧОК У МАЙБУТНІХ ВИКЛАДАЧІВ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

2.1 Організація та методи дослідження

Мета нашого дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні, розробці та експериментальній перевірці комплексу організаційно-методичних заходів формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури.

Відповідно до поставлено мети необхідно було вирішити наступні завдання:

- вивчити стан проблеми формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури та визначити основні поняття дослідження;

- виявити специфіку формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури;

- обґрунтувати, розробити та експериментально перевірити ефективність комплексу організаційно-методичних заходів формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури;

- розробити методичні рекомендації для викладачів ВНЗ з формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури.

- на основі психолого-педагогічних досліджень виявити та визначити рівень сформованості, професійно значущих якостей майбутніх викладачів - тренерів у ВНЗ та експериментально перевірити шляхи їх вдосконалення у навчально-виховному процесі на прикладі підготовки фахівців Харківської державної академії фізичної культури

Магістерське дослідження здійснювалося на базі Харківської державної академії фізичної культури. Дослідно-експериментальною роботою на різних етапах було охоплено 30 студентів третього курсу навчання, спеціальності «Викладач фізичної культури», денної форми навчання. На першому етапі дослідження нами було сформовано контрольну групу (КГ-1), та експериментальну групу (ЕГ-1). Достовірність результатів дослідження забезпечена репрезентативністю вибірки, відповідністю методів дослідження меті і задачам роботи, кількісним і якісним аналізом даних.

Експеримент проводився у такі етапи. На першому етапі дослідження мало місце вивчення та аналіз психолого-педагогічної літератури, спеціальної фахової літератури, методичної літератури, нормативних документів і посібників за обраною темою дослідження, було визначено об'єкт, предмет, мету та завдання дослідження, розроблено програму експерименту. Було проведено констатувальний експеримент, за допомогою спостереження, тестування, математичних методів нами були визначено та оцінено рівень сформованості комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури, розроблено методику формувального експерименту.

На другому етапі було впроваджено у навчання комплекс організаційно-методичних заходів для формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури.

На третьому етапі перевірялась ефективність застосування комплексу організаційно-методичних заходів для формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури, систематизовано результати теоретичних пошуків, проведено роботу по узагальненню результатів етапів експерименту, сформульовано висновки констатувального та формувального експериментів, розроблено методичні рекомендації для викладачів ВНЗ з формування комунікативних умінь та навичок у майбутніх викладачів фізичної культури, здійснювалося оформлення магістерської роботи.

Зазначаємо, що наукове дослідження може відбутися на двох рівнях: емпіричному, коли здійснюється процес накопичення фактів, і теоретичному, на якому здійснюється узагальнення знань, ? загальні методи пізнання.

У ході реалізації завдань дослідження були використані теоретико-бібліографічний аналіз психолого-педагогічної літератури, спеціальної фахової літератури, методичної літератури, аналіз нормативних документів і посібників за обраною темою дослідження; узагальнення результатів експерименту. Метод вивчення наукової літератури передбачає перегляд наукових праць з питань педагогіки, історико-педагогічних документів, періодичних педагогічних видань, довідкової педагогічної літератури, підручників і методичних посібників з педагогіки і суміжних наук. Шляхом теоретичного аналізу є можливість довідатись, які сторони і проблеми вже добре вивчено в галузі педагогіки, з яких ведуться наукові дискусії, що застаріло, а які питання ще не вирішено. Крім того, це дає змогу з'ясувати, що найбільш суттєвого було створено з досліджуваної проблеми на сьогодні, оскільки це важливо для збирання ідей і визначення джерел, на основі яких і будуватимуться всі гіпотези, моделі, проекти майбутньої роботи дослідника [49].

З метою накопичення наукових фактів доцільно використовувати метод вивчення нормативних та інструктивно-методичних документів з досліджуваної проблеми, що озброює дослідника певними об'єктивними даними, які характеризують реально сформовану практику організації освітнього процесу.

Методи емпіричного дослідження забезпечили можливість безпосереднього пізнання навчально-виховної діяльності, що збагачує емпіричну основу освіти і створює базу для подальшого теоретичного пізнання.

Методи емпіричного рівня пов'язані з явищами, що вивчаються і використовуються на етапі формування наукової гіпотези. Ці методи допомагають виявити ті чи інші достовірні факти, об'єктивні прояви в проходженні досліджуваних процесів.

Серед емпіричних методів дослідження, які використано в магістерській роботі є такі: спостереження та тестування з метою визначення комунікативної сфери майбутніх викладачів фізичної культури. Спостереження безпосередньо відображає явища, процеси без прямого втручання в їх розвиток, підпорядковане завданням наукового дослідження.

Загальні вимоги до наукового спостереження є такими:

? однозначність мети, задумки;

? систематичність в методах спостереження;

? об`єктивність;

? можливість контролю або шляхом повторного спостереження, або за допомогою експерименту. Систематичним, планомірним спостереженням певною мірою, встановлюються внутрішні закономірності та зв`язки, розвиток явищ.

Тестування - метод діагностики із застосуванням стандартизованих запитань та завдань, що мають певну шкалу значень. Тест - це стандартизоване, часто обмежене в часі дослідження, призначене для встановлення кількісних (і якісних) індивідуально психологічних розходжень. Під тестом розуміється специфічний інструмент для оцінювання психологічних якостей особистості. Він складається із сукупності завдань або питань, пропонованих у стандартних умовах і призначених для виявлення часткових типів поведінки.

Ці визначення містять наступні загальні моменти: тест - це один із методів виміру в психодіагностиці поряд з такими, як проективні методи, стандартизовані самозвіти, інтерв'ю та ін.; це метод виміру властивостей особистості; це метод виміру, що характеризується високим ступенем об'єктивності, надійності і валідності. Обираючи тестування як метод діагностики комунікативної сфери, ми спиралися на такі вимоги:

По-перше, перевагу має найбільш простий метод і найменш трудомісткий з тих, що дозволяють отримати бажаний результат.

По-друге, метод тестування є доступним не тільки для педагогічного працівника, але і для студента при мінімумі фізичних і психологічних умов, необхідних для його проведення.

По-третє, технологія застосовування тестових методів повинна бути чіткою і зрозумілою. Використані тестові методики налаштовують студента на його довірливе відношення, на співпрацю, що виключає виникнення побічних мотивів, здатних негативно вплинути на результати.

Від інших способів обстеження тестування відрізняється простотою, доступністю, точністю, можливістю автоматизації. Це дозволяє об'єктивно виміряти характеристики процесу або явища, що вивчаються. Бажано, щоб студенти за допомогою психологічних тестів визначили, якими особистісними рисами вони володіють і якою мірою.

Процес тестування має три етапи:

1) вибір тесту (визначається метою тестування і ступенем його достовірності та надійності);

2) проведення тестування (визначається інструкцією);

3) інтерпретація результатів (визначається системою теоретичних допущень щодо предмета тестування).

Експеримент - це комплекс методів дослідження, який забезпечує науково-об`єктивну перевірку правильності обгрунтованої на початку дослідження гіпотези. Проведення експерименту в нашому дослідженні сприяло усвідомленню регулярності, систематичності необхідних навчальних впливів, а також надав різноманітний матеріал для подальшої статистичної обробки. Експеримент було впроваджено для перевірки ефективності застосування запропонованих шляхів формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури.

Власне експеримент повинен задовольняти деяким специфічним вимогам, які витікають з необхідності дотримуватися інтересів та професійних очікувань досліджуваних. В експериментальних групах було створено найбільш сприятливі умови для навчання комунікативним навичкам та вмінням.

Методи математичної статистики використовувалися для обробки отриманих експериментальних даних.

Таким чином, узагальнюючи дані, отриманні за рахунок детального огляду науково-теоретичної літератури з проблеми, як базового етапу в дослідній роботі можна констатувати, що при проведенні психолого-педагічних досліджень доцільно користуватися різними видами діагностики, пристосовуючи їх до власної мети задля досягнення об'єктивного та вірного результату.

В процесі вирішення поставлених задач були використані тестові методики. Щоб не компрометувати студентів при проведенні такого тестування, їм потрібно підказати, що результати відповідей на психологічні тести практично потрібні тільки їм самим і не становлять цінності для оточення. Такі розґяснення з боку викладача спонукають студентів відповідати на поставлені запитання щиро, що дає змогу одержати більш достовірні результати.

Для діагностики рівня комунікативних здібностей (схильностей) використовувався особистісний опитувальник «Методика по визначенню комунікативних та організаторських схильностей» (КОС) за допомогою якого оцінювався рівень уміння встановлювати контакти з людьми, ступінь прагнення до розширення сфери спілкування і задоволення від участі в колективній взаємодії (Додаток А).

Для діагностики рівня потреби в спілкуванні використовувався особистісний опитувальник В. В.Шпалінського, І. В.Распопова для визначення прагнення людини належати групі, спільно з нею взаємодіяти та призводить до домінування установок на згоду і емоційні контакти (додаток Б).

Методика діагностики самоконтролю в спілкуванні М. Снайдера застосовувалася нами для визначення рівня комунікативного контролю, уміння управляти своїми емоціями, здібності до самовираження в різних ситуаціях (Додаток В).

Дослідження комунікативної сфери випробуваних студентів починалося з використання «Методики по визначенню комунікативних та організаторських схильностей». Кожному досліджуваному був запропонований набір, що складається з інструкції і бланка відповідей. Пропонувалося на кожне з 20-ти питань відповісти «так» чи «ні».

Потім студентам був наданий для роботи опитувальник В. В. Шпалінського, І. В. Распопова. для визначення рівня потреби в спілкуванні. За допомогою інструкції і бланка відповідей їм пропонувалося також оцінити словами «так» і «ні» своя згоду або незгоду з кожним з 25 тверджень які описують типові життєві ситуації. Надалі, підраховувалася сума збігу з ключем, і по формулі визначався коефіцієнт комунікабельності і рівень потреби в спілкуванні.

Для дослідження діагностики оцінки самоконтролю в спілкуванні М. Снайдера випробовуваним було запропоновано поетапно відпрацювати наданий опитувальник, що складається з трьох частин.

Перша частина містить 10 тверджень які описують реакції на деякі ситуації, кожне твердження оцінювалося випробовуваними як вірне або невірне стосовно самого себе. Таким чином, визначався рівень комунікативного контролю. В другій частині студентам пропонувався тест №1 «Чи вмієте Ви слухати», в якому з 25 варіантів ситуацій пропонувалося вибрати ті, які, на думку студента, викликають у нього незадоволення, досаду і роздратування при бесіді з будь-якою людиною (товаришем, керівником або просто випадковим співбесідником).

В другій частині діагностичної методики випробовуваний визначався як «поганий», «хороший» або «відмінний співбесідник», а також співбесідник, якому властиві деякі недоліки.

При роботі з тестом «Чи вмієте Ви слухати» №2 (третя частина опитувальника), випробовуваним пропонувалося дати відповіді на 10 питань за допомогою запропонованих варіантів відповідей, які оцінювалися у відповідних балах, що в результаті визначало рівень розвитку уміння слухати, тобто - слухач високого, середнього або низького рівня.

При проведенні тестування час роботи обмежено не було. В середньому процедура зайняла приблизно 1,5 години.

Результати тестування представлені на рисунку 2.1.

Рис. 2.1 Рівні розвитку комунікативних схильностей студентів в КГ-1 та ЕГ-1 (констатувальний етап експерименту)

Дослідження комунікативних та організаторських схильностей показало, що високий рівень зафіксовано у 26,6% студентів. Такі люди звичайно прагнуть підтримки і встановлення добрих відносин, сильно переживають при їх розриві, здатні заради відновлення відносин прощати провину інших. Вони, як правило, відчувають постійну високу потребу в спілкуванні, і дуже залежать від думки оточуючих, орієнтуються на неї. Така особливість притаманна екстравертам. Вони відчувають потребу в комунікативній і організаторській діяльності і активно прагнуть її, швидко орієнтуються у складних ситуаціях, невимушено поводяться в новому колективі, це ініціативні люди, які вважають за краще у важливій справі або в складній ситуації, що створилася, ухвалювати самостійні рішення, відстоюють свою думку і домагаються, щоб вона була прийнята іншими. Вони можуть внести жвавість в незнайому компанію, люблять організовувати різні ігри, заходи, настирні в діяльності, яка їх привертає, і самі шукають такі справи, які б задовольняли їх потребу в комунікації і організаторській діяльності. Люди з високим комунікативним рівнем є добрими слухачами, що має велике значення в роботі викладача фізичної культури. Також у них домінують позитивні емоції і є бажання зближуватися з людьми на емоційній основі. Середній рівень комунікативних та організаторських схильностей нами був виявлений у 66,8% випробовуваних. Для них є характерним вміння встановлювати контакти з людьми, прагнення до розширення сфери спілкування і задоволення від участі в колективній взаємодії. Вони прагнуть контактів з людьми, не обмежують коло своїх знайомств, відстоюють свою думку, планують свою роботу, проте потенціал їх схильностей не відрізняється високою стійкістю. Ця група випробовуваних потребує подальшої серйозної і планомірної роботи по формуванню і розвитку комунікативних і організаторських схильностей. 6,6% студентів, що володіють низьким рівнем ? зазвичай замкнуті, легко переносять самотність мають низький рівень прояви комунікативних і організаторських схильностей. Вони не прагнуть спілкування, відчувають себе скутими в новій компанії, колективі, вважають за краще проводити час віч-на-віч із собою, обмежують свої знайомства, зазнають труднощі у встановленні контактів з людьми і під час виступу перед аудиторією, погано орієнтуються в незнайомій ситуації, не відстоюють свою думку, важко переживають образи. В багатьох справах вони вважають за краще уникати прийняття самостійних рішень і прояву ініціативи.

Таким чином, у досліджуваних студентів ЕГ-1 і КГ-1 виявлені різні рівні комунікативних здібностей: високий - у 26,6% випробовуваних; низький ? 6,6%, і найбільшу групу склали студенти з середнім рівнем - 66,8%.

Комунікативні схильності є важливим компонентом і передумовою розвитку здібностей в тих видах діяльності, які пов'язані із спілкуванням з людьми, з організацією колективної роботи. Бажання займатися діяльністю викладача з фізичної культури і спілкуватися зі студентами залежить і від змісту відповідних форм активності, і від типологічних особливостей самої особистості. Багато в чому вони визначаються суб'єктивною цінністю і значимістю для людини майбутніх результатів його активності і відношенням до осіб, з якими він взаємодіє. Це сліду враховувати, при складанні рекомендацій для випробовуваних з низьким рівнем розвитку досліджуваних схильностей. Достатньо часто схильності з'являються в ході таких видів діяльності і спілкування, які спочатку людині байдужі, але у міру включення в них стають значущими. Тут важливі власні зусилля і подолання комунікативних бар'єрів, які можливі, якщо людина ставить перед собою мету саморозвитку. При роботі з людьми в професійній сфері, а також при розподілі суспільних навантажень, необхідно враховувати ці особливості у зв'язку з тим, що більшість людей має середній рівень комунікативних здібностей.

Дослідження потреби в спілкуванні показало, що високий рівень мають 46,6% випробовуваних. Таким людям, як правило властива сильна потреба бути прийнятим іншими і належати до їх спільноти, вони здатні відмовитися від власних зручностей ради іншого, схильні брати участь в сумісних заходах, також їм властива висока ефективність діяльності при спільній роботі.

Середній рівень потреби у спілкуванні визначено у 50,1% студентів. Для них є характерним вибірковість спілкування, схильність встановлювати контакти за необхідністю (повідомити або визнати якусь інформацію або вплинути на співбесідника).

Низький рівень потреби у спілкуванні визначено у 3,3%. Ці випробовувані не відчувають себе добре серед людей і схильні їх уникати.

Наочно результати представлені на рисунку 2.2.



Рис. 2.2 Рівні потреби у спілкуванні студентів в КГ-1 та ЕГ-1 (констатувальний етап експерименту)

Необхідно враховувати, що труднощі, які виникають в процесі взаємодії з іншими людьми в юнацькому віці на мікрогруповому рівні проявляються в трьох основних сферах спілкування: сім'я, педагоги, однолітки, а також це пов'язане з тим, що маючи достатньо високу потребу в спілкуванні, що характерне для юнацького віку, студенти не завжди володіють необхідними комунікативними навичками для її реалізації.

Таким чином, потреба в спілкуванні має прямий зв'язок з комунікативною установкою, оскільки це одна з основних соціогенних потреб людини. При її вимірюванні визначилися три групи випробовуваних з різними рівнями потреби в спілкуванні: група з високим рівнем склала 46,6% студентів; з середнім - 50,1%, для яких в більшому або меншому ступені є характерним прагнення належати до групи, спільно з нею взаємодіяти і превалювання установок на згоду і емоційні контакти, і з низькою - 3,3%. Професії типу «Людина-людина» припускають наявність у індивіда потреби в спілкуванні в достатньо високому ступені. Здійснюючи індивідуальний підхід до особистості, необхідно враховувати ступінь виразності у неї цієї потребі.

Як вже зазначалося у нашому дослідженні, поняття «комунікативні уміння» включає не тільки оцінку співбесідника, визначення його сильних і слабих сторін, але і вміння встановити дружню атмосферу, вміння зрозуміти проблеми співбесідника. При дослідженні цих здібностей за допомогою спрямованої на діагностику оцінки самоконтролю в спілкуванні М. Снайдера у студентів ЕГ-1 та КГ-1 були отримані такі результати (рис. 2.3.).

Рис. 2.3 Рівні розвитку комунікативного контролю студентів в КГ-1 та ЕГ-1 (констатувальний етап експерименту).

Низький рівень комунікативного контролю визначений у 10% випробовуваних. Для них є характерною стійка поведінка, здібність до щирого саморозкриття в спілкуванні, прямолінійність. Вони не вважають за потрібне змінюватися залежно від ситуацій. На наш погляд це може бути пов'язано з характерними психологічними особливостями юнацького віку, такими як максималізм, доведення своєї незалежності і самобутності. Люди з низьким комунікаційним контролем більш щирі і відкриті, у них більш стійке «Я».

Студенти з середнім рівнем комунікативного контролю склали 56,6%. Їм властива щирість, емоційна лабільність, значущість думки інших людей при оцінці своєї поведінки, що свідчить про більш зріле, цілісне уявлення про самого себе і навколишній світ.

Гнучкість реагування на зміну ситуацій, легке входження в роль, уміння передбачати враження, яке вони справляють на оточуючих, є притаманним для людей з високим рівнем комунікативного контролю, кількість яких, серед випробовуваних склало 33,4%. Такі люди постійно стежать за собою, добре знають, де і як поводитися, управляють виразом своїх емоцій. Разом з тим, в них утруднена спонтанність самовираження, вони не люблять ситуацій, які важко прогнозувати.

При визначенні категорії «доброго», «поганого» і «середнього» слухача з використанням двох тестів «Чи вмієте Ви слухати», до категорії «поганий співбесідник» було віднесено 10% випробовуваних. Для них є характерним невміння вислухати партнера або співбесідника, часто ситуації взаємодії викликають у нього незадоволення, досаду і роздратування під час бесіді з будь-якою людиною. 43,3% склали студенти, яким властиві деякі недоліки у вмінні слухати, а саме: критичне відношення до висловів, поспішність висновків, загострення уваги на манері говорити, нещирість, пошук прихованого значення сказаного, монополізація розмови. Категорію добрих співбесідників склали також 43,3% випробовуваних, але іноді вони відмовляють партнеру в повному розумінні. І 3,3% визначили себе як «відмінного співбесідника».

Результати з використанням другого тесту показали, що слухачами «вище середнього рівня» визначили себе 73,3% студентів. Слухачами «середнього рівня» ? 20%, і нижче середнього рівня» ? 6,7% (рис. 2.4.).



Рис. 2.4 Розподіл студентів на категорії «доброго», «поганого» і «середнього» слухача студентів в КГ-1 та ЕГ-1 (констатувальний етап експерименту).