Формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури

Характеристика основних змістових аспектів професійного педагогічного спілкування. Експериментальна перевірка впровадження комплексу організаційно-методичних заходів формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури.

Рубрика Педагогика
Вид магистерская работа
Язык украинский
Дата добавления 26.03.2015
Размер файла 293,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ ФАРМАЦЕВТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МЕДИКО-ФАРМАЦЕВТИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ПЕДАГОГІКИ І ПСИХОЛОГІЇ

УДК 371.13

Допущено до захисту

№____від «___»___________2015 р.

завідувач кафедри________________

проф. Кайдалова Л. Г.

Пояснювальна записка

до магістерської роботи на тему:

«ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ ТА НАВИЧОК МАЙБУТНІХ ВИКЛАДАЧІВ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ»

Спеціальність 8.18010021«Педагогіка вищої школи»

Виконав: магістрант

Сергієнко А.О. ___________________

Науковий керівник

канд. пед. наук,

доц. Шварп Н.В._____________

Харків - 2015

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ, СИМВОЛІВ, ОДИНИЦЬ, СКОРОЧЕНЬ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ ТА НАВИЧОК МАЙБУТНІХ ВИКЛАДАЧІВ

1.1 Характеристика основних змістових аспектів професійного педагогічного спілкування

1.2 Теоретичні основи формування комунікативних умінь та навичок майбутнього викладача фізичної культури

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ ТА НАВИЧОК У МАЙБУТНІХ ВИКЛАДАЧІВ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

2.1 Організація та методи дослідження

2.2 Експериментальна перевірка впровадження комплексу організаційно-методичних заходів формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури

2.3 Методичні рекомендації для викладачів щодо формування комунікативних умінь та навичок у майбутніх викладачів фізичної культури

Висновки до розділу 2

РОЗДІЛ 3. ОХОРОНА ПРАЦІ

3.1 Організація служби охорони праці у вищих навчальних закладах

3.2 Охорона праці при проведенні занять з фізичної культури

Висновки до розділу 3

Висновки

Список використаних джерел

ДОДАТКИ

Додаток А. Тестова методика виявлення комунікативних та організаторських схильностей (КОС)

Додаток Б. Тест визначення потреби у спілкуванні

Додаток В. Оцінка самоконтролю у спілккуванні (за Маріоном Снайдером)

Додаток Д. Тренінг розвитку комунікативності педагога8

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ СИМВОЛІВ, ОДИНИЦЬ, СКОРОЧЕНЬ

ВНЗ - вищий навчальний заклад

ЕГ-1 - експериментальна група

КГ-1 - контрольна група

НФаУ - Національний фармацевтичний університет

ХДАФК - Харківська державна академія фізичної культури

ФК - фізична культура

МОН України - Міністерство освіти і науки України

ВСТУП

Актуальність дослідження. Складність сучасних соціальних процесів, загальна нестабільність нашого суспільства гостро позначаються як на духовному, так і фізичному розвитку підростаючого покоління. Це піднімає проблему професійно-педагогічної підготовки викладача, зокрема викладача фізичної культури, на новий рівень. У системі сучасної вузівської освіти ця підготовка розглядається в єдності науково-теоретичної і практичної сторін. Майбутньому викладачу фізичної культури необхідно знати структуру і специфіку професійно-педагогічної діяльності і активно застосовувати знання на практиці. Назріла необхідність підготовки не просто педагогічних кадрів, що володіють знаннями, уміннями і навичками в галузі фізичної культури і спорту, а, в першу чергу, активної, творчої особистості, яка вміє гнучко реагувати на зміни, що забезпечує грамотний і ефективний процес педагогічного спілкування за допомогою необхідних комунікативних умінь та навичок в професійно-педагогічної діяльності.

У структурі вищої освіти використовуються далеко не всі ресурси для вдосконалення цього процесу. Істотне значення в професійно-педагогічній підготовці майбутнього викладача має набуття студентами необхідних знань з основ теорії, методики і організації фізичного виховання і спортивного тренування, підготовка до роботі в якості громадських інструкторів, тренерів і суддів; вдосконалення спортивної майстерності студентів-спортсменів; виховання в студентів переконаності в необхідності регулярно займатися фізичною культурою і спортом. Така підготовка здійснюється у відповідності з державними стандартами, навчальними планами і програмами, протягом усіх років навчання у ВНЗ та сприяє моральному вихованню особистості, розвитку творчих здібностей та потреб в освоєнні цінностей фізичної культури і спорту, і, як наслідок, придбання необхідних професійних знань і умінь, зокрема комунікативних. Різнобічна рухова активність, що супроводжується позитивними емоціями, привертає інтерес студентів до спортивної та фізкультурної діяльності і створює сприятливі умови для формування комунікативних умінь. Період підготовки майбутнього викладача фізичної культури, з одного боку, характеризується вираженою лабільністю емоційного поведінки, з іншого, прагненням до самостійності і самоствердження, насамперед, засобами спілкування. Тому, за відсутності цілеспрямованого формування комунікативних умінь та навичок, цей процес приймає стихійний характер Як наслідок, низький рівень сформованості зазначених умінь та навичок у майбутнього викладача фізичної культури відзначається конфліктністю, підвищеною агресивністю, нерозумінням проблем іншої людини, невпевненістю у собі тощо, тобто те, що часом об'єктивно породжує в людині специфіка спортивної діяльності, але абсолютно не підходить для викладача. Вивчення педагогічного досвіду показує, що викладачі фізичної культури не завжди можуть грамотно використовувати комунікативні вміння та навички для організації процесу педагогічного спілкування, приділяють на заняттях підвищену увагу вивченню і вдосконаленню рухових дій у спортивній діяльності. Причина такого становища криється у тому, що навчання майбутнього викладача фізичної культури має традиційний характер, при якому спортивна і фізкультурна діяльність розглядається тільки як мета і засіб професійної підготовки, а не як засіб формування особистості викладача.

У вітчизняній науці теоретичне осмислення проблем спілкування викладено в працях Г. М. Андрєєвої, А. А. Бодальова, Л. П. .Буєвой, А. А. Брудного, О. Г. Злобіної, М. С. Кагана, В. А. Лабунської, А. А.Леонтьєва, Б. Ф. Ломова, М. І. Лисіной, Б. Н. Мясіщева, Д. Б. Паригіна, Л. А. Петровської, В. А. Петровського та інших[6, 9, 13, 12, 43, 48, 57, 63, 71,72, 84, 98]. Теоретичну і практичну значущість у дослідженні педагогічного спілкування представляють роботи: В. С. Грехньова, А. Б.Добровича, В. А. Зимньої, Є. П. Ільїна, В. О. Кан-Каліка, С. Д Максименка, А. В. Мудрика, І. І. Риданової, Е. І. Рогова [25, 31, 42, 44, 46, 74, 82, 110, 107] та інших. Проблема формування комунікативних умінь знайшла відбраження в працях таких педагогів, як І. Я. Зязюн, В. А, Кан-Калік, Н. В. Кузьміна, А. А. Леонтьєв, А. В. Мудрик [93, 46, 54, 66, 83] та інших. Деякі аспекти спілкування у сфері фізичної культури і спорту відображені в роботах Б. Ф. Ведмеденко, А. В. Домашненко, Ю. Л. Ханіна [16, 33, 120] та інших. У сукупності роботи вищезгаданих авторів, безсумнівно, мають велике значення для педагогічної науки і практики. Однак, наукових досліджень у галузі педагогічного спілкування майбутнього викладача фізичної культури недостатньо. Все вищевикладене свідчить про актуальність обраної теми магістерського дослідження: «Формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури».

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати, розробити та експериментально перевірити комплекс організаційно-методичних заходів формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури.

Завдання дослідження:

- вивчити стан проблеми формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури та визначити основні поняття дослідження;

- виявити специфіку формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури;

- обґрунтувати, розробити та експериментально перевірити ефективність комплексу організаційно-методичних заходів формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури;

- розробити методичні рекомендації для викладачів ВНЗ з формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури.

Об'єкт дослідження - процес підготовки майбутніх викладачів фізичної культури.

Предмет дослідження - формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури у вищому навчальнму закладі.

Гіпотеза дослідження полягає в припущенні, що формування комунікативних умінь та навичок майбутнього викладача фізичної культури буде ефективним, якщо у фаховій підготовці буде:

- цілеспрямовано використано комплекс організаційно-методичних заходів для розвитку комунікативних умінь та навичок майбутнього викладача фізичної культури у ВНЗ;

- зміст структурнх компонентів комплексу організаційно-методичних заходів відповідатимуть педагогічним вимогам, адекватно відображаючи особливості педагогічного та фахового спілкування.

У ході дослідження у відповідності з його цілями та завданнями застосовувалися такі методи педагогічного дослідження:

- теоретичні: теоретико-бібліографічний аналіз психолого-педагогічної літератури, спеціальної фахової літератури, методичної літератури, аналіз нормативних документів і посібників за обраною темою дослідження; узагальнення результатів експерименту;

- емпіричні - спостереження, тестування з метою визначення комунікативної сфери майбутніх викладачів фізичної культури; експеримент для перевірки ефективності застосування запропонованих шляхів формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури;

- статистичні методи для обробки отриманих експериментальних даних.

Експериментальна база дослідження: Харківська державна академія фізичної культури.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

- визначено специфіку педагогічного спілкування майбутнього викладача фізичної культури;

- проведено аналіз комунікативних умінь, необхідних майбутньому викладачу фізичної культури та виділені провідні комунікативні вміння майбутнього викладача фізичної культури;

- уточненні поняття ««комунікативні вміння та навички майбутніх викладачів» щодо проблеми дослідження;

- науково обґрунтовано комплекс організаційно-методичних заходів формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що:

- можливо запровадити в практику професійно-педагогічної підготовки фахівців з фізичної культури комплекс організаційно-методичних заходів формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури;

- матеріали розробленого комплексу організаційно-методичних заходів формування комунікативних умінь та навичок майбутніх викладачів фізичної культури можуть бути використані викладачами і студентами профільних вищих навчальних закладів.

Структура роботи: магістерська кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Основний зміст роботи викладений на 96 сторінках.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ ТА НАВИЧОК МАЙБУТНІХ ВИКЛАДАЧІВ

1.1 Характеристика основних змістових аспектів професійного педагогічного спілкування

Потреби сучасного суспільства, його духовні й матеріальні сфери зумовили особливу актуальність проблем спілкування, окреслили принципово нові ознаки освіти, пов'язані з особливостями функціонування сучасних суспільств, інформаційних технологій, процесів глобалізації. Тому інтенсивно зростаюча роль професійного педагогічного спілкування, зумовлена низкою об'єктивних причин. По-перше, це перехід до інформаційного суспільства й пов'язаного з цим зростанням обсягу та інтенсивності процесів взаємообміну інформацією між суб'єктами навчання. По-друге, швидке зростання кількості та якості засобів обміну цією інформацією (Інтернет, соціальні мережі, скайп та ін.). По-третє, зростання потреби в людях, зайнятих у професійній діяльності, пов'язаної зі спілкуванням, без удосконалення якого неможливе функціонування таких галузей, як освіта, охорона здоров'я, наука, мистецтво, політика, підприємництво тощо. А також зростання потреби в спеціалістах, зайнятих у різних галузях професійної діяльності, що потребують кооперації та взаємодії в досягненні спільних цілей.

Багатовимірну стимулювальну роль спілкування в житті людини почали усвідомлювати вчені різних галузей наук ? теоретики та спеціалісти-практики на початку XX ст. У різні часи підходи до вивчення спілкування були не однаковими. До спілкування як наукової проблеми активно підійшли спеціалісти з психології, етики, філософії, соціології, педагогіки, економіки та інших галузей науки.

У 20 - 60-і роки психологи досліджували масові процеси спілкування, потім ? в онтогенезі, у взаємозв'язку з мовленням і вищими психічними функціями, у 60 ? 70-і роки як зміну поведінки людей у різних ситуаціях безпосереднього спілкування, аналізували різні засоби, зокрема невербальні характеристики та їх значення для сприймання однієї людини іншою, розглядали прикладні аспекти спілкування як цілеспрямований вплив. Вони стосуються технології спілкування, але не розкривають його етичної та психологічної структури й закономірностей [121].

Розвиток виробничих відносин стимулював учених і практиків до вивчення спілкування у зв'язку із становленням і розвитком особистості. Саме на цьому шляху плідно об'єдналися позиції етиків, психологів та педагогів. У науці відбувся так званий комунікативний поворот. Суть його ? у переході від суб'єкта, який віддає перевагу монологові, до суб'єкта, який прагне до діалогу в спілкуванні та взаємодії з іншими людьми. Основну увагу науковці зосереджували на засобах комунікації, особливостях контакту, комунікативних діях.

Гуманістичне осмислення спілкування сприяло поширенню ідей в Україні, де в середині 70-х років з'являються перші праці з проблеми ділового та професійного спілкування (зокрема педагогічного). Цей феномен відокремлюється й формалізується як наукова категорія, описуються види, форми та стилі спілкування, особливості спілкування [20, с. 14].

Певний внесок у вивчення проблеми спілкування зробили спеціалісти з менеджменту. Вони описують процес комунікації як засіб підвищення ефективності управління, виділяють бар'єри в діловому та міжособистісному спілкуванні й пропонують способи та засоби їх подолання. Спілкування тлумачиться як сукупність зв'язків і взаємодій індивідів, груп, спільнот, під час яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками й результатами діяльності. Під час ділового спілкування встановлюється контакт між людьми, якщо вони говорять «однією мовою» й прагнуть до продуктивного співробітництва [121, с. 68].

За останні десятиріччя розширився фронт досліджень у галузі спілкування, було зроблено помітний крок уперед у науковому осмисленні. Проведено дослідження, які допомогли поглибити розуміння феномену спілкування загалом і різних його аспектів. У них по-різному розкривається зміст основних характеристик, неоднозначно трактуються категорії. Наприклад, американський психолог Д. Депс нарахував 96 дефініцій поняття спілкування [66].

Сучасні науковці вивчають спілкування у взаємозв'язку з різними видами діяльності. Існує два погляди на процес спілкування: спілкування слід вважати діловим, якщо його визначальним змістом є соціально значуща спільна діяльність, другий ? це усний контакт між співрозмовниками, які мають необхідні для цього повноваження і ставлять перед собою завдання розв'язати конкретні проблеми. Спрямованість цих досліджень практична, яка має на меті досягти ефективності, результативності й досконалості в професійній діяльності. У науковій літературі зазначено, що спілкування сприяє створенню умов для розвитку мотивації тих, хто займається професійною діяльністю, надає їй творчого характеру, розвиває особистості суб'єктів спілкування, попереджує виникнення конфліктів та психологічних бар'єрів [121].

Таким чином, професійне спілкування ? вид взаємодії людей, що полягає в обміні інформацією, думками, досвідом, знаннями, уміннями, навичками та результатами діяльності, ставленням до людини, предметно втіленими в матеріальній та духовній культурі.

У вивченні спілкування можна виокремити два напрями: теоретичні дослідження спілкування та практичне навчання форм і методів з метою підвищення рівня культури спілкування.

Ми будемо дотримуватися думки, що спілкування ? це складний багатоплановий процес установлення й розвитку контактів між людьми, що породжується потребами в спільній діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння між людьми, вироблення єдиної стратегії взаємодії.

У процесі спілкування знаходять свій вияв дві своєрідні суперечності: з одного боку, людина прилучається до життя суспільства, засвоює його досвід, наукові й культурні здобутки людства, а з другого, ? відбувається її відособлення, формується індивідуальна неповторність, самобутність (Д. Аткінсон, Р. Берне, Дж. Джанпольські, І. Риданова) [110].

Не ставлячи перед собою завдання, зробити повний огляд трактувань спілкування, ми розглянули у роботі ті, що найбільш цікаві з точки зору нашого дослідження. Наприклад A. А. Леонтьєв вважав спілкуванням процесом установлення й підтримки цілеспрямованого, прямого або опосередкованого тими або іншими засобами контакту між людьми, так чи інакше пов'язаними один з одним у психологічному відношенні [63].

B. А. Лабунська, в свою чергу, визначала спілкування як особливий вид діяльності психологічної, результатом якої є утворення і зміни в когнітивній, емоційній сфері особистості, зміни її відносин і взаємин, у формах поведінки і способи звернення до інших людей [58, с. 70 - 77].

Н. В. Казарінова вважала, що спілкування ? це здійснюване за допомогою засобів мовного і немовного впливу взаємодія між кількома людьми, в результаті якого виникає психологічний контакт і певні стосунки між учасниками спілкування» [51].

У В. З Грехнева «спілкування є процес, звернення людей один з одним, заснований на розумному розумінні і навмисну передачу знань, думок і переживань у відповідності з соціальними нормами і умовами здійснюваної ними діяльності». Автор стверджував, що виконувані людиною різні види діяльності утворюють різні види спілкування. Поза будь-якої безпосередньої діяльності спілкування не можливо [25].

Проблема формування комунікативних умінь знайшла відображенняя в працях таких педагогів, як В. О. Кан-Калик [46], А. А. Леонтьєв [66], А. В. Мудрик [83] та інших. Професійне педагогічне спілкування формується в умовах конкретної професійної діяльності, а тому певною мірою вбирає в себе її особливості і є важливою частиною цієї діяльності. Спілкування розглядається як:

? особливий вид діяльності, який відбувається за допомогою мови або сленгу, міміки, пози, рухів тіла, жестів, зображення, символів, звукових сигналів, умовних позначень (В. Давидов, Д. Ельконін) [103].

? найважливіше середовище духовного, суспільного й особистісного прояву людини, становить живий безперервний процес взаємодії людей, людини з собою та світом, у цьому розумінні є чинником розвитку особистості (Н. Волкова) [19];

? комунікативна взаємодія. спрямована на встановлення сприятливого психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності і стосунків (В. Кан-Калик, І. Кон, К. Роджерс ) [44];

? самостійна і специфічна форма активності особистості та є необхідною умовою об'єднання людей для будь-якої спільної діяльності. Його мета ? взаємини з іншими людьми, досягнення певного взаєморозуміння, вирішення ділової справи (А. Мудрик) [82];

? комунікативний процес, у якому беруть участь не менше двох суб'єктів: той, хто говорить (адресант), та той, хто слухає (адресат). Спілкування не може відбутися, якщо ті, хто беруть у ньому участь, не знають мови. При спілкуванні виникає висловлення ? результат інформації адресанта з приводу предмета для адресата (Ф. Хміль) [121].

Риданова І. І. розглядає професійне педагогічне спілкування як творчий, керований процес взаємообміну повідомленнями, організації взаєморозуміння, досягнення оптимальної взаємодій, взаємопізнання в різних видах діяльності учасників професійно спрямованої комунікації [110].

У всіх наведених визначеннях спілкування розглядалася з філософської, психологічної та педагогічної точок зору. За основу визначення приймається процес, вид діяльності, взаємодія, спосіб або форма відносин. Це підтверджує значимість і багатоплановість спілкування.

У професійному спілкуванні викладач стикається з безліччю непередбачуваних ситуацій, у яких по-новому треба розв'язувати завдання взаєморозуміння і взаємодії, вирішення яких не можна здійснити за відомим алгоритмом чи шаблоном, хоча знання загальних творчих підходів до розв'язання професійних завдань звичайно сприяють подоланню труднощів.

Специфічні риси професійного педагогічного спілкування ? це свідоме, цілеспрямоване управління комунікацією, наявність загальної та конкретної мети спілкування, а також наукова обґрунтованість і високий професійний рівень. Для того, щоб контакт був справді глибоким, викладач, окрім професійних знань, знань про спілкування, певних навичок і вмінь, повинен мати ще й позитивну комунікативну установку на спілкування, причому установку не просто на встановлення контакту, а на людину як загальнолюдську цінність, тоді цей контакт стане олюдненим, і спілкування відбуватиметься на високому рівні [110].

Високий рівень педагогічно-професійного спілкування характеризує поняття «культура» (лат. cultura) ? сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людським суспільством, що характеризують відповідний рівень розвитку суспільства [93].

Культура педагогічного спілкування ? це соціально значущий показник рівня знань, здібностей, здатність та вміння здійснювати свої взаємини зі студентами та колегами, сприймати, розуміти, засвоювати зміст думок, почуттів, намагань розв'язування конкретних завдань у професійній діяльності. Формується на основі певних умов здійснення професійної технології, вбирає в себе її особливості, базується на ній, є важливою складовою частиною, засобом діяльності.

Головними характеристиками культури педагогічного спілкування є: позитивність у відношенні до культурного контексту (суб'єкт має здібності до продуктивного культурного існування через культурний спосіб життя, уміння залучати інших до цінностей культури за допомогою підвищення гідності кожної людини), успішність у діяльності та в житті (визначається здібностями, які дозволяють реалізувати себе в житті, досягти високого життєвого рівня, досконалого фізичного, психічного, духовно-морального стану), творча спрямованість та рефлексивність (лат. reflexio ? відображення, роздум, сумніви, обмін думками між рівноправними партнерами в діалозі), суб'єкт-суб'єктні взаємини (співрозмовники є особистостями, значущими одне для одного), активна взаємодія; цілеспрямованість (з приводу конкретної справи), продуктивна співпраця, співтворчість (основне завдання спілкування), ефективність, результативність (високий рівень професійних досягнень) [44].

Від якості та культури педагогічного спілкування залежать фахові досягнення того, хто навчає, академічні успіхи тих, хто навчається, і фізичне та моральне здоров'я тих і тих, швидкість і якість розвитку особистості.

Професійне педагогічне спілкування це багатоплановий процес становлення та розвитку контактів зі студентами, заснований на потребі спільної діяльності, який включає такі функції:

? регулятивну (регулює офіційні стосунки);

? комунікативну (обмін інформацією);

? інтерактивну (обмін діями);

? перцептивну та рефлективну (взаємосприймання і встановлення взаєморозуміння між суб'єктами по спілкуванню).

Реалізація функцій та вміле використання видів, типів і форм спілкування є передумовою культури професійного педагогічного спілкування.

У розгляді даного підходу великий інтерес для нас представляють роботи В. Грехньова, який розглядає культуру спілкування педагога як показник його професіоналізму і вважає професійну культуру спілкування викладача соціально значущим показником його здібностей і вмінь будувати свої взаємини з іншими людьми: здібності й уміння сприймати, розуміти, засвоювати, передавати зміст думок, почуттів, прагнень у процесі рішення висунутих педагогічною діяльністю конкретних завдань навчання й виховання. Професійна комунікативна культура викладача, на думку науковця, не виникає з нічого, вона формується за певних умов здійснення педагогічної діяльності, а тому ніби вбирає в себе всі її особливості, будується на ній, є найважливішою складовою частиною, засобом цієї діяльності. Тому комунікативна культура викладача завжди є показником того, як, яким чином, за допомогою яких способів спілкування педагогу вдається реалізувати загальні соціально значущі принципи навчання й виховання. Чим ширший творчий діапазон застосовуваних викладачем прийомів і засобів спілкування в успішному рішенні навчально-виховних завдань, тим вищий рівень його професійної культури [56].

Основою поділу професійного спілкування на види є ступінь участі або неучасті в ньому мови (усної і писемної). За цією ознакою виокремлюють вербальне і невербальне спілкування.

Вербальне (лат. verbum ? слово) спілкування ? словесне спілкування, учасники якого обмінюються висловлюваннями щодо предмета спілкування за допомогою мови, системи знаків, які служать засобом спілкування.

Невербальне спілкування - обмін інформацією між людьми за допомогою немовних комунікативних елементів (жестів, міміки, виразу очей, постави та ін.), які разом із засобами мови забезпечують створення, передавання і сприйняття повідомлень [57].

Історично склалися два типи професійного вербального спілкування: безпосереднє (пряме) і опосередковане (непряме). Уся система безпосереднього й опосередкованого спілкування впливає на розвиток як особистості, так і взаємин між людьми. Пряме вербальне спілкування ? безпосередній усний контакт між учасниками спілкування («обличчям до обличчя»), у якому інформація передається за допомогою мовних знаків та інтонаційних засобів (підвищення або зниження тону, манера мовлення, що виражає почуття, ставлення до предмета, висловлювання), та охоплює елементи невербального (жести, міміку, пози).

Розрізняють такі форми прямого вербального спілкування:

? індивідуальне монологічне (передавання усної інформації без зворотного зв'язку);

? індивідуальне діалогічне (відбувається між двома людьми й передбачає зворотний зв'язок між відправником і реципієнтом),

? групове монологічне (учасниками є троє і більше осіб). Модифікацією такого спілкування є публічний виступ лектора перед групою, колективом чи за його межами (лекція, доповідь);

? групове діалогічне ? форма колективного обговорення (табл. 1.1., 1.2).

Таблиця 1.1

Види, типи, форми професійного педагогічного спілкування

Види професійного педагогічного спілкування

Типи професійного педагогічного спілкування

Форми професійного педагогічного спілкування

вербальне

безпосереднє (пряме)

опосередковане (непряме)

індивідуальне: монологічне, діалогічне

групове: монологічне,

діалогічне, письмове

за допомогою технічних засобів

невербальне

безпосереднє (пряме)

жести

міміка

пози

умовні сигнали

Таблиця 1.2

Форми професійного педагогічного вербального спілкування

Усна форма професійного педагогічного спілкування

Писемна форма професійного педагогічного спілкування

Бесіда, дискусії, доповідь, розмова, ігри, лекції, дебати, повідомлення, пояснення тощо

Документи різних видів: план, протокол, витяг із протоколу, список, таблиця, ділова доповідь (написаний текст) тощо

Спілкування є однією з найважливіших категорій педагогічної науки. Професійну педагогіку можна цілком розглядати через призму спілкування, тому що всі сторони процесу професійної діяльності так чи інакше опосередковані спілкуванням, котре породжує такі феномени, як сприйняття і розуміння людьми один одного, лідерство і керівництво, згуртованість і конфліктність тощо. Процес професійного педагогічного спілкування включає чотири компоненти: перцепцію ? процес взаємосприймання; рефлексію ? процес взаємоусвідомлення того, як суб'єкта сприймають і оцінюють інші; комунікацію ? взаємообмін інформацією; інтеракцію ? процес формування стратегії взаємодії;

Педагоги і психологи по-різному розуміють роль і місце спілкування в процесі професійного становлення і розвитку майбутнього спеціаліста (О. Бодальов, М. Бахтін, М. Корнєв, І. Пасічник, М. Каган, К. Абульханова-Славська, Т. Титаренко, Я. Яноушек, В. Семіченко, Г. Денисенко, Н. Чепелєва та ін.) [107].

Це поняття наповнюється специфічним змістом і щодо проблеми педагогічного спілкування (Н. Волкова, С. Максименко, С. Савчин, О. Коропецька, Г. Балл, Н. Пов`якель, Л. Орбан-Лембрик, В. Москалець, О. Киричук, Т. Яценко, З. Карпенко) [74].

Аналіз науково-педагогічної літератури дозволив виокремити певні підходи, за якими здійснюються дослідження проблеми спілкування в структурі професійної підготовки майбутніх спеціалістів.

Представники психолого-педагогічного підходу (Г. Балл, І. Бех, М. Боришевський, О. Киричук, О. Коропецька С. Максименко, В. Москалець, Н. Пов`якель, В. Рижов, М. Савчин, С. Терещук, Т. Титаренко) вважають, що спілкування є особливою формою активності людей, через яку створюється їх колективна, спільна діяльность. Об`єктом спілкування як діяльності є сама спільна діяльність, співдіяльність, співробітництво людей як системний об`єкт, на який спрямована особлива активність учасників співробітництва.

Спільна діяльність включає в себе багато різнорівневих компонентів:

? самі люди, учасники спільної діяльності;

? об`єкт спільної діяльності як частина діяльності, на яку спрямовані дії учасників спільної діяльності;

? дії учасників спільної діяльності стосовно об`єкта;

? продукти або результати спільної діяльності (матеріальні об`єкти, які задовольняють потреби учасників або нематеріальні досягнення колективної діяльності, які так чи інакше призводять до їх задоволення).

Суб`єктом спілкування є самі люди, учасники спільної діяльності, співробітництва, причому не кожний зокрема, а саме всі разом, взяті як група, спільність, колективний чи сукупний суб`єкт.

На думку вказаних авторів, суть спілкування полягає у перетворенні індивідуальної активності в спільну, колективну діяльність, у співробітництво. Цей процес позначається як інтеграція, через яку глибше розкривається сутність спілкування.

В якості продуктів, результатів спілкування вчені виокремлюють рівень інтеграції предмета спільної діяльності і співробітництва у вигляді єдності мотивації і направленості, предметно-цільової і ціннісної єдності учасників спільної діяльності і групи в цілому; рівень інтеграції групи як суб`єкта спільної діяльності у вигляді психологічної єдності групи, згуртованості, взаєморозуміння тощо; рівень інтеграції колективних дій у вигляді узгодженості, злагодженості, впорядкованості, організаційної єдності.

У педагогічних та психологічних працях спілкування представляє собою унікальну діяльність, через яку окремі люди специфічним чином об`єднуються у спільність, індивідуальні діяльності зливаються у співробітництво, індивідуальне буття переходить у співбуття, окремі «голоси» стають діалогом. Ідеальним результатом спілкування виступає справжня колективна діяльність людей і справжня діалогічність їх стосунків. Стосунки між викладачами і студентами повинні будуватися на основі партнерства, діалогічної взаємодії. При цьому не обійтися без розуміння та врахування індивідуально-психологічних собливостей студентів у процесі професійної підготовки, необхідності створення сприятливих умов для реалізації творчого потенціалу студентів і здійснення ними самоуправління своєю професійною підготовкою та особистісним розвитком.

Акмеологічний підхід представляють такі відомі вітчизняні вчені, як К. Абульханова-Славська [1], Б. Ананьєв [5] та інші. Вони розглядають закономірності, чинники, що забезпечують вищий рівень досягнень зрілих людей у будь-якій галузі діяльності, в тому числі й педагогічній. До основних характеристик зрілої особистості дослідники відносять: розвинуте почуття відповідальності, потреби в турботі про інших людей, здатність до активної участі в житті суспільства й ефективного використання своїх знань і здібностей, психологічної близькості з іншою людиною, конструктивного вирішення різноманітних життєвих проблем на шляху до найбільш повної самореалізації. Важливою характеристикою зрілості є визначення у групі соціально-психологічних властивостей та якостей індивіда. На соціально-педагогічному рівні дістають визнання професійні, організаторські, комунікативні та інші здібності, суттєві для ефективного здійснення педагогічної діяльності. Виховання культури спілкування розглядається як один із перспективних шляхів продовження акме - найбільш активного творчого періоду життя людини.

Прихильники етнопсихологічного підходу (А. Деркач, Л. Карамушка, В. Крисько, О. Молл, Ю. Палеха, В. Третьяченко та ін.) [29, 2, 51] дотримуються думки про те, що етнокультурна та етнопсихологічна детермінація процесу спілкування здійснюється на трьох рівнях: соціальному (зміст спілкування визначається пануючими суспільними нормами); рівні культурного життя суспільства (форми спілкування, його мова, способи реалізації комунікативних процесів залежать від етнічних, історичних, професійних, психологічних, вікових та ін. особливостей кожного конкретного типу культури); рівні управлінської культури організації, взаємозв`язків та етнопсихологічних особливостей її членів.

Г. Андреєва, Н. Коломінський, Я. Шкурко, Г. Юркевич та інші вчені стоять на позиціях соціально-психологічного підходу у дослідженнях професійної підготовки майбутніх фахівців. Науковці наголошують на тому, що педагогічна діяльність не може існувати поза комунікацією, без співпраці й діалогу, без взаємодії та прийняття учасниками педагогічної взаємодії один одного. Діяльність педагога розуміється ними як соціально-педагогічна, де спілкування відіграє важливу роль, що зумовлено особливою значущістю соціальних функцій професії педагога й психологічними особливостями учасників педагогічного процесу. Мається на увазі побудова комунікативного зв`язку між суб'єктами, в соціальній групі, колективі [6].

Таким чином, міжособистісне спілкування виступає соціально-психологічним механізмом професійної підготовки майбутніх педагогів. Внутрішнім боком його виступає соціально-психологічне відображення, багаторівневі стосунки, зовнішнім - комунікація в її взаємопов`язаних функціях. Найпродуктивнішим типом взаємовідносин у цьому процесі вважається діалогічний тип, який є універсальною, необхідною умовою ефективності педагогічної діяльності, розкриття потенційних можливостей учасників взаємодії. Викладач має вільно організовувати діалог із різними за фахом людьми, реальними й віртуальними партнерами, вдаючись до вербальних, невербальних засобів комунікації, активно використовуючи можливості комп'ютерних мереж для організації плідного взаємообміну інформацією. Він має не тільки застосовувати сучасні інформаційні технології, але й співпрацювати, конкурувати з ними, з необмеженими інформаційними ресурсами, користуватися комплексом комунікативних послуг, передбачених інформаційно-освітнім середовищем. Увесь процес педагогічного спілкування, який складає сутність професійної підготовки педагогів, повинен здійснюватися на гуманістичних засадах.

Саме тому, говорячи про професійне спілкування викладача фізичної культури, насамперед ми повинні розглядати його у всіх аспектах, бачити у всіх взаєминах уміння досягати поставлених цілей.

При визначенні факторів впливу на розвиток професійного педагогічного спілкування ми спиралися на теоретичні обгрунтування професіограми педагога, зроблені Ф. Н. Гоноболіним, Н. В. Кузьміною, С. О. Сисоєвою [34]. Серед основних факторів ми визначили такі: професійне мислення, педагогічне спостереження, увага, уява.

Професійне мовлення є важливим фактором, який впливає на розвиток умінь педагогічного спілкування. Особливого значення тут набуває професійне мислення (уміння виявляти причинно-наслідкові та інструментально-самодостатні відносини між предметами педагогічного дослідження, робити порівняння та узагальнення). Професійне мислення впливає на якість психологічного спостереження. Без педагогічного мислення неможливо керувати пізнавальною діяльністю студентів, розкрити мотиви поведінки, знайти вихід із певної педагогічної ситуації. Педагогічне мислення характеризується здатністю застосовувати теоретичні положення педагогіки, психології, методики до конкретних педагогічних ситуацій, розкрити мотиви поведінки студентів, знайти вихід із тієї чи іншої педагогічної ситуації.

Тісно пов'язана з абстрагуючою діяльністю мислення уява як фактор впливу на розвиток умінь педагогічного спілкування в системі освіти, як психічний процес, що полягає у створенні людиною нових образів, думок на основі її попереднього досвіду. Основою уяви слугує аналітико-синтетична діяльність, знання педагогічного процесу, його логіки. У конкретній педагогічній ситуації уява суттєво впливає на композицію заняття, підбір фактів, відбір засобів, визначення стратегії й тактики взаємодії, проектування об'єктів взаємодії в майбутньому тощо.

Важливу роль у навчально-виховному процесі відіграє педагогічне спостереження, яке становить сукупність особистісних якостей і здібностей педагога. Однією з основних особливостей суб'єкта в педагогічному спостереженні є уява. Вона, як і мислення, виникає у проблемній ситуації, коли потрібно віднайти нове рішення. У кожній конкретній педагогічній ситуації викладач має вміти передбачати, прогнозувати можливі результати впливу на колектив, особистість кожного студента, окреслити перспективу їх розвитку. Іншими словами, варто створити модель педагогічного впливу на основі того «матеріалу», з яким він має справу, а це значить навчитися педагогічній творчості, умінню відчувати особистість, розуміти її, керувати її формуванням через спілкування.

Вивчення передбачає уміння зрозуміти мотиви поведінки, проникнути в психологію, педагогічно спрямувати.

Під педагогічною спрямованістю уяви варто розуміти винахідливість, фантазію педагога під час сприймання та аналізування отриманих фактів, прийняття рішень у педагогічних ситуаціях де педагогічне спілкування спрямоване на створення сприятливого психологічного клімату, а також на оптимізацію навчальної діяльності та стосунки між викладачем і студентом. Педагогічна уява (або прогностичні здібності) - це можливість передбачення наслідків своєї діяльності, проектування особистості студента, яке пов'язане з уявленням про те, що із цього студента «вийде» в майбутньому, уміння прогнозувати розвиток тих чи інших його професійних та особистих якостей. Значний вплив на розвиток умінь педагогічного спілкування має увага як форма психічної діяльності людини, що виявляється в її спрямованості й зосереджуваності на певних об'єктах при одночасному абстрагуванні від інших. Здібність педагога розподіляти увагу важлива у проведенні як фронтальної роботи зі студентами, так і індивідуальної [22, с. 52].

Оскільки увага є формою сприймання психічної діяльності людини, що виявляється в її спрямованості й зосереджуваності на певних об'єктах при одночасному абстрагуванні від інших, вона характеризує вибіркове ставлення до навколишнього світу, коли з великої кількості подразників свідомість виділяє один або кілька. Спостереження - це вміння «увібрати в себе» все, що бачиш і чуєш, усвідомлення його. Це зацікавлене сприймання, котре супроводжується інтенсивною роботою розуму.

На думку фахівців, важливу роль у досягненні результатів діяльності має комунікативність, комунікативна компетентність, професіоналізм (професійна майстерність, фахова підготовка спеціаліста, професійна самосвідомість, професійно значущі властивості), сформованість індивідуального стилю спілкування, професійна етика, професійний такт.

При спілкуванні завжди відбувається обмін інформацією ? комунікація. Комунікація ? смисловий та індивідуально-змістовий аспект соціальної взаємодії, обмін інформацією в різноманітних процесах соціальної взаємодії. Інформація ? сукупність відомостей, даних, знань.

Спілкування й комунікація не тотожні за своїм змістом. Зіставлення обох понять дає підстави для висновків, що «спілкування» є загальним за своїм змістом, а «комунікація» ? конкретним, яке позначає лише один з його типів (соціальну взаємодію). Професійно-педагогічна комунікація є основною формою педагогічного процесу, продуктивність якого обумовлюється цілями й цінностями спілкування, прийнятими всіма його суб'єктами за норму індивідуальної поведінки. Розгортається вона у процесі спільної комунікативної діяльності людей (суб'єкт-суб'єктної взаємодії), опосередкованої взаємообміном інформацією, за якої кожен з його учасників засвоює загальнолюдський досвід, суспільні, педагогічні, комунікативні, моральні та інші цінності, знання і способи комунікативної діяльності, виявляє, розкриває і розвиває власні психічні якості, формується як особистість і як суб'єкт комунікації. У цьому сенсі комунікація, комунікативна діяльність є важливими чинниками психічного розвитку людини.

Професійно-педагогічна комунікація ? система безпосередніх чи опосередкованих зв'язків, взаємодій педагога, що реалізуються за допомогою вербальних і невербальних засобів, засобів комп'ютерної комунікації з метою взаємообміну інформацією, моделювання й управління процесом комунікації, регулювання педагогічних відносин [17].

Суб'єкт професійно-педагогічної комунікації є носієм активного, діяльного, творчого начала, комунікативно освіченою особистістю, здатною свідомо планувати й організовувати власну комунікативну діяльність, впливати на партнера, сприймати, аналізувати, оцінювати інформаційний, емоційний та інтелектуальний зміст його висловлювань, психофізіологічні й енергетичні стани, має розвинений емоційний інтелект, володіє комунікативними уміннями, навичками, досвідом.

Провідним суб'єктом професійно-педагогічної комунікації є викладач, професійна, в т. ч. комунікативна, діяльність якого має бути спрямована на виконання соціального замовлення ? формування гармонійно розвиненої особистості. Комунікативною метою викладача є не лише досягнення взаєморозуміння у спілкуванні, а й ініціювання всебічного, гармонійного розвитку інших. Педагог має усвідомлювати, що головна відповідальність за успіх комунікації покладена саме на нього як фахівця, який може і повинен знайти вихід із будь-якої комунікативної ситуації.

Суб'єктом комунікації є і соціальна група, яка, взаємодіючи із суб'єктами зовнішнього середовища, впливає на поведінку і спілкування кожного причетного до неї індивіда.

Об'єкт професійно-педагогічної комунікації становить спільна діяльність суб'єктів комунікації, результатом якої є поглиблення їх інформованості, підвищення якості комунікативної діяльності, розвиток комунікативних умінь, збагачення комунікативного досвіду.

Професійно-педагогічна комунікація реалізується як система найрізноманітніших безпосередніх та опосередкованих зв'язків суб'єктів комунікації.

На думку Волкової Н. П. функції педагогічної комунікації пов'язані зі стратегічними напрямами педагогічної діяльності, відображають її сутнісні цілі та завдання. Цю групу утворюють:

? навчальна функція професійно-педагогічної комунікації (передбачає оволодіння суб'єктами комунікації комунікативними знаннями, їх постійне оновлення, комунікативну рефлексію з метою ефективного діалогу в педагогічній діяльності, сприяє поглибленню, розширенню та закріпленню знань, умінь і навичок);

? виховна функція професійно-педагогічної комунікації (сприяє формуванню комунікативних, моральних якостей, які забезпечують нормативну поведінку людини, для успішної адаптації до певного соціокультурного, освітнього середовища). Її реалізація передбачає формування ціннісного ставлення, переконань, комунікативної культури;

? розвивальна функція професійно-педагогічної комунікації (створює унікальні можливості для розвитку комунікативних, особистісних якостей суб'єктів комунікації, оволодіння етичними нормами і правилами поведінки, розкриття морального змісту подій, фактів, вчинків, опанування оцінних і самооцінних критеріїв, збагачення комунікативного досвіду; сприяє поступовому і послідовному переходу на якісно нові рівні культури педагогічної комунікації);

? життєзабезпечувальна функція професійно-педагогічної комунікації (створює умови для особистісної самореалізації, задоволення інформаційних і комунікативних потреб суб'єктів комунікації через збагачення культури вербальної та невербальної комунікації, розширення можливості доступу до інформації, яка постійно оновлюється, використання інформаційних і комунікативних ресурсів комп'ютерних технологій);

? функція соціалізації особистості (передбачає підготовку до встановлення взаємних стосунків із суб'єктом комунікації, колективом, соціальним середовищем через оволодіння правилами вербальної та невербальної поведінки в стандартизованих комунікативних ситуаціях; вибір найдоцільніших засобів комунікації для досягнення мети у конкретній комунікативній ситуації; відкритість і довіру між комунікативними партнерами; усвідомлення і подолання бар'єрів комунікації; вибір оптимального стилю спілкування і керівництва колективом; подолання перешкод у взаєморозумінні; врегулювання конфліктних ситуацій; усвідомлення власного місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв'язків) [20].

Процес комунікації залежить від професійної ролі педагога, яка програмує певний шаблон соціальної, професійно спрямованої поведінки («викладач ? студент»). У зв'язку з цим особливе значення має його здатність урізноманітнювати рольові професійні позиції, позбавлятися «масок», уходити в роль іншого.

Важливими є тактичні функції професійно-педагогічної комунікації (функції-засоби). Реалізація їх підпорядкована загальній стратегії комунікації. Кожна з цих функцій виконує відповідну інструментальну роль:

? інформативна функція професійно-педагогічної комунікації: забезпечення повноцінного обміну повідомленнями, тобто прийом, передавання інформації (про нові знання і властивості, ознаки предметів і явищ довкілля, технології і норми здійснення конкретного виду комунікативної діяльності, моделі, стратегії, технології комунікативної поведінки, засоби педагогічної комунікації та ін.), сприйняття, осмислення її змісту; вибір адекватних вербальних і невербальних засобів передавання змісту інформації; формування в суб'єктів комунікації особистісного, емоційно-ціннісного ставлення до інформації; розуміння внутрішнього стану партнера з педагогічної комунікації; цілісний аналіз процесу педагогічної комунікації на основі сформованої системи знань, вивчення, усвідомлення й аналізу своїх комунікативних здібностей, умінь;

? експресивна функція професійно-педагогічної комунікації: забезпечення доступного, цікавого, емоційно-виразного і яскравого передавання інформації, формування відповідних комунікативних умінь і навичок, стимулювання у партнера необхідних емоційних станів («обмін емоціями»);

? смислоутворювальна функція професійно-педагогічної комунікації: привнесення сенсу в усі аспекти комунікації, розкриття загальнолюдських, загальнокультурних смислів, професійної та індивідуальної значущості комунікативних дій;

? діагностична функція професійно-педагогічної комунікації: забезпечення ефективності комунікації, яка залежить від ступеня опанування її суб'єктами (зокрема викладачем) інформації про стан, рівень знань, вихованості, розвитку партнера з комунікації, ступінь його поінформованості, готовності до обміну інформацією. Вона передбачає постійний зворотний зв'язок, який дає змогу «зчитувати» й аналізувати інформацію, характеризувати емоційно-вольові стани через зовнішні їх прояви, бачити невідповідність між невербальними комунікативними актами і їх психологічним змістом, робити певні висновки;

? індивідуалізаційна функція професійно-педагогічної комунікації: утвердження єдиних стандартів і правил роботи з інформацією, задоволення індивідуальних особливостей попиту на інформацію залежно від здібностей, інтересів, бажань, потенційних можливостей суб'єктів комунікації шляхом використання різноманітних джерел інформації, штучних засобів її збереження і передавання, розвитку її форм;

? спонукальна функція професійно-педагогічної комунікації: пошук шляхів переведення партнера з комунікації у позицію суб'єкта, спонукання його до активності, спрямовування на виконання певних комунікативних дій, самореалізацію через вербальні, невербальні засоби комунікації, використання телекомунікаційних технологій для передавання та приймання інформації;

? прогностична функція професійно-педагогічної комунікації: передбачення можливих комунікативних бар'єрів під час взаємообміну інформацією, змін, що можуть статися із суб'єктом комунікації, аналіз їх тенденції, моделювання наступного процесу комунікації (планування змісту, вибір засобів, технологій комунікації на основі змісту і цілей взаємодії, зокрема навчальної, виховної);

? культурологічна функція професійно-педагогічної комунікації: відкриття можливостей для учасників комунікації не тільки продемонструвати рівень культури усного й писемного мовлення, невербальних проявів, знання норм етикету, а й брати за взірець, наслідувати особистісно значущі особливості поведінки, вимови партнера з комунікації;

? психотерапевтична функція професійно-педагогічної комунікації: використання засобів комунікації (вербальних, невербальних) з метою надання психологічної допомоги, запобігання конфліктам, нівелювання або компенсування їх негативних впливів.

Операціональні функції професійно-педагогічної комунікації (функції-прийоми). Виявляються вони у процесі реалізації тактичних цілей, які, як правило, пов'язані з відповідною комунікативною стратегією:

? функція вимірювання та оцінювання в професійно-педагогічній комунікації: пошук, удосконалення форм і технік вимірювання (визначення величин) важливих для педагогічної комунікації показників (рівня сформованості комунікативних умінь, наявності комунікативних здібностей, критеріїв оцінювання якості і кількості інформації, каналів її передавання, способів кодування, декодування, приймання інформації та ін.) та їх оцінювання (формулювання висновків про стан процесів, подій, явищ на основі здійснених певних узагальнень);

? методична функція професійно-педагогічної комунікації: співвіднесення мети і засобів, технік педагогічної комунікації з її результатами, визначення їх ефективності, відповідності комунікативної діяльності нормативним еталонам, виявлення недоліків у побудові процесу педагогічної комунікації, прогнозування його розвитку, розроблення нових стратегій і тактик, прийомів власної комунікативної діяльності і діяльності суб'єкта комунікації;


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.