Виховання школярів на традиціях рідного краю
Історія становлення патріотичного виховання та освіти. Використання народних традицій у вихованні як педагогічна проблема. Педагогічні умови їх ефективного використання у вихованні. Методика використання народних традицій на уроках та в позаурочний час.
| Рубрика | Педагогика |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 14.09.2019 |
| Размер файла | 71,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА ПЕДАГОГІКИ ТА ОСВІТИ
Курсова робота на тему:
«Виховання школярів на традиціях рідного краю»
Виконала:
студентка ІІІ курсу
Спеціальності: «Середня освіта.
Українська мова та література»
(денної форми навчання)
Благодьорова Руслана Павлівна
Науковий керівник:
доц. Грачова Т.М.
Маріуполь - 2019
Зміст
- Вступ
- Розділ І. Традиції українців в теорії і практиці роботи загальноосвітньої школи
- 1.1 Історія становлення патріотичного виховання та освіти українців
- 1.2 Використання народних традицій у вихованні як педагогічна проблема
- Розділ ІІ. Педагогічні умови ефективного використання традицій у вихованні школярів
- 2.1 Методика використання народних традицій на уроках
- 2.2 Використання традицій і свят в позаурочний час
- Розділ ІІІ. Відтворення традицій українського народу в практиці Андріївської ЗОШ
- Висновки
- СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Додаток
Вступ
Народ завжди виступає вихователем молодшого покоління, а виховання при цьому набуває народного характеру. Тільки народне виховання зауважував К.Д. Ушинський є живим органом в історичному процесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайної впливової сили на формування національного характеру, національної психології людини [11, 169].
Софія Русова підкреслювала, що потрібно пов'язувати виховання з історичними традиціями свого народу, дитина зможе по-справжньому поважати культурні і національні здобутки інших народів, якщо вона глибоко проникає в духовну скарбницю свого народу [9, 218].
Основою й головним методом народного виховання виступають народні традиції. Перлини виховної мудрості народу, невичерпна своєрідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять золотий фонд народної педагогіки, одного з чинників колективної народної творчості [1, 4].
Традиції у формі масових звичок підтримувались силою громадської думки і за своєю природою були наділені величезною стійкістю. Філософ І. Суханов з цього приводу пише: Стійкість звичаїв, традицій і обрядів, їх живучість були воістину рятівними для збереження і передачі новим поколінням досягнень культури [9, 128].
Актуальність і новизна створення системи народознавчого виховання в умовах України визначається потребами суспільства у всебічній активізації інтелектуального і духовно-творчого потенціалу національних та загальнолюдських цінностей, суперечливими процесами включення особистості в соціальне життя, необхідністю забезпечення єдності, наступності та послідовності виховуючи впливів різних соціальних інститутів, постійного коректування виховного процесу.
Народознавче виховання - це виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичках і обрядах, багатовікових виховних традиціях, духовності.
Народознавча система виховання - це історично обумовлена і створена самим народом система ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, що спрямована на організацію життєвої діяльності підростаючих поколінь, виховання їх у дусі природно-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації.
Аналіз останніх досліджень та публікацій дозволяє зазначити, що над проблемою виховання дітей на основі народних традицій, звичаїв та обрядів працювало багато дослідників, це зокрема праці, в яких розкрито особливості виховання дітей у традиційній українській сім'ї (О. Вишневський, А. Даник, В. Пустовий); визначення педагогічного потенціалу українських народних традицій і обрядів у виховному процесі (К. Журба, О. Кузик, Г. Майборода, Т. Мацейків, М. Стельмахович); спільна діяльність батьків, дітей і педагогів у сюжетних дійствах календарно-обрядових свят (О. Воропай, Б. Грінченко, I. Огієнко, С. Русова).
Обєкт: народні традиції українців.
Предмет: впровадження методів виховання школярів за допомогою народних традицій у практику загальноосвітньої школи.
Мета: Висвітлити значення і роль народних традицій, звичаїв та обрядів у вихованні школярів. Довести необхідність передачі молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і впровадження та залучення їх у повсякденному житті та святах календарно-обрядового циклу.
Досягнення зазначеної мети передбачає виконання таких завдань:
1. Формування в учнів національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовність її захищати;
2. Збереження і продовження українських культурно-історичних традицій;
3. Виховання шанобливого ставлення до рідних святинь, української мови, історії;
4. Забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;
5. Виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядницької позиції;
6. Утвердження принципів вселюдської моралі, правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та моралі.
Методи дослідження: в процесі написання наукової роботи було використано методи спостереження, аналізу літературних джерел з теми дослідження, вивчення та узагальнення передового педагогічного досвіду, а також узагальнення, пояснення тощо.
Теоретична цінність даного дослідження полягає в тому, що зміст роботи може бути використано для подальшого, глибшого вивчення цієї теми, а також для більш широкого обґрунтування питань з приводу проблематики даної роботи.
Практична цінність дослідження полягає в тому, що досвід народознавчого виховання Андріївської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 може бути використано в практиці інших навчальних закладів.
Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох логічно повязаних розділів, загальних висновків, списку використаних джерел із 26 найменувань, а також одного додатку.
Повний обсяг роботи 44 сторінки, текстову частину викладено на 36 сторінках.
патріотичне виховання народні традиції
Розділ І. Традиції українців в теорії і практиці роботи загальноосвітньої школи
1.1 Історія становлення патріотичного виховання та освіти українців
В Україні завжди приділяли не аби якого значення вихованню дітей. Найбільш значущими вважали такі якості, як доброта, справедливість, любов до свого народу, батьківщини, працелюбність тощо.
З раннього віку дітей залучали до національних ремесел. Навчали різьблення, бондарства, гончарної справи, лозоплетіння, килимарства, вишивання, розпису, виготовлення з природного матеріалу посуду, іграшок, прикрас тощо. Всі ці вироби були відомими далеко за межами України. При цьому переслідувалися два важливих завдання: навчити ремесла і виховати любов до праці (праця - потреба, а не тягар), що і досі залишається провідним компонентом виховання підростаючого покоління.
Народний фольклор це основа основ виховання дітей, універсальна педагогічна система, в якій тисячоліття народного досвіду вже відібрали всі природні і необхідні форми розвитку мови, музикальних здібностей, логічного і образного мислення, трудових навичок, естетичних та моральних ідеалів. І вони не просто відібрані, як сума методичних прийомів, вони ніби вплетені в художню форму.
Фольклор - це художня педагогіка! Це саме та система естетичного виховання дітей за допомогою літератури й мистецтва (слова, музика, танці), яку лише намагаються розробити деякі експериментальні студії і школи мистецтв і яка часом здається елітарною, недоступною для всіх. А тут в фольклорі все це давно започатковано. Українська народна педагогіка протягом тисячоліть розробила розмаїття форм і методів естетичного, художнього виховання. Причому це не лише для обраних, обдарований а й для всіх дітей.
Науковці доводять, що ні одна система виховання, крім фольклорного, не бере за основу той самий "критичний період розвитку дитини", в якому "відбувається закладання звукової інформації". Це вирішується на все життя.
А тому багато залежить від того, якою буде ця сама перша "звукова інформація". На чому виховується дитина з перших днів життя: на віковому педагогічному досвіді українського народу, чи на певних педагогічних експериментах, у яких "кроликами" стають свої ж діти.
Фольклор у цьому відношенні незамінний. У всякому випадку, до цього часу не знайдено рівноцінного йому замінника. До фольклорного виховання ми звертаємося як до того природного і органічного, що встановлює екологічну рівновагу природи й людини [4, 127-128].
Східні слов'яни у VI--IX ст. створили систему виховання, яка відповідала розвиткові продуктивних сил, поділу праці, шлюбно-сімейним відносинам. У період матріархату та екзогамії дітей до 5--6 років виховувала мати, пізніше хлопчиків віддавали до спільних чоловічих жител, дівчаток -- до жіночих, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері. З утвердженням патріархату відбувся перехід від безладних зв'язків до одношлюбної сім'ї -- моногамії. Чоловічі й жіночі житла трансформувалися в так звані будинки молоді, куди батьки віддавали дітей на виховання.
Виховання у роді ставило за мету підготовку сильного і вправного орача, мисливця, воїна, а жінки -- здатної не лише прясти й ткати, а й за потреби дати відсіч ворогові.
Ідеологічною засадою виховання була язичницька релігія. Діти разом з дорослими брали участь у культових обрядах [8, 438].
Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є «Повчання дітям» Володимира Мономаха (1096 або 1117р.), створене за аналогією до «Повчання дітям Ксенофонта». Це перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою, в якому (також уперше) було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, пов'язаного з практичними потребами людини, вказано на зв'язок освіти з потребами життя та діяльності особистості. Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є праця, а тому виховувати треба не повчаннями, а добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання.
У XVI -- першій половині XVII ст. на освітню справу тогочасної України справили певний вплив епоха європейського Відродження і Реформації.
На цей період припадає діяльність полеміста, талановитого педагога Мелетія Смотрицького (1572--1633), у творах якого набули розвитку прогресивні педагогічні ідеї. Він був ректором Київської братської школи, згодом -- викладачем Києво-Могилянської академії. Написав 18 творів, у яких звучать ідеї патріотичного виховання, заклики до боротьби проти соціального і національного гноблення, поширення освіти серед народу. Найпопулярнішою з них була «Граматика словенська». За цим підручником навчався М. Ломоносов, ним послуговувалися у Московській Слов'яно-греко-латинській академії, у школах України та Білорусі.
З середини XVIII ст. розвивається початкова освіта в Запорозькій Січі. Окрім загальноосвітніх шкіл, тут існували спеціальні школи (школа підготовки полкових старшин, військових канцеляристів та ін.), а також Головна Січова школа, в якій вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу. За характером навчання вона прирівнювалася до братських шкіл.
Набули поширення і народні школи грамоти (школи мандрівних дяків), що існували при православних церквах і призначалися для дітей селян. Дітей навчали рідною мовою лічби, письма і читання, паралельно читали церковнослов'янські тексти, їм також прищеплювали любов до рідної землі, народну мораль тощо.
Ф. Прокопович був прихильником прогресивних методів навчання, запровадив новий науково-історичний метод викладання богословської науки -- вивчення історії релігії. Він вимагав свідомого, наочного, доступного, систематичного вивчення матеріалу. Вважав, що підручники для широкого загалу мають бути написані простою, доступною мовою [19].
Григорій Савич Сковорода (1722--1794) -- видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва, у вихованні пропонував такі методи, як бесіда, роз'яснення, поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, привчати дітей критично аналізувати свої вчинки, дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Він належно оцінив працю вчителя, висував до нього високі вимоги, зокрема до його знань, благородства, любові до дітей, до своєї справи. Вчитель повинен бути прикладом для інших в усьому, вміти володіти голосом, викладати «прилично, тихо й без крику» [12, 25].
У першій половині XIX ст. в Україні демократизм, глибоку гуманність, народність попередніх поколінь педагогів розвивали українські письменники Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Олександр Духнович та інші [19].
К. Ушинський надавав особливого значення питанням вивчення рідної мови, розвитку в дітей природженої здібності, яку називають даром слова. Для його формування пропонував використовувати усні й письмові вправи, поступово ускладнюючи їх. Навчати дітей рідної мови радив на кращих зразках народної творчості (билинах, піснях, казках, прислів'ях, загадках та ін.), а також кращих творах письменників [15, 124].
В другій половині XIX -- на початку XX ст. розвиткові педагогічної думки сприяли видатні представники українського народу -- Христина Алчевська, Ю. Федькович, В. Грінченко, М. Коцюбинський, С. Васильченко, І. Франко, Леся Українка, Т. Лубенець та інші.
У роки війни (1941 --1945) радянське шкільництво в Україні спрямовувало зусилля передусім на збереження школи і перебудову її роботи відповідно до умов воєнного часу. Вже на початку війни було евакуйовано у східні райони дітей, вчителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні заклади разом зі студентами і викладачами. Партизани відкривали «лісові школи», що працювали в надзвичайно складних умовах. З визволенням території України від окупантів почалася відбудова шкіл. Здійснювалася вона в умовах розрухи, зростання кількості безпритульних дітей, відсутності вчительських кадрів, приміщень для занять.
Після війни розгорнулася робота з відновлення функціонування школи та впровадженням патріотичного виховання школярів на всій території України [19].
1.2 Використання народних традицій у вихованні як педагогічна проблема
Організація народознавчої роботи в школі - це системний творчий пошук, спрямований на оновлення змісту навчально-виховного процесу, наповнення його народознавчим матеріалом, впровадження нових підходів, пробудження пізнавальних інтересів учнів до вивчення і засвоєння національних та загальнолюдських цінностей.
Великого значення в організації народознавчої роботи в школі набувають в праці Г. Ващенка, С. Русової, Ю. Руденка, М. Стельмаховича, В. Скуратівського, В. Сухомлинського, в яких розглядаються питання теорії і практики виховання дітей на ідеях народності [6, 276].
Так Г. Ващенко вважав, що основу виховання молоді становлять такі загальнолюдські і національні цінності, як творення добра і боротьба зі злом, шукання правди і побудова справедливого ладу; складовою системою виховання має бути родинне виховання, адже ніщо не може замінити дитині материнської любові, добра, ласки. Повноту виховного процесу на думку
Г. Ващенка забезпечить міцний зв'язок школи з родиною, молодіжними організаціями, які справляють великий вплив на виховання національного характеру, волі, патріотизму.
Педагог стверджує, що виховний ідеал людини криється у пісенному фонді України, у звичаях українського народу, в його літературі, мистецтві, у християнській вірі, історичному минулому. Відродження минулого з його культурними цінностями і черпання зі скарбниць інших народів того, що відповідає нашій духовності, послужить основою творення власного виховного ідеалу.
З перших днів перебування дитини в школі, тобто в початкових класах, потрібно вводити її в світ культурно-історичних надбань народу [1, 623].
Багатий наш народ своїми звичаями, обрядами. Їх багато і, навіть, в різних куточках однієї області вони різні. Ми повинні знайомити дітей з різними народними святами, звичаями, обрядами, традиціями, народними прикметами.
Звичаї, традиції - це невідокремлені явища в житті народу, це втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу, що в свою чергу, впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв'язана зі звичаями народу.
Традиції, звичаї народу це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.
Народні звичаї, традиції, охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Традиції, звичаї - це не тільки закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова - це ті найцінніші елементи, що об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, традиції, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу. В усіх народах світу існує повір'я, що той, хто забув традиції, звичаї своїх батьків, карається людьми і богом. Він блукає по світі як блудний син, і ні де не може найти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу [17, 82-83].
Вчитель повинен побудувати свою народознавчу роботу так, щоб використання свят і традицій на уроках, чи в позаурочний час були відповідні, доступні для розуміння, цікаві і насичені.
Формування громадянина засобами народознавства передбачає не лише засвоєння певної суми знань, умінь і навичок, а й активно-творчу діяльність.
Пeдaгoгiчнa тeopiя i шкiльнa пpaктикa знaxoдятьcя cьoгoднi нa якicнo нoвoмy piвнi cвoгo poзвиткy, який пepeдyciм xapaктepизyєтьcя нoвoю кoнцeпцiєю ocвiти, oнoвлeнoю пapaдигмoю виxoвaння, eтнiзaцiєю змicтy пeдaгoгiчнoгo пpoцecy. Ocнoвним фaктopoм eтнiзaцїї в cyчacниx yмoвax тpaнcфopмaцiї cycпiльcтвa виcтyпaє cиcтeмa тpaдицiй yкpaїнcькoгo нapoдy.
Пiд виxoвaнням нa нaцioнaльнo-кyльтypниx тpaдицiяx poзyмiємo пpoцec вiдтвopeння y нacтyпниx пoкoлiнняx тиx кpaщиx якocтeй i pиc, щo бyли виpoблeнi й пepeвipeнi yкpaїнcьким нapoдoм yпpoдoвж вcьoгo пepioдy cвoгo icнyвaння.
Пeдaгoгiчнa cyтнicть їx y cпpямyвaннi мoлoдoгo пoкoлiння нa ocoбиcтicнo й cycпiльнo кopиcний шляx caмoвдocкoнaлeння i caмoтвopeння, y фopмyвaннi йoгo цiннicниx пpiopитeтiв. Oтжe, тpaдицiї нaдiйнo зaxищaють нaцioнaльнy caмoбyтнicть, cпpияють ycвiдoмлeнню кoжнoгo нeвiд'ємнoю чacтинoю cвoгo нapoдy. Виxoвнi нaцioнaльнi тpaдицiї вивчaютьcя в зaгaльнoкyльтypниx зв'язкax, їx нeмoжливo здiйcнити бeз нaцioнaльнoї eтнoпeдaгoгiки, piднoї мoви, icтopiї, фoльклopy, нaцioнaльнoгo cвiтoбaчeння.
Тaким чинoм, тpaдицiї пiдтpимyють cили в icтopикo-eтнiчнoмy opгaнiзмi пeвнoгo нapoдy, зaбeзпeчyють пepeдaчy нapoдниx нaдбaнь в ocвiтi тa виxoвaннi як нaцioнaльнoї пaм'ятi, cвoєpiднoгo пeдaгoгiчнoгo кoдy нapoдy [18].
Звертання до традицій зовсім не означає нехтування сьогоденням. Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна й чіткіше зрозуміти сьогодення, і уявити майбутнє. «Той хто не знає свого минулого, - любив повторювати Максим Рильський, - не вартий майбутнього.»
Напевно, вже можна проаналізувати ситуацію щодо впровадження народознавства у шкільну освіту, і навіть зробити певні висновки. На початку цієї праці учительство спонтанно зверталося до традиційного пласту національної культури українського народу; школярі залучалися до наукових розвідок етнографії і фольклору рідного краю, у вихованні використовувались елементи народного педагогічного досвіду то що. С часом народознавча робота урізноманітнювалась і збагачувалась за формою і змістом, вона здобула багато прибічників в українському шкільництві, бо відкрила нові шляхи корекції і оновлення навчально-виховного процесу завдяки використанню кращих здобутків національних культур українців і представників інших народів, що живуть в Україні. На місце застарілих засобів у навчально-виховний процес повертається апробований практикою багатьох поколінь народний педагогічний досвід - педагогічні цілі, ідеї, засоби, а з ними і притаманні нашому народові ідеали, моральні норми [13, 341-342].
Надзвичайно широкі навчально-виховні принципи народознавства. Пізнання етнічної історії України, рідного краю, свого родоводу, досягнень народу у виробничій і духовній сферах розширює світоглядні межі і виховує в учнів глибокі патріотичні почуття, національну гідність. Ознайомлення з культурно-історичною спадщиною свого та інших народів світу формує в них уявлення про етнічну специфіку і самоцінність традиційної культури свого народу, а також гуманітарну спільність народів світу. Залучення дітей до народного образотворчого мистецтва, фольклору збагачує їхній духовний світ, підвищує загальний культурний рівень.
Звернення освіти до джерел національної культури, її традиційно-побутового пласту сьогодні цілком закономірне і віддзеркалює зростання етнокультурних запитів населення в умовах національного відродження, посилення етно-генетичних процесів в Україні і становлення її державності.
Паралельно до пошуків форм і методів інтегрування народознавства у зміст освіти йшло усвідомлення його на рівні програмування [19, 29-30].
Нeoбxiднicть тeopeтичнoгo oбґpyнтyвaння нaцioнaльниx ocнoв виxoвнoгo пpoцecy пepeкoнливo дoвeдeнa в пpaцяx клacикiв пeдaгoгiки, дiячiв yкpaїнcькoї кyльтypи i вiдoмиx фiлocoфiв минyлoгo, пepeдyciм, - М. Бepдяєвa, Г. Вaщeнкa, В. Винничeнкa, М. Гpyшeвcькoгo, Б. Гpiнчeнкa, М. Дpaгoмaнoвa, C. Pycoвoї, Г. Cкoвopoди, В. Cyxoмлинcькoгo, К. Ушинcькoгo, Д. Явopницькoгo тa iн. Пpoтe змicт, фopми, мeтoди виxoвaння yчнiв cтapшиx клaciв нa тpaдицiяx piднoгo нapoдy зaлишaютьcя нeдocтaтньo poзкpитими в пeдaгoгiчнiй тeopiї i пpaктицi.
Цiлicнa cиcтeмa виxoвaння шкoляpiв нa нaцioнaльнo-кyльтypниx тpaдицiяx y пeдaгoгiчнiй лiтepaтypi виcвiтлeнa вкpaй нeдocтaтньo. З дaнoї пpoблeми ocтaннiм чacoм з'явилocя чимaлo пpaць icтopикiв i фiлocoфiв, aлe вoни, як пpaвилo, нocять щoдo пeдaгoгiки oпocepeдкoвaний, зaгaльний xapaктep (К. Бyлaшeв, Я. Вoлoдимиpcький, O. Зaбyжкo, М. Жyлинcький, В. Iвaнишин, C. Пaвлюк, М. Пoпoвич, В. Cвepcтюк, O. Cyбтeльний, В. Шинкapyк, В. Яpeмчyк тa iн.).
У дaний чac дeщo кpaщe poзкpитi питaння пaтpioтичнoгo, eкoлoгiчнoгo тa ecтeтичнoгo виxoвaння мoлoдi нa нaцioнaльнo-кyльтypниx тpaдицiяx yкpaїнcькoгo нapoдy (П. Iгнaтeнкo, Н. Кocapєвa, В. Пoшгyжний, Г. Шeвчeнкo).
Cлiд зaзнaчити, щo cтocoвнo цiєї пpoблeми нaкoпичeний знaчний фaктичний мaтepiaл з дocвiдy oкpeмиx пeдaгoгiчниx кoлeктивiв нaцioнaльниx шкiл i yчитeлiв, який пoтpeбyє cвoгo yзaгaльнeння, нayкoвoгo пoяcнeння, пpoникнeння в cyтнicть eмпipичнoгo виклaдy пeдaгoгiчниx явищ i пpoцeciв.
Пpичини, щo гaльмyють пpoцec виxoвaння шкoляpiв нa нaцioнaльнo-кyльтypниx тpaдицiяx yкpaїнcькoгo нapoдy, мaють coцiaльнo-eкoнoмiчний, зaгaльнoпeдaгoгiчний i opгaнiзaцiйнo-мeтoдичний xapaктep.
Цe:
пo-пepшe, нeпoвнa визнaчeнicть мeти, цiннocтeй, iдeaлiв, пpиклaдiв i зpaзкiв y виxoвнiй poбoтi; нeдocтaтня eтнiзaцiя i фopмaлiзм y змicтi, фopмax i видax виxoвнoї дiяльнocтi, ocoбливo пoзaypoчнoї;
пo-дpyгe, нeдocкoнaлicть нaвчaльниx плaнiв i пpoгpaм, вiдcyтнicть пiдpyчникiв нoвoгo пoкoлiння, нeвpaxyвaння peгioнaльнoї cпeцифiки тpaдицiй, нapoдниx пpoмиcлiв, дeкopaтивнo-yжиткoвoгo миcтeцтвa;
пo-тpeтє, нeдocтaтня нaвчaльнo-мaтepiaльнa бaзa, якi тpaдицiйниx зaгaльнoocвiтнix шкiл, тaк i ocвiтньo-виxoвниx зaклaдiв нoвoгo типy;
пo-чeтвepтe, нeвiдпoвiднicть нaвчaльниx плaнiв вyзy зaпитaм piзниx типiв cyчacнoї зaгaльнoocвiтньoї шкoли, щo виявляєтьcя в нeдocтaтнiй квaлiфiкaцiї пeдaгoгiчниx кaдpiв, зoкpeмa, щoдo виxoвaння шкoляpiв нa нaцioнaльнo-кyльтypниx тpaдицiяx нapoдy [25, 109-113].
Іноді вивчення народознавства спрямовується з традиційно-побутового культурою свого села, міста, що також має свою аргументацію, бо національне відродження починається з відродження рідного краю: трудових традицій і духовності його населення, сімейної моралі й етики в кожній родині. Та й зацікавленість учнівства спирається на відоме з малку, на найдорожче - традиції своєї родини й іде далі від родоводу до пізнання етнічної історії краю, від конкретних проявів художніх і виробничих традицій у повсякденному житті кожної сімї до усвідомлення мозаїчного розмаїття в національній культурі народу [7, 15].
Зрозуміло, що сьогодні йде пошук оптимальних шляхів упровадження народознавства у шкільну освіту і, з рештою, те позитивне, що має кожен з підходів, буде враховано і колективним досвідом будуть відпрацьовані науково-методичні вимоги до нового предмета.
Вивчення наскрізного народознавчого курсу сучасні вчені пропонують розпочати у початковій школі за програмою «Народознавство» яка на основі місцевих матеріалів ознайомить дітей з найбільш яскравими виявами народної культури: з моральними і художніми цінностями українців, зі стороною його етнічної історії - родоводом, основними господарськими традиціями.
Наступним кроком в інтегруванні народознавства в шкільну освіту має стати створення спеціальної навчально-методичної бази для систематичного вивчення етнічної історії українського народу та його традиційної культури, а також інших народів України, світу.
Останнім часом популярним став термін «українознавство», який інтегрує у собі не тільки народознавчі науки, а й знання української культури. Отож нині актуальним є питання розробки концепції народознавчої освіти в школі, основні параметри якої вже набули обрисів у концепціях національної школи та державних документах про освіту.
Органічним продовження вивчення народознавства в урочних формах є звернення до етнографії і фольклору краю, традицій народного виховання у позаурочній роботі школи. Серед найбільш популярних форм, які вже мають до певної міри усталений характер, варто назвати виховні години з народознавства, малі академії народних мистецтв та інші творчі гуртки, шкільні етнографічні музеї і виставки, фольклорні свята та фестивалі, ярмарки, народні театри тощо.
Виховні цілі народних традицій реалізуються у шкільних ярмарках на яких діти представляють результати своєї праці, а зароблені кошти віддають на благодійні справи: у святкуваннях циклів народного землеробського календаря, в інсценуваннях традиційних сімейних свят, обрядів.
Залучення учнівства до народознавства набуває вже певної системи. Так, у ряді шкіл України названі вище форми становлять ланцюжок, що забезпечує безперервність і послідовність ланок навчання й виховання. До нього часом приєднується народознавча робота дошкільних та позашкільних дитячих установ.
Впровадження народознавства у виховну роботу фіксується у сценаріях і методичних розробках народознавчих заходів (свят, ярмарок, тощо), у рукописних альбомах і збірниках фольклорних творів, які стають методичною основою для подальшої роботи [19, 37-39].
Аналізуючи цей процес корекції шляхів виховної роботи на основі залучення народознавства та етнопедагогіки, зазначимо, що він проходить неоднаково як у територіальному аспекті, так і в аспекті дидактичного усвідомлення етнографічних і фольклорних матеріалів. Нерідко трапляється одноманітність у використанні навчально-виховних засобів.
Про впровадження народознавства у шкільну освіту дбає міністерство освіти, вживаючи певних заходів. Серед них: організація конкурсів науково-дослідницьких програм, навчально-методичних посібників; видання науково-допоміжної літератури; фахова підготовка і перепідготовка з народознавства педагогічних кадрів тощо [18].
Але не зважаючи на наявні здобутки, не всюди, нажаль, сповна використовуються навчально-виховні можливості народознавства, не у всіх школах розуміють значення залучення учнівства до основ національної культури для її відродження і подальшого розвитку. Як і в попередні національні ренесанси, сьогодні процеси відродження протікають у змаганнях із зневажливим ставленням до народної спадщини і традиції у різних сферах матеріальної і духовної культури народу, звичаїв, обрядів, тобто основ української культури.
Досвід розвитку світової освітянської науки переконливо свідчить: у багатьох цивілізованих країнах у шкільному курсі навчання і виховання здавна використовувалися засоби народної педагогіки. Так в часи культу особи і застою зі змісту освіти вихолощувалися ідеї народознавства. Перевірені віками засоби та скарби народної мудрості застосовувалися у наших школах зрідка або ж не використовувалися взагалі натомість учні часто вивчали суто абстрактні основи наук, здебільшого знання були відірвані від матеріальних і духовних цінностей рідного народу.
Сьогодні програма з народознавства для школярів охоплює коло питань у напрямах, які в сукупності становлять цілу систему знань однієї науки. Завдання її в тому, щоб спрямувати роботу класоводів і батьків на підтримку та розширення інтересу дітей до народнопоетичної спадщини, ознайомлення з витоками української словесності, з різними жанрами фольклору, привернути увагу до краси рідної мови, історії нашого краю, до шедеврів українського декоративно-прикладного мистецтва.
Програма передбачає послідовність у роботі. Кожний наступний клас засвоює її в більш глибокому та широкому обсязі.
Було б добре, коли б учитель не перенасичував учнів різними заходами, а заохочував до цікавих справ. Питання які вміщено в програмі, розглядаються у двох аспектах - пізнавальному та прикладному.
Перший аспект забезпечує оволодіння певними знаннями народознавчого змісту, а другий - це відповідно практична діяльність школярів у всіх заходах разом з батьками та громадськістю. Тут же реалізується принцип зацікавленої діяльності учнів у виховному процесі [3, 137-140].
З дитинства треба правильно формувати витоки народної моралі. Фундамент, на якому формуються моральні цінності людини честь, гідність, правдивість, людяність, закладається в сімї в ранньому шкільному віці. Шляхом бесід, інформацій та практичних справ варто довести дітям, що у спадок родини передається не лише матеріальна цінність, а й найголовніше це емоційне, естетичне моральне багатство народної душі.
Розділ ІІ. Педагогічні умови ефективного використання традицій у вихованні школярів
2.1 Методика використання народних традицій на уроках
«Добрий початок - половина справи», каже народна мудрість. Ці золоті слова з народної філософії мають пряме відношення до роботи вчителя, як фундатора освіти учнів. Одним з надійних способів реалізації проблеми вдалого започаткування навчально-виховної діяльності в школі є активне й широке застосування в ній ідей української етнопедагогіки.
Втілення ідей української етнопедагогіки у практику виховання і навчання учнів школи України належить до одного з головних обов'язків учителя. І один із способів реалізації цих ідей - через уроки.
Використання різних традицій, народних свят, звичаїв на уроках ефективне тому, що цим можна зацікавити учнів до вивчення будь якого предмета. Адже завдяки пропаганді народних традицій, повір'їв, звичок, свят, легенд у дітей виховується любов до України, природи, дбайливе ставлення до рідної мови, традицій свого народу.
У народі здавна побутує думка, що навчання не така вже й проста справа («Наука - не пиво: в рот не віллєш», «Нема науки без муки»). Його не можна звести до простої передачі знань яким володіє вчитель, тим, хто цих знань не має. Це спонукає до постійних пошуків раціональних шляхів організації навчання, відкриття його об'єктивних закономірностей, які знайшли своє відображення у принципах і методах навчання [24, 252].
Дидактичні принципи - це основні положення, якими керується вчитель при організації навчання.
Педагогіка народознавства розглядає освіту як ланку безперервного історичного процесу розвитку народу і синтезує здобутки народної педагогіки й досягнення сучасної психолого-педагогічної та інших наук про людину, народ, націю. Вона містить у собі чітку систему високоефективних ідей, принципів і методів. Доступних і емоційно наснажених засобів, прийомів та форм роботи з учнями.
Принцип природо відповідності виховання, розроблений народною педагогікою, обґрунтували видатні філософи, психологи і педагоги, починаючи з Аристотеля і аж до К. Ушинського. Реалізація цього фундаментального принципу потребує врахування багатогранної цілісності природи дитини не тільки її анатомічних, фізіологічних, психологічних, і викових, а й національних, релігійних та статевих особливостей.
Чільне місце в педагогіці народознавства належить принципу самодіяльності учнів, який був майже забутий в попередні десятиріччя. Дотримання принципу самодіяльності забезпечує пробудження і розкриття природних задатків, нахилів дітей, формування самобутньої творчої особистості.
Людинознавчій підхід є відображенням демократизації і гуманізації шкільного життя. Завдяки його реалізації учні глибше розуміють багатогранний внутрішній світ людини, закономірності і особливості її теоретичної і практичної діяльності.
Особистісний підхід створює умови для комплексного впливу на школяра, глибокого знання педагогом його душі, рівня сформованості якостей характеру, компонентів світогляду. Виховання сильної самобутньої, волелюбної і яскравої людської особистості можливе лише на високих народних ідеалах, на творчих традиціях рідного та інших народів.
Серед засобів педагогіки народознавства першорядне місце посідає рідна мова. Рідна мова - саме життя народу, вияв його національного буття, універсальна скарбниця духовних надбань і основний засіб передачі їх із покоління в покоління.
Іншим важливим засобом педагогіки народознавства є історія народу, яку кожне наступне покоління має вивчати і знати.
Велика роль належить краєзнавству - історичному, літературному, фольклорному тощо. Беручі участь у краєзнавчій роботі, діти прилучаються до справ старших, усвідомлюють себе як частину народу, в них виховується любов до отчого краю, села чи міста, до батьківського порога [25, 110-113].
Педагогіка народознавства передбачає насамперед у навчально-виховній роботі з дітьми прогресивних народних традицій - культурних, духовних, моральних, трудових, сімейно-побутових, що вкрай необхідні для всебічного і гармонійного розвитку особи. Засвоєнні й примноженні не одним поколінням, традиції і звичаї містять у собі духовні, моральні цінності, які мають величезне значення для сучасної системи сімейно-шкільного виховання.
Велику виховну силу мають традиції, звичаї та обряди, пов'язані з народним календарем, що є також складовою частиною педагогіки народознавства. Знаменні дати календаря, чільне місце серед яких належить хліборобським святам, збагаченні тисячолітнім досвідом мудрості й краси людей праці, містять у собі могутній художньо-естетичний, ідейно-моральний потенціалі впливають на особу.
Місія вчителя особлива, багатогранна, складна, але й вельми благородна. Особливість її в тому, що він закладає у дітей основи системи наукових знань, відкриває їм широкий шлях до царства книги, грамотності, рахунку й письма, до науки, до людської культури, освіти.
У деяких педагогів вже є багатий досвід використання елементів народознавства у навчально-виховному процесі. Успіх їх праці полягає в єдності навчання і виховання, особливій увазі до розвитку особистості з урахуванням індивідуальних і вікових особливостей, у створенні в класі такої атмосфери, коли діти відчувають радість пізнання, у них розвивається інтерес до знань, до рідного краю [19, 420].
Треба завжди пам'ятати настанову К.Д.Ушинського: «Кожен учитель повинен домагатися щоб учень як найкраще знав близьке, дороге йому: батьківщину і все, що її стосується, так само, як умієш читати писати, лічити». Вчителі переконані що народознавчий підхід у навчально-виховному процесі сприяє формуванню загально людської моралі, готовності виконувати заповіти батьків. Такий підхід здійснюється на уроках і в позаурочний час, коли ознайомлює вихованців з історією родоводу, народними ремеслами, іграми, дитячим фольклором, народним календарем та святами, що мають велике виховне значення [13, 17].
Такі форми народознавчої роботи, як уроки, екскурсії рідним краєм, години улюбленої праці і творчості, фольклорні свята допомагають педагогам створювати у учнів правильну уяву про культуру, побут, звичаї, обряди українського народу, виховувати любов до рідного краю, розвивати внутрішню культуру.
У процесі вивчення української мови великого значення учитель надає систематичному заучуванню напам'ять сприйнятих на слух текстів: скоромовок, загадок, прислів'їв, лічилок, колядок, щедрівок. Все це допомагає вдосконалювати мовленнєві навички дітей, збагачувати словниковий запас школярів, оскільки вони запам'ятовують не лише окремі слова, а й кращі зразки зв'язного мовлення, які потім можуть служити основою для самостійного висловлювання.
Так, використовуючи загадки на уроках, педагог вчить дітей мислити, обґрунтовувати свої міркування, виробляти уважність, спостережливість, кмітливість. Народні загадки не тільки розвивають але й перевіряють розум людини.
Вчителі вважають, що великі можливості для використання фольклору закладені в уроках читання, і класного, й позакласного. Читання книжок відкриває прекрасний світ людей і природи, всього, що нас оточує. До кожного уроку читання готується додатковий матеріал: загадки, прислів'я, народні пісні, репродукції картин, тощо. Цим вчитель викликає зацікавленість до уроку кожного школяра, бажання вчитись правильно, виразно читати.
А під час екскурсій, подорожей у природу школярі пересвідчуються у влучності народних прикмет. Скажімо, якщо у небі літає павутиння - на гарну погоду, а якщо голосно пищать синиці - вночі буде мороз [11, 196-197].
На уроках формується сприйняття української культурної спадщини, засвоєння учнями багатства знань про матеріальні та духовні цінності, традиції, звичаї, які ініціюють потребу самим створювати і примножувати культурні здобутки свого народу. Вчителі зібрали багатий матеріал з таких українознавчих тем: «День святого Миколая», «Без верби і калини немає України», «Домашні обереги», «Український рушник» та ін [20, 190-194].
Вчитель повинен не тільки виховувати і навчати, а й формувати уміння жити серед людей, відроджувати цінність родинності, відповідальність родини за виховання дитини; пропагувати найширше співробітництво школярів, учителів, батьків, підприємців, усіх, хто мешкає і трудиться неподалік від школи. Нам потрібно вивчати сімейні традиції, родинні свята, звичаї. Треба залучати батьків до життя класу, до роботи з дітьми у класі, бо вона має величезне виховне значення, пробуджує пізнавальні інтереси до історії свого родоводу, української нації, культури, побуту, почуття любові до батьків, свого народу, гордості за майстерність родичів, близьких.
2.2 Використання традицій і свят в позаурочний час
Позаурочний час має інший вимір педагогічних цінностей. Його разом із дітьми треба прожити, чітко виявляючи свою людську позицію, свою гідність і честь, глибокий інтерес до особистості дитини зосередженість на її духовному світі.
Процес виховання - це складне явище яке здійснюється на основі цілеспрямованого й організованого формування особистості громадянина незалежної держави. Мета і завдання виховання визначаються потребами сучасного суспільно-економічного розвитку України. Зміст виховної роботи з народознавства підтверджує думку К.Д. Ушинського: «Незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива система виховання, своя мета і свої особливості для досягнення своєї мети.» [23, 166-167]
Учитель повинен бути творчим не лише на уроці, а й у позаурочній виховній роботі. Саме там він стає сценаристом і режисером, і актором, і художником, і музикантом одночасно.
Діти беруть участь в обрядах колядування, у виконанні різних весняних пісень тощо. Такий спосіб прилучення їх не лише до пісень і танцю, а й до традицій виявився досить результативним і передавався із покоління в покоління.
Сама позакласна робота спонукає до творчості. Театралізовані дійства, виховні заходи, народні свята є частиною творчої лабораторії вчителя.
Оскільки народні традиції є засобами самореалізації особистості, то вони допомагають учителеві розв'язувати поряд із завданнями розвитку розумових здібностей та інтелекту учнів також проблеми морально-етичного, естетичного, трудового, екологічного виховання [5, 38].
Веселі ігри та забави з точністю передавались з покоління в покоління, освячувались в пам'яті людей і були спрямовані на умиротворення сил природи, на передавання знань, звичаїв, світосприймань, моралі, в іграх яскраво відтворювались естетичні начала народного життя, побуту, праці, уявлення про честь, гідність людини, її життєву місію. Таким чином, ігри сприяли розвитку в дитини національного мислення, формували її характер народні ігри нерозривно пов'язані з певною порою року, відповідними звичаями, обрядами, давніми віруваннями в духовність природи, сільськогосподарськими роботами трударів.
В ігровій діяльності школяра плекаються природні смаки, емоційні відчуття, навички спілкування з природою риси національного характеру такі споконвічні чесноти, як працелюбність, пісенність, м'який гумор, воля та інтелект.
У народі кажуть: «де гра, там і розум». Розумно організована гра є дійовим матеріалом для формування таких рис особистості, як дисциплінованість, кмітливість, сміливість, винахідливість, рішучість, організованість. Крім того, гра вчить напружувати зусилля, керувати собою, дотримуватись правил.
Так на весні діти бавились у такі ігри: «Шум», «Гуси», «Подоляночка», «Кривий танець», «Перепілка».
На літо пропонували такі ігри: «Золоті ворота», «Косарі», «Коза-дереза», «Хусточка», «І рву, і рву горішечки», «Городки», «Класи».
Восени характерними були ігри: «Гарбуз» (з піснею «Ходить гарбуз по городу»); «Зайчик» (з піснею «Заєньку за голівоньку»); «Горобейко» (з піснею «Ходжу, ходжу сам»); «В квача», «В піжмурки».
Узимку улюбленими дитячими іграми були: «Сніжки»; «Засмучений зайчик»; «День та ніч».
Нині відбувається інтенсивний процес становлення позакласної виховної роботи на національній основі. У багатьох школах проводяться виховні заходи у формі свят: «Козацькому роду нема переводу», «Без верби і калини нема України», «Українські обереги», «Бабусині казки», «Мамин рушник», «Українська народна пісня» та інші. В основі їхнього змісту - легенди, перекази, загадки які відображають надзвичайно широке використання рослин у народній обрядовості, побуті, фольклорі, дають змогу виділити одну з провідних ідей - надзвичайно шанобливе і дбайливе ставлення народу до природного середовища, розуміння своєї органічної єдності з ним, відчуття позитивного впливу природи на людський організм, тобто його етичні і правові норми. Використання народом рослин з лікувальною метою, знання про благотворний вплив на людський організм, зображення на побутових речах та оздоблення одягу, орнаментів, запозичених у природи (рослини, тварини та інші) як оберегів від усього злого. Символами Української землі завжди були верба і калина, які висаджували в пам'ять про різні видатні події [8, 326-328].
Отже, народні традиції та знання про природу є тим розвивальним середовищем для кожної дитини, в якому існуватимуть необхідні умови для формування її екологічної культури. Моральні норми і цінності, закладені в народних традиціях, стають регуляторами життя діяльності особистості, її активною внутрішньою позицію в процесі дій, що вимагають здійснення морального вибору та відповідальності в стосунках з природою.
Народні традиції розглядаються нами як один із дидактичних засобів вирішення завдань що до створення умов, за яких виникають реальні можливості реалізувати духовний, інтелектуальний і фізичний потенціал особистості. Тобто виникають умови для виявлення й розвитку здібностей школярів, пізнання природи, суспільства, людини, істини; вироблення власного гуманного і незалежного погляду на навколишній світ; розвитку в дітей постійної потреби самонавчатися; набуття ними способів і досвіду практичної діяльності в природі.
Завдяки пропаганді народних традицій, повір'їв, звичок, легенд у дітей виховується любов до України, природи, дбайливе ставлення до рідної мови, традицій свого народу.
Розділ ІІІ. Відтворення традицій українського народу в практиці Андріївської ЗОШ
В умовах українських реалій, коли Україна ціною життя Героїв Небесної Сотні, зусиллями українських військових, добровольців, волонтерів відстоює свободу і територіальну цілісність, пріоритетного значення набуває національно-патріотичне та військово-патріотичне виховання молоді.
На сучасному етапі розвитку України, коли існує пряма загроза денаціоналізації, втрати державної незалежності та потрапляння у сферу впливу іншої держави, виникає нагальна необхідність переосмислення зробленого і здійснення системних заходів, спрямованих на посилення патріотичного виховання дітей та молоді - формування нового українця, що діє на основі національних та європейських цінностей:
· повага до національних символів ( Герба, Прапора, Гімну України);
· участь у громадсько-політичному житті країни;
· повага до прав людини;
· верховенство права;
· толерантне ставлення до цінностей і переконань представників іншої культури, а також до регіональних та національно-мовних особливостей;
· рівність усіх перед законом;
· готовність захищати суверенітет та територіальну цілісність України.
З 2017-2018 н.р. в школі викладається курс українознавства, спрямований на формування соціальної і життєвої компетентностей учнів на основі знань про Україну; вивчення особливостей українського довкілля, етносу, мови, культури та державотворення, формування багатої особистості з цілісним уявленням про світ, глибокими патріотичними почуттями та розвиненою національною свідомістю майбутнього громадянина України.
Ідеї, зміст і засоби народознавства в Андріївській ЗОШ спрямовані на сприймання фундаментальних якостей, що становлять цілісний внутрішній світ школяра. Це насамперед емоційна культура. Глибокі почуття облагороджують людину, є могутнім стимулом здобуття знань про рідний край, природу, життя минулих поколінь, народознавство є невичерпним джерелом виховання у школярів основ народної моралі - совісті, гідності, честі, правдивості, справедливості, скромності, працелюбності. Прищеплюючи учням основи народної моралі, ми водночас виробляємо й основи загальнолюдської моралі, культури.
Важливим чинником соціальної активності учнів є їхня національна самосвідомість, це осягнення людиною себе як представника певного народу, нації, носія їх культури, історії.
Зазначені вище якості прищеплюються під час навчання і виховання у ході уроків і позакласних заходів, тобто в процесі засвоєння учнями змісту освіти. Тому гуманітарний, художньо-естетичний, природно-математичний цикли шкільних предметів, як і різноманітні виховні заходи мають глибоко й всебічно відображати духовні надбання народу, зокрема ідейні й моральні та естетичні цінності. Засвоюючи їх учні проймаються народним світосприйняттям, способом мислення, неоціненною психологією, характером, а також всебічно гармонійно розвиваються.
Класні керівники у своїй роботі керуються Конституцією України, Концепцією Національно-патріотичного виховання, Національною програмою «Діти України», нормативними документами, наказами, розпорядженнями Президента України, Міністерства освіти і науки, обласного та районного управління освіти.
Провідна роль у вихованні молоді належить українській мові як духовному стержню нації. Вона була і є важливою сферою впливу на національну свідомість молоді. Школярі мають усвідомити, що без оволодіння державною мовою неможливо стати повноцінним громадянином своєї держави, патріотом України та й просто інтелігентною людиною, кваліфікованим спеціалістом будь-якої галузі господарства. Діти знайомляться з українськими легендами, притчами, міфами, що втілюють в собі могутній пізнавальний та виховний потенціал. Міфологія - один із найдавніших видів народної творчості. А народні свята стали її складовою частиною. Традиційними стали великодні, новорічні та різдвяні свята, виготовлення та виставки писанок, свята «Івана Купала», «Трійця» та ін. Притаманну дітям допитливість, прагнення до активної діяльності вчителі підтримують і розвивають через позакласну роботу.
На уроках літератури формуються моральні ідеали молоді на прикладах позитивних героїв художніх творів, встановлюється живий зв'язок далекого минулого із сучасністю, виховується почуття гордості за свою Батьківщину, свій народ. На уроках української мови при вивченні різних тем використовуються тексти патріотичного змісту, уривки з творів українських письменників. Програма з англійської мови передбачає знайомство й засвоєння матеріалу з тем: «Англомовна Україна», «Україна», «Народні легенди», тому вивченню культури, традицій, історії Батьківщини, рідного краю приділяється багато уроків.
Традиції та свята в позаурочний час використовують в таких формах роботи, як: гуртки, змагання, святкові ранки, народні ігри, театралізовані дійства, виставки-ярмарки народних іграшок і предметів домашнього вжитку та інше. Багатий ігровий матеріал, створений генієм народу для дітей віддзеркалює своєрідність культури нації. Знання цього жанру фольклору одухотворяє дитину, розвиває її мову, сприяє кращому розумінню національного образу світу.
В навчальному закладі активно впроваджуються індивідуальні та групові форми роботи, такі як пошук та збір фольклору, матеріалу, свідчень, узагальнення та творча інтерпретація набутого, підготовка та участь у фестивалях, конкурсах. Застосовуються і масові форми, особливо ті, що передбачають різновіковий склад учасників. Наприклад, фестивалі народного фольклору, колективно-творчі справи «Традиції мого народу», «Бабусина скринька», «Свято родини» і ін.
У школі велика увага приділяється збереженню і примноженню духовних цінностей, культурних національних традицій. Свідченням цього є такі щорічні заходи, як тематичні вечори вшанування видатних українців, «Дні української писемності та мови», «Дні рідної мови», літературно-музичні композиції до дня народження Т.Г. Шевченка, Лесі Українки, А.Ю. Кримського, конкурси читців поезії, студентських творчих робіт, дослідження родоводу, фольклору рідного краю.
Подобные документы
Сутність і педагогічні засоби екологічного виховання. Екологічне навчання молодших школярів із застосуванням календаря. Вивчення народних природознавчих традицій. Принципи екологічного виховання за В.О. Сухомлинським, їх використання у сучасній школі.
курсовая работа [87,5 K], добавлен 02.01.2014Особливості організації морального виховання в початковій школі. Сутність морально-виховного потенціалу українських народних традицій та обрядів. Аналіз наявності досвіду використання народних традицій та обрядів морального виховання в початковій школі.
дипломная работа [93,8 K], добавлен 06.12.2008Процес використання національно-культурних традицій українського народу у вихованні учнів початкових класів. Експериментальна методика виховання молодших школярів з використанням національно-культурних традицій, кількісний і якісний аналіз результатів.
дипломная работа [192,3 K], добавлен 22.09.2009Характеристика ігрової діяльності та методу гри у вихованні молодших школярів. Вивчення стану практики використання методу гри на уроках у початкових класах. Експериментальна перевірка доцільності використання дидактичних ігор у навчальній діяльності.
курсовая работа [248,4 K], добавлен 23.12.2015Шляхи, засоби і форми естетичного виховання. Необхідність використання українських народних традицій в естетичному вихованні дітей. Фольклорні образи, ідеї, символи, їх роль у пробудженні і розвитку національної свідомості і самосвідомості учнів.
курсовая работа [79,5 K], добавлен 13.10.2012Розкриття проблеми патріотичного виховання молоді та його концептуальних ідей в системі освіти. Практика патріотичного виховання школярів у сучасній школі. Вікові особливості підлітків і юнаків, їх використання педагогом в процесі патріотичного виховання.
курсовая работа [127,2 K], добавлен 31.10.2014Народні промисли і ремесла як засіб естетичного виховання молодших школярів. Використання народних промислів і ремесел Тернопільщини в естетичному вихованні учнів початкових класів. Особливості естетичного виховання засобами народних промислів і ремесел.
дипломная работа [812,9 K], добавлен 21.10.2009Педагогічні аспекти народної педагогіки В.О. Сухомлинського в сучасній школі. Національні традиції та їх роль у вихованні дітей. Український фольклор як засіб виховання. Головні особливості використання українських традицій в родинній педагогіці.
курсовая работа [38,1 K], добавлен 13.10.2012Пошук науково обґрунтованої стратегії системи відносин "людина - суспільство - природа". Педагогічні умови використання засобів народознавства в екологічному вихованні молодших школярів. Методика експериментального дослідження та її результативність.
дипломная работа [68,3 K], добавлен 19.09.2009Формування екологічної культури, гармонійних відносин людини й природи. Сутність та структура екологічного виховання учнів засобами народних звичаїв і традицій, його педагогічні основи. Українські звичаї і традиції як засіб екологічного виховання.
дипломная работа [120,5 K], добавлен 23.10.2009
