Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

Інститут філософської освіти і науки

Кафедра культурології

Курсова робота

з методики викладання культурології

Синтез мистецтв в освітній та мистецько-культурологічній перспективі

студентки гр.44 Культ. т. з.

Інституту філософської освіти і науки

Кондратенко І.В.

Науковий керівник

Доц. Кирилова О.О.

Київ - 2015

Зміст

• Вступ
• Розділ І. Синтез видів мистецтв: теоретичні підстави та історичні передумови
• 1.1 Синтез видів мистецтв як теоретична проблема
• 1.2 Психологія сприйняття синтезу видів мистецтв
• 1.3 Соціокультурний розвиток: теоретичні основи
• 1.4 Мистецько-культурологичні передумови
• Розділ ІІ. Синтез видів мистецтв у навчальному процесі
• 2.1 Школа Еміля Жак-Далькроза
• 2.2 "Евритмія" в педагогічній творчості Рудольфа Штайнера
• 2.3 Музичне виховання Яворського
• 2.4 "Синтез мистецтв" у педагогичній діяльності М. Леонтовича
• 2.5 "Синтез мистецтв" в сучасному навчально-виховному процессі
• Висновки
• Список викоростаної літератури

Вступ

Актуальність: Сучасний етап розвитку суспільства характеризується інтеграцією всіх областей людського знання, в тому числі і мистецтва, проявляється в тенденції синтезу, взаємозбагачення різних видів художньої практики. Процес інтеграції родових і жанрових форм притаманний мистецтву постійно. В даний час учені відмовляються взагалі розглядати і враховувати все те, що не є породженням чогось нового, органічного, беручи до уваги лише синтетичні види мистецтв і синтетичні твори.

Сучасна наука, що базується на новітніх методиках, операційних та інструментальних практиках, вивела вивчення феномена синтезу мистецтв на якісно новий рівень. Вітчизняні дослідники трактують синтез як специфічний процес з'єднання різних мистецтв в єдиному творі, в результаті якого виникає не їх сума, а якесь органічне ціле, що володіє особливим художнім і багатостороннім естетичним впливом.

В останні роки проблема гуманітаризації та естетизації освітнього процесу стала однією з найбільш гострих не тільки для педагогіки, а й для суспільства в цілому. Пошуки моделей освіти, адекватних сучасному типу культури та етапу розвитку цивілізації, складають одну з актуальних завдань сучасної педагогіки, неминуче призводять до необхідності гуманізації освіти і зростанню цінностей художньо-естетичного розвитку особистості. При цьому на передній план висувається необхідність розробки теоретичних і технологічних основ навчально-виховного процесу стосовно до таких категорій, як "інтеграція", "синтез", "полікультурність", "соціокультурний розвиток" та ін.

Науково-педагогічна думка за весь час накопила великий арсенал ідей використання засобів мистецтва в педагогічному процесі. У той же час основний масив публікацій присвячений розгляду окремих, приватних аспектів. Досі немає монографічного комплексного дослідження теорії і практики соціокультурного розвитку учнів у навчальному процесі з використанням можливостей синтезу видів мистецтв, хоча наявні роботи складають для цього серйозну наукову базу. Залишається дискусійною трактування самого поняття "синтез мистецтв", не завершено визначення його педагогічних можливостей у шкільній освіті, особливостей його впливу на соціокультурний розвиток учнів.

Мета: дослідити "синтез мистецтв" в освітній та мистецько-культурологічної перспективі.

Завдання:

1) дослідити "синтез мистецтв" в освітній перспективі;

2) дослідити "синтез мистецтв" в мистецько-культурологічної перспективі.

Об'єкт: феномен "синтезу мистецтв"

Предмет: "Синтез мистецтв" в освітній та мистецько-культурологічної перспективі.

Синтез мистецтв являє собою частину дуже актуальною загальної проблеми людина і середовище. У педагогічній науці склалися теоретичні передумови для вивчення синтезу мистецтв як засобу естетичного виховання, до яких можна віднести:

1) роботи, присвячені виявлення сутності синтезу мистецтв, Б.П. Блонського, Б.М. Галеева, М. Давидова, М.С. Кагана, І. Кашенкова, А.А. Мелік-Пашаєва, Б.М. Неменского, Л. Савенкова, І. Штанько, Б.П. Юсова та ін.;

2) дослідження педагогічного потенціалу взаємодії мистецтв В. В Ванслова, Г.І. Щукіної, М.А. Верба, Б.Т. Лихачова, М.С. Кагана, У.Ю. Фохт-Бабушкіна, Б.П. Юсова та ін.;

3) теорії естетичного виховання, засновані на ідеях: німецького класицизму В.Г. Бєлінського, Н.А. Добролюбова, Н.Г. Чернишевського, раціоналізму Н.А. Бердяєва, Д.С. Мережковського, А. Шопенгауера;

4) наукові праці Ю.Б. Борева, А.І. Бурова, А.Г. Єгорова, М.С. Кагана, Н.І. Киященко, Л.Н. Когана, Н.Л. Лейзерова, М.А. Ліфшиця, Л.П. Печко, Рубінштейна, В.В. Селіванова, В.Н. Скатерщикова, В.П. Шестакова, в яких проаналізовано основні принципи, форми, методи, специфіка і сутність естетичного виховання;

5) положення, що розкривають проблеми естетичного виховання та творчої діяльності П.Ф. Каптерева, Н.К. Крупської, А.В. Луначарського, А.С. Макаренко, В.А. Сухомлинського, С.Т. Шацького, О.А. Апраксиной, С.Г. Батирева, В.І. Волинкіна, Б.Т. Лихачова, В.А. Розумного, М.Д. Таборідзе, Л.В. Тоборова та ін.;

6) наукові роботи, що розкривають питання розвитку у школярів естетичного сприйняття (Н.Г. Тагильцева, Д.І. Узнадзе, В. Штер), естетичних почуттів (С.А. Анічкіна, Є.В. Кузіна, А.Н. Малюкова та ін.), естетичного інтересу і смаку (А.П. Велика, М.С. Кагана, Н.А. Дмитрієва, А.С. Молчанова, В.А. Розумного, Т.А. Суханова, П.М. Якобсона та ін.), естетичних потреб (Ф.К. Габолаева, Н.З. Короткова, В.С. Кузіна, А.С. Семашко та ін.);

7) формування особистості школяра в процесі естетичного виховання (А.І. Буров, Є.В. Квятковський, Л.П. Печко та ін.).

синтез мистецтво навчальний виховний

Розділ І. Синтез видів мистецтв: теоретичні підстави та історичні передумови

1.1 Синтез видів мистецтв як теоретична проблема

Синтез (від грец. - поєднання, складання) - метод дослідження, вивчення предмета (явища, процесу) в цілісності, єдності, взаємозв'язку його частин. Відповідно поєднання різних елементів, частин предмета в єдине ціле (систему) характеризує практичну і пізнавальну діяльність. В такому значенні синтез відрізняється від аналізу (від грец. - розкладання, розчленування). Процедура аналізу передбачає розкладання предмета на його складові (певні ознаки, властивості, відношення). Синтез також розуміють як процес міркування, коли послідовно потрібно дійти положень, які мають бути доведеними на основі попередніх, доведених раніше. І навпаки, аналіз - є процес міркування від того, що потрібно довести до вже доведеного. Аналіз і синтез - взаємообумовлені логічні методи наукового дослідження.

На думку відомого німецького філософа Іммануїла Канта (1724-1804), знання утворюються в результаті синтезу мислення і чуттєвості. Досліджуючи джерела і межі пізнання, він сформулював питання про можливість апріорних синтетичних суджень (таких, що приводять до нового знання) в кожному з трьох основних видів знання. До цих видів знання філософ відносив математику, теоретичне природознавство і метафізику (умоглядне пізнання істинно сущного). В праці "Критика чистого розуму", розглядаючи ці питання, Кант аналізує три здатності пізнання - чуттєвість, розсудок і розум. За його висновком, дійсне знання передбачає синтез (поєднання) чуттєвого споглядання з категоріями розсудку, вищою умовою якого вважається єдність нашої свідомості. Можливість естетичних суджень в метафізиці Кант розглядає, пов'язуючи з дослідженням розуму, який і породжує "ідеї", тобто поняття дійсної цілісності або єдності обумовлених явищ (поняття душі, світу, Бога). Згідно з Кантом, релігія становить предмет віри, а не науки чи теоретичної філософії. Звідси здійснене ним свідоме обмеження знання з метою надання місця вірі. Він обґрунтував необхідність віри в Бога, оскільки за відсутності віри доволі проблемними виявляються функціонування моральної свідомості, основного закону етики (категоричний імператив), запобігання реальним проявам негативних тенденцій, зла, існуючих в суспільстві й житті людини.

Аналізуючи функції мистецтва (гедоністичну, компенсаторну, терапевтичну), першочергово Кант виділив соціальну функцію, здатність мистецтва підвищувати загальну культуру людини. Найвагоміше завдання мистецтва вбачав у "розвитку моральних ідей і культури морального почуття", оскільки мистецтво, як зображення ідеї розуму, сприяє розвиткові внутрішньої, духовної культури людини.

Проблема синтезу мистецтв привертала увагу філософів, теоретиків мистецтва, художників. З-поміж них Гегель, І. Вінкельман, Б. Віппер, О. Габричевський, В. Залозецький, Леонардо да Вінчі, П. Флоренський, Д. Чижевський та ін.

Взаємообумовленість мислення, чуттєвості, моральної свідомості, художнього сприйняття методологічно важлива для осмислення сутності синтезу мистецтв.

Синтез мистецтв передбачає органічну єдність, взаємозв'язок, взаємодію різних видів мистецтва, покликаних сприяти естетичному оформленню матеріального і духовного середовища життєдіяльності людини (пластичні мистецтва), або створювати нові художні явища (видовищні мистецтва, зокрема театральне). Досягається синтез мистецтв гармонійним поєднанням окремих компонентів на засадах ідейно-художнього задуму, композиційного узгодження стилів, жанрів, пропорцій, ритмів тощо. Стосовно видовищних (просторово-часових) мистецтв, тут синтез іманентний самій природі художньої творчості, і відбувається ніби в середині даного виду мистецтва. Синтез пластичних мистецтв (архітектура, образотворче, ужиткове мистецтво) спрямований на естетичне формування довкілля і буття людини. Основою синтезу пластичних мистецтв є реальні процеси життєдіяльності людини, для здійснення і просторового оформлення яких створюється архітектура.

У сучасному світі, де науці відводиться провідне становище, найважливішою характеристикою духовного життя стало свідомість його цілісності і інтегративності. Це породжує необхідність комплексного дослідження явищ світу, гармонізації наукового і художнього способів пізнання світу в освітньому процесі через комплексну взаємодію з предметами мистецтва. Правда, частіше це відображає "стихійне, швидше інтуїтивне прагнення вчителів дати школярам більш цілісне уявлення про світ"

За висловом Ю.М. Лотмана, "наука і мистецтво - це як би два ока людської культури. Саме їх відмінність (і рівноправність) створюють об'ємність нашого знання". Наука ділить світ на частини і кожну з частин вивчає окремо, мистецтво повертає людині відчуття цілісності світу. Мистецтво зображує "світ людини", розкриває явища "в людському до них відношенні", не створюючи образу зовнішнього світу, вони чітко постають як "образ ставлення людини до світу". Наука в різні періоди свого розвитку намагалася оформити систему знань про мистецтво, розкрити його закони, специфіку і тенденції розвитку (розмежування і синтезу).

Синтез (від грец. Ouv eoig, synthesis - з'єднання, поєднання, складання), з'єднання різних елементів, сторін об'єкта в єдине ціле (систему), яке здійснюється як в практичній діяльності, так і в процесі пізнання. Характерною рисою трактування поняття "синтез мистецтв" авторами радянських і сучасних енциклопедичних видань, а також словар-но-довідкової літератури, крім схожості є відома ступінь спрощеності. Синтез мистецтв - це поєднання різних видів мистецтва, що надає багатостороннє естетичний вплив; єдність компонентів синтезу мистецтв визначається єдністю ідейно-художнього задуму.

І ось ми маємо нерозуміння усього різноманіття змісту поняття і його модифікацій. Для того щоб більш повно відповісти на питання про природу і специфіці синтезу мистецтв, необхідно коротко звернутися до історичної ретроспекції і розглянути не тільки поняття, а й той зміст, який вкладали в нього мислителі різних епох.

Вже в епоху первісності ми знаходимо таку рису, як нерозчленованість мистецтв, вплітається в ритуали і трудову діяльність людини. Ця особливість отримала в численних дослідженнях назву "синкретизм". Синкретизм - найдавніший принцип соціального і культурного життя, заснованої на прагненні злитися з істотними для людини природними і соціальними ритмами

Мистецтва Стародавнього Сходу, незважаючи на свою умовність, досить правдиво відображають навколишній світ. Яскравим прикладом синтезу мистецтв може служити храмовий ритуал, в якому єдиним задумом підпорядковані елементи архітектури, образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, словесної творчості, музики і ритуалу.

Неоціненний вклад у розробку проблеми був зроблений філософами Стародавньої Греції. Філософське поняття "синтез" зустрічається в працях Олександра Афродійского, Філона, Аристотеля (розуміла його як "розумове відтворення цілого з окремих частин та елементів". Аристотель звертався до осмислення поняття "синтез мистецтв", розрізняючи мистецтва по тому, як і якими засобами вони наслідують дійсності (виділяв синтетичні за своєю природою мистецтва).

В епоху середньовіччя також здійснювався пошук синтезу, покликаного допомагати людині "правильно" розібратися в інформації, одержуваної ним звідусіль. Ця ситуація була підпорядкована цілям християнської релігії, що пояснювала людині світ за допомогою божественних логосов і діяла при цьому через художньо - організований простір.

На зміну "соборної універсальності" середньовіччя приходять нові види синтезу, фундировані усвідомленням самостійної ролі кожного виду мистецтва. Саме в епоху Відродження були з особливою повнотою розроблені загальні принципи з'єднання мистецтв в цілісному, гармонійному ансамблі, був зроблений перший крок у типологізації синтезу і його розумінні як не застиглого і нерозчленованого поняття.

Теорія синтезу як філософської категорії стала осмислюватися і зайняла важливе місце в епоху Нового часу. Вона розроблялася в емпіричної (Ф. Бекон), сенсуалістичної (Д. Локк), дуалістичної (Р. Декарт), раціоналістичної (Г. Лейбніц) і критичної (І. Кант) філософії. Цікавим моментом в теорії І. Канта стало вчення про синтетичні судженнях і його осмислення процесу сприйняття людиною синтезу.

Мислителі епохи класицизму і рококо розглядають синтез мистецтв насамперед у соціальному плані: найважливішою метою синтезу мистецтв є створення середовища, яка визначає норми суспільного буття і відповідає естетичним ідеалам свого часу.

Згодом (приблизно до кінця XVIII століття) мало місце руйнування багатьох форм синтезу мистецтв, детерміноване індивідуалізацією свідомості, деестетизації повсякденного буття, розпадом загальнозначущих принципів і норм. "Вікові знання про синтез мистецтв до рубежу 18-19 століття стали практично осмислюватися для теоретизування. Науковий підхід до синтезу мистецтв стимулював появу в мистецтві нового стилю і здійснення модернізації промислового суспільства в державному масштабі".

Так, в епоху романтизму синтез став осмислюватися як невід'ємна ознака органічної "узгодженої" культури. Феномен синтезу у романтиків розглядається у зв'язку з вченням про "всекультуре", в якій стикаються і взаємодіють різні явища культури. Згідно з уявленнями романтиків, в бутті не можна виділити сферу "живописного", "музичного" або "пластичного", тому кожне з видів мистецтв потенційно міститься в іншому.

Представники романтизму, торкаючись проблеми синтезу мистецтв, відзначили, що всі види по суті єдині, тільки форми і матеріал вираження у них різні. Романтиків йенской школи Л. Тіка, В. Ваккенродера, Новаліса (Фрідріха фон Харденберг), Ф. Шлегеля, а також Е. Гофмана цікавила проблема універсального взаємодії всіх мистецтв, їх взаємовпливів і стирання кордонів між ними.

У наступну епоху критика поділу, сепаратного розвитку художніх форм, викликана розпадом цілісності культури в соціально-економічних умовах XIX ст., Розривом користі і краси і індивідуалістичними тенденціями у суспільному житті, була продовжена Г. В.Ф. Гегелем, який розвинув намічену Ф. Шеллінгом ідею субстанціонального єдності усіх мистецтв. Гегель збагатив загальну теорію синтезу, вийшовши за межі його формально-логічного розуміння і трактуючи його як діалектичну категорію, що включає єдність протилежностей, що виникають у процесі розвитку.

Повною мірою тенденція відцентрового розвитку мистецтв, перешкоджає їх синтезу, була усвідомлена в другій половині XIX століття. У цей період з'явилися утопічні концепції Д. Раскіна, У. Морріса в Англії, Р. Вагнера в Німеччині, що розглядають синтез видів мистецтв. Д. Рескін і У. Морріс вважали, що епоха капіталізму з її утилітарною спрямованістю руйнує синтез мистецтв і перетворює цілісної людини в одностороннього фахівця.

1.2 Психологія сприйняття синтезу видів мистецтв

Вивчення спеціальної літератури показує, що зараз особливо актуальні роботи з комплексного дослідження тенденцій взаємопов'язаного розвитку сучасного мистецтва і його соціальної та психологічної обумовленості [335]. Сьогодні ніхто не стане піддавати сумніву факт політичної, економічної та культурної інтеграції, яка відбувається у процесі глобалізації в сучасному світі. Науково-технічний прогрес також зумовив значне посилення тенденцій взаємодії синтезу, що відображають інтеграційні процеси суспільно-історичної практики.

Сучасний світ являє собою єдине технологізованої простір, телекомунікаційна та інформаційна технологія створюють щось на зразок єдиної всепланетарної системи простору-часу. Сучасна публіка "окультурюється" телебаченням і кінематографом, заснованими на взаємодії і синтезі різних способів відтворення дійсності. "Синтетично" вихований споживач потребує і від інших областей мистецтва синтетичної духовної їжі. Так, літературу (як і інші мистецтва) він сприймає зараз і традиційним способом, і опосередкованим (в кіно, спектаклях, грамзапису, передачах радіо і телебачення). З їх допомогою споживач може бути не тільки читачем, а й "слухачем", "глядачем" літератури - таким чином формується об'єктивне синтетичне сприйняття мистецтва.

При цьому синтез видів мистецтв діє на людину сильніше, ніж кожен вид мистецтва окремо, під його впливом багаторазово підсилюється естетичний вплив на особистість, формується той емоційний-но-естетичний настрій, без якого неможливо всебічно і глибоко відтворити дійсність. Так, психолог П.М. Якобсон пише, що "впливу різних видів мистецтв викликає у дітей суму різноманітних переживань, які є вираженням всього їх морально-естетичного досвіду".

Система впливу мистецтва на людину обумовлена також природою взаємодії органів почуттів, так як "з почуття повинно починатися сприйняття мистецтва, через нього воно має йти, бо без нього неможливо запозичити". У той же час, сприйняття характеризується індивідуальними відмінностями в повноті, точності й швидкості, узагальненості та емоційної забарвленості. Фізіологічної передумовою взаємодії почуттів є здатність центральної нервової системи до асоціативної діяльності.

Серед різноманіття явищ, що виникають у людини при сприйнятті мистецтва, виключно важливу роль відіграють асоціативні відчуття, тому вони безпосередньо беруть участь у виникненні естетичних почуттів, представлені і суджень. Подібні відчуття особливо проявляються в момент впливу всієї системи мистецтв на школяра, але при зіткненні з мистецтвом у реципієнта у свідомості можуть виникнути уявлення різного характеру. Ці уявлення у свідомості навіть дорослої людини далеко не завжди набувають ту конкретність і ясність, з якої виходив автор художнього твору.

Ще менш конкретні чинності недостатності життєвого досвіду уявлення, що виникають у свідомості школяра. У цьому випадку уточнити і доповнити уявлення юного реципієнта допомагають твори інших видів мистецтва, що включають в процес сприйняття образи різних рівнів. Зрозуміло, уявлення у різних людей в силу їх індивідуальних особливостей і запасу життєвого досвіду можуть помітно відрізнятися. Однак зорова і слухова пам'ять, як правило, добре розвинені у більшості людей і відіграють провідну роль у найрізноманітніших сферах життєдіяльності людини. Зорові і слухові уявлення також висуваються на перше місце в навчальній діяльності школярів, а значить і в сприйнятті творів мистецтва.

Одним з найважливіших моментів у механізмі художнього сприйняття є синестезія - взаємодія зору, слуху та інших почуттів у процесі рецепції мистецтва. Цей механізм діє при сприйнятті синтетичних (кіно, театр) і несинтетичних мистецтв - коли у психофізичному механізмі рецепції одна чуттєвий аспект доповнюється іншим. Так, психолог А. Веллек, вивчаючи феномен дії вищевказаного механізму, запропонував таку типологію можливих синестезій:

1. "відчуття - відчуття (чисте" повідомлення ")" має місце, коли первинного відчуття відповідає реальне ж відчуття другій модальності;

2. "відчуття - представлення" виникає при сприйнятті музики і живопису;

3. "уявлення - відчуття", коли, наприклад, думаючи про звук труби, ми реально відчуваємо червоний колір;

4. "уявлення - уявлення (чисте" уявлення ")" здійснюється, коли чисті уявлення характеризують виникнення синестезії в мистецтві слова.

Ще представники гештальтпсихології [Коффка К., 1934; Анциферова Л.І., 1963], посилаючись на іманентну "організуючу" здатність людського мозку, відзначали, що існує якась "синтетична форма", загальна для різних модальностей. Відстоюючи принцип цілісності в якості основи при дослідженні складних психічних явищ, психологи цього напрямку не враховували того, що цілісність властива самим об'єктам зовнішнього світу. У другій половині XX ст. при поясненні феномена синестезії виходили з того, що це міжсенсорна, інтермодальна асоціація, відображення в свідомості людини взаємозв'язку різномодальних характеристик предметів і явищ дійсності, тих сторін і властивостей, які "вкладаються" безпосередньо в сам акт сприйняття і здійснюються комплексом різнорідних почуттів.

Для того, щоб краще розібратися в процесі виникнення асоціацій (синестезій), необхідно спочатку проаналізувати найпростіші з них. Йдеться про асоціації, що утворюються за типом класичної умовної зв'язку. Згідно І.П. Павлову, умовний зв'язок "Тобто, очевидно, те, що ми називаємо асоціацією по одночасності. Генералізація умовної зв'язку відповідає тому, що зветься асоціацією за подібністю. Синтез і аналіз умовних рефлексів (асоціацій) - по суті ті ж основні процеси нашої розумової роботи".

Щоб асоціативний зв'язок утворилася і закріпилася як стійка, вона повинна (на думку С.Л. Рубінштейна), "мати для людини значення, сенс". І навпаки, довільний і нестійкий характер мають індивідуальні синестезії, які відображають випадкові міжсенсорні зв'язки "штучного", "безглуздого" походження. Дані наукові положення необхідно враховувати і в процесі навчання - щоб виникаючі в учнів асоціації при впливі на уроці різноманітних подразників (видів мистецтв) були б значущі, осмислені і тим самим мали б стійкий характер.

1.3 Соціокультурний розвиток: теоретичні основи

Вивчення проблем соціокультурного розвитку учнів - одна з найбільш динамічно розвиваються напрямків педагогічних досліджень в останні роки. В даний час накопичений відчутний досвід педагогічних досліджень стосовно завдань соціокультурного розвитку учнів. Однак проблема соціокультурного розвитку в процесі шкільної освіти продовжує залишатися актуальною в аспекті як теоретичної розробки, так і фактичної її реалізації. У даній частині роботи ми зупинимося на викладі результатів вивчення того теоретико-методологічного потенціалу науки, який доцільно використовувати при дослідженні впливу синтезу видів мистецтв на соціокультурний розвиток учнів старших класів.

Культура традиційно розглядається як система відносин між людиною і природою, людиною і суспільством, людиною і людиною. Культура впливає і сама перебуває під впливом будь-якого прояву людської життєдіяльності: люди виростають і виховуються в суспільстві, керуючись його здоровим глуздом, і культурно запрограмований мозок зазвичай ігнорує, блокує те, що суперечить прийнятої і визнаною в даному суспільстві "правді" життя. Культура полегшує життя, надаючи готові рішення проблем, встановлюючи моделі взаємин і т.д.

З самого раннього дитинства людина засвоює прийняті манери поведінки і зразки мислення до тих пір, поки більшість з них не стають звичними. Це входження в світ відбувається шляхом засвоєння необхідної кількості знань, норм, цінностей, зразків і навичок поведінки, що дозволяє існувати в якості повноправного члена суспільства. Цей процес засвоєння людиною норм суспільного життя та культури позначається в різних гуманітарних науках поняттями "інкультурація" та "соціалізація". Ці поняття багато в чому співпадають за змістом, тому що мають на увазі засвоєння людьми культурних норм.

Культурні норми - усталені сукупності технологій мислення, поведінки, взаємодії, послідовності дій, побудови суджень, культурних формул та символів, що відображають певні уявлення про реальність.

Інкультурація - (від англ. Enculturation) - процес залучення людини з дитинства до певної етнічної культури і набуття ним необхідний для життя культурних навичок. У процесі інкультурації освоюються традиційні способи мислення і дій, характерні для культури, до якої людина належить. Поняття "інкультурація" було введено в науковий обіг М. Мун з метою розмежування його з більш широким поняттям - соціалізація особистості. У широкому сенсі інкультурація розуміється як процес, не обмежуються періодом раннього дитинства і включає в себе процеси засвоєння культурних патернів дорослою людиною. Поняття "інкультурація" не набуло широкого поширення в науці і використовується переважно в американській культурній антропології.

Під інкультурацією розуміють також сам процес включення людини в конкретну національну культуру (саме цей зміст вкладав в даний термін М. Херсковіц), що припускає засвоєння культурних норм і цінностей дитиною. Інкультурація - включення в конкретну національну культуру, а засвоєння культурних норм - взаємоспрямований процес, для якого справедливі всі основні закономірності комунікативної діяльності.

Важливою особливістю культури є те, що її об'єктивні структури завжди в кінцевому рахунку замикаються на особистісне прийняття (або неприйняття), тлумачення, відтворення і зміна. Входження в культуру (інкультурація) може "автоматично" забезпечуватися механізмами культури, але може також бути проблемою, яка потребує моральних і творчих зусиль, що буває, як правило, при зіткненні різнорідних культур або при конфлікті поколінь, світоглядів і т.п. Таким чином, співвіднесення себе з культурою є одне з фундаментальних властивостей особистості. Настільки ж важлива культура для самовизначення соціуму на всіх рівнях його існування від громади до цивілізації. Як історична форма, культура завжди існує у вигляді конкретного локального симбіозу технологій, поведінкових ритуалів і звичаїв, соціальних норм, моральних і релігійних цінностей, світоглядних побудов і цілепокладань. Цілісність цій системі надає як сума об'єктивувати продуктів культури, так і її "мова", т.е. Щодо зрозуміла в рамках даної культури знакова метасистема.

Людини робить людиною процес його формування, званий "соціалізацією". Це "усуспільнення" людини відбувається завдяки його залученню до культури в процесі індивідуального життя. Академік Н.П. Дубінін визначив культуру, назвавши її механізмом "соціального наслідування". Культура дійсно є спосіб передачі з покоління в покоління того, чого людина не отримує від народження. Залучення до культури здійснюється через передачу людиною людині знань; передачу людиною людині умінь; передачу людиною людині цінностей.

Соціальна середу є не тільки зовнішнім умовою, а справжнім джерелом розвитку дитини. Соціальним досвідом, втіленим в мові, творах науки і мистецтва і т.д. діти опановують не самостійно, а за допомогою дорослих, в процесі спілкування з оточуючими людьми. Соціалізація - процес засвоєння і активного відтворення людиною соціального досвіду, оволодіння навичками практичної і теоретичної діяльності, перетворення реально існуючих відносин в якості особистості. Соціалізація здійснюється під впливом цілеспрямованих процесів навчання і виховання в навчально-виховних закладах та під впливом стихійних факторів - сім'ї, школи, ЗМІ та ін. Агенти соціалізації - люди та установи, відповідальні за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних ролей. Агенти первинної соціалізації - сім'я, однолітки, вчителі, лікарі і т.д. Агенти вторинної соціалізації - адміністрація школи, армія, поліція, церква, держава, ЗМІ. Первинна соціалізація ввозяться первинному оточенні людини, особливо значима в ранні періоди життя.

На думку К.І. Чижової, дитячі вікові переживання постають, з одного боку, як спосіб сприймати по-своєму світ, в якому він живе. А з іншого - як ці переживання впливають на засвоєння соціальних норм і культурних цінностей. Дорослі створюють соціокультурний світ, а діти і підлітки вбирають культуру цього світу на рівні почуттів і переживань. Тобто саме в процесі емоційного прилучення до культури відбувається соціалізація в світ дорослих.

Соціалізація включає як соціально контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на особистість (виховання), так і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на її формування. У той же час, незважаючи на широке вживання, термін "соціалізація" не має однозначного тлумачення, зближуючись в одних випадках з вихованням, а в інших - з формуванням особистості. Соціалізація є однією з необхідних ступенів подальшого соціокультурного розвитку, де є взаємозв'язок між соціалізуючим початком і культурним розвитком в навчально-виховному процесі. Звідси "соціалізованість" - добре володіння соціальними нормами, адекватність поведінки ситуації. При високому рівні соціалізації характерне вміння легко встановлювати контакти з людьми, уникати конфліктів.

1.4 Мистецько-культурологичні передумови

За своєю природою культура є певною цілісністю, в якій компоненти існують у внутрішніх взаємозалежностях, що відбивається в понятті "культурний патерн". Інтеграція в культурі виявляє процесуальний характер, який є домінуючим внутрішнім механізмом її розвитку. Інтеграція в межах художньо-культурологічного дискурсу здійснюється навколо універсальних понять, насамперед таких, як стиль - тобто моментів узагальненого бачення, яке концентрує навколо себе всі розрізнені, мозаїчні складові художньої культури. Інтеграція сьогодні набуває статусу своєрідного "провідника" ідей гуманітарної методології, яка активно проникає у сферу педагогіки мистецтва, модернізує її на нелінійних засадах, дозволяє враховувати безліч імовірнісних факторів.

Сучасні культурологи на основі порівняльних методів, на стику антропології і психології, розробляють нові універсальні моделі культури, знаходячи в розмаїтті культурного досвіду людства спільні елементи. Учені, зокрема, підкреслюють структурно-естетичну єдність світової культури, незважаючи на типологічні та етнічні відмінності. Схожість культурних універсалій, які є фундаментальними категоріями картини світу, базується на біологічних і психологічних константах природи людини, відображаючи її внутрішній досвід.

Немовби загіпнотизовані фундаментальним положенням мистецтвознавства щодо часової природи музичного мистецтва і просторової природи графіки, живопису, скульптури, ми часто не помічаємо очевидного: і в музиці, і в пластичних мистецтвах часові й просторові характеристики невіддільно пов'язані між собою. Музичний рух здійснюється не в абстрактному вакуумі: в кожну секунду свого звучання він долає мікро - і макропростір. Усі поняття гармонії і поліфонії (інтервал, акорд, канон тощо) неможливо уявити без осмислення просторових координат музичної вертикалі. Аналогічно в пластичних мистецтвах століттями спостерігається прагнення митців передати в статичному творі динаміку руху і часу. Згадаємо формулу Б. Віппера, згідно з якою кожна картина розгортається для нас не тільки в просторі, але й у часі. Зрозуміло, лінійно передати рух у часі станкове мистецтво класичного типу не здатне. Тоді виникають цикли - диптихи, триптихи, серійний принцип як умовний спосіб подолання часових обмежень, нарешті, "образний і психологічний час" у драматургії живописних полотен сучасності, де комбінуються різночасові моменти й відбувається своєрідний діалог епох. Уперше ці ідеї певною мірою реалізувалися в середньовіччі в клеймах ікон, які передавали сюжети релігійного життя в серії послідовних зображень.

Мистецтво, як відомо, синкретичне у своїй основі, протягом віків виявляло дві полярні тенденції: з одного боку, до диференціації, з іншого - до інтеграції, зумовленої природним тяжінням до генетичної "родової єдності". Художньо-естетичним фактором єднання в прадавніх обрядових іграх був ритм. Архетип ритму присутній у стародавніх орнаментах, хороводах, рефренах обрядових пісень. Симптоматично, що деякі форми руху в танці (у його просторовому розгортанні) - коло, півколо, ланцюжок, шеренги, спіраль тощо часто нагадують орнаментальну символіку. В орнаментах різних народів зустрічається багато ідентичних мотивів, адже люди намагалися виразити за допомогою графічних символів такі загальні поняття і явища, як земля і вода, рух і спокій тощо. Так, коло означало сонце, символ життя; спіраль - динамічний рух (вихор); хвиляста лінія - плавний рух (вода, річка, хвилі); пряма горизонтальна - спокій, ламана - протиборство (блискавка).

У процесі тривалої еволюції із первісного синкретичного мистецтва виокремилися різні його види. Одні з них ми сприймаємо зором (візуальні), інші - слухом (аудіальні). Але паралельно з ними завжди розвивалися і такі види мистецтва, які поєднують зорове і слухове сприйняття (аудіовізуальні). Органічне поєднання різних мистецтв отримало назву синтезу мистецтв.

На практиці синтез мистецтв завжди існував у двох формах. Перша включає тільки просторові мистецтва, які ми сприймаємо зором: архітектуру, скульптуру, декоративне мистецтво, монументальний живопис, дизайн ландшафтів та інтер'єрів. Тобто поєднуються різні образотворчі, зокрема й образотворчо-утилітарні мистецтва. Прикладами такого синтезу є палацові комплекси (Вер­саль у Франції, Петергоф у Росії, Алупкінський Воронцовський палац в Україні та багато інших), садово-паркове мистецтво (Гайд-парк у Лондоні, "Софіївка" в Умані тощо). Прикметною подією часу, що підтверджує актуальність цієї форми синтезу, стало створення нещодавно в Академії мистецтв України спеціального відділення синтезу пластичних мистецтв.

Друга форма поєднує просторові й часові мистецтва, які ми сприймаємо і зором, і слухом одночасно. Наприклад, хореографія, де міцно злилися виразні можливості музики, танцю, пантоміми, або театр, що включає літературу, музику, образотворче мистецтво. Історія художньої культури свідчить, що одні синтетичні мистецтва були поширені з давніх-давен (танець, театр, мистецтво рукописної книги), інші є породженням технічної цивілізації (кіно, телебачення, відео, кольоромузика).

Кожний вид мистецтва, з одного боку, спрямований на максимальне виявлення, посилення специфічних і неповторних художньо-мовних особливостей, з іншого - всі вони намагаються, як свідчить художньо-історична практика, врахувати й використати досвід інших мистецтв, щоб розширити власні межі й можливості. Так, тенденція до автономізації, індивідуалізації доповнюється тенденцією до взає­модії і синтезу. Цікаві спостереження щодо подібних "запозичень" знаходимо в характеристиках засобів виразності музики, які відображають не тільки суто слухові відчуття (динамічні - гучний, тихий, ледь чутний звук), кінетичні відчуття (пружний ритм, хаотичне звучання, кружляння), а й інші якості візуального походження, Що передають освітленість у забарвленість тону (світлий, темний, прозорий, сліпучий, яскравий, тьмяний, мерехтливий, блискавичний, осяйний, сріблястий), просторові (високе чи низьке, близьке чи далеке) або тактильні відчуття звуку (гострий, твердий, оксамитовий).

І навпаки, мистецтвознавці, аналізуючи твори пластичних мистецтв, виявляють "тихий, приглушений колорит", "стрімкий рух ліній", "грандіозні акорди світла", "тремтливий ритм картини", "колір, що дзвенить або вібрує", " поліфонію орнаменту".

Загадка глибинної спорідненості різних видів мистецтва хвилювала багатьох мислителів минулого, які намагалися її осмислити й пояснити (астроном Й. Кеплер і фізик І. Ньютон, письменник Й.В. Гете і філософ Р. Штайнер, композитор Р. Вагнер і художник В. Кандинський та ін.). Спалахи інтересу митців до синтезу мистецтв періодично виникали в різні епохи, але найпослідовніше й найрезультативніше цей інтерес виявився в мистецтві XX століття. Воно пройшло шлях від глобальних ідей синтезу пластичних мистецтв школи Баухауза, зародження кіномистецтва і кольоромузики до сучасних арт-практик художників-абстракціоністів, насамперед представників кінетизму, які прагнуть втілити ідею руху, динамічної енергійності у творах живопису. Про небачені й приголомшливі комп'ютерні віртуальні світи, де "все поєднується в усьому" годі вже й говорити, адже це тема майбутнього. Проте, незважаючи на численні факти, експерименти й справжні художні досягнення, феномен синтезу мистецтв багато в чому залишається нерозгаданою таємницею. Так, видатний композитор сучасності Альфред Шнітке, який експериментував у галузі синтезу мистецтв писав: "Є взаємодія матеріалу поза його матеріальною спорідненістю. Взаємодія, яку я не можу пояснити. Але вона важлива. Це так, як на Землі ти бачиш предмети розрізнено, а коли піднімешся на висоту, то помічаєш небачені зв'язки. Ти більше бачиш у часі, тому що більше бачиш у просторі" [1, с.67].

Теоретичне осмислення положення про єдність часопростору в культурі та глибинної спорідненості між звуком, кольором, числом, природними й космічними стихіями започаткували ще античні філософи ("звукова гармонія небесних сфер") та теоретики стародавнього Сходу (сакральність числа "5" у китайців, що поширювалося на звук, колір, явища природи тощо; індійське вчення про "раса" - універсальний формотворчий принцип художньої діяльності, що ґрунтується на базових людських емоціях).

Богослови християнського середньовіччя виявляли структурні закономірності універсуму, єдність естетичних принципів у феномені храму - образу світу, унікального художнього синтезу краси й цілісності. Стародавня аналогія "спектр - октава" відродилась у теорії І. Ньютона, який відкрив спосіб розкладання світла на кольори (7 звуків - 7 кольорів).

Літературно-музичні, театрально-музичні, живописно-музичні форми взаємодії мистецтв, притаманні творчості романтиків, імпресіоністів, символістів, постімпресіоністів, неоромантиків та ін., спричинили таке цікаве інтегративне явище, як взаємопроникнення жанрів: у музиці виникають "поеми", "картини", "картинки", "акварелі", "ескізи", "фрески", а в образотворчому мистецтві - "симфонії", "сонати", "ноктюрни", "прелюдії", "рапсодії", "елегії". Полярні за природою мистецтва (просторові та часові) мов би розвернулися назустріч один одному.

У мистецтві XX століття подібні взаємозв'язки надзвичайно поглиблюються в принципово новій (технічній) формі синтезу мистецтв - кольоромузиці (О. Скрябін, Леся Дичко та ін.). Литовський художник і композитор М. Чюрльоніс пішов ще далі. У своїй творчості він першим оригінально поєднав музику і живопис: у композиціях його картин передаються особливості музичної форми, зокрема поліфонії. Візуальні образи його "Сонат" (Соната моря, Соната сонця, Соната весни, Соната пірамід), "Прелюдій" і "Фуг" є унікальними зразками музичного живопису".

Напрями сучасного образотворчого мистецтва інсталяція і перформанс ("картини-вистави") демонструють намагання художників подолати межі статичної картини засобами театралізації; представники поп-арту Для цього замість картин і скульптур створюють часо-просторові конструкції (інвайроменти), що рухаються і світяться, нерідко із супроводом музики.

Прогностичні гіпотези стародавніх мислителів щодо внутрішньої єдності мистецтв протягом століть намагалися аргументовано довести представники різних галузей знань, але лише сьогодні вони починають знаходимо своє наукове обґрунтування. Зокрема, в теорії універсальності ритму (В. Суханцева), концепції тривимірності музичного звука, що об'єднує час, простір і рух (О. Глазиріна, Г. Орлов). Як підкреслює автор фундаментальної праці "Музика як вид мистецтва" В. Холопова, головний парадокс музики як "часового мистецтва" по­лягає в тому, що з позиції психології сприймання музичного твору входить у людську свідомість у першу чергу через просторові уявлення, з умовним, локальним і специфічним включенням часового фактора. Учений переконливо доводить це на прикладах усіх трьох масштабних рівнів музики і звуковисотності, ритміки й архітектоніки і робить слушне зауваження:". людина не стає сліпою, займаючись музикою, як і не стає глухою, звертаючись до живопису " [11, с.146].

Ще на початку XX століття Художник В. Кандинський у своїй праці "Про духовне у мистецтві" зробив спробу обґрунтувати необхідність вираження глибинних "істин буття" Вічних духовних сутностей через звільнення кольору від форм реальної дійсності і побудови кольорових сполучень за принципом музичних асоціацій (тобто на живопис переносилися функції музики).

У дослідженнях закономірностей композиції в образотворчому мистецтві (М. Алпатов, Н. Волков, С. Даніель, Є. Кібрик, Н. Тарабукін, В. Фаворський, К. Юонн та ін.), де аналізуються різні рівні цього складного феномену, наголошено на цілісності як її найважливішому принципі, а також взаємозалежності й узгодженості понять динаміки і статики (руху в просторі).

Ідею спорідненості музики та архітектури на рівні загальних закономірностей художньої творчості розробляє сучасний композитор-архітектор Я. Ксенакіс, виходячи з першоджерела зв'язку обох мистецтв - ритму (а також інших констант, наприклад "симетрії - репризності").

Тейяр де Шарден П. у відомій праці "Феномен людини," [9, с.46] писав: "Кожен елемент космосу буквально зітканий з інших елементів: знизу він створюється таємним явищем "композиції", являючи собою ніби вершину організованої сукупності; згори - впливом єдностей вищого порядку, які, охоплюючи його, підпорядковують своїм власним цілям".

Загальні для природи і мистецтва закономірності - ритм, гармонійність, пропорційність, рівновага, симетрія та асиметрія, динаміка та статика, контраст і нюанс - визначають чимало дослідників. До основних навчальних проблем з образотворчого мистецтва, незалежно від навчальних програм, належать: форма (графічна, пластична, декоративна тощо); колір (емоційний стан і настрій кольорових співвідношень); композиція (площинних, об'ємних і просторових форм, перспектива, динаміка і статика, ритм, симетрія, силові лінії). Для музичної педагогіки визначальними стають такі проблеми: ін­тонація, розвиток, форма (будова, композиція). Для безпосереднього сприйняття будь-якого виду мистецтва інтегруючими категоріями є емоція, почуття, пафос, афект, образ, ейдос, для інтелектуального осмислення - форма, композиція, жанр, стиль, напрям.

Таким чином, мистецько-культурологічними передумовами художньо-педагогічної інтеграції є цілісність культури загалом і художньої культури зокрема, в якій види мистецтва існують у різних формах взаємозв'язків, синкретичної і комплексної взаємодії, формах художнього синтезу, що передають природні та культурні універсалії світу, які виражаються через мовні засоби різних мистецтв.

Розділ ІІ. Синтез видів мистецтв у навчальному процесі

Основою цілеспрямованого та систематичного художньо-естетичного розвитку дітей в загально-освітній школі є естетичний цикл дисциплін. До його складу входять предмети, що мають назви, які відповідають головним видам мистецтва. Міцний зв'язок що існує між музикою, літературою та образотворчим мистецтвом, визначається тим, що кожен з них своїми специфічними засобами розкриває внутрішній світ людини.

На інтегративному підході до художнього виховання дітей засновані відомі зарубіжні педагогічні системи Е. Жак-Далькроза, К. Орфа, Р. Штайнера; практичні експерименти в цій галузі здійсню­вали Б. Яворський і М. Леонтович.

2.1 Школа Еміля Жак-Далькроза

Основою цілісної концепції гармонійного художньо-естетичного виховання швейцарського педагога Еміля Жак-Далькроза (1865 - 1950) стала ідея відродження втраченої з часів античності синкретичної єдності музики, слова і танцювального руху. Інтегратором у цій оригінальній художньо-педагогічній системі став ритм. Педагог був переконаний, що базисом, з якого починається навчання дітей мистецтву, має бути ритміка - вільні танцювально-пластичні рухи, які приносять естетичну насолоду. Своє кредо педагог висловив відо­мим афоризмом: "Ти сам твір мистецтва; відкрий мистецтво у самому собі, у своєму тілі" [5, с. 192]. Домінуючим методом творчого розвитку учнів була імпровізація, під час якої створювалися виразні рухо-пластичні образи. Е. Жак-Далькроз не переймався тим, щоб навчити учнів техніки, віртуозності, адже був категоричним противником розвитку репродуктивних здібностей, наслідування сталих взірців, що культи­вувалося в методиках того часу. Головним завданням, на його переконання, було пробудити в кожному учневі індивідуально неповторне внутрішнє природне відчуття ритму засобами спеціальної "гімнасти­ки почуттів", і, як наслідок, гармонізувати тілесне, психічне і духовне, стимулювати креативний потенціал особистості. Ідеї швейцарського педагога щодо поліхудожнього (полісенсорного, музично-рухового) виховання набули поширення в усьому світі. Вони не втратили актуальності і в наш час, коли одним із провідних завдань гуманістичної освіти визначено створення умов для всебічної творчої самореалізації особистості. Це доводить приклад Польщі, де згідно з реформою освіти (1999 р.) мистецтво в початковій школі викладається на заса­дах інтеграції.

Відомий німецький композитор і педагог К. Орф (1895-1982) став не просто послідовником далькрозівської виховної системи, він її значно розвинув* посилив музичний аспект і ввів театральний. Най­ближчим до коренів усіх мистецтв К. Орф уважав танець, а музичне виховання дітей не уявляв без одночасного розвитку почуття ритму в пластиці тіла. У побудові своєї інструментально-ритмічної системи початкової музичної освіти він використав широковживаний вислів, перефразувавши його: "спочатку був барабан", тобто - ритм, адже барабан - це метафора [5, с. 192]. Тривала й вельми плідна педагогічна практика К. Орфа спрямовувалась на максимальне стимулювання творчого розвитку учнів. Він уважав, що ритму не можна навчити, його треба вивільнити з організму людини - "розв'язати". Засобами досягнення цієї Мети стали виконання декламаційних і ритмічних вправ (слова, фрази, монологи й діалоги у. "перекладі на барабан"), вільна словесна, музична, ритмічна, пластична імпровізація, індивідуальне і колективне музикування з використанням багатого набору дитячих інструментів, музично-рухові ігри та інсценізації на фольклорній основі [5]. Педагог створив унікальний мистецький синтез - дитячий музично-танцювальний театр. Останній передбачав сценічну гру-імпровізацію оркестру на вільну або конкретну тему ("Хвилювання", "Ярмарок", "Морський прибій"). Так здійснювалась колективна імпровізація: від музичної через танцювальну до театральної (вистава, переважно різдвяна містерія).

У 1965 р, К. Орф опублікував "Меморандум", де виклав свої рекомендації щодо "музичного виховання" (ностальгія за античним синкретизмом) у дитячих садках і школах. Він пропонував об'єднати спів, малювання, ритміку (рух), виховання мовлення в єдиний комплекс [5, с.213]. Частково ці ідеї педагога-гуманіста втілилися в сучасних так званий "інтегрованих" школах, які сьогодні діють у системі художньої освіти Німеччини паралельно зі "спеціалізованими" (І. Шкелебей). Завдяки діяльності Інституту Орфа в Зальцбурзі (1961) його педагогічну систему вивчають у всьому світі, зокрема вона широко використовується в арт-терапії.

2.2 "Евритмія" в педагогічній творчості Рудольфа Штайнера

Розгляд інтегративних підходів у зарубіжній мистецькій педагогіці буде не повним, якщо не висвітлити бодай побіжно оригінальний досвід естетизації всього навчально-виховного процесу у вальдорфських школах [2, с.11,12]. Як відомо, у них мистецтво посідає надзвичайно важливу роль: зміст усіх навчальних дисциплін має естетико-виховне наповнення, розширено блок спеціальних мистецьких предметів, яким присвячується по кілька годин у другій половині кожного на­вчального дня (до нього входять уроки мови, літератури, музики, жи­вопису, ліплення, евритмії, малювання форм, театру, заняття худож­ньо-прикладного циклу - квітникарство, садівництво, гончарство, обробка деревини й металу, рукоділля, виготовлення іграшок). Засновником та ідеологом вальдорфських шкіл Рудольфом Штайнером (1861-1925) з метою цілісного художньо-естетичного розвитку учнів уведено нові оригінальні навчальні предмети "Евритмія" і "Малюван­ня форм". У зв'язку з тим, що в межах цього посібника немає можливості розглянути всі художньо-педагогічні принципи вальдорфської педагогіки, зробимо акцент на змісті цих двох предметів з метою показати, як впроваджуються технології інтегративного типу.

Ідея "Евритмії" має генетичне коріння у філософії Платона. Евритмія (з грецької - прекрасний ритм, прекрасне звучання) - це мистецтво руху, " зримої мови " і " зримої музики". Тіло людини в момент виконання рухів перетворюється на інструмент, що "звучить", передає певну інформацію, виявляє танцювальність, що "живе" у віршах і мелодіях. Закономірності руху в просторі зумовлюються поетичною або музичною формою твору, тобто вони не випадкові, не спонтанні, а ізо­морфні музичному або поетичному образу, який звучить ніби в унісон із внутрішнім емоційним станом виконавця. Педагогічний потенціал евритмії досить потужний: дитина вчиться не просто виконувати певні рухи (копіювати за зразком), а вільно самовиражатися під музику, рухаючись у просторі й утілюючи "живий ритм" і свій власний емоційний стан. У результаті удосконалюються координація рухів і рівновага у просторі, активізуються воля, творчі здібності (уява, фантазія), виявляється природна здатність дітей до синтезії. Якщо евритмія до­сягає своєї мети, то в учнів виникає нова форма естетичного переживання - "слух, що бачить" і "зір, що чує". Аналогічне спрямування на виявлення насамперед духовної енергетики мистецтва притаманне і урокам музики. Достатньо одного прикладу: учні вальдорфських шкіл здатні виражати в рухах абстрактні музичні поняття - інтервали (квінта, терція, октава), мажорну та мінорну гами, пентатоніку, руками вільно "малюють" вони в просторі геометричні форми, які відповідають розвитку музики, вчаться танцювальними жестами і рухами під музику виражати певні почуття (подив, надія, захоплення, радість, страждання тощо).