Проблема естетичного розвитку особистості дітей дошкільного та молодшого шкільного віку у творчій спадщині В.О. Сухомлинського

В.О.Сухомлинський, як і А.С.Макаренко, виявив дуже важливу особливість психіки дитини - чим молодший її вік, тим вразливіша, сприятливіша вона до виховного впливу, тим легше пробудити в ній благородні почуття, виховати чи перевиховати.

В.О.Сухомлинський розвинув і збагатив ідеї А.С.Макаренка про особливо сприятливі можливості виховання дитини дошкільного віку. Всім відоме твердження А.С.Макаренка про те, що виховання дитини в основному проходить до шести років. І якщо ви не виховали дитину в цьому віці, тоді виникає потреба перевиховувати її. Психологічними дослідженнями встановлено, що той чи інший період розвитку дитини характеризується підвищеною чутливістю і сприйнятливістю, коли виникають і особливо рельєфно виявляються надзвичайні й навіть неповторні можливості ефективного розвитку й формування особливостей особистості дитини. А потім такі можливості поступово або й різко слабнуть, зникають, ускладнюючи процес виховання. Це стосується насамперед соціальної адаптації, розвитку пізнавальних інтересів, моральних якостей і поведінки дитини.

Видатний педагог уміло поєднував в своїй діяльності теорію і практику виховання в галузі естетичного розвитку школярів. Не обійшов він увагою і дітей дошкільного віку. Система естетичного розвитку дітей дошкільного та молодшого шкільного віку в більшості визначає формування естетичного і загальною духовного багатства особистості в майбутньому. Творча спадщина педагога тому і представляє наукову цінність, життєву силу, бо це надбання вчителя, який вводив нове, перевіряв свої теоретичні положення в умовах повсякденної роботи з дітьми. Його ідеї про естетичне виховання дітей викладено в багатьох публікаціях і їх треба розглядати як цілісність.

Продовжуючи розвивати ідеї видатних педагогів, психологів, добре знаючи психологічні особливості дітей дошкільного та молодшою шкільного віку, важливе місце педагог відводив сприйманню - найважливішому психічному процесу, завдяки якому предмети і явища навколишнього світу, відбиваючись у свідомості, породжують почуття і переживання [43, с.241]. У духовному розвитку дітей молодшого віку сприймання відіграють важливу роль. Будучи переконаним в тому, що діти з перших кроків свідомого життя відзначаються конкретністю, образністю та емоційністю думок, суджень, він дійшов висновку: чим менша дитина, тим більшою мірою забарвлюється різними переживаннями, емоційними відгуками все, що вона сприймає, робить, думає. Дитяче емоційне ставлення до предметів, явищ, до людей є й оцінкою навколишнього світу.

В своїй практичній роботі з дітьми він показав, як важливо враховувати своєрідність дитячого емоційного ставлення до дійсності, джерелом якого є відчуття і сприймання. З цією метою педагог-новатор намагався посилити естетичний вплив окремих елементів навколишнього світу, особливо тих, в яких узагальнюються важливі суспільні явища, людські взаємини, діяльність. Для 6-річних дітей, на його думку, одним з таких прийомів є драматизація казок, оповідань, балад. Для більш старших - розкриття ідей, які б збуджували емоції соціального порядку, використання обставин щоденного життя дітей для того, щоб активне емоційне ставлення до навколишньої дійсності формувало й зміцнювало в них насамперед високі естетичні почуття.

В.О.Сухомлинський, виходячи з свого багаторічного досвіду, стверджував, що дуже важко переоцінити значення естетичного ставлення до дійсності в молодшому віці для духовного розвитку вихованців. Адже від того, якими думками, ідеями пробуджуються почуття дитини, яке відношення мають ці ідеї до передової суспільної практики, значною мірою залежить формування її думок, переконань, поглядів на життя [43, с.247]. 0тже, педагог був переконаний в тому, що думки дітей невід'ємні від почуттів і переживань. Емоційна насиченість процесу навчання - є вимогою, що висувається законами розвитку дитячого мислення. "Для дитини, - писав В.О.Сухомлинський, - кінцева мета оволодіння знаннями не може бути головним стимулом його розумових зусиль, як у дорослого. Джерело бажання навчатися - в самому характері дитячої розумової праці, в емоційному забарвленні думки, в інтелектуальних переживаннях" [67, с.68]. Він довів, що почуття найглибше відображають суть особистості дитини, вони захоплюють дитину повністю, значно сильніше, ніж дорослу людину. Діти від природи не вміють приховувати своїх почуттів. Цю властивість дитячої природи Василь Олександрович називає "прекрасним станом дитинства".

Дитина від природи здатна більше радіти, ніж журитися. Знаючи цю особливість дитячої природи, вихователь повинен підтримувати в дітях насамперед почуття радості, захоплення та інші позитивні емоції. Працюючи з дитячим колективом, В.О.Сухомлинський зробив висновок, що для дітей характерна мінливість почуттєвих асоціацій. Почуття дітей можуть бути сильними, але не завжди стійкими. Дитина може швидко і легко переходити від одного емоційного стану до цілком протилежного.

Однак дитячі почуття не проходять безслідно. Вони стають ґрунтом, на якому розвиваються ті чи інші якості особистості, риси вдачі. Думки В.О.Сухомлинського про винятково велику роль почуттів у вихованні і навчанні не означають, однак, що, на його погляд, почуття має поступитися першістю емоціям. Ні, педагог вимагав не пріоритету емоцій, а злиття думки і почуттів, "гармонії розуму і серця", в якій, за його твердженням, серцю належить найтонша, найніжніша мелодія.

В.О.Сухомлинський закликав відкривати перед дитиною щось одне з навколишнього світу, але так, щоб "шматок життя заграв усіма кольорами веселки" [67, с.41]. "Навчайте дітей законам пропорції, перспективи, розмірності - все це добре, але в той же час дайте простір і для дитячої фантазії" - писав він.

Педагог-новатор вважав, що емоційна насиченість сприймання духовний заряд дитячої творчості і був глибоко переконаний, що "без емоційного піднесення неможливий нормальний розвиток клітин дитячого мозку. З емоційністю пов'язані й фізіологічні процеси, що відбуваються в дитячому мозку: в моменти напруженості, піднесення, захоплення відбувається посилене живлення клітин кори півкуль" [67, с.45-46].

Надаючи виключно великого значення емоційній основі всього навчально-виховного процесу, В.О.Сухомлинський зазначав, що «без надійної емоційної основи неможливе не тільки успішне, а й взагалі нормальне навчання. Відсутність єдності емоційного виховання й пізнання світу - одне з найживучіших і найнебезпечніших джерел байдужого ставлення до знань і зрештою небажання вчитися» [18, с.52].

Для успішної реалізації усіх умов виховання - активного пізнання, емоційного переживання, спілкування та діяльності В.О.Сухомлинський спеціально організовував так звані "емоційні ситуації". В своїх працях він обґрунтував це поняття і показав його практичне застосування. Він довів, що у вихованні дітей емоційна ситуація зберігає своє значення і набуває рис самостійної дитячої творчості з яскраво вираженим емоційним забарвленням. Саме вони, незважаючи на спонтанність виникнення, включають дітей у морально-ціннісну діяльність, в ході якої вони можуть виявити весь спектр найкращих людських якостей, сприятимуть тому, що найтонші порухи серця іншої людини й відповідає на них власними духовними порухами [58, с.522].

Проблема емоцій та емоційних ситуацій, їх важливості, впливу на якість засвоєння знань та формування особистості відображається майже в кожній роботі В.О.Сухомлинського. Вона розглядається педагогом з двох сторін: по-перше, - це активізуюча роль позитивних емоційних переживань під час засвоєння знань, вмінь та навичок, по-друге, це - важливість та необхідність емоційного виховання особи, яка формується. Від того, наскільки органічно поєднуються раціональна та емоційна оцінки оточуючого світу, залежить глибина відображення пізнаного людиною в її особистій діяльності: душевність, сердечність, особисте ставлення людини до інших, до речей і до себе.

Прикладом того, як можна організувати перехід від дошкільного до шкільного віку є досвід Павлиської школи. Таким ланцюгом, яким вони з'єднали два періоди, є «Школа радості» для шестирінок, заняття під блакитним небом. «Школа під голубим небом» - це своєрідна творча лабораторія в якій відбувався складний процес фізичного загартування, розумового розвитку, духовного становлення естетичного росту, ідейного пробудження дітей. Підготовці дітей до вступу в школу Василь Олександрович надавав великого значення. На його думку, діти повинні бути готові до школи не тільки за їх фізичним, розумовим розвитком, а й за емоційною готовністю. Щоб школа не стала для них тягарем, а стала «Школою радості». Головним завданням «Школи під голубим небом» на початку її створення було завдання дістати перше уявлення про індивідуальні особливості кожної дитини, розпочати те пізнання дітей, яке в чуйного розумного педагога не припиняється ні на один день і без якого не можна уявити успішне виховання.

З кожним роком учителі «Школи під голубим небом» переконувались в тому, що підготовка дошкільників до навчання в школі - це лише одне із завдань. Найголовніше - розпочати проникнення педагога в духовний світ дитини, розпочати вивчення її мислення, почуттів, характеру, волі, інтересів. В.О.Сухомлинський акцентував увагу на тому, що вивчати дитину, пізнавати особливості її психіки, осягати її духовний світ - це означає бачити взаємодію дитини з навколишнім світом, з речами і явищами, людьми і природою. Цей живий контакт з природою і відбувся в "Школі під голубим небом". Педагог стверджував, що не можна знати дитину, вивчати, спостерігати її, якщо між дитиною і вчителем - вчительський стіл. Виховання і навчання ні в якому разі не повинно починатися лише за партою. Тому його оригінальні "уроки мислення", були спрямовані на те, щоб жодний вихованець не залишився байдужим до оточуючої краси природи, щоб ця краса робила їх добрішими, щирішими. Вчений - педагог бачив в красі природи могутнє джерело енергії думки, "перед лицем краси я бачу кожну дитину такою, якою вона є насправді, під впливом краси вона стає такою, якою повинна бути" [56, с.211].

Досвід педагогічного колективу Павлиської школи переконує, що в процесі навчально-виховної роботи у дітей дошкільного віку формується емоційний відгук на різноманітні виразні засоби, на найпростіші художні образи. Діти цього віку починають не тільки бачити, а й усвідомлювати початкові естетичні якості в творах мистецтва. Вони здатні розрізняти більш тонкіші відмінності, робити більш детальніші співвідношення. Вони запам'ятовують поетичні образи із різнозноманітних художніх творів та використовують їх в своїй мові. У них формується інтерес до красивого в навколишньому середовищі та мистецтві, до різноманітних видів художньої та ігрової діяльності, продовжується розвиватися художня творчість, але деякі задумки ще недостатньо стійкі. Таким чином, дошкільний вік - це перехід, що характеризується становленням естетичного розвитку, удосконалення якого проходить під впливом виховання, яке направлено на вирішення конкретних завдань, які випливають із мети естетичного виховання та його значення в розвитку особистості.

У своїх працях В.О.Сухомлинський торкався різноманітних проблем всебічного, гармонійного виховання молодого покоління, глибоко розкрив цілі, завдання і шляхи формування особистості, зазначаючи при цьому, що успіх справи забезпечується серйозним, цілеспрямованим педагогічним впливом на дитину вже з раннього віку. Його унікальна система навчання молодших дітей у "Школі радості" - переконливо довела, що В.О.Сухомлинський не лише продовжив, а в нових умовах, з новою силою доповнив і розвинув дошкільну педагогіку..

Працюючи з дошкільниками в "Школі радості" В.О.Сухомлинський уже тоді намагався об'єднати в колектив дітей з різними характерами, психологічними особливостями, створюючи таку обстановку, в якій дитина відчувала б себе частиною єдиного цілого. Він був впевнений, а його багаторічна праця з колективом дітей у Павлиській школі підтвердила його думку про те, що діти переживаючи спільну емоційну оцінку того, що пізнають, прагнуть до активної діяльності, в колективних діях виявляють свої почуття й разом з ними своє особисте ставлення до світу, до людей, до самих себе, але ж якщо в колективній діяльності немає яскравого емоційного життя, то в ній не можуть формуватися моральні уявлення, поняття, переконання, ідеї. Особливо велике значення має врахування цієї закономірності, на думку педагога, в роботі вихователів та учителів початкових класів. Отже, "емоційно насичені вчинки - це віконця, через які дітям відкривається світ ідей, і треба, щоб кожна дитина пройшла школу емоційно багатої, ідейної-повноцінної поведінки в колективі, доки перед нею відкриються громадянські виднокруги" [47, с.466].

Багатий, глибоко психологічний і гуманістичний напрямок роботи В.О.Сухомлинського з шестирічками свідчить про те, що він не ототожнював їх з семирічними школярами, а розумів їхній вік як особливий, такий, що вимагає своєрідних виховних завдань, відповідних швидше завданням повнішого розкриття вікових можливостей дітей і підготовки їх до шкільного навчання. Надзвичайно важливе і те, що В.О.Сухомлинський наголошував на необхідності для вчителя розуміти своєрідність віку шестирічок.

Отже, дошкільний та молодший шкільний вік має свої особливості. Емоційна сфера молодшого школяра особливо сприятлива до зовнішніх впливів, вона гостро реагує на звуки, барви, явища та форми навколишнього світу. Тому цей період життя дитини найбільш сприятливий для формування естетичних переживань, почуттів, смаків, тісно пов'язаний з емоційною сферою, а все нею пережите надовго фіксується і залишається у свідомості.

1.3 Погляди В.О. Сухомлинського на роль і місце педагога і сім'ї у формуванні естетичного сприйняття дітьми навколишнього світу

Розглядаючи питання естетичного розвитку дітей, В.О.Сухомлинський вирішальне місце відводив ролі педагога. Він вказував на те, що без постійного духовного спілкування вчителя і дитини, без взаємного проникнення в світ думок, почуттів, переживань немислима емоційна культура як плоть і кров культури педагогічної. Найважливіше джерело виховання почуттів педагога він вбачав - багатогранні емоційні відносини з дітьми в єдиному, дружному колективі, де вчитель - не тільки наставник, а й друг, товариш. Емоційні відносини неможливі, якщо вчитель зустрічається з учнями тільки на уроці і діти відчувають на собі вплив педагога тільки в класі [38, с.15].

Посилаючись на мудрі істини педагогіки, В.О.Сухомлинський неодноразово підкреслював, що потрібно знати душу дитини. Свій обов'язок вчителі мусять бачити в тому, щоб все, що стосується кожної дитини - її мислення, емоції, здібності, інтереси, нахили, захоплення, - вони повинні знати. В своїх педагогічних працях вчений акцентував увагу на тому, що професія педагога ставить особливі вимоги до його особистості. Працюючи в Павлиській школі, педагог багато разів переконувався в тому, яку величезну роль відіграє вчитель початкових класів, вихователь, адже він повинен бути для дитини такою ж дорогою і рідною людиною, як мати.

Василь Олександрович висував великі вимоги до педагога як керівника та організатора навчально-виховного процесу: "Ми повинні бути для дітей прикладом багатства духовного життя; - тільки при цій умові ми маємо моральне право виховувати" [39, с.32]. Високі особисті якості вихователя, його знання та життєвий досвід повинні стати для дітей безперечним авторитетом.

Одним з головних завдань вихователя, учителя початкової школи, на думку В.О.Сухомлинського, є виховання потреби до краси, яка багато в чому визначає весь лад духовного життя дитини, її взаємин в колективі. Він стверджував, що "дитинство найважливіший період людського життя, не підготовка до майбутнього життя, а справжнє, яскраве, самобутнє, неповторне життя. І від того, яке було дитинство, хто вів дитину за руку в дитячі роки, що ввійшло до її розуму й серця з навколишнього світу, - від цього значною мірою залежить, якою людиною стане сьогоднішній малюк. У дошкільному й молодшому шкільному віці формуються характер, мислення, мова людини" [67, с.15].

В естетичному розвитку особливо важливі психологічні настанови, якими вихователь керується, залучаючи дітей до світу прекрасного. Для Василя Олександровича головна його настанова спрямована на виховання здатності емоційного ставлення до краси і потреби у враженнях естетичного характеру. Він писав: "Важливу мету всієї системи виховання я бачив у тому, щоб школа навчила дитину жити в світі прекрасного, щоб людина не могла жити без краси, щоб краса світу творила красу в ній самій" [67, с.62].

Аналіз праць В.О.Сухомлинського дозволяє зробити висновок, - що він тісно пов'язував зміст естетичного розвитку дітей з культурою емоцій педагога, яка полягає в його здатності адекватно, емоційно реагувати на різні педагогічні ситуації, дотримуватися естетичних норм. Він вбачав ідеал гуманістичного виховання взагалі і педагога, зокрема, в формуванні естетичної культури, розвитку витонченості та краси почуттів. Одне з основних завдань емоційного розвитку педагога він вбачав у вихованні почуттів любові до дітей в якій ніжна турбота і сердечна ласка поєднуються з мудрою суровістю та батьківською вимогливістю.

Витонченість, естетичного сприйняття повинна, на його думку, розповсюджуватись і на здатність педагога розпізнавати по найдрібнішим нюансам міміки, жесту, тембру голосу, відтінків мови душевний стан дитини. Чим більше відтінків настрою, хвилювань дитини сприйме педагог, тим точніше зможе відчуті їх естетичне забарвлення і тим дієвішим буде його виховний вплив. Учитель лише тоді є справжнім вихователем, коли він правильно бачить і оцінює думки, прагнення, найтонші устремління дитячої душі. В.О.Сухомлинський, виходячи із свого досвіду, наголошував, що вчитель повинен бути не тільки наставником, а й товаришем учня, разом з ним переживати, радіти. За його переконанням, естетичною серцевиною морального обличчя вихователя в очах вихованця є його співпереживання за душевний стан дитини.

Ведучи мову про те, що дитяче життя постійно несе вчителю широкий спектр різноманітних, часто протилежних емоцій і почуттів, В.О.Сухомлинський стверджував, що уміння розбиратися в цій гармонії - перша умова духовної повноти радості і успіху в педагогічній праці. Друга умова - уміння будувати гармонійні, естетичні взаємовідношення з учнями. Основна мета педагога - почути, зрозуміти, відчути серцем емоційний стан дітей і у відповідності з ними "налаштуватись" на плідне спілкування. "Адже у школі, де кожний день насичений напруженою працею з оволодінням знаннями, естетичне виховання взагалі стає можливим лише за умови, якщо ми, педагоги, вміємо показати вихованцям суть кожної речі, кожного поняття тим боком, який викликає естетичну оцінку" [64, с.177].

Вивчення праць В.О.Сухомлинського показує, що для нього було характерним впевнюватись в тому, що вихованою дитину роблять перш за все радість, щастя. Цікавою, на наш погляд, є його думка, що обов'язком педагога є також зробити процес навчання радісним, надаючи при цьому великого значення в діяльності дітей позитивним емоціям.

Справжній вихователь має любити дітей і знаходити радість у спілкуванні з ними, вміє товаришувати, приймати до серця їх радощі і горе, знає душу як свою власну, вірити, що кожна дитина повинна стати хорошою людиною. Але водночас на думку педагога-гуманіста, любов до дитини має поєднуватись з "розумною вимогливістю". Треба бачити у вихованні підростаючого покоління кожний свій крок, вважаючи його важливим.

Особливу увагу він звертав на особистість педагога, його приклад. "Якщо ви хочете бути справжнім вихователем, розкривайте перед юним серцем красу людського передусім у самому собі - це дуже важливо"[58, с.536]. Він вважав, що справжній вихователь - людина широкого емоційного діапазону, яка глибоко переживає радість, смуток, прикрощі й тривогу, обурення і гнів. Емоційна культура як складова частина змісту естетичної культури вчителя, на думку В.О.Сухомлинського, включає в себе культуру управління своїми емоціями. Він вважив, що уміння володіти собою, своєю поведінкою - одне з найнеобхідніших умінь, від якого залежить успіх у діяльності педагога. Це не значить бути пасивним до всього. Справжні почуття емоційно вихованої людини доходять до дитячих сердець і без крику. Для справжнього майстра виховання характерна велика емоційна культура, вихованість почуттів. "... Щоб ці почуття були сприйняті дітьми, справжньому педагогу-гуманісту не потрібно займатися риторичними вправами: якщо почуття живуть у душі, діти зрозуміють їх і без слів".

Видатний педагог запевняв, що наявність у вчителя емоційної культури позитивно впливає на загальну культуру в школі. Тому на одному з психологічних семінарів /1966 р./, де розглядалось питання психологічної культури уроку, В.О.Сухомлинський у своїй доповіді особливу увагу звертав на взаємовідносини учителя і учня, на те, як учитель реагує на емоційні зриви учнів і уміння по-розумовому вирішити ці проблеми. Він категорично був проти того, щоб вчителі говорили з дітьми підвищеним тоном, бо крик притуплює емоційну чутливість, стає причиною емоціональної "товстошкірості", грубості. Адже людиною, яка звикла до крику, керують грубі інстинкти, вона, глуха до тонких засобів впливу - краси, музики.

Основою емоційної культури педагога В.О.Сухомлинський справедливо вважав естетичну чуйність. У дитини бувають свої тривоги, прикрощі, труднощі, горе. Педагог, що володіє високою емоційною культурою, відчує світ людини з того відбиття думок, почуттів, переживань, які випромінюють очі. Він наголошував, що педагог мусить виховувати в собі здатність відчувати серцем, намагатись проникнути в емоційний підтекст того, що говорить людина. Перш ніж вдатися до краси як до ліків, треба настроїти чутливі струни людського серця так, щоб музика краси пробуджувала в ньому відгук.

На думку Василя Олександровича майстерність педагога полягає в умінні викликати позитивні почуття дитини. Емоційний стан вчителя створює умови для спільних естетичних переживань, викликаних подивом від краси явищ природа, дійсності, яскравих видовищ та художніх образів творів народного та класичного мистецтва. Почуття дорослого викликають емоційний відзив у дітей.

Обізнаність в індивідуальних властивостях особистості допомагає вчителю у знаходженні для кожної дитини відповідного за уподобанням способу вираження власних переживань та духовного стану, одержаних від сприймання природних та життєвих явищ у будь-якій художньо-естетичній діяльності.

У шкільному колективі має панувати дух співпереживання, співчуття, сердечної чуйності всіх до кожного. Цей дух не можна створити відразу якимось спеціальними засобами, його початки - в загальній, емоційній культурі вчителів і вихованців [58, с.538]. Продовжуючи думку К.Д.Ушинського про те, що робота педагога настільки складна, що без знання психології і педагогіки вона не може бути успішною, В.О.Сухомлинський стверджував, що справжнім духовним наставником учитель стане тільки тоді, коли засвоїть наймудріші правила виховання: взаємне довір'я між вихованцем і вихователем, віра школяра в учителя, його людяність. Видатний педагог наголошував, що чим тонше сприйняття, тим більше бачить і чує педагог в оточуючому світі відтінків, тонів та напівтонів, тим повніше він зможе відчути багатство оточуючого світу, точніше розрізняти за зовнішніми ознаками внутрішнє емоційне життя дітей. І тим глибше буде його емоційна оцінка фактів, педагогічних явищ та процесів, тому що тільки емоції перетворюють чуттєвий акт відображання в естетичний акт сприйняття предметів та явищ навколишньої дійсності.

Почуття любові до дитини Василь Олександрович називає плоттю і кров'ю вихователя, як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини і тому вважає: "Педагог без любові до дитини - це все одно, що співець без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору" [76, с.292]. Грубість, "товстошкірість" педагога відбивається на атмосфері і засобах навчання і виховання, що, як правило, проявляються в окриках, примусі, покараннях. Василь Олександрович особливо застерігає від застосування фізичних покарань, зокрема, від ремінця і потиличників: "Ремінець і штурхання - вбивають у дитячому серці тонкість і чутливість, утверджують примітивні інстинкти, розвивають згубні нахили" [58, с.295]. За такого ставлення дитина не бачить, не відчуває краси навколо себе, вона байдужа, безжалісна.

У книзі "Серце віддаю дітям" В.О.Сухомлинський наголошує: "Найголовнішою рисою педагогічної культури має бути відчуття духовного світу кожної дитини, здатність приділити їм стільки уваги й духовних сил, скільки потрібно для того, щоб дитина відчула, що про неї не забувають, її горе, її образи й страждання поділяють"[58, с.167]. Він радив вчителям, вихователям бути чутливим до стану дитини, до естетичної оцінки кожного слова. Адже все це закладається в ранньому дитинстві, і потім дуже важко його наздогнати. Потрібно вихователям і педагогам пам'ятати, що давати дітям знання слід так, щоб не порушувати гармонію їх інтелектуального і емоційного світу.

Педагогічну діяльність В.О.Сухомлинський відносив до числа найскладніших мистецтв, тому вихователя колективу маленьких дітей він називав диригентом, за помахом палички якого кожний учасник оркестру творить чуже щастя і завдяки цьому переживає перше громадянське щастя колективізму. На його думку, той хто живе турботами про інших людей, стає сприйнятливим, чуйним до слова, яке несе в собі заклик до ідеалу моральності, до утворення краси в самому собі" [74, с.153]. У виховному мистецтві крім освіченості і моральної досконалості вчителя, він надавав великого значення емоційному ставленню педагога до дитини як об'єкта виховання і до виховної діяльності взагалі. Ці думки В.О.Сухомлинського перегукуються з думками К.Д.Ушинського, який наголошував на дуже важливій властивості емоцій, а саме: в процесі спілкування вони можуть легко передаватися від однієї людини до іншої. Добрі почуття однієї людини викликають такі ж самі почуття в іншої, а "погане поводження з тобою збуджує в тобі ненависть - те ж збудить і в інших твоя погана дія з ними". Дитина ж особливо легко піддається емоційному впливові вихователя, тому у взаєминах з нею, "хоч би яка вона була зіпсована, ми повинні показати любов і довір'я" [180, с.380].

Педагогічне керівництво естетичним розвитком особистості дитини вимагає естетичної підготовки самого вчителя. Він повинен мати чітке уявлення про естетичні форми пізнання /естетичне сприйняття, насолоду, переживання, судження, почуття, цінність, смак/, розуміти естетичну суть явищ дійсності, вміти цю суть пояснити молодшим школярам, чітко уявляти необхідний мінімум естетичних знань і навичок, якими повинні володіти діти молодшого шкільного віку та старші дошкільники.

Василь Олександрович вбачав винятково важливу роль педагога в тому, "щоб у кожному дитячому серці виховати тонкість, емоційну чуйність, вразливість" [59, с.249], і був глибоко переконаний, що виховання найтонших порухів серця - саме в роки дитинства - надзвичайно потрібна справа. Дітям притаманна своєрідність художньо-образного сприймання предметів та явищ логічного мислення. Тому учителю треба не опускатися, а підніматися до дітей, їхніх уявлень про добро і зло, красиве і потворне. Лише перед таким педагогом вони розкриваються, довіряються йому. Глибоке духовне спілкування з учнями виникає тоді, коли вчитель - це однодумець, друг, учасник дуже важливої для молодших школярів спільної діяльності.

У своїй праці "Мудра влада педагога" В.О.Сухомлинський звертав увагу на те, що вже з першого дня перебування дитини в школі потрібно берегти й розвивати тонкість дитячих почуттів. Від того, настільки чутливими до оточуючого світу будуть почуття дитини, залежить і влада педагога над нею. Вчений застерігав вчителів від хибного розуміння влади учителя над дитиною, яка у більшості зводиться до покарання. Для В.О.Сухомлинського влада над дитиною - це звичайне слово: ніжне, ласкаве, суворе, вимогливе - але завжди воно мусить бути правдивим і доброзичливим. Але дуже важко домогтися, щоб звичайне слово педагога мало владу над дитиною. Для цього треба розвивати дитячі почуття "це той порох, який жде вогника мудрої влади педагога, немає цього пороху - не допоможе не те що вогник, а й смолоскип - тільки обпече дитячу душу" [28].

Творчий досвід В.О.Сухомлинського переконує, що знання дитини, засновані на старанному спостереженні, врахуванні індивідуально-психологічних особливостей, є для вчителя своєрідним компасом у навчально-виховному процесі. Проникнення за допомогою спостережень у внутрішній світ дитини, вивчення її моральних переживань, мотивів, що стимулювали вчинки, допомогли вченому виявити багато сумних фактів шкільного життя: низьку культуру етичних стосунків, поверхове знання духовного життя дитини, її радощів і горя, умов сімейного виховання, а також впливу товаришів, близьких людей. З огляду на це Василь Олександрович величезного значення надавав індивідуальному спілкуванню вчителя з учнями, заснованому на знанні кожного. Учителю важливо вміти визначити емоційний стан дитини по очах, руках, жестах, міміці. Це можливо лише тоді, коли вчитель володіє відточеною педагогічною спостережливістю.

На думку Василя Олександровича вчитель повинен бути дослідником педагогічного процесу, уміти спостерігати, аналізувати факти, створювати педагогічні ситуації. В організації педагогічного процесу В.О.Сухомлинський опирався на вивчення індивідуальних творчих здібностей вчителя, його уміння цікаво провести виховний захід, організувати гурток художньої вишивки, різьби по дереву, уміння керувати театром. Таким чином, естетичне виховання, на думку Василя Олександровича, повинно пронизувати всю навчально-виховну діяльність педагога.

Очолюючи Павлиську школу, В.О.Сухомлинський безпосередньо працює вчителем початкових класів, подаючи зразок наставникам наймолодших школярів. Виховання, на його думку, це, насамперед, постійне духовне спілкування учителя і дитини. Він був переконаний в тому, що якщо вчитель не відчуває потаємних рухів дитячої душі, не переживає дитячих радощів і горя, не прагне поставити себе на місце дитини, він не зможе керувати процесом зростання дитини.

Могутнім засобом виховання у дошкільників та молодших школярів, на думку В.О.Сухомлинського, є емоційні моменти в роботі, поведінці педагога, врахуванням ним емоціональних станів і особливостей дітей. Вони є необхідним складовим моментом умілого підходу педагога до своїх вихованців, педагогічного такту, оцінки його роботи і вчинків, їх схвалення, заохочення. Емоціонально забарвлена оцінка сприяє усвідомленню учнем своїх недоліків і виникненню прагнення їх виправити.

В своїй статті "Слово до вчителя початкової школи" Василь Олександрович звертав увагу на виключно важливу роль вчителя початкових класів у всебічному розвитку вихованців, дітей - семирічок, для яких вчитель взірець і носій всього цікавого і найкращого. Даючи настанову педагогам, він визначав: «Від тебе, мій дорогий товаришу, залежить велике духовне багатство, коріння якого закладуться тільки в початковій школі, - радість пізнання, жадоба до знань. Це коріння в молодшому віці дуже ніжне, ламке, і від нього, від твого мистецтва, від твоєї людяності, педагогічної мудрості, від твоєї любові до дітей залежить, щоб вони глибоко ввійшли в ґрунт" [31].

Для педагогіки є цінним переконливе твердження В.О.Сухомлинського про те, що вчитель обов'язково повинен володіти умінням бачити красу природи, мистецтва, людських відносин, і за допомогою образного, виразного слова формувати це уміння у своїх вихованців. В естетичному та емоціональному вихованні, підкреслював педагог, недопустимий дидактизм, штучне замилування природою. Тільки істинне захоплення вихователя красою природи може запалити вогник естетичних почуттів в душі дитини. Роль педагога в естетичному сприйнятті дітьми природи, дуже важлива, адже діти сільської місцевості, проживаючи в оточенні гарної природи, можуть не помічати самого основного - краси тієї місцевості, де вони виросли і живуть. Ось саме це, на думку Василя Олександровича, багато що залежить від педагога, від його уміння емоційно, образно відкрити для найменших саме ті сторони красивого, які їм самим ще не під силу це зробити. І якщо діти не помічають оточуючої краси природи, краси навколишнього середовища, то це наслідок того, що не всі педагоги навчають дітей спостерігати природу, розуміти її.

В.О.Сухомлинський наголошував, що "допомогти дитині зрозуміти незрозуміле, в цьому один із секретів педагогічної творчості; чим яскравіше розуміння незрозумілого, тим активніше працює думка" [16, с.7].

В.О.Сухомлинський довів, що дошкільна підготовка допомагає виявити, побачити та вивчити кожну дитину, її характер, здібності, нахили. В роботі з батьками майбутніх першокласників він ставив мету - надати необхідну педагогічну спрямованість виховному впливу батьків на дітей передшкільного віку, сформувати в умовах сімейного виховання такий емоційний настрій майбутнього першокласника, щоб він спокійно сприймав вплив вчителя та шкільного колективу.

Він виділив найголовніші завдання вчителів початкових класів, щодо сімейного виховання, до яких увійшли:

* знати, як виховується дитина в дошкільному віці;

* по можливості впливати на дошкільне виховання;

* дбати про високу культуру сім'ї [31, с.1-2].

У теоретичній спадщині В.О.Сухомлинського, в його практичному педагогічному досвіді чітко виступають два напрями роботи з батьками дітей дошкільного віку: з одного боку - всебічне вивчення сім'ї як первинного середовища, в якому виховується кожен майбутній учень, з метою глибшого пізнання індивідуальних особливостей дитини; з іншого - систематична пропаганда психолого-педагогічних знань серед батьків.

Будучи глибоко переконаним у тому, що дитина - це дзеркало сім'ї, в якому відбивається духовний світ батька та матері, В.О.Сухомлинський вивчав, в першу чергу, інтелектуальну і моральну атмосферу родин своїх вихованців. Складна і невтомна робота у цьому напрямі давала йому конкретні підстави для вибору виховних засобів, які найбільше відповідали індивідуальним особливостям кожної дитини. Треба відмітити, що і сам процес виховання В. О. Сухомлинський, в основному, розумів як постійне глибоке проникнення в індивідуальний світ вихованців. Невтомна дослідницька робота, спрямована на пізнання особливостей фізичного розвитку, духовного і естетичного світу малят, допомагала знаходити відповіді на питання, чому та чи інша дитина схвильована, нервова, неврівноважена, чому обмежені її інтелектуальні можливості та інтереси.

Наприкінці свого життя В.О.Сухомлинський розпочав роботу над дуже потрібною книжкою-енциклопедією сімейного виховання «Батьківською педагогікою», в якій повинні були висвітлюватися найактуальніші сучасні проблеми виховання дітей у сім'ї, педагогічної освіти батьків і дорослих, соціальної педагогіки. Вже після його смерті були зібрані рукописні та деякі надруковані статті й підготовлене видання «Батьківська педагогіка».

"Батьківська педагогіка" - це захоплююча й хвилююча поетична розповідь про найважливіший, священний обов'язок батьків щодо своїх дітей, це пристрасний гімн благородній душі дитини, її сподіванням, прагненням, людському сімейному щастю. Водночас це гірка правда про те, як батьківська нерозсудливість, сліпа потворна любов до дітей, духовне зубожіння, міщанство та інші вади сімейного житія призводять до трагічних наслідків - спотворення душі дитини, появи антисоціальних явищ, дармоїдства, марнотратства, споживацької психології, дитячої злочинності. Так, у дошкільному віці, коли дитина особливо інтелектуально і соціальне активна, порівняно легко виховувати елементарні моральні почуття і правила поведінки: слухняність і доброзичливість, чесність і правдивість. А кому невідомі надзвичайна дитяча спостережливість, цікавість і допитливість, скільки разів малюки завдають клопоту своїми нескінченними "чому?", "для чого?", "навіщо?". Так зароджується і з неповторною силою виявляється пізнавальний інтерес - потреба все знати, зрозуміти, пояснити.

Важливими засобами естетичного виховання дітей у сім'ї В.О.Сухомлинський вважав спостереження в навколишньому, насамперед, у природі, читання дитячої художньої літератури, розв'язання народних задач-загадок. Він часто критикував тих батьків, які піклуються тільки про створення матеріального достатку і мало дбають про духовне збагачення своїх дітей. При цьому переконував, що від народження до 7-8 років - це період найбільш інтенсивного розвитку і дозрівання мозку дитини, тож, якщо не забезпечити належного виховання, не дбати про багатство духовного життя дітей, не задовольняти їх допитливість, вони виростають інтелектуально пасивними, духовно обмеженими, і пробудити їх інтерес до пізнання тоді, коли розпочалось організоване навчання, надто важко, оскільки у них твердо виробилася звичка до інтелектуальної бездіяльності.

Є у В.О.Сухомлинського слушні поради щодо методики поширення психолого-педагогічних знань серед батьків, про діловитість і конкретність педагогічної пропаганди. Одна з неодмінних умов успіху: підкріплення теоретичних положень конкретними прикладами з практики виховної роботи з дітьми слухачів. Особливо важливо додержувати диференційованого підходу і педагогічного такту в тих випадках, коли розмова з батьками ведеться про помилки, прорахунки у вихованні. Про погане, твердив педагог, треба говорити, не паплюжачи, не принижуючи людину. Для відвертої розмови про шляхи виховання в умовах конкретної сім'ї краще використовувати індивідуальні форми роботи - бесіду, консультацію, пораду, за якими батьки звертатимуться лише за умови довіри до педагога, визнання його авторитету.

В.О.Сухомлинський з нових позицій підходив і до оцінки ролі дитини в сім'ї. Діти в сім'ї - це не тільки слухняні виконавці волі батьків і старших, вони рівноправні члени всіх сімейних справ, вони можуть чинити взаємний позитивний вплив на сім'ю, поведінку батьків і старших, їх ставлення до своїх сімейних і громадських обов'язків. Вони не повинні відчувати своєї нерівності, неповноцінності, приниженої гідності.

Педагог порушував дуже актуальні проблеми сучасності психологічного клімату в сім'ї та проблему спілкування дітей з дорослими, бо спілкування з дорослими тільки в тому разі матиме належний виховний вплив, коли виступатиме не як службовий обов'язок, а як веління душі й серця, як потреба духовної єдності і дружби поколінь, потреба, повторення себе в дітях.

Педагог науково обґрунтував формування потреб дитини у сімейному вихованні. На його думку потреби є рушійною силою людського життя, з них випливають бажання.

В.О.Сухомлинський наголошував, що перші естетичні враження, переживання, почуття започатковуються в сім'ї. На його думку, саме «тут треба шукати естетичний корінь благородної духовної потреби в людині».

Посилення ролі сім'ї у вихованні підростаючого покоління дає можливість більш цілеспрямовано керувати процесом розумних соціально значущих потреб дитини, в тому числі і естетичних. Формування єдиного колективу батьків і вчителів, на думку В.О.Сухомлинського, забезпечить єдність вимог педагогів і батьків, допоможе уникнути розбіжностей у виховних діях. Школа і родина, підкреслював він, "не тільки діють одностайно, ставлячи перед дітьми ті самі вимоги, а є однодумцями, поділяють ті самі переконання, завжди виходять з тих самих принципів, не допускають ніколи розходжень ні в меті, ні в процесі, ні в засобах виховання". [64, с.86] Висока вимогливість і повага до особистості дитини, вважав Василь Олександрович - дві неодмінні, нероздільні сторони виховного впливу.

Отже, вимога В.О.Сухомлинського про те, щоб кожний вчитель школи перш за все став умілим вихователем розуму і почуттів дитини в наш час є надзвичайно актуальною.

Сучасне життя вимагає від учителів, батьків усвідомити і спрямувати всі сили на те, щоб процеси виховання, навчання, фізичного удосконалення і загартування дітей були поєднані з розумовим, моральним, естетичним розвитком, що в комплексі сприяє формуванню нового громадянина України.

Висновки до першого розділу

Теоретичні основи естетичного розвитку особистості у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського базуються на філософському, психологічному і педагогічному розуміннях естетичних почуттів.

Як мислитель, В.О.Сухомлинський особливо виявив себе у вдалій, на нашу думку, спробі по-філософському осмислити навчально-виховний процес стосовно до дітей різних вікових груп. У своїй чи не найкращій книзі "Серце віддаю дітям" він глибоко і переконливо розкривав природу інтелектуального, естетичного розвитку дитини дошкільного та молодшого шкільного віку, дав широку психолого-педагогічну характеристику вікової групи і процесів, що відбуваються в результаті взаємодії дітей з навколишньою дійсністю.

Дослідженням встановлено, що В.О.Сухомлинський випередив багатьох дослідників в обґрунтуванні важливості естетичного виховання в гармонійному розвитку особистості та ролі естетичних емоцій в активізації пізнавальної та самостійної творчої діяльності дітей.

Цікаві, нові рішення талановитий педагог запропонував відносно системи естетичного виховання молодших школярів та дітей дошкільного віку. Посилаючись на досягнення педагогіки, психології, практичного досвіду, він ставив перед початковою школою завдання - закласти надійну основу естетичного розвитку, без якої неможливо формувати духовну культуру людини на подальших ступенях його розвитку. В.О.Сухомлинським зроблений висновок, що ніяка система виховних заходів не зможе повністю компенсувати того, що упущено в ранньому віці.

В.О.Сухомлинський особливе місце в естетичному розвитку дітей молодшого шкільного та дошкільного віку відводив ролі педагога. Він переконливо довів, що вчитель обов'язково повинен володіти умінням бачити красу природи, мистецтва, людських відносин, і за допомогою образного, виразного слова формувати це уміння у своїх вихованців. Одним із головних завдань педагога В.О.Сухомлинський вбачав у вихованні потреби в красивому, що багато в чому визначає лад духовного життя дитини, її взаємини у колективі. В своїй практичній діяльності він уміло показав поєднання естетичного виховання дітей з культурою емоцій педагога, яка полягає в його здатності адекватно, емоційно контролювати педагогічні ситуації, дотримуватись естетичних норм.

Правильність ідеї В.О.Сухомлинського підтверджують дані сучасної науки про роль емоцій в пізнавальному процесі, про їх значення в умовах, коли особистість не має достатніх можливостей для задоволення пізнавальних потреб.

РОЗДІЛ 2. Реалізація ідей В.О. Сухомлинського з естетичного розвитку особистості дітей дошкільного та молодшого шкільного вік

2.1 Методи, засоби та форми естетичного розвитку особистості дітей дошкільного та молодшого шкільною віку у поглядах В.О. Сухомлинського

Системний підхід В.О.Сухомлинського до естетичного розвитку виявлявся в послідовному ускладненні завдань, змісту, методів і форм з віком дітей: від сприйняття краси природи до складання казок і віршів, від сприймання творів мистецтва - до їх аналізу, від простих спостережень - до активної творчої діяльності. В практиці естетичного розвитку В.О.Сухомлинський намагався використовувати в комплексі всі засоби і методи: природу, мистецтво, працю, навколишнє середовище, людські відносини тощо.

Особливо ефективним засобом інтелектуального, естетичного розвитку дітей, на думку Василя Олександровича, є природа. В ній він вбачав джерело виховання найважливіших якостей особистості - доброти і милосердя, вважаючи, що естетика починається з краси переживань, і не визнавав емоційного убожества. Він вводив малюків у навколишній світ так, щоб вони кожного дня відкривали в ньому щось нове, а кожен їхній крок був мандрівкою до джерела мислення й мови - до чудової краси природи. Дбав, щоб кожен вихованець зростав мудрим мислителем і дослідником, щоб кожен крок пізнання облагороджував серце й гартував волю. Прагнув до того, щоб, перш ніж розгорнути книжку, слід прочитати по складах перше слово, його вихованці прочитали сторінки найпрекраснішої в світі книги - книги природи. Він зробив висновок, що дітей не можна відгороджувати від живого естетичного сприйняття оточуючого середовища. Школа не повинна позбавляти дітей дитинства, обмежуючи їх стінами класу, а, навпаки, збагачувати навчально-виховний процес естетичним спілкуванням з природою, з оточуючим світом.

Прикладом того, як можна організувати перехід від дошкільного до шкільного віку є досвід Павлиської школи. Таким ланцюжком, яким вони з'єднали два періоди, є "Школа радості" для шестирічок. Уроки в школі під голубим небом - своєрідна творча лабораторія, в якій йде складний процес фізичного загартування, розумового розвитку, духовного становлення, естетичного росту, трудового гарту, ідейного пробудження дітей. Головним засобом педагогічного впливу тут виступає природа, мова, творчість, праця: "... Дитина за своєю природою - допитливий дослідник, відкривач світу. Так нехай перед нею відкривається чудовий світ у живих фарбах, яскравих і трепетних звуках, у казці та грі, в особистій творчості, в красі, що надихає її серце, в прагненні робити добро людям" [67, с.32]. У створеній ним «Школі радості» талановитий педагог разом з дітьми писав книгу природи, вчив їх складати нариси про красу рідного краю, стверджуючи в юних серцях доброту й красу як моральний ідеал. Без гуманного, чуйного ставлення до всього живого неможлива й гуманність у взаєминах між людьми, вважав він. На першому етапі роботи по формуванню естетичних почуттів у дітей В.О.Сухомлинський радив широко використовувати багатющі можливості природи. З врахуванням психолого - педагогічних особистостей дітей молодшого віку, він розглядав естетичні можливості природи, як силу, що дає емоційне задоволення думці і слову.

Саме у природі "вічне джерело дитячого розуму". Тут діти мислять конкретними образами: живими барвами, яскравими і трепетними звуками, фантастичними істотами, ігровими формами у процесі пізнання природи словом, поняттям позначаються не лише предмети і явища, а й аромат квітів, пахощі землі, музика степів, зелений шум дерев, краса кольорів веселки та небесної блакиті, тобто вся палітра естетичного сприймання світу. Зажурена верба і струнка тополя, сад і поле, бруньки та весняні квіти, пісня жайворонка і перший весняний грім, ранкова зоря і вечірня заграва, весняне розмаїття барв та осіння щедрість садів - все це перетворює у джерела думки уроки мислення, є засобом розвитку діалектичного бачення природи, естетичного сприйняття, виховання духовності дитини.

Естетичний вплив природи на дитину значною мірою пояснюється тим, що прекрасне сприймається у доступній і привабливій формі: при цьому діти виявляють швидкі емоційні реакції. Ці особливості емоційних реакцій дітей є з одного боку, швидкими переходами від одного емоційного стану до іншого, а з другого - несформованістю навичок вираження почуттів або їх гальмування.

Важливою є думка педагога про те, що школа майбутнього повинна в повній мірі використовувати для гармонійного розвитку людини все, що дає природа: "Природа є джерелом добра, її краса впливає на духовний світ людини тільки тоді, коли юне серце облагороджується вищою людською красою - добром, правдою, людяністю, співчутливістю, непримиренністю до зла. "...Краса природи як засіб естетичного й морального виховання звучить тільки в загальній гармонії всіх засобів духовного впливу на особистість".

Результат естетичного виховання є прояв очищення, возвеличення духу перед ликом всього прекрасного, породження радісної думку і розумної радості. Розуміючи важливість цього, педагог закладав фундамент світлого, сильного світовідчуття, світорозуміння, світосприймання. Таким чином В.О.Сухомлинський досягав формування у дітей міцних психологічних зв'язків з природою, розуміння універсальних взаємодій у ній, а також гармонізація власної душі.

Його оригінальною методичною розробкою є так звані "уроки під голубим небом", які стали справжньою школою естетико-емоційної культури. Умовно їх можна розділити на два види. Одні спрямовані на створення передумов для оволодіння системою наукових знань про природу і розвиток пізнавальної діяльності («Живе і неживе», «Неживе зв'язано з живим», «Все в природі змінюється», «Сонце - джерело життя»), інші на розвиток естетичного сприймання, емоційної пам'яті, образного, виразного мовлення («Перший зимовий ранок», «Світ квітів серед зими», «Сонце після літнього дощу», «Райдуга над річкою», «Двадцять відтінків вбрання осіннього лісу - як їх назвати» та інші). Таким чином у дітей розвиваються два типи мислення: образне і логічне.

Перші «уроки мислення» у школі видатного педагога починалися не в школі, не в класі, не перед класною дошкою, а серед природи. В.О.Сухомлинський водив дітей до невичерпного й вічного нового джерела знань - у природу: в сад, ліс, на берег річки, в поле. Вони бачили, як цвіте яблуня, освітлена яскравим весняним сонцем, як гудуть навколо неї бджоли. Чули, як у синьому небі співає жайворонок й до самого небокраю вітер колише безмежне пшеничне поле. Це не відхід від уроків, навчання, ці уроки серед природи збагачували, поглиблювали знання учнів, розширювали їхній кругозір, уявлення про навколишній світ.

Подорожі у світ природи проводились в усі пори року. Для того, щоб діти бачили, як змінюється природа, вони здійснювали подорожі за одним і тим же маршрутом. Кожен раз учні помічали нові відтінки у забарвленні листя, новому освітленні дерев тощо. Ці подорожі приносили дітям дивовижні відкриття, на які вони раніше не звергали увагу. В.О.Сухомлинський послідовно вчив дітей милуватися і захоплюватися красою, співчувати і співпереживати природі. На таких уроках діти з подивом дізнавалися про те, як земля "дихає", як небо "посміхається", як весняний садок "пахне життям" [73, с.542-543]. Педагог тісно пов'язував патріотичне виховання з формуванням естетичного ставлення до природи, яке вважав міцним емоційним корінням справжньої любові до Вітчизни. Він неодноразово підкреслював, що любов до рідного краю починається з любові до певного куточка природи, який став незабутнім спогадом на все житія.

Учні Павлиської "Школи радості" створювали разом зі своїм вчителем живу книгу. Триста її сторінок - це триста маленьких подорожей, прогулянок в поле, до лісу, на берег річки, де відсувалися цікаві зустрічі, спостереження за явищами природи. Починалася ця книга розділом "Наше рідне село". Величезну насолоду і радість отримували учні, читаючи такі її сторінки як "Пшеничні колоски", "Хризантеми - діти осені", "Зимовий сніданок" та багато інших.