Велике значення вихованню культури поведінки в розвитку та формуванні особистості усвідомлювалось в педагогіці ще з давніх давен. Багато видатних педагогів минулого підкреслювали, що підготовка доброзичливої людини не може зводитися тільки до її освіти і розумового розвитку, і на перший план у вихованні висували культурне формування особистості.

Виховання культури поведінки слід розглядати як важливу соціальну, педагогічну й психологічну проблему, від успішного розв'язання якої залежить розвиток у підростаючого покоління високих моральних якостей, глибокої інтелігентності й справжнього духовного багатства.

Поняття "культура поведінки" можна визначити як сукупність корисних для суспільства постійних форм повсякденної поведінки у побуті, у спілкуванні, в різноманітних видах діяльності. Культура поведінки не зводиться до формального дотримання етикету. Вона тісно пов'язана з моральними почуттями та, в свою чергу підкріплює їх [59, с.6].

Культура поведінки - це сукупність форм повсякденної поведінки людини, в яких знаходить зовнішнє вираження, моральні та естетичні норми цієї поведінки [1, с.134].

Це сприйняті способи спілкування, звернення до навколишнього світу, а також певні манери. У культурної людини знання етичних принципів, моральних норм суспільства, перетворюються у внутрішні переконання [58, с.30].

Психологічна наука під культурою поведінки розуміє сукупність зовнішніх виявів особи, які адекватні її внутрішньому змісту, тобто її внутрішнім моральним властивостям. Вона являє собою динамічний стереотип, який формується під впливом зовнішніх умов життя людини [34, с.117].

Визначають такі завдання виховання культури поведінки:

- вироблення вмінь і навичок культурно-розумової праці, здатність робити все точно й акуратно, тримати в належному порядку робоче місце, навчальні посібники, приладдя;

- виховання моральних почуттів і на їх основі вироблення навичок і звичок моральної поведінки, які б стали потребою і реалізувалися б у будь-якій ситуації та умовах;

- виховання основ трудової культури, формування прагнення сумлінно і відповідально працювати, бережливе ставлення до результатів праці та до людей праці;

- формування розуміння прекрасного, любові до нього, виховання естетичних почуттів, потреби і здатності створювати прекрасне.

У змісті культури поведінки молодших школярів можна умовно виділити наступні компоненти:

- культура діяльності;

- культура спілкування;

- культурно-гігієнічні навички та звички.

Культура діяльності проявляється у поведінці дитини на уроках, заняттях, іграх, під час виконання трудових доручень.

Формувати у дитини культуру діяльності - означає виховувати в нього вміння тримати у порядку своє робоче місце, звичку доводити до кінця розпочату справу, бережливо відноситися до іграшок, речей, книг тощо.

Завдання культури поведінки молодших школярів розглядається як складова частина морального виховання. Виховання культури поведінки передбачає формування в учнів системи моральних уявлень, розвиток моральних почуттів, вироблення правильних оцінок і ставлень, якими діти зможуть керуватися в житті. Про моральний розвиток особистості свідчать такі якості, як висока свідомість громадянського обов'язку, колективізм і товариська взаємодопомога; гуманні стосунки і взаємна повага між людьми, свідома дисципліна й культура поведінки, чесність і правдивість, моральна чистота; простота і скромність у громадському й особистому житті, взаємна повага у сім'ї тощо.

Діти у середньому, а особливо у молодшому шкільному віці повинні навчитися готувати все необхідне до уроку. Важливий показник культури діяльності - природна тяга до цікавих, змістовних занять, вміння дорожити часом.

Для визначення досягнутого у вихованні культури трудової діяльності можна виховувати таки показники, як вміння та бажання дитини працювати, цікавість до праці, яку виконує, розуміння її мети та суспільного смислу; активність, самостійність; прояв вольових зусиль в досяганні потрібного результату; взаємодопомогу в колективній праці.

Провідним у вихованні культури поведінки є вироблення культури спілкування. Моральну основу спілкування становить ввічливість.

Ввічливість - це моральна якість, що виражається у постійному шанобливому ставленні до оточуючих… вона споріднена з такими якостями як люб'язність, делікатність, доброзичливість, уважність [63, с.15].

Для ввічливої людини повага до інших людей стає повсякденною нормою поведінки, звичним способом ставлення до кожного. Ця повага виявляється у дотриманні правил поведінки і пристойності.

Важливим завданням при вихованні культури спілкування є формування у школярів ввічливості, а також таких моральних якостей, як коректність, чемність, люб'язність, уважність, чуйність, делікатність. Всі ці риси особи тісно пов'язані між собою.

У системі роботи з виховання культури спілкування значне місце займає формування тактовності. Тактовність - це почуття міри, вміння особи поводитися, дотримуючись відповідних норм. Тактовність виявляється в умінні не переходити певної межі в офіційних і особистих стосунках.

Багато правил етикету передбачають тактовну поведінку. Наприклад, тактовність виключає підслуховування чужих розмов, читання без дозволу чужих листів і написів на фотографіях, висміювання фізичних вад людей, надмірний вияв симпатії або неприязні, своїх почуттів та ін.

Важливими рисами культурної людини є скромність і простота, їх наявність робить спілкування з людиною приємним і легким. Скромна людина не може поводитися розв'язно, вульгарно, у її вчинках відсутні театральність і позерство. Скромність вимагає самокритичного й вимогливого ставлення до себе, до своєї поведінки.

Правила етикету передбачають закріплення вимог скромності й простоти у певних формах поведінки, згідно з якими не слід переоцінювати себе, підкреслювати свої заслуги і здібності, нав'язувати іншим свої погляди, думки, смак. Вони вимагають завжди поводитися природно, не лицемірити, у будь-яких обставинах залишатися самим собою. Вміння поводитися скромно за будь-яких обставин - риса, яку треба розвивати з дитинства. Вона є свідченням змістовності й багатого внутрішнього світу людини, її вміння володіти собою.

Сучасна наука розглядає спілкування як універсальну норму творення та функціонування духовного розвитку людства. Одне із можливих визначень спілкування таке: це діяльність творення суспільності життя у певному соціальному просторі; це обмін інформацією, досвідом діяльності та її наслідками [40, с.5].

Виховання культури спілкування школярів неможливе без формування у них точності та відповідальності. Ці якості характеризують культурну, ввічливу людину, яка вміє берегти свій і чужий час, не кидати слів і обіцянок на вітер, не підводити своєю неточністю або безвідповідальністю себе й товаришів. Точність і відповідальність необхідні у всьому: в роботі й навчанні, у виконанні громадських доручень та домашніх обов'язків.

Культура спілкування між людьми регламентується правилами культурної поведінки, які роз'яснюють, що вважається пристойним, красивим і доцільним у поведінці людей, які вимоги ставить суспільство перед громадянами нашої країни. Навчати дітей осмислено дотримуватись цих правил залежно від ситуації, місця і часу - важливе завдання, що стоїть перед школою і сім'єю.

Культура спілкування обов'язково має на увазі культу мови.О. Горький вважав турботу про чистоту мови важливим знаряддям боротьби за загальну культуру людства [59, с.6-7]. Один із аспектів цього широкого питання - виховання культури мовного спілкування. Слово, сказане людині, може окрилити її, а може зіпсувати їй настрій на цілий день, стати причиною тяжких переживань. До того ж по мові часто судять про вихованість особи, про її розвиток, грамотність, начитаність.

У молодшому шкільному віці необхідно прищеплювати дітям звичку постійно вживати слова ввічливості: дякую, вибачте, будьте ласкаві, прошу і т. ін. Слід також вести непримиренну боротьбу з трафаретними, шаблонними виразами, із словами-паразитами, що засмічують і збіднюють мову, особливо з лихослів'ям.

Культура мовлення передбачає не лише красу та багатство мови, а й правильну вимову, інтонацію, відповідний тон. Різкий, підвищений тон, невиразні інтонації є виявом низької культури, недостатнього виховання.

Ставлення до людей у процесі спілкування виявляється не тільки в словах, а й жестах, міміці, манері стояти, сидіти, тримати руки тощо. Поза, рух, жести й міміка можуть свідчити про вихованість, внутрішню дисциплінованість, коректність або, навпаки, про розв'язність, розхлябаність, відсутність культури. Крім того, жест, міміка, хода відіграють значну роль у зовнішній привабливості особи. Як правило, людину прикрашає зібраність, яка відчувається у манері триматися, пружна, легка хода, пряма постава, привітний, усміхнений вираз обличчя.

Нерідко образливими, непристойними можуть бути не тільки слова, а й жести та міміка. Ось чому виховання культури поведінки передбачає формування культури жестів і рухів, роз'яснення того, які рухи, пози, жести, міміка вважаються непристойними, некрасивими.

Поряд із загальними правилами культурної поведінки у нашій країні вироблено ряд правил, адресованих безпосередньо школярам. Це типові правила для учнів. Педагоги мають постійно турбуватися про те, щоб ці правила стали нормою поведінки кожного школяра.

Водночас із формуванням у дітей звички повсякчасно дотримуватися правил для учнів необхідно поступово привчати їх до осмисленого виконання правил поведінки у громадських місцях, на лоні природи, на вулиці та у транспорті, вдома і в гостях, тобто скрізь, де відбувається спілкування людей.

При організації вчителем виховних заходів поведінка, питання та відповіді дітей у значній мірі регламентовані завданнями, змістом матеріалу та формами організації дітей. Зрозуміло, що культура спілкування їх в таких процесах формується швидше та легше. Але не менш важливо виховувати культуру спілкування в повсякденному житті, в різних видах їх самостійної діяльності. З іншого боку, оволодівання культурою мовлення сприяє активному спілкуванні дітей один з одним, в значній мірі запобігає між ними конфліктів [59, с.7].

Важливою характеристикою вихованості людини є культура її зовнішнього вигляду. У це поняття входить культурно-гігієнічні навички та звички, привабливість та естетика зовнішнього вигляду, одягу, взуття. Діти повинні розуміти, що в дотриманні цих правил проявляється повага до оточуючих, що кожній дитині не приємно торкатися брудної руки або дивитися на неохайний одяг. А. Чехов писав: "В людині повинно бути все не: прекрасне: і обличчя, і одежа, і душа, і думки" [81, с.124]. Неохайна людина, яка не вміє слідкувати за собою, своєю зовнішністю, поступками, як правило, недбало відноситься до власної роботи.

І справді, перше враження про культурне обличчя особи складається на основі її зовнішнього вигляду. Чистота тіла, волосся, одягу й взуття, хороший смак, що виявляється в умінні елегантно одягатися, краса і охайність зачіски - все це характеризує культурний рівень людини, свідчить про її вихованість.

Сім'я і школа, проводячи роботу по розвитку в дітей культури зовнішнього вигляду, повинні значну увагу приділяти формуванню у них розуміння, що зовнішня привабливість ґрунтується на внутрішній культурі, її основу становлять духовне багатство та моральна досконалість особи.

Важливе значення має також вироблення у молодших школярів правильних уявлень про ідеал людської краси та естетичні критерії суспільства. Згідно з цими критеріями, ідеалом людської краси є гармонійна єдність багатого внутрішнього світу і привабливого зовнішнього вигляду.

При відсутності належної педагогічної роботи в цьому напрямі у школярів нерідко виробляються вульгарні, міщанські уподобання, викривлені, низькопробні смаки. Вони починають бездумно наслідувати зарубіжну моду, сутність якої часто зумовлюється політичними або комерційними інтересами ділків капіталістичного світу.

Тому питання естетичної оцінки зовнішності людини та моди не можна пускати на самоплив. Вони мають посісти належне місце у системі роботи по вихованню культури поведінки взагалі й культури зовнішнього вигляду зокрема.

Враховуючи природний потяг дітей, підлітків і юнаків до краси, слід цілеспрямовано навчати їх мистецтва бути по-справжньому красивими. Педагоги мають приділяти значну увагу розвитку в учнів уміння виглядати елегантно й сучасно, зберігати своєрідність, неповторність, проявляти почуття міри в усьому - одязі, зачісці, жестикуляції, міміці.

Учні мають усвідомити, що людині не слід зневажати моду, але водночас не потрібно й переоцінювати її значення. Бездумне, некритичне копіювання модних зразків без урахування своєї індивідуальності, особливостей зовнішності й віку позбавляє людину оригінальності та власного стилю, а нерідко робить вульгарною. Як писав Л.В. Петров у книзі "Мода як суспільне явище", "…надзвичайно важливим для індивіда нашого часу є вміння правильно виявити себе, тобто з різноманітного потоку моди, явища загального, вибрати елементи, що відображають індивідуальне. Людина, яка одягнена за загальною модою, ніяк не одягнена. Вона упакована" [59, с.75].

Ще однією характерною рисою справді культурної людини є охайність та постійне дотримання санітарно-гігієнічних вимог. Вироблення у школярів санітарно-гігієнічних звичок, формування у них розуміння, що індивідуальна гігієна має не тільки особисте, а й велике соціальне значення, - важливий напрям у роботі по вихованню культури поведінки дітей.

Учням слід поступово розкривати моральний та естетичний смисл особистої гігієни, виробляти у них нетерпиме ставлення до неохайності й антисанітарії. Формування санітарно-гігієнічної культури школярів тісно пов'язане з загальним моральним розвитком дітей і є важливою складовою системи роботи по моральному вихованню підростаючого покоління.

Вчителя та батьки повинні постійно пам'ятати, що прищепленні в дитинстві навички, в тому числі культурно-гігієнічні, приносять людині велику користь протягом всього її подальшого життя.

Культура і вихованість особи також проявляються в побуті. Формування культури побуту є невід'ємною складовою частиною виховання культури поведінки.

Побут, за визначенням філософів, являє собою ту сферу життєдіяльності людини, де задовольняються її насущні потреби - як матеріальні, так і духовні. Тому при вихованні культури побуту головну увагу необхідно звертати на формування розумних потреб особи, вироблення у неї правильного ставлення до речового середовища.

Важливо також виробляти у школярів правильні критерії естетичної оцінки речей, предметів і явищ навколишнього життя, формувати смак, прищеплювати навички поведінки за столом, у кафе, їдальнях, у гостях та при прийомі гостей, при виборі і врученні подарунків. Істотне значення має і розвиток уявлення про культуру домашньої праці та організацію вільного часу, про гігієну й естетичне впорядкування житла тощо.

Виховання культури побуту школярів насамперед відбувається у сім'ї, серед близьких і рідних. Якщо в сім'ї панує атмосфера взаємної поваги і любові, довір'я й доброзичливості, готовності прийти на допомогу знайомим і друзям, атмосфера високих естетичних ідеалів і доброго смаку, то ніякі моралізування не потрібні. Здоровий моральний клімат сім'ї, весь уклад її життя, сама обстановка, що оточує дитину, добрий приклад батьків - все це відіграє надзвичайно важливу роль у вихованні культури поведінки. Саме тому вчителі мають проводити роботу з батьками по прищепленню їм самим правил етикету та усвідомленню необхідності їх дотримання.

Культура побуту починається з уміння школяра поводитися вдома. Це вміння прищеплюється насамперед батьками. Здебільшого ефект досягається не повчаннями, а прикладом дорослих, їх власною поведінкою. Небагато варті вимоги батька з пошаною ставитися до матері та бабусі, коли сам він дозволяє собі стосовно них окрики, грубість, неуважність.

В кожній сім'ї її дорослими членами повинні бути вироблені щодо дітей єдині вимоги. До них належать: повага до батьків і слухняність, участь у домашній праці, виконання обов'язків, які закріплені за дітьми, шанобливе ставлення до батька і матері, дідуся й бабусі, піклування про молодших братів та сестер тощо.

Сім'я відіграє значну роль і в формуванні культури організації вільного часу. Вільний час є багатство особи, яке використовується нею для розвитку своїх сутнісних сил. Важливим завданням школи є підвищення культури дозвілля в сім'ї, прищеплення дітям уміння правильно й змістовно організовувати свій вільний час. Необхідно виховувати в учнів та їх батьків інтерес до літератури і мистецтва, бажання відвідувати театри, музеї, картинні галереї тощо. Важливо, щоб батьки усвідомили, що в розвитку захоплень і інтересів дітей істотну роль відіграє їх особистий приклад. Батьки мають практикувати сімейні заняття спортом, туризмом, садівництвом, квітникарством, філателією, сімейні читання вголос, колективний перегляд телепередач та ін. Такі захоплення наповнюють вільний час корисними справами і глибоким змістом, допомагають розширенню загальної культури людини.

Культура побуту насамперед передбачає чистоту, охайність. До цього слід привчати школярів. Кожна річ повинна мати своє місце. Житло має бути завжди чисто прибране, провітрене. Робочий куточок учня, іграшки малюків слід тримати в порядку. До наведення чистоти необхідно постійно залучати дітей, закріпляти за ними певні ділянки роботи, ускладнювати її в міру змужніння школярів.

У системі роботи по вихованню культури побуту істотну роль відіграє прищеплення учням уміння правильно поводитися за столом, у гостях, бути привітними господарями. Батьки і вчителі мають навчати дітей, як правильно користуватися ножем, виделкою та серветкою, як брати хліб, їсти подані страви, правильно сидіти за столом, як сервірувати стіл, яких вимог гігієни дотримуватись.

З раннього віку діти повинні засвоїти, що їсти слід охайно, без будь-яких звуків, не капризувати за столом, встаючи з-за столу, дякувати. Школярі мають поступово оволодівати правилами столового етикету і постійно дотримуватися їх, вчитися вести застільну бесіду.

Культура побуту включає також уміння вибирати і дарувати подарунки. Цей звичай також може мати вплив на розвиток в учнів уважності, чуйності, доброти. Діти повинні усвідомити, що подарунок - це прояв уваги до людини, бажання зробити їй приємне, принести радість. І зовсім неправильно думати, що подарунок повинен бути коштовним. Будь-яка пам'ятна річ, виготовлена руками школяра, буде найдорожчою і для батьків, і для друзів, і для вчителів. Слід також формувати у дітей усвідомлення, що подарунок має бути безкорисливим і даруватися від щирого серця. Бажання і вміння безкорисливо дарувати подарунки слід виховувати з дитинства.

Культура поведінки в багатьох випадках тісно пов'язана і з нормами моральності. Воно припускає ціле направлене формування моральних уявлень, на основі яких в учнів початкових класів складаються елементарні моральні уявлення та поняття, формування основи морального виховання. Так, основою багатьох конкретних правил ввічливості, уважності, такту, точності лежить моральний принцип нашого суспільства: гуманність, колективізм, дружба, товариство, відповідальність за свої вчинки і поведінку. Дитина поступово починає усвідомлювати й оцінювати необхідність виконання правил з погляду моральності.

Видатний вітчизняний педагог К. Ушинський найбільш повно і яскраво характеризував роль морального виховання у розвитку особистості. Він писав: "Звичайно, освіта розуму і збагачення його пізнанням багато принесе користі, але…, я ніяк не вважаю, що ботанічні чи зоологічні знання… змогли б зробити гоголівського городничого чесним службовцем, і абсолютно впевнений, що якби Павло Іванович Чичиков був би посвяченим у всі таємниці органічної хімії чи політичної економії, він залишився б тим же, дуже шкідливим для суспільства пройдисвітом.

Ні, одного розуму і тільки знань ще недостатньо для викорінення в нас того морального почуття, того суспільного цементу, який іноді згідно з нашим здоровим глуздом, а, часом і всупереч ним, зв'язує людей в правдиве, дружнє суспільство" [31, с.266-275].

У словнику з філософії поняття моральності еквівалентне поняттю мораль. "Мораль (лат. mores-нравы) - норми, принципи, правила поведінки людей, а також людська поведінка (мотиви вчинків, результати діяльності), відчуття, думки, в яких виражається нормативна регуляція стосунків людей один з одним і суспільним цілим (колективом, класом, народом, суспільством)" [38, с. 191-192].

В. Даль тлумачив слово мораль як "моральне вчення, правила для волі, совісті людини" [9, с.345]. Він вважав, що моральний - протилежний тілесному, плотському. Добродійний, доброзвичайний, совісний, погоджений із законами правди, з гідністю людини, з боргом чесного і чистого серцем громадянина" [28, с.558].

З роками розуміння моральності змінилося. У С. Ожегова ми бачимо: "Моральність - це внутрішні, духовні якості, якими керується людина, моральні норми, правила поведінка, які визначаються цими якостями" [56, с.414].

Митці різних століть трактували поняття моральності по-різному. Ще в древній Греції в працях Аристотеля про етичну людину говорилося: "Морально прекрасною називають людину досконалої гідності. Адже про моральну красу говорять з приводу доброчесності: етично прекрасним звуть справедливого, мужнього, розсудливого і такого, що взагалі володіє всіма доброчесностями людини" [2, с.360].

У науковій літературі вказується, що мораль з'явилася на зорі розвитку суспільства. Визначальну роль в її виникненні зіграла трудова діяльність людей. Без взаємодопомоги людина не зуміла би вистояти в боротьбі з природою. Мораль виступає як регулятор взаємин людей.

Як відомо, мораль розглядається у широкому і вузькому значенні. Термін використовується у вузькому значенні, коли враховуються інтереси лише своєї сім'ї, школи, жителів населеного пункту. У загальному, тобто широкому аспекті, мораль - це ідеї, принципи й закономірності, ціннісні орієнтації гуманних, демократичних відносин, які в конкретних умовах реалізуються у системі постійно вдосконалених норм, процедур і правил діяльності та поведінки в інтересах усіх. Найвищий рівень моралі там, де впроваджуються й удосконалюються гуманні відносини, повага і любов до людини, доброта, свобода, рівність, верховенство народної культури, красивого у житті.

Мораль - це система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми за будь-якої ситуації на демократичних засадах Ідеали, принципи та закони моралі створюються і живуть віками в кожного народу, в кожному регіоні; в правилах і нормах поведінки вони конкретизуються, а у взаємовідносинах постійно вдосконалюються [24, с.11].

У повсякденному житті вихованість особи оцінюється за різними ознаками і властивостями (залежно від їх цінності). Найчастіше її визначають рівнем володіння нормами і правилами поведінки, що традиційно склалися. У народних оцінках вихованість передусім оцінюється гуманізмом, здійсненими добрими справами та вчинками. Тому в етнопедагогіці завданням морального виховання завжди були:

виховання доброти, чуйності, готовності прийти на допомогу будь-якій людині у біді, здатність співчувати, виховувати внутрішню потребу жити та діяти за принципами загальнолюдської моралі;

послідовно прилучати дітей і підлітків до моральних норм суспільства;

формувати позитивний моральний досвід самих дітей;

спрямовувати їх свідомість, почуття, поведінку на оволодіння і реалізацію моралі суспільства;

формувати моральне обличчя особистості, члена суспільства [27, с.268].

Моральне виховання - це виховна діяльність школи, сім'ї, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі, участь у практичній діяльності [79, с.249]. Результати морального виховання характеризуються такими поняттями: моральність, моральна свідомість, моральні переконання, моральні почуття, моральні звички і моральна спрямованість.

Моральність - охоплює моральні погляди, переконання, почуття, стосунки, поведінку людей.

Моральна свідомість школяра - одна із сторін суспільної свідомості, її суб'єктивно-ідеальна форма, яка у вигляді уявлень і понять відображує реальні відношення і регулює моральну сторону його діяльності.

Моральні переконання - це пережиті та узагальнюючі моральні принципи, норми. Вони формуються в процесі активного і вольового оволодіння всім багатством моральної культури і стають керівництвом до дії особистості [79, с.250].

Моральні почуття виражають запити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розвитку особистості. У результаті формування почуття в системі морального виховання з'являється емоційне відношення до того, що раніше було байдужим.

Моральні звички - це корисні для суспільства, стійкі форми поведінки, які стають потребою людини і здійснюються в будь-яких ситуаціях і умовах [79, с.250].

Моральна спрямованість - це стійка суспільна позиція особистості, що складається в результаті світоглядної основи, домінуючих мотивів поведінки і проявляється як властивість особистості в різних умовах [74, стор.250].

Психолого-педагогічний аспект змісту морального виховання включає:

а) розвиток в учнів моральної свідомості (формування потреб мотиваційної сфери і озброєння знаннями суті, норм і правил моральної поведінки);

б) вироблення і розвиток моральних почуттів;

в) формування і закріплення стійких моральних вмінь, навичок і звичок;

г) закріплення і постійний розвиток волі та позитивних рис характеру [31, с.271].

Моральне виховання учнів (залежно від їх вікових особливостей) здійснюється шляхом поступового поглибленого розуміння змісту моральних норм і вимог та оволодіння більш складними формами поведінки.

Метою морального виховання є формування особистості, а саме: формування моральної свідомості, моральних почуттів і поведінки, таких найважливіших моральних якостей особистості, як патріотизм, колективізм, гуманізм, товариську взаємодопомогу, чесність і правдивість, відповідальне ставлення до праці і свідома дисципліна, простота і скромність у громадському й особистому житті, взаємна повагу в сім'ї тощо. Моральне виховання є складною психологічною властивістю особистості. Вона характеризується глибиною моральних почуттів і переживань, єдністю слова і діла, дотриманням норм і принципів моралі. У ній інтегрується як внутрішня культура, так і зовнішня, або інакше - культура поведінки.

У початковій школі діти повинні засвоїти досить великий обсяг знань про основні правила культурної поведінки і привчитися усвідомлено виконувати їх. Конкретних правил пристойності і поведінки багато, познайомити школярів із усіма важко, так навряд чи це потрібно. У житті завжди може створитися така ситуація, у якій діти виявилися вперше. Тому дуже важливо учити школярів не тільки правилам поведінки, але й одночасно умінню діяти в зв'язку з духом правил знаходити правильний спосіб поведінки в новій обстановці на основі уже відомих правил. Ця задача складна, і щоб успішно дозволити її, необхідно наступне. У роботі з дітьми треба вчити їхньому виконанню правил поведінки в різних ситуаціях, з якими найчастіше вони зустрічаються: у школі, на вулиці, у громадських місцях. При цьому конкретні правила обов'язково будуть повторюватися. Це необхідно для того, щоб дитина навчилася виконувати те саме правило в різних умовах. Варто пам'ятати, що для молодшого школяра перенос знань з однієї ситуації в іншу не завжди простий. Наприклад, дитина знає, що в школі треба здороватися з усіма дорослими, а не тільки зі своєю вчителькою. Навіть першокласник досить швидко опановує цим правилом. У школі він завжди вітається з усіма вчителями і з батьками. А от за межами школи, на вулиці дитина може не виконувати це правило. І зовсім не по злому наміру чи у безпам'ятності. Просто він не знає, що, зустрівши на вулиці, у магазині, у кіно знайомого (вчителя, мати чи тата свого товариша й ін.), треба з ним обов'язково привітатися. Чи інший приклад. Діти навчилися поступатися місцем старшим у трамваї, автобусі, тролейбусі тощо. Вони роблять це охоче, без нагадувань. Але от прийшла бабуся в школу. Учень сидить, а бабуся стоїть, іноді ще розмовляє з учнем. І він не здогадається запропонувати їй сісти. Хлопчик привчений поступатися місцем літнім тільки в транспорті.

Отже, поняття "культура поведінки" можна визначити як сукупність корисних для суспільства постійних форм повсякденної поведінки у побуті, у спілкуванні, в різноманітних видах діяльності. Культура поведінки не зводиться до формального дотримання етикету. Вона тісно пов'язана з моральними почуттями та, в свою чергу підкріплює їх. У змісті культури поведінки молодших школярів можна умовно виділити наступні компоненти: культура діяльності; культура спілкування; культурно-гігієнічні навички та звички. Завдання культури поведінки молодших школярів розглядається як складова частина морального виховання. Виховання культури поведінки передбачає формування в учнів системи моральних уявлень, розвиток моральних почуттів, вироблення правильних оцінок і ставлень, якими діти зможуть керуватися в житті. Про моральний розвиток особистості свідчать такі якості, як висока свідомість громадянського обов'язку, колективізм і товариська взаємодопомога; гуманні стосунки і взаємна повага між людьми, свідома дисципліна й культура поведінки, чесність і правдивість, моральна чистота; простота і скромність у громадському й особистому житті, взаємна повага у сім'ї тощо.

1.2 Методи формування культури поведінки молодших школярів