Використання засобів логіко-емоційної виразності у читанні молодших школярів

Виразність і чистота дикції досягаються, насамперед, правильністю артикуляції, тобто чіткістю укладки органів мовлення і їх рухів під час вимови звуків. Тому роботу над усуненням хиб вимови слід розпочинати з виправлення неправильно завчених раніше рухів органів артикуляції. Удосконалення дикції потребує індивідуальної роботи, оскільки в кожної людини дикційні вади проявляються по - своєму.

Вправи на дикцію доцільно розпочинати з артикуляційної гімнастики ( розвиток нижньої щелепи, губів, язика ). Вона допоможе розвинути мовний апарат, підготувати його до виконання всіх наступних вправ на дикцію.

Розкривайте і закривайте рот, опускаючи нижню щелепу приблизно на два пальці, але без напруги, м'яко. Язик у роті повинен лежати плоско, торкатися кінчиком нижніх передніх зубів. Проробити це декілька разів підряд (6-8 разів ) не поспішаючи.

Злегка розкрийте рот. На зуби натягуйте губи так, щоб вони вгиналися всередину, і після цього вільно відпускайте їх (8-10 разів).

Витягніть губи трубочкою вперед, як на вимову у, і тут же активно розтягніть їх у сторони, як на усмішку, не оголюючи зубів (6-8 разів ).

Губи витягніть трубочкою вперед. Робіть ними кругові рухи праворуч, потім ліворуч. Нижня щелепа при цьому нерухома (6-8 р. праворуч, 6-8 р. ліворуч ).

Розкрийте рот, правильне положення таке: лежить плоско, кінчик злегка торкається нижніх передніх зубів, не рухаючи нижньої щелепи, а від них до піднебіння. Можна при цьому вдаряти ним об зуби, піднебіння (до 10 разів).

Вправи на розвиток артикуляції голосних і приголосних слід розпочинати з перевірки і вироблення правильної артикуляції і кожного звука. Для вироблення правильної дикції необхідно використовувати ряд вправ, наприклад такі:

1.Вимовляйте весь звукоряд голосних на одному зв'язному звучанні досить повільно. Спочатку мовчки, потім пошепки і нарешті вголос на найкращій ноті натурального тону.

Схема. Вдих на п - ф, пауза, швидкий вдих, вимова

і-и-е-у-о-а(вдих);и-у-а-і-е-о (вдих);

е - о-і-у-а-и ( вдих);у-и-а-е-о-і (вдих );

о-і-у-и-а-е ( вдих );а-е-о-і-у-и (вдих ).

2.За такою ж схемою і в такому ж самому порядку зміни звукоряду вимовляйте йотовані голосні:

ї-ю-є-я-ю-ї-я-є (вдих); є-я-ї-ю-я-є-ю-ї (вдих);

я-ї-ю-є-ї-ю-я-є ( вдих);ю-ї-є-я-ї-є-ю (вдих).

3.За такою ж схемою вимовляйте сполучення голосних з йотованими:

і-ї, і-є, і-ю, і-йо, і-я (вдих); и-ї, и-є, и-ю, и-йо, и-я (вдих);

е-ї, е-є, е-ю, е-йо, е-я (вдих); у-ї, у-є, у-ю, у-йо, у-я (вдих);

о-ї, о-є, о-ю, о-йо, о-я, (вдих); а-ї, а-є, а-ю, а-йо, а-я (вдих).

Вимовляйте, чергуючи дзвінкі й глухі приголосні б - п; в - ф; г - к; г - х ; д - т; дж -ч; дз - ц; ж - ш; з-с(5-6 разів).

Запишіть фонетичною транскрипцією:

А) Вересень. Стежка до школи.

Дзвонить веселий дзвінок.

(М. Сингаївський)

Б) Небо вигнутим.дзеркалом,

Зорі тонко подзенькують.

«Дзінь - дінь», - дзвінко

подзенькують,

Мов на люстрі кришталь.

(Б. Олійник)

Кожен текст прочитайте кілька разів, вслухаючись у вимову слів з африкатами [дж], [дз], [дз'].

6. Подані слова запишіть фонетичною транскрипцією. Вимовляйте їх.

Дотримуйтесь нормативної артикуляції звука [ч].

Щастя, щезати, щиголь, щирий, що, щока, щось, щука, щученя, щучка.

Можна рекомендувати читати скоромовки, прислів'я, приказки, лічилки. Читати спочатку по складах, потім повністю. Темп повільний з поступовим переходом за кількістю разів вимови до швидкого. Вимова - мовчки, пошепки і, нарешті, вголос.

Ще більше значення, ніж дикція, в техніці мовлення має орфоепія [від гр. ortos -рівний, правильний і epos - слово, мова].

Тобто система загально прийнятих правил, що визначають єдино правильно літературну вимову.

Якщо дикція - це правильна роздільна вимова окремих мовних звуків, то орфоепія - правильна вимова цих звуків «в певних фонетичних умовах, у певних сполученнях з іншими звуками, а також у певних граматичних формах, в окремих словах і групах слів».

Для того, щоб своєю мовою естетично впливати на слухачів, недостатньо однієї якості і чистоти дикції. Необхідно ще й правильність вимови окремих слів. Можна якісно і чітко вимовляти окремі звуки і слова, але якщо вимова їх не відповідає орфоепічним нормам, то мова в цілому не забезпечить легкості і швидкості розуміння змісту, який вона виражає.

Сучасні норми української орфоепії - це єдині для всіх фонетичні закони літературної мови. Вони історично склалися на основі вимови полтавське - київських говорів.

Орфоепія передбачає також знання того, як поводять себе звуки в певних позиціях: голосні - в наголошеному чи ненаголошеному складі, приголосні - в кінці слова чи складу, у сусідстві один з одним. Так, в українській літературній мові голосний [о] в ненаголошеній позиції вимовляється чітко. Неприпустима вимова ненаголошеного [о] наближено до [а] чи [у] в словах, у яких цей звук стоїть перед складом з наголошеним [у] або іншим голосним, як - от : [гулубка], [зузул'а], [курова].

Звук [в] вимовляється як двогубний (інакше - губно - губний) щілинний сонорний приголосний лише перед голосним, як - от : [ Васил' ], [волога], [ веч'ір], [ виг'ін].

В усіх інших позиціях він чергується з нескладовим [у] (фонетичною транскрипцією [у]). Таких позицій є три :

на початку слова перед дудь - яким приголосним - [ узут': а] - взуття;

всередині слова після голосних перед приголосними - [заутра] - завтра;

у кінці слова після голосного перед паузою - [знау] - знав.

Відмінну рису фонетичної системи української мови становить наявність твердого [р] у кінці слова і в кінці складу, як-от : [цар], [кобзар], [секретар]. Лише власна назва Горький вимовляється з м'яким [р'].

Вимова дзвінких перед глухими :

1.В українській мові не піддаються оглушенню дзвінкі перед глухими, крім слів легко, вогко, кігті, нігті, дігтяр, у яких звук [г] знеголошується : [лехко], [вохко], [ к'іхт'і ], [ н'іхт'і], [ д'іхт'ар].

2.Не втрачає дзвінкості також кінцевий дзвінкий префікс без -, через -, перед -, якщо вони стоять перед подальшими глухими, їх прийнято вимовляти : [без]хутрий, [ через]полосщя, [перед]покій.

3.У словах з префіксами з- та роз - звук [з] перед глухими переходить у відповідний глухий [ с ] : пишеться зціплення, вимовляється [с'ц'іплен':а]. Правописом зміна префікса з - на с - передбачається лише в словах, у яких він стоїть перед к, п, т, х, ф : сказати, списати, схопити.

Для вироблення орфоепічних навичок можна використовувати такі вправи :

1.Вивчіть скоромовку Л. Біленької. Повторіть її кілька разів, чітко промовляйте кожне слово.

Поливала сливу злива - не боялась злива слива.

При поєднанні голосного з наступним нескладовим [у] створюються своєрідні звуки, які називають дифтонгами, тобто двоголосими, один з яких складотворчий (він утворює склад), а другий нескладовий (склад не утворює). Це дифтонги : [ау], [оу], [еу],[уу], [иу], [іу], наприклад, у словах: [дау] - дав, [доуго] - довго, [буу] - був, [леу] - лев, [лиу] - лив, [ с'іу ] - сів.

Перевірте себе, наскільки чітко вимовляєте ви ці дифтонги: кілька разів вимовляйте кожен з них окремі і в складі слів.

3.Перепишіть текст, зробіть інтонаційну партитуру. Кілька разів прочитайте текст, вслухайтесь у вимову кожного слова : чи помітили ви порушення орфоепічних норм української мови?

Співці, не вгадуйте, ви, вчені, не шукайте,

Хто був той цар і як йому наймення:

З його могили утворила доля

Народу пам'ятник - хай згине цар!

(Л. Українка)

4.Промовляючи слова, слідкуйте за вимовою кінцевих префіксів. Вправу повторіть кілька разів.

Переджнивна, передсвяткові дні, безсумнівно, безсрібник,

черезсмужжя, черезплічник.

5. У яких словах вимова і написання збігаються, а в яких такого збігу немає?

Збудувати, зцідити, зсушити, змити, зсередини, спертись, сфабрикувати, безземелля, розхитати, безпідставно.

Потрібно постійно працювати над правильністю і чистотою вимови, свідомо ставитись до своєї мови.

Мистецтво виразного читання вимагає від виконавця уміння досконало володіти мовним апаратом, знати особливості інтонації. Адже мовленню кожної людини властива « своя» мелодія голосу, відповідна тональність, звукове забарвлення. Проте, потрібно покладатися не лише на природні дані голосу, а й працювати над його вдосконаленням, над постановкою голосу.

РОЗДІЛ ІІ. ВИКОРИСТАННЯ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ ЛОГІКО-ЕМОЦІЙНОЇ ВИРАЗНОСТІ ПІД ЧАС ЧИТАННЯ ТВОРІВ ДЛЯ ДІТЕЙ

2.1 Основні засоби логіко-емоційної виразності, їх значення для читання в початковій школі

Розгляд логіко - емоційної виразності доцільно почати розмовою про саму суть мистецтва взагалі і мистецтва слова зокрема.

Діяльність мистецтва заснована на тому, що людина, сприймаючи слухом чи зором вираження почуття іншої людини, здатна перейматися тим самим почуттям...

Мовлення охоплює процес безпосередньої дії мови як усної, так і писемної.

Треба розуміти, що під поняттям «засоби логіко - емоційної виразності читання» сукупність органічно пов'язаних між собою компонентів виразності без осмислення і врахування яких, неможливо передати логічного та емоційного (внутрішнього, психологічного) змісту мовлення. До таких компонентів належать:

Паузи ( синтаксичні, логічні, психологічні, віршовані, фізіологічні).

Змістова та емоційна функція логічно наголошених слів.

Мелодика та її основні ходи (зміни ).

Видозміни темпу читання.

Невербальні засоби виразності ( поза, жести, міміка ) [2;5;510;31].

Кожне осмислення думки, власної або чужої, може бути правильно виражене і так само сприйняте слухачами лише в тому разі, коли читець (мовець) правильно використає всі компоненти мови (системи її звуків, складобудови, словесного наголосу) та інтонації (органічної єдності пауз, логічної та емоційної функції наголосів, мелодики, темпу, режиму й голосового тембру).

Потреба систематичної роботи над інтонацією в початкових класах викликана тим, що дедалі ускладнюється і розширюється сфера мовної практики школярів (складаються усні та зв'язні тексти, різні за типом і стилем мовлення).

Якщо учні не вміють чути (відчувати) і відтворювати інтонацію у зовнішньому та внутрішньому мовленні, це негативно позначається на всіх видах роботи, що виконуються на уроках мови та читання.

Важливу роль і процесі мовлення відіграє інтонація. Вона набуває, насамперед, виняткового значення у передачі змісту висловлювання, його найтонших відтінків, є своєрідним засобом трансформації смислових взаємозв'язків мовних елементів в межах розповіді, розкриває суб'єктивне ставлення мовця до предмета висловлюваної думки, до співрозмовника, до фактів навколишньої дійсності.

Стилістична специфіка комунікацій передається насамперед в інтонації: відповідь учнів на уроці, наприклад, інтонаційно відмінна від спілкування з однокласниками на перерві.

Для кожного функціонального стилю характерне певне інтонаційне оформлення.

Вчені неодноразово підкреслювали думку про те, що інтонація - один з найважливіших компонентів висловлювання, без інтонації усного мовлення не буває, без неї не можна вимовити слово, будь - яке написане речення навіть ізольовану фонему.

Складові частини інтонації, які сприяють оформленню смислу висловлювання та його емоційно - вольових відтінків, - пауза, темп, мелодика, логічні наголоси. Оволодіти цими засобами інтонації складно, але необхідно. Вміти чітко, виразно висловлювати свою думку - це також і вміти чітко мислити.

Паузи - це один з найважливіших елементів інтонації. Паузи - це не нулі в усній мові, а своєрідні комунікативні одиниці, що несуть відповідне навантаження: членують мовний потік на синтаксичні відрізки, речення, словосполучення, слова.

Паузами називаємо зупинки між мовними тактами, окремими словами відповідно до змісту тексту, до почуттів, виражених у ньому, та до закладеної в нього ідеї. Прийнято поділяти паузи на синтаксичні, логічні, психологічні, віршовані та фізіологічні.

До категорії логічних пауз у теоретичній літературі відносять паузи, які членують мову за допомогою інтонації (інтонаційна роль членування), а в певних випадках і ті, що членують мову за допомогою розділових знаків (синтаксична роль членування ). Для читця професіонала такий поділ логічної паузи не має практичного значення. Він читає твори напам'ять і спирається при цьому на логіку, а не на розділові знаки. А от учні читають в основному з тексту, і розділові знаки допомагають їм розкрити зміст фрази і водночас є засобом навчання виразного читання. Тому й доцільно розглядати логічну паузу в двох функціональних аспектах: суто логічному і синтаксичному. Ті паузи, які не лише спираються на зміст, а й збігаються з розділовими знаками, доцільно називати синтаксичними, а логічними - лише ті, що не збігаються з розділовими знаками. Для того, щоб учитель зміг успішно навчати учнів виразному читанню, практично користуватись паузами, йому необхідно самому зрозуміти сутність і значення пауз.

Робота над текстовим твором вимагає з особливою увагою ставитись до синтаксичної структури мови автора, добре усвідомлювати значення кожного розділового знака.

Крапка, знак питання, знак оклику завжди відповідають паузам, оскільки відділяють одне від одного висловлювання із закінченим змістом. Інші розділові знаки теж відповідають обов'язковій паузі.

На розділовий знак - кома треба найбільше зважати. Вона, як і інші розділові знаки, здебільшого збігається з паузою.

Але трапляється й так, що за правилами пунктуації кома ставиться, а паузи у цьому місті н слід. Це буває в таких випадках :

1. Перед звертанням, якщ о воно стоїть у середі або в кінці речення :

Розкажіть мені (,) бабусю, казку.

1 Коли кома взята у дужки, це означає, що вона втратила синтаксичну роль Отже, паузи робити не слід

2.Після вигуків, якщо вони тісно пов'язані з наступним звертанням: Ой (, )у лузі червона калина.

3. Перед вставними словами і після них, а також після однакових слів у тому разі, коли вони пов'язані з усім реченням і мають характер вставних:

Думає (, ) як закінчити свій танець.

4.Перед короткими порівняльними зворотами, в основному такими, що складаються з одного слова, зі сполучниками мов, як, ніби :

Хитра (,) як лисиця.

5.При жвавому темпі перед підрядними реченнями та дієприслівниковими зворотами, якщо вони за змістом тісно пов'язані з тим словом, яке стоїть перед комою : Розкажіть (, ) як за горою сонечко сідає.

6.Між двома словами, що повторюються:

Падай (,) падай, дощику...

7.Після сполучників і, та, якщо вони стоять перед дієприкметниковими чи дієприслівниковими зворотами :

Діти прийшли до замку (, ) і, прослухавши коментарі екскурсовода, почали розглядати експонати.

Наведені приклади не вичерпують усіх випадків, коли на місці розділового знака паузу не робимо, але вже з них можна побачити, що синтаксичний аспект виразності не завжди передає смисл тексту. Логічна пауза - це зупинка, завжди зумовлена думкою, змістом.

Значення логічної паузи для читця надзвичайно велике. Як відзначає Блінов вона є виразником нашого розуму: при суцільному звучанні слів мовного такту дозволяє нам підкреслити єдність смислового значення. Доки триває логічна пауза, думка читця працює активніше, ніж під час самого читання. Такі паузи між тактами чи після речення підказують читцеві ставлення до подальшого тексту, допомагаючи, таким чином, повніше, емоційніше передати його зміст.

Логічна пауза набуває особливого значення у власній мові та при читанні твору напам'ять. Адже саме в цих випадках розділові знаки як орієнтири для розстановки пауз відсутні, і читець має спиратись тільки на зміст, осмислений при підготовці до уроку.

Неправильне вживання логічної паузи або цілковите ігнорування призводить:

до того, що зміст речення втрачає конкретну виразність;

до змін у змісті тексту;

до перетворення змісту фрази на цілковитий абсурд.

Для того щоб навчитися правильно визначати логічну паузу в тих випадках, коли розділові знаки допомогти в цьому не можуть, слід запам'ятати, що пауза при відсутності розділових знаків робиться :

1.Між поширеними групами підмета та присудка :

Випускні іспити | розпочались у травні.

2.У реченнях з багатьма другорядними членами - для виділення обставин з відповідними словами :

Розбійницю таку | не так судить годиться...

3.Перед сполучником і, та, що з'єднують поширені частини речень або цілі речення :

Ось випаде дощик | і почне безжалісно змивати осінню красу зажуреного каштана.

4.При зворотному порядку слів у фразі:

І от ми з вами у Львові!

Навколо нас | просторі

дитячі майданчики будуються | нові |

казкові.

5.Між словами чи словосполученнями, які виражають логічний підмет і логічний присудок і злиднюються без допомоги узгодження :

Перед хатою - подвір'я, а на подвір'ї | діти.

6.Між групами пояснювальних слів. Пауза їх розділяє для того, щоб якійсь групі надати особливого відтінку й самотності:

З кінотеатру йшли додому | вдвох |

Роман та Андрійко.

При вираженні мови «чужої» і мови власної потрібні й такі паузи, що не мають відношення до ступеня смислового зв'язку слів, між якими вони робляться, і призначені не для того, щоб додати думці чіткості. У них - інша мета. Ці паузи можуть збігатися з паузами синтаксичними, логічними, віршовими і тоді впливають на ступінь їхньої тривалості, їх робимо при потребі, в будь - якому місці, це так звані психологічні, або емоційні паузи. Відповідно до настроїв, почуттів, бажань читця і до реакції слухачів робимо психологічну паузу, її природа - мовчазне переживання. Психологічна пауза завжди диктується ставленням читця до змісту твору, до персонажу, його вчинків тощо і допомагає вплинути на емоції слухачів зосередити їхню увагу на чомусь важливому. З цього приводу К. Станіславський писав: «Тим часом як логічна пауза механічно формує такти, цілі фрази і тим дозволяє з'ясувати їх зміст, психологічна пауза дає життя цій думці, фразі і такту, намагаючись передати їх підтекст. Якщо без логічної фрази мова безграмотна, то без психологічної вона позбавлена життя» [ 86].

Мета психологічної паузи - зосереджувати увагу слухачів на якомусь слові чи групі слів, надаючи їм особливого значення. Чимало існує різновидів психологічної паузи :

1.Пауза настороженості : робиться після слів ах; те; це; чш ; стій (ні кроку) і т. п :

Чш ! || Тихіше! || Заснуло тільки немовля.

2.Пауза роздумів :

Як і зовуть... || Дитя моє ! || Я була багата... || Не лай мене...

3.Пауза недомовленості:

Озирається і раз, і вдруге, і втретє - не має... ||

4.Пауза пригадування:

- Де я могла його бачити ?.. || - згадувала Оля.

5.Пауза напруження. Робиться у несподіваному місці, щоб напружити увагу слухачів, перед сприйманням слів, яким надається особливого значення: Раптом чує він: | хтось по саду летить, так навпростець і пробирається.

6.Пауза відшукуванні відповіді:

Тепер яблуко твоє. Лізь і зривай !

Ні, дідусю... || Нехай завтра.

7.Паузи емоційного підсилення :

-Олю ! || Олю !|| Не біжи туди! Зачекай!

8.Пауза стримування почуттєвих реакцій :

-Підлога буде чиста, доню... || А душа ?

Буває ще віршова пауза - це така зупинка, яку читець робить вкінці віршового рядка при перенесенні одного й того ж мовного такту в наступний рядок [54].

На відміну від прозового твору, поетичному творі властива ритмічність. Порушення такої його організації при читанні зробило б з вірша прозу. Щоб цього не трапилося, слід, зокрема в кінці кожного рядка, робити зупинку. Така віршова пауза не тільки запобігає порушенню формі вірша, а й підкреслює внутрішнє багатство твору, додає краси його звучанню. Читець зобов'язаний правильно розкрити й донести до слухачів авторські думки і почуття. Для цього слід дотримуватися як синтаксичних та логічних пауз, так і психологічних, котрі можна робити і в межах мовних тактів. Якщо ці паузи припадають на кінець рядка, то читцеві не має потреби й замислюватися над віршованою паузою - вона виливається в синтаксичну, логічну або психологічну. Наприклад:

Ой на дворі студенейко,

вітер снігом віє. ||

Когут хижу підмітає, |

курка муку сіє. ||

За віконцем зимонойка, |

вітер снігом віє, |

а курочка з когутиком |

в хаті крильця гріють. ||

(Дитяча пісенька)

Садок вишневий коло хати,Сім'я вечеря коло хати, |

хрущі над вишнями гудуть, |вечірня зіронька встає. ||

плугатарі з плугами йдуть, |Дочка вечерять подає, |

співають ідучи дівчата, |а мати хоче научати, |

а матері вечерять ждуть. ||так соловейко не дає. ||

Поклала мати коло хати |

маленьких діточок своїх; |

сама заснула коло них. |

Затихло все, тільки дівчата |

та соловейко не затих. ||

(Т. Шевченко)

Однак віршована пауза не завжди збігається з іншими. Буває, що думку мовного такту поет переносить з одного рядка в наступний. Наприклад:

Вчіться діти! Мудра книжка

скаже вам | чогось багато |

з того, що колись другими

і посіяно, й пожато.

(Я. Щоголів)

Хоч за змістом і за синтаксичною будовою пауза, здавалося б, у кінці віршового рядка не потрібна, але у таких випадках, ЇЇ обов'язково потрібно робити. А щоб вона не вийшла штучною, слід виправдати її внесенням психологічного осмислення, тобто перетворити на момент «красномовного мовчання». Тоді пауза посилить емоційність, допоможе підготувати слухача до сприймання наступних важливих слів, на які треба звернути особливу увагу, тощо... А можна при переносах думки психологічно забарвити й підкреслити останні слова рядка. Тоді пауза стає майже непомітною. У наведеному прикладі такого психологічного забарвлення й підкреслення потребує останнє слово другого рядка «багато». Тут потрібно робити психологічну осмислену віршову паузу в кінці кожного рядка. Але в кінці першого і третього вона збігається з логічною і тільки в кінці другого має, як вказувалося, самостійне значення:

Вчіться діти ! Мудра книжка

скаже вам | чогось багато |

з того, | що колись другими |

і посіяно, | й пожато.

Таким чином, віршову паузу не можна робити формально. Вона має бути осмисленою і змістовною. Для цього треба знаходити такі емоційно - образні нюанси змісту, які б дали змогу перетворити цю паузу в психологічну.

Виділяють ще фізіологічну паузу, яка допомагає передати фізичний стан персонажа: втому, задишку, переляк тощо. Синтаксично вона позначається трикрапкою чи дефісом :

? Тс - с - с ! Не заважай, - таємниче прошепотів хлопчик.

? Гм -м-м... Нічого не чую!

Фізіологічні паузи підказують нам графічні знаки. Така пауза практикується при перевтілюванні читця у дійову особу. При виконанні байки чи якихось інших творів така пауза буває просто необхідною. Треба тільки твердо при цьому пам'ятати, що, на відміну від психологічної, фізіологічною паузою виражається стан персонажів, а ні в якому разі не читця [ 56 ].

Вчителю знання про паузи необхідно для того, щоб навчити дітей правильно передавати задум втілений автором на папері і власні думки. Уже при читанні творів, уміщених в букварі, пояснюємо дітям, що на розділових знаках необхідно робити зупинки голосу - паузи. Пізніше, коли учні переходять до читанки, це поняття поширюється: паузи можуть бути малими (короткими), середніми й довгими (глибокими). Потрібно на прикладі показати, що короткі паузи слід робити між словами, де не має ніякого розділового знака, щоб виділити, підкреслити якесь слово або перепочити, набрати повітря в легені для читання дальшого тексту. Зупинки середньої тривалості робимо на комі, двокрапці, рисці; довгі - на крапці з комою, рисці з комою, знаках оклику та питаннях. Коротка пауза має тривати не довше того часу, який потрібен на вимовлення слова раз ; середня - слів раз, два; глибока - раз, два, три. Мала пауза позначається великою вертикальною рискою, середня - двома, велика - трьома. Ці початкові теоретичні відомості діти запам'ятають зі слів учителя і застосовуватимуть їх практично. Наводимо відповідний приклад, написавши його заздалегідь на дошці або виготовивши спеціальний плакат

Та найгучніший голос | у соловейка.. ||| Серед свіжого листя кущів | затаївся цей невтомний співець, || і чути його чистий голос | далеко- далеко... |||

Учитель сам спочатку прочитає цей текст так, щоб усі паузи проявилися з належною виразністю. Далі проводяться відповідні вправи на вироблення в учнів навички робити паузи ; потім використовують для цього різноманітні тексти нарисів та художніх творів [11].

Логічні наголоси є наступним компонентом засобів логіко - емоційної виразності читання. Логічним називається такий наголос, яким виділяються основні слова, за допомогою яких виражається зміст у складі всієї фрази.

Так, джерелом формування інформативно - змістовних вмінь є усвідомлення молодшими школярами того факту, що у кожному реченні є важливі для вираження думки слова, які треба виділяти більшою силою голосу, оскільки вони несуть нову інформацію про предмет мовлення : з'ясовують, що відбулося з предметом, який він є, чому саме. Тому застосування завдань на відшукування таких слів у реченнях тексту, виділення їх в усному мовленні логічним наголосом допоможе вчителеві формувати у своїх вихованців уміння розуміти прочитане або сказане, чіткіше висловлювати власну думку. Постійне акцентування уваги на відпрацюванні інтонаційних умінь виділяти голосом важливі для розуміння думки слова допомагають школярам краще осмислити зміст висловлюваної думки, що сприяє надалі здатності виділяти в усному і писемному мовленні істотну інформацію та добирати для цього адекватні засоби вираження [4, 27].

Уже в першому класі даємо учням найпростіше поняття про головне (або найголовніше ) слово у реченні, яке виділяється логічним наголосом, для першого пояснення варто брати уривок з короткими реченнями, кожне з яких становить одну синтагму. Потрібно пояснити, що не всі слова в реченні мають однакове значення для висловлення думки: одні з них передають основний зміст її, інші допомагають повніше його зрозуміти. Ставимо перед учнями завдання визначити, які слова найважливіші у реченнях, спочатку допомагаючи їм. Звертаємо увагу школярів на те, що в більшості речень головні слова стоять перед крапкою. Чим це пояснити? Зупинка на крапці підкреслює важливість останнього слова. Однак у деяких реченнях найважливішими є слова, що стоять посередині. Подібна робота на двох - трьох заняттях підведе дітей до самостійних висновків: слово, яке має найбільше значення в реченні, під час читання вимовляється з більшою силою, з невеликим притиском. Готуючи текст до виразного читання, головні слова в реченні підкреслюємо однією рискою.

Таким чином, слова з логічним наголосом діти вигукують, а тому слід практикувати вправи на виділення цих слів відповідною вимовою.

Під час читання нарису « Січень», уявлення про головне слово в реченні дещо поширюємо : залежно від того, що ми хочемо підкреслити, найважливішим словом може бути майже кожне з тих, що є в реченні. Наприклад : Тепер січень усюди господар.( тепер, а не раніше);

Тепер січень усюди господар. ( січень, а не якийсь інший місяць);

Тепер січень усюди господар. ( усюди, а не в якомусь іншому місці); Тепер січень усюди господар. ( панує один).

На цьому ж тексті учні вправляються самостійно, виконуючи такі завдання:

а)у реченні Риба вглиб зимувати пішла виділити кожне слово і пояснити як змінюється зміст цієї фрази ;

б)речення Жаби під корчі позабивалися прочитати так, щоб слухачі зрозуміли, що саме жаби, а не риби й не раки позабивалися під корчі; прочитати так, щоб підкреслити, що жаби позабиралися під корчі, а не під каміння і не в очерет.

Можливо використати й таку вправу : один учень дає завдання іншому (або всьому класу) прочитати якесь речення так, щоб виділенням головного слова підкреслити якийсь момент висловленого; правильність читання оцінює клас. Вправи наведених звуків практикуються й у 2 - 3 класах. Крім того, у цих же класах можна ставити завдання ( домашні або класні ): переписати уривок якогось твору, знайти у кожному реченні головне слово й підкреслити його; усно пояснити, чому ці лексеми є найважливішими.

В кінці навчального року в першому класі слід сказати дітям, що в простих реченнях, зокрема у довгих, може бути два - три головних слова. Можна знову використати, наприклад, уривок з нарису О. Копиленка «Травень».

Та найгучніший голос | у соловейка...||| Серед свіжого листя кущів | затаївся цей невтомний співець || і чути його чистий голос далеко - далеко... |||

Перше речення недовге, проте в ньому два головних слова, які виражають основний зміст думки : перше підкреслюється малою паузою, друге - зупинкою на крапці. Наступне речення складне : у першому простому група лексем, що стоїть на початку, має одне головне слово,,а наступна - два, бо вони обоє дуже важливі для вираження думки. У дальшому простому реченні перше головне слово одне, а друге спароване. Отже, головних слів у реченні може бути два - три при цьому деякі з них спароване. Усі ці знання поповнюються, закріплюються в наступних класах, і навички зміцняться [11-16].

Певна річ, для того, щоб дати учням ґрунтовні знання, виробити правильні уміння і навички по визначенню логічно наголошених слів та правильному їх інтонуванні, вчителю потрібні значно глибші знання про значення, особливості логічних наголосів, емоційну функцію наголошених слів.

Мелодика є одним з основних засобів відтворення логіко-емоційного змісту тексту під час читання. Якщо паузи вказують на зупинки, зумовлені змістом, а логічні наголоси - безпосередньо на зміст і почуття, то мелодика їх відтворює.

Учителі молодших класів, яким доводиться багато читати та розповідати, мають добре володіти цим засобом виразності, вміти його правильно використовувати практично, щоб навчити своїх учнів. х Мелодика - це певні зміни голосу у тривалості, силі і висоті його звучання відповідно до зовнішнього і внутрішнього змісту текстуальної чи спонтанної мови.

У мовних тактах найвиразніше мелодичні зміни позначаються на логічних наголосах. Кожен з них у фразі має свій логічний наголос -головне щодо змісту слова. Мелодика ж наділяє це слово найрізноманітнішими відтінками наших почуттів : звеличенням чи приниженням, схваленням чи засудженням, любов'ю чи ненавистю, повагою чи зневагою тощо. Таким чином, кожен мовний такт - це окремий мелодично оформлений малюнок. І чим більше у фразі таких малюнків, тим багатша і складніша мелодика. А звідси й правило: щоб не помилитися у визначенні загальної мелодики фрази, яка складається з кількох мовних тактів, слід встановити її в кожному мовному такті зокрема, але єдності з загальним тоном, зовнішнім і внутрішнім змістом фрази.

Усі мелодичні зміни основного тону, що сприймається на слух, передаємо відносними поняттями: підвищено (позначається стрілочкою спрямованою вверх над логічно виділеним словом ( ) ) ;

пониження ( позначається стрілочкою, спрямованою вниз над логічно виділеним словом ( ) ) і монотон, (однотон ) (позначається стрілочкою в горизонтальному положенні над логічно виділеним словом ( )). Наприклад:

На дитячому майданчику гралися двоє хлопчиків і дівчинка.

(В. Нестайко)

к правило, злам основного тону на певний інтервал підвищення чи пониження припадає, на наголошені склади логічно виділених слів. Такі мелодичні зміни називаються головними. Мелодичні зміни, що припадають на наголошені склади інших, ненаголошених слів у мовному такті, називаються другорядними. Без головного мелодичного зламу ці зміни змісту певної смислове - мовної одиниці не відтворюють. Усякий мовець по - своєму використовує мелодичні зміни. Все залежить від його стану, настрою, волі, почуттів. Звичайна людина не надає таким змінам свого тону ніякого значення в процесі мовлення. Вони виникають самі по собі залежно від мети виголошення. А тому часто доводиться чути бідні, непереконливі висловлювання. Інша річ, коли це стосується читця. Мелодичні зміни він завжди використовує як засіб виразності, переконливості, емоційності [ 55 ].

Потрібно вчити дітей мелодиці мовлення. Особливо важливо звернути увагу на мелодику під час читання віршів. Розвиток думки потребує підвищення голосу, закінчення її - пониження. Крапка вказує на завершеність думки, вимагає паузи.

Навчати мелодики мовлення найкраще на невеликих віршах, які учні легко вивчають на пам'ять. Читати їх можна хором, групами, індивідуально:

Веселий дощ, ||

Дощ полив, і день такий полив'яний. || Струшується сад, | як парасолька |

Все блищить, | і люди, як нові. ||Мокрі ниви || і порожній шлях... |||

Лиш дідок старесенький, | кропив'яний| Ген корів розсипана квасолька|

Блискавки визбирує в траві. ||Доганяє хмари у полях ||

(Л. Костенко)

Потрібно звернути увагу, що мелодичне пониження свідчить про

довершеність, закінченість думки.

- Ти не просто хороший хлопчик. || Ти справжній молодець. ||

Усяке мелодичне підвищення свідчить про розвиток думки:

- Ну, ви тут готові? | А то я вже лечу. ||

Рівна, монотонна мелодика характеризує незакінчену або перервану думку, що потребує або розвитку, або завершення в наступних мовних тактах:

У одній хатині, | що край стояла, к полю, | жила удова. ||

У нашому мовленні є ще й постійні, відносно сталі фразові мелодики. В них і вкладається все багатство мелодичних змін. Ці мелодики нормативних інтонацій та інтонаційних форм (розповідної, питальної, спонукально-окличної, протиставлення, заперечення тощо).

Розповідними інтонаціями першокласники володіють цілком достатньо; ознайомлення з іншими видами перша читанка пропонує починати з читальної інтонації. ?

Відомо, що будь-яке поняття легше усвідомлюється учнями у зіставленні його з іншими. Тому доцільне читання тих самих речень спочатку розповідною, а потім питальною інтонацією. Оклична інтонація залежно від змісту й настрою може мати різноманітні відтінки. Підручник пропонує починати з найлегшого для першокласників - з інтонації переляку. Коли діти навчаться досить правильно інтонувати ці речення, слід проводити спеціальні вправи. Наприклад:

Починати речення з розповідною, питальною та окличною інтонаціями; пояснити яка інтонація кожному з речень буде найбільш відповідною:

а) Сонце дивиться на нас.

б) Сніг затримали щитами... їди, Михайлику, із нами!

в)Е-е, то він, голубчик, не сам був?

Школярі мають уміти відтворювати інтонації перелічення, протиставлення. Потрібно пояснити як слід читати речення, у яких є перелічення чи протиставлення. Якщо у реченні є перелічення, то кожний з однорідних членів слід вимовляти з притиском і трьох підвищеним голосом, як головні слова; після кожного робити паузу середньої тривалості: Хотілось йому прикласти свій хист ||, свій розум | до чогось великого, || потрібного та корисного людям. |||

Якщо ж у фразі є протиставлення, то частини речення, що протиставляються, відтіняти голосом різного забарвлення (схвалення-осуд, радість-сум і под.); в обох частинах виділяємо головні слова, що виражають основний смисл протиставлення; між частинами робимо глибоку паузу: Люди мучились, || як в пеклі, ||| пан втішався, || як у раї.

Подібну роботу слід проводити і надалі, поглиблюючи знання учнів про мелодику мовлення.

Одним з дійових засобів, що допомагають дітям перебороти такі вади, як мляве або занадто швидке читання, є постійна увага до темпу, якого слід дотримуватись, щоб правильно відтворити зображене письменником. Темп мовлення є інтонаційним засобом виразності. Вибір темпу визначається в основному змістом, призначенням, задумом висловлювання, а також жанром твору.

У 2 класі слід розширити знання дітей про темп як про одну із важливих комунікативних якостей мовлення, сформувати вміння слухати зміни в темпі, пояснювати їх. Ураховуючи пізнавальні можливості й підготовку школярів, вчитель має сам намітити, на якому творі дати перше пояснення, на яких провадити вправи на вироблення в учнів умінь читати різними темпами.

Звичайно, весь твір, хоч би й невеликий, в одному темпі читається рідко. Тому для перших вправ потрібно брати коротенькі твори або уривки з більших, витримані в одному настрої. У залежності від змісту різні твори слід читати з відповідною швидкістю, тобто у певному темпі; він буває повільний, середній та швидкий. Найчастіше твори читаються у середньому темпі; ті місця, де автор розповідає про подію, що розвивається швидко, або про глибокі переживання дійових осіб, читаються в пришвидшеному темпі, коли хочемо щось підкреслити, зосередити на ньому увагу слухачів, або читаємо про подію, яка розвивається повільно чи неквапливу дію героя, то уповільнюється темп (40-50 слів на хвилину).

Про зміни темпу під час читання одного твору учні дізнаються наприкінці року в 2 класі. Вчитель наводить приклад твору, в якому змінюється темп читання. Він (темп) допомагає передати швидкість подій, що відбуваються, підкреслити гостроту, небезпеку моменту, а може й уповільнюватися, коли, наприклад, потрібно передати унікальність подій, одноманітність [65].

Набуті знання про темп читання постійно поповнюються в наступних класах.

Правильне використання інтонаційних особливостей мови доповнюються вдалим промовистим жестикулюванням, мімікою, позою під час читання. Це допомагає передати і настрій, і ставлення до читаного, й оцінку подій та характерів. Потрібно пояснити дітям, що виразно читати з застиглим обличчям неможливо. Говорячи, люди завжди супроводжують свої висловлювання відповідними рухами, змінами виразу обличчя. Головним показником почуття читця чи мовця є вираз обличчя. В його рисах відображаються почуття душі.

Міміка допомагає нам краще зрозуміти співрозмовника, розібратися, що він відчуває. Так, підняті брови, широко розкриті очі, опущені вниз кінчики губ, привідкритий рот є свідченням з здивованості; сум відображають зведені брови, злегка опущені кутики губ.

Для кожного важливо вміти «розшифровувати», «зрозуміти» міміку співрозмовника.

Щоб міміка була виразною, систематично слід промовляти перед дзеркалом кілька різноманітних по емоційності (сумні, веселі, смішні, трагічні) фрази. Слідкувати за тим, як змінюється міміка і чи передає вона відповідну емоцію.

Багато може сказати і жестикуляція співрозмовника.

Ми навіть і не уявляємо, скільки різноманітних жестів використовує людина про спілкуванні, як часто супроводжує ними своє мовлення. Ось що дивно. Мовленню вчать з дитинства, а жести засвоюються природним шляхом, і хоча ніхто наперед не пояснює їх значення, співрозмовники правильно розуміють і використовують їх. Напевно, пояснюється це тим, що жест використовується частіше не сам по собі, а супроводжує слово, іноді уточнює його. Жест не лише уточнює думку, оживляє її, айв поєднанні зі словами посилює її емоційне звучання, сприяє кращому сприйняттю висловленого. Та жестами слід користуватися обережно, вони повинні відповідати суті висловленої думки.

Під час читання рухи теж мають бути природними, помірними, суворо підпорядковуватись потребам виразності, щоб не відволікати уваги слухачів своєю надмірністю чи непродуманістю. Наприклад, під час читання рядків з вірша П. Амбросій «Мороз» :

Гей Морозе не лютуй

Та капусти нам не псуй! -

читець суворим виразом обличчя погрожує морозові пальцем. Вимовляючи з вірша Т. Масенка «Грудень» рядок «... застеляє світ сніжком», з виразом лагідності й замилування поведе перед собою долонями, повернутими вниз.

Поза під час читання має бути природна, красива, ненапружена, без суєтності. Правильне, невіддільне від усього складу думок і почуттів читця положення тіла тримає увагу слухачів, підсилює їх до слухання.

У процесі колективної підготовки до виразного читання якогось твору або уривку з нього учні під керівництвом учителя визначатимуть, які жести й міміка необхідна для вимовлення певного речення, окремих слів. Такі завдання діти виконуватимуть і самостійно [8, 4-7].

Таким чином усне мовлення є в школі одним із найголовніших засобів навчання та виховання. Тому підвищення культури усного мовлення -першочергове завдання кожного педагога. Робота над удосконаленням, відточуванням усного слова вимагає уваги не лише до вживаних слів, не тільки до граматичної будови, а й до звучання, до інтонаційного багатства «живого» мовлення.

Інтонація - невід'ємна риса звукової мови. У сукупності з іншими ознаками мовлення (поза, жести, міміка), інтонація виконує важливі функції, служить засобом комунікації. Практичне засвоєння учнями таких важливих компонентів інтонації, як паузи, мелодика темп, логічні наголоси, поза, жести, міміка, є запорукою осмислення учнями нашого мовлення, усвідомлення виразності рідної мови.

2.2 Підготовка художнього твору до читання та використання в ній засобів логіко-емоційної виразності

Оволодіння технікою мовлення та засобами інтонаційної виразності є важливою передумовою до успішного читання художнього твору, але цього недостатньо. Для правильного вибору прийомів та засобів необхідно провести копіткий аналіз тексту, осмислити його, визначити мету читання.

У підготовці твору до виразного читання виділяються такі основні напрями, як літературознавчий і виконавський аналіз тексту

1. Аналіз тексту

Твір уважно прочитується, визначається його жанр, тема («про що йдеться») та ідея (головна думка). Це необхідно для правильного розуміння задуму автора і подальшого визначення мети читання. Адже, не зрозумівши глибинного змісту твору, неможливо «озвучити» його правильно: «Основне зерно мистецтва художнього слова і весь сенс його міститься не в дикції, не в голосі і навіть не в грамотному розборі фрази чи частини твору, а в умінні правильно трактувати цей твір, тобто, пізнаючи ідею автора, насичувати її своїм, кровним, активним дієвим відношенням» (9, 86).

Ідея твору розкривається через систему образів, серед яких найважливіше значення мають дійові особи: саме через них автор передає свої думки, почуття, світосприймання, ставлення до дійсності. Конфлікт між дійовими особами є серцевиною твору: зрозумівши мотиви дій героїв, ми наблизимося до розкриття ідеї. Саме тому необхідно максимально ясно уявити собі кожного героя (його зовнішність, вік, характер, манеру поведінки, навіть попередній досвід життя), що допоможе зрозуміти мотиви його вчинків, висловлювань, стосунків з іншими дійовими особами, місце і значення в творі. Тільки за умови правильного виконання цього аналізу можна знайти вірні засоби для передачі («малювання голосом») конкретних образів.

2. Визначення мети читання

Осмисливши художній твір - його ідею, систему образів, обставини, де проходить дія, - можна визначити мету читаний. Для чого читається твір? Чим схвилювати, зацікавити слухачів, які викликати емоції? Головну мету звичайно називають «надзавданням» [89], або виконавським завданням. Вона кристалізується поступово, в процесі дійового аналізу, тому що кожний епізод працює на неї, конкретизує, підкріплює.

Кожна частина сюжету, що має логічну завершеність, відокремлюється логічною паузою. Це дає слухачеві можливість краще зрозуміти і відчути прочитане, а виконавцеві - настроїтись на подальше читання.

Аналізуючи кожну частину, тексту, треба вирішити такі завдання:

зрозуміти і розкрити внутрішню логіку подій чи опису (підтекст - те, про що прямо в тексті не говориться, що відчувається за словами як особлива емоційна оцінка, яка визначає сутність думки автора), вибрати тональну емоційну характери стику;

визначити головну думку частини, дати їй умовну назву (можна для цього вибрати цитату з тексту).

Заключна фраза часто несе особливий підтекст. Тому читати її треба досить уповільнено, вагомо, після неї робити велику паузу, щоб дати можливість слухачам пережити прочитане, подумати над ним.

Такий аналіз допомагає сформулювати мету читання, або виконавське завдання, для кожної частини тексту.

3. Аналіз сюжету і композиції твору

Твори для дітей молодшого шкільного віку, як правило, сюжетні. Розуміння структури твору, внутрішньої динаміки розгортання подій допомагає виділити най важливіші точки, на яких треба сконцентрувати увагу.

Елементи сюжету - це експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація, розв'язка, кінцівка, епілог (експозиції та епілогу в маленькому творі може й не бути).

Мета експозиції - привернути увагу слухача, підготувати до сприйняття на ступних подій. Вона потребує розповідних інтонацій.

Часто твори починаються відразу Із зав'язки, яка вводить до початку дії (конфлікту). В цій частині з'являються герої - дійові особи, створюються перші враження про них, від чого залежить ступінь подальшого розуміння тексту.

Розвиток дії веде до найвищої, найбільш напруженої точки розповіді - кульмінації, в якій найяскравіше виявляється ідея твору; після цього моменту в дії настає злам Виділення кульмінації під час читання (темпом, силою голосу, мелодикою, паузами) обов'язкове.

Розв'язка - найчастіше заключна частина Вона вносить розрядку в дію, підводить підсумок подій (розставляє все по своїх місцях).

4. Аналіз лексичних особливостей тексту

Мова художнього твору теж потребує спеціальної уваги, а саме необхідно:

1) уточнити тлумачення слів, значення яких неясне, вибрати способи їх пояснення дитині;

перевірити наголос у словах, вимова яких викликає сумнів (особливо у віршованих рядках, де помилковий наголос може зламати ритм);

виявити всі художні особливості мови автора («розшифрувати» метафори, проаналізувати уособлення, порівняння, підкреслити випадки звукопису тощо);

визначити стилістичні особливості мови героїв твору

5. Розмітка тексту для читання

Наступний етап роботи - робоча розмітка тексту спеціальними знаками (створення партитури), яка вимагає глибокого проникнення у зміст та емоційний характер кожної фрази. Знаками виділяють паузи, головні слова (логічний наголос), повороти мелодики, зміни темпу.

Найбільш поширені умовні знаки партитури наводяться у Додатку 1.

6. Вправляння у читанні тексту.

Слід зазначити, що підготовка до читання ліричних творів істотно відрізняється, адже вони не мають сюжету, невеликі за обсягом, але вагомі за змістом і своєрідні за формою. Головне в них - почуття ліричного героя, емоційна оцінка фактів життя або їх філософське осмислення, а в підтексті - чуттєвий стан автора. Тому до завдання виконавця входить осмислити глибинний зміст твору і через нього визначити настрій, з яким його треба читати.

При аналізі велику допомогу може надавати історична довідка про час і оточення поета, події, умови, за яких народився твір. Ці відомості, цікаві і важливі для виконавця, не завжди доречно подавати дітям, але, закладені у підтекст, вони являють собою основу створення ліричного образу, правильного розуміння і сприймання тексту твору.

Головне завдання учителя - вчити дітей сприймати художнє слово, розуміти художні образи, заховані в метафорі, адекватно відгукуватися на почуття. Як вважає більшість майстрів-виконавців, аналітичні розмови навколо ліричного твору руйнують його емоційність, поетичну виразність, тому виразне читання в значній мірі виконує функцію аналізу віршів на уроках, особливо в молодших класах.

Орієнтовний план підготовки до виразного читання оповідання В. Сухомлинського «Іменинний обід»

(Читанка.- 2 кл.- С. 71).

Ідея: треба вчитись бути людиною.

Образи: Ніна - семирічна дівчинка, у якої сором перед подругами за бабусину немічність сильніший за любов і повагу до бабусі; відверта, можливо, вередлива; мама - мудра, спокійна, образилась за бабусю і переживає за душевну черствість доньки; бабуся («за кадром») - старенька, виснажена працею, найшановніший член сім'ї.

Сюжет: сім'я готується до дня народження Ніни.

Елементи сюжету

Експозиція: «У Ніни велика сім'я.»

Зав'язка: «Скоро день народження...»

Розвиток дії: «Ось і настав цей день».

Кульмінація: «Мама зблідла».

Розв'язка: «Іменинного обіду не буде».

Кінцівка: «Будь справжньою людиною».

Частина перша: «Ніна і її сім'я»

Мета читання: звернути увагу на те, що сім'я Ніни велика, дружна; викликати повагу до бабусі, співчуття до її старості.

У Ніни | велика сім'я: || мати, | батько, | два брати. | дві сестри | й бабуся. Ніна - | найменша. | їй восьмий рік. || Бабуся - | найстарша. | їй вісімдесят два роки. || У бабусі | тремтять р_уки. || Несе ложку бабуся - | ложка дрижить, | крапельки | падають на стіл. ||	Розповідно. 3 милуванням. 3 повагою Тихо, співчутливо.

Частина друга: «Скоро день народження!»

Мета читання: порадіти з Ніною; викликати піднесений настрій передчут тя свята.

Скоро І день народження Ніни. || Мама сказала, | що на її - іменини | у них буде | святковий обід. || На обід | Ніна хай запросить подруг	Піднесено: обід - це подарунок від мами!

Частина третя: «А якщо подруги сміятимуться?»

Мета читання: передати наростання хвилювання дівчинки, яка соромиться бабусі.

Ось і настав цей день. | Мама | накриває стіл | білою скатертиною. | | Ніна подумала: | «Це ж і бабуся І за стіл сяде. А в неї ж | руки тремтять. || Подруги | сміятимуться. || Розкажуть потім у школі, |що в Ніниної бабусі | руки тремтять». || Ніна тихенько | сказала мамі: |Вередливо Мамо, | хай бабуся | сьогодні за стіл не сідає. || Чому? І - здивувалась мама. II В неї руки тремтять. Ц Капає | на стіл. ||	Урочисто, радісно. Тихо, задумливо. Сполохано «Пере- дражнюючи» пиха тих подруг - (улесливо, комизячись, сердито,...).-

Частина четверта: «.Свята не буде...»

Мета читання переконати дітей у справедливості маминого рішення.

Мама | зблідла. ||| Не сказавши й слова, | вона зняла зі столу білу скатертину | і сховала її в шафу. ||| Довго сиділа мовчки, | потім сказала: | -У нас сьогодні бабуся | хвора. ||Тому іменинного обіду | не буде. || Поздоровляю тебе, | Ніно, |з днем народження. || Моє тобі побажання: | будь справжньою людиною. ||	Суворо, з нотками розчарування. Сухо.

Разом з умінням виразно читати учителю необхідно володіти умінням аналізувати та оцінювати виразне читання. Оцінки на рівні констатації: «Добре!», «Мені сподобалось!» або «Треба було голосніше», «Не дуже виразно» - явно недостатньо, щоб формувати свідоме ставлення до виразності читання.

Оцінювання потребує спеціальної організації уваги: по ходу прослуховування виконавця необхідно коротко занотовувати свої зауваження, щоб потім на їхній ос нові скласти зв'язний відгук.

Аналізу підлягають такі якості виконання:

техніка читання;

рівень володіння інтонаційними засобами мовлення;

ступінь досягнення мети читання (розуміння змісту).

Для запису зауважень пропонуємо розділити сторінку на 2 частини («Техніка читання» та «Інтонаційні засоби»), в, яких позначати як очевидні достоїнства, знахідки (+), так і недоліки (-).

Пропонуємо орієнтовні питання (див. Додаток 4), які допоможуть в роботі впродовж прослуховування, а пізніше стануть опорою для зв'язного аналізу (що треба тримати в полі зору) або розгорнутого відгуку.

Процес навчання учнів виразному читанню вимагає від учителя вміння організувати обговорення можливих варіантів інтонаційного втілення, а також їх стисле рецензування самим вчителем і учнями. Ця важка робота потребує пильної уваги, напруження пам'яті, вміння вчасно і тактовно все поставити на своє місце «В процесі такої роботи діти, яким буває властиво дивитись не бачачи, слухати не чуючи, говорити не знаючи, привчаються слухати і чути. Крім того, вони вчаться коректно аналізувати читання інших, а також стають вимогливішими до свого класного виконання...» [3, 9-13].