Методика вивчення дисципліни "Загальна екологія" майбутніми техніками-екологами

Обов'язковим компонентом навчального процесу є контроль знань, умінь і навичок, тобто перевірка його результативності.

Наказом Міністерства освіти України від 02.06.1993 р. № 161 передбачено два види контролю знань студентів:

Ш Поточний - проводиться на семінарських, лабораторних, практичних заняттях, після закінчення виробничої та переддипломної практик з метою перевірки рівня підготовленості студента до виконання конкретної роботи, у тому числі самостійної;

Ш підсумковий - здійснюється на певному освітньому (кваліфікаційному) рівні навчання або окремих його закінчених етапах. Цей контроль включає семестровий диференційований залік, семестровий екзамен та державну атестацію з охопленням усього переліку питань теоретичної і практичної підготовки студентів.

Головна мета контролю - забезпечення ефективності навчального процесу приведенням його до системи знань, умінь і навичок, самостійного застосування здобутих знань на практиці, стимулювання навчальної діяльності студентів, формування у них прагнення до самоосвіти.

За місцем у навчальному процесі виділяють: попередній, поточний періодичний і підсумковий контроль.

Попередній контроль здійснюється як правило з діагностичною метою перед вивченням нової теми або початком вивчення курсу для з'ясування загального рівня підготовки студентів з предмета, щоб намітити організацію майбутнього процесу навчання; використовується у поточній діяльності, він полягає у систематичному спостереженні за навчальної діяльністю студентів. Мета такого контролю - отримання оперативних даних про рівень успішності студентів і якість навчальної роботи.

Періодичний контроль передбачає виявлення і оцінку знань, умінь і навичок студентів, засвоєних на попередніх заняттях, з метою визначення, наскільки успішно вони володіють системою знань, чи відповідають ці знання програмі. Різновидом періодичного є тематичний контроль, що полягає у перевірці та оцінюванні знань з кожної теми і спрямований на те, щоб кожен студент засвоїв тему.

Підсумковий контроль має на меті перевірку рівня засвоєння знань за тривалий період навчання (за семестр, рік, чи після завершення блоку вивчення дисципліни). Основна форма підсумкового контролю - залік та іспит.

Важливим аспектом контролю є його зміст, що залежить від завдань і виду контролю. Зокрема, на підготовчому етапі контролюється підготовленість і готовність студентів до наступного засвоєння курсу. Важливо виявити вміння студентів мислити, розуміти зв'язки і взаємозалежності між фактами і явищами. Ефективність контролю залежить від рівня його організації : часу проведення контрольних занять, їх частоти й послідовності, характеру і форм самостійної роботи студентів (індивідуальна, групова, фронтальна), використання дидактичних і технічних засобів навчання, поєднання контролю і самоконтролю (письмова, усна, графічна, практична, тестова, програмована перевірка), фіксування і оформлення даних контролю.

Для активізації методики навчання застосовують модульний або блочно-модульний принцип побудови навчальних програм і навчального процесу в цілому. Модуль - це відносно самостійна частина навчального курсу, що містить одне або кілька близьких за змістом і фундаментальних за значенням понять(законів, принципів). Зміст модуля викладач у стислій формі пояснює на оглядово-установчій лекції на початку вивчення кожного з модулів.

Для ефективної перевірки рівня засвоєння студентами знань, умінь та навичок з навчальної дисципліни використовують різні методи і форми контролю. Найпоширенішими методами контролю є: усний контроль, письмовий, тестовий, графічний, програмований контроль, практична перевірка, а також методи самоконтролю і самооцінки[28].

Усний контроль здійснюється шляхом індивідуального і фронтального опитування. При індивідуальному опитуванні учитель ставить перед учнем декілька запитань, при фронтальному -- серію логічно пов'язаних між собою питань перед усім класом. Правильність відповідей визначається учителем, коментується. За підсумками контролю виставляються оцінки.

Метод письмового контролю здійснюється за допомогою контрольних робіт, творів, переказів, диктантів, письмових заліків і под., які можуть бути короткочасними (15 - 20 хв.) і протягом усього уроку. Письмовий контроль відрізняється також глибиною діагностики (поверховий зріз чи ґрунтовний аналіз). Види письмового фронтального контролю - контрольна робота: диктант, розв'язування задач, побудова графіків, схем, розрахунки, рецензування усних відповідей студентів.

Для визначення рівня сформованості знань вмінь з навчальної дисципліни користуються методом тестування. Тестовий контроль як засіб оптимізації навчального процесу одержав у вузах широке розповсюдження. За визначенням Є.А.Михаличова, «тести є одним з видів навчальних завдань, які використовуються для контролю і діагностики знань»[31,с.16]. Виокремлюють тести відкритої форми (із вільно конструйованими відповідями) і тести закритої форми (із запропонованими відповідями).

Класифікація тестових завдань представлена на рис. 1.1

Рис.1.1 Класифікація тестових завдань

Графічний метод (складання схем, проектів, побудова графіків) широко використовують для спеціальних дисциплін.

Практичний метод використовують на практичних і теоретичних заняттях для перевірки знань і навичок.

Змішаний поєднує усний, програмований, графічний.

Лабораторно - експериментальний метод контролю використовують на практичних і лабораторних роботах.

Самоконтроль - це самооцінка, перевірка й оцінка один одного, рецензування робіт, відповідей, вибір методів залежить від дидактичної мети, призначення контролю дисципліни, що вивчається, теми, умов проведення контролю. Під час перевірки знань, умінь і навичок викладач повинен враховувати педагогічні вимоги до контролю та оцінки, а також знати систему й критерії оцінювання знань.

Розрізняють такі педагогічні вимоги до контролю знань, умінь і навичок: об'єктивність, систематичність, індивідуальність, своєчасність, дієвість, єдність вимог викладачів, авторитетність і значимість оцінки, різноманітність форм і методів контролю.

Відомі педагоги М.Пирогов, К.Ушинський, П Каптєрєв у свій час піддавали критиці «екзаменаційний напрям» як «офіційний звіт про знання» як контроль «миттєвих знань». Іспит за їхнім глибоким переконанням - це значна частина часу, що відбирається від навчального процесу і підготовка до іспитів як правило поспішна та безсистемна; іспити викликають «штучне збудження в учнів сил, напруги, що шкодить здоров'ю» (П. Каптєрєв)[17,с.72].

РОЗДІЛ ІІ. Методика проведення занять та тестового контролю з дисципліни «Загальна екологія»

2.1 Аналіз підготовки сучасного фахівця галузі екології під час вивчення дисципліни «Загальна екологія»

Становлення України як самостійної держави, її національне відродження та перехід до ринкових відносин кардинально впливають на роль спеціалістів з вищою освітою. Особливе місце серед них посідають майбутні екологи як високо компетенції всебічно освічені фахівці. В умовах сучасного стану навколишнього природного середовища Україна потребує кадрів, які були б готові розв'язати багаточисельні проблеми природокористування, охорони довкілля. Людство переживає надзвичайно важливий, критичний період своєї історії період небаченого досі, загрозливого для існування цивілізації зростання низки негативних факторів: деградації природи, деградації людської моралі, зростання бідності, поширення хвороб, голоду, злочинності, агресивності, зростання до критичного рівня конфлікту між техносферою і біосферою[6,с.288].

У 1991 р. було прийнято Закон України "Про охорону навколишнього середовища". У 7 статті цього закону «Освіта і виховання в галузі охорони навколишнього природного середовища» мова йде про те, що підготовку спеціалістів у галузі охорони навколишнього середовища здійснюють спеціально визначені вищі та професійні навчальні заклади.

Система вищої екологічної освіти України знаходиться на складній і відповідній стадії свого буття. Справа в тому, що у Концепції України з екологічної освіти, в якій розроблено комплекс заходів у світлі Болонської декларації, до якої Україна приєдналася у травні 2005 р., проблема корегування назв екологічних напрямів і спеціальностей, структури і специфіки підготовки фахівців цієї галузі досі не вирішена. Останній освітній стандарт для фахівців-екологів затверджено лише 15 червня 2004 р., і тільки поки що з базової екологічної освіти[3,с.3].

Не слід забувати, що потреба у фахівцях-екологах за напрямом «Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування» в Україні обумовлена рядом об'єктивних факторів:

- проголошенням України як території екологічного лиха;

- важким екологічним станом навколишнього середовища, обумовленим зростанням промисловості та кількості транспортних засобів як наслідок забрудненням повітря, води та ґрунтів;

- наявністю великої кількості екологічно-небезпечних підприємств на території України, атомних станцій, суднобудівних підприємств, підприємств металургії, шахт, виробництв будівної галузі та ін.;

- зростаючим використанням населенням продукції сфери побуту та харчування і як наслідок зростаючою кількістю утворених відходів;

- створенням нових господарських комплексів, міжнаціональних корпорацій, фінансово-промислових груп, спільних підприємств і як наслідок збільшенням утворених відходів;

- деградацією навколишнього середовища від дій антропогенного фактору та ін.[5,с.4].

Сьогодні важко знайти вищий навчальний заклад І- ІІ рівня акредитації, який би не готував фахівців-екологів кваліфікаційного рівня молодший спеціаліст для багатьох галузей: освітянської, державних установ управління в галузі охорони навколишнього середовища та природокористування, установ та організацій народного господарства (сільського, лісового, водного господарства, енергетики, транспорту тощо).

Вимоги до професійних якостей фахівців даної галузі вироблялися десятиріччями. Сьогодні в період активного зростання рівня технічних досягнень та збільшення кількості екологічних аварій та катастроф технічного характеру еколог повинен володіти широким спектром академічної, інженерної та професійної освіти[43]. Програми підготовки фахівців-екологів повинні передбачати:

- здобуття відповідного обсягу теоретичних знань з загальної екології, орієнтованих на майбутню галузеву діяльність; розвиток необхідного обсягу практичних екологічних знань в галузі охорони довкілля та раціонального природокористування, уміння самостійно аналізувати і моделювати екологічні ситуації з орієнтацією на управління ними;

- розвиток усвідомлення реальності екологічної кризи і шляхів її запобігання; здобуття навичок у розв'язанні галузевих, загальних локальних і регіональних екологічних проблем, уміння користуватися екологічними нормативно-правовими документами;

- розвиток здатності оцінювати екологічні ситуації і здійснювати заходи по охороні довкілля з позицій сучасної екології, політики, економіки, законодавства;

- формування активної громадської позиції щодо вирішення проблем захисту довкілля і збереження біосфери; вміння активно користуватись сучасними інформаційними технологіями для вирішення екологічних завдань.

Екологія - це наука з природничим фундаментом та міждисциплінарними зв'язками, основу якої складають біологія й хімія. Зміст цих дисциплін у навчальних закладах викладається послідовно такими шляхами:

а) в лекційному і лабораторно-практичному матеріалі нормативних дисциплін природничо-наукової підготовки запроваджуються біологічні і хімічні приклади, поняття, правила, теорії та закономірності з екологічним підтекстом. Уміння оперувати біологічними і хімічними символами (наприклад, еволюція, генотип-фенотип, моль речовини, ступінь окислення, термодинамічно відкрита система і т. ін.);

б) запроваджуються спеціальні курси хіміко-біологічного змісту. Підставою для введення тієї чи іншої дисципліни повинні бути тільки освітньо-кваліфікаційна програма з підготовки фахівців, що визначають знання й уміння майбутнього еколога;

в) проводяться обговорення, «круглі столи», дискусії, ділові ігри щодо біологічних (екологічних) наслідків будь-якої людської діяльності. Вирішувати задачі на зразок: «що буде в екосистемі якщо:», «ваші управлінські рішення на певній посаді при показниках біологічного чи хімічного моніторингу довкілля» та ін.[6,с.2].

Спеціалісти з питань екологічного контролю поповнять загони в місцях пропуску через державний кордон України для попередження переміщення екологічно-небезпечних для довкілля і людини речовин. Саме тому, що екологія сьогодні використовує дуже широкий спектр спеціальностей, дати суворе визначення професії «еколог» неможливо. Головне для майбутнього еколога - це розуміння того, що природа для нього невід'ємна частина життя, що важливо зупинити або сповільнити наростаючу деградацію природного навколишнього середовища. Діяльність еколога будь-якої спеціальності спрямована на досягнення гармонійного співіснування людини і природи[7].

Фахівці-екологи технічного напряму підготовки зможуть діагностувати експлуатацію природоохоронного обладнання, обладнання екологічних та хімічних лабораторій.

Відповідно до Постанови кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 р. №787 з 2012 р. перелік фахівців, які будуть готуватись за екологічним напрямом, розширено, додали нові:

- прикладна екологія та збалансоване природокористування;

- екологічна безпека;

- екологічний контроль та аудит;

- радіологія;

- заповідна справа.

Сфера діяльності фахівців-екологів досить різноманітна:

- середні навчальні заклади;

- заклади та установи, що забезпечують охорону навколишнього середовища;

- органи контролю за дотриманням екологічних норм;

- науково-дослідні інститути;

- митні структури;

- ДАІ;

- екологічні підрозділи підприємств та організацій, органи управління екологічною та ядерною безпекою;

- ботанічні сади;

- зоосади;

- заклади та установи ландшафтного дизайну.

Разом з зростанням уваги до екологічних проблем у суспільстві зростає потреба й у фахівцях-екологах. І це обіцяє екологам добрі перспективи у працевлаштуванні.

Таким чином, професіонал-еколог повинен мати свій «менталітет» з хімічним, технічним, соціальним, географічним, економічним, юридичним, педагогічним та ін. забезпеченням, що відповідає вимогам сталого розвитку суспільства.

Необхідним елементом навчання на спеціальності є щорічні польові та технологічні практики, що дають студентам практичні навички вивчення стану довкілля та методів охорони екосистем. Практична підготовка студента-еколога, що включає загально-екологічну, ландшафтно-екологічну практики та стажування, здійснюється на різноманітних підприємствах галузі, у провідних науково-дослідних, проектно-конструкторських установах, екологічних інспекціях регіону тощо.

Навчання включає лекційний матеріал, семінарські, практичні, лабораторні заняття, самостійну роботу, що становить 40-50% від загального часу, навчальну та виробничу практики.

Контроль знань студентів здійснюється за допомогою тестових завдань, письмових колоквіумів тощо. Для оцінки знань студентів використовують шкалу оцінок за ЕСTS (Положення про модульно-рейтингову систему навчання студентів та оцінювання їхніх знань).

Кожен студент у процесі навчання має можливість проводити власні наукові дослідження під керівництвом фахівців. Результатом таких робіт є наукові публікації та участь студентів у наукових конференціях.

Програма навчального закладу ставить собі за мету виховати людину з широким світоглядом, зробити із нього освіченого фахівця, який набуде навичок саме професійного мислення і знання в загальних питаннях.

У кваліфікаційній характеристиці зі спеціальності 5.04010602 «Прикладна екологія» за професійним спрямуванням 0401 «Природничі науки» вказується, що спеціаліст має:

бути підготовленим до активної творчої професійної та соціальної діяльності;

оволодівати новими знаннями;

вільно володіти державною мовою;

уміти визначати економічну ефективність запропонованих заходів;

мати високі моральні якості;

бути взірцем у дотриманні державної трудової дисципліни;

володіти законодавчою базою про охорону праці з метою проведення різних видів і інструктажу з охорони праці.

Якщо спеціаліст-еколог стає викладачем вищої школи, то крім зазначеного він має:

досконало знати методичні особливості елементів дидактичної системи, навчальний предмет, який він викладає;

знати педагогіку (дидактику), психологію, педагогічну майстерність, передові педагогічні технології;

володіти методикою навчання предмета;

володіти оптимальним вибором елементів дидактичної системи.

Навчальний процес - являє собою систему організації навчально-виховної діяльності, в основі якої - органічна єдність і взаємозв'язок викладача і студента; спрямована на досягнення цілей навчання й виховання. Методика викладання повинна розглядатись у комплексі, тобто необхідні не лише знання і навички, але і практична діяльність (певний досвід творчої діяльності та соціально-економічного спілкування). Тому у процесі навчання слід спрямовуватись на самоосвіту та вміння використовувати нові знання, які під час навчання можна практикувати у формі ігрових методик навчання як сучасних методів активізації навчальної діяльності.

Організаційно-методичне забезпечення навчального процесу ґрунтується на розробленні навчально-методичного комплексу спеціальності і відповідних дисциплін. Навчально-методичний комплекс - це сукупність нормативних та навчально-методичних матеріалів на паперовій та/або в електронній формах, необхідних і достатніх для ефективного виконання студентами робочої програми навчальної дисципліни, передбаченої навчальним планом підготовки студентів відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня за напрямом підготовки

Навчально-методичний комплекс повинен забезпечити всі основні етапи педагогічного процесу - повідомлення навчальної інформації і її сприйняття, закріплення й удосконалення знань, умінь і навичок, їх застосування й контролю, та основних функцій освітнього процесу - освітньої, виховної та розвиваючої. Навчально-методичний комплекс розроблюються для всіх навчальних дисциплін відповідно до навчального плану(див. додаток А):

Навчальна програма є обов'язковим документом, що використовується викладачем і студентами як база для вивчення даної дисципліни. Навчальна програма - документ, що визначає зміст і обсяг знань, умінь і навичок, які необхідно засвоїти з кожного навчального предмета, а також зміст розділів і тем з розподілом їх за роками навчання. У програмі формулюється мета і завдання вивчення курсу, подається її стисла характеристика, короткий зміст тем курсу, зміст практичних і семінарських занять, форми самостійної роботи і контролю знань, науково-методична література. Розробляється також сітка розподілу навчальних годин за всіма видами робіт.

Кожна проблема навчальної дисципліни трансформується в лекцію або урок з конкретної теми. При цьому весь курс можна представити у вигляді блоків-модулів.

Робоча програма навчальної дисципліни «Загальна екологія», складається і оформлюється відповідно до Положення про робочу програму навчальної дисципліни, затверджується на засіданні циклової комісії екологічних дисциплін.

Навчальна дисципліна «Загальна екологія» є однією з провідних наукових дисциплін, які вивчаються студентами коледжу за напрямом 0401 «Природничі науки», спеціальності 5.04010602 «Прикладна екологія», вона входить до циклу природничо-наукової підготовки, що містить основи екологічних знань, найголовніші положення якої є взаємовідносини живих організмів з усіма фізичними, хімічними та біологічними факторами, які в сукупності діють на ці організми.

Серед навчальних дисциплін, які вивчаються студентами екологами, «Загальна екологія» має за мету передати студентам знання про:

закономірності взаємодії суспільства та природи;

екологічні терміни і визначення, історичні періоди у розвитку взаємовідносин людини з довкіллям;

структуру природного середовища;

опанувати питання про загальні властивості біосфери, її склад та функціонування;

розглянути явища кругообігу речовин та енергії у біосфері;

природні ресурси Землі;

основи економіки природокористування.

Тому одним із основних завдань дисципліни є формування базових екологічних знань, основ екологічного мислення професійного фахівця, здатного не тільки грамотно, науково обгрунтовано використовувати природу, але і захищати її, здійснювати вагомий внесок у формування масової екологічної свідомості населення, набувати необхідних умінь для прийняття правильних відповідних рішень тощо.

Робоча навчальна програма дисципліни «Загальна екологія» включає виклад конкретного змісту дисципліни, послідовність її вивчення, організаційні форми навчання, форми і способи поточного і підсумкового контролю, літературні джерела і технічні засоби навчання. Структурні складові робочої навчальної програми дисципліни: тематичний план, завдання для самостійної і індивідуальної роботи, методи поточного і підсумкового контролю, перелік навчально-методичної літератури і технічних засобів навчання. Робоча програма затверджуються спочатку на цикловій комісії, а потім заступником директора з навчальної роботи.

Робоча програма складається ведучим викладачем з прив'язкою до конкретного потоку студентів, для яких викладається дана дисципліна, тобто «Загальна екологія» викладається для студентів, які навчаються на ІІ курсі. Приклад робочої програми представлений у додатку А.

Метою дисципліни є надання майбутнім фахівцям науково-теоретичних знань і практичних навиків, спрямованих на визначення періодів, задач і перспектив у розвитку взаємовідносин між живими організмами і оточуючою їх природою, а також формування у студентів сучасного екологічного світогляду та його інформаційного забезпечення.

При вивченні курсу «Загальна екологія» студенти повинні набути знань з теоретичних аспектів загальної екології. Після засвоєння матеріалу з теоретичної частини слід перейти до вивчення практичних питань загальної екології, до яких належать: основні джерела антропогенного забруднення довкілля; охорона атмосфери, гідросфери, літосфери; охорона рослинного та тваринного світу.

Ця дисципліна забезпечує формування базових екологічних знань, основ екологічного мислення професійного фахівця, здатного не тільки грамотно, науково обгрунтовано використовувати природу, але і захищати її, здійснювати вагомий внесок у формування масової екологічної свідомості населення, набувати необхідних умінь для прийняття правильних відповідних рішень тощо.

Курс має на меті ознайомлення студентів з основними положеннями екологічної науки, а саме: вчення про біосферу та екосистеми, проблемою джерел та потоків енергії в екосистемах, закономірностями дії екологічних факторів. Передбачається також вивчення біотичних взаємовідносин між окремими організмами та їх популяціями.

Опанувавши курс даної дисципліни, студенти повинні знати: екологічні терміни і визначення, історичні періоди у розвитку взаємовідносин людини з довкіллям, структуру природного середовища, опанувати питання про загальні властивості біосфери, її склад та функціонування; розглянути явища кругообігу речовин та енергії у біосфері; природні ресурси Землі; основи економіки природокористування.

Студенти повинні вміти: знаходити і виокремлювати важливі екологічні аспекти в багатому потоці наукової та суспільної інформації; аналізувати проблеми довкілля, спираючись на знання екологічних процесів, що в ньому відбуваються; конспектувати лекції та навчальну літературу, працювати з різними джерелами екологічної інформації, використовувати у роботі над рефератами, при підготовці до семінарів; висловлювати власні думки, робити узагальнення, аргументувати свої твердження та висновки.

Програма навчальної дисципліни побудована за модульним принципом. Кожен з модулів є логічно завершеною складовою системи знань та умінь, що визначені необхідні для формування фахівця освітньо-кваліфікаційного рівня «молодший спеціаліст». Дисципліну поділено на 2 змістових модулі, які об'єднують лекційний матеріал і лабораторно-практичні роботи.

Вивчення курсу «Загальна екологія» здійснюється на основі знань, отриманих з дисциплін вища математика, фізика, ботаніка, неорганічна хімія, мікробіологія, геологія з основами геоморфології, гідрологія, ґрунтознавство.

Загальний обсяг курсу «Загальна екологія» складає 108 годин. Кількість аудиторних годин - 50, з них 20 годин теоретичних та 22 години - практичних занять, на самостійне вивчення виділяється 66 години.

Виходячи із загального обсягу часу, відведеного на вивчення дисципліни в ІV-ому семестрі, семестровий розрахунковий рейтинг з навчальної роботи встановлено в розмірі 70 балів ( 70 % від загальної кількості балів рейтингу за семестр), з іспиту - 30 балів (30 %).

Виконання кожної лабораторно-практичної роботи оцінюється відповідно до складності та обсягів виконаної роботи.

Для оптимізації навчального процесу необхідно складати тематичний план, який включає тематику лекцій і практичних (семінарських) занять. При цьому в кожній лекції формулюються питання відповідно до кількості годин, відведених на цю тему в робочій програмі. Кожна лекція була розрахована на дві академічні години (1 пара) і складалася з трьох або чотирьох тематичних питань, а практичне заняття включає також три чотири питання.

Останнім етапом розроблення є складання структурно-логічної схеми узгодження дисципліни, що викладається, з іншими дисциплінами. Внутрішньо предметні зв'язки - вибір аспектних проблем, які є наскрізними для конкретної навчальної дисципліни і застосовуються у процесі аналізу явищ, які вивчає даний предмет. Для цього слід активізувати попередні знання, отримані у попередніх темах курсу. До робочої програми додано листок узгодження змісту цієї робочої програми з викладачами, які раніше викладали профільні дисципліни, а також дисципліни, які викладаються паралельно з нею.

Контроль за успішністю та знаннями здійснюють у формах усного захисту практичних робіт та іспиту з дисципліни.

З метою покращення викладання дисципліни «Загальна екологія», було проведено анкетування студентів Боярського коледжу екології і природних ресурсів. В опитуванні приймали участь студенти в кількості 56 чоловік, ІІ, ІІІ, ІVкурсів, спеціальності «Прикладна екологія».

Студентам даного навчального закладу було запропоновано питання, згруповані в анкету, на які необхідно було дати відповідь шляхом проставляння позначки у визначеному місці. Після закінчення анкетування проведений розрахунок варіантів відповідей у відсотках до загальної кількості опитуваних.

Наводимо розширені результати анкетування:

На перше запитання анкети «На Вашу думку, викладач викладає свій предмет?» переважна більшість (87,5%) студентів дали відповіді, що зрозуміло, доступно, знає предмет, але не завжди доступно пояснює навчальний матеріал - 10,7%, «недоступно, на заняттях мало що зрозуміло» - 1,8%. Це свідчить про те що більшість викладачів мають добру методичну та наукову підготовку.

На друге запитання анкети: «Як Ви вважаєте темп викладання навчального матеріалу…?» студенти відмітили, що темп викладання нормальний і становить 76,8%, швидкий - 19,6% і 3,5% - повільний.

На третє запитання : «Чи цікаво Вам на заняттях?» на думку 85,7% студентів - все залежить від теми заняття.

На четверте запитання: «Викладач зазвичай говорить…?» 100% опитуваних вказали, що викладач зазвичай говорить нормально.

На п'яте запитання: «Вести конспект лекції з даної дисципліни?» нами встановлено що вести конспект лекції з даної дисципліни легко на це запитання відповіло 84% студентів, 14,2% студентів важко і тільки 1,8% студентів вважають неможливо.

На запитання «Чи спонукає викладач до обговорення незрозумілих питань теми під час заняття?» незначні розбіжності у відповідях студентів розподілилися таким чином: 44,6% вважають що завжди, 34% інколи, 21,4% ніколи. Про це свідчить те що викладачі спонукають студентів до обговорення незрозумілих питань.

На запитання «Чи використовує викладач наочні, технічні та аудіо- відео засоби навчання при викладенні теми?». Більшість студентів дали позитивні відповіді на дане запитання, так - 39,2%, інколи - 39,2% і тільки 21,4% опитуваних дали відповідь ні.

Запитання «Як викладач ставиться до студентів?» більшість студентів (85,7%) відповіли, що ставлення викладача є тактовним; незначна кількість студентів відмітили, що «не відрізняється високою тактовністю і культурою» 12,5%; варіант «поводить себе зверхньо, не рахується з думкою студентів» був привабливий лише 1,7% опитаних студентів. Студенти, як правило, звертають увагу на ставлення викладача до студентів у групі.

На запитання «Наскільки застосування наочності дозволяє краще зрозуміти навчальний матеріал?» 66% опитаних студентів відповіли, що як правило допомагає зрозуміти матеріал. Слід відмітити, що жоден студент не дав відповіді про те що застосування наочності не допомагає під час вивчення нового матеріалу.

В результаті проведення анкетування ми з'ясували що більшість студентів (93%) вважають, що викладачі дають чітко і ясно відповіді на запитання, а незначна кількість студентів (7%) відповіли «незрозуміло».

На запитання «Чи дисципліновано викладач ставиться до заняття?» студенти відповіли, що викладач відповідальний і вимагає такого ж ставлення від студентів - 94,6% від загальної кількості студентів які приймали участь в анкетуванні; 3,5% студентів вважають що викладач дисциплінований, але не слідкує за дисципліною студентів і лише 1,8% опитаних студентів відмітили, що викладач спізнюється на заняття і дозволяє це робити студентам.

На останнє запитання анкети у якій формі краще сприймається новий матеріал, більшість студентів (66%) вважають що найкраще при проведенні бесіди або розповіді. 26,8% опитуваних відповіли, що новий матеріал краще сприймається при ілюструванні та демонструванні і 7,2% відмітили, що найкраще сприймається новий матеріал при чіткому наведенні теоретичних визначень.

Результати анкетування студентів доречно завершити таким підсумком, що дисципліна викладається на високому рівні, викладач ерудований, використовує інтерактивні методи навчання заохочує студентів до роботи.

2.2 Методика проведення лекційного заняття з дисципліни «Загальна екологія»

Упродовж усієї історії розвитку вищої школи провідною організаційною формою і методом навчання була лекція. З неї починається перше ознайомлення студентів з навчальною дисципліною, саме вона закладає основу наукових знань.

Лекція головна ланка дидактичного циклу навчання у вищому навчальному закладі. її метою є формування орієнтовної основи для наступного засвоєння студентами навчального матеріалу.

Чим більший досвід викладача у читанні лекцій як конкретної навчальної дисципліни, тим менше він вдається до повного читання тексту лекції в аудиторії, а веде вільну розповідь з поясненням. З роками йому можуть знадобитися лише план та список літератури. Та навіть у такому випадку напередодні лекції чи перед її початком більшість викладачів переглядають конспект лекції, пригадують її зміст, акцентують увагу на основних її моментах.

Щоб лекція не привчала студентів до пасивного сприйняття наукової інформації, слід застосовувати проблемний підхід. Пам'ятаючи, що лекція монологічна лише за формою, й аж ніяк не за змістом, слід обирати діалогову форму її проведення. Це дозволяє активізувати мислення студентів, залучає їх до формулювання висновків, пригадування попереднього матеріалу, наведення власних прикладів тощо.

У кожного викладача - свій неповторний стиль читання лекцій і кожний по-різному проводить лекційні заняття. Та за будь-яких обставин викладач має дотримуватися типових й обов'язкових правил читання лекції:

а) говорити чітко, виразно, достатньо голосно, щоб добре було чути всій аудиторії;

б) не перетворювати проведення лекції на дослівне читання тексту, а робити відступи, говорити по пам'яті;

в) тримати в полі зору всю аудиторію, а не подовгу зупиниш погляд на якійсь одній точці, чи взагалі дивитися у вікно;

г) говорити не кваплячись, змінювати інтонацію, темп, уникати монотонності;

д) по ходу лекції не відхилятися від основного її змісту;

ж) практикувати повтори основного найсуттєвішого матеріалу, щоб підтримувати увагу студентів упродовж лекції, задавати запитання студентам;

з) бути тактовним, наполегливим і вимогливим, виявляти інтерес до всього, що діється па лекції.

Читання лекцій вимагає від викладача певних лекторських рис емоційності, володіння дикцією, ораторськими прийомами, культурою мовлення, умінням контактувати, а не конфліктувати зі студентською аудиторією.

Для досягнення поставлених завдань лекції викладач може вдатися до спогадів, пов'язаних з власним навчанням чи роботою, розповісти пристойний жарі, використати технічні засоби навчання, вдатися до дослівного цитування літератури, але ні в якому разі не зловживати цим.

Загальна оцінка лекції під час відвідування та обговорення колегами викладачами відбувається за, такими основними параметрами: зміст,раціональність розподілу часу між окремими частинами лекції, методика проведення лекції, лекторські дані викладача, результативність лекції[39].

Підготовку до лекції можна умовно розділити на три етапи: Перший етап дослідницький процес. Лектор визначає проблему майбутнього виступу, її актуальність, практичну значимість теми, встановлює коло питань, вивчає джерела, котрі в подальшому стануть основою змісту майбутньої лекції. Відвідує консультації, лекції на аналогічні теми і т.п. На цьому етапі лектор накопичує знання[9].

Розробка змісту майбутньої лекції. Підготовка теоретичної частини виступу, відбір фактів, їх аналіз та узагальнення, побудова логічної системи аргументації, складання плану - це другий етап підготовки лекції. Він завершується створенням «макет» майбутньої лекції - тексту. На цьому етапі лектор визначає об'єм відомостей, котрі він повідомить слухачам, але текст - це матеріал, необхідний лише для самого лектора[16]. Все це відображається у конспекті лекції. Конспект являє собою короткий виклад основних положень, теми і висновків. Він допомагає встановити взаємозв'язок ідей, привести їх в систему. Якщо у лектора є детальний план, тези або конспект майбутньої лекції, можна вважати, що він підготовлений до виступу[20]. Початківці, та й багато досвідчених лекторів зазвичай пишуть повний текст майбутнього виступу. Це надає роботі над темою завершеності. Текст дисциплінує і організовує лектора[23].

Підготовка до лекції як до акту публічного виступу - третій етап роботи. Якщо на попередньому етапі лектор утворює продуману, композиційно оформлену, відредаговану «модель» майбутньої лекції, то на останньому він починає безпосередню підготовку до реалізації цієї «моделі» в процесі виступу перед слухачами. Перший етап підготовки лекції - вибір теми. Чим вона визначається? Перед усім спеціальністю лектора. По обраній темі у лектора не може бути менше знань і досвіду, ніж у слухачів. «Універсали», які беруться за будь-яку тему, добрих результатів, як правило, досягають рідко. Але й знання теми ще не все. Якщо ви знаєте тему, але вона вам нецікава, навряд чи вдасться зацікавити і слухачів. Бажано, щоб тема була цікава для вас особисто, хвилювала вас. Тоді хвилювання лектора передасться слухачам, тема не залишить їх байдужими. Далі, необхідно враховувати важливість теми, її злободенність і актуальність, зв'язок з задачами сьогодення. При виборі теми оратор повинен знати, які інтереси займають слухачів на даний момент, в даній аудиторії, які інтереси окремих груп слухачів. Взагалі, не лише при виборі теми лекції, але і при подальшій роботі над нею постійно думайте про інтереси слухачів. Отже, вибравши тему, ще раз треба перевірити: чи достатні ваші знання з цього питання і чи можете ви отримати необхідні дані? чи дійсно тема цікавить вас? чи буде відповідати тема рівню знань та інтересам аудиторії? чи необхідна тема з точки зору суспільних задач, що вирішуються сьогодні? При виборі теми необхідно визначити її межі, коло питань. Не намагайтесь охопити все. Це особливо важливо з таких тем, котрі допускають як широке, так і більш вузьке висвітлення. Тема масової лекції не повинна бути занадто широкою: в відведені для виступу годину-півтори складно з достатньою глибиною освітити широке коло питань[4]. Тема не повинна бути і занадто вузькою, тому що в такому випадку вона не викличе інтересу у слухачів і принесе мало користі. Обрана тема буде, мабуть, частиною якоїсь більш загальної проблеми, одним з її аспектів. Встановіть зв'язок: проблема - тема. Обрав тему і з'ясувавши її об'єм, необхідно уяснити собі сутність теми, продумати її основну ідею. Що головне? Основна ідея може бути представлена у вигляді цільової установки, мети лекції. Мета - це основний конструктивний елемент лекції. Молодому лектору можна порекомендувати сформулювати мету лекції письмово у вигляді речення, дуже чітко і конкретно, і в процесі підготовчої роботи постійно мати її перед собою. Звичайно перед лектором стоїть задача не лише повідомити слухачам якусь нову для них інформацію,а й чомусь навчити, але й викликати певну реакцію, до чогось покликати, в чомусь переконати[4].

Неабияке значення в організації роботи студентів на лекції має лекторське мистецтво викладача. Змістовність, чітка структура лекції, застосування прийомів підтримання уваги - все це активізує мислення студентів, сприяє встановленню з ними педагогічного контакту, вихованню працездатності, інтересу до предмета.

Методика читання лекції залежить від її структури й полягає в логіці й послідовності викладення матеріалу. Слід заздалегідь скласти план та чітко його дотримуватися.

У процесі лекції викладач має повідомити рекомендовану літературу, доступно пояснити нові терміни та поняття, зосередити увагу на головній думці та висновках.

Важливу роль відіграють також особисті якості лектора: професійна і загальна ерудиція, емоційність читання лекції, голос, дикція, ораторське мистецтво, культура мови, зовнішній вигляд, уміння взаємодіяти з аудиторією[22].

Складання плану лекції і тексту лекції. Коли матеріал зібраний і проаналізований, можна розпочати роботу по складанню точного плану змісту майбутньої лекції. На цьому етапі необхідно продумати, чітко сформулювати питання теми, розмістити їх в суворо визначеній послідовності[19]. В останній час лектори все частіше будують тезисні плани , які полегшують роботу лектора під час викладання лекції. Тезисний план - це розгорнутий план, що містить не лише ствердження (основні положення), але й логічну систему доказів кожного з них; ствердження і їх логічний взаємозв'язок. План лекції постійно переглядається, оновлюється, а іноді і перебудовується після “обкатки” лекції в аудиторії. Добре складений план має велике значення в роботі лектора над текстом майбутнього виступу. План лекції являє собою повне розкриття основ змісту теми, а не простий повтор її назви. Він дозволяє розподілити матеріал в певній логічній послідовності, допомагає його відібрати. Так як лекція суворо регламентована, саме план буде являтися тим засобом, який «відкине» все другорядне, залишивши матеріал, без якого не можна обійтись. План - це орієнтир лектора і слухача, так як точно визначає межі проблеми, теми. А іноді план - це єдине, що під час читання лекції полегшує її сприйняття, допомагає лектору правильно побудувати виступ[12]. Дуже важливо, щоб план був рухомий і доповідач в залежності від регламенту лекції міг викреслити один-два підрозділи або, навпаки, їх додати для більш детального визначення в лекції проблем, які розглядаються. Важливо, щоб питання, записані в плані, були важливими і необхідними для розкриття теми. Якщо виступ на ту чи іншу тему передбачається один раз, лектор обмежується складанням детального розгорнутого «плану для себе» або запише тези виступу, тобто короткі положення, що розкривають суть тієї чи іншої проблеми. В тезах відображаються принципові положення, що конкретизують в якійсь мірі кожен пункт плану лекції. Тези допомагають охопити зміст теми, продумати майбутній виступ, коротко сформулювати основні положення, запам'ятати докази, факти, роз'яснення, обґрунтування, аргументацію. В процесі подальшої роботи можуть статися деякі зміни, план може коригуватися[12].

Приступаючи до проведення лекції, викладач повинен пам'ятати, що психологи виділяють 4 фази, які характеризують динаміку лекції.

1. Початок сприйняття 4-5 хвилин. На цьому етапі слід зосередитися на трансформації мимовільної уваги у довільну.

2. Оптимальна активність сприйняття 20-30 хвилин. Саме на цей час приходиться пік працездатності, тому слід спланувати свою діяльність таким чином, щоб саме на цей період прийшовся найбільш складний для розуміння матеріал.

3. Фаза зусиль 10-15 хвилин. Це передвісник стомлення, але слухач ще в змозі керувати своєю діяльністю.

4. Фаза стомлення. Саме у цей період слід дати можливість трохи перепочити, розповісти цікавий випадок, якщо дозволяє ситуація, то і пожартувати. Навіть невеличкий відпочинок дозволяє повернути аудиторію до активного сприйняття матеріалу.

Діяльність викладача під час лекції є поліфункціональною. Певною мірою, її можна порівняти з театром, але в даному випадку одна та й сама особа виступає і сценаристом (вона сама готує для себе текст виступу), і режисером, і актором. З іншого боку, лектор водночас є науковцем (разом з аудиторією він досліджує складні проблеми науки),і педагогом і психологом[36].

Нами розроблена методика викладання вступної лекції з дисципліни «Загальна екологія».

Оскільки це перша лекція, то матеріал заняття має загальний характер і знайомить студентів з основними положеннями науки «Екологія», із її завданнями. Тому доцільно застосовувати ввідну лекцію.

Перед студентами доцільно розкрити не тільки суть «Екологія» як науки, але й показати її зв'язок з іншими науками. Надаються історичні відомості про розвиток екології. Студенти знайомляться із змістом навчальної дисципліни, системою знань, умінь і навичок, якими вони повинні оволодіти в процесі навчання.

Тема: «Вступ»

Мета: навчальна - навчити студентів основних понять з дисципліни, прийомам самостійної роботи; виховна - впевненість у необхідності знань з дисципліни «Загальна екологія» для подальшої практичної діяльності. Домінуючі методи навчання: пояснення, розповідь, бесіда, ілюстрація. Домінуючі принципи навчання: науковість, зв'язок теорії з практикою, активність і свідомість.

Рекомендована література

1. Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй Р. С., Основи загальної екології.-К.: Либідь, 1995.-365с.

2. Запольський А.К., Салюк АЛ. Основи екології: Підручник. 2-е вид., допов. і переробл. - К.: Вища шк., 2004. -382 с.

3. Злобін Ю.А. Основи екології. Підручник.-К.:Лібра, 1998.-248с.

4. Кучерявий В.О. Екологія.-Львів:Світ, 2000.-493с.

План:

1. Визначенння терміну «екологія».

2. Мета, завдання та об'єкти дослідження.

3. Структура сучасної екології.

4. Характеристика основних розділів екології

1. Вперше термін «екологія» був запропонований німецьким біологом Ернстом Геккелему 1866 р. У дослівному перекладі (оіkоs - з грецької означає дім) екологія - це наука про «дім», тобто про природу, що оточує нас. Вона вивчає умови існування живих організмів, їхній взаємозв'язок та їхню взаємодію з довкіллям. Але наприкінці XXст. зміст екології став дещо ширшим, та її місце в системі наук значно змінилося. Екологія виникла як суто біологічна наука, але в наш час вона трансформувалася і стала наукою про структуру та функцію природи в цілому, наукою про біосферу, наукою, що вивчає місце людини на нашій планеті, наукою про взаємозв'язки всього живого на нашій планеті між собою та з довкіллям.

Видатний американський вчений Ю. Одум одним з перших почав розглядати екологію не як вузьку біологічну наукову дисципліну, а як міждисциплінарну науку, що досліджує багатокомпонентні та багаторівневі складні системи у природі та суспільстві. Ця якісна зміна в розумінні екології вимагала озброєння її новими методами та зробила високо актуальною для вирішення соціальних й економічних проблем людства.

Сучасна екологія - складна багатогранна дисципліна, основою якої є біогеографічні знання, яка поєднує сьогодні всі природничі, точні, гуманітарні і соціальні науки, з метою пошуків шляхів оптимального розвитку людства на максимально далеку перспективу, вироблення нових методів збереження біосфери планети.

2. Об'єкт досліджень - екосистеми планети всіх рівнів

Предмет досліджень - взаємозв'язки між живими організмами, їх групами різних рангів, живою і неживою компонентою екосистем а також особливості впливу природних і антропогенних чинників на функціонування екосистеми та біосфери вцілому.

Основні завдання екології - вивчення загального стану сучасної біосфери, умов і чинників його формування, причин і обсягів змін під впливом різних природних і антропогенних чинників, прогнозування стану екосистем і біосфери вцілому в часі і просторі, розробка шляхів гармонізації взаємовідносин людини і природи, збереженя здатності біосфери до саморегуляції та самовідновлення.

3. В структурі сучасної екології виділяють такі основні напрямки; загальну, спеціальну та прикладну екологію.

Загальна екологія вивчає фундаментальні проблеми структурно-функціональної організації екосистем, а також досліджує взаємодію біосистем різних рівнів інтеграції між собою та довкіллям(об'єднує різні екологічні знання; основна її складова - теоретична екологія, яка встановлює загальні закони функціонування екосистем).

Спеціальна екологія досліджує закономірності функціонування конкретних екосистем або особливості пристосування популяцій різних видів організмів чи їх угруповань до умов навколишнього середовища. Системна екологія поділяється на розділи, які досліджують окремі види екосистем (екологія лісів, боліт тощо, а також урбоекологія, агроекологія і т. ін.).

Прикладна екологія з'ясовує різні аспекти дії чинників довкілля на біосистеми і спрямована на розв'язання головним чином практичних питань.

Ще одна класифікація екологічних дисциплін, за принципом теоретичності і застосування знань на практиці включає екологію теоретичну і практичну:

1. Теоретична екологія (біоекологія) - екологія живих організмів: людини, тварин, рослин, мікроорганізмів. Цей розділ виник першим і є фундаментом екології.

2. Практична - а) геоекологія - вивчає охорону і раціональне використання природніх ресурсів, ділиться на атмо-, гідро-, літо- та ландшафтну екологію.

б) соціоекологія - вивчає вплив соціально-економічних факторів на довкілля.

в) техноекологічна - вивчає техногенні фактори забруднення довкілля. Поділяється на екологію промисловості, с/г, транспорту.

Загальну екологію можна умовно поділити на п'ять великих підрозділів: аутекологію (екологію організмів), демекологію (екологію популяцій), синекологію (екологію угруповань), біогеоценологію та біосферологію (глобальну екологію).

Аутекологія (термін введений у 1896 р. Шретером) вивчає взаємозв'язки представників виду з оточуючим їх середовищем. Цей розділ екології займається, головним чином, визначенням меж стійкості виду і його ставленням до різних екологічних факторів. Аутекологія вивчає також вплив середовища на морфологію, фізіологію та поведінку організмів.

Демекологія (термін введений у 1963 р. Швердтфегером) описує коливання чисельності різних видів і встановлює їх причини. Цей розділ ще називають динамікою популяцій, або популяційною екологією.

Синекологія (Шретер, 1902) аналізує стосунки між особинами, що належать до різних видів даного угруповання організмів, а також між ними і оточуючим середовищем. Термін біоценологія, введений у 1918 р. Гамсом, є практично синонімом синекології. В синекології дослідження проводять в двох напрямах: статичному і динамічному.

Статичний напрям (описова синекологія) займається встановленням видового складу угруповань, чисельністю, частотою виявлення виду, видовим представництвом і просторовим розміщенням.

Динамічний напрям (функціональна синекологія) обіймає два аспекти. Перший стосується розвитку угруповань і дослідження причин, які призвели до їх зміни. Другий займається обміном речовин та енергії між різними компонентами екосистеми, а також вивчає кормові ланцюги, біомасу і енергію, продуктивність біоценозів. Цей напрям ще називають кількісною синекологією.

Біогеоценологія, або екосистемологія, вивчає біогеоценотичний шар Земної кулі і, зокрема, конкретні біогеоценози (суходільні, водні), в яких взаємодіють біоценози і абіотичне середовище.

Біосферологія (глобальна екологія) вивчає біосферу як єдине планетарне ціле, з'ясовує закономірності еволюції біосфери.

Отже, екологія досліджує явища, які займають шість рівнів організації живої природи: організму, виду, популяції, біоценозу, біогеоценозу, біосфери.

Організм. Вивчаючи особину конкретного виду, ми досліджуємо, по суті, організм. Організацією і функцією організму займається досить успішно ряд біологічних дисциплін: анатомія, систематика, фізіологія, ембріологія і частково генетика. Ставлення організмів до середовища вивчає екологія організмів.

Популяція - угруповання особин, які належать до одного виду і заселяють спільну територію. Наприклад, це й люди однієї етнічної групи, що живуть в Українських Карпатах (бойки, гуцули, лемки), поліські чорногузи, рахівські бучини, колонії форелі у верхів'ї Дністра. Кожне угруповання особин, що належить до одного виду, має окреслену генетичну структуру, яка виражена в певних морфологічних особливостях виду. Одночасно виступає екологічна структура, яка є результатом відмінності демографічного типу, наприклад, вікова структура, розроджуваність, смертність. Процеси, які відбуваються в межах популяції, пов'язані зі змінами чисельності організмів або ж з морфологічними. Популяція є основною біологічною одиницею, в межах якої реалізуються процеси природного добору.

Біоценоз є найвищим щаблем організації живої природи, сталою системою разом з існуючими на певній ділянці суші або водойми організмами і створеним ними ж біоценотичним середовищем. Популяції різних видів, пов'язані між собою різноманітними біологічними стосунками, є елементами структури цієї одиниці. В межах біоценозу відбувається кругообіг матерії й енергії, а також формування середовища життя організмів - біотопу.

Біогеоценоз (БГЦ) - сукупність рослинності, тваринного світу, мікроорганізмів і певної ділянки земної поверхні, які пов'язані між собою обміном речовин та енергії. БГЦ включає в себе певне угруповання організмів, ґрунт, ґрунтову воду і нижні шари тропосфери. Його межа визначається головним чином межею фітоценозу (рослинного угруповання).

Біосфера- оболонка Землі, яка включає частини атмосфери, гідросфери і літосфери, населені живими організмами. Верхня межа біосфери має озоновий екран, що затримує більшу частину згубних для живих істот ультрафіолетових променів, а нижня - тепловий бар'єр.