Освіта – основа розвитку особистості

Поняття розвитку та його розгляд в різних теоріях особистості. Взаємозв’язок розвитку, навчання, виховання і освіти. Педагогіка як наука про освіту: об’єкт, предмет, задачі. Дидактика як педагогічна теорія навчання. Управління навчальною діяльністю.

Рубрика Педагогика
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 13.12.2010
Размер файла 65,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

План

1 Поняття розвитку та його розгляд в різних теоріях особистості

2 Взаємозв'язок розвитку, навчання, виховання і освіти особистості

3 Педагогіка як наука про освіту

4 Дидактика як педагогічна теорія навчання

5 Педагогічні реформи та інновації, передовий педагогічний досвід

6 Дидактичний процес, його сутність, структурні компоненти, закономірності і принципи

7 Управління навчальною діяльністю. Навчальний менеджмент

Висновки

Література

Вступ

Розвиток взагалі - це процес і результат кількісних і якісних змін в певному об'єкті. Відповідно, розвиток людини - це процес і результат кількісних і якісних змін у властивостях і якостях індивіда, які відбуваються у анатомо-фізіологічному дозріванні людини, у вдосконаленні її нервової системи і психіки, зміні в його пізнавальної і творчої активності, збагаченні його світогляду та поглядів. В людському розвитку проявляється дія універсального філософського закону переходу кількісних змін в якісні. Кількісні зміни, що відбуваються в певних властивостях об'єкта поступово накопичуються і на певному етапі створюють нову якість.

Розвиток людини - складний і безперервний процес, який не припиняється до моменту припинення самого життя, відбувається постійно, при будь-яких видах активності і у будь-яких видах діяльності. Результатом розвитку є становлення людини як біологічного виду і особистості як біологічної істоти. Розвиток людини йде щонайменше в таких основних напрямках:

1) фізичний розвиток - ріст організму, становлення фізичних функцій, накопичення спритності і сили;

2) інтелектуальний розвиток - формування і вдосконалення психічної сфери;

3) духовний розвиток - формування світогляду, системи цінностей, норм, моралі;

4) емоційно-вольовий розвиток - формування адекватного емоційного реагування, вміння управляти спонтанними емоційними потягами і реакціями, психічними станами;

5) трудовий розвиток - поява стійкої звички до трудових зусиль, формування досвіду здійснення певних видів і типів діяльності;

6) естетичний розвиток - формування здатності реагувати на естетичні явища, поява художнього смаку, здатності до сприйняття творів мистецтва і культури;

7) соціальний розвиток - формування соціальних якостей індивіду, соціалізація, перетворення на особистість.

Всі види розвитку між собою взаємопов'язані, взаємодоповнюють один одного, забезпечують гармонійний і цілісний розвиток особистості.

1 Поняття розвитку та розгляд його умов в різних теоріях особистості

Розвиток є там, де народжується щось нове і одночасно відживає старе”

Костюк Г.С.

Розвиток людини є дуже складним поступовим рухом, в ході якого відбуваються як прогресивні, так і регресивні зміни. В залежності від якості накопичених кількісних характеристик тієї чи іншої властивості розвиток може відбуватися (у певні періоди життя) за різними формами (рис.1): а) інтенсивно-прогресивна; б) еволюційно-прогресивна; в) еволюційно-регресивна; г) інтенсивно-регресивна.

Динаміка змін властивостей

Еволюційна

б)

в)

Інтенсивна

а)

г)

минуле

майбутнє

минуле

майбутнє

прогресивна

регресивна

Тенденції змін у часі

Рис. 1. Основні форми розвитку властивостей особистості

Визначення форми розвитку певних властивостей особистості може слугувати певним критерієм оцінки ефективності її життєдіяльності. Наприклад, здоров'я з часом має регресивну форму розвитку, але в залежності від умов (об'єктивних чи суб'єктивних) динаміка регресу може бути різною. Так само може бути з інтелектом, знаннями, вміннями, ціннісними орієнтаціями тощо.

Автори різних теорій особистості по-різному пояснюють рушійні сили і умови розвитку.

Взагалі всі існуючі в психології теорії особистості і особистісного розвитку знаходяться між двома полюсами основних філософських парадигм:

- ідеалістична філософія: розвиток людини є стихійним, некерованим, спонтанним процесом, незалежним від певних умов життя чи волі людини, і визначається лише долею, фатумом;

- діалектико-матеріалістична філософія: розвиток є основною властивістю живої матерії. Людський розвиток, на відміну від розвитку тварин, характеризується активним пристосуванням самої людини до життя. Рушійною силою розвитку є боротьба суперечностей - протилежних явищ, що виникають с приводу того чи іншого предмету і стикаються у конфлікті. Основна існуюча в житті людини суперечність - між її потребами і можливостями їх задоволення (між “хочу” і “можу”). Існують також суперечності між “хочу” і “треба”, “маю і не маю”, “можу і не можу” і т.п. Прагнення вирішити ці суперечності і штовхає людину до розвитку.

Конкретні теорії особистості розходяться у тлумаченні поняття розвитку та його умов. Теорії особистісного розвитку прийнято класифікувати за тією сферою, роль якої в розвитку особистості їх прихильники вважають переважною. Виділяють підходи:

1) біологізаторський - відзначають переважну роль спадковості, а також біологічного фактору в розвитку особистості (Геккель і Мюлер, З.Фрейд, Д.Дьюї, Е.Торндайк та ін.);

Наприклад, психоаналітична теорія (Фрейд) розуміє розвиток як адаптацію біологічної сутності людини до життя в суспільстві, вироблення в нього захисних механізмів і узгоджених з “Понад-Я” суспільно прийнятих способів задоволення потреб.

2) соціологізаторський - вирішальна роль у розвитку віддається соціальному оточенню (Гальвецій, Гольбах, Дідро, Вольтер, Коменський, Дітервег, Ушинський).

Наприклад, представники теорії рис особистості розглядають розвиток як процес стабілізації і появи нових особистісних рис, який підпорядковується небіологічним законам.

Радянські психологи висунули ще один підхід:

3) індивідуально-діяльнісній - вирішальною силою розвитку вважається власна активність людини, її діяльність.

Наприклад, гуманістична теорія (Маслоу, Роджерс) розглядає процес розвитку як процес становлення людського “Я”.

Розбіжності в цих теоріях полягають перш за все в тому, який фактор висувається першочерговим у розвитку особистості: біологічні задатки, середовище чи виховання, зовнішні чи внутрішні фактори. Сьогодні все більше визнається рівна дія всіх факторів на процеси розвитку. Б.Г.Ананьєв писав: “Людський розвиток обумовлений взаємодією багатьох факторів: спадковості, середовища (соціального, біогенного, абіогенного), виховання (вірніше багатьох видів спрямованого впливу суспільства на виховання особистості), власної практичної діяльності людини. Ці фактори діють не окремо, а разом на складну структуру розвитку” Ананьев Б.Г. Структура индивидуального развития как проблема современной педагогической антропологии. - Избр. психол. труды. - в 2-х т., т.II. - М., 1980. - С.44..

В такому контексті фактор розглядається як рушійна сила процесу розвитку, а умова - як обставина, від якої залежить цей розвиток.

Взаємовідносини основних факторів розвитку гарно представляє схема Й.Шванцари (чеського психолога).

Якщо представити три основні фактори розвитку у вигляді трикутника, то при рівномірному впливі розвиток буде мати вигляд рівнобічного трикутника (АВС). Переоцінка середовища (АВС2) і виховання (АВС1) роблять розвиток нерівномірним. Однакове недооцінювання факторів середовища і виховання (АВС3) призводить до слабкого загального розвитку природжених даних.

Прикладом теорії, в якій визнається рівне значення різних факторів в процесі людського розвитку є концепція особистісного розвитку американського вченого Е.Еріксона. Відповідно до цієї теорії людина у своєму особистісному розвитку обов'язково проходить декілька стадій, кожна з яких завершується віковою кризою - наявні у людини якості перестають забезпечувати їй нормальну життєдіяльність у суспільстві і відбувається стрибок - розвиток інших особистісних характеристик. Але у залежності від особистісних умов особистісний розвиток може відбутись у нормальному чи аномальному напрямку, коли формуються відповідно позитивні чи негативні риси особистості.

Характеристика стадій розвитку особистості

Віковий період

Нормальна

лінія розвитку

Аномальна

лінія розвитку

1. Раннє немовля (від народження до 1 року)

Довіра до людей і світу

Усвідомлення любові батьків, визнання, задоволення потреб у спілкуванні. Результат - енергія і життєва радість на все життя

Недовіра до людей і світу

Усвідомлення нелюбові батьків, їх ігнорування, зневаження, емоційна ізоляція. Результат - озлобленість і нездатність до прояву емоцій.

2. Пізнє немовля (від 1 до 3 років)

Автономія

Розвиток самостійності при одночасному визнанні розумної залежності від батьків, усвідомлення своїх переваг. Результат - впевненість у собі, незалежність від інших людей.

Сумніви і сором

Постійне відчуття своєї слабкості, неповноцінності, недоліків. Результат - невпевненість у собі, болісна залежність від оточення.

3. Раннє дитинство (від 3 до 5 років)

Прояв ініціативності

Допитливість і активність. Палке уявлення і зацікавлене вивчення оточуючого світу, наслідування поведінки дорослих, статева самоідентифікація. Результат - активність і цілеспрямованість в житті.

Почуття провини

Пасивність і байдужість до оточуючого світу і людей. Млявість. Відсутність ініціативи, пригніченість, нездорова заздрість, відсутність ознак статево-рольової поведінки

4. Середнє дитинство (від 5 до 11 років)

Працелюбство

Потяг до успіху, розвиток пізнавальних, комунікативних і трудових вмінь. Висунення і вирішення реалістичних задач. Результат - працьовитість, нормальний рівень домагань

Комплекс неповноцінності

Відчуття власної неповноцінності, лінощі, запобігання складних завдань, змагання з іншими людьми, слаборозвинені трудові навички, прагнення підкорятись. Результат - пасивність, занижений рівень домагань.

5. Підлітковий вік і юність (від 11 до 20 років)

Особистісне

самовизначення

Життєве самовизначення, поява планів на майбутнє, активний пошук себе, і експериментування в різних ролях (як лідерів, так і підлеглих). Навчання. Чітка статева поляризація у формах міжособистісних стосунків. Становлення світогляду. Результат - прояснення своїх цінностей і ідеалів, їх стабілізація, відданість і вірність себе та іншим людям.

Індивідуальна сірість

і конформізм

Думки більшістю про минуле. Виражене прагнення зрозуміти себе на шкоду розвитку стосунків із зовнішнім світом. Байдужість до статево-рольової поведінки. Плутанина в моральних і світоглядних установках. "Сірість" і небажання самопрояву. Результат - занепокоєність на все життя, постійний пошук себе, нестійкість почуттів.

6. Рання дорослість (від 20 до 45 років)

Інтимність і товариськість

Прагнення до близьких стосунків з людьми, бажання і здатність присвятити себе іншим. Кохання, сім'я, народження і виховання дітей, праця. Результат - визнання іншими людьми, задоволеність особистим життям, відчуття комфорту, прагнення до праці.

Особиста

психологічна ізоляція

Ізоляція від людей, запобігання близьких стосунків, і, як наслідок, нерозбірливі стосунки. Труднощі характеру, непередбачена поведінка. Результат - невизнання, ізоляція, девіантна поведінка (алкоголізм, наркоманія).

7. Середня дорослість (від 40-45 до 60 років)

Самореалізація

Творчість, продуктивна, праця, саморозвиток, взаємодія з іншими людьми, навчання і виховання нового покоління. Результат - зріле і повноцінне життя, задоволеність працею і сімейними стосунками.

Занурення в себе

Застій. Егоїзм та егоцентризм. Непродуктивність у роботі. Все пробачення собі і всенепробачення іншим. Виключна турбота про самого себе. Результат - самотність, незадоволеність своїм життям

8. Пізня дорослість (більше 60 років)

Задоволеність прожитим життям

Повнота життя. Спокійна, зважена оцінка минулого оцінка. Прийняття прожитого життя як повного і корисного. Здатність примиритись з неминучим. Результат - мудрість, спокій.

Відчай

Розчарування у прожитому житті, усвідомлення безглуздості свого існування, втрата віри у себе. Бажання прожити життя заново, отримати від життя більше, ніж було отримано. Жах перед смертю. Результат - імпульсивні безглузді вчинки.

Звичайно, ні в одної людини та чи інша лінія розвитку не спостерігається в чистому вигляді. До того ж можливим є взаємоперехід з нормальної лінії розвитку на аномальну і навпаки.

В цілому можна зробити наступний висновок: розвиток особистості залежить від багатьох факторів, а його позитивний напрямок - від їх гармонійної взаємодії. Зовнішні фактори особистісного розвитку, у тому числі навчання і виховання, сприяють розвитку і формуванню особистості лише взаємодіючи з внутрішніми механізмами її власної активності, роботи над собою.

2 Взаємозв'язок розвитку, навчання, виховання і освіти особистості

Категорії “освіта”, “навчання”, “виховання” і “розвиток” є базовими категоріями, якими оперує педагогічна наука. І перш, ніж перейти до вивчення теоретичних основ управління навчальною діяльністю, треба чітко розібратись в розбіжності цих категорій.

Поняття розвитку вже надавалося вище. Навчання і виховання - це види цілеспрямованого впливу на людину з метою її розвитку, формування особистості. При чому вони можуть йти як зовні, так і бути проявами власної активності індивіда (самонавчання, самовиховання).

Навчання - це один з основних видів діяльності людини, процес, в результаті якого людина набуває нові або змінює наявні в неї знання, вміння і навички, вдосконалює і розвиває свої здібності, тобто розвивається. Така діяльність дозволяє людині пристосовуватись до оточуючого світу. На відміну від інших основних видів діяльності (спілкування, гри, праці), в яких розвиток є неосновним результатом, навчання безпосередньо спрямоване на розвиток людини. Результатом розвитку є формування особистості.

Розвиток людини не завжди здійснюється тільки в навчанні, але в ході навчання розвиток відбувається завжди.

Розвиток присутній при будь-якому навчанні. Але для забезпечення інтенсивного і всебічного розвитку потребує створення спеціальних навчальних умов, коли кожен навчальний елемент оптимізований в плані максимального впливу на учня. Таке навчання за Л.С.Виготським називається “розвиваючим”.

Під вихованням звичайно розуміють цілеспрямований і організований процес формування особистості, запланований вплив на людину з боку суспільства з метою формування певних знань, поглядів і переконань, моральних цінностей і т.п. Можна сказати, що в якомусь смислі поняття “навчання” і “виховання” є синонімами. Але використання цих понять у практичній діяльності спричинило необхідність їх розведення. Під навчанням частіше розуміють процес формування знань, вмінь, навичок, під вихованням же процес формування світосприйняття людини, її моралі, естетичних потреб, культури, ставлення до оточуючого світу і т.п. Хоч в дійсності всі ці особистісні властивості не можуть бути розвинені окремо один від одного. Крім того, виділяється також розбіжність за ступенем організованості: навчання вважається більш організованою діяльністю, що відповідає певним державним вимогам і стандартам, до виховання таких чітких вимог не надається.

Отже навчання завжди має виховний характер, а у будь-якому вихованні присутній елемент навчання. “Навчаючи - виховуємо, виховуючи - розвиваємо”.

Освіта - результат навчання. У буквальному смислі воно означає “просвітлення” (укр.), або утворення “образів” (рос.), уявлень про оточуючі предмети. Освіта (або освіченість) - це комплексна характеристика суспільно значущих особистісних якостей, знань, вмінь, навичок, способів мислення, ставлень і т.д., якими оволодів той, хто навчався. Однак цим поняттям називають також процес набуття освіченості. Раніше (у ХІХ ст.) отримання освіти ототожнювалося з формуванням особистості. Дійсно в процесі навчання людині можна було передати основний обсяг наявної на той час наукової інформації. Зараз це стало неможливим. І знову ж таки, якщо раніше основним критерієм освіченості було володіння якомога більшим обсягом знань, то сьогодні критерієм освіченості стає здатність людини до самоосвіти, що включає системність її мислення, знань, широкий словниковий запас, логічність, інтуїція, здібності до самовдосконалення (поповнення інформації). Таку зміну добре відображає давній афоризм: “Освіта - це те, що залишається, коли забуваєш все, що вивчив”.

Принципово, більшість властивостей людини розвивається внаслідок її освіти, тобто суспільного явища, яке пов'язане із засвоєнням культури людства, суспільного досвіду. В цьому сенсі освіта розуміється як “сукупний процес і результат…окультурення людини, освоєння нею культурного досвіду”. Саме за цих умов можна погодитися із думкою, що “смислом і ціллю освіти людини є постійний (впродовж життя) розвиток”. Але, які форми розвитку (рис.1) на певному періоді життя людини будуть переважати, враховуючи те, що освіта людини відбувається щонайменше за двома напрямками - напрямок інституціональної освіти і напрямок самоосвіти (рис.2)?

Сутнісна відмінність двох напрямків - це їх або цілеспрямованість (інституціональна освіта), або довільність, стохастичність становлення (самоосвіта). Всі компоненти запропонованої схеми взаємопов'язані і форма розвитку особистості буде визначатися вагомістю впливу того чи іншого напрямку освіти. Можна погодитися з тим, що відсутність належної інституціональної освіти (навчальний заклад), з одного боку, а з іншого - великий вплив різних факторів “самоосвіти” (наркотики, вулиця, телебачення тощо) без належної регуляції (сім'я) спричинять регресивний розвиток конкретного індивідуума та обумовлять його маргінальне існування та девіантну поведінку. Протилежний стан чинників - запорука прогресивного розвитку особистості.

Отже, навчання, виховання, освіта і розвиток - взаємопов'язані, але не тотожні категорії.

· розвиток - процес і результат кількісних і якісних змін у властивостях і якостях індивіда, навчання і виховання - це види цілеспрямованого впливу на людину з метою її розвитку, формування особистості, набуття освіти;

· навчання - це спільна діяльність його суб'єктів, яка спрямовується на засвоєння предметних знань та формування навичок і вмінь, в результаті чого мають спостерігатися заплановані зміни у поведінці тих, хто вчиться;

· виховання - це спільна діяльність його суб'єктів, яка спрямовується на засвоєння людських цінностей, морально-етичних норм і правил життєдіяльності, в результаті чого має спостерігатися суспільно прийнятна поведінка або заплановані її зміни.

· освіта - процес і результат цілеспрямованого формування культури людини, соціальної групи, сукупного інформаційно-процесного окультурення людини; перетворення суб'єктом засвоєного у навчанні досвіду людства (культура) у психічні властивості особистості, які мають забезпечити їй індивідуально-значущу та соціально-прийняту ефективну життєдіяльність у різноманітних сферах людського буття.

Освіта - це процес і результат розвитку особистості, а навчання і виховання - основні шляхи освіти і розвитку.

3 Педагогіка як наука про освіту

Об'єкт, предмет і задачі педагогіки

Свою назву педагогіки отримала від грецьких слів “пайдос” - дитина і “аго” - вести. У дослівному перекладі “пайдагогос” означає “дітоводій”. Педагогом у давньої Греції називали раба, який супроводжував дитину свого господаря до школи (вів у буквальному смислі). Вчителем у школі нерідко був інший раб, лише вчений. Поступово це слово почало використовуватись і в більш широкому смислі як “ведення дитини по життю”, тобто виховувати її і навчати, забезпечувати її розвиток.

Традиційно педагогіка визначається як наука про виховання. Однак сьогодні таке визначення не можна вважати правильним.

Сьогодні педагогікою вважають науку, яка вивчає особливу соціально і особистісно обумовлену діяльність по привертанню людських істот до життя суспільства, що забезпечує умови розвитку особистості через діяльність навчання і виховання, у процесі чого формується освіченість людини. Якщо скоротити це визначення, то можна сказати, що педагогіка - це наука про освіту. Поняття освіти та процесу її отримання складає об'єкт педагогіки як науки.

На відміну від інших наук, що також вивчають освіту (філософія освіти, соціологія освіти, педагогічна психологія) педагогіка - єдина спеціальна наука про освіту, яка вивчає освіту в єдності всіх її складових частин.

Предметом педагогіки є процес спрямованого особистісного розвитку людини в умовах її навчання і виховання.

Загальним завданням педагогіки є вияв, вивчення й обґрунтування закономірностей розвитку і формування особистості, розробка на цій основі теорії і технології навчання і виховання як спеціально організованого педагогічного процесу освітньої діяльності.

Сучасна педагогіка являє собою розгалужену систему окремих педагогічних наук, має міцну методологічну основу.

4 Дидактика як педагогічна теорія навчання

Поняття про дидактику

Дидактика - це дисципліна, яка досліджує навчання на теоретичному рівні. Вважається, що цей термін запровадив німецький педагог В.Ратне (1571-1635) для позначення мистецтва навчання. Аналогічно трактував дидактику в видатний чесько-польський педагог Ян Амос Коменський, який у 1657 р. видав книгу “Велика дидактика” і назвав в ній дидактику “універсальним мистецтвом навчання всіх всьому”.

Дидактика перекладається з гр. як didacticos - той, хто навчає і didasco - той, хто вивчає. Це педагогічна теорія навчання, яка дає наукове обґрунтування того змісту, методів і організаційних форм.

Дидактика є теорією навчання з усіх навчальних предметів, у той час як методика навчання - теорія і практика викладання певних дисциплін.

Основні дидактичні концепції, парадигми і теорії, становлення сучасної педагогічної системи

Сьогодні в дидактиці представлена велика кількість певних теоретичних конструкцій, парадигм, концепцій, напрямів, теорій, моделей і т.п.

Дидактична концепція - з лат. - система поглядів на процес навчання. Кожна дидактична концепція (або дидактична система) складається з декількох напрямів, теорій. В той чи інший час, в тій чи іншій країні перевага може віддаватись певній концепції - парадигмі. Парадигма - з грецьк. paradigma - зразок, еталон - пануюча теорія, що покладена в основу вирішення теоретичних і практичних проблем.

Узагальнюючи безліч наявних сьогодні дидактичних концепцій, слід виділити три основні: традиційна (авторитарна), педоцентрична і особистісно орієнтована (гуманістична).

Традиційна і педоцентрична концепції виникли давно. Кожна з цих систем має свої переваги і недоліки.

Традиційна (авторитарна) концепція освіти забезпечує формування найглибших знань, морально стійкої особистості, але орієнтована переважно на передачу готових знань, авторитарність, притиснення самостійності учня.

Педоцентрична концепція дає найкращі результати для розвитку загальних і розумових здібностей, розкриття творчого потенціалу учнів. Однак переоцінка спонтанної діяльності дітей, слідування за їх інтересами призводить до втрати систематичності, випадкового відбору матеріалу, слабкому його опрацюванню, великих витрат часу.

Особистісно орієнтована (гуманістична) концепція вважається сучасними науковцями найперспективнішою. Саме за її умов здійснюється найбільш гармонійний і всебічний розвиток особистості, виявляється і вдосконалюється її природний потенціал.

Однак на рівні освітніх парадигм сьогодні існують тільки перші дві концепції. Традиційна (авторитарна) парадигма характеризує процес навчання в Германії, багатьох пострадянських, слов'янських країнах (Росія, Україна, Словаччина, Угорщина і т.д.), східних країнах. Педоцентрична (реформаторська) парадигма найбільше характеризує американську освіту, а також освіту Великобританії, Франції.

Особистісно орієнтована концепція освіти існує сьогодні поки що на рівні окремих педагогічних теорій, впроваджується в передовому педагогічному досвіді, розробках педагогів-новаторів.

Справа в тому, що визнання тієї чи іншої концепції навчання в якості парадигми залежить від суспільних умов. Авторитарна парадигма характеризує суспільства традиційного типу, що мають багатовікову культуру, і освіта повинна забезпечувати її збереження і відтворення. Реформаторська парадигма освіти сприяє максимальному культурному оновленню суспільства і характеризує перш за все порівняно молоді країни (США). Розглянемо освітні тенденції, викликані переважним визнанням тієї чи іншої концепції навчання (схема).

Поява особистісно орієнтованої парадигми освіти викликана соціально-економічними змінами та підготовлене всім ходом розвитку культури. Сучасні кризи в світовому суспільстві все частіше пов'язують з кризами в світовій освітній політиці, коли повинний бути переглянутим не стільки формальний аспект освіти - її напрямок (збереження чи оновлення культури), скільки її змістовний аспект (що розуміти під культурою, яку слід зберігати та відтворювати): оточуючий світ та створену людиною культуру, саму людину або взаємовідносини між людиною і оточуючим середовищем.

Кожна з названих парадигм обумовлює появу різноманітних напрямків і теорій навчання. Найвідомішим напрямком особистісно орієнтованої парадигми навчання є розвиваюче навчання.

І навчання, і виховання, і освіта можуть йти зовні, а можуть бути власною активністю індивіда. В будь-якому навчанні є розвиток. Однак за умов, коли навчання являє собою спеціально сконструйований навчально-виховний процес, в якому кожен елемент оптимізований в плані його максимального впливу на психічний розвиток учнів, воно називається розвиваючим навчанням. Розвиваюче навчання є специфічним видом навчання, в якому “навчання веде за собою розвиток” (Л.С.Виготський).

Відповідно до концепції Л.С.Виготського, розвиток людини в навчанні можна поділити на 4 стадії (рівні): (схема)

1. Рівень вихідного (початкового) розвитку - рівень, з яким учень підходить до навчання (знання, вміння, поняття, методи і засоби, якими учень користується самостійно і правильно до навчання). Зміст і методика навчання повинні бути адаптовані до початкового рівня.

2. Рівень актуального розвитку визначається тим, що учень навчається робити самостійно (наприклад, вирішувати задачі, відповідати на тестові питання). Цей рівень є звичайно предметом оцінювання на підсумкових екзаменах та інших контрольних заходах (модульний, проміжний контроль).

3. Рівень найближчого розвитку визначається тим, що учень навчається робити під керівництвом вчителя, а також в спільній діяльності з одногрупниками.

4. Рівень потенційного розвитку визначається завданнями, які учень ще не в змозі вирішити не самостійно, не під керівництвом вчителя.

Таким чином, вивчення нового матеріалу - це перехід з зони потенційного розвитку в зону найближчого і актуального розвитку.

Припустимо, казав Л.С.Виготський, що 2 дитини одного і того ж віку однаково гарно самостійно вирішують певні задачі. Це означає, що рівень їх актуального розвитку приблизно однаковий і відповідає, наприклад, розумовому віку 7 років. Але, якщо запропонувати їм вирішити більш складні задачі у співробітництві з дорослим, можуть виявитись розбіжності: одна дитина з допомогою вирішить задачі на 7,5 років, а друга - на 9. Чи однаковим є розвиток обох цих дітей? З точки зору їх самостійної діяльності - однаковий, але з точки зору їх найближчих можливостей розвитку - різко розбіжний.

Розвиваюче навчання орієнтується не на актуальний розвиток дитини, а на зону найближчого розвитку дитини, перетворюючи її в актуальний розвиток. Тим самим навчання йде попереду, дещо випереджає розвиток.

Всі концепції розвиваючого навчання поділяються на 2 напрями:

1. Орієнтовані на психічний розвиток:

1) теорія Л.В.Занкова (кін. 50-х рр.) - розробка загальної дидактичної системи розвиваючого навчання молодших школярів:

· навчання на високому рівні складності;

· швидкій темп у вивченні програмного матеріалу;

· провідна роль теоретичних знань;

· усвідомлення школярами процесу навчання;

· цілеспрямована і систематична роботі з розвитку всіх учнів, у тому числі і слабких.

2) теорія З.І.Калмикової - розвиваюче навчання з орієнтацією на формування творчого мислення:

· проблемність навчання;

· індивідуалізація і диференціація навчання;

· гармонійний розвиток мислення, формування прийомів розумової діяльності;

· спеціальна організація запам'ятовування;

3) теорія Є.М.Кабанової-Меллер - самоуправління учнів навчальною діяльністю:

· формування в учнів операцій мислення (прийомів навчальної роботи.

2. Орієнтовані на особистісний розвиток:

1) теорія Г.А.Цукерман - навчання учнів навичкам навчального співробітництва:

· забезпечення душевного здоров'я і емоційного благополуччя школярів;

· навчання вмінню самостійно вчитись;

· розвиток інтелектуальних здібностей дитини;

· виховання навичок спілкування і співробітництва.

2) теорія В.В.Давидова - Д.Б.Ельконіна - формування навчальної діяльності та її суб'єктів в процесі засвоєння теоретичних знань за допомогою виконання аналізу, планування і рефлексії:

· формування в школярів теоретичної свідомості і мислення;

· засвоєння теоретичних знань за допомогою оволодіння системою дій, систематичного вирішення задач;

· аналіз і рефлексія учнем своїх дій;

· перехід від спільної до індивідуальної діяльності і становлення індивідуального суб'єкту навчання;

· розвиток творчості учнів.

3) теорія С.А.Смирнова - методика спільної творчості:

· відношення до дитини як до суб'єкту будь-якого виду діяльності;

· формування особистісного (суб'єкт-суб'єктного) стилю взаємовідносин учня з однолітками і педагогами;

· організація активної взаємодії з однолітками і утворення ситуацій взаємозбагачення;

· включення учнів у творчу діяльність і розвиток на базі навчального матеріалу їх творчих здібностей;

· створення у класі позитивного емоційного фону навчання, атмосфери емоційного підйому і відчуття успіху;

· побудова навчання з опорою на ігрові форми.

4) теорія І.С.Якиманської - індивідуально значимої діяльності учня, в якій реалізується його індивідуальний досвід:

· свобода вибору учнями змісту навчання і навчальних завдань;

· вияв ставлення учнів до навчання;

· спрямованість вчителя на навчальні можливості кожного учня;

· побудова уроку, спрямованого на створення умов самореалізації, самостійності кожного учня, розкриття і максимальне використання суб'єктивного досвіду дитини.

5) теорія В.В.Сурикова - дидактична модель особистісно орієнтованої освіти - створення умов для повноцінного прояву і розвитку особистісних функцій суб'єктів освітнього процесу:

· застосування спеціально створених особистісно орієнтованих ситуацій (навчальних, пізнавальних, життєвих).

Всі ці, а також багато інших теорій відрізняються тим, що надають своє бачення сутності і напрямку розвитку, пропонують свої технології забезпечення розвитку учнів в процесі навчання. Вибір і застосування конкретної теорії, підходу, технології залежить від особливих умов навчання, специфіки навчального предмету, освітньо-вікової категорії учнів і т.п.

5 Педагогічні реформи та інновації, передовий педагогічний досвід

Реформи та інновації є формами змін в певних системах. Змінність - це основна властивість природи взагалі, і людського суспільства, зокрема, це вічний процес пошуку чогось нового, кращого. Однак не всі зміни обов'язково призволять до покращення системи. Крім того, зміни можуть бути природного та штучного походження. Реформи та інновації - це форми неприродних, штучних змін, це цілеспрямовані і свідомі зміни в певних соціальних системах з метою підвищення їх ефективності. Однак, знову ж, ефективність найчастіше є метою таких змін, однак не завжди є обов'язковим їх результатом. Основною ж спільною відзнакою реформ та інновацій є те, що вони обов'язково являються нововведеннями.

Відмінність реформ та інновацій полягає в джерелі нововведень, їх загальної спрямованості по відношенню до соціальної системи, в якій здійснюються ці нововведення. Реформи - це зовнішні зміни в системі, найчастіше це нововведення, що розробляються і здійснюються державою. Педагогічні реформи спрямовані в основному на перегляд ролі освіти в суспільстві, переосмислення суспільних вимог до освіти, зміну в структурі освіти, зовнішній організації діяльності навчальних закладів. Інновації - це внутрішні зміни в системі. Педагогічні інновації - це такі нововведення в педагогічній діяльності, які розробляються і здійснюються робітниками і організаціями системи освіти і науки. Спрямовані педагогічні інновації на вдосконалення змісту освіти, пошук ефективних форм і методів навчання, розробку конкретних навчальних технологій і т.д. Однак, не всі внутрішні зміни в системі можна вважати інноваціями. Слово “інновація” походить від англійського слова “innovation”, яке в перекладі означає “внутрішнє нововведення”. Тобто “інновація” позначає таке нововведення в системі, яке здійснюється за рахунок внутрішніх резервів самої системи, її власних ресурсів. Отже, підтримку педагогічної системи за рахунок привертання додаткових інвестицій - нових засобів, технологій, обладнання, капіталовкладень - не можна вважати справжніми педагогічними інноваціями. Однак такі зовнішні надходження, як правило, сприяють подальшому виникненню і реалізації справжніх інновацій.

Сьогодні назва “інноваційні” часто надається всім тим навчальним закладам, що починають вводити нововведення або їх елементи. Але при цьому потрібно пам'ятати, що нововведення можуть не тільки покращити хід і результати навчально-виховного процесу, але й погіршити його. Тому при оцінці інноваційності певних педагогічних систем треба пам'ятати про критерії іноваційності навчальних закладів:

1. Навчально-виховний процес базується на принципі природної доцільності і підпорядкованих йому принципах класичної педагогіки.

2. Педагогічна система еволюціонує в гуманістичному напрямку.

3. Організація навчально-виховного процесу не веде до перевантажування учнів і педагогів.

4. Підвищені результати навчально-виховного процесу досягаються не за рахунок селекції (відбору) учнів і викладачів, а за рахунок використання нерозкритих і незадіяних можливостей системи.

5. Продуктивність навчально-виховного процесу не є прямим наслідком впровадження дорогих засобів і медіа систем.

Інноваційна діяльність в Україні передбачена проектом Концепції державної інвестиційної політики (1997) та проектом Положення “Про порядок здійснення інноваційної діяльності в системі освіти” (1999). Основні напрями забезпечення інноваційних процесів:

· впровадження досягнень психолого-педагогічної науки в практику навчання;

· узагальнення та поширення передового педагогічного досвіду.

У впровадженні досягнень науки особливе значення має творчий пошук самого педагога, його власна наукова діяльність, залучення студентів до наукової діяльності. Поштовхом до наукової діяльності звичайно є проблема, суперечність, яку викладач не може подолати наявними в нього засобами. В цьому разі він починає шукати шляхи вирішення цієї проблеми, вивчати наукову та навчально-методичну літературу, здійснювати свої дослідження.

Передовий педагогічний досвід - цей діяльність педагога, яка забезпечує стійку ефективність навчально-виховного процесу шляхом використання оригінальних форм, методів, прийомів, засобів навчання та виховання, нових або вже відомих їх систем на основі їх вдосконалення (Мойсесюк Н.Є, с. 584). Це ідеалізація реального педагогічного процесу завдяки абстрагуванню від випадкових неістотних елементів і конкретних умов педагогічної діяльності й виділення в ньому передової педагогічної ідеї та методичної системи, які зумовлюють високу ефективність навчально-виховної діяльності (Волкова Н.П., с. 404-405).

За рівнем творчої самостійності передовий педагогічний досвід поділяють на:

1) раціоналізаторський - досвід, створений у рамках відомих форм, методів і прийомів педагогічної діяльності, який відрізняється новим оригінальним підходом до їх використання, що спричиняє підвищення якості навчання, виховання та управління;

2) новаторський досвід - досвід, який запроваджує і реалізує нові прогресивні ідеї, визначає нові шляхи вирішення педагогічних завдань, використовує нові або істотно модифікує наявні форми, методи засоби навчання, пере орієнтуючі їх на вирішення сучасних завдань.

Найвідоміші педагоги-новатори та їх здобуття:

1) Амонашвілі Шалва Олександрович - звісний грузинський та радянський педагог, академік, розробник оригінальної методики навчання молодших школярів мові і математиці, створювач авторської школи педагогіки співробітництва, що ґрунтується на максимальному розкритті особистісних якостей дитини, облагородженні її душі і серця;

2) Ільїн Євген Миколайович - вчитель російської мови і літератури 84-ї школи в Санкт-Петербургу, створювач оригінальної концепції викладання літератури як мистецтва і морально-естетичного курсу, що формує людину;

3) Шаталов Віктор Федорович - народний вчитель СРСР, професор Донецького відкритого університету, вчитель фізики і математики, автор технології інтенсифікації навчання на основі схемних і знакових моделей навчального матеріалу, що полягає у формуванні знань, вмінь навичок шляхом багаторазового повтору, обов'язкового поетапного контролю, високого рівня важкості, вивчення матеріалу крупними блоками, застосування опорних схем, і досягання на цій основі однаково високих результатів для учнів з різними здібностями, прискорення навчання.

4) Лисенкова Софія Миколаївна - вчителька молодших класів СШ № 587 м. Москви, народний вчитель СРСР, авторка технології перспективно-випереджаючого навчання з використанням опорних схем при коментованому управлінні, що дозволяє одночасно навчати дітей з різним рівнем розвитку, без додаткових занять та “вирівнювань” за допомогою батьків.

5) Гузик Миколай Петрович - заслужений вчитель РФ, директор школи і вчитель хімії, Україна, Крим, автор “комбінованої системи навчання”, що включає внутрікласну диференціацію навчання за рівнями і розвиваючий цикл уроків по темі та інші.

Способи перейняття і наукових досягнень і передового педагогічного досвіду - конференції, олімпіади, круглі столи, педагогічні наради, наукові і навчально-методичні семінари, тренінг-курси, курси підвищення кваліфікації, стажування і т.п.

При перейнятті певного педагогічного досвіду слід пам'ятати, що в ньому завжди присутні дві сторони: професійний досвід - наукові ідеї, підходи, технології, методики і т.п., а також особистий досвід - особистісні властивості суб'єкту педагогічної діяльності. І часто педагог досягає високих результатів навчання не за рахунок якихось особливих методик, а лише за допомогою своїх особистих педагогічних здібностей. Якщо професійний досвід можна перейняти, то особистісний досвід перейняти дуже важко, а інколи й неможливо. Отже, при вивченні передового практичного і наукового досвіду слід враховувати його відповідність таких вимогам:

· актуальність - спрямованість на розв'язання найважливіших педагогічних проблем;

· доцільність - відповідність перспективним освітнім цілям і завданням;

· оригінальність - новизна певних способів навчання;

· результативність, ефективність - отримання більших, ніж звичайно навчальних результатів з меншими витратами;

· стабільність результатів - стійкий ефект протягом певного часу;

· масовість - можливість застосування у масовій практиці навчання.

6 Дидактичний процес, його сутність, етапи, закономірності і принципи

Виходячи з позицій сучасного підходу до сутності навчання, розглянемо поняття дидактичного процесу. Оскільки дидактика - це теорія навчання, то дидактичний процес - це процес навчання.

Визначення процесу навчання відповідає тієї концепції навчання, що визнається.

Авторитарний підхід обумовлює розуміння навчання як “цілеспрямованого педагогічного процесу організації і стимулювання активної навчально-пізнавальної діяльності учнів...” (І.Ф.Харламов). Тобто навчання розглядається як діяльність педагога по переданню учням певних знань, вмінь, навичок.

Педоцентричний підхід обумовлює розуміння навчання як природної, спонтанної пізнавальної діяльності учнів з задоволення своїх актуальних пізнавальних та практичних потреб. Тобто навчання розглядається як діяльність учнів з здобуття якихось знань, вмінь, навичок.

З позицій сучасного особистісно орієнтованого підходу навчання можна охарактеризувати як активну цілеспрямовану взаємодію між тим, хто навчає, та тим, хто навчається, з метою формування у того, хто навчається, певних знань, вмінь, навичок, досвіду діяльності і поведінки, а також особистісних якостей. Отже навчання розуміється як двосторонній, паралельний процес викладання і учіння з досягання спільних цілей - запланованих змін в досвіді учнів. Викладання - це діяльність вчителів, викладачів з організації засвоєння учнями навчального матеріалу, управління учнями, учіння - діяльність учнів з засвоєння певних навчальних знань. При цьому провідною, смислоутворюючою діяльністю є діяльність учіння, оскільки при його відсутності і низької результативності процес навчання здійснитись не може, а діяльність педагога втратить свій сенс.

При такому підході навчання розглядається як спільна діяльність, а діяльність педагога - як управлінська діяльність з організації ефективних способів взаємодії учасників процесу навчання.

Навчання як категорія дидактики і процес навчання (або дидактичний процес) - поняття нетотожні, не є синонімами. Процес - це закономірна, послідовна, безперервна зміна послідовних стадій розвитку. Отже, коли навчання розглядається як процес, мається на увазі його поступове розгортання у часі. Взагалі ж навчання слід розглядати як складну і динамічну систему взаємопов'язаних компонентів.

Схематично процес навчання як цілісну систему можна представити таким чином (Модель структури навчального процесу за П.І.Підласистим). Системоутворюючими поняттями процесу навчання як системи виступають ціль навчання, діяльність вчителя (викладання), діяльність учня (учіння) та результат. Змінними складовими цього процесу виступають засоби управління: зміст навчального матеріалу, методи навчання, матеріальні засоби навчання (наочні, технічні, підручники, навчальні посібники і т.п.), організаційні форми навчання як процесу і навчальної діяльності учнів. Ціль і результат визначають загальний сенс системи, а спільна діяльність викладачів і учнів забезпечує її функціональну єдність, взаємозв'язок між окремими змінними компонентами системи.

Кожен компонент цієї системи визначає всі інші компоненти, тобто між компонентами системи навчання існує взаємозв'язок. Однак організацію процесу навчання, його розгортання у часі доцільно здійснювати у певній послідовності.

Найважливіші структурними компонентами системи навчання (за Н.Є.Мойсеюком):

1. Цільовий - постановка цілей навчання, визначення завдань навчальної роботи.

2. Стимуляційно-мотиваційний - збудження потреби учня в оволодінні навчальним матеріалом.

3. Змістовий - визначення змісту навального матеріалу, що підлягає засвоєнню.

4. Операційно-діяльнісний - організація навчальної діяльності учнів по засвоєнню навчального матеріалу за допомогою різних форм, методів, засобів навчання.

5. Контрольно-регулювальний - контроль і регулювання навчальної діяльності учнів

6. Оцінно-результативний - оцінка результатів навчальної діяльності учнів.

Отримання певних результатів навчання означає корекцію наявних чи висування нових цілей навчання, отже процес навчання доцільно представити у вигляді деякого циклу. Покажемо це на схемі (Циклічність процесу навчання). Звертаємо увагу, що мотивація, стимулювання і активізація процесу навчання супроводжує весь навчальний циклу, отже також має циклічний характер.

Дидактика вивчає закономірності, правила і принципи реалізації дидактичного процесу.

Закономірність виражає об'єктивні, суттєві, постійні, необхідні для того чи іншого явища зв'язки, залежності які за певних умов повторюються. Виявлення тих чи інших закономірностей реалізації навчання здійснюється в ході наукових досліджень. Найвідоміші педагоги-науковці, які виявили і науково підтвердили найважливіші закономірності навчання: Ю.К.Бабанський, В.І.Звягінський, І.Я.Лернер, М.І.Махмутов, М.Н.Скаткін та інш. Знання закономірностей навчання дозволяє побудувати його таким чином, щоб досягти запланованих дидактичних цілей, правильно підібрати зміст, форми, методи, засоби навчання.

Всі закономірності навчання поділяють на загальні і конкретні. Наведемо приклади деяких закономірностей.

1) загальні (притаманні всій системі навчання):

· цілі навчання залежать від рівня і темпів розвитку суспільства, потреб і можливостей суспільства, рівня і можливостей педагогічної науки і практики.

2) конкретні (закономірності окремих аспектів розгляду системи - дидактичного, гносеологічного, психологічного, управлінського, соціологічного, організаційного):

· дидактичний аспект: результати навчання прямо пропорційні усвідомленню учнями цілей навчання;

· гносеологічний аспект: результати навчання прямо пропорційні вмінню учня вчитися;

· психологічний аспект: результати навчання прямо пропорційні інтересу учнів до навчання;

· соціологічний аспект - продуктивність навчання залежить від обсягу і інтенсивності пізнавальних контактів і т.д.

Основні вимоги до діяльності вчителя, що випливають із закономірностей, називаються дидактичними принципами (від лат. principium - першооснова). Це вихідні положення, що визначають зміст, організаційні форми і методи навчального процесу відповідно до загальних цілей і закономірностей.

Дидактичні правила - це заснований на загальних принципах опис педагогічної діяльності в певних умовах для досягнення певної цілі. Це керівні положення із застосування того чи іншого дидактичного принципу.

Наведемо приклади деяких дидактичних принципів і правил їх реалізації:

1. ПРИНЦИП СВІДОМОСТІ І АКТИВНОСТІ - дійсну сутність людини складають глибоко і самостійно осмислені знання, що набуваються шляхом інтенсивного напруження власної розумової діяльності.

1) Досягайте ясного розуміння учнями цілей і задач подальшої роботи. Навчайте так, щоб учень розумів, що, навіщо і як треба робити, і ніколи механічно не виконував навчальних дій, попередньо глибоко не усвідомив їх.

2) При навчанні використовуйте всі види і форми пізнавальної діяльності, поєднуючи їх і враховуючи вікові можливості учнів.

3) Досягайте розуміння учнями кожного слова, речення, не використовуйте понять, на розкриття змісту яких ви не розраховували.

4) Використовуйте силу взаємонавчання учнів. Те, що говорить товариш, часто краще і легше сприймається, ніж те, що говорить вчитель.

5) Ширше використовуйте в навчанні практичні ситуації, що вимагають від учнів самостійного бачення, виявлення, розуміння і пояснення розходження між фактами, що спостерігаються, і їх науковим поясненням.

6) Нічому не слід навчати, спираючись на один авторитет, але всьому треба вчити за допомогою доказів, що ґрунтуються на почутті і розумі.

7) Допомагайте учням оволодіти найбільш продуктивними методами навчально-пізнавальної діяльності, вчить їх навчатись.

8) Контролюйте фактори, що відволікають учнів від об'єкта навчання, як внутрішні (розсіяність думки, заняття сторонніми справами), так і зовнішні (запізнення, порушення дисципліни).

9) Навчайте учнів думати і діяти самостійно. Не допускайте постійного підказування, переказування і копіювання. Слід якомога частіше використати запитання “Чому?”, щоб навчити учнів мислити причинно.

10) Досягайте всебічного аналізу проблем, вирішення задач різними способами, частіше практикуйте творчі завдання.

2. ПРИНЦИП НАОЧНОСТІ - навчання здійснюється успішніше, коли ґрунтується на безпосередньому спостереженні і вивченні цих предметів, явищ і подій, оскільки у більшості людей органи зору мають найбільшу чуттєвість до прийняття інформації

1) Використовуйте в навчанні той факт, що запам'ятовування ряду предметів, представлених в зображенні (на картинках і моделях) відбувається краще, легше і скоріше, ніж того ж ряду, але представленого у словесній формі, усній чи письменній.

2) Все, що можливо, слід представляти для сприйняття почуттями, а саме: те, що можна побачити - для сприйняття зором, те, що можна почути - слухом, пахощі - нюхом, те, що можна скуштувати - смаком, до чого можна доторкнутись - шляхом дотикання.

3) Не забувайте, що поняття і абстракції краще усвідомлюються, коли підкріпляються конкретними фактами, прикладами і уявленнями.

4) Використовуйте наочність не тільки як ілюстрацію, але і як самостійне джерело знань.

5) Ніколи не обмежуйтесь тільки наочністю. Тільки в сукупності із словом наочність являє собою джерело чітких і правильних уявлень про предмети і явища, що вивчаються.

6) При застосуванні наочних засобів не обмежуйтесь спостереженням явних ознак предметів і явищ, а звертайте увагу учнів на основні, суттєві властивості.

7) Намагайтеся залучити учнів до виготовлення наочних засобів. Від цього наочність подвоюється.

8) Використовуйте сучасні засоби (навчальне телебачення, відео- аудіотехніку, проектори, код оскопи та інше) тільки тоді, коли досконально ними оволодієте.

9) Пам'ятайте, що наочність - сильнодіючий засіб, який потребує уважного планування ретельного дозування. При занадто му використанні може увести учнів от головного, підмінити ціль яскравим засобом.

10) При надмірному захопленні створенням уявлень учнів це стає перепоною глибокому оволодінню знаннями, розвитку абстрактного мислення учнів.

3. ПРИНЦИП СИСТЕМАТИЧНОСТІ І ПОСЛІДОВНОСТІ - людина тільки тоді володіє дійсним знанням, коли в її мозку відображується чітка картина зовнішнього світу, що являє систему взаємопов'язаних понять

1) Використовуйте в навчанні схеми і плани. Розподіляйте зміст навчального матеріалу на логічно завершені частини, послідовно їх реалізуйте, привчайте до цього учнів.

2) Не порушуйте систему ані в змісті, ані в засобах навчання. Терміново ліквідуйте порушення, або змінюйте саму систему.

3) Покажіть, що навчальний предмет - зменшена копія науки, практичної діяльності. Постійно використовуйте міжпредметні зв'язки.

4) Забезпечуйте послідовність між попереднім і подальшим навчанням: повторюйте і вдосконалюйте попереднє, показуйте учням перспективи їх майбутнього.

5) Складайте з учнями структурно-логічні схеми навчального матеріалу, що полегшують процес засвоєння знань.

6) Плануйте навчання не тільки на одне заняття, а не весь період навчально-виховного процесу.

7) В кінці уроку, теми обов'язково узагальніть свої думки, сформулюйте підсумки, висновки, періодично проводьте узагальнюючі заняття.


Подобные документы

  • Розвиток педагогіки, як науки. Педагогіка - наука, що вивчає процеси виховання, навчання і розвитку особистості. Предмет, завдання і методологія педагогіки. Методи і порядок науково-педагогічного дослідження. Зв’язок педагогіки з іншими науками.

    реферат [40,9 K], добавлен 02.02.2009

  • Предмет педагогіки та її основні категорії. Роль спадковості і середовища в розвитку і формуванні особистості. Виховання як провідний фактор розвитку і формування особистості. Загальна характеристика логіки і методів науково–педагогічного дослідження.

    шпаргалка [53,4 K], добавлен 14.05.2009

  • Система освіти в Україні і принципи її побудови. Педагогічна професія, її призначення. Взаємообумовленість процесів виховання, навчання і розвитку. Методи формування учнівського колективу. Закономірності і принципи навчання. Типи і структура уроку.

    шпаргалка [115,6 K], добавлен 02.07.2011

  • Духовність як невід’ємна частина розвитку рис особистості. Критерії та рівні сформованості духовних якостей в учнях. Особливості розвитку творчої особистості в позашкільній освіті. Етичне і трудове виховання як основа процесу духовного розвитку дитини.

    методичка [312,1 K], добавлен 21.02.2014

  • Сутність, основні категорії педагогіки - науки, яка вивчає процеси виховання, навчання та розвитку особистості. Виховання, як цілеспрямований та організований процес формування особистості. Вчитель, його функції, соціально-педагогічні якості і вміння.

    реферат [19,1 K], добавлен 30.04.2011

  • Проблема взаємозв’язку навчання та розвитку учнів у психолого-педагогічній літературі. Сутність та зміст навчання в загальноосвітньому закладі. В.О. Сухомлинський про роль навчання в розвитку дітей. Головні особливості системи розвивального навчання.

    курсовая работа [88,9 K], добавлен 28.02.2012

  • Сучасна психолого-педагогічна наука і виховна практика щодо вдосконалення процесу формування і розвитку підростаючої особистості. Реалізація особистісно орієнтованого підходу до виховання дитини. Утвердження педагогом позитивної особистості учня.

    контрольная работа [29,1 K], добавлен 06.05.2009

  • Тенденції розвитку початкової, технічної та вищої школи. Внесок представників німецької філософської думки в процес виховання особистості, вплив німецької освіти на західноєвропейську. Роль економічних та гуманітарних чинників у розвитку освіти та науки.

    статья [23,2 K], добавлен 11.09.2017

  • Аналіз педагогічних поглядів М. Грушевського, М. Драгоманова на національну освіту та виховання. Роль історії, екології у розвитку освіти та виховання. Основні положення концепції національного виховання. Перспективи розвитку ідеї видатних діячів.

    статья [22,0 K], добавлен 18.12.2017

  • Перелік матеріалів і документів, які стосуються розвитку вищої освіти в України в контексті Болонського процесу. Особливості впровадження та обґрунтування кредитно-модульної системи навчання. Інтеграція педагогічної освіти в європейський освітній простір.

    методичка [3,3 M], добавлен 27.03.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.