Теорія і методика виховної роботи

Міністерство освіти і науки України

Криворізький технічний університет

Кафедра інженерної педагогіки та мовної підготовки

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з курсу

Теорія і методика виховної роботи

для студентів спеціальності 6.010104

Професійне навчання. Комп'ютерні технології в управлінні та навчанні

Розробила

ст. викл. Сулима Т.С.

Кривий Ріг 2009



Лекція №1

Тема: Предмет та зміст курсу «Теорія та методика виховної роботи». Планування роботи в ПТНЗ

План

1. Система виховного процесу.

2. Предмет і завдання курсу « Теорія та методика виховної роботи».

3. Характеристика учасників виховного процесу в ПТНЗ:

а) особливості контингенту учнів ПТНЗ;

б) інженерно-педагогічний колектив профтехучилища та його специфіка.

4. Особливості виховної роботи в ПТНЗ. Методика планування.

1. Система виховного процесу

Всякий процес являє собою сукупність закономірних і послідовних дій, які спрямовані на досягнення певного результату.

Сутність виховного процесу полягає в тому, що зовнішнє (об'єктивне) стає внутрішнім (суб'єктивним) перетворюючись в свідомість, почуття, норми поведінки особистості.

Для того, щоб виховний процес досягав цієї мети необхідно, щоб він здійснювався як цілеспрямований поетапний процес, що становить цілісну систему.

Основними учасниками виховного процесу є суб'єкт - майстер виробничого навчання (або класний керівник), той хто здійснює процес виховання, об'єкт - учень.

Виховний процес здійснюється в певних умовах. Таких умов виділяють три: природні (біологічні), соціальні (оточуюче середовище), духовні.

Зміст виховання реалізується у формах виховання. Для того, щоб реалізувати зміст через форми та методи потрібні елементи організації.

Процесуальна сторона виховного процесу являє собою виховну роботу, де виховна робота - це процес, який здійснюється з урахуванням об'єктивних і суб'єктивних чинників.

Система виховного процесу

У зв'язку з отриманням України незалежності відбуваються зміни і в освіті.

Перша особливість виховного процесу на сучасному етапі - це гуманізація і демократизація, які передбачають пріоритет особистості учня в навчально-виховному процесі.

Пріоритет - сама особистість учня.

Друга - здійснення особистісно-орієнтованого виховання - передбачає формування позитивної адекватної «Я-концепції» особистості, основою якої є самоповага (любов до себе, відчуття кожним учнем власної гідності).

Третя особливість - підхід до виховання як соціально-особистісного феномену. Основним чинником процесу виховання є соціальний фактор, але не можна нехтувати біологічним фактором.

Четверта - посилення уваги до національного і громадянського виховання. Треба поєднувати загальнолюдські цінності з національними особливостями.

2. Предмет і завдання курсу «Теорія і методика виховної роботи»

Процес виховання здійснюється у всьому процесі навчання.

Основним засобом виховання є сама особистість вихователя.

Методика - сукупність форм, засобів, умов, пов'язаних у певну систему логікою досягнення виховного результату.

Методика виховної роботи (ТіМВР) передбачає вибір і реалізацію найбільш раціональних форм і методів виховної роботи.

Наш курс ТіМВР передбачає 54 години: 17 годин - лекції, 17 годин - практичні заняття, 20 годин - самостійна робота.

Мета курсу - формування у студентів вмінь самостійного творчого і дієвого вирішення виховних завдань.

Предмет курсу - зміст, форми і методи виховної роботи в ПТНЗ.

Завдання курсу - оволодіння уміннями:

1. визначати конкретні завдання виховного впливу на учнів;

2. визначати рівень вихованості учнів і рівень розвитку колективу;

3. організації та проведення виховної роботи в різноманітних формах;

4. формувати учнівський колектив;

5. координувати виховні впливи педагогів, сім'ї, громадськості;

6. регулювати і коректувати міжособистісні стосунки в колективі;

7. планувати виховну роботу.

3. Характеристика учасників виховного процесу ПТНЗ

Особливості контингенту учнів ПТНЗ:

1) Професійний принцип комплектування навчальних груп (на відміну від територіально-вікового принципу комплектування класів середньої загальноосвітньої школи).

Наслідок: через те, що місце навчання учнів та місце проживання часто знаходяться один від одного далеко (територіально не пов'язані), часто важко налагодити контакти з сім'єю учня. В результаті цього мають місце: обмаль інформації про умови становлення особистості учня, методи виховання, що застосовувались, відірваність від сімї під час проживання в гуртожитку;

2) Мотиви вступу на навчання в даний ПТНЗ, як правило, не пов'язані з отриманням професії, за якою здійснюється навчання (вступають до профтехучилища тому, що: найближче від місця проживання ПТУ; тут вже навчаються друзі, подруги; після закінчення даного ПТУ за отриманою в ньому професією можна влаштуватися на підприємство, де працюють батьки, які домовляться про хороше робоче місце тощо).

Наслідок: відсутність інтересу до професії, бажання оволодіти саме цією професією через не повя'заність з нею подальших життєвих планів. Як результат - за три роки навчання може виникнути не тільки стійка байдужість до навчання, але і до праці взагалі.

3) На навчання в ПТУ часто вступають учні, інтереси яких в школі не проявились чи не були виявлені їх вчителями («сірі мишки»).

Наслідок: соціалізація даної частини контингенту учнів ускладнена. Вона не змогла закінчитися в школі і ускладнюється в ПТУ, оскільки відсутність стійких інтересів робить неможливим плинність процесу входження до суспільства соціально-значимими шляхами. Дана група учнів, при умові відсутності у них інтересів і успіхів у навчанні, несе в собі потенційну загрозу асоціальної поведінки, оскільки таку поведінку вони нерідко розглядають як єдино можливий спосіб соціалізації.

4) Нерідко серед учнівського колективу профтехучилища зустрічаються учні, з якими в школі працювали малокваліфіковані вчителі.

Наслідок: ці учні не можуть, чи не хочуть, продовжувати навчання в школі, у багатьох з них сформоване стійке негативне ставлення як до навчання, так і до педагогів.

5) Частина контингенту учнів ПТУ складають учні з відхиленнями в поведінці, яких можна охарактеризувати як «педагогічний брак».

Наслідок: якщо в шкільному класі таких учнів 3-5 чоловік, то в силу специфіки тієї чи іншої професії чи місця розташування ПТУ з них може бути сформована вся навчальна група.

6) В навчальній групі ПТУ зібрані учні з різних шкіл, з якими працювали вчителі, що представляють різноманітні наукові школи виховання, що відображалось в методах виховання, які вони застосовували.

Наслідок: неодноманітне ставлення учнів до членів педагогічного колективу (і дорослим взагалі), до дисципліни, до одногрупників, до самого себе тощо.

7) Одностатевий став навчальних груп в силу специфіки тієї чи іншої професії.

Наслідок: відсутність такого об'єктивно необхідного для підлітків і юнаків виду спілкування, як спілкування з однолітками протилежної статі.

Все це спостерігається на фоні загальних прорахунків освіти:

1. відсутність уваги до конкретної людини і знань про неї;

2. вербальний (словесний) підхід до навчання та виховання і методи, пов'язані з ним;

3. заборонно-обмежувальний стиль виховання;

4. відсутність уваги педагогів до розвитку в учнів загальнолюдських рис особистості (гідності, достоїнства, порядності, доброти, милосердя тощо);

5. відсутність диференційованого підходу до виховання юнаків та дівчат;

6. фрагментарність, відсутність цілісного підходу до виховання, тобто відсутність організованої життєдіяльності учнів у стінах навчального закладу (виділялись окремі сторони виховання - естетичне, трудове, моральне та ін.).

Інженерно-педагогічний колектив профтехучилища та його специфіка

Інженерно-педагогічний колектив (ІПК) профтехучилища - це дві великих категорії інженерно-педагогічних працівників:

1. Майстри виробничого навчання (в/н) - займаються практичним (виробничим) навчанням учнів.

2. Викладачі, які здійснюють теоретичне навчання і поділяються на:

а) викладачів спеціальних дисциплін;

б) викладачів загально технічних дисциплін;

в) викладачів загальноосвітніх дисциплін.

До особливостей ІПК можна віднести:

1. Наявність в ІПК працівників, які не мають базової психолого-педагогічної підготовки поряд з працівниками, що мають базову педагогічну освіту (випускники педагогічних і інженерно-педагогічних вузів, педагогічних факультетів державних університетів, індустріально-педагогічних технікумів та коледжів).

Наслідок: взаємне непорозуміння в питаннях кінцевої мети виховання, вибору методів і засобів виховання. Якщо випускники педагогічних вузів намагаються працювати на науковій основі, то їх колеги, що не мають педагогічної освіти , працюють виходячи з позицій щоденно-побутового світогляду.

2. Різний рівень психолого-педагогічної підготовки інженерно-педагогічних працівників (одно-двомісячні курси підвищення кваліфікації; індустріально-педагогічний технікум, коледж; інженерно-педагогічний факультет, вуз).

Наслідок: різний ступінь використання наукових знань і підходів до освіти і виховання учнів ПТНЗ.

3. Відмінності не тільки в освітньому, але і в загальнокультурному рівні інженерно-педагогічних працівників, які зумовлені наявністю в інженерно-педагогічних кадрах особистостей, що представляють по своєму попередньому життєвому досвіду різні класи і прошарки суспільства: від виробничих робітників і працівників сфери обслуговування до технічної та творчої інтелігенції.

Наслідок: відмінності в розумінні соціальних, професійних та індивідуальних життєвих цінностей.

4. Мимовільне зниження культури педагогічного спілкування (можливість професійних деформацій), з причини довготривалої роботи з контингентом учнів ПТУ, більшу частину якої (порівняно з загальноосвітньою школою) складають учні з відхиленнями в поведінці.

Наслідок: не всі колеги по роботі можуть служити особистим прикладом для учнів.

5. Відсутність єдиного керівництва навчальною групою ПТУ: 1-2 майстра виробничого навчання + класний керівник.

Наслідок: неузгодженість дій, яка заважає практичній реалізації принципу єдності педагогічних вимог.

4. Особливості виховної роботи в ПТНЗ. Методика планування

· Учні ПТУ, порівняно з школярами, більш довгий час знаходяться під цілеспрямованим педагогічним впливом, здійснювати який в ПТУ дозволяє наявність 2-3 інженерів-педагогів, що керують однією навчальною групою;

· Відмінність в характері навчальної праці, яка в ПТУ є навчально-виробничою, причому її виробничий характер зростає від курсу до курсу;

· Виховна робота в ПТУ часто пов'язана з перевихованням або з усуненням вже існуючих суттєвих деформацій в поведінці учнів;

· Необхідність врахування виховного впливу того трудового колективу, в якому учні проходять виробниче навчання та виробничу практику;

· Необхідність комплексного врахування всіх особливостей контингенту учнів ПТУ та інженерно-педагогічного колективу;

· Необхідність прищеплення (крім загально соціальних) правил та норм поведінки в професійному середовищі.

Методика планування

В ПТНЗ існує система планування училищної роботи, яка включає загально училищний план виховної роботи; виховний план організатора виховної роботи; виховний план класного керівника; виховний план учнівських організацій; плани гуртків, спортивних секцій, бібліотеки.

Ефективність планування забезпечується рядом вимог:

- врахування досягнень педагогічної науки і передового педагогічного досвіду;

- скоординованості виховних впливів;

- чіткості і конкретності;

- усунення однобокості (переважно вплив на свідомість);

- врахування можливостей учнів;

- залучення учнів до складання планів.

Основним планом в ПТНЗ є план роботи класного керівника.



Лекція № 2

Тема: Загальні закономірності розвитку особистості

План:

Процес розвитку особистості. Спадковість і розвиток

Вплив середовища на розвиток особистості

Розвиток і цілеспрямований виховний вплив. Діяльність як фактор розвитку

Самостійна робота:

Опрацювати: Вікові та індивідуальні особливості розвитку особистості

(форма звіту - конспект)

Література:

Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальнихзакладів. - К.: Видавничий центр «Академія», 2003. - 576 с.

Выготский Л.С. Педагогическая психология. - М.: 1991.

Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навчальний посібник - М.: Вища школа, 1995. - 237 с.

Кузьмінський А.І., Омеляненко В. Педагогіка: Підручник. -- К.: Знання,2004. - 445 с.

Петровський А.В. Возрастная и педагогическая психология. - М.:1979. - С.41-50.

Подласый И.П. Педагогика: Новый курс: Учеб. для студ. высш. учеб.заведений: В 2 кн. М: ВЛАДОС, 2003. Кн.1: Общие основы. Процесе обучения. - 576 с.

Ягупов В.В. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів - К.: Либідь, 2003. - 560 с.

1. Процес розвитку особистості. Спадковість і розвиток

Розвиток людини - дуже складний, довгий та суперечливий процес. Зміни в нашому організмі відбуваються на протязі всього життя, але особливо інтенсивно змінюються фізичні дані та духовний світ людини в дитячому та юнацькому віці. Розвиток не зводиться до простого накопичення кількісних змін та прямолінійному поступальному руху від нижчого до вищого. Характерна особливість цього процесу - діалектичний перехід кількісних змін в якісні перетворення фізичних, психічних і духовних характеристик особистості.

Розвиток людини постійні кількісні та якісні зміни в людині в процесі її психічного, фізичного і соціального становища.

Розвиток людини - процес становлення особистості, вдосконалення її фізичних та духовних сил під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких найважливішими є цілеспрямоване виховання та навчання.

Він має різні форми (анатомо-фізіологічну, психічну та соціальну) і відбувається на основі взаємодії людини з середовищем.

Анатомо-фізіологічна: фізичний розвиток організму (вага, зріст, м'язова сила), розміри його окремих органів;

У психічному розвитку кількісні зміни виявляються у збільшенні з віком кількості навичок, асоціацій, розширенні уявлень, знань про навколишній світ, пасивного і активного словника, обсягу уваги, сприйняття, пам'яті, швидкості реакцій тощо.

Якісних змін зазнають як окремі психічні процеси, так і психіка загалом. Виявляються вони у процесах запам'ятовування і відтворення, мислення, мовлення, емоції, потреби тощо. На основі засвоюваних знань і суспільного досвіду виникають та розвиваються нові якості особистості самостійна діяльність, самопізнання, моральні, естетичні та інтелектуальні почуття, ускладнюються і вдосконалюються психічні процеси, розвиваються здібності.

Близький до розвитку людини інший процес - формування особистості, в якому основним є соціальний чинник.

Формування особистості процес соціального розвитку молодої людини, становлення її як суб'єкта діяльності, члена суспільства, громадянина.

Відбувається цей процес завдяки засвоєнню гуманітарних дисциплін, виховному впливу сім'ї, школи, суспільства, взаємодії з мистецькими явищами, здатності людини пристосовуватися до зовнішнього оточення, участі у громадському житті, свідомій її підготовці до самостійного дорослого життя.

На процес розвитку особистості впливає спадковість.

Спадковість здатність організму відтворювати потомство, передавати свої ознаки наступним поколінням, відновлення у нащадків біологічної подібності.

За спадковістю передаються: тип нервової системи, конструкція тіла, зовнішні ознаки (колір волосся, очей, шкіри) та людські задатки (здатність розмовляти, ходити у вертикальному положенні, займатись певними видами діяльності та ін.).

Ззовні спадковість виявляється в успадкуванні рис батьків або попередніх поколінь - темпераменту, задатків, рис обличчя, постаті, навіть рухів. На думку психологів, вродженими в людини є не готові здібності, а тільки потенційні можливості для їх розвитку - задатки.

Задатки - 1) природні особливості людини, які є передумовою для розвитку індивіда; 2) вроджені особливості нервової системи і організму (генофон).

Вони впливають на швидкість виникнення умовних рефлексів, вироблення навичок, форм поведінки, становлення темпераменту, але самі по собі не зумовлюють особливостей особистості. Якщо немає сприятливих суспільних умов, чи людина не займається відповідною діяльністю, вони взагалі можуть не виявлятися.

Таким чином, важливо якомога раніше виявляти задатки до різних видів діяльності і створювати відповідні умови для їх розвитку.

2. Вплив середовища на розвиток особистості

Крім спадковості на формування особистості впливає і середовище, -все, що оточує дитину протягом усього життя: природні чинники (клімат, природні умови та ресурси); сім'я, близьке оточення; соціальні умови існування. Погіршення чи поліпшення стану середовища значною мірою впливає на розвиток людини, її духовну та моральну сферу.

Середовище поділяють на :

а) мегасередовище, яке для людини має інформаційно-світогляднийхарактер і ототожнюється з поняттям космос, планета; уявлення про своє місто, навколишню місцевість, рідний край, засоби масової інформації, приналежність до певної субкультури;

б) макросередовище, що ототожнюється з поняттями етнос, суспільство, країна, держава;

в) мікросередовище, що є безпосереднім оточенням індивіда: сім'я, клас, школа, компанія, сусіди, ровесники, громадські, приватні, державні організації.

Людина стає особистістю тільки в процесі соціалізації, тобто спілкування, взаємодії з іншими людьми.

Великий вплив на розвиток людини, особливо в дитячому віці, має домашнє середовище. В сім'ї звичайно відбуваються перші роки життя людини, які є вирішальними для становлення, розвитку і формування її як особистості. Але теперішня сім'я переживає не кращі часи: зростає кількість розлучень, неповних сімей, збільшилась кількість соціально-знедолених дітей. Криза сім'ї, на думку спеціалістів, стала причиною багатьох негативних суспільних явищ, і перш за все першопричиною зросту злочинності серед неповнолітніх.

Отже, людина досягає більш високого рівня розвитку там, де близьке і далеке оточення надає їй найбільш сприятливих умов.

3. Розвиток і цілеспрямований виховний вплив. Діяльність як фактор розвитку

Вплив спадковості і середовища корегується вихованням. На думку науковців, виховання - головна сила, що здібна дати суспільству повноцінну особистість. Ефективність виховного процесу заключається в цілеспрямованості, систематичності і кваліфікованому керівництві. Але існує і інша думка педагогів - вихованням можна досягнути багато, але повністю змінити людину не можна.

Одним із завдань цілеспрямованого і систематичного виховного впливу вихователя є вияв нахилів і задатків, розвиток у відповідності з індивідуальними особливостями людини, її здібностями та можливостями. Слід пам'ятати, що впливаючи на розвиток людини, виховання залежить від розвитку, тобто постійно опирається на досягнутий рівень розвитку.

Виховання сприяє:

розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних здібностей, набуттю нових рис і якостей, що формуються впродовж життя людини;

розвитку умінь переборення внутрішніх суперечностей відповідно до особливостей суспільного розвитку психічному розвитку людини;

інтелектуальному, творчому розвитку особистості;

– розвитку здатності до спілкування з оточуючими, завдяки чому дитина вчиться, набуває навилків розуміння інших людей, а завдяки цьому і себе;

– розвитку потреб людини;

– розвитку особистості, яка постійно вдосконалюється, будучи не лише об'єктом, а й суб'єктом виховного процесу.

Вплив на розвиток особистості крім спадковості, оточуючого середовища і виховного впливу, доповнюється ще одним важливим фактором - діяльністю особистості.

Ще з глибини століть дійшли до нас приказки: «Скажіть мені, що і як робить дитина, і я скажу вам, якою вона виросте», «Человек сам кузнец свого счастья», «Не один бездельник еще ничего не достиг». Таким чином, очевидний прямий зв'язок між результатами розвитку і інтенсивністю діяльності. Це ще одна загальна закономірність розвитку, яку можна сформулювати так: чим більше працює людина у визначеній області, тим вищий рівень її розвитку в цій області.

Головні види діяльності людини ігрова (у дошкільному віці), навчальна (у шкільному віці), трудова (у дорослих). Відповідно до цього виділяють пізнавальну, суспільну, спортивну, художню, технічну та особливий вид діяльності - спілкування.

У діяльності навчальній, трудовій, побутовій виявляються і розвиваються природні можливості людини, вона набуває нових фізичних і духовних якостей, знань та умінь, формується її свідомість. Важливою умовою ефективного розвитку особистості у діяльності є її активність, яка виявляється у рухах (сприяють фізичному загартуванню), пізнанні навколишньої дійсності (сприяє інтелектуальному розвитку), спілкуванні (дає змогу набути морального досвіду поведінки, визначити своє місце в колективі, вміти підкорятися і керувати іншими), впливі на оточення й на саму себе (самовиховання).

Активність в навчанні дозволяє людині швидше і більш успішно засвоювати соціальний досвід, розвиває комунікативні здібності, формує ставлення до оточуючої дійсності. Пізнавальна активність забезпечує інтелектуальний розвиток дитини. Для неї характерна не тільки потреба вирішувати пізнавальні завдання, але і необхідність застосовувати отриманні знання на практиці. Трудова активність стимулює швидке та успішне формування духовного і морального світу особистості, визначає готовність трудитися.

Якщо відобразити фактори, що впливають на розвиток особистості у вигляді сходинок, то найвищою і останньою буде самовиховання. Воно передбачає і саморозвиток, і самовдосконалення, і самоосвіту.

Рис. 1. Фактори, що впливають на розвиток особистості



Лекція № 3,4

Тема: Теорія виховання. Сутність процесу виховання, його закономірності та принципи

План:

1. Сутність і зміст процесу виховання. Мета виховання, понятійний апарат теорії виховання.

2. Завдання складових всебічного розвитку особистості.

3. Закономірності і принципи виховного процесу.

4. Виховання учнів в урочній та позаурочній діяльності.

Самостійна робота:

Опрацювати:

· Сучасні моделі виховання (форма звіту - конспект)

· Технологія ефективності виховної діяльності (форма звіту - конспект)

Література:

1. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Видавничий центр «Академія», 2003. - 576 с.

2. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навчальний посібник - М.: Вища школа, 1995. - 237 с.

3. Концепція національного виховання//Рідна школа. - 1995. - №6. - С. 18-26

4. Кузьмінський А.І., Омеляненко В. Педагогіка: Підручник. - К.: Знання, 2004. - 445 с.

5. Подласый И.П. Педагогика: Новый курс: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений: В 2 кн. - М: ВЛАДОС, 2003. - Кн.1: Общие основи. Процесе обучения. - 576 с.

6. Ягупов В.В. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів - К.: Либідь, 2003. - 560 с.

1. Сутність і зміст процесу виховання. Мета виховання, понятійний апарат теорії виховання

Природа не творить людини як цілісної особистості, вона лише закладає основи і створює передумови для її формування. Людина - багаторівнева система, особливості якої виявляються у діалектичній взаємодії біологічних і соціальних факторів. Вступаючи в життя через соціальну і трудову діяльність, вона вливається у світ соціального досвіду, який є багатовіковим надбанням людства і стає основною школою становлення її як особистості. Процес діалектичної взаємодії біологічного і соціального, які впливають на формування особистості, вимагає науково обґрунтованої системи виховних впливів.

Виховання - цілеспрямований процес формування всебічно-розвиненої, соціально-активної, творчої особистості.

Суспільство як соціальне об'єднання людей може функціонувати і розвиватися лише за цілеспрямованої, систематичної та організованої роботи з виховання кожної особистості. Зупинення цього процесу - катастрофа для суспільства, внаслідок якої людина не змогла б піднятися до рівня особистості. Тому виховання з погляду суспільного розвитку є провідною сферою діяльності як окремої людини, так і людської спільноти. Завдяки йому людство забезпечує свою безсмертність у соціальному розвитку.

Виховання дітей шкільного віку здійснюється у процесі навчання і виховної роботи у школі та за її межами. Воно є цілісними процесом у якому поєднані сукупність виховних цілей та самокерований процес педагогічної взаємодії вчителя і учня, що передбачає організацію і функціонування системи виховної діяльності та самовиховання учнів.

Цей процес є двостороннім (обов'язкова взаємодія вихователя і вихованця), цілеспрямованим (наявність конкретної мети), багатогранним за завданнями і змістом, складним щодо формування і розкриття внутрішнього світу дитини, різноманітним за формами, методами і прийомами, неперервним (у вихованні канікул бути не може), тривалим у часі (людина виховується все життя).

Мета виховання - сформувати гармонійно розвинену, духовно багату, фізично досконалу й суспільно-активну особистість з науковим світоглядом, з високим моральним потенціалом, що бажає і вміє працювати.

Об'єкт виховання - індивід або група людей, на розум, емоції і волю яких здійснюється цілеспрямований виховний вплив.

Суб'єкт виховання - індивід або група людей, які здійснюють цілеспрямований виховний вплив на особу або колектив з метою формування в них певних якостей.

Зміст виховання включає загальні його сторони і характеристики, залучення до основних видів людської діяльності в умовах гуманних відносин, а також індивідуальну програму самовиховання й розвитку.

Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до виконання комплексу ролей, необхідних для суспільного життя. Це ролі громадянина, трудівника, громадського діяча, сім'янина, товариша. Підготовка до ролі громадянина передбачає формування людини з яскраво вираженою активною громадянською позицією, з почуттям обов'язку і відповідальності перед суспільством. Роль трудівника передбачає вміння і бажання активно трудитися, створювати нові матеріальні та духовні цінності. Виконання ролі громадського діяча означає активну участь особистості в громадському житті. В стінах навчального закладу особистість необхідно готувати і до ролі сім'янина, майбутнього батька, чоловіка, матері, дружини. Кожен учень як товариш має володіти вмінням розуміти іншу людину, співчувати, жаліти, поступитися, поділитися і т.д.

Вже декілька разів було відмічено, що виховання передбачає формування всебічно-розвиненої особистості. А яка ж це особистість?

2. Завдання складових всебічного розвитку особистості

Основними напрямками всебічного розвитку особистості є:

· громадянське виховання;

· розумове виховання;

· моральне виховання;

· екологічне виховання;

· статеве виховання;

· правове виховання;

· трудове виховання;

· естетичне виховання;

· фізичне виховання.

Громадянське виховання

Громадянське виховання -- формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною та захищеною.

Покликане воно виховувати у молодої людини високі моральні ідеали, почуття любові до своєї Батьківщини, потреби у служінні їй. Відомо, що основні риси громадянина формуються в молодому віці, під впливом загальнонародних, національних цінностей, у взаємодії особистості із суспільством, яке на кожному етапі представляють сім'я, школа, різноманітні колективи.

Орієнтоване на формування свідомого громадянина, патріота, професіонала, людини зі шляхетними особистісними якостями і рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток.

В Україні воно зумовлене завданням державотворення на засадах гуманізму, демократії, соціальної справедливості.

Одним із критеріїв і результатів громадянського виховання є громадянськість особистості, яку складають моральна, політична та правова культура, почуття власної гідності, внутрішньої свободи і водночас вболівання за суспільні ідеали, за пріоритети держави, благо свого народу і його дружні взаємини у світовому співтоваристві.

Громадянськість -- духовно-моральна цінність, світоглядна і психологічна характеристика особистості, що визначає її обов'язок і відповідальність перед співвітчизниками, Батьківщиною.

Важливе місце в громадянському вихованні належить громадянській освіті -- навчанню, спрямованому на формування знань про права та обов'язки людини. Вона пов'язана з формуванням соціально-політичної компетентності, передбачає політичну, правову й економічну освіченість.

Виховання громадянина має бути спрямованим на розвиток патріотизму, національної самосвідомості, культури міжетнічних відносин, планетарної свідомості, правосвідомості, політичної культури, дбайливого ставлення до природи, моральності, культури поведінки особистості.

Патріотизм. Постає як глибоке громадянське почуття, змістом якого є любов до свого народу, Батьківщини, усвідомлення своєї причетності до історії, традицій, культури свого народу, вболівання за його майбутнє. Важливою рисою патріотизму є турбота про благо народу. В Україні на сучасному етапі він передбачає: сприяння становленню й утвердженню Української держави як правової, демократичної країни.

Національна самосвідомість. Передбачає усвідомлення себе часткою національної (етнічної) спільноти, носієм національних (етнічних) цінностей.

Ґрунтується на національній ідентифікації (ототожнення), вбирає в себе віру в духовні сили своєї нації, її майбутнє, почуття відповідальності перед своєю нацією; вміння осмислювати моральні та культурні цінності, історію, звичаї, обряди, символіку.

Культура міжетнічних відносин. В їх основі -- реалізація взаємозалежних інтересів етносів, народностей у процесі економічного, політичного, соціального й духовного життя на принципах свободи, рівноправності, взаємодопомоги, миру, толерантності.

Базується на економічних, політичних, правових, духовних засадах, деформація яких призводить до міжетнічних конфліктів. Виявляється в повазі інтересів, прав, самобутності народів, підготовці особистості до свідомого життя у вільному, демократичному суспільстві, у готовності до компромісу з етнічними, релігійними групами заради соціального миру в державі.

Планетарна свідомість. Це передусім усвідомлення єдності й унікальності життя на Землі, почуття поваги до всіх народів, їхніх прав, інтересів і цінностей.

Вона ґрунтується на розумінні світу як єдності й різноманітності, системи держав, які повинні мирно співіснувати, співпрацювати в умовах свободи, на засадах моральних ідеалів, гуманізації міжнародних відносин, визнанні пріоритетом права людини, націй і народів.

Правосвідомість. Ґрунтується на усвідомленні прав, свобод, обов'язків, ставленні до закону, інститутів державної влади. Її основою є усвідомлення, що головне завдання цивілізованої держави -- захист соціальних інтересів, прав і свобод громадян. Держава має гарантувати кожному можливість працювати і творити за своєю власному ставленні до держави, її інститутів, здатності брати участь у прийнятті рішень, які мають впливати на владу.

Дбайливе ставлення до природи. Виявляється в особистій причетності й відповідальності за збереження і примноження природних багатств, виробленні вміння співіснувати з природою, в нетерпимості до її губителів, усвідомленні необхідності вирішення екологічних проблем.

Моральність особистості. Передбачає такі гуманістичні риси, як доброта, увага, чуйність, милосердя, толерантність, совість, чесність, повага, правдивість, працелюбність, справедливість, гідність, терпимість до людей, повага і любов до своїх батьків, роду. Ці якості визначають культуру особистості. Норми моралі полегшують сприймання правових норм, які допомагають глибше усвідомлювати моральні істини. Моральна свідомість дає змогу усвідомити межу моральної поведінки, за якою починаються аморальні й протиправні вчинки. Високоморальна свідомість стимулює соціально ціннісну поведінку, застерігає від правопорушень.

Формування культури поведінки особистості. Культура поведінки виражає моральні вимоги суспільства, закріплені в нормах, принципах, ідеалах закону, засвоєння положень, що спрямовують, регулюють і контролюють вчинки та дії людини.

Розвиток мотивації до праці. Передбачає усвідомлення життєвої потреби у трудовій активності, виявленні ініціативи, підприємництва, розуміння економічних законів і проблем суспільства та шляхів їх вирішення, готовності до соціальної творчості, конкурентоспроможності й самореалізації особистості в ринкових відносинах.

Полікультурне виховання. Охоплює вивчення різноманітних культур, виховання поваги до представників усіх культур, не зважаючи на расове, етнічне походження, сприйняття взаємозв'язку та взаємовпливу загальнолюдського, національного компонентів культури в широкому значенні.

Ефективність громадянського виховання залежить від спрямованості виховного процесу, форм і методів його організації. Провідна роль належить дисциплінам соціально-гуманітарного циклу: історії, географії, філософії, суспільствознавству, літературі, активним методам навчання, спрямованим на самостійний пошук, формування критичного мислення, ініціативи й творчості.

Застосування форм і методів громадянського виховання покликане формувати в особистості когнітивні, нормативні та поведінкові норми, вміння міркувати, аналізувати, ставити питання, шукати власні відповіді, аналізувати проблеми, робити власні висновки, брати участь у громадському житті, набувати вмінь та навичок адаптації, захищати свої інтереси, поважати інтереси і права інших, самореалізовуватися тощо.

Розумове виховання

Розумове виховання -- діяльність педагога, спрямована на розвиток інтелектуальних сил і мислення учнів з метою прищеплення культури розумової праці.

Розумове виховання відбувається у процесі засвоєння знань і не зводиться до нагромадження певного їх обсягу. Процес здобуття знань і якісне їх поглиблення є чинником розумового виховання лише тоді, коли знання стають особистими переконаннями, духовним багатством людини.

У процесі навчання та виховання реалізується головна мета розумового формування особистості учня -- розумовий розвиток.

Розумовий розвиток -- процес розвитку інтелектуальних сил, пізнавальних здібностей мислення учнів.

Під час розумового виховання відбувається накопичення певного фонду знань: термінології, символів, імен, назв, дат, понять, існуючих між ними зв'язків і залежностей, відображених у правилах, законах, закономірностях, формулах.

Основним завданням розумового виховання є розвиток мислення взагалі та різних його видів. Воно також передбачає оволодіння основними розумовими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням, систематизацією). Важливим завданням розумового виховання є формування в учнів культури розумової праці, до якої належать навчальні вміння. їх поділяють на загальні, які використовуються під час вивчення будь-яких навчальних предметів (вміння читати, слухати, усно висловлювати свої думки, писати, працювати з книгою, контролювати себе), і спеціальні -- необхідні для оволодіння знаннями в певній галузі (вміння читати ноти, технічні креслення, карти, слухати музичні твори, записувати числа, формули, нотні знаки, користуватися словниками, довідниками тощо).

Культура розумової праці означає вміння раціонально використовувати режим розумової роботи, точно і акуратно виконувати всі операції, підтримувати порядок на робочому місці і т. ін. Вона передбачає і вироблення в учнів особливих якостей, необхідних для засвоєння знань у будь-якій галузі: вміння зосереджено й уважно працювати, долати труднощі; розвиток пам'яті та використання різних її видів -- логічної, моторної, зорової; вести спостереження і нотатки; контролювати себе, застосовувати знання в інших умовах.

Формуванню інтелектуальних умінь сприяють певні типи завдань:

– дослідницькі (спостереження, дослід, підготовка експерименту, пошуки відповіді в науковій літературі, екскурсії та експедиції і т. ін.);

– порівняльні, що свідчать про подібність або відмінність понять, складних явищ;

– спрямовані на впорядкування мислительних дій, а також користування алгоритмами або самостійне їх складання;

– аналіз і узагальнення ознак для виділення явища в певний клас чи вид.

Особливе значення для розумового виховання має формування наукового світогляду учнів.

Науковий світогляд -- цілісна система понять, поглядів, переконань і почуттів, які визначають ставлення людини до дійсності й самої себе.

Його основу становлять погляди і переконання, сформовані на основі знань про природу, суспільство, які є внутрішньою позицією особистості. Світогляд складається з таких підсистем:

– загальних знань (основи формування поглядів і переконань);

– світоглядних умінь (розумові операції, здатність робити висновки та ін.);

– сукупності почуттів, в яких виражається позиція особистості;

– можливостей вирішення світоглядних проблем на основі вольових якостей (цілеспрямованість, рішучість, самовладання, принциповість).

Науковому світогляду властиві: правильне бачення минулого і сучасного (наукової картини світу), здатність передбачати розвиток подій і явищ суспільства та природи, гуманістичний характер. Формування його відбувається у процесі вивчення навчальних дисциплін завдяки теоретичній спрямованості навчально-виховного процесу, міжпредметним зв'язкам. Важливим при цьому є забезпечення діалектичного мислення учнів, збагачення світоглядних знань, формування поглядів і переконань, залучення до різноманітних видів діяльності.

Оскільки світогляд є системою наукових, політичних, філософських, правових, естетичних, моральних понять, поглядів і переконань, які визначають ставлення людини до навколишнього світу і до себе, тому кожен шкільний навчальний предмет є складовим елементом єдиного цілого. Вчитель математики, фізики, хімії, біології, історії, літератури зможе успішно формувати світогляд учнів, якщо він не тільки добре знатиме свій предмет, а й суміжні навчальні дисципліни, здійснюючи в процесі навчання міжпредметні зв'язки. Це сприятиме розкриттю наукової картини світу, його єдності, чого не може зробити жоден навчальний предмет сам по собі.

Перетворення знань у світоглядні погляди і переконання тісно пов'язане з формуванням в учнів системного ставлення до дійсності та до себе. Тому виховна робота повинна передбачати створення умов, в яких учень мав би змогу виявити своє ставлення до подій, явищ, що сприятиме формуванню єдності слова і діла, світогляду і поведінки, активної життєвої позиції.

Моральне виховання

Моральне виховання -- виховна діяльність навчального закладу, сім'ї з формування в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки.

Моральне виховання розпочинається в сім'ї, продовжуючись у процесі соціалізації особистості. Його основу складають загальнолюдські та національні цінності, моральні норми, які є регуляторами взаємовідносин у суспільстві. Серед таких норм -- гуманізм і демократизм, що відображаються в ідеалі вільної людини з високорозвиненим почуттям власної гідності, поваги до гідності іншої людини. Моральне виховання передбачає формування в дітей почуття любові до батьків, вітчизни, правдивості, справедливості, чесності, скромності, милосердя, готовності захищати слабших, шляхетного ставлення до жінки, благородства, інших чеснот.

Моральне виховання характеризують поняття: мораль, моральний ідеал, моральний кодекс, моральні норми, моральні переконання, почуття та якості.

Мораль -- система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми.

Мораль виконує пізнавальну, оціночну, виховну функції, а її складовими є моральна свідомість, моральна діяльність, моральні відносини. Норми і принципи моралі, моральні ідеали та почуття становлять систему моралі, яка складає основу, життєву позицію особистості.

Моральний ідеал -- образ, що втілює в собі найвищі моральні якості, є взірцем, до якого слід прагнути. Це той взірець моральної досконалості, який спонукає особистість до саморозвитку і на який зорієнтований виховний процес.

Моральна норма -- вимога, яка визначає обов'язки людини щодо навколишнього світу, конкретні зразки, які орієнтують поведінку особистості, дають змогу оцінювати й контролювати її.

Возведена в систему сукупність моральних норм утворює моральний кодекс.

Якщо мораль є суб'єктивним уявленням людини про добро та зло, то практична її діяльність щодо творення добра, спонукана внутрішніми мотивами («голосом совісті») постає як моральність.

Моральність -- втілення у практичній діяльності людей моральних переконань, моральних ідеалів, норм, почуттів та принципів.

Моральні переконання -- стійкі, свідомі моральні уявлення людини (норми, принципи, ідеали), відповідно до яких вона вважає за потрібне діяти так і не інакше.

Моральні почуття -- стійкі переживання у свідомості людини, які є основою її вольових реакцій в різних ситуаціях, її суб'єктивне ставлення до себе, інших людей, окремих явищ суспільного життя, суспільства загалом.

Моральні якості -- типові риси поведінки особистості.

Основу морального виховання становить етика (від грец. еthikа -- звичка, звичай) -- філософська наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми. Вона досліджує моральні категорії, в яких втілені моральні принципи, норми, оцінки, правила поведінки. Сукупність етичних проблем охоплюють питання про те, як має чинити людина (нормативна етика), а також теоретичні питання про походження і сутність моралі.

Характерною особливістю морального становлення особистості є врахування її менталітету (ментальності) специфічного світосприймання, світовідчуття, світогляду, бачення світу і себе у світі, національного характеру, вдачі, які виробляються під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних чинників.

Дисциплінованість, організованість -- суттєві ознаки моральної вихованості та культури людини. Основою дисципліни є поєднання методів переконання з метою формування свідомості і розумної вимогливості. Це суттєва передумова для опанування вміннями і звичками моральної поведінки.

Основні якості моральності формуються в ранньому дитинстві на основі так званого «соціального успадкування». Вирішальною у цьому є роль батьків: їх поведінка, цілеспрямований вплив на особистість дитини. Особливо важливо задіяти в моральному вихованні можливості усіх соціальних інституцій:

– сім'ї, цілеспрямований вплив її на формування моральних цінностей дитини;

– педагогічну діяльність дошкільних виховних закладів;

– освітньо-виховну діяльність загальноосвітніх навчально-виховних закладів (шкіл, ліцеїв, гімназій);

– діяльність професійних навчально-виховних закладів (професійно-технічних училищ, вищих навчальних закладів);

– засобів масової інформації (радіо, телебачення, кіно, газет та ін.);

– діяльність мистецьких закладів (театрів, музеїв, консерваторій, клубів, будинків культури тощо);

– соціально-виробничу діяльність громадян на підприємствах, в організаціях.

У моральному, як і будь-якому іншому, вихованні не можна абсолютизувати або недооцінювати жодного із засобів. Тільки оптимальне їх поєднання з урахуванням індивідуальних особливостей учнів забезпечить очікуваний результат. Головне -- забезпечити цілеспрямованість, єдність й узгодженість дій усіх соціальних інституцій, які мають вплив на особистість. Свідома дисципліна виявляється в суворому, неухильному виконанні суспільних принципів і норм поведінки, ґрунтується на почутті обов'язку та відповідальності.

Обов'язок -- усвідомлення особистістю громадських і моральних вимог.

Відповідальність -- якість особистості, що характеризується прагненням і вмінням оцінювати свою поведінку з точки зору користі або шкоди для суспільства, порівнювати свої вчинки з суспільними нормами, законами.

У вихованні свідомої дисципліни, почуття обов'язку і відповідальності важливою є спільна робота вчителів і вихователів, спрямована на засвоєння учнями правил поведінки в навчальному закладі, їх прав та обов'язків, формування в них потреби постійно дотримуватися їх, створення оптимальних умов для свідомої діяльності, а головне -- постійний тактовний контроль за поведінкою учнів, чіткі та безкомпромісні вимоги.

Вимогливість і суворість учителя мають бути доброзичливі. Він повинен розуміти, що учень може робити помилки через брак життєвого досвіду або з інших причин. Тому педагог має вміти прощати помилки, допомагати учням знаходити оптимальні рішення у складних життєвих ситуаціях.

Екологічне виховання

Екологічна криза, що виникла через непродумане господарювання людини, змушує змінити своє ставлення до довкілля. Цій меті покликана служити система екологічного виховання, яка є окремим напрямом педагогічної теорії та практики.

Екологічне виховання -- систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток у людини культури, взаємодії з природою.

Завдання екологічного виховання полягає в нагромадженні, систематизації, використанні екологічних знань, вихованні любові до природи, бажання берегти і примножувати її, у формуванні вмінь і навичок діяльності в природі. Зміст його полягає в усвідомленні того, що світ природи є середовищем існування людини, тому вона має бути зацікавлена в збереженні його цілісності, чистоти, гармонії. Екологічне виховання неможливе без уміння осмислювати екологічні явища, робити висновки щодо стану природи, виробляти способи розумної взаємодії з нею. Ці уміння учні набувають на уроках та в позаурочній діяльності. Водночас естетична краса природи сприяє формуванню почуттів обов'язку і відповідальності за її збереження, спонукає до природоохоронної діяльності, запобігання нанесенню збитків природі.

Метою екологічного виховання є формування в особистості екологічної свідомості і мислення. Передумова для цього -- екологічні знання, наслідок -- екологічний світогляд. Екологічну свідомість як моральну категорію потрібно виховувати у дітей з раннього дитинства.

На основі екологічного мислення і свідомості формується екологічна культура яка передбачає глибокі знання про навколишнє середовище (природне і соціальне), екологічний стиль мислення і відповідальне ставлення до природи, вміння вирішувати екологічні проблеми, безпосередню участь у природоохоронній діяльності.

Система екологічного виховання передбачає врахування основних її аспектів:

– національного та регіонального підходів до вибору навчального матеріалу екологічного спрямування;

– гуманістичну спрямованість і зростаючу роль екологічних чинників у вирішенні глобальних проблем людства (раціонального використання природних ресурсів, забезпечення населення екологічно чистими продуктами харчування, захисту середовища від забруднення промисловими та побутовими відходами);

– збереження фізичного і духовного здоров'я людини;

– об'єктивності у розкритті основних екологічних законів та понять, що дають підстави вважати екологію наукою, яка розвивається, намагаючись вирішувати проблеми довкілля;

– зв'язку між набутими екологічними знаннями і життям, розкриття їх цінності не лише у виробництві, а й у повсякденному житті людини.

Статеве виховання

Статеве виховання -- процес засвоєння підростаючим поколінням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з особами протилежної статі нормами моралі.

Воно полягає у формуванні духовності, високих моральних якостей в юнаків і дівчат, норм поведінки, відповідальності за свої вчинки, культури дружби, кохання, інтимних почуттів.

Статеве виховання слід гармонійно пов'язувати із загальним психологічним розвитком дитини з раннього віку. Однак більшість батьків, вихователів або ігнорують цей аспект виховання, або навмисне намагаються уникати розмов на інтимні теми з дітьми.

Особливо інтенсивно виховну роботу потрібно проводити в підлітковому віці, коли дівчата статево дозрівають скоріше, що породжує розрив у взаєминах хлопців і дівчат, який може позначитись на їх подальшому ставленні до Протилежної статі. Акселерація прискорила психосоціальний розвиток, а раннє формування статевої зрілості означає і раннє пробудження сексуальних інтересів, еротичних переживань. Підліткова сексуальність має свої особливості: інтенсивність статевого потягу; ранній початок статевого життя; сексуальна активність має характер експериментування, відрізняється ігноруванням небезпеки; невідповідність необмеженої еротичної фантазії та обмежених можливостей її реалізації; сексуальність ізольована від почуття любові.

Великий вплив на статеву поведінку підлітків здійснюють соціокультурні чинники. Переорієнтація в останні роки громадської думки щодо норм сексуальної поведінки свідчить про лібералізацію статевої моралі, певною мірою моральну легалізацію невпорядкованих статевих зв'язків, проституції (звичайними і доступними стали еротичні шоу, порнографія, еротичні фільми тощо). За низької статевої культури, сексуальної грамотності це призводить до духовної деградації молоді, поширення венеричних захворювань, ВІЛ-інфекції, зростання кількості абортів, що загрожує здоров'ю, а іноді життю людини.

Запобігти цьому може формування наукових знань про біологічні та соціальні проблеми розвитку хлопчиків і дівчаток; ознайомлення з особливостями їх конституції та анатомо-фізіологічного розвитку, питаннями продовження роду; формування моральності та почуття дружби, поваги у стосунках між чоловіком і жінкою, ідеалу кохання, моральних «гальм», які сприяли б попередженню статевої розпусти; виховання відповідальності за створення сім'ї, продовження роду.

У процесі статевого виховання педагоги повинні цілеспрямовано впливати на виховання в учнів поваги до себе, чоловічої та жіночої гідності, формування правильних взаємовідносин між статями. Суттєве значення має формування таких почуттів, як сором, совість, скромність, відповідальність за свої дії у статевих стосунках, усвідомлення того, що вони без справжнього почуття позбавляють людину можливості відчути високе і прекрасне, зіштовхують зі шляху нормального розвитку.

Маючи за мету підготовку учнівської молоді до майбутнього сімейного життя, у неї виховують уміння обирати собі друга (супутника) життя, налагоджувати взаємні стосунки у подружньому житті, уникати конфліктів, вести домашнє господарство, розподіляти між собою обов'язки і розпоряджатися бюджетом, виховувати дітей тощо. Статеве виховання передбачає вивчення етики і психології сімейного життя, використання різноманітних форм і методів позакласної роботи. Його слід розпочинати якомога раніше, коли в дітей пробуджується інтерес до цих питань. З надто делікатних тем доцільно проводити розмови, бесіди (статева гігієна, профілактика венеричних захворювань, запобігання вагітності). Важливо налагодити в групі здорові стосунки між дівчатами і хлопцями.