Розвиток освіти і шкільництва на Слобожанщині у другій половині XIX ст.-на початку XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Розвиток освіти і шкільництва на Слобожанщині у другій половині XIX ст. - на початку XX ст.

1.1 Розвиток освіти на Слобожанщині у дореволюційний період

1.2 Освіта на Слобожанщині на початку ХХ століття

1.3 Освіта на Слобожанщині під час Другої світової війни та у повоєнний період

1.4 Видатні педагоги Слобожанщини другої половини

XIX ст. - початку XX ст.

1.4.1 Педагогічна діяльність Б.Д. Грінченка

1.4.2 Христина Данилівна Алчевська та її внесок розвиток народної освіти

РОЗДІЛ 2. Харківська школа-клініка для сліпоглухонімих дітей Івана Опанасовича Соколянського

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Друга половина XIXст. - початок XX ст. ознаменувалися кардинальними змінами у всіх сферах життя у країнах всього світу. Це був період революцій та війн,змін політичних режимів, державного ладу, бурхливого розвитку міжнародних відносин, економіки, період промислової революції, протекціонізму, індустріалізації, урбанізації,небувалих досягнень культури і мистецтва, техніки і науки тощо. Україна, тоді ще частина Російської імперії, а потім СРСР, також не була осторонь світового життя, глобальні процеси перебудови значно впливали і на життя українців.

Різнопланові зміни позначилися на розвитку освіти в Україні. У XIX-XXст. освіта вже була невід'ємною частиною життя і з кожним роком ставала все більш доступною і поширювалася серед представників всіх верств населення.

Зазначений період часу можна поділити на три основні відрізки : дореволюційний, післяреволюційний - довоєнний, повоєнний. На кожному з цих трьох етапів розвиток освіти мав певні характерні риси, особливості, які варті окремого вивчення.

Актуальність проблеми. Слобожанщина завжди була осередком інтенсивного розвитку культури, науки та освіти, і саме на територіях Слобідського краю у другій половині XIXст. - на початку XX ст. вперше з'являлися нові для того часу форми освітніх закладів і діяли товариства та спілки, що завзято боролися за освіченість українців, саме на Слобожанщині народилися та працювали видатні педагоги, методики яких стали провідними, ними користуються і педагоги XXI століття.

Вивченням проблеми вже займалися Прокопенко І.Ф., ЛозоваВ. І., Троцко Г.В., Каразин В. Я., Лебедев А. С., Мазуркевич О. Р.,Рождественский С. В., БагалийД. И. та ін.

Об'єкт дослідження:Розвиток освіти в Україні у другій половині XIXст. - на початку XXст.

Предмет дослідження: Розвиток освіти і шкільництва на Слобожанщині у другій половині XIXст. - на початку XXст.

Мета дослідження: виявити характерні риси, особливості, визначні події розвитку освіти та шкільництва на Слобожанщині у другій половині XIXст. - на початку XX ст., що вплинули на формування такої системи освіти, що існує на даний момент в Україні.

У відповідності з метою дослідження ставляться такі завдання:

1) прослідкувати основні події розвитку освіти на Слобожанщині у другій половині XIXст. - на початку XX ст. на всіх ії рівнях;

2) виявити визначних діячів освіти позначеного періоду, розглянути їх діяльність;

3) визначити ті елементи системи освіти на Слобожанщині у другій половині XIXст. - на початку XX ст., що перейняла сучасна система.

Методи дослідження:

· історико-соціологічний метод;

· системний метод;

· біографічний метод дослідження;

· описовий метод;

· порівняльний (зіставний) аналіз;

· типологічний метод;

· метод інтерпретації тексту;

· контекстуальний метод.

Логіка дослідження зумовила структуру курсової роботи: вступ, 2 розділи, висновки, список літератури.

РОЗДІЛ 1. Розвиток освіти і шкільництва на Слобожанщині у другій половині XIXст. - на початку XXст.

1.1 Розвитку освіти на Слобожанщині у дореволюційний період

Друга половина XIXст. - межа XIX - XX ст. характеризуються значними змінами у Російській імперії. Це, по-перше, скасування кріпосницького права у 1861 році, після чого слідувала низка реформ. Реформи 1860-70-х років сприяли капіталістичному розвитку країни. Спираючись на державну підтримку і приплив іноземного капіталу, високими темпами розвивалась промисловість, формувались нові промислові райони, швидко зростала мережа залізниць та розвивались морські порти. Наслідком господарських змін було становлення нових соціальних верств населення -- промислового пролетаріату і торговельно-промислової буржуазії. У суспільно-політичному русі в Росії у другій половині XIX століття найпоширенішими ставали радикально-демократичні ідеї, які пропонували розв'язувати суспільно-політичні проблеми шляхом народного повстання. У 1870-их роках радикально-демократичний рух, сприйнявши із Заходу соціалістичні ідеї, створив власну теорію переходу Росії до соціалізму через народне повстання і селянську общину. ПокиОлександр III, а після нього Микола II намагалися зміцнювати самодержавство, під впливом марксизму формувався робітничий рух. У 1905 - 1907 рр. вибухнула перша Російська революція, що значно похитнула самодержавний устрій, а Лютнева революція 1917 поклала край самодержавній багатонаціональній імперії, пробудивши до активності поневолені Російською імперією народи та найширші верстви суспільства.

У таких умовах розвивалась освіта другої половини XIXст.

На середину XIXст. вже існували майже всі сучасні види освітніх закладів.

На початку XIX століттяцарський уряд провіввРосіїреформуосвіти. Була введена такаструктуранавчальних закладів: 1)церковно-приходські школи, 2)районнішколи, 3)гімназії(середні навчальні заклади, що готувалидо вступу в університет) і4)університети. Особливу увагуівідповідніасигнування виділялисяостаннім двомгрупам. Упершій чверті XIX ст. були створеніпривілейовані навчальні заклади-ліцеї, що поєднували середню і вищу освіту. У 1805 р.було відкрито Харківськийуніверситет. Його організатором бувукраїнський вченийівинахідникВасиль Каразін. У 1834 р.був створенийКиївський університет. Його першим ректоромбувМ.Максимович. Царський урядпоставив завданняпередобома університетами-ХарківськимтаКиївським- проведеннярусифікаторської політикивУкраїні. Однакнасправді обидвауніверситетисталицентрамизміцненнятарозповсюдження українськоїкультури. Крімпривілейованих чоловічих навчальних закладів, виникаєжіноча освіта-такзвані, Інститутишляхетних дівчат. Длядітейдворянстваіснували приватнішколи[18].

У другій половиніXIX ст. відбуваєтьсяпевна демократизаціяосвіти. Школидлядітейдворянстваперетворюютьсявшколидлясередніхкласів. Важливурольу створеннісільських шкілдляселянзігралоземство. Однакцарський урядгальмував розвитокземськоїосвітиі сприяв поширеннюмережіцерковно-парафіяльних шкіл, що знаходилися у віданніправославних священиків.

Ні на день неприпинявсянаступцаратупротиукраїнської культури. Післяпольського повстання 1863 рокуцарськийміністросвітиВалуєвзаявив, що"української мови ніколи небуло, немаєіне можебути". Був виданий Валуєвський циркуляр, що заборонявнавчання українською мовою.18(30) травня1876 вийшов Емський указросійського імператораОлександра II, який був спрямований на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком та призвів до тимчасової дезорганізації українського руху в Наддніпрянщині.

Все це зумовлювало інтенсивний розвиток освіти в Україні у XIX столітті, але вона була позбавленаяскраво вираженого національного українського елементу.

1.2 Освіта на Слобожанщині на початку ХХ століття

Інтенсифікація економічного розвитку на Слобожанщині наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття, потреба у кваліфікованих кадрах для промисловості, транспорту, торгівлі, сільського господарства вимагали розширення мережі навчальних закладів усіх рівнів. Уряд не завжди міг задовольнити зростаючі потреби населення у сфері знань, що викликало появу нових форм шкільної та позашкільної роботи: вечірніх та недільних шкіл і курсів, народних бібліотек-читалень, робітничих освітніх товариств, народних університетів, народних театрів, самодіяльних хорових гуртків, ініціаторами яких найчастіше виступали 5 представники передової інтелігенції. Вони також розробляли численні проекти реформування усіх ланок народної освіти, висловлювалися за її децентралізацію та передачу до відання органів місцевого самоврядування, пропонували вдосконалити шкільні навчальні плани і програми, порушували питання запровадження загального початкового навчання у школах вищого типу - чотирикласних і говорили про введення для всіх без винятку безплатної елементарної початкової освіти за прикладом західноєвропейських країн.

На Слобожанщині на початку ХХ століття існувала система освіти усіх трьох рівнів: вищого, середнього й нижчого, між якими був тісний зв'язок. За досліджуваний період сталися разючі зміни в системі народної освіти міста, що привело до значного збільшення кількості навчальних закладів. Так, у 1917 р. в Харкові діяло вже 8 вищих навчальних закладів, 14 чоловічих і понад 20 жіночих гімназій, З реальних училища, одно комерційне училище, семінарія, художнє, музичне училища, жіноче єпархіальне училище, інститут шляхетних дівчат, 35 міських початкових училищ, 20 приходських шкіл, недільнішколи, художньо-естетичні студії, різноманітні курси. Напередодні Першої світової війни письменність населення Харкова зросла до 66,6%[32].

Елементарні початкові школи, в яких навчалися діти з найбідніших прошарків, відкривалися міським самоврядуванням, різними міністерствами й відомствами, в тім числі військовим та духовним, різними установами, громадськими організаціями, приватними особами. Проте в адміністративно-навчальному плані керували цими навчальними закладами лише Центральні органи управління: Міністерство народної освіти, Святійший Синод, військове та інші відомства. Термін навчання в елементарних початкових училищах становив три роки.

Наприкінці ХІХ - На початку ХХ століття відбуваються досить помітні якісні зміни в роботі елементарних початкових училищ. Цьому сприяли поширення нових наукових дидактичних методів, популяризація кращого досвіду роботи вчителів через педагогічну літературу та періодичну пресу, підвищення їх кваліфікації на педагогічних з'їздах, курсах, які все частіше організовувало Харківське міське громадське управління з народної освіти за сприяння передової громадськості Харкова. У 1913/ 1914 навчальному році міське управління розробило програму, виконання якої сприяло б покращенню «умов викладання в підвідомчих початкових училищах». Для цього передбачалося зменшити кількісний склад учнів у кожному класі, збільшити асигнування на відкриття музеїв наочних посібників та приладь, учнівських та вчительських бібліотек, розпочати створення Центрального музею наочних посібників і центральної педагогічної бібліотеки при міському відділі народної освіти, створити шкільний кінеесатограф, запрозалити у школах обов'язкові дешеві гарячі сніданки для учнів. На початку цього ж навчального року вперше в історії початкової освіти Харкова до школи прийняли усіх дітей, що бажали вчитися, проживали в межах міста і досягли віку не менше 8 і не більше 12 років.

До 1913 р. в Харкові було відкрито ще чотири «16-комплектні училища»: Миколаївське, Заїківське, Батуринське та на Павловій дачі. Проте вже в 1913 - 1914 навчальному році міське управління з народної освіти змогло тільки збільшити кількість класів у вже існуючих училищах, а з початком Першої світової війни відкриття нових початкових навчальних закладів узагалі припинилося, хоча кількість учнів продовжувала зростати.

Великий внесок у розвиток початкової освіти міста зробила громадська організація - Харківське товариство поширення в народі грамотності, яке ще в другій половині ХІХ століття, спостерігаючи невтішний стан шкільної освіти, відкрило три міські щоденні початкові школи: Москалівську імені Ф. С. Карпова, російсько-єврейську імені М. М. Бекетова, Ново-Павлівську імені В. М. Гаршина. Ці школи стали першими початковимн навчальними закладами у місті, створеними на громадських засадах.

Необхідність започаткування в Харкові недільних шкіл зумовлювалася низьким рівнем грамотності серед дорослого населення. Відомою в усій Росії і навіть за її межами і дійсно зразковою залишалася на той час Харківська жіноча Недільна школа, організатором, натхненним керівником і вчителькою якої більше п'ятдесяти років була Х. Д. Алчевська - прогресивна діячка в галузі народної освіти. Цей навчальний заклад був своєрідним методичним центром, акумулятором передових педагогічних ідей і прогресивного практичного досвіду. Крім школи Алчевської, в цей час у місті діяли недільні школи Харківського товариства грамотності, які воно відкривало при своїх щоденних навчальних закладах: чоловіча при російсько-еврейській (2-й) школі, жіноча при жіночій ремісничій школі, чоловіча й жіноча на Ново-Павлівці.

Разом з тим, представники прогресивної інтелігенції на початку ХХ століття створюють нові форми освітньої роботи серед народу: народні університети та робітничі освітні курси. У 1901 р. за ініціативою професорів Харківського технологічного інституту, викладачів гімназій і місцевих робітників були відкриті Харківські курси для робітників, на яких дорослі люди у вечірні години отримували елементарні знання з різних галузей.

Продовжити навчання після здобуття елементарної освіти можна було в нижчих навчальних закладах вищого типу, які за вартістю навчання були найбільш доступними для бідноти. Одним із найстаріших училищ вищого типу в Харкові залишалося колишнє повітове училище. Пізніше цей навчальний заклад став називатися Вищим початковим училищем. Кількість початкових навчальних закладів вищого типу не відповідала потребам міста, а тому відкривалися приватні навчальні заклади, завдання яких полягало у підготовці дітей до вступу в середні школи. Проте відвідувати приватні училища через високу плату за навчання могли дозволити собі тільки діти із заможних верств населення. Прикладом таких шкіл може бути прогімназія для дівчат пані Черняковської, у якій у перші роки ХХ століття щорічно навчалося більше трьохсот учениць.

В Україні, як і по всій Росії, навчальні заклади з основами професійних знань з'явилися ще в середині ХІХ століття, проте вони довгий час не набували масовості через значні витрати на їх утримання. Тому тільки з часом, коли капіталістичне виробництво утвердилося остаточно, виникла нагальна потреба в працівниках нижчої та середньої ланки з певними професійними навичками. Нижчі професійні спеціальні навчальні заклади, крім елементарної освіти, давали дітям з бідних родин ще й знання з ремісничої чи технічної спеціальності, що дозволяло їм після закінчення навчання одразу йти працювати.

Позитивне значення подібної освіти для дітей з міських низів Харкова одними з перших зрозуміли діячі Харківського товариства грамотності, які в 70-90-х роках ХІХ століття створили дві міські ремісничі школи - Харківську жіночу і Харківську малювально-декоративну імені М. Й. Бородаєвського для хлопчиків, яка з 1908 р. стала школою змішаного складу, тобто для представників обох статей. У загальноосвітньому плані її це були школи нижчого типу - трикласні (школа імені М. Й. Бородаєвського з 1908 р. стала чотирикласною), у яких викладання велося за програмами Міністерства народної освіти для початкових училищ, а навчальний процес контролювався інспекцією та дирекцією народних училищ. У ремісничих відділеннях цих шкіл дівчаток навчали крою та шиттю, а хлопчиків - декоративно-альфрейному мистецтву.

Серед харківських початкових професійних училищ вищого типу вирізнялася технічна залізнична школа, відкрита в 1870 р. на кошти Курсько-Харківсько-Азовської залізниці для підготовки другорядних техніків залізничної служби.

Необхідність у спеціалістах комерційних спеціальностей зростала прямо пропорційно прогресивним зрушенням у торгівлі та промисловості. Поштовх до розвитку комерційної освіти дав закон від 15 квітня 1896 р., який дозволяв Міністерству фінансів відкривати комерційні школи чотирьох типів: торговельні школи, торговельні класи, курси комерційних знань і комерційні училища. Найбільшою популярністю користувалися торговельні школи. Перший такий навчальний заклад у Росії відкрили в Харкові в 1896 р. - торговельну школу Товариства взаємодопомоги прикажчиків.

Крім названих нижчих професійних навчальних закладів у Харкові на початку ХХ ст. існували: Харківське міське ремісниче училище, що готувало ковалів і молотобійців, 1-а, 2-а та З-я школи, засновані Російським технічним товариством з вечірньою формою навчання, жіноча майстерня рукоділля при Олександрівському жіночому двокласному училищі, майстерня при училищі імені О. С. Пушкіна, ремісничий клас домоводства і кулінарного мистецтва при Олександрівському училищі, яке утримувала попечителька училища Г. В. Пономарьова, приватні жіночі професійні школи Трифільєвої, Ільяшевої-Менчиц, крою і шиття Нєжинцевої, два училища для дітей-інвалідів (сліпих і глухонімих). Слід зазначити, що харківське міське управління вважало розширення професійної освіти одним з найневідкладніших своїх завдань. Воно повністю брало на себе витрати по утриманню міських ремісничих навчальних закладів, надавало значні субсидії приватним професійним школам, планувало відкриття нових навчальних закладів.

На початку ХХ століття в Харкові, як і по всій Росії, зростала кількість середніх навчальних закладів, що готували спеціалістів середньої ланки для промисловості, транспорту, банків, кредитних установ, торгівлі тощо, а також контингент для вступу до вищих навчальних закладів. На 1917 р. у Харкові працювало більше двадцяти чоловічих середніх навчальних закладів.

Перше реальне училище розпочало заняття в 1873 р. зі 153 учнями, а вже у 1903/ 1904 .навчальному році тут здобували знання 879 учнів[32]. Таке різке збільшення бажаючих навчатися в реальному училищі пов'язують з відкриттям у Харкові Технологічного інституту (нині - Національний технічний університет «ХПІ») та інших вищих спеціальних навчальних закладів. Попит на спеціалістів середньої ланки у місті весь час зростав, а тому тут відкрили, крім двох державних, ще й приватне реальне училище, засновником якого був професор

Г. Бураков. Для потреб сільськогосподарського виробництва південного регіону Росії з 1855 р. у Харкові діяло сільськогосподарське училище.

Жіноча середня освіта у Харкові на початку ХХ століття ні в кількісному, ні в якісному плані не поступалася чоловічій. Так, наприклад, за даними на

1917 р., приватних жіночих гімназій було майже вдвічі більше (всього 18), ніж чоловічих. Крім того, існував у місті Інститут шляхетних дівчат, 1-а Маріїнська та 2-а казенні гімназії, гімназія, започаткована Холодногірським товариством освіти, та національні гімназії для дівчат: Вознесенська, при евангелійсько-лютеранській церкві, Варшавська та Ковенська пані Лисицької.

Відкривалися у Харкові також гімназії для спільного навчання хлопців та дівчат. Було засновано гімназію Товариства взаємодопомоги працюючих жінок та гімназію для дітей обох статей С. Родіонової.

Крім казенних, приватних та змішаного типу у Харкові існували середні навчальні заклади для дітей національних меншин.

Кадри вчителів для народних шкіл та початкових училищ готували гімназії, відкриваючи додатковий 8-й клас, інститут шляхетних дівчат, 7-й клас жіночого єпархіального училища, педагогічні курси при Харківському сільськогосподарському училищі. З метою покращення викладання в сільських школах Харківщини в червні 1910 р. у місті були проведені перші заняття на загальноосвітніх курсах, які організувало власним коштом Губернське земство.

Духовна середня освіта була представлена в Харкові семінарією та жіночим єпархіальним училищем. Із 1854 р. в Харкові діяло єпархіальне училище для дівчат, яке готувало майбутніх «матушок» - дружин духовенства і настоятельок жіночих монастирів.

Розвиток фабрично-заводської промисловості в Україні вимагав спеціалістів-технологів, а єдиний в Росії Петербурзький технологічний інститут не був здатний задовольнити усіх потреб. Харків був одним з найбільших промислових центрів, у якому ще на момент відкриття нового навчального технологічного закладу налічувалося понад 600 різних фабрик і заводів. Тільки в 1885 р. Харківський технологічний практичний інститут розпочав роботу. Цей заклад ставив за мету, згідно зі статутом від 24 липня 1885 р., давати вищу технологічну освіту з механічної та хімічної спеціальності і відповідно до цього поділявся на два відділення. Випускникам присвоювалися звання інженера-технолога або технолога[32].

Харківський університет був одним з най значущих осередків освіти в Росії того часу.Мав чотири факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний та медичний. При університеті діяли навчально-допоміжні заклади: бібліотека, що на початок ХХ століття нараховувала до 86 тис. томів, 30 кабінетів-лабораторій, університетські клініки (терапевтична, хірургічна, офтальмологічна, акушерська), обсерваторія, історичний архів, історичний музей, музей красних мистецтв і старожитностей разом з музейною бібліотекою..

Харківський університет дав поштовх виникненню в Харкові інших вищих навчальних закладів. У 1873 р. на базі ветеринарного училища було засновано Харківський ветеринарний інститут,який вже на початку ХХ століття знали в усій Російській імперії. Саме завдяки цьому навчальному закладу ветеринарія як наука утвердилася в Росії, що у свою чергу сприяло підвищенню статусу ветеринарного лікаря.

Передова частина університетської професури брала активну участь в організації вищої жіночої освіти. Жінок не допускали до навчання у державних вищих навчальних закладах, тому при університетах по всій Росії почали відкриватися вищі жіночі курси, що існували на засадах приватних навчальних закладів за рахунок плати за навчання самих курсисток (100- 150 крб. на рік), на пожертвування, збори з різних культурно-масових заходів, які громадськість міста проводила на їх користь. У 1907 р. відкрили Вищі жіночі курси Товариства допомоги працюючим жінкам і при Харківському університеті. Вони мали два факультети: історико-філологічний з відділеннями історичним та словесним і фізико-математичний з відділеннями природничої історії та математики. Підлягали Вищі жіночі курси попечителеві навчального округу, який затверджував навчальні програми і Викладацький склад. Тут працювали професори Ц. І. Багалій, В. П. Бузескул, М. Ф. Сумцов та багато інших.

У 1910 р. в Харкові з ініціативи Харківського медичного товариства відкрився Харківський жіночий медичний інститут, який став одним з найбільших вищих навчальних жіночих медичних закладів в Україні.

Розширенню мережі жіночої освіти в Харкові сприяло й відкриття Жіночого політехного інституту у 1917р. І статут, і навчальні плани та програми інституту розроблялися за зразком документації Петербурзького жіночого політехнічного інституту.

Таким чином, на початку ХХ століття у Харкові остаточно сформувалася досить розгалужена система освіти. Соціальний склад учнів та студентів у період між двома революціями значно демократизувався - особливо це стало помітним у середніх та вищих навчальних закладах.

Безперечним завоюванням цього часу був перехід до загальної початкової освіти. Справді революційним досягненням стало відкриття вищих жіночих навчальних закладів та надання дозволу жіноцтву викладати в середніх навчальних закладах, що свідчило пр. зростання політичної, громадської, морально-етичної свідомості тогочасного суспільства, яке зробило черговий крок до принципу рівноправ'я статей. У цей період значно зросла якість викладання в освітніх закладах усіх рівнів за рахунок упровадження передових дидактичних методик, розширення навчально-допоміжної бази, раціонального керівництва навчальним процесом з боку міського управління, небайдужості передової громадськості до проблем шкільної справи, значної фінансової допомоги на благодійницьких засадах, що надходила від підприємців, банкірів, купецтва, діячів науки та мистецтва, які зрозуміли ще на початку ХХ століття: вкладати гроші в народну освіту - значить робити внесок у майбутнє прийдешніх поколінь.

Період революцій та Громадянської війни (1917-1920 рр.) негативно вплинув на систему освіти. Під час воєнних дій та в умовах матеріальної скрути заняття в навчальних закладах відбувалися нерегулярно, матеріальна база прийшла в занепад. Чимало кваліфіко ваних кадрів з тих чи інших причин залишили сферу освіти. Одночасно відбувалися колосальні соціальні зрушення, які були спрямовані й на руйнацію таких принципів старої школи, як становість та нерівність освіти.

Суттєво вплинуло на освіту відродження національної свідомості та національно-визвольний рух. Протягом 1917/1918 навчального року в Україні відкрилося З0 українських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Майже всі ці навчальні заклади існували на місцеві кошти. Ініціатором відкриття української гімназії у Харкові виступило товариство «Просвіта». У січні 1918 р. гімназія стала існувати у складі двох підготовчих і 1-7 класів. Їй було присвоєно назву «Перша українська гімназія ім. Б. Г. Грінченка». Викладання усіх предметів здійснювалося українською мовою.

Денікінський режим, який на деякий час утвердився на українських землях у 1919 р., ворожо поставився до такого роду ініціатив і рішень. Восени 1919 р. Головнокомандувач Катеринославської, Харківської та Полтавської губерній, близький до А. І. Денікіна, В. З. Май-Маєвський, який пізніше прийняв у нього командування Добровольчою армією, видав наказ щодо заборони українських шкіл.

Корінна перебудова системи освіти в Харкові розпочалася з припиненням воєнних дій та остаточним встановленням радянської влади. У Декларації уряду Радянської України від 25 січня 1919 р. зазначалося, що новий уряд ставить своїм завданням приділити найсерйознішу увагу організації шкільної та позашкільної освіти, створенню єдиної трудової школи на противагу старій організації шкільної справи. 2 липня 1919 р. Раднарком УСРР схвалив «Положення про єдину трудову школу УСРР», взявши за зразок аналогічне положення РРФСР. 15 червня 1920 р. Наркомос УСРР видав постанову «Про проведення в життя 7-річні трудової школи», згідно з якою всі нижчі і середні державні, громадські і приватні загольноосвітні школи з 1 липня 1920 р. ліквідовувалися, а відповідні їх класи реорганізовуватися у семирічну школу і підпорядковувалися Наркомату освіти УСРР[32].

Головною ідеєю, яка визначала характер перетворень, стала ідея безплатної обов'язкової загальної і політехнічної освіти для дітей обох статей. Однак тлумачення цієї ідеї, а тим більше реальна практика її запровадження виявилися не такими однозначними.

Протягом 20-х років на партійних та вчительських нарадах точилися гострі дискусії стосовно нових форм та напрямків змін. Так, деякий час керівництво Наркомосу республіки наполягало на ліквідації старших класів шкіл і заміні їх різноманітними дитячими закладами - дитбудинками, комунами і навіть клубами. Столичне становище Харкова обумовило той факт, що саме тут такі нововведення поширювалися перш за все: повсюд початкові і навіть семирічні школи замінювали дитячими будинками і клубами. Точилися суперечки й щодо «політехнізації», яка деякий час втілювалася у формі вузької професійної освіти всіх учнів.

Утім, із введенням непу спостерігається відхилення від центрального положення нової влади про безкоштовну школу. З 1921 р. уряд тимчасово припинив фінансування шкіл з державного бюджету і переклав це на місцеві бюджети. Тимчасово вводилися різні повинності та податки на освіту - грошові, продовольчі, паливні. З'явилися договірні школи, які цілком утримувалися за рахунок населення.

В умовах голоду стан школи став катастрофічним.Педагоги місяцями не отримували заробітну плату, голодували, залишали роботу, шукаючи інші заробітки. Щоб поліпшити становище вчителів, Харківський губвиконком 12 серпня 1922 р. видав постанову про введення плати за навчання. Але введення плати за навчання хоч і давало кошти для підтримки шкіл, одночасно мало і негативні наслідки - кількість учнів знову скоротилася. Частина дітей міських робітників, що не могли заплатити за навчання, залишила школу.

Навчальний план у школах не був уніфікованим для всієї України. Він затверджувався губернськими відділами народної освіти, і кожна губернія мала свій зразок плану. До того ж він не був обов'язковим для шкіл, й учителі не завжди його дотримувалися. З 1923 р. школи Харківщини перейшли на комплексні програми, в яких не було окремих навчальних предметів, а знання подавалися в комплексній системі. Окремо створювалися програми для сільської та міської шкіл (відповідно у напрямку «агрономізація» чи «індустріаліація»). Експерименти торкнулися й системи оцінювання знань. Так, було відкинуто п'ятибальну систему і введено лише дві оцінки: «встигає» та «не встигає». Лише у 1927 р. прийняли дещо кращу норму: «встигає», «обіймає середнє місце» та «не встигає».

Період пошуку нових освітніх форм, певної децентралізації освітнього життя в країні завершується наприкінці 1920 - на початку 1930 року. У 1932 р. в Україні була встановлена єдина для всієї країни структура загальноосвітньої трудової школи: початкова (І-ІХ/ класи), неповна середня (І-VІІ) і середня (І-Х класи). Був уніфікований шкільний навчально-виховний процес (вводився єдиний день початку та закінчення навчального року, тривалість уроку, порядок прийому учнів до школи, іспитів, п'ятибальна система оцінки знань).

На середину 1930-х навчальний процес у школі було остаточно упорядковано, для всієї Радянської держави було встановлено єдину структуру загальноосвітньої школи з10-річним терміном навчання у відповідності з постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б)«Про структуру початкової та середньої школи в СРСР» від 15 травня 1934 року.

Слід зазначити, що в 20-30ті роки звичайним явищем була наявність пришколі саду та городу, столярних, сліосарних, гончарних та інших майстерень. Продукція, яка вироблялася тут, продавалася населенню або споживалася самими учнями.

Ще ближче до виробництва були школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ). Вони виникли у 1920 р., працювали на базі початкової школи й забезпечували професійну підготовку і знання загальноосвітніх дисциплін. На 1922 р. ці школи були створені майже на всіх великих підприємствах .

Будівництво великих промислових підприємств у Харкові супроводжувалося будівництвом нових житлових масивів, а разом із тим і нових шкіл. Яскравим прикладом нового шкільного будівництва в Харкові стали 8З-я та 94-а середні школи-десятирічки (83-я - 3 українською мовою навчання, 94-та з російською)[32].

Напередодні війни у Харкові, як і в інших містах СРСР (Київ, Москва, Ленінград, Одеса, Дніпропетровськ та ін.), виникли спеціалізовані школи з військової підготовки, зокрема 14-а Харківська спеціальна артилерійська та 15-а Харківська спеціальна Військово-повітряних сил [32]. Це були навчальні заклади з програмою навчання середньої школи (у складі 8- 10 класів) і спеціальною військовою підготовкою. Учні називалися курсантами, класи - взводами, групи класів - ротами (або батареями). Увесь особовий склад школи іменувався батальйоном.

На особливу увагу заслуговує школа Червоних командирів Харківського військового округу, створена на початку червня 1920 р. постановою ЦК КП(6)У та наказом по армії Південно-Західного фронту. Це було перше військове училище УСРР. Хоча слід зазначити, що своє повноцінне функціонування школа розпочне лише після того, як повернуться з фронту відправлені на боротьбу з польськими військами та Врангелем курсанти. У лютому 1921 р. їй було надано нову назву - 1-а Харківська школа Червонихстаршин. Головною метою була підготовка командирів для українських військових частин.

3 метою забезпечення потреб в інженерно-технічних працівниках на Слобожанщині в зазначений період виникло чимало середніх спеціальних закладів. Більшість із них отримали назву «технікумів». Спочатку цією назвою виділяли тільки середні технічні навчальні заклади, пізніше й інших типів. Деякий час не існувало плановості в організації та відкритті технікумів, їх районізації, належній навчальній та методичній підготовці. У подальшому технікум зазнавав численних реорганізацій, однак завжди залишався навчальним закладом, який випускав висококваліфікованих фахівців.

Новим типом навчальних закладів стали вечірні робітничі технікуми. Вони теж мали своїх попередників - дореволюційні робітничі курси. Але останні здебільшого давали своїм учням лише основи загальної, а не фахової підготовки. Харківський вечірній робітничий технікум народного господарства був відкритий у 1920 р. і мав соціально-економічний профіль. Окрім того, у Харкові були фармацевтичний, художній, музичний, газетний, фізичної культури та інші технікуми.

У 1922- 1924 рр. в Україні було проведено реформу середньої спеціальної школи. Технікуми були оголошені вищими навчальними закладами вузького профілю.

У 1930 р. була проведена загальносоюзна уніфікація системи середньої спеціальної освіти. Відповідно до постанови РНК СРСР від 28 червня 1930 р. «Про реорганізацію вищих навчальних закладів, технікумів та робітфаків» вводився галузевий принцип їх підпорядкування. Через місяць була прийнята постанова «Про програмно-методичне керівництво навчальними закладами». Відповідно до неї НКО УСРР зобов'язувався дотримуватись единого союзного програмне-методичного керівництва при підготовці в технікумах незалежно від відомчого підпорядкування[32].

20-З0ті роки, як відомо, минули під гаслами боротьби з неписьменністю. Перші школи лікнепу почали відкриватись одразу після 1917 р. з ініціативи Харківського товариства з поширення в народі грамотності (яке, до речі, займалося такого роду діяльністю з моменту свого утворення у 1869 р.). Провідну роль у цьому товаристві деякий час після революції, як і раніше, відігравала Х. Д. Алчевська. Пізніше цю справу продовжив син Христини Данилівни - Микола Олексійович, який прагнув відновити роботу недільних шкіл, а згодом працював у Наркомосі України як консультант з питань освіти дорослих.

21 травня 1921 р. постановою РНК УРСР було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю («Всеукрграмчека») - спеціальний орган, який здійснював державне керівництво роботою по ліквідації неписьменності в республіці. Комісію очолив голова ВУЦВК

Г. І. Петровський. При всіх відділах народної освіти почали діяти місцеві надзвичайні комісії[32].

Утім, без громадської підтримки таке масштабне завдання виконати було неможливо. Тому у 1923 р. за постановою ВУЦВК було створено Всеукраїнське добровільне товариство для сприяння органам народної освіти в боротьбі з неписьменністю та малописьменністю серед населення. Активістів лікнепу називали по-військовому - культармійці.

Уже наприкінці 1920 р. в Харківській області працювало понад 300 таких шкіл, де навчалось грамоті близько 20 тис.робітників і селян. Крім міських і районних, спеціальні школи і групи лікнепу створювались на окремих підприємствах.

Процес створення нової школи ускладнювався великою кількістю безпритульних дітей і підлітків. На середину 20-х років ця проблема стала такою гострою, що Харківський окрвиконком у травні 1926 р. прийняв рішення пропроведення спеціальної операції щодо затримання безпритульних та створення комісії у справі вилучення безпритульних з вулиць м. Харкова.

Яскравим прикладом нового типу школи для безпритульних стали колонія ім. М. Горького та трудова комуна ім. Ф.Дзержинського, організатором яких був видатний педагог А. С. Макаренко. Саме в харківський період свого життя вінобґрунтував і перевірив на практиці вчення про організацію та виховання особистості в колективі та через колектив. У 1927-1928 роках він висунув і теоретично обґрунтував ідею об'єднання всіх дитячих будинків і колоній Харківщини в єдиний самоокупний навчально-трудовий корпус. Одним з головних завдань навчально-виховної діяльності корпусу А.С.Макаренко вважав набуття вихованцями загальноосвітньої підготовки в поєднанні з політехнічною і виробничою кваліфікацією, що дасть їм можливість продовжувати навчання на робітфаці. Президія окружної комісії допомоги дітям підтримала пропозиції А. С. Макаренка щодо організації навчально-трудового корпусу, створення при ньому дитячої міліції, головною метою діяльності якої було надання допомоги в боротьбі з безпритульністю Але відділ Харківського окрвиконкому не дав згоди на те, щоб управління корпусу самостійно використовувало фінанси. У результаті багато цінних творчих ідей не були втілені в життя. Про роки педагогічної діяльності в колонії та комуні полтавського й особливо харківського періодів А. С. Макаренко розповів у всесвітньо відомих художньо-педагогічних творах «Педагогічна поема», «Прапори на баштах», «Марш З0-го року» та інших.

Показником високої ефективності педагогічної системи А. С. Макаренка є приклад понад трьох тисяч малолітніх правопорушників, безпритульних, що стали кваліфікованими спеціалістами в різних галузях господарства, справжніми громадянами суспільства.

Уже у перші роки радянської влади були прийняті постанови, які привели до докорінних змін у системі управління вищою школою. 10 березня 1919 р. відділ вищої школи Наркомосу УСРР затвердив «Тимчасове положення... про управління вищими навчальними закладами» (постанова № 8), відповідно до якого ліквідовувалися посади ректора та проректора, а натомість вводилася посада комісара ВНЗ, який призначався Наркомосом і мав надзвичайні повноваження. З листопада 1920 р. поряд з комісаром починають діяти ректори. Обом посадовим особам надаються рівні права. Вводиться посади двох проректорів (з навчальної та адміністративно-господарської діяльності). Факультети як і раніше очолювали декани. У квітні 1921 р. спостерігається прагнення посилити тиск на ВНЗ: надається право вето комісару, відміняється виборність ректора і деканів (тепер вони призначалися Укрголовпрофобром). Хоча у 1924 р. було ліквідовано посаду комісара ВНЗ, «одноосібне управління» стало одним з основних принципів управління радянською вищою школою[32].

На межі 20-З0-х років командно-адміністративна система управління ВНЗ набула подальшого розвитку. За рішенням Листопадового 1926 р. Пленуму ЦК ВКП(б) замість інституту ректорів було запроваджено інститут директорів, у руках яких відтоді зосереджувалися всі адміністративно-педагогічні функції.

Перебудова вищої освіти, яка відбувалася у 20-З0ті роки, відбилася не лише на мережі ВНЗ, їх організаційній структурі та системі управління. Суттевих змін зазнали навчальні плани та програми, методи викладання та організація занять і форми контролю. Важливе місце було відведено виробничій та педагогічній практикам.

Після Жовтневої революції одним з основних гасел радянських керівників освітніх установ стало здійснення так званої «пролетаризації». Для вихідців із робітничого класу було відкрито «зелену вулицю» до вищих навчальних закладів: від них не вимагалося свідоцтво про закінчення середньої школи, вони не складали вступних іспитів. Соціально-позитивне значення цих заходів полягало в тому, щоб демократизувати освіту, зробити її доступною для тих верств населення, які не могли навчатися дореволюції. Однак суттєвою перепоною для навчання робітників та селян у вищих навчальних закладах була їхня низька попередня освітня підготовка.

Враховуючи такий стан справ, декретом РНК УСРР від 7 березня 1921 р. було засновано робітфаки, які в Україні називалися робітничо-селянські факультети. Вони відкривалися з тим, щоб забезпечити підвищення освітнього рівня та підготувати робітничу і селянську молодь для, навчання у середніх та вищих навчальних.

Важливого значення у справі пролетаризації набув класовий принцип комплектування. Усі абітуріенти перевірялися партійними і профспілковими органами та організаціями.

Процес «пролетаризації», про який уже йшлося, гостро поставив проблему матеріального забезпечення бідних студентів, надання житла тим, хто прийшов навчатися із сіл таінших міст.

У 20-З0-і роки студенти брали активну участь у суспільно-політичній та культурно-масовій роботі. У ВНЗ відбувалися численні збори, присвячені різноманітним суспільно-політичним подіям, бурхливі дискусії з ідеологічних та політичних питань.Студентство активно відгукувалось не лише на події громадське-політичного життякраїни, а й світу.

Студенти проводили літературні вечори, концерти, ставили вистави, відзначали революційні свята. Більшість із них були членами різноманітних добровільних товариств: «Друзі дітей», «Лікнеп», «Культзмичка», «Товариство войовничих матеріалістів-діалектиків», «Товариство войовничих атеїстів» та ін.

Великого поширення у зазначений період набуло соціалістичне змагання «як більшовицького метода підготовки кадрів» [32]. Серед студентів організовували ударні бригади,за кращі показники переможці отримували перехідні прапори і премії.

Закінчення Громадянської війни і початок нової економічної політики поставили на порядокденний вирішення національних проблем. В умовах суперечливого розвитку суспільногожиття 20-х років основний акцент у розв'язанні національного питання у Радянській Українібув зроблений на розвиток української мови, культури й освіти. Важливе практичне значення у вирішенні цих питань мали постанова ВУЦВК від 21 лютого 1920 р. «Про вживання в усіх установах української мови на рівні з великоросійською» і Декрет РНК УСРР від 21 вересня 1920 р. «Про введення української мови в школах та радянських установах». Остаточне в ранг державної політики українізація булавведена спільною постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 1 серпня 1923 року. У ній проголошувалася рівноправність мов і пропонувалися термінові заходи щодо розвитку української мови[32].

Українізація торкнулася й середніх спеціальних та вищих навчальних закладів. Згідноз планом, у першу чергу передбачалося перевести на викладання українською мовою сільсько-господарські і кооперативні технікуми, а також вищі трирічні педагогічні курси, які в1925 р. реорганізували в педагогічні технікуми.

У вересні-жовтні 1924 року на підставі матеріалів про стан українізації було розроблено її орієнтовний план і для всієї мережі ВНЗ. Протягом року після видання зазначеного обіжника всі ВНЗ склали календарні плани, які передбачали введення на перших курсах вивчення української мови длястудентів. Для всіх студентів випуску 1925/ 1926 навчального року було встановлено обов'язковий іспит в обсязіВНЗ мінімуму перед спеціальною комісією. Без його складення ніхто з випускників не міготримати посвідчення про закінчення інституту[32].

Хід українізації гальмували як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. По-перше, нерозробленість наукової термінології. Для української наукової мови того часу характернимбуло вэкивання одночасно кількох номенклатурних систем. По-друге, не вистачало підручників і термінологічних словників. Окрім об'єктивних, на уповільнення темпів українізації впливали й суб'єктивні причини: не дуже уважне ставлення керівництва окремих вищих навчальних закладів до розпоряджень НКО, а також опір викладачів. Слід відзначити й половинчаістість, непослідовність багатьох партійних рішень щодо українізації.

Так чи інакше, але українізація освіти стала ще одним здобутком освітянської політики 20-х років. Наслідком здійснення такої політики стало створення не тільки української школи, але і широкої мережі національних шкіл, у яких навчалися мовами неукраїнських народів. Однак така політика не встигла повною мірою втілитися у життя, адже влітку 1938 р., згідно з постановою від 29 червня «Про реорганізацію особливих національних шкіл, технікумів, Одеського німецького педагогічного інституту й особливих національних відділів та класів у школах, технікумах і вузах УРСР» в Україні перестала існувати мережа закладів освіти всіх рівнів мовами етнічних меншин.

Перемога авторитарних, централізаторських тенденцій в СРСР не дозволила українізаціїперетворитися ізсуто духовного явища на політичне, що означало поступовий її занепад як такої.

1.3 Освіта на Слобожанщині під час Другої світової війни та у повоєнний період

Фашистські загарбники завдали великої шкоди системі народної освіти в цілому і загальноосвітній школі зокрема. Проблема відбудови матеріально-технічної бази шкіл, забезпечення учнів підручниками та зошитами, укомплектування кадрового корпусу вчителів поставала одразу після визволення міст Слобожанщини . До кінця 1943/ 1944 навчального року відкрилися 74 школи, але працювали вони здебільшого у пошкоджених або у непристосованих приміщеннях. Це були важкі роки, коли до остаточної перемоги над фашизмом було ще далеко, а держава і суспільство усі сили спрямовували на забезпечення потреб фронту. Необхідних коштів і будівельних матеріалів для відбудови шкіл просто не було. Тому значною мірою доводилося обходитися власними силами - силами вчителів, батьків, учнів, які під час суботників і недільників піднімали із руїн свої школи, виготовляли меблі та шкільне обладнання[32].

Тільки післязакінчення війни з'явилася можливість для розвитку освіти, суттєвої матеріальної підтримки навчальних закладів.

Радянська система навчання у 50-60-ті роки визнавалася у світі як одна з найефективніших. Загальноосвітня школа в СРСР була єдиною та доступною, вона давала всебічні, глибокі і міцні знання. Її ідеалом було формування всебічно розвиненої людини.

3 кінця 40-х років намітився курс на запровадження загальної середньої освіти та політехнізації школи. У школі викладалися українська й російська мови та література, іноземна мова, математика, фізика, хімія, біологія, історія, географія, малювання, співи, праця, фізкультура; у старших класах - психологія, логіка, Конституція, креслення. Для бажаючих створювалися предметні гуртки.

Деякий час після війни гостро стояла проблема виявлення і влаштування дітей, що залишилися без батьків. Масштаби її були значно меншими, ніж після Громадянської війни, але більшими, ніж у звичайний мирний час.

Під час війни значна частина підлітків не мала можливості продовжувати навчання.Щоб подолати ці наслідки війни, Рада Народних Комісарів прийняла постанову про створення вечірніх шкіл для працюючої молоді.

Органивлади приділяли чимало уваги залученню до навчання всіх дітей і підлітків,у т. ч. із фізичними вадами. У 1946 р. у Харкові відновили роботу спецшколи-інтернатидля сліпих, глухонімих та розумово відсталих дітей, а також так звана «Лісна» школа дляі дітей з послабленим здоров'ям і хворих.

Шкільну систему навчання і виховання доповнювали позашкільні установи. Відразупісля війни в Харкові відновив свою роботу перший в Україні Палац піонерів. Уже в перший післявоєнний рік тут працювало понад 20 гуртків (більшість із нихбезкоштовні): авіамодельний, радіотехнічний, хімічний, автомобілістів, фотоаматорів, слюсарно-технічний, танцювальні, музичні, спортивні та ін. Їх відвідувало близько 600 дітей. Тутбув створений кабінет піонерської роботи, який став міським методичним центром, де проводилося навчання піонервожатих. Через десять років кількість і гуртків, і гуртківців збільшилася майже вдвічі. За цей час відкрилися ще 6 районних будинків піонерів, відновили своюроботу Станція юних техніків, Станція юних натуралістів, Мала залізниця, у 1951 р. почалапрацювати обласна Станція юних туристів. У місті працювали також 8 дитячих спортивних шкіл та дитячий стадіон [32].

Середню спеціальну освіт можна було одержати в технікумах або училищах. Професійна ж освіта у повоєнне десятиріччя в систему народної освіти формально не входила. Вона була складовою частиною створеної в 1940 р. системи трудових резервів. Важливою рисою вищої та середньої спеціальної освіти була її доступність. Плата за навчання не була дуже обтяжливою для середньої родини, а головне, вона перекривалася стипендією, яку одержували студенти, що добре навчалися. Додаткові можливості здобувати вищу освіту давали відкриті у деяких ВНЗ вечірні, а з 1946 р. - заочні відділення. По закінченні навчання молоді фахівці отримували направлення на роботу, де мали відпрацювати З роки.

У роботі харківських ВНЗ було чимало недоліків, але в цілому вони успішно виконували свою основну функцію: забезпечували народне господарство висококваліфікованими фахівцями. Марка харківських ВНЗ, особливо провідних, була високою, тому юнаки і дівчата з усіх куточків країни прагнули одержувати вищу освіту саме тут. Із 1946 року в Харкові почали навчатися студенти - іноземці із соціалістичних країн. За 10 післявоєнних літ вони підготували понад 50 тис. спеціалістів.

Таким чином на серединуXX ст. на території Слобідської України сформувалися досить чітка, уніфікована система освіти. Особливого поширення набули процеси політехнізації, пролетаризації. Освіта стала доступною всім, незалежно від статевої,вікової чи національної приналежності.

1.4 Видатні педагоги Слобожанщини другої половини XIXст. - початку XX ст.

освіта шкільництво слобожанщина

1.4.1 Педагогічна діяльність Б.Д. Грінченка.

Із Слобідською Україною, Харківщиною пов'язані життя і діяльність Б. Д. Грінченка, видатного украінського письменника, вченого, громадського діяча. Своє учителювання Грінченко яскраво зобразив у оповіданнях «Екзамен», «Сестриця Галя», «Сама, зовсім сама», «Без хліба» та ін. Досвід педагогічної діяльності Грінченка знайшов відображення в його численних статтях про народну освіту і національне відродження України. У цих статтях він розвивав ідеї Я.А. Каменського, І. Т. Песталоцці, обстоював необхідність викладання в школах рідною мовою.

В практичній педагогічній діяльності Грінченко виявив себе як учитель-новатор, який багато в чому був предтечею сучасної педагогіки співробітництва. Як згадувала Марія Загірня, дружина Б. Грінченка, він не карав своїх вихованців, не залишав їх без обіду, а ласкою і добрим словом очищав їхні душі [19].

Грінченко у навчальному процесі використовував різноманітні форми роботи: діти писали рецензії на книжки ,які вони прочитали, відгуки про цікаві екскурсії, власні вірші, оповідання, роздуми, розучували українські народні пісні. Грінченко сприяв відродженню вселі народних звичаїв, був пристрасним пропагандистом українськоїнародної педагогіки.

Велику цінність становить підготовлений і виданій Грінченком «Словарь української мови», удостоєгшй Російською АН другої премії М. Костомарова.

Грінченко - автор популяршах книжок для народу («Про грім таблискавку» та ін.), першої книги для читання в школі українськоюмовою «Рідне слово» (разом з Марією Загірньою),«Української граматики», «Українського букваря» та іншіих підручників.

1.4.2 Христина Данилівна Алчевська та її внесоку розвиток народної освіти

Серед педагогічного надбання, залишеного нам попередниками, особливо дорогий і цікавий досвід Х. Д. Алчевської, яка зробила значний внесок у розвиток народної школи. У Харкові вона заснувала недільну школу, якою керувала з 1862 по 1919 р. Харківська жіноча недільна школа під безпосереднім керівництвом Алчевської стала педагогічним центром освіти дорослих не тільки на Україні, а і у всій Росії. Вона була зразком для створення освітніх установ такого типу.