Не менш цікавою, на наш погляд, є концепція німецького соціолога-теоретика Н. Лумана. Основне поняття його теорії - "комплексність”, яке є близьким поняттю "інтеграція”. Він виділяє три рівні суспільних систем: інтеракцію, організацію та суспільство. Інтеракції являють собою прості соціальні системи, які передбачають присутність учасників та їх взаємне сприйняття. Організації, будучи проміжним рівнем утворення систем, являють собою поєднання її членів.

Суспільство - це соціальна система, яка включає в себе інтеракції та організації. Необхідно зауважити, що "інтеграція” - це базове поняття функціональної соціології. Класик соціологічної думки Г. Спенсер відзначав, що закони організації суспільства та організму є гомологічними. Подібно до еволюційного розвитку організму, прогресуюча диференціація структури в суспільстві супроводжується прогресуючою диференціацією функцій. При цьому спостерігається органічний взаємозв'язок частин при відносній їх самостійності як у суспільстві, так і в організмі [11, 204].

Тенденція інтегративного розуміння макро- та мікрорівневої соціальної реальності виявилась убагатьох соціологічних теоріях (80-ті рр. ХХ ст.): у теорії "структурації” Е. Гідденса, в ідеях "інтеграції теорії дій та теорії систем” Ю. Хабермаса, інтеграції соціальної дії та соціального порядку Дж. Александера,"інтеграції раціонального вибору з більш макросоціологічними проблемами” М. Хечтера, "інтегративного обміну” Р. Емерсона.

П. Сорокін у системі ієрархії інтеграції соціальних явищ залежно від організаційного рівня середовища віокремив три рівні взаємодії:

міжіндивідуальні відносини, побудовані на індивідуальних біологічних та психологічних імпульсах;

різноманітні комбінації "елементарних” груп, відносини між якими створюють своєрідні історичні умови;

відносини між "кумулятивними" групами, об'єднаними навколо ознак (класи, нації, еліти тощо). Соціальна інтеграція детермінована такими факторами: космічно-географічний, соціально-психологічний, біолого-фізіологічний [13, с.211].

Не можна не погодитися з висловом Дж.І. Ньюмена, який стверджує, що "головне завдання університету полягає в тому, аби інтелектуальна культура стала сферою його діяльності, його завдання - формування інтелекту”. Якщо ж у людини є фізичні вади, невже вона не може стати представником інтелекту держави?

Університет може зберегти свій культурологічний статус лише при умові, що він зберігає свою найважливішу функцію - культуротворчу. Це означає, що університети виступають центрами розвитку національної культури; центрами інтелектуальної активності та головними генераторами її соціального інтелекту нації, не розділяючи її на "здорових” та "хворих”. В кінцевому підсумку "ідея та головна ідея, функція університету - це ідея людини, яка розвивається” [20, с.233], неважливо, чи є в неї фізичні вади.

Отже, центром відтворення інтелектуального потенціалу суспільства є саме університет. Головне глобальне завдання визначає новий статус університета в суспільстві та державі: завдання масової вищої освіти з метою загального інтелектуального розвитку нації. Вища освіта як фактор мобільності значною мірою підвищує можливості просуватися соціальними сходинками, а в цілому переліку випадків є його необхідною умовою. Це правило стосується як звичайних людей, так і до людей з інвалідністю.

Одним з механізмів університетської освіти, за допомогою якого інвалід може інтегруватися в соціум, можна вважати таке: велика роль відводиться навчанню інвалідів соціальним навичкам, основним правилам спілкування у вузівському просторі. Встановлено, що студент-інвалід з позитивною "Я-концепцією”, впевнений у собі, частіше сприймається оточуючим вузівським простором позитивно [22, 144].

Для осіб з функціональними обмеженнями здобуття вищої освіти, престижної спеціальності, гідно оплачуваної праці (як наслідок) є чи неєдиною можливістю подолати стан відчуження, соціальної ексклюзії, в якому вони опинилися за об'єктивних умов, пов'язаних зі станом здоров'я.

Висновки