Сучасні напрями соціально-педагогічної роботи з дітьми групи ризику

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Сьогоденний стан суспільної моралі як один із чинників поведінки людини характеризується тим, що в роки вияву негативних явищ в економіці, поглиблення розшарування суспільства на багатих та бідних, значною мірою втрачено важелі формування світогляду молодого покоління. Все більшого поширення набуває в дитячому середовищі саморуйнувальна поведінка, що зумовлює розвиток злочинності, проституції, наркоманії, алкоголізму та інших негативних явищ.

Поняття діти «групи ризику» набуло в останні роки масового характеру і поставило цю проблему в центр уваги соціологів, соціальних психологів, медиків, працівників правоохоронних органів.

Діти «групи ризику» - одна із проблем усієї сучасної освітньої системи країни, а відтак увага до них повинна стати турботою держави. Проте шкільні вчителі найчастіше бувають не в змозі допомогти таким дітям, не спроможні проводити належну соціально-педагогічну діяльність у цьому напрямі. У таких випадках школа вдається до допомоги працівників соціальної сфери - соціальних педагогів та соціальних працівників. Завданням яких є ефективне подолання дезадаптації дітей «групи ризику», попередження девіантної поведінки.

На загальнотеоретичному рівні проблему дітей групи ризику вивчали вітчизняні та зарубіжні дослідники. Наприклад, Павленок П.Д. та Овчарова Р.В досліджували основні групи факторів ризику, котрі створюють ймовірну небезпеку для дитини. Слід підкреслити, що такі вчені, як Бехтерєв В.М., Каптерєв П.Ф., К. Лебединська, М. Райська, М. Раттер, Л. Славіна, у своїх роботах значну увагу приділили «важким дітям» та причинам їх появи.

Проблему виявлення соціально-педагогічних умов ефективної роботи з дітьми «групи ризику» досліджували такі вчені, як Лихтарніков А.Л., Куган Б.А., Овчарова P.B. та ін.

Ураховуючи актуальність проблеми дослідження, її недостатнє опрацювання та соціальну значущість, темою дипломної роботи було обрано «Сучасні напрями соціально-педагогічної роботи з дітьми групи ризику».

Об'єкт дослідження - діти «групи ризику» як соціальне явище.

Предмет дослідження - система соціально-педагогічної роботи з дітьми «групи ризику».

Мета дослідження полягає в теоретичному аналізі та експериментальній перевірці технологій соціально-педагогічної роботи з дітьми «групи ризику».

Відповідно до означеної мети були висунуті такі завдання дослідження:

- розглянути дітей «групи ризику» як соціально-педагогічну проблему;

- дати психолого-педагогічну характеристику дітям «групи ризику»;

- охарактеризувати причини появи дітей «групи ризику»;

- визначити сутність соціально-педагогічної діагностики поведінки дітей «групи ризику»;

- розробити авторську систему соціально-педагогічної роботи з дітьми «групи ризику» та проаналізувати результати соціально-педагогічної роботи з дітьми «групи ризику».

Для виявлення поставлених у дослідженні завдань використовувався комплекс взаємопов'язаних теоретичних і емпіричних методів дослідження:

- теоретичні методи (аналіз, синтез, порівняння та узагальнення) використовувалися з метою вивчення соціологічної, соціально-педагогічної, психологічної літератури і визначення концептуальних засад дослідження;

- емпіричні методи (бесіда, пряме і непряме спостереження, анкетування) застосовувалися з метою вивчення ступеня приналежності підлітків до «групи ризику».

Практичне значення полягає в розробці авторської системи соціально-педагогічної роботи з дітьми «групи ризику», матеріали роботи, зокрема соціально-педагогічна діагностика поведінки дітей «групи ризику» стане в пригоді студентам факультету психології, історії та соціології в навчальній діяльності, а також під час проходження виробничих практик.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження доповідалися на засіданні кафедри соціальної роботи та соціальної педагогіки (протокол №4 від 5.11.2011, протокол №7 від 5.03.2012), а також опубліковані у вигляді статті «Причини появи дітей «групи ризику»» у підсумковій збірці наукових робіт студентів та магістрантів факультету психології, історії та соціології «Сучасні соціально-педагогічні процеси в Україні: тенденції, реалії, перспективи» (ПОЧУЄМО, ЗРОЗУМІЄМО, ДОПОМОЖЕМО), Випуск 4, Частина II Херсон, 2012, - С. 112 -214.

1. Діти групи ризику як соціальний феномен

1.1 Загальна характеристика дітей групи ризику

Системна криза, що охопила все світове співтовариство, характеризується такими загальними для різних країн ознаками, як посилення соціальної відчуженості серед молоді, все більше поширення в дитячому середовищі саморуйнівної поведінки, що зумовлює злочинність, проституцію, наркоманію, алкоголізм та інших негативних явищ. Все більш відчутним стає руйнування інституту сім'ї, яка не в змозі виявляти достатню турботу про дітей, не виконує батьківських обов'язків, нерідко і сама створює умови, небезпечні для життя і розвитку дітей. З року в рік відбувається загострення проблем соціального становища неповнолітніх.

Нині загальноприйнятим може вважатися поняття «діти групи ризику», однак існують різні його трактування, тому воно потребує уточнення і розвитку. На думку П.Д. Павленюк, «ризик» означає можливість, більшу ймовірність чого-небудь, як правило, негативного, небажаного, що може відбутися або не відбутися [18, с. 299]. Тому, коли говорять про дітей групи ризику, мають на увазі, що ці діти знаходяться під впливом деяких небажаних факторів, котрі можуть спрацювати або не спрацювати. «Групи ризику» - це категорії дітей, чий соціальний стан за тими або іншими ознаками не має стабільності, які практично не можуть поодинці перебороти труднощі, що виникли в їхньому житті; все це в результаті може призвести до втрати ними соціальної значущості, духовності, морального образу, біологічної загибелі. На думку Олиференко Л.Я. поняття «діти групи ризику» може вважатися сьогодні загальноприйнятим та мається на увазі, що ці діти перебувають під впливом деяких небажаних чинників [20, с. 40].

На підставі аналізу сучасної науково-педагогічної літератури можна виділити наступний зміст поняття «діти групи ризику». Діти «групи ризику» - це та категорія дітей, яка в силу певних обставин свого життя більше за інших категорій схильна до негативних зовнішніх впливів з боку суспільства та його кримінальних елементів, які стали причиною дезадаптації неповнолітніх. Зазвичай до цієї категорії дітей відносять дітей з неблагополучних сімей, погано встигаючих у школі, що характеризуються різними виявами девіантної поведінки і т.д. [5, с. 102].

Латинське слово deviatio відхилення (від via - дорога) використовується в соціальний педагогіці як аналог поняття поведінка, що «відхиляється». У вітчизняній соціальний педагогії девіантність розглядається як поведінка, що знаходиться на межі між законослухняністю і кримінальністю (делінквентністю) [12, с. 42].

Поза сумнівом, ця грань надзвичайно тонка і часто визначається випадковістю, оскільки спосіб життя і спрямованість вчинків підлітка з поведінкою, що відхиляється, такий, що він у будь-який момент може бути визнаний суспільством як делінквент.

Таким чином, під девіантною поведінкою розуміється:

1) вчинок, дія людини, що не відповідає офіційно встановленим чи фактично складеним у даному суспільстві (соціальній групі) нормам і очікуванням;

2) соціальне явище, яке виражене у відносно масових і нестійких формах людської діяльності, не відповідних офіційно до встановлених або ж фактично сформованих у даному суспільстві нормам і очікуванням різноманітні, тільки в різних суспільствах і в різний час [2, с. 279].

Зазвичай до «групи ризику» відносять такі категорії дітей:

- діти з проблемами у розвитку, які не мають різко вираженою клініко-патологічної характеристики;

- діти, які залишилися без піклування батьків у силу різних обставин;

- діти з неблагополучних, асоціальних сімей;

- діти з сімей, які потребують соціально-економічної та соціально-психологічної допомоги та підтримки;

- діти з виявами соціальної та психолого-педагогічної дезадаптації [18, с. 300].

Тобто, до осіб категорії групи ризику слід підходити диференційовано, що відображає ступінь девіантності:

- важковиховувані, з труднощами у навчанні та вихованні;

- соціально занедбані, з неналежними суспільними умовами для розвитку;

- педагогічно занедбані, із значним ступенем моральних деформацій;

- правопорушники, характер поведінки яких є асоціальним;

- особи, які вчиняють дії, що підлягають кримінальному покаранню [19, с. 102].

Особливістю дітей «групи ризику» є те, що вони знаходяться під впливом об'єктивних небажаних факторів, які можуть спрацювати чи ні. Внаслідок цього дана категорії дітей потребує особливої увага фахівців, комплексного підходу з метою нівелювання несприятливих факторів і створення умови для оптимального розвитку дітей.

Сучасні вчені стосовно неповнолітнього з різного роду відхиленнями в розвитку, що накладають своєрідний відбиток на поведінку, використовують терміни: «важкі діти» (К. Лебединська, М. Райська, М. Раттер, Л. Славіна); «важкі підлітки» (Л. Зюбін, В. Степанов, Д. Фельдштейн та ін.), до категорії яких відносять дітей з відхиленнями в моральному розвитку, акцентуаціями характеру, з порушеннями в афективно-вольовій сфері, відхиленнями в поведінці [22, с. 34]. Дослідник А.Л. Ліхтарніков провів опитування 200 вчителів освітніх установ з метою з'ясувати, що вони мають на увазі під словом «важкий». Виявилося, що найчастіше мова йде про дитину, з якою важко взаємодіяти на уроці, важко управляти. Виходить «важкими» діти стають в ситуації, коли дорослі не можуть знайти до них підхід [14, с. 98].

Частина педагогів у своїх відповідях виділили наступні характеристики поняття «важкі діти»: незручні, некеровані, агресивні, не розуміють вчителів і однолітків. На їхню думку, на таких дітей необхідно витрачати набагато більше часу, ніж на інших дітей, а ще більший зусиль доводиться покладати на подолання спадковості, впливу сім'ї. Таким чином, вчителі демонструють невиражене внутрішнє відторгнення таких дітей, їх категоричне неприйняття.

Проблеми дітей «групи ризику» в основному виявляються у формі різного роду конфліктів з його найближчим оточенням. Зовнішньо така дитина характеризується неповноцінним і викривленим ставленням до дійсності. Досить часто такій дитині буває важко не лише з іншими, але й з самою собою [14, с. 98].

Внутрішній конфлікт із власним «Я» є ще однією істотною ознакою дітей «групи ризику». Цей конфлікт досить помітно відбивається на основному розвитку дитини - формування свідомості, самооцінки, уявлення про себе як суб'єкта діяльності і спілкування [6, с. 130].

Важка дитина частіше, ніж інші, відчуває різного роду невдачі, які дратують або лякають батьків і педагогів, в результаті за ним закріплюється «ярлик» невдахи, який стає установкою і для самої дитини. Ризик - очікуване неблагополуччя при неуспіху в діяльності - призводить до ускладнень, перешкоджає адаптації дитини до нормального життя в суспільстві.

Таким чином, основна відмінна особливість дітей «групи ризику» полягає в тому, що формально вони можуть вважатися дітьми, що не вимагають особливих підходів (у них є сім'я, батьки, вони відвідують звичайну освітню установу), але фактично в силу причин різного характеру, від них не залежних, ці діти опиняються в ситуації, коли не реалізуються повною мірою або взагалі порушуються їхні права. Самостійно діти не в змозі вирішити ці проблеми. При цьому діти «групи ризику» не тільки відчувають вплив вкрай негативних чинників, але часто не знаходять допомоги і співчуття з боку оточуючих, тоді як надана в потрібний момент допомога могла б підтримати дитину, допомогти їй подолати труднощі, змінити світогляд, ціннісні орієнтації, розуміння сенсу життя і стати нормальним громадянином, людиною, особистістю.

Однак, необхідно визнати, що надання такого роду допомоги - дуже складний і тривалий процес. Змінити дитину будь-якого віку, яка має негативний життєвий досвід, негативно оцінює себе і свої можливості, перенесла різні травми (психічні, фізичні, сексуальні), відчула недоліки любові і турботи з боку батьків, має наслідки різного виду депривації, відчула на собі байдужість суспільства і держави, - надзвичайно важко. Це вимагає особливих знань, володіння специфічними методами і прийомами, вимагає особливої організації, яка об'єднує багатьох фахівців різного профілю і дозволяє виявляти, визначати та вирішувати проблеми таких дітей.

1.2 Психолого-педагогічна характеристика дітей групи ризику

У суспільстві давно сформовані уявлення про норми життя, правила і форми взаємовідносин, про поведінку, яка схвалюється і яка засуджується суспільством чи спільнотою.

Сьогодні наука розглядає соціальну норму і соціальне відхилення у поведінці як два протилежні полюси. Проте нормативна поведінка домінує в сучасному суспільстві як за поширенням, так і за соціальною значущістю. Серед чималої кількості визначень ми зупинимось на такому із них: «це правило, вимога суспільства до людини, в яких визначені більше чи менш точно обсяг, характер, а також межі можливого і допустимого в її поведінці» [3, с. 47].

А девіантна поведінка як явище протилежне нормативній поведінці є системою вчинків, які виходять за межі загальноприйнятих моральних і правових норм, за винятком норм психічного здоров'я.

Науковці розрізняють такі види девіантної поведінки, як делінквентну, адиктивну (наркоманія, алкоголізм, токсикоманія, проституція) та суїцидальну [7, с. 63].

Девіантна поведінка має складну природу, обумовлену найрізноманітнішими чинниками, що перебувають в складній взаємодії та взаємовпливі.

Підлітковий вік з його бурхливими нейроендокринними зрушеннями віддавна вважається фактором, що сприяє злоякісному розвитку девіантної поведінки. Це один з кризових етапів в процесі становлення особистості людини [26, с. 67].

За визначенням психологічного словника підлітковий вік - стадія онтогенетичного розвитку між дитинством та зрілістю (від 11-12 до 16-17 років), котра характеризується якісними змінами, пов'язаними зі статевим дозріванням і входженням у доросле життя [21, с. 216].

Середній шкільний, або підлітковий вік привертає до себе увагу своїми анатомо-фізіологічними змінами в організмі дитини, особливо пов'язаними зі статевим дозрівання. Ці зміни істотно позначаються на психічному розвитку особистості підлітка, на його пізнавальній діяльності та поведінці, на стосунках у колективі [14, с. 60].

Починаючи з 14-15-літнього віку, активізація діяльності гіпофізу і щитовидної залози «пробуджує» і стимулює функцію кори наднирників. Гормони кори наднирників та статевих залоз сприяють подальшому розвитку вторинних статевих ознак і формуванню фігури відповідно до статі.

Поява менструацій - надзвичайно відповідальний і важливий момент у житті дівчинки-підлітка. Місячні у дівчат-підлітків (з поправкою на акселерацію) з'являються у 12-13 років, але нерідко вони можуть початися раніше 12-річного або пізніше 13-річного віку [17, c. 32].

Близько дві третини нервових зривів у дівчат відбувається під час місячних. У цей час вони найгостріше реагують на образливі зауваження та глузування на свою адресу, приниження їхньої гідності, що може спонукати їх до важких душевних страждань і навіть до спроби самогубства.

У хлопчиків зовнішні вияви анатомічної і фізіологічної перебудови означені менше. Крім швидкого зросту і зміни пропорцій тіла з'являються так звані «юнацькі» вугрі на обличчі, ломка голосу, поява ерекції та полюції (мимовільні виділення сім'яної рідини під час сну). Усе це також спричиняє певні переживання у хлопчиків, але, звичайно, не такі сильні, як у дівчаток, що здебільшого і визначає психологічну різницю у однолітків різної статі.

В сучасних умовах відхилення поведінки дітей пояснюється багатьма причинами. У підлітків підвищуються пізнавальна активність і розумовий розвиток, зростають допитливість, прагнення пізнати невідоме, зазирнути в майбутнє. Учні середнього шкільного віку помітно виявляють прагнення до самостійності. Але це прагнення при неправильному вихованні може виявитися у викривлених формах - негативному ставленні до доручень, порад учителів і батьків, невмотивованих вчинках та браваді порушення норм поведінки. Це трапляється тоді, коли підліток не включається в життя колективу, не виконує суспільно корисних доручень, не бачить і не переживає результатів своєї діяльності, а вчителі та батьки не спонукають його до цього, не враховують вікових особливостей його розвитку.

Підлітковому віку характерне відчуття дорослості. Об'єктивної зрілості у підлітка ще не має. Суб'єктивно вона проявляється у розвитку відчуття дорослої людини і тенденції до зрілості:

Емансипація від батьків. Дитина потребує суверенності, незалежності, поваги до своїх таємниць. У віці 10-12 років діти ще намагаються знайти взаєморозуміння з батьками. Проте розчарування неминуче, так як цінності їх різні. Але дорослі з повагою та поблажливість відносяться до цінностей один одного, а підліток - максималіст та не приймає поблажливості до себе. Розбіжності відбуваються найчастіше через стиль одягу, зачіски, проведення вільного часу, шкільних та матеріальних проблем. Проте у найголовнішому діти все ж таки наслідують цінності батьків. Зазвичай від батьків передається відношення до фундаментальних аспектів соціального життя.

Нове ставлення до навчання. Підліток прагне до самонавчання, причому часто стає байдужим до відміток. Часом спостерігається розходження між інтелектуальними можливостями і успіхами у навчанні: можливості високі, а успіхи низькі.

Дорослість виявляється у появі нового в стосунках між хлопчиками та дівчатками: чіткіше визначається статевий поділ, специфічне в дружбі та поведінці хлопців і дівчат, у них виникає взаємний інтерес.

У підлітка помітно зменшується навіюваність і міцніє воля, підвищується інтерес до трудової діяльності, змінюються стосунки в колективі, розвиваються і стають більш стійкими моральні почуття, естетичні смаки. У старшому підлітковому віці інтенсивно формуються ідейна спрямованість, світогляд, самосвідомість особистості. Діяльність стає більш цілеспрямованою і соціально вмотивованою [15, с. 60].

Поведінка підлітка регулюється його самооцінкою, а самооцінка формується в процесі спілкування з навколишніми людьми. Але самооцінка молодших підлітків суперечлива, не достатньо цілісна, як наслідок в їхній поведінці може виникнути чимало невмотивованих вчинків.

Підліток - прагне до «норми», - щоб у нього було «все як у всіх» і «як у інших». Але для цього віку характерна, як раз диспропорція, тобто відсутність «норм» [10, с. 108].

Е. Еріксон розглядаючи етапи соціалізації як вікові стадії, на яких індивід має певні проблеми, які виникають на життєвому шляху, виділив ці проблеми. Так у підлітково - юнацькому віці основною проблемою є - становлення індивідуальності (ідентифікація) або рольова дифузія (невизначеність у виборі ролей). Пошук свого місця у житті, вибір подальшого шляху. Перші невдачі у виборі друзів, роботи тощо. Це може негативно вплинути на подальше життя [12, с. 53].

З точки зору рольових теорій, дитина в процесі соціалізації повинна оволодіти найбільш значущими для неї ролями, але якщо цей процес порушено, може почати працювати компенсаторний механізм. Дитина все одно буде оволодівати ролями але вже не соціальними, а антисоціальними, наприклад: злодій, наркоман, хуліган та ін., які характеризуються певними атрибутами.

Освоєння ролі буде відбуватися в декілька етапів. Спочатку дитина отримає певні відомості про дану роль, її права і обов'язки, пізнає різноманітні форми поведінки з відхиленнями, способи з'ясування відносин, механізм розв'язання спірних питань. Далі слідує етап прийняття цієї ролі, коли відбувається її усвідомлення і в неї вкладається особисте значення.

Потім йде програвання вибраної для себе ролі. Тут дуже важливо отримати схвалення товаришів, щоб відчути себе в цій ролі комфортно. Від реакції навколишніх багато в чому залежить, чи буде протиправний вчинок посилений увагою, схваленням, похвалою однолітків, або не отримає такого підкріплення і зазнає осуду. У цьому випадку імовірність повторного вияву подібного протиправного вчинку значно знизиться.

Останнім етапом прийняття ролі є закріплення за собою вибраної ролі, наприклад, «козла відпущення», «таємного месника», «грубіяна» та ін. на психологічному (коли дитина точно знає, які емоції будуть супроводжувати супроводять дану роль і яким чином треба їх регулювати) і міжособистісному (коли вибудовуються певні типи взаємовідносин між дітьми, що грають різні ролі, подібно тому як актори грають в одному спектаклі) рівнях [10, с. 63].

Важливим елементом соціальних відхилень є ставлення самої особистості до довершених нею порушень. У більшості своїй це ставлення носить самовиправдувальний характер, в чому виявляється самозахисна реакція організму. Соціальними педагогами доведено, що підліткам з відхиленням властиво прагнення до самозадоволення психологічної потреби у виправданні своїх вчинків і дій, якими б небезпечними вони не були. Причому внаслідок прогресуючої деградації особистості мотивація вчинків знижується і втрачається, що призводить до повної втрати властивого людині прагнення до визнання і успішності. Первинна девіація (первинне порушення соціальних норм) переходить у повторну, а потім до побудови девіантної кар'єри - процесу сходження від слабких форм девіація до сильних, наприклад, від побутового пияцтва до здійснення карного злочину.

Прийняття на себе ролі девіантна може призвести дитину до соціальної ізоляції, потім іде етап формування девіантної структури особистості, яка визначається девіантною самосвідомість, що не дозволяє дитині оволодіти позитивними соціальними ролями і корисними видами діяльності [4, с. 114].

Отже, сучасні, «нові» важковиховні учні - це ті школярі, які протидіють застарілим методам виховання, заснованим на підкоренні особистості зовнішнім авторитетам. Юна людина ще не навчилася використовувати затребувану нею свободу для творчості, самовдосконалення, саморелізації, але прагне визволитися від будь-якого тиску, обмеження своїх ініціатив.

Багато хто з нинішніх важковиховуваних підлітків (за традиційним розумінням) злісно порушують норми і правила співжиття, не підкорюються педагогічним вимогам, бо не сприймають їх, стверджуючи свої власні чи вузькогрупові закони, що суперечать загальноприйнятим. Вони негативно ставляться до вчителів і школи взагалі, виявляють небажання навчатися, вдосконалюватися, підвладні авторитетам, їх важко виховувати, та вони цим і не переймаються і зазвичай діють всупереч очікуванням і вимогам батьків і педагогів. Але є такі учні, які стають незручними для вчителів і непопулярними серед однокласників, бо не вміють знайти шляхи і засоби для самоствердження і самореалізації, не мають чіткого усвідомлення того, що вони самі мають розвивати і створювати себе, творчо вибудовувати власний внутрішній світ, стосунки з людьми [27, с. 17].

Школа має створювати всі належні умови для повноцінного розвитку і розквіту індивідуальності, щоб їй вдалося справдити свою самодостатність, стати суб'єктом життєтворчості, активним учасником демократичних перетворень у сучасному суспільстві. При цьому принцип «не заважати» даному процесу є не менш важливим, ніж активно сприяти повноцінному розвиткові людини. Бажано домогтися, щоб юна особистість жила вільною від будь-яких стереотипних ярликів, серед яких одним із найнеприємніших є підліток «групи ризику».

1.3 Характеристика причин появи дітей «групи ризику»

Важкими підлітками вважають групу неблагополучних дітей від 10-11 до 14-15 років, які не мають розладів нервової системи, психіки та не потребують спеціального режиму і особливих умов виховання [21, с. 216]. Важковиховувані підлітки - це, за визначенням Л.С. Виготського, - «важкі діти в масовій школі», яких, за даними київських вчених, нараховується більше половини від усієї кількості сучасних школярів [10, с. 67]. Такі учні, переживаючи критичні періоди свого розвитку, наче випадають з тієї системи педагогічного впливу, яка ще зовсім недавно забезпечувала нормальний хід їхнього виховання і навчання.

Важковиховуваність зазвичай розуміється саме як несприйнятливість до виховання, соціального досвіду [22, с. 113]. Однак, помилково було б розглядати важковиховуваність лише з точки зору реагування учня на виховні впливи. Важким підліток може бути, перш за все, для самого себе, проблемними сприймаються ним форми взаємодії з учителями, нестерпними - стосунки з ровесниками, нерозуміння себе, сенсу життя. Дослідкник А.Л. Ліхтарніков розрізняє поняття «важковиховний» (той, хто протидіє впливу вчителя, якого важко виховувати) і «важкий» (який переживає особисті труднощі, переобтяжений внутрішніми складними проблемами, може бути як некерованим, так, до речі, і слухняним, безвільним, неактивним, безініціативним, але зручним для учителя). Через те, що ці два поняття, зазвичай, вживаються як одне, варто не лише загострювати увагу на неприємностях, які завдає учень вчителям, а й порушувати питання внутрішніх, психологічних скрут самої дитини, а тим більше явних помилок виховного впливу на неї [14, с. 3].

В кінці XIX - початку XX ст. вченими було проведено безліч досліджень, з метою встановити причини відхилення поведінки дітей та підлітків від норми. У результаті з'явилися різні теорії. Які можна умовно поділити на дві групи:

1. Біологічні причини

2. Психологічні причини [22, с. 57].

Так, наприклад, автори біологічних теорій: італійський лікар Цезарі Ломброзо або американець Вільям Шелдон уважали, що існує безпосередній зв'язок між злочинною поведінкою і біологічними особливостями людини. Навіть конституція тіла людини визначає риси характеру. Вчені виділили три типи людської фігури:

1. Ендоморф - людина помірної повноти з м'яким і округлим тілом - такій людині властиві товариськість, уміння лагодити з людьми.

2. Мезоморф - тіло людини відрізняється силою і стрункістю - характерна схильність до занепокоєння, активність і не значна чутливість.

3. Ектоморф - відрізняється тонкістю і крихкістю тіла - схильна до самоаналізу, наділена підвищеною чутливістю і нервозністю.

На думку авторів біологічних теорій, найбільш схильні до відхилень у поведінці мезоформи [25, с. 480].

Хоча подібні біологічні теорії були популярні на початку 20 століття, інші концепції їх поступово витісняли. Прихильники психологічного трактування пов'язували девіантну і делінквентну поведінку з психологічними рисами (нестійкістю психіки, порушенням психологічного рівноваги і т. п.). Були отримані дані про те, що деякі розумові розлади, особливо шизофренія, можуть бути зумовлені генетичною схильністю. Крім цього, деякі біологічні особливості можуть впливати на психіку особистості [8, с. 23].

До середини ХХ століття почали з'являтися теорії, що давали соціологічне пояснення девіантній поведінці дітей. Вперше соціологічну теорію розробив Е. Дюркгейм. Він увів поняття «аномія», тобто дезорганізація суспільства, відсутність цінностей, порушення порядку у стосунках між людьми. Згодом соціологічну теорію розвивали Р. Мертон, Р. Лінтон, У. Міллер, Г. Беккер [25, с. 481]. В даний час ця теорія є найбільш популярною, щодо пояснення причин девіантної та делінквентної поведінки дітей.

На сьогоднішній день вчені виділяють різні групи факторів, що дозволяють віднести дітей та підлітків до категорії «групи ризику». На думку П.Д. Павленок, можна назвати три основні групи факторів ризику, які створюють ймовірну небезпеку для дитини: психофізичні, соціальні та педагогічні [19, с. 57].

Овчарова Р.В. також виділяє чотири групи факторів ризику:

- медико-біологічні (група здоров'я, спадкові причини, порушення в психофізичному і фізичному розвитку, умови народження дитини, захворювання матері й її спосіб життя і т.д.);

- соціально-економічні (багатодітні та неповні сім'ї, неповнолітні батьки, безробітні сім'ї; непристосованість до життя в суспільстві: втеча, бродяжництво, неробство, злодійство, шахрайство, бійки, вбивства, спроби суїциду, агресивна поведінка, вживання спиртних напоїв, наркотиків і т.д.);

- психологічні (відчуження від соціального середовища, порушення спілкування з навколишніми, неуспіх у діяльності тощо);

- педагогічні (невідповідність змісту програм освітнього закладу і умови навчання дітей їх психофізіологічним особливостям, темпу навчання, відсутність інтересу до навчання тощо) [18, с. 300].

У літературі перераховується декілька факторів, що впливають на процес дезадаптації підлітків: спадковість (психофізична, соціальна, соціокультурна), психолого-педагогічний фактор (дефекти сімейного і шкільного виховання), соціальний фактор (соціальні і соціально-економічні умови функціонування суспільства), соціальна діяльність самого індивіда, тобто активно-вибіркове ставлення до норми і цінностей свого оточення, особистості ціннісні орієнтації і здатність до саморегуляції своєї поведінки. У дослідженнях наголошується насамперед на соціальній зумовленості відхилень, що не виключає впливу індивідуальних особливостей особистості [19, с. 65].

Слід підкреслити, що такі вчені, як Бехтерєв В.М., Каптерєв П.Ф., усвідомлювали, що основні причини появи «важких дітей» - це не тільки в несприятливі умови життя і вади виховання, а й власне державний устрій, який провокує подібні явища, коли значна частина населення знаходиться за межею бідності І як показують реальні дані досліджень, багато дітей, втомившись від домашніх скандалів добровільно ідуть з життя, частина дітей, що регулярно піддається в родинах насильству, не витримує і починає бродяжити [10, с. 83].

На думку П.Д. Павленок, можна виділити декілька політичних, соціально-економічних, духовно-моральних факторів, що впливають на збільшення кількості дезадаптованих підлітків:

- надмірна комерціалізація суспільства;

- розпад цілого ряду соціальних інститутів, які раніше працювали на дитинство;

- погіршення соціально-економічних умов функціонування сім'ї (низький матеріальний рівень, погані житлові умови);

- зниження моральної культури суспільства та сім'ї;

- криміналізація суспільства, зростання впливу культу сили;

- втрата престижу освіти і чесного заробітку [19, с. 340].

Досить суттєвими є психологічні фактори. У вітчизняній та зарубіжній літературі накопичено значний обсяг даних, які свідчать про те, що на формування «групи ризику» впливають такі з них:

- занедбаність як наслідок зовнішньо несприятливих умов життя і виховання, недостатньої уваги до дитини;

- депривація як результат повної відсутності зі сторони батьків теплих, близьких стосунків із дитиною, необхідних для її повноцінного розвитку;

- фрустрація, зумовлена тим, що дуже часто задоволенню життєво важливих потреб дитини заважають непереборимі труднощі;

- внутрішній конфлікт, формування комплексу особистісних проблем як перепон у сфері спілкування і діяльності, взаємин з людьми.

Невирішуваність внутрішніх протиріч з близькими людьми і «значущими іншими» трансформується спочатку у відчуженість, потім у конфронтацію і, насамкінець, у постійну готовність (диспозицію) до зіткнень, різних за способами взаємодії з навколишніми, формами свого вираження, ступенем інтенсивності, тривалість і відкритістю протистояння.

Насправді, на думку сучасних соціологів, психологів і педагогів, ніяких спеціальних причин виникнення у дітей асоціальної поведінки шукати не потрібно, їх немає. Вони в нашому щоденному житті, в прикладах поведінки дорослих. Причини незадоволеності дитячою поведінкою дорослі повинні шукати в собі, у своїх вчинках, які подаються як зразки поведінки. Діти копіювали, і завжди будуть копіювати дорослих. Так вони входять у життя і розвиваються, переймаючи все без розбору. Відрізнити погане від доброго вони ще не вміють. Сучасне життя рясніє асоціальною, тобто те, що не узгоджуються з вимогами суспільства і моральними нормами, поведінкою дорослих [22, с. 43].

Причин, за якими дитина робиться важким, а потім асоціальною, достатньо. Наприклад, В.Г. Сенько виділяв наступні причини: ·

- збільшена напруженість життя, підвищена тривожність більшості людей: багато хто схильний до перегляду норм поведінки, їх спрощення, поведінка більшості стає все менш цивілізованим;

- шкільна напруженість, що виражається в збільшенні обсягів та інтенсивності занять, підвищення темпів;

- великий тиск на незміцнілі уми і нерви школярів викликає невідповідність між тим, що дитина бачить у реальному житті, і тим, чому його вчать, що від нього вимагають у школі;

- широкий спектр можливих недоліків морального виховання - від нерозуміння моральних норм до небажання з ними рахуватися;

- інтелектуальна нерозвиненість, душевна черствість, емоційна глухота значної частини дітей;

- несприятлива спадковість;

- дефекти самооцінки, завищення її, небажання визнавати об'єктивні оцінки і з ними рахуватися;

- нестійкість нервових процесів в умовах, сприятливих для виникнення відхилень;

- відсутність вольової саморегуляції (імпульсивність, розгальмування, нестриманість);

- асоціальна поведінка батьків (пияцтво, бійки, наркоманія, злочинний спосіб життя тощо);

- повна байдужість до дитини або, навпаки, надмірний контроль з боку дорослих;

- підбурювання дорослих, втягування малолітніх у групи асоціальної поведінки;

- уповільнені темпи розумового, соціального та морального розвитку [22, с. 43].

В сучасних соціальних умовах навряд чи можна виявити дітей, які зовсім не були б схильні до впливу чинників ризику тією чи іншою мірою вираженості. Не сама причина є ризиком, а те, що випливає з цієї причини.

Аналіз умов життя таких дітей та підлітків показує, що неможливо виділити одну головну причину, яка послужила фактором ризику. Фахівці найчастіше фіксують поєднання багатьох несприятливих умов, які унеможливлюють подальше проживання в сім'ях, де створюється безпосередня загроза здоров'ю дитини та її життя.

У дітей виникають значні відхилення, як в поведінці, так і в особистісному розвитку. Їм властива одна характерна риса - порушення соціалізації в широкому сенсі слова.

Сімейне неблагополуччя породжує масу проблем у поведінці дітей, їх розвитку, способі життя і призводить до порушення ціннісних орієнтації.

У труднощах поведінки дітей і підлітків дуже часто відгукуються проблеми самих батьків, корінням, що йдуть в їх власне дитинство.

2. Експериментальна перевірка технології соціально-педагогічної роботи з дітьми групи ризику

2.1 Соціально-педагогічна діагностика поведінки дітей «групи ризику»

З метою вивчення технологій соціально-педагогічної роботи з дітьми «групи ризику», в межах підготовки даного дипломного проекту було проведено дослідження, залученням дітей «групи ризику» підліткового віку (11-15 років), які навчаються в 6-9 класах загальноосвітніх навчальних закладів №4 та 41 в кількості 54 особи.

Дослідження ми розпочали з соціально-педагогічної діагностики поведінки дітей групи ризику. На підставі аналізу сучасної науково-педагогічної літератури можна виділити наступний зміст поняття «соціально-педагогічна діагностика». Соціально-педагогічна діагностика - спеціально організований процес пізнання, в якому відбувається підбір інформації про вплив на особистість і соціум соціально-психологічних, педагогічних, екологічних і соціологічних факторів з метою підвищення ефективності педагогічних факторів. За змістом і кінцевими цілями вона є педагогічною, а за методикою проведення має багато спільного з психологічними і соціологічними дослідженнями [7, с. 25].

Об'єктом даної соціально-педагогічної діагностики стали діти «групи ризику» у кількості 54 особи, в системі їх взаємодії з соціальним мікросередовищем і окремими суб'єктами цього середовища, що впливають на формування особистості. Предметом діагностики виступила соціально-педагогічна реальність.

Під час проведення діагностичного дослідження ми прагнули використовувати комплекс різнотипних методик. Збіг результатів за методиками, в яких використовуються різні методичні прийоми, забезпечує, на наш погляд, їх достовірність і можливість побудови відповідного діагностичного висновку. Про доцільність даного підходу свідчить досвід дослідника А.Л. Ліхтарнікова, який вважає, що «взаємно перехресна перевірка результатів за різними методиками - необхідний компонент сучасного професійного підходу до психодіагностики» [14, с. 55].

Для дослідження приналежності дітей до «групи ризику», а також вивчення цієї категорії, нами було розроблено діагностичний комплекс, до якого увійшли дві методики: анкета «Визначення узагальненого показника соціального благополуччя дитини» та тест-опитувальник Басса-Даркі (в нашій модифікації).

Внаслідок того, що стандартних загальновизнаних методик, призначених для вивчення ступеня приналежності підлітків до «групи ризику», в наявній літературі практично немає, ми вважаємо за можливе використання анкети «Визначення узагальненого показника соціального благополуччя дитини» (Додаток Б). Дану анкету нами використано, для вивчення особливостей дітей групи ризику та соціального статусу їх сімей.

У ході аналізу анкет були виявлені наступні соціальні характеристики, які ми зобразили у вигляді таблиці 2.1:

Таблиця 2.1. Аналіз анкети визначення узагальненого показника соціального благополуччя дитини

№	Питання	Варіанти відповіді	Отримані результати в%;
			ЗОШ №4	ЗОШ №41
	1	2	3	4
1	Склад сім'ї:	а) мати, батько, бабуся, дідусь;	50%	37,5%
		б) тільки мати і батько;	25%	29,1%
		в) одна мати, один батько;	16,6%	12,5%
		г) одна мати, один батько;	8,3%	4,1%
		д) ні батьків: бабуся, дідусь, інші родичі.	-	-
2	Шкільна успішність:	а) хороша;	0%	5%
		б) задовільна;	45,5%	40%
		в) незадовільна;	54,2%	55%
		г) залишив школу, працює;	-	-
		д) залишив школу, не працює.	-	-
3	Здоров'я дитини:	а) практично здоровий;	37,5%	35%
		б) часто хворіє в межах нормального розвитку;	29%	45%
		в) має хронічні захворювання;	33,5%	20%
		г) відставання в розумовому розвитку;	-	-
		д) має вроджені патології, нервово-психічні хвороби.	-	-
4	Санітарно-житлові умови життя сім'ї:	а) упорядкована окрема квартира;	41,6%	50%
		б) окрема квартира з батьками подружжя;	33,5%	40%
		в) більше однієї кімнати в комунальній квартирі зі зручностями;	12,5%	10%
		г) кімната у комунальній квартирі зі зручностями	8,3%	-
		д) кімната в гуртожитку, в бараку без зручностей.	4,1%	-
5	Дохід сім'ї:	а) можуть практично ні з чим собі не відмовляти;	16,6%	25%
		б) грошей в основному вистачає, але для покупки товарів тривалого користування бере кредит чи борг;	33,5%	30%
		в) на повсякденні витрати грошей вистачає, але купівля одягу викликає труднощі;	20,8%	35%
		г) живуть від зарплати до зарплати г;	12,5%	10%
		д) грошей до зарплати не вистачає.	8,3%	-
6	Рівень соціального благополуччя сім'ї:	а) атмосфера взаємної підтримки, доброзичливості;	-	5%
		б) здоровий спосіб життя без емоційного забарвлення: без сварок і без великої прихильності, живуть «за звичкою»;	50%	40%
		в) в сім'ї сварки, скандали, один з батьків схильний до випивки;	29,2%	45%
		г) судимість батьків, пияцтво, рукоприкладство, виражена форма розумової відсталості одного або обох батьків;	20,8%	5%
		д) перебувають на обліку з діагнозом алкоголізм, наркоманія, асоціальна поведінка.	-	5%
7	Поведінка дитини в школі:	а) хороше;	-	-
		б) задовільний;	-	-
		в) незадовільний;	41,6%	45%
		г) неодноразово був помічений в асоціальній поведінці;	29%	40%
		д) перебуває на обліку в ИДН.	20,8%	15%:
8	Позашкільна спілкування з дитиною:	а) на основі постійних спільних занять у гуртках, секціях, на основі загальних позитивних інтересів - 5;	-	5%
		б) несистемне дозвіллєве спілкування за інтересами, разові зустрічі для спільного проведення вільного часу - 4;	12,5%	5%
		в) спілкування на основі порожнього проведення часу, відсутність позитивних цілей;	29%	35%
		г) асоціальні групи з орієнтацією на випивку, дрібне хуліганство, бійки токсичні речовини;	29%	40%
		д) криміногенні групи, що складаються на ИДН, зі спрямованістю інтересів на дрібні крадіжки, угони транспортних засобів, наркотики.	20,8%	15%
9	Життєві цілі дитини:	а) чітко визначені;	-	-
		б) позитивна орієнтація у формулюванні життєвих цілей, але уявлення про шляхи та засоби їх досягнення розпливчасті, невизначені;	20,8%	30%
		в) відсутність певних цілей і планів на майбутнє або наявність нереальних планів;	33,5%	40%
		г) орієнтація на цілі носять, швидше, негативне забарвлення, примітивні, бездуховні, референтна група - однолітки з асоціальної спрямованістю інтересів;	25%	15%
		д) явно негативні, асоціальні орієнтації на життєві цілі, відсутність установки на суспільно корисну працю. Інтереси обмежені, відзначаються правопорушення, перебуває на обліку ИДН.	20,8%	15%
10	Емоційне ставлення батьків з дітьми:	а) постійна підтримка, розумна вимогливість до дітей, демократизм відносин, атмосфера довіри;	-	5%
		б) сліпа любов;	4,1%	10%
		в) для батьків первинна власне життя, але ставлення до дітей доброзичливе, зацікавлене;	37,5%	25%
		г) байдужість, відсутність турботи про дітей, бездоглядність, діти, як додатковий тягар, додаткові проблеми;	29%	40%
		д) напружено-конфліктні відносини батьків з дітьми, різні форми насильства, застосовувані до дітей.	20,8%	10%

У зв'язку з даним дослідженням особливостей і соціального статусу сімей можна зробити наступні висновки: емоційне ставлення батьків до дітей байдуже, відсутній турбота, діти надані самі собі, що говорить про бездоглядності дітей, чимало батьків ставляться до дітей як до додаткової проблеми. Стосунки між дітьми та батьками настільки напружено-конфліктні, що батьки нерідко застосовують різні форми насильства. Поведінка підлітків у школі незадовільне. Через відсутність дозвільної бази для підлітків, спілкування дітей будується на основі порожнього проведення часу, відсутності позитивних цілей. У зв'язку з цим життєві цілі дітей розпливчасті і невизначені у більшості піддослідних.

Перераховані вище показники дозволяють віднести даних дітей до категорії «групи ризику».

Дітям «групи ризику» характерна специфічна форма дій, що характеризується демонстрацією переваги в силі чи застосуванням сили по відношенню до іншої особи чи групи осіб, яким суб'єкт прагне завдати шкоди. Таким дітям притаманна агресивна поведінка, яка може виражатися в різних формах: від грубої фізичної сили (фізична агресія) до насмішливих і принижувальних слів (вербальна агресія) [2, с. 15].

Для вивчення ступеня вираженості агресивних реакцій у дітей середнього шкільного віку ми вважаємо за можливим адаптувати відомий тест-опитувальник Басса-Даркі. Вітчизняний дослідник З.Н. Еніколопов відзначає, що опитувальник не захищений від спотворень, а достовірність результатів залежить від рівня довіри у відносинах випробовуваного і психодіагноста [29].

В адаптованому варіанті тесту ми залишили лише три групи питань, що дозволяють оцінити відповідний рівень фізичної, опосередкованої і вербальної агресії школярів. При цьому були збережені як кількість питань для цих показників, так і система їх оцінки, що, на наш погляд, дозволяє уникнути спотворень і зниження об'єктивності одержаних результатів. Зміні піддалися лише окремі формулювання питань з тим, щоб забезпечити розуміння їх значення дітьми досліджуваної вікової групи. Таким чином, ми одержали тест-опитувальника, що дозволяє діагностувати рівень фізичної, опосередкованої і вербальної агресії у дітей середнього шкільного віку, а також обчислити індекс загальної агресивності, що включає ці три шкали, як і в оригінальному варіанті тесту Басса-Даркі (додаток В).

Результати, що були отримані згідно з опитувальником Басса-Даркі, ми зобразили у вигляді таблиці 2.2.

Таблиця 2.2. Результати опитувальника Басса-Даркі

Номер запитання	Отримані результати у%
	ЗОШ №4	ЗОШ №41
	Так	НІ	Так	НІ
1	2	3	4	5
1	58,3%	41,7%	40%	60%
2	75%	25%	65%	35%
3	66,7%	33,3%	30%	70%
4	16,6%	83,4%	20%	80%
5	33,3%	66,7%	45%	55%
6	20,8%	79,2%	25%	75%
7	12,5%	87,5%	40%	60%
8	91,6%	8,4%	50%	50%
9	70,8%	29,2%	85%	15%
10	83,4%	16,6%	70%	30%
11	37,5%	62,5%	65%	35%
12	100%	-	100%	-
13	66,7%	33,3%	60%	40%
14	87,5%	12,5	30%	70%
15	-	100%	15%	85%
16	25%	75%	40%	60%
17	62,5%	37,5%	80%	20%
18	87,5%	12,5%	55%	45%:
19	83,4%	16,6%	65%	35%
20	54,2%	45,8%	70%	30%
21	33,3%	66,6%	45%	55%
22	58,3%	41,6%	35%	65%
23	37,5%	62,5%	55%	45%
24	75%	25%	75%	25%
25	83,4	16,6	60%	40%
26	41,6%	58,4%	20%	80%
27	70,8%	29,2%	65%	35%
28	25%	75%	30%	70%
29	37,5%	62,5%	40%	60%
30	91,6%	8,4%	80%	20%
31	12,5%	87,5%	15%	85%
32	33,3%	66,6%	25%	75%

З метою виявлення основних причин і форм агресивної поведінки всіх дітей «групи ризику» було розподілено на 4 групи залежно від індексів агресивності і ворожості, що були отримані згідно з опитувальником Басса-Даркі:

I група - учні з високим індексом агресивності;

II група - учні з низьким індексом агресивності;

III група - учні з високим індексом ворожості;

IV групу - учні з низьким індексом ворожості.

Аналіз даних, отриманих в І та II групах, свідчить, що серед високо агресивних учнів переважає фізична агресія, тобто застосування ними фізичної сили проти інших осіб. Друге місце посідає аутоагресія. Вони усвідомлюють, що завдають шкоди навколишнім і схильні відчувати докори сумління. Тут зазначимо, що у низько агресивних учнів ця форма агресивної поведінки знаходиться на І місці. Негативізм посідає III місце в групі високо агресивних учнів. Ця форма поведінки спрямована проти керівництва. Пасивний опір посилюється аж до активної боротьби проти встановлених правил.

У групі низько агресивних учнів негативізм посідає II місце. Це вказує на те, що учні цієї групи активніше виступають проти обмеження своєї свободи. III місце в цій групі посідає фізична агресія, що свідчить про застосування ними фізичної сили у виключних випадках.

Дані, отримані в III і IV групах, свідчать про переконання учнів у тому, що вони завдають шкоди навколишнім, через що учні цих груп відчувають докори сумління.

Така форма агресивної поведінки, як аутоагресія, посідає І місце в обох групах. В учнів з низьким індексом ворожості відзначається застосування фізичної сили проти інших. Учні з високим індексом ворожості рідше застосовують фізичну силу до навколишніх. Однак у них сильніше виражено почуття ненависті, гніву за скривдження. Це спричинює підозру, недовіру до навколишніх людей, які, на їх погляд, здатні зашкодити.

У групі низько ворожих учнів більше виражена опозиційна форма поведінки, спрямована проти керівництва. У них пасивний опір може перейти у активну боротьбу проти встановлених правил.

Відповідно, на І місці в усіх групах знаходиться аутоагресія, на II місці в III групі - підозрілість, в IV - фізична агресія, на III місці в III групі - фізична агресія, в IV - негативізм.

Отже, такі форми агресивної поведінки, як аутоагресія, негативізм, підозрілість, використовуються учнями як засіб задоволення потреби в домінуванні, самовираженні і самоствердженні. Основою такої поведінки є підвищений рівень психопатизації особи.

Проведена нами соціально-педагогічна діагностика поведінки дітей «групи ризику» виявила те, що у зв'язку з соціальними, економічними, побутовими та ін. причинами, поведінка таких дітей супроводжується неадекватною самооцінкою (занижена або, найчастіше, завищена). Підліткам характерна емоційна напруженість, тривожність та неадекватний рівень домагань, що не відповідає їхнім можливостям. Тобто ми вивчили особливості дітей «групи ризику» та соціальний статус їх сімей. Також ми вивчили ступінь вираженості агресивних реакцій у дітей середнього шкільного віку та оцінили відповідний рівень фізичної, опосередкованої і вербальної агресії школярів.

2.2 Авторська система соціально-педагогічної роботи з дітьми «групи ризику»

У житті кожного підлітка бувають такі критичні моменти, коли ускладнюються взаємостосунки з навколишніми, загострюються внутрішні протиріччя, стають нестерпними переживання стосовно свого становища, яке здається безвихідним. Допомогти в такий момент може консультація, яка здійснюється фахівцем. Консультування - це вид соціальної роботи, в ході якої спеціаліст соціальної роботи допомагає клієнту вивчити і зрозуміти суть наявної проблеми і запропонувати різноманітні варіанти, котрі можуть бути використані для їх вирішення [7, с. 75]. В соціально-педагогічній діяльності виділяють особливий вид консультування - соціальне консультування. За змістом це є технологія надання соціальної допомоги шляхом цілеспрямованого інформаційного впливу на людину чи малу групу з метою їх соціалізації, відновлення і оптимізації соціальних функцій, орієнтирів, розробки соціальних норм спілкування [14, с. 44].

За своєю технологією і формою консультація уявляє собою взаємодію між двома або декількома людьми, у ході якої консультант передає спеціальні знання і відповідну інформацію клієнту.

За формою наше консультування є груповим, а за змістом - конкретним. Тобто, в процесі консультування, відбулася не тільки передача додаткової інформації, що допомогла дітям «групи ризику» по-новому побачити проблему, яка їх хвилює, а й надали підтримку клієнтам. На практиці виявилося, що діти потребували саме морально-психологічної допомоги для втілення знань, які вже мали, у практичну дію.

У якості форми проведення нашого консультативного дослідження було обрано тренінг «Чи потрібна агресія».

Мета тренінгу: дати учням інформації про агресивну поведінку та виробити прийнятні способи розрядки гніву і агресії.

Предмет тренінгу: агресивність дітей «групи ризику».

Об'єкт тренінгу: підлітки з неадаптованими агресивними реакціями.

Завдання:

1. Зниження емоційної напруги дітей.

2. Засвоєння учасниками тренінгу правил групової взаємодії.

3. Емоційне усвідомлення дітьми своєї поведінки.

4. Формування в учнів навичок самоконтролю.

Основними засобами досягнення завдань тренінгу були рольове програвання ситуацій, образотворча діяльність, методика визначення власної самооцінки, аналіз складних ситуацій.

Пропонуємо приклад заняття-тренінгу консультативної програми.

Хід заняття:

1. Ознайомлення з метою заняття.

Педагог пропонує пригадати, що таке агресія і коли вона виявляється.

Якщо учні не можуть самостійно пригадати, то педагог допомагає їм, даючи відповідь на це запитання.

Агремсія (лат. aggressio - напад) - це фізична або словесна поведінка людини, спрямована на пошкодження або зруйнування. У випадку, якщо агресія виявляється в найбільш екстремальній і соціально неприпустимій формі, вона переростає у насильство.

Існує багато теорій пояснення агресії.

Так, теорія відомого психолога Гобса, наприклад, витікає з твердження, що всі люди по своїй природі егоїстичні, брутальні і жорстокі, тобто агресія закладена у підсвідомості як інстинкт, саме через «тваринну» сторону людської натури.