Главная База знаний "Allbest" Педагогика Соціально-педагогічна характеристика дітей "групи ризику"

Соціально-педагогічна характеристика дітей "групи ризику"

Підходи до розуміння соціально-педагогічних характеристик дітей "групи ризику" – поняття, що позначає категорії дітей, чий соціальний стан за тими чи тими ознаками не має стабільності. Основні види роботи соціального педагога з дітьми "групи ризику".

Рубрика Педагогика
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 28.11.2012
Размер файла 265,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Страница:

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ

БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

ННІ педагогічної освіти, соціальної роботи і мистецтва

Кафедра соціальної роботи

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Соціальна педагогіка»

СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДІТЕЙ «ГРУПИ РИЗИКУ»

ОНУФРІЄНКО

Оксана Володимирівна

Науковий керівник -

Тихолоз Валентина Василівна

Черкаси - 2012

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНЕ ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ ДІТИ «ГРУПИ РИЗИКУ»

1.1 Основні підходи науковців до розуміння соціально-педагогічних характеристик дітей «групи ризику»

1.2 Психолого-педагогічна характеристика дітей «групи ризику»

1.3 Характеристика причин появи дітей «групи ризику»

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ «ГРУПИ РИЗИКУ»

2.1 Основні види роботи соціального педагога з дітьми «групи ризику»

2.2 Соціально-педагогічна діагностика поведінки дітей «групи ризику»

ВИСНОВКИ

ДОДАТКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Сьогоденний стан суспільної моралі як один із чинників поведінки людини характеризується тим, що в роки вияву негативних явищ в економіці, поглиблення розшарування суспільства на багатих та бідних, значною мірою втрачено важелі формування світогляду молодого покоління. Все більшого поширення набуває в дитячому середовищі саморуйнувальна поведінка, що зумовлює розвиток злочинності, проституції, наркоманії, алкоголізму та інших негативних явищ.

Поняття діти «групи ризику» набуло в останні роки масового характеру і поставило цю проблему в центр уваги соціологів, соціальних психологів, медиків, працівників правоохоронних органів.

Діти «групи ризику» - одна із проблем усієї сучасної освітньої системи країни, а відтак увага до них повинна стати турботою держави. Проте шкільні вчителі найчастіше бувають не в змозі допомогти таким дітям, не спроможні проводити належну соціально-педагогічну діяльність у цьому напрямі. У таких випадках школа вдається до допомоги працівників соціальної сфери - соціальних педагогів та соціальних працівників. Завданням яких є ефективне подолання дезадаптації дітей «групи ризику», попередження девіантної поведінки.

Актуальністю цієї проблеми зумовлений вибір теми курсової роботи «Соціально-педагогічна характеристика дітей "групи ризику"».

На загальнотеоретичному рівні проблему дітей групи ризику вивчали вітчизняні та зарубіжні дослідники. Наприклад, П.Д. Павленок [17] та Р.В. Овчарова [16] досліджували основні групи факторів ризику, котрі створюють ймовірну небезпеку для дитини. Слід підкреслити, що такі вчені, як О.Б. Бовть[1], Н.Ф. Дівіцина[4], О.В. Стельмах[25], Г.Н. Штінова та М.А. Галагузова[29], Н.Ф. Перешеїна та М.Н. Залстроцева[21], Н. Зобенько[7], В.П. Кащенко[11], Н.Ю. Максимова[15], Ю.А. Клейберг[12] та ін. у своїх роботах значну увагу приділили «групам ризику», причинам їх появи та поняттям девіантної, адитивної поведінки.

Проблему виявлення соціально-педагогічних умов ефективної роботи з дітьми «групи ризику» досліджували такі вчені, як Р.В. Овчарова[16], Н.П. Докторович[4], Т.Д. Золотова[6], Л.М. Завацька[9], Н.А. Литвинова[13], В.П. Лютий[14], М.В. Дубравіна[19], В.Г. Сенько[24], С.Я. Харченко[28], В.М. Шахрай[30] та ін.

Мета дослідження полягає в теоретичному аналізі та вивченні особливостей соціально-педагогічної роботи з дітьми «групи ризику».

Окреслена мета зумовила такі завдання дослідження:

1. розглянути дітей «групи ризику» як соціально-педагогічну проблему;

2. дати психолого-педагогічну характеристику дітям «групи ризику»;

3. охарактеризувати причини появи дітей «групи ризику»;

4. визначити сутність та проаналізувати особливості соціально-педагогічної роботи з дітьми «групи ризику».

Об'єктом дослідження є діти «групи ризику» як соціально-педагогічне явище.

Предметом дослідження є соціально-педагогічна робота з дітьми «групи ризику».

Поставленні завдання зумовили вибір методів дослідження: теоретичні методи (аналіз, синтез, порівняння та узагальнення); емпіричні методи (бесіда, пряме і непряме спостереження, анкетування).

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, додатків (уміщених на 5-ти сторінках) та списку використаних джерел (30 найменувань). Обсяг основного тексту роботи становить 33 сторінки.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНЕ ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ ДІТИ «ГРУПИ РИЗИКУ» У СОЦІАЛЬНІЙ ПЕДАГОГІЦІ

1.1 Основні підходи науковців до розуміння соціально-педагогічних характеристик дітей «групи ризику»

Системна криза, що охопила все світове співтовариство, характеризується такими загальними для різних країн ознаками, як посилення соціальної відчуженості серед молоді, все більше поширення в дитячому середовищі саморуйнівної поведінки, що зумовлює злочинність, проституцію, наркоманію, алкоголізм та інших негативних явищ. Все більш відчутним стає руйнування інституту сім'ї, яка не в змозі виявляти достатню турботу про дітей, не виконує батьківських обов'язків, нерідко і сама створює умови, небезпечні для життя і розвитку дітей. З року в рік відбувається загострення проблем соціального становища неповнолітніх.

Нині загальноприйнятим може вважатися поняття діти «групи ризику», однак існують різні його трактування, тому воно потребує уточнення і розвитку. На думку П.Д. Павленок, «ризик» означає можливість, більшу ймовірність чого-небудь, як правило, негативного, небажаного, що може відбутися або не відбутися [18, с. 299]. Тому, коли говорять про дітей групи ризику, мають на увазі, що ці діти знаходяться під впливом деяких небажаних факторів, котрі можуть спрацювати або не спрацювати. «Групи ризику» - це категорії дітей, чий соціальний стан за тими або іншими ознаками не має стабільності, які практично не можуть поодинці перебороти труднощі, що виникли в їхньому житті; все це в результаті може призвести до втрати ними соціальної значущості, духовності, морального образу, біологічної загибелі. На думку Л.Я. Оліференко «діти групи ризику» може вважатися сьогодні загальноприйнятим та мається на увазі, що ці діти перебувають під впливом деяких небажаних чинників [19, с. 40].

А от Н.А. Литвинова характеризує поняття «ризик», як ситуативну характеристику проблемної діяльності, що означає невизначеність її наслідків, за якої можливі альтернативні варіанти помилки або успіху. На основі поняття ризику виникає поняття групи ризику.

Групи ризику - це збірне поняття , що позначає категорії дітей, чий соціальний стан за тими чи тими ознаками не має стабільності, які практично не можуть поодинці перебороти труднощі, що виникли в їхньому житті, в результаті впливу негативних зовнішніх факторів. Фактично мова йде про два аспекти ризику: для суспільства, що створюють діти цієї категорії, та для самих дітей (втрати життя або здоров'я, сприятливих умов для повноцінного розвитку тощо) [13, с. 81].

До категорії неповнолітніх «групи ризику» належать підлітки з неблагополучних сімей, які погано встигають у школі, характеризуються різними виявами девіантної поведінки. Увага до цієї категорії осіб останнім часом набагато збільшилася. З погляду правослухняної поведінки та правової свідомості це - найбільш небезпечна група, тому що ці неповнолітні ще не є злочинцями, але вже мають дефекти соціалізації (до того ж правової). До групи ризику таких неповнолітніх зараховують із двох причин:

1) певна небезпека для оточення та суспільства через девіантність і потенційну делінквентність;

2) аутодеструктивна поведінка (ризик утратити життя, здоров'я, нормальні умови для повноцінного розвитку)[27, с. 206-207].

На підставі аналізу сучасної науково-педагогічної літератури можна виділити наступний зміст поняття діти «групи ризику». Діти «групи ризику» - це та категорія дітей, яка в силу певних обставин свого життя більше за інших категорій схильна до негативних зовнішніх впливів з боку суспільства та його кримінальних елементів, які стали причиною дезадаптації неповнолітніх. Зазвичай до цієї категорії дітей відносять дітей з неблагополучних сімей, погано встигаючих у школі, що характеризуються різними виявами девіантної поведінки і т.д.[18, с. 21].

У науковій психолого-педагогічній літературі поняття „підлітки групи ризику” має низку синонімічних визначень: „важкі”, „проблемні”, „дезадаптовані”, „педагогічно занедбані”, „підлітки в соціально-небезпечних умовах”, „підлітки у складній життєвій ситуації”, „підлітки із проблемної сім'ї” тощо [29, с.306].

Латинське слово deviatio відхилення (від via - дорога) використовується в соціальний педагогіці як аналог поняття поведінка, що «відхиляється». У вітчизняній соціальній педагогіці девіантність розглядається як поведінка, що знаходиться на межі між законослухняністю і кримінальністю (делінквентністю) [2, с. 42].

Поза сумнівом, ця грань надзвичайно тонка і часто визначається випадковістю, оскільки спосіб життя і спрямованість вчинків підлітка з поведінкою, що відхиляється, такий, що він у будь-який момент може бути визнаний суспільством як делінквент.

Для характеристики відхилень від норм поведінки у психології використовують спеціальні терміни делінквентність і девіантність.

Ф.А. Мустаєва вважає, що термін делінквентна поведінка визначає психологічний нахил до правопорушень, а “девіантна поведінка” - це система вчинків з відхиленнями від загальноприйнятих норм чи норм психічного здоров'я, права, культури, моралі. Така поведінка поділяється на дві великі категорії: а) поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров'я і характеризується наявністю явної або прихованої психопатології; б) антисоціальна поведінка, що порушує якісь соціальні, культурні або правові норми. Коли такі вчинки незначні, їх називають правопорушеннями, а коли серйозні і караються в кримінальному порядку - злочинами. Відповідно говорять про делінквентну (протиправну) і кримінальну (злочинну) поведінку [17, с. 86].

Г.Д. Золотова зауважує, що адиктивна поведінка - це різновид девіантної поведінки, для якого притаманне прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану завдяки прийому різноманітних психоактивних речовин чи постійній фіксації уваги на певних видах діяльності з метою розвитку та підтримання інтенсивних емоцій [6, с.93 ].

Термін “Адиктивна поведінка” (від англійської addiction - “хибна звичка, пристрасть до чого-небудь, порочна схильність”) був уведений

В. Міллером у 1984 році для означення зловживання різними речовинами, які змінюють психічний стан, включаючи алкоголь, наркотики і тютюн, до того, як від них сформується фізична залежність[2, с. 19].

У вітчизняній наркологічній практиці цей термін був поширений

С. Кулаковим та А. Личко щодо означення зловживання індивідом наркотичними речовинами ще до сформованості у нього психофізичної залежності. Потім його зміст було доповнено і переведено у психолого-педагогічну практику. Як зазначає М.О. Докторович сьогодні коло об'єктів адикцій істотно розширилося і містить не тільки хімічні адикції, такі, як тютюнопаління, вживання алкоголю, наркотичних та токсикологічних речовин, а також і нехімічні: азартні ігри, комп'ютерні ігри, Інтернет, гроші, владу, роботу, їжу, спорт, сексуальну поведінку, іншу людину, сім'ю, релігійне вірування, теле-відеоперегляд та інше[5, с. 98].

На думку Н. Зобенько адиктивна поведінка значною мірою визначається недоліками виховання, що зумовлює формування більш або менш стійких психічних якостей, які сприяють скоєнню аморальних вчинків. Адиктивна поведінка простежується у неповнолітніх внаслідок вживання різних груп наркогенних речовин і характеризується наявністю пов'язаних з цим проблем. При адиктивній поведінці негативна схильність підлітка до вживання наркогенних речовин ще не досягла стадії індивідуальної психічної та фізичної залежності, тобто певних стадій захворювання. Адиктивна поведінка у підлітків нерідко слугує способом самоствердження, вияву протесту проти дійсності або упередженості, несправедливості дорослих. Ця поведінка може поєднуватися з поверхневим усвідомленням моральних норм, що вказує на необхідність формування у дитячому та підлітковому віці моральних засад поведінки, потреби у дотриманні правил суспільного співжиття, порядності і взаємоповаги у міжособистісних стосунках, ставлення до життя і здоров'я свого та інших як до найвищої цінності[7].

Таким чином, під девіантною поведінкою розуміється:

1) вчинок, дія людини, що не відповідає офіційно встановленим чи фактично складеним у даному суспільстві (соціальній групі) нормам і очікуванням;

2) соціальне явище, яке виражене у відносно масових і нестійких формах людської діяльності, не відповідних офіційно до встановлених або ж фактично сформованих у даному суспільстві нормам і очікуванням різноманітні, тільки в різних суспільствах і в різний час [4, с.188-189].

Л. Я. Оліфіренко до «групи ризику» відносить такі категорії підлітків:

· підлітки з проблемами розвитку, що не мають чітко окресленої клініко-патологічної характеристики;

· підлітки, що залишилися без піклування батьків через різні життєві обставини;

· підлітки з неблагополучних, асоціальних сімей;

· підлітки із сімей, що потребують соціально-економічної та соціально-психологічної допомоги й підтримки;

· підлітки з виявами соціальної та психолого-педагогічної дезадаптації [19, с. 67].

Особливістю дітей «групи ризику» є те, що вони знаходяться під впливом об'єктивних небажаних факторів, які можуть спрацювати чи ні. Внаслідок цього такі категорії дітей потребують особливої уваги фахівців, комплексного підходу з метою нівелювання несприятливих факторів і створення умов для оптимального розвитку дітей.

Таким чином, основна відмінна особливість дітей «групи ризику» полягає в тому, що формально вони можуть вважатися дітьми, що не вимагають особливих підходів (у них є сім'я, батьки, вони відвідують звичайну освітню установу), але фактично в силу причин різного характеру, від них не залежних, ці діти опиняються в ситуації, коли не реалізуються повною мірою або взагалі порушуються їхні права. Самостійно діти не в змозі вирішити ці проблеми. При цьому діти «групи ризику» не тільки відчувають вплив вкрай негативних чинників, але часто не знаходять допомоги і співчуття з боку оточуючих, тоді як надана в потрібний момент допомога могла б підтримати дитину, допомогти їй подолати труднощі, змінити світогляд, ціннісні орієнтації, розуміння сенсу життя і стати нормальним громадянином, людиною, особистістю.

1.2 Психолого-педагогічна характеристика дітей «групи ризику»

У суспільстві давно сформовані уявлення про норми життя, правила і форми взаємовідносин, про поведінку, яка схвалюється і яка засуджується суспільством чи спільнотою.

Сьогодні наука розглядає соціальну норму і соціальне відхилення у поведінці як два протилежні полюси. Проте нормативна поведінка домінує в сучасному суспільстві як за поширенням, так і за соціальною значущістю. Серед чималої кількості визначень ми зупинимось на думці М.В. Дубравіної: «це правило, вимога суспільства до людини, в яких визначені більше чи менш точно обсяг, характер, а також межі можливого і допустимого в її поведінці» [20, с. 47].

А девіантна поведінка як явище протилежне нормативній поведінці є системою вчинків, які виходять за межі загальноприйнятих моральних і правових норм, за винятком норм психічного здоров'я.

А.Й. Капська розрізняє такі види девіантної поведінки, як делінквентну, адиктивну (наркоманія, алкоголізм, токсикоманія, проституція) та суїцидальну [10, с. 63].

Девіантна поведінка має складну природу, обумовлену найрізноманітнішими чинниками, що перебувають в складній взаємодії та взаємовпливі.

Підлітковий вік з його бурхливими нейроендокринними зрушеннями віддавна вважається фактором, що сприяє злоякісному розвитку девіантної поведінки. Це один з кризових етапів в процесі становлення особистості людини [27, с. 67].

За визначенням педагогічного словника підлітковий вік - стадія онтогенетичного розвитку між дитинством та зрілістю (від 11-12 до 16-17 років), котра характеризується якісними змінами, пов'язаними зі статевим дозріванням і входженням у доросле життя [2, с. 216].

На думку Н.Ю. Максимової та С.В. Тостоухової середній шкільний, або підлітковий вік привертає до себе увагу своїми анатомо-фізіологічними змінами в організмі дитини, особливо пов'язаними зі статевим дозрівання. Ці зміни істотно позначаються на психічному розвитку особистості підлітка, на його пізнавальній діяльності та поведінці, на стосунках у колективі [15, с. 60].

Починаючи з 14-15-літнього віку, активізація діяльності гіпофізу і щитовидної залози «пробуджує» і стимулює функцію кори наднирників. Гормони кори наднирників та статевих залоз сприяють подальшому розвитку вторинних статевих ознак і формуванню фігури відповідно до статі.

Поява менструацій - надзвичайно відповідальний і важливий момент у житті дівчинки-підлітка. Місячні у дівчат-підлітків (з поправкою на акселерацію) з'являються у 12-13 років, але нерідко вони можуть початися раніше 12-річного або пізніше 13-річного віку [22, c. 103].

Близько дві третини нервових зривів у дівчат відбувається під час місячних. У цей час вони найгостріше реагують на образливі зауваження та глузування на свою адресу, приниження їхньої гідності, що може спонукати їх до важких душевних страждань і навіть до спроби самогубства.

У хлопчиків зовнішні вияви анатомічної і фізіологічної перебудови означені менше. Крім швидкого зросту і зміни пропорцій тіла з'являються так звані «юнацькі» вугрі на обличчі, ломка голосу, поява ерекції та полюції (мимовільні виділення сім'яної рідини під час сну). Усе це також спричиняє певні переживання у хлопчиків, але, звичайно, не такі сильні, як у дівчаток, що здебільшого і визначає психологічну різницю у однолітків різної статі.

В сучасних умовах відхилення поведінки дітей пояснюється багатьма причинами. У підлітків підвищуються пізнавальна активність і розумовий розвиток, зростають допитливість, прагнення пізнати невідоме, зазирнути в майбутнє. Учні середнього шкільного віку помітно виявляють прагнення до самостійності. Але це прагнення при неправильному вихованні може виявитися у викривлених формах - негативному ставленні до доручень, порад учителів і батьків, невмотивованих вчинках та браваді порушення норм поведінки. Це трапляється тоді, коли підліток не включається в життя колективу, не виконує суспільно корисних доручень, не бачить і не переживає результатів своєї діяльності, а вчителі та батьки не спонукають його до цього, не враховують вікових особливостей його розвитку.

Н.В. Перешеїна та М.Н. Заостревцева зауважують, що підлітковому віку характерне відчуття дорослості. Об'єктивної зрілості у підлітка ще не має. Суб'єктивно вона проявляється у розвитку відчуття дорослої людини і тенденції до зрілості:

1. Емансипація від батьків. Дитина потребує суверенності, незалежності, поваги до своїх таємниць. У віці 10-12 років діти ще намагаються знайти взаєморозуміння з батьками. Проте розчарування неминуче, так як цінності їх різні. Але дорослі з повагою та поблажливістю відносяться до цінностей один одного, а підліток - максималіст та не приймає поблажливості до себе. Розбіжності відбуваються найчастіше через стиль одягу, зачіски, проведення вільного часу, шкільних та матеріальних проблем. Проте у найголовнішому діти все ж таки наслідують цінності батьків. Зазвичай від батьків передається відношення до фундаментальних аспектів соціального життя.

2. Нове ставлення до навчання. Підліток прагне до самонавчання, причому часто стає байдужим до відміток. Часом спостерігається розходження між інтелектуальними можливостями і успіхами у навчанні: можливості високі, а успіхи низькі [22, с. 113-114].

Дорослість виявляється у появі нового в стосунках між хлопчиками та дівчатками: чіткіше визначається статевий поділ, специфічне в дружбі та поведінці хлопців і дівчат, у них виникає взаємний інтерес.

У підлітка помітно зменшується навіюваність і міцніє воля, підвищується інтерес до трудової діяльності, змінюються стосунки в колективі, розвиваються і стають більш стійкими моральні почуття, естетичні смаки. У старшому підлітковому віці інтенсивно формуються ідейна спрямованість, світогляд, самосвідомість особистості. Діяльність стає більш цілеспрямованою і соціально вмотивованою [25, с. 336].

Поведінка підлітка регулюється його самооцінкою, а самооцінка формується в процесі спілкування з навколишніми людьми. Але самооцінка молодших підлітків суперечлива, не достатньо цілісна, як наслідок в їхній поведінці може виникнути чимало невмотивованих вчинків.

Підліток - прагне до «норми», - щоб у нього було «все як у всіх» і «як у інших». Але для цього віку характерна, як раз диспропорція, тобто відсутність «норм» [10, с. 108].

Ю.А. Клейберг розглядаючи етапи соціалізації Е. Еріксона як вікові стадії, наголошує, що індивід має певні проблеми, які виникають на життєвому шляху, виділив ці проблеми. Так у підлітково-юнацькому віці основною проблемою є - становлення індивідуальності (ідентифікація) або рольова дифузія (невизначеність у виборі ролей). Пошук свого місця у житті, вибір подальшого шляху. Перші невдачі у виборі друзів, роботи тощо. Це може негативно вплинути на подальше життя [12, с. 53].

З точки зору рольових теорій Н.А. Литвинова стверджує, що дитина в процесі соціалізації повинна оволодіти найбільш значущими для неї ролями, але якщо цей процес порушено, може почати працювати компенсаторний механізм. Дитина все одно буде оволодівати ролями але вже не соціальними, а антисоціальними, наприклад: злодій, наркоман, хуліган та ін., які характеризуються певними атрибутами[13, с. 88].

Освоєння ролі буде відбуватися в декілька етапів. Спочатку дитина отримає певні відомості про дану роль, її права і обов'язки, пізнає різноманітні форми поведінки з відхиленнями, способи з'ясування відносин, механізм розв'язання спірних питань. Далі слідує етап прийняття цієї ролі, коли відбувається її усвідомлення і в неї вкладається особисте значення.

Потім йде програвання вибраної для себе ролі. Тут дуже важливо отримати схвалення товаришів, щоб відчути себе в цій ролі комфортно. Від реакції навколишніх багато в чому залежить, чи буде протиправний вчинок посилений увагою, схваленням, похвалою однолітків, або не отримає такого підкріплення і зазнає осуду. У цьому випадку імовірність повторного вияву подібного протиправного вчинку значно знизиться.

Останнім етапом прийняття ролі є закріплення за собою вибраної ролі, наприклад, «козла відпущення», «таємного месника», «грубіяна» та ін. на психологічному (коли дитина точно знає, які емоції будуть супроводжувати супроводять дану роль і яким чином треба їх регулювати) і міжособистісному (коли вибудовуються певні типи взаємовідносин між дітьми, що грають різні ролі, подібно тому як актори грають в одному спектаклі) рівнях [13, с. 89].

Важливим елементом соціальних відхилень є ставлення самої особистості до довершених нею порушень. У більшості своїй це ставлення носить самовиправдувальний характер, в чому виявляється самозахисна реакція організму. Соціальними педагогами доведено, що підліткам з відхиленням властиво прагнення до самозадоволення психологічної потреби у виправданні своїх вчинків і дій, якими б небезпечними вони не були. Причому внаслідок прогресуючої деградації особистості мотивація вчинків знижується і втрачається, що призводить до повної втрати властивого людині прагнення до визнання і успішності. Первинна девіація (первинне порушення соціальних норм) переходить у повторну, а потім до побудови девіантної кар'єри - процесу сходження від слабких форм девіацій до сильних, наприклад, від побутового пияцтва до здійснення карного злочину[7].

Прийняття на себе ролі девіанта може привести дитину до соціальної ізоляції, потім іде етап формування девіантної структури особистості, яка визначається девіантною самосвідомістю, що не дозволяє дитині оволодіти позитивними соціальними ролями і корисними видами діяльності.

Багато хто з нинішніх важковиховуваних підлітків (за традиційним розумінням) злісно порушують норми і правила співжиття, не підкорюються педагогічним вимогам, бо не сприймають їх, стверджуючи свої власні чи вузькогрупові закони, що суперечать загальноприйнятим. Вони негативно ставляться до вчителів і школи взагалі, виявляють небажання навчатися, вдосконалюватися, підвладні авторитетам, їх важко виховувати, та вони цим і не переймаються і зазвичай діють всупереч очікуванням і вимогам батьків і педагогів. Але є такі учні, які стають незручними для вчителів і непопулярними серед однокласників, бо не вміють знайти шляхи і засоби для самоствердження і самореалізації, не мають чіткого усвідомлення того, що вони самі мають розвивати і створювати себе, творчо вибудовувати власний внутрішній світ, стосунки з людьми [26, с.48].

Проблеми дітей «групи ризику» в основному виявляються у формі різного роду конфліктів з його найближчим оточенням. Зовнішньо така дитина характеризується неповноцінним і викривленим ставленням до дійсності. Досить часто такій дитині буває важко не лише з іншими, але й з самою собою.

Внутрішній конфлікт із власним «Я» є ще однією істотною ознакою дітей «групи ризику». Цей конфлікт досить помітно відбивається на основному розвитку дитини - формування свідомості, самооцінки, уявлення про себе як суб'єкта діяльності і спілкування [12, с. 131].

Важка дитина частіше, ніж інші, відчуває різного роду невдачі, які дратують або лякають батьків і педагогів, в результаті за ним закріплюється «ярлик» невдахи, який стає установкою і для самої дитини. Ризик - очікуване неблагополуччя при неуспіху в діяльності - призводить до ускладнень, перешкоджає адаптації дитини до нормального життя в суспільстві.

Отже, сучасні, «нові» важковиховні - це ті діти, які протидіють застарілим методам виховання, заснованим на підкоренні особистості зовнішнім авторитетам. Юна людина ще не навчилася використовувати затребувану нею свободу для творчості, самовдосконалення, саморелізації, але прагне визволитися від будь-якого тиску, обмеження своїх ініціатив.

1.3 Характеристика причин появи дітей «групи ризику»

Поведінка, яка відхиляється від норми має складну природу, обумовлену найрізноманітнішими факторами, які являються в складних взаємодій та взаємовпливах.

У кінці XIX - початку XX ст. вченими було проведено безліч досліджень, з метою встановити причини відхилення поведінки дітей та підлітків від норми. У результаті з'явилися різні теорії. Які можна умовно поділити на дві групи:

- Біологічні причини;

- Психологічні причини [1, с. 14].

Так, наприклад, автори біологічних теорій: італійський лікар Цезарі Ломброзо або американець Вільям Шелдон вважали, що існує безпосередній зв'язок між злочинною поведінкою і біологічними особливостями людини. Навіть конституція тіла людини визначає риси характеру. О.В. Тимченко виділяє три типи людської фігури:

1. Ендоморф - людина помірної повноти з м'яким і округлим тілом - такій людині властиві товариськість, уміння лагодити з людьми.

2. Мезоморф - тіло людини відрізняється силою і стрункістю - характерна схильність до занепокоєння, активність і не значна чутливість.

3. Ектоморф - відрізняється тонкістю і крихкістю тіла - схильна до самоаналізу, наділена підвищеною чутливістю і нервозністю.

На його думку, найбільш схильні до відхилень у поведінці мезоформи [27, с. 207-208].

Хоча подібні біологічні теорії були популярні на початку 20 століття, інші концепції їх поступово витісняли. Прихильники психологічного трактування пов'язували девіантну і делінквентну поведінку з психологічними рисами (нестійкістю психіки, порушенням психологічного рівноваги і т. п.). Були отримані дані про те, що деякі розумові розлади, особливо шизофренія, можуть бути зумовлені генетичною схильністю. Крім цього, деякі біологічні особливості можуть впливати на психіку особистості [1, с. 23].

До середини ХХ століття почали з'являтися теорії, що давали соціологічне пояснення девіантній поведінці дітей. Вперше соціологічну теорію розробив Е. Дюркгейм. Він увів поняття «аномія», тобто дезорганізація суспільства, відсутність цінностей, порушення порядку у стосунках між людьми. Згодом соціологічну теорію розвивали Р. Мертон,

Р. Лінтон, У. Міллер, Г. Беккер . В даний час ця теорія є найбільш популярною, щодо пояснення причин девіантної та делінквентної поведінки дітей.

Нині вчені виділяють різні групи факторів, що дозволяють віднести дітей та підлітків до категорії «групи ризику». На думку П.Д. Павленок, можна назвати три основні групи факторів ризику, які створюють ймовірну небезпеку для дитини: психофізичні, соціальні та педагогічні [20, с. 57].

Овчарова Р.В. також виділяє чотири групи факторів ризику:

- медико-біологічні (група здоров'я, спадкові причини, порушення в психофізичному і фізичному розвитку, умови народження дитини, захворювання матері й її спосіб життя і т.д.);

- соціально-економічні (багатодітні та неповні сім'ї, неповнолітні батьки, безробітні сім'ї; непристосованість до життя в суспільстві: втеча, бродяжництво, неробство, злодійство, шахрайство, бійки, вбивства, спроби суїциду, агресивна поведінка, вживання спиртних напоїв, наркотиків і т.д.);

- психологічні (відчуження від соціального середовища, порушення спілкування з навколишніми, неуспіх у діяльності тощо);

- педагогічні (невідповідність змісту програм освітнього закладу і умови навчання дітей їх психофізіологічним особливостям, темпу навчання, відсутність інтересу до навчання тощо) [17, с. 243].

Слід підкреслити, що такі дослідниці, як Н.Ю. Максимова та

С.В. Тостоухова, усвідомлювали, що основні причини появи «важких дітей» - це не тільки несприятливі умови життя і вади виховання, а й власне державний устрій, який провокує подібні явища, коли значна частина населення знаходиться за межею бідності і як показують реальні дані досліджень, багато дітей, втомившись від домашніх скандалів добровільно ідуть з життя, частина дітей, що регулярно піддається в родинах насильству, не витримує і тікають з дому [15, с. 153].

Насправді, на думку сучасних соціологів, психологів і педагогів, ніяких спеціальних причин виникнення у дітей асоціальної поведінки шукати не потрібно, їх немає. Вони в нашому щоденному житті, в прикладах поведінки дорослих. Причини незадоволеності дитячою поведінкою дорослі повинні шукати в собі, у своїх вчинках, які подаються як зразки поведінки. Діти копіювали, і завжди будуть копіювати дорослих. Так вони входять у життя і розвиваються, переймаючи все без розбору. Відрізнити погане від доброго вони ще не вміють. Сучасне життя рясніє асоціальною, тобто те, що не узгоджуються з вимогами суспільства і моральними нормами, поведінкою дорослих.

Причин, за якими дитина робиться важкою, а потім асоціальною, достатньо. Наприклад, В.Г. Сенько виділяв наступні причини:

- збільшена напруженість життя, підвищена тривожність більшості людей: багато хто схильний до перегляду норм поведінки, їх спрощення, поведінка більшості стає все менш цивілізованою;

- шкільна напруженість, що виражається в збільшенні обсягів та інтенсивності занять, підвищення темпів;

- великий тиск на незміцнілі уми і нерви школярів викликає невідповідність між тим, що дитина бачить у реальному житті, і тим, чому його вчать, що від нього вимагають у школі;

- широкий спектр можливих недоліків морального виховання - від нерозуміння моральних норм до небажання з ними рахуватися;

- інтелектуальна нерозвиненість, душевна черствість, емоційна глухота значної частини дітей;

- несприятлива спадковість;

- дефекти самооцінки, завищення її, небажання визнавати об'єктивні оцінки і з ними рахуватися;

- нестійкість нервових процесів в умовах, сприятливих для виникнення відхилень;

- відсутність вольової саморегуляції (імпульсивність, розгальмування, нестриманість);

- асоціальна поведінка батьків (пияцтво, бійки, наркоманія, злочинний спосіб життя тощо);

- повна байдужість до дитини або, навпаки, надмірний контроль з боку дорослих;

- підбурювання дорослих, втягування малолітніх у групи асоціальної поведінки;

- уповільнені темпи розумового, соціального та морального розвитку [24, с. 143].

Дослідниці Н.В. Перешиїна та М.Н. Заостровцева виділяють наступні причини девіантної поведінки: соціальні, психологічні та суб'єктивні. Серед соціальних причин можна назвати зниження уваги суспільства до проблем виховання дітей і підлітків, яке призвело до несприятливих соціальних наслідків, серед яких основні: зростання підліткової наркоманії, раннє материнство та позашлюбні діти, криміналізація та злочинність неповнолітніх, насильство над дітьми в сім'ї, соціальне сирітство. Статистика дає невтішну інформацію про прогресуюче зростання дітей, які включені в ці асоціальні процеси [22, с. 18].

Психологічні причини включають відчуття невпевненості в собі, фізичні та розумові недоліки підлітка, його власний ритм, мотивацію, успіхи й поразки, ступінь стабільності сімейних взаємин. Часто шкільні невдачі -- це ознака глибокого душевного розладу самого підлітка, залежного від його стосунків з батьками. Відчуття впевненості, яке він одержує в сім'ї, ймовірно, -- одна з кращих гарантій шкільних успіхів [22, с. 18].

Педагогічні причини відзначав А. Макаренко. Він наголошував на тому, що головними завданнями педагога, вихователя є організація дитячого колективу, розвиток дитячих органів самоврядування, створення найближчих і дальніх перспектив колективного розвитку, мажорного тону в колективі, тобто забезпечення психологічного комфорту всім дітям і особливо важковиховуваним, оскільки несприятливий клімат у шкільному колективі може бути однією з причин появи девіантної поведінки.

Причиною несприятливого клімату може бути авторитарний педагогічний стиль. В авторитарного вчителя вихованці часто відчувають психологічний дискомфорт і незадоволення, вони вимушені шукати товаришів на стороні, щоб реалізувати потребу в спілкуванні та самоутвердженні. Авторитарний педагогічний стиль призводить до деформації структури формальних і неформальних взаємин, у результаті утруднює процес формування колективу, він утрачає свої виховні можливості [22, с. 19].

Щось подібне відбувається і в класах зі стосунками потурання вчителя, де органи самоврядування фактично усуваються від виконання своїх обов'язків щодо об'єднання колективу. Без правильного педагогічного керівництва закони колективного життя в класі можуть підмінятися жорстокими законами групового конформізму, спрямованого на придушення окремої особистості, а це, у свою чергу, є ще однією причиною девіацій. Взаємодія та взаємовплив між учителем та учнем може бути різною мірою цілеспрямованими (свідомими) і стихійними (несвідомими). У першому випадку педагог ставить перед собою завдання змінити що-небудь у поведінці, мотивах, усунути або посилити прояв окремих сторін особистості.

Одночасно відбувається й несвідомий вплив педагога на школяра, у результаті якого виникає наслідування, копіювання, емоційне «зараження», співпереживання. Діти копіюють поведінку, звички й манери вчителя, а також його реакції негативного характеру. До афектних проявів взаємодії можна віднести аутизм -- занурення учня у світ власних переживань, замкнутість,пасивність. Порушуються соціальна та психологічна адаптація, взаємини з людьми, з'являються нервозність та агресивність. Такий учень більше схильний до девіантних вчинків. Вихід з такого становища дитина іноді намагається знайти в суїциді. За даними спеціального дослідження, до 92% самогубств у підлітків прямо або побічно пов'язані зі стосунками , що несприятливо склалися в школі з учителями (класом) або в сім'ї. Іншим афектним проявом є фобії (нав'язливі страхи). Страх виникає у школяра в ситуаціях майбутньої зустрічі з учителем, який недоброзичливо, грубо ставиться до нього. Учень постійно чекає неблагополуччя, відчуває напругу, хвилювання, безсоння, страх[22, с. 19-20].

Впливає на дітей і соціальне середовище. Прагнення соціального визнання -- важлива потреба підліткового віку. Підліток може явно не відчувати впливу соціального середовища, будучи в той же час джерелом або мішенню конфліктів, що може викликати девіантні відхилення.

Соціальне середовище та особистість підлітка знаходяться у двосторонній взаємодії. Причому такий вплив буває як позитивним (соціальна творчість), так і негативним (соціальна патологія). Соціальне середовище диктує особистості підлітка свій набір норм існування, підліток же прагне слідувати (або не слідувати) цим нормам і правилам.

На думку Н.В. Перешиїної та М.Н. Заостровцевої, на людину діє більше 200 чинників, що викликають соціально негативні наслідки. Насправді їх ще більше, оскільки багато так званих позитивних чинників можуть сприяти розвитку соціально негативних форм девіантної поведінки (наприклад, позитивний індивідуалізм може за наявності певних обставин обернутися соціальним егоїзмом та ін.)[22, с. 20].

Суб'єктивні причини девіантної поведінки полягають у тому, що кожний віковий етап розвитку дитини не зводиться до чисто кількісно вимірюваних змін у свідомості та поведінці підлітків, а приводить до якісних змін у психіці. Тому підлітки часом краще розуміють один одного, ніж їх дорослі вихователі.

Діти далеко не завжди схожі на своїх батьків. Розв'язати проблему допомагає читання психологічної та педагогічної літератури й постійний нагляд за підлітком, інакше виникають труднощі в спілкуванні з ним.

Висновки до першого розділу

Вивчення теоретичних джерел з проблеми діти «групи ризику» дало змогу сформулювати такі висновки.

Проблему групи ризику та девіантної поведінки розглядали П.Д. Павленок, Л.Я. Оліференко , Н.А. Литвинова, О.В. Тимченко, Н.В. Стельмах , Г.Д. Золотова, М.А.Галагузова, Н.В.Дивицина, Н. Зобенько, А.Й. Капська,

Н.Ю. Максимова, В.Г. Сенько, Г.Н. Штинова та ін..; причини появи дітей «групи ризику» досліджували Р.В. Овчарова, В.М.Бехтерєв, П.Ф. Каптерєв, В.Г. Сенько, Н.В. Перешиїна та М.Н. Заостровцева та ін.

У контексті досліджуваної проблеми визначено та уточнено сутність понять: ризик, групи ризику, девіантність, делінквентність та адиктивна поведінка.

Отже, під терміном „діти групи ризику” розуміють такі групи дітей: з обтяженою спадковістю в плані алкоголізації, наркотизації, психічних захворювань; з вираженими відхиленнями в характері, поведінці; діти, які залишилися без піклування батьків через різні обставини; педагогічно запущені діти з неблагополучних,конфліктуючих, асоціальних родин; діти з родин, що потребують соціально-економічної й соціально-психологічної допомоги й підтримки; діти з проявами соціальної й психолого-педагогічної дезаптації.

У дітей виникають значні відхилення, як в поведінці, так і в особистісному розвитку. Їм властива одна характерна риса - порушення соціалізації в широкому розумінні цього слова.

Аналіз умов життя таких дітей та підлітків показує, що неможливо виділити одну головну причину, яка послужила фактором ризику. Фахівці найчастіше фіксують поєднання багатьох несприятливих умов, які унеможливлюють подальше проживання в сім'ях, де створюється безпосередня загроза здоров'ю дитини та її життя.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ «ГРУПИ РИЗИКУ»

2.1 Основні види роботи соціального педагога з дітьми «групи ризику»

Будь-яка проблема краще вирішується комплексно. Саме комплексний соціально-педагогічний підхід в роботі з цією категорією дітей і повинен бути покладений в основу розробки соціально-педагогічних технологій роботи з ними. При цьому необхідно враховувати, що соціально-педагогічна робота з дітьми групи ризику має дві основні складові:

1). виявлення дітей цієї категорії в дитячому середовищі та організація роботи з ними;

2). безпосередня індивідуальна або групова робота з ними [26, с. 33].

Основним напрямком роботи соціального педагога з профілактики правопорушень є своєчасне виявлення учнів, схильних до правопорушень. Перш за все оновлено бази даних дітей, що потребують підвищеної педагогічної уваги, дітей з неблагонадійних сімей, учнів, що знаходяться на внутрішкільному контролі (див. додаток Б). Оформлено інформаційні куточки з питань профілактики правопорушень, наркоманії, алкоголізму, тютюнопаління, СНІДу, ведеться ретельний контроль за відвідуванням навчальних занять учнями «групи ризику», відстежуються учні з девіантною поведінкою з початкової школи. Важливою ланкою у профілактичній роботі соціального педагога є індивідуальна робота з учнями облікових категорій. З ними ведеться індивідуальна робота: оформлені індивідуальні картки учнів, діти поступово залучаються до позакласної роботи, складені психолого-педагогічні характеристики, регулярно проводяться індивідуальні бесіди. Педагогами проводяться індивідуальні та масові профілактичні заходи. Широко практикуються відвідування учнів вдома, бесіди з батьками, індивідуальні консультації , залучення учнів з девіантною поведінкою до спортивних секцій, гуртків. У школі проводяться учнівські конференції, тижні правових знань із залученням фахівців - правознавців, тематичні вікторини, конкурси плакатів; проблеми профілактики антисоціальних явищ виносяться на батьківські збори, на них запрошуються представники правоохоронних органів[9, с. 43-44].

Завдяки тестуванням, співбесідам вивчається особистість дитини, мікроклімату її сім'ї, адаптування її в середовищі. На основі досліджень надаються рекомендації як учням, так і батькам, педагогам щодо попередження подальших конфліктних ситуацій.

Ведеться внутрішній облік дітей та підлітків схильних до правопорушень. Складено план заходів щодо профілактики правопорушень, дитячої бездоглядності та негативних явищ в учнівському середовищі.

Організовано індивідуальну роботу з профілактики правопорушень серед цієї категорії учнів. Усі дані обробляються, аналізуються й записуються у соціально- психологічну картку учня. У ній відображаються причини виникнення важковиховуваності, позитивні та негативні якості учня, особливості сімейного виховання. На основі цієї характеристики підбирається корекційна програма, тренінгові й практичні заняття, що включають методи виховного впливу на дитину.

Суттєве місце в системі роботи соціального педагога з такими дітьми посідає і робота з сім'єю. Вона спрямована на забезпечення членів родини педагогічними знаннями, надання методичної допомоги. У зв'язку з цим у школі діє лекторій для батьків, діти яких потребують особливої уваги. Тематика цих занять стосується різноманітних питань: «Шкідливі звички та їх попередження», «Правила поведінки», «Агресивність», «Твоє здоров'я - в твоїх руках», «Знай свої права». Та ін. На заняття запрошуються представники центру у справах сім'ї дітей та молоді, представники дитячої кімнати міліції. Вивчається соціальний стан сімей, умови родинного виховання цієї категорії дітей, їх зайнятості, потреб і проблем[26, с. 39-40].

Ведеться контроль за дотриманням учнями норм та правил поведінки у школі та в позаурочний час.

Щомісяця в школі відбувається засідання Ради з профілактики правопорушень, де розглядаються як питання з профілактики правопорушень, так і випадки відхилення в поведінці учнів.

Робота соціального педагога не закінчується тільки стінами школи. Соціальному педагогу необхідно тісно співпрацювати з керівником з центром соціальної служби для сім'ї, дітей та молоді . Спільно проводити виховні години, тренінги, батьківські лекторії, рейди та соціальне інспектування дітей [30, с. 232].

Робота навчального закладу запобігає небажаній поведінці та шкідливим звичкам школярів, забезпечує теоретичну та практичну реалізацію заходів, спрямованих насамперед на вдосконалення способу життя школярів, обрання ними правильної соціальної орієнтації.

Робота з дитиною девіантної поведінки передбачає не лише застосування діагностичних методик, з метою попередження а ще й засобів корекції, коли негативне явище відбилось на поведінці.

Корекція - це робота працівників психологічної служби школи з конкретними відхиленнями у поведінці учня, що спрямована передусім на зміну самого неповнолітнього[21, с. 133].

Виправлення поведінки неповнолітніх залежить від ступеня педагогічної занедбаності, моральної стійкості, особливостей психічного стану, від готовності до виправлення, вміння протистояти негативному впливу та методів перевиховання. Виховна соціальна робота буде тим ефективнішою, чим більше ґрунтуватиметься на психологічних основах виховання дітей підліткового віку. Психологічна служба школи повинна забезпечувати психічне здоров'я учнів, гармонійний розвиток особистості, формування громадянина, здатного до свідомого суспільного вибору, вільного саморозвитку особистості, сприяє гармонізації взаємин особистості і суспільства, вирішенню проблем психологічного забезпечення навчально-виховного процесу, профілактиці конфліктів, правопорушень[21, с. 133-134].

Корекційну роботу необхідно реалізовувати в тісній взаємодії з виховними, медичними, юридичними закладами, установами соціального захисту населення. Тільки в співпраці можна дійти до бажаних змін, забезпечити відповідну корекційну роботу з учнями, які мають асоціальну спрямованість поведінки.

Корекція девіантної поведінки учнів - це складний, тривалий і не завжди успішний процес[21, с. 134].

Таким чином, соціальним педагогом у загальноосвітніх закладах проводиться значна превентивна робота з неповнолітніми, схильними до правопорушень. Це, зокрема:

- шкільний облік важковиховуваних підлітків та молодших школярів, які потребують допомоги, підтримки;

- організація відповідної психокорекційної роботи з учнями;

- відвідування неблагополучних, проблемних сімей (щотижня);

- проведення виховних годин на морально-етичні теми, проблеми взаєморозуміння, поваги;

- ведення картотеки: неблагополучні сім'ї; діти-інваліди; діти з послабленим здоров'ям; діти-сироти; обдаровані діти; важковиховувані; групи тренінгу;

- консультативна робота з учнями, батьками, вчителями;

- співробітництво з комісією в справах неповнолітніх;

- співробітництво з медичними закладами; з центрами соціальних служб для молоді;

- робота з педагогічним колективом[21, с. 139].

Робота з дітьми «групи ризику» одна з нелегких, яка потребує величезних сил з боку соціального педагога. Адже легше навчити, ніж виправити. Відомо, що не всі діти, тим паче підлітки піддаються корекційним впливам.

2.2 Соціально-педагогічна діагностика поведінки дітей «групи ризику»

соціальний педагог ризик

Однією з найактуальніших проблем сьогодення є зростання правопорушень, учинених дітьми, підлітками, молоддю. Це пов'язано передусім із загальним соціальним напруженням, психологічною неврівноваженістю всього суспільства, яке важко переживає перехід до ринкових відносин і кризу соціальної системи.

Чи не найскладніше становище сьогодні в дітей, оскільки в них не сформована власна система стійких моральних переконань, ціннісних орієнтацій, що не дає їм змоги адекватно реагувати на події, факти навколишнього життя. Через це і збільшується кількість підлітків, які входять до «групи ризику».

Нами було проведено дослідження дітей «групи ризику» на основі теста-опитувальника Г. Айзенка (див. додаток. А) в Черкаському колегіумі «Берегиня», в якому взяли участь 30 респондентів ( учні 10-х класів).

В ході дослідження з'ясувалося, що найбільше середнього значення екстраверсії - інтроверсії, яке становить 60% (18 учнів), 20% із опитаних є екстравертами (6 учнів), 16,7% - інтроверти (5 учнів), а 3,3% - яскравий екстраверт (лише 1 учень).

Характеризуючи типового екстраверта, потрібно звернути увагу на його товариськості і спрямованості індивіда зовні, широке коло знайомств, необхідність в контактах. Він діє під впливом моменту, імпульсивний, запальний, безтурботний, оптимістичний, добродушний, веселий. Віддає перевагу рухам і діям, має тенденцію до агресивності. Почуття і емоції не мають суворого контролю, схильний до ризикованих вчинків. На нього не завжди можна покластися.

Типовий інтроверт - це спокійна, сором'язлива, інтроективна людина, схильна до самоаналізу. Стриманий і віддалений від усіх, крім близьких друзів. Планує і обмірковує свої дії заздалегідь, не довіряє раптовим спонуканням, серйозно ставиться до прийняття рішень, любить у всьому порядок. Контролює свої почуття, його нелегко вивести з себе. Володіє песимістичністю, високо цінує моральні норми.

Рис. 1. Показники екстраверсії - інтроверсії серед школярів

Згідно з вище зазначеними даними, можна зробити висновок, що переважають, діти які схильні до асоціативних вчинків, правопорушень, а один учень виявився яскравою особистістю, енергійністю і має значний потенціал, але в той же час він найбільше схильний до необдуманих вчинків. Тому потрібно звернути увагу на цих учнів з метою попередження негативних проявів.

Щодо показників нейротизму, то тут теж не найкращі результати: 46,7% респондентів з високим рівнем нейротизму (14 учнів), що свідчить про їх емоційну нестабільність, яка може призвести до різних видів девіацій; 30% (9 учнів) з опитаних мають дуже високий рівень нейротизму (підвищена емоційна нестабільність), що є сигналом до розвитку неврозів; 23,3% (7 учнів) - середнє значення нейротизму. З цього бачимо, що сучасна молодь емоційно не врівноважена, а отже і схильна до асоціальних вчинків.

Рис. 2. Показники нейротизму серед школярів

Слід зауважити, що 16,7% (5 учнів) респондентів були не щирими у відповідях, що свідчить також про деяку демонстративність поведінки і орієнтованості на соціальне схвалення.

Нами також була проведена бесіда із соціальним педагогом цієї ж школи, підсумки отриманих даних ми підбили у Табл.2.1.

Таблиця 2.1. Аналіз узагальненого показника соціального благополуччя дітей

№

Питання

Варіанти відповіді

ЗОШ №23

1

2

3

1

Склад сім'ї:

а) мати, батько, бабуся, дідусь;

50%

б) тільки мати і батько;

25%

в) одна мати, один батько;

16,6%

г) одна мати, один батько;

8,4%

д) ні батьків: бабуся, дідусь, інші родичі.

-

2

Шкільна успішність:

а) хороша;

0%

б) задовільна;

45,5%

в) незадовільна;

54,5%

г) залишив школу, працює;

-

д) залишив школу, не працює.

-

3

Здоров'я дитини:

а) практично здоровий;

37,5%

б) часто хворіє в межах нормального розвитку;

29%

в) має хронічні захворювання;

33,5%

г) відставання в розумовому розвитку;

-

д) має вроджені патології, нервово-психічні хвороби.

-

4

Санітарно-житлові умови життя сім'ї:

а) упорядкована окрема квартира;

41,6%

б) окрема квартира з батьками подружжя;

33,5%

в) більше однієї кімнати в комунальній квартирі зі зручностями;

Страница:


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.

© 2000 — 2023, ООО «Олбест» Все права защищены