Становлення релігійного виховання у школи європейських країн

Рівень співпраці школи і Церкви визначається станом духовного життя і релігійної культури того чи іншого суспільства, а в нашій державі - ще й особливостями регіонів чи громад. Ця співпраця передбачає релігійне виховання, що здійснюється як безпосередньо самою Церквою (через свою пряму діяльність), так і її впливом на сім'ю, і навіть шляхом навчання релігії в школі, зокрема, на вимогу батьків. Доцільність викладання релігії в наших школах однозначно підтримували К.Ушинський, Г.Ващенко, С.Русова, галицькі педагоги 30-х років. Зауважимо, що в ряді держав Європи, зокрема в Німеччині, релігія викладається як обов'язковий у школі предмет. І ці держави, як видається, не програють від цього -- ні в моральному, ні в господарському плані. У нас питання співпраці школи і Церкви тепер у стані інтенсивних змін і в різних місцевостях вирішується під впливом громадськості -- по-різному.

Існує кілька практичних проблем викладання релігії у школі, які часто слугують контраргументами з боку його опонентів.

По-перше, це стосується обов'язковості вивчення релігії. Жодна поважна релігія, а тим більше християнство, не нав'язує себе силою. Дитина має мати право за порадою батьків вивчати або не вивчати релігію. Ніхто не має права змушувати дитину вірити і вчитися релігії, але водночас ніхто не може й позбавити її цього права, заборонити їй пізнавати засади релігії. В цьому одна з підставі відокремлення Церкви від школи. Конституційною нормою є право на свободу совісті.

По-друге, це проблема конфесійності. Очевидно, що тут найперше слід вирізнити ті релігії, які спонукають людину бути кращою, і категорично відкинути ті псевдорелігії, які ведуть її до зла, зокрема, прихований сатанизм. Небажаними є і ті конфесії, які неузгоджують свої цілі з цілями суспільства, наприклад, орієнтують людину на антидержавні вчинки, заважають становленню патріотизму і державності. "Добра та віра, - пише К.Ушинський, - яка задовольняє людську натуру, відкриваючи їй безмежну і неегоїстичну діяльність; дає терпимість; дає місце науці, свободі думки; не визнає нічиєї влади над моєю совістю; обстоює своє; але своє не нав'язує; не допускає свавілля; зберігає історичні перекази; визнає свободу волі, а нефаталізм..." [4, 478]

Проте, навіть зробивши цей вибір, ми повинні постійно підноситися над рівнем конфесійності, тобто трактувати в школі християнство як філософську основу, узагальнено, не підкреслюючи конфесійних особливостей жодної релігії (С.Франк, Г.Ващенко, В.Янів та ін.). Маємо тут теж заповіт К.Ушинського: "...хоч би які були політичні й сектантські вірування педагога як громадянина свого часу й члена своєї партії, але він не внесе їх у свою школу, насильно впливаючи на недозрілий дитячий розум..."

По-третє, виникає питання про те, хто може відповідні предмети (наприклад, "Християнську етику" тощо) викладати. Відповідь на це питання не видається простою. Якщо духовність -- це те, що неможливо збагнути розумом, але можна відчути і пережити (С.Франк, Дж.Фоутс, К.Войтила, К.Ушинський), то вибір "сіяча" духовності -- проблема дійсно непроста. Не може ним бути будь-який шкільний психолог, якому іноді чомусь приписують близькість до духовного. Водночас, якщо такі предмети викладатиме біолог чи фізик (у вигляді "довантаження"), то в цьому разі теж ризикуємо опуститися до профанації релігійного предмета, а отже, домогтися протилежного ефекту. Ось чому його повинна викладати людина "особлива", "небуденна", яка приходить до школи лише задля цього. Такою може бути, звичайно, особа духовна. Проте, тут маємо і ряд застережень: не всі сучасні священики готові до такої діяльності - з багатьох точок зору. В західних областях України пішли шляхом спеціальної підготовки під опікою Церкви і з участю державних органів катехитів-мирян, тобто людей, які готові обрати предмет християнської етики як свою головну спеціальність. Таких людей чимало знаходимо серед пенсіонерів - вчителів, лікарів, інженерів тощо. Незалежно від своєї теперішньої чи колишньої світської професії, вони мусять мати три якості: бути дійсно віруючими (К.Ушинський, Г.Ващенко, А.Кураєв та ін.), володіти належним рівнем ерудованості, бо їхні зусилля не дадуть наслідків, і мати певну схильність до духовної діяльності, тобто мати в душі "іскру Божу". В рамках підготовки катехитів-мирян, слухачі повинні пройти і певний курс психології та педагогіки, що є загальною умовою роботи в школі. Нижче зупинимось і на деяких проблемах у цій ділянці.

Повернення нашої школи до християнства не обмежується лише питанням викладання релігії. Йдеться також про загальну релігійну практику школи, про ставлення до релігійних ритуалів, молитви тощо. Найближчим з таких моментів може виявитися молитва перед початком занять. Вона є благословенням для тої праці, яку розпочинає учитель і учні. Кількахвилинне перебування наодинці з Богом одухотворює її, робить шляхетнішими стосунки вчителя і учня. Відновлення молитви у школі видається справою цілком можливою. За нормальних умов наявність в одному класі дітей різних конфесій не є аргументом проти цього. Навпаки, ця обставина дає змогу дітям засвоювати також толерантне ставлення до людей інших поглядів і вірувань. Дитина іншої конфесії чи "невіруюча" повинна постояти мовчки декілька хвилин, віддавши цим шану чужій вірі, чи помолитися по-своєму.

До ритуальних моментів належать також традиційні звичаєві дійства, пов'язані з релігійними святами (коляда, вертеп, засівання тощо). Вони можуть бути привнесені в школу з дому або навпаки - зі школи до дому, бо багато наших молодих батьків їх не знають [4, 481].

Має значення участь дітей у богослужінні, релігійних ритуалах хрещення, весілля, похорону тощо. Найбільш прийнятним вирішенням цього питання є спонука батьків до того, щоби вони брали дітей з собою до церкви. Залучення дітей до богослужіння може здійснюватися через організовані при церквах недільні школи, бо сюди ходять діти однієї конфесії.

Нарешті, будь-який шкільний культурний захід повинен бути одухотворений вірою в Бога, що ніяк не можна сказати про деякі теперішні "святкування", котрі виникли в сфері так званої атеїстичної обрядовості.

Повинен у цій ситуації знайти своє місце і вчитель. Якщо він віруючий - не приховувати цього, але й не нав'язувати своїх поглядів дітям; якщо атеїст - мусить бути уважним і толерантним щодо вірувань своїх колег, дітей і батьків.

І насамкінець, вельми шкідливим є ототожнення викладання релігії з навчанням предметів релігієзнавчого характеру -- в основі своїй атеїстичних, а також включення Біблії до програм з літератури поруч з творами світського характеру. Бо "...вивчення релігії (релігієзнавство) здатне задовольнити потреби духовного життя так само, як і споглядання холодильника -- накормити голодного" [4, 482].

Висновки

Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасної педагогічної науки - особливості впровадження ідеї релігійного виховання у практиці роботи сучасної початкової школи. Вивчення та аналіз низки літературних джерел, спостереження за практикою в школі дали змогу зробити такі висновки і узагальнення:

Освіта - один із стратегічних напрямків політики держави - втратила в деяких регіонах України світський характер, закріплений у 35-й ст. Конституції, стт. 5, 6 Закону про свободу совісті і релігійні організації, стт. 5, 7, 8 Закону про освіту. Представники Міністерства освіти та Держкомрелігій України разом з членами Всеукраїнської Ради Церков слушно вважають, що "духовна і світська освіта не можуть бути розділеними непроникною стіною", активно обговорюють питання про запровадження обов'язкового навчання християнської етики у школі. А проте з боку третьої сторони часто лунають вимоги запровадити не християнську етику, а Закон Божий.

Сьогодні всі традиційні християнські церкви в Україні, насамперед православні й Греко-Католицька, виступають за обов'язкове запровадження в загальноосвітніх школах християнської етики. Згідно з чинним законодавством (ст. 20 Закону про освіту) священнослужителі мають право брати участь у навчально-виховному процесі у школах, надавати педагогам консультативну допомогу. При тому накладаються обмеження: знання що їх надає священик, повинні мати інформативний характер; у школі не може практикуватися релігія, здійснюватися обряди.

Глава УПЦ Київського патріархату, доводив, що "виховання духовності треба починати зі школи: виховувати дітей і молодь на засадах християнства". Вимагаючи від Верховної Ради ухвалити закон, який би дозволяв сперти виховний процес на засади християнства, глава УПЦ КП при цьому твердив, що немає принципового значення, як саме буде називатися "цей предмет" - "Християнська мораль", "Релігія", "Релігієзнавство" чи "Закон Божий". Але Закон Божий - дисципліна релігійна, в якій сконцентровано не тільки основні правди віри, але й відмінності кожної з конфесій, а сам виклад основ християнської моралі неминуче несе в собі (і буде нести, доки існує поділ на конфесії) ознаки конфесійної полеміки. Релігієзнавство же - дисципліна, яка претендує бути науковою, поряд з релігійним світоглядом в усіх його проявах тут розглядається і агностицизм, і атеїзм. Навряд чи глава УПЦ КП ратував за науковий підхід, скоріше він має підстави сподіватися, що як би не назвали "цей предмет", зміст його можна і буде "підкоригувати".

Яким бачиться характер "цього предмета" представникам УПЦ КП, зрозуміло і зі слів професора Духовної академії Д. Степовика: "Найкраще - Закон Божий. З нього і починати. І з першого класу. Розповідаючи дітям, що є Бог, Святе Письмо, що таке молитва... Потім - вивчення історії християнської релігії та церкви. Третій етап, де це необхідно, - вивчення релігії науково. Скоріш за все, на факультативах старшокласників, в інститутах. Звісно, вартує розповідати школярам, що крім християнської релігії існують й інші. Але вивчати їх немає потреби. Крім того, діти повинні ходити до церкви, бувати на відправах, слухати літургії.

Отож Закон Божий вивчати в школі треба обов'язково, так само як і брати участь у релігійних обрядах, при "науковому" вивченні слід відкинути все, окрім християнства, та й сама наука переноситься на факультатив, туди, де це "буде необхідно". Речник УПЦ КП також вважає, що Закон Божий у школі мають викладати лише вчителі, які вірують у Бога.

Де-факто представники церков уже давно працюють у школах. За словами ректора Київських духовних шкіл УПЦ прот. М. Забуги, їхні студенти й викладачі працюють "у 38 школах, 16 технікумах, кількох вузах столиці. Часто предмети внесено в учбову програму; називаються вони по-різному: християнська етика, Закон Божий, історія релігії або історія християнства. В регіонах України також є чималий досвід. Але закону немає".14 Православне Педагогічне товариство УПЦ видало посібник для роботи з початковими класами "Основи християнської культури", і в деяких школах за ним уже працюють.

Церква за умов додержання чинного законодавства має право працювати в школі, а в теперішній ситуації в Україні - зобов'язана. Але в деяких регіонах (Галичина, Рівненська та Закарпатська області), де "як експеримент" у школах викладається християнська етика, це питання потрапило у глухий юридичний кут. Точніше, йдеться про Львівську та Івано-Франківську області, де цей курс з факультативу переріс в обов'язковий предмет.

Інакше вважають представники Управління освіти Львівської облдержадміністрації, які затвердили до видання методичний посібник з християнської етики для шкіл регіону. У пояснювальній записці, якою відкриваються ці рекомендації, стверджується, що "релігійне виховання у школі не суперечить її світському характеру", що "наші школи завжди ставали базами формування свідомих українців, для яких первинними були Бог і Україна", і насамкінець прикликається "Боже благословення на благочестиву справу виховання дітей", яке має допомогти "перелити в них світло християнського вчення". Останні слова більш ніж справедливі, але - за законом - не в підручнику для державних шкіл.

Список використаної літератури

1. Бех I. Д. Виховання підростаючої особистості на засадах нової методології // Педагогіка і психологія. - 1999. - № .7. - С. 5-6.

2. Ващенко Г. Виховний ідеал: Підручник для педагогів, виховників, молоді та батьків. - Полтава, 1994.

3. Ващенко Г. Загальні методи навчання. - К., 1997.

4. Вишневський О.І. Сучасне українське виховання: Педагогічні нариси. - Львів, 1996.

5. Вишневський О.І. Теоретичні основи сучасного українського виховання. - Львів, 2000. - 234 с.

6. Галузинський В. М., Євтух М. Б. Педагогіка: теорія та історія. - К., 1995.

7. Закон Божий / Упоряд. протоієрей Серафим Слободський. -- Вид.4. -- Типографія преп. Іова Почаївського, 1987. -- 723 с.

8. Карпенчук С. Г. Теорія і методика виховання. - К., 1997.

9. Лавриченко Н. Школа і релігія в третьому тисячолітті: європейський контекст // Шлях освіти. - 2005. - № 4. - С. 11-18.

10. Московчук Л. Виховання учнів молодших класів на основі християнської моралі // Шлях освіти - 2006. - № 6. - С. 13-17.

11. Нікітчина С.О. З історії становлення та розвитку національної системи виховання: монографія. - Луцьк: Надстир'я, 2001. - 164 с.

12. Підласий I. Ідеали українського виховання // Рідна школа. - 1999. - № 12. - С. 12-13.

13. Православна школа. Дитячий журнал / Видається за благословенням Преосвященнійшого Володимира, єпископа Почаївського. -- Тернопіль: Лілея, 2004. -- С.3-7;15-16;18-19.

14. Русова С.Ф. Теорія і практика дошкільного виховання. -- Львів-Краків-Париж: Просвіта, 1993. - 127 с.

15. Струмочок. Читанка для дітей недільних шкіл / Упоряд. прот. Петро Влодек. - Луцьк: Видання Волинської духовної семінарії Української Православної церкви, 2002. - C.32-35.

16. Сухомлинська О. Концептуальні засади формування духовності особистості на основі християнських моральних цінностей // Шлях освіти. -

17. Стельмахович М. Г. Народна педагогіка і педагогічна наука // Педагогіка і психологія. - 1994. - № 1. - С. 34--42.

18. Ушинський К.Д. Теоретичні проблеми виховання і освіти. Вибр. пед. твори: У 2-х т. -- Т. 1. -- С. 69 -- 100

19. Фіцула М. М. Педагогіка. К., 2000.

20. Ягупов В.В. Педагогіка: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2002. - 560 с.

Размещено на Allbest.ru