Патріотичне виховання молодших школярів в умовах полікультурного суспільства

Патріотичне виховання підростаючого покоління: історіографія проблеми. Психолого-педагогічні особливості патріотичного виховання учнів у сучасній початковій школі. Система формування особистості молодшого школяра у полікультурному виховному просторі.

Рубрика Педагогика
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 02.08.2012
Размер файла 785,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

Інститут педагогіки та психології

Кафедра педагогіки

Дипломна робота

Патріотичне виховання молодших школярів в умовах полікультурного суспільства

Виконала:

студентка інституту педагогіки

і психології групи ПК-53

Стрілець Галина Йосафатівна

Науковий керівник:

Доктор педагогічних наук, доцент

Вихрущ В.О.

ТЕРНОПІЛЬ - 2010

Зміст

  • Вступ
  • Розділ 1. Теоретичні основи патріотичного виховання особистості в умовах полікультурного суспільства
  • 1.1 Патріотичне виховання підростаючого покоління. Історіографія проблеми
  • 1.2 Характеристика основних понять проблеми
  • 1.3 Психолого-педагогічні особливості патріотичного виховання учнів у сучасній початковій школі
  • 1.4 Система формування особистості молодшого школяра у полікультурному виховному просторі
  • Розділ 2. Методичні засади патріотичного виховання учнями молодшого шкільного віку
  • 2.1 Загальна характеристика досвіду патріотичного виховання молодших школярів у сучасних умовах
  • 2.2 Пошук шляхів вдосконалення виховання патріотів в умовах полікультурного суспільства: актуальні проблеми і знахідки початкової школи
  • 2.3Авторські пропозиції та їх результативність
  • Висновки
  • Список використаних джерел
  • Анотація
  • Додатки

Вступ

Питання про формування громадянськості у підростаючого покоління є актуальним для сучасної педагогічної практики. Ця проблема у суспільстві з'являється через дві групи причин. По-перше, через наявність певних тенденцій нігілізму до моральних цінностей, громадянської відповідальності, національної культури. По-друге, у зв'язку з посиленням акценту на примноження матеріальних цінностей, що викликане хибними уявленнями про індивідуальне виживання.

Громадянська освіта - це вимога часу, тому розвиток та вдосконалення її системи є актуальним завданням для всіх демократичних країн. Багатий досвід громадянської освіти накопичено в умовах зрілих демократій Великої Британії, США, Канади, Франції, Італії, Нідерландів та інших, де створено різноманітні підручники, розроблено начальні курси, діють науково-методичні центри, налагоджено відповідну підготовку та перепідготовку вчителів. Значних зусиль щодо розвитку освіти для демократії докладають і країни, як: Польща, Румунія, Латвія, Росія.

В умовах впливу і тісного взаємозв'язку різних культур серед магістральних цілей і пріоритетів освіти визначено виховання людини-патріота демократичного світогляду, яка поважає традиції інших народів та їх культури. Саме тому особливо важливим для вітчизняної педагогічної теорії і практики є досвід у сфері полікультурної освіти і виховання. Ідеї полікультурності знайшли своє відображення в основних державних документах про освіту: Державній національній програмі "Освіта” (Україна ХХІ століття), "Концепції 12-річної загальної середньої освіти”, "Концепції громадянського виховання”, (2000 р.), "Національній доктрині розвитку освіти України ХХІ століття ”. Полікультурні компетенції включено до Державного стандарту базової та середньої шкільної освіти 2003 р.

Виховання як невід'ємний чинник полікультурної освіти визначає спрямованість змісту освіти і педагогічного процесу на формування усвідомленого вибору учнями етичних цінностей та готовності до життєдіяльності в умовах культурного розмаїття людської спільноти, передбачає конкретне втілення ідеї полі культурної освіти у процесі навчання.

Основною ідеєю є здатність до діалогу, створення умов для розвитку і взаємодії різноманітних культур, у яких найбільш повно розкривається і усвідомлюється значимість власної культури, її цінностей та пріоритетів. Еволюція світу призводить до розвитку культури, яка є одним із важливих елементів людського буття. Лише у демократичному суспільстві здатен розкритися культурний потенціал, який спрямований на розвиток людини як громадянина, високоморальної, естетично розвинутої особистості, здатної творити за законами правди і краси. "Бути громадянином сьогодні - це усвідомлювати, що кожен з поміж нас є носієм загальних інтересів. З приводу цього ми усі відповідаємо за майбутнє країни, планети, довкілля і реальності жити разом. ”

Аналіз психолого-педагогічної літератури свідчить про те, що основи патріотичного виховання були закладені в народній педагогіці, великого значення їй відводиться у працях А. Любара, В. Мацюка, В Пугача, М. Стельмаховича, Д. Федоренко. Для нашого дослідження цікавими є роботи М. Аркаса, Л. Дмитрієва, Д. Лихачева, В. Яременко, в яких описується виховний ідеал древньоруської епохи, основною частиною якого виступає патріотичне виховання.

Фундаментальне значення для дослідження проблеми патріотичного виховання молодших школярів має етнопедагогічна спадщина вчених, діячів культури, педагогів України: М. Драгоманова, М. Коцюбинського, Лесі Українки, И. Франка, Т. Шевченка.

Серед класиків педагогічної науки до проблеми патріотизму зверталися Г. Ващенко, А. Духнович, А. Макаренко, А Огієнко, С. Русова, Г. Сковорода, В. Сухомлинський. У своїх працях та наукових роботах вони висвітлювали проблеми розвитку патріотичних почуттів молодших школярів, як основної частини національної системи виховання, звеличували ідею виховання "свідомого ” громадянина, патріота своєї країни.

Актуальність проблеми, наявні суперечності, та нові вимоги часу, які склалися в сучасним умовах навчально-виховного процесу обумовили вибір теми дипломної роботи: "Патріотичне виховання молодших школярів в умовах полікультурного суспільства”.

Мета дослідження - є наукове обґрунтування проблеми патріотичне виховання молодших школярів в умовах полікультурного суспільства, власні пропозиції щодо реалізації основних напрямків патріотичного виховання молодших школярів.

Відповідно до мети визначені завдання дослідження:

1. На основі теоретичного аналізу філософської, психолого-педагогічної літератури уточнити сутність і розглянути історіографію патріотичного виховання молодших школярів, виділити основні поняття проблеми.

2. Теоретично обґрунтувати психолого-педагогічні особливості патріотичного виховання учнів у сучасній початкові школі.

3. Розробити авторську систему формування особистості молодшого школяра у полі культурному виховному просторі.

4. Розглянути шляхи вдосконалення виховання патріотів в умовах полікультурного суспільства.

5. Експериментально перевірити ефективність педагогічних умов щодо патріотичного виховання молодших школярів в умовах полікультурного суспільства.

Об'єкт дослідження - процес патріотичного виховання молодших школярів в умовах полі культурного суспільства.

Предмет дослідження - педагогічні умови формування уявлень молодших школярів.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять: теорія наукового пізнання; мета, завдання, зміст, основні методи та форми патріотичного виховання школярів; системний підхід до формування особистості молодшого школяра у полі культурному виховному просторі, основні принципи патріотичного, громадянського, морального, політичного, суспільного виховання, як складових національного виховання, концептуальні положення 12-річної загальної середньої освіти, концепції громадянського виховання, також інші нормативні документи в галузі шкільної системи освіти.

У роботі ми спиралися на наукові положення і висновки щодо формування патріотичного виховання в загальноосвітній школі, і в початковій школі, зокрема: сучасні педагогічні концепції та програми теорії навчально-виховного процесу (Г. Сковороди, К. Ушинського, С. Русової, Г. Ващенка, В. Сухомлинського); концепції національного виховання до розвитку і формування моральних, свідомих громадян своєї країни (Б. Грінченко, С. Черкасенко, Т. Лубенець, І. Огієнко); методи і настанови народної педагогіки до виховання особистості в дусі патріотизму (Т. Шевченко, М. Максимович і В. Каразін, Ю. Федькович, М. Шашкевич, О. Потебня, П. Юркевич і М. Драгоманов, Б. Грінченко, І. Франко і М. Грушевський); демократизації та гуманізація освіти в умовах полікультурного суспільства (С. Вдович, О. Велемець, Д. Герцюк, В. Курило, О. Дорошенко).

Для розв'язання поставлених завдань використано такі методи дослідження: теоретичні - аналіз, порівняння, класифікація, моделювання та узагальнення психолого-педагогічної, науково-методичної літератури з метою вивчення методики формування патріотичного світогляду молодших школярів в умовах полі культурного суспільства; емпіричні - (анкетування, бесіда, спостереження) для вивчення сформованості уявлень з проблеми дослідження педагогічний експеримент з метою перевірки засвоєння знань народознавчого матеріалу на основі моделювання різних проблемних ситуацій; статистичні - аналіз та опрацювання результатів педагогічного експерименту методами факторного аналізу (в основу було взято п'ятифакторну модель-оцінок запропонованих характеристик доброго громадянина та ілюстрацій до них).

Експериментальна база дослідження. Дослідження проводилося у травні 2010 року у 1-А та 4-А класі загальноосвітньої школи № 14, м. Тернополя. У дослідженні взяли участь 24 учні 1-А класу та 28 учнів 4-А класу; а також вчителі початкової школи. Дослідження було проведено у два етапи. Час проведення дослідження з 1.05.2010 по 20.05.2010 р.

Теоретична значущість дослідження полягає в тому, що:

обгрунтовано психолого-педагогічні особливості патріотичного виховання особистості в умовах полікультурного суспільства (використання в навчально-виховному процесі сучасних ідей гуманізації та демократизації системи освіти); створення системи уроків і позаурочних виховних заходів краєзнавчо-патріотичного напрямку;

удосконалено зміст і методику виховання патріотів в умовах полікультурного суспільства, яка передбачає вирішення актуальних проблем сучасної школи, на основі теоретичного та практичного оновлення й удосконалення патріотичних почуттів, знань та навичок учнів;

набули подальшого ефективного розвитку такі засоби, як використання матеріалу народознавства (краєзнавства, фольклору) у процесі патріотичного виховання учнів та розширення можливостей втілення їх на практиці.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розробці системи патріотичного виховання молодших школярів в умовах полікультурного суспільства на основі ефективного використання краєзнавчо-патріотичного напрямку. Створено рекомендації щодо впровадження у процес виховання авторської системи патріотичного виховання школярів.

Структура дипломної роботи. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дипломної роботи складає 98 сторінок і містить 5 таблиць. Список використаних наукових джерел включає 60 найменувань.

Розділ 1. Теоретичні основи патріотичного виховання особистості в умовах полікультурного суспільства

1.1 Патріотичне виховання підростаючого покоління. Історіографія проблеми

Патріотичне виховання - це сфера духовного життя, яка проникає в усе, що пізнає, робить, до чого прагне, що любить і ненавидить людина, яка формується (В.О. Сухомлинський).

Процес становлення незалежної демократичної України з її прагненням стати повноправним членом європейської спільноти передбачає всебічне утвердження в суспільному та індивідуальному бутті цивілізованих норм життя на основі загальнолюдських цінностей та духовних, моральних і культурних засад життя українського народу. Тому мета сучасного освітнього процесу не тільки сформувати необхідні компетенції, надати ґрунтовні знання з різних предметів, а й формувати громадянина, патріота; інтелектуально-розвинену, духовно і морально зрілу особистість, готову протистояти викликам глобалізації життя.

Маємо бачити й усвідомлювати світ, таємниці життя і рух до нього через найголовніші етапи, закономірності, особливості, інтереси, уроки життя та розвитку рідної Батьківщини - органічно пов'язаної з світовою еволюцією ще з найдавніших епох та формацій, коли вона була активним суб'єктом розвитку світової цивілізації та культури. [3, С.39-40].

Проблема виховання громадянина-патріота давня, як світ. Вона постала перед людством тоді, коли виникла перша держава. Аналізуючи різноманітні підходи до виховання молодого покоління, можна виділити те спільне, що притаманне кожному з них: виховні зусилля тільки тоді матимуть вплив на формування особистості, коли базуватимуться на міцному національному підґрунті.

полікультурне суспільство виховання школяр

В умовах розроблення нового для вітчизняної педагогічної науки напряму патріотичного виховання - громадянського - важливо всебічно та ґрунтовно проаналізувати теоретичні напрацювання, досвід та традиції виховання молодого покоління у дусі громадянськості, що склалися в українській школі та педагогічній думці упродовж століть.

Найбільш ефективним завжди вважалося виховання на прикладах життєдіяльності батьків (історії роду, що органічно пов'язаний з історією народу), навколишньої природи, розкриття секретів і величі національно-державної мови, культури, міжнародної ролі і місії Батьківщини, видатних здобутків її славних синів і дочок у всіх сферах світового поступу, зокрема - педагогіки, починаючи від авторів літописів, Ярослава Мудрого, Митрополита Іларіона і Володимира Мономаха, Ю. Котермака і Г. Русина, П. Сагайдачного і Б. Хмельницького, Л. Барановича, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Максимовича і В. Каразіна, Ю. Федьковича, М. Шашкевича, О. Потебні, П. Юркевича і М. Драгоманова, Б. Грінченка, І. Франка і М. Грушевського, К. Ушинського і С. Русової, С. Сірополко, Г. Ващенка і В. Яніва, А. Волошина і О. Шаяна, Д. Чижевського, Ю. Бойка-Блохіна, Ю. Шевельова і В. Сухомлинського.

Упродовж тисяч років народну педагогіку творили люблячі матері, батьки (бабусі і дідусі), які заради щастя дітей самі проявляли взірці праці й культури (побутової, виробничої, суспільних відносин, ставлення до природи; рослинного і тваринного світу, слави далеких і близьких предків), людяності і громадянського сумління, совісті й честі, вміння матерів берегти і множити культурні традиції родинний добробут, сім'ю як основ держави. Батьки мужньо й жертовно захищали і рід, і Батьківщину та славу своєї етнонації, держави, мови, культури, підтримували активну роль народу в світовому розвитку. А всім разом - творили освіту й науку, мистецтво високої гуманістичної правди й краси, незрадливої любові та вірності національним святиням, і тим самим творити загальнолюдські цінності.

Великою скарбницею народної педагогіки стали "Велесова книга", міфологія і фольклор, як утілення загальнонародного досвіду, мудрості, моралі етики поколінь. Так наші предки славили силу і міць, велич і красу своїх родин, оспівували високі моральні якості в піснях, прислів'ях, приказках: "Свого роду не цурайся”, "Нема краще в світі, як рідня”, "Від родини йде життя людини”, "Без сім'ї нема щастя на землі”.

Втіленням єдності народної й державницької педагогіки стало "Поучення дітям" Володимира Мономаха. Природно, що його педагогіка стала і синтезом грецько-еллінських, візантійських, римських, англійських виховних традицій, і вершиною вітчизняної суспільно-політичної думки, а завдяки цьому - вершиною всієї тогочасної європейської педагогіки [38, С.42-43].

Думки про роль людини та роль своєї держави в загальносвітовому процесі визначають і принципи виховання митрополита Іларіона та Кирила Туровського, церковної і військової тогочасної еліти, літописців Київської держави.

Переконливі приклади тому - "Літопис Аскольда", "Повість минулих літ" і Галицько-Волинський літопис з їх провідною ідеєю: розкрити поколінням "як виникла руська земля, хто в ній першим почав урядувати та як руська земля постала". Бо хто не знає свого минулого, той приречений не знати щасливого майбутнього, шляхів до нього.

Для відповіді на питання автори використовують і міфологію, Біблію та фольклор; і інформацію про мало не всі зарубіжні країни, - однак в ім'я виховання людини-громадянина Київської держави усе те подано через призму зародження, становлення, розвитку своєї Батьківщини - суб'єкта й об'єкта світового процесу [3, С.43].

Виняткового значення вихованні сильного духом громадянина надавав визначний український філософ - гуманіст, просвітитель Г.С. Сковорода, який більшу частину свого життя був народним учителем. Свої знання народних звичаїв виховання Г.С. Сковорода використовував у трактатах і поетичних творах. У його поглядах на освіту яскраво відбилась ідея народності, що має пронизувати увесь процес навчання і виховання.

Ґрунтуючись на народні погляди щодо виховання особистості, він з великою повагою ставився до дітей, розвивав у них природні нахили, не пригнічував їхньої волі, виховував любов до Вітчизни, до народу, працелюбність, чесність, вдячність батькам і вчителям, зневагу до матеріальних благ і спокус. Використовував у роботі з дітьми народні пісні, казки, прислів'я, байки, ігри, добре розуміючи їхнє виховне значення. Педагогічні погляди Сковороди знайшли яскраве втілення у творах "Благодатний Еродій” та "Убогий жайворонок”.

Видатний вітчизняний педагог К.Д. Ушинський перший висунув і обґрунтував важливе положення педагогічної теорії - вимогу народності виховання, ввів у науковий обіг термін "народна педагогіка”. Він доводив, що виховання не може бути ізольованим від історичного життя народу, прагнув зробити таку систему освіти, в якій би віддзеркалювався самий дух народу, його яскрава неповторність, особливості національної культури. Він вважав, що користування педагогічною досвідченістю іншого народу не завдасть шкоди тільки за умови, якщо в дитині міцно закладені національні основи, якщо вона перейнялась духом свого народу. Інакше вона виросте у штучно створеній атмосфері, залишаючись чужою серед життя народу.

Питання народності виховання розроблялось також відомими українськими просвітителями М. Костомаровим, П. Кулішем, М. Драгомановим, М. Грушевським, С. Русовою, І. Огієнком.

За переконанням І. Огієнка, найголовнішим обов'язком батьків, як перших вихователів дитини, є саме національне виховання в любові та пошані до рідної землі, домівки, батьків і близьких, щоб дитина увібрала в себе той духовний потенціал дорогоцінної скарбниці рідного народу, що дасть їй сили переборювати труднощі, з якими зустрінеться у своєму житті.

Григорій Ващенко писав: "Ролю традицій в розвитку людства можна порівняти з ролею пам'яті в розвитку окремої людини. Основна функція пам'яті полягає в збереженні набутого досвіду. Отже, ця функція консервативна”. А проте, коли б людина не володіла пам'яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень, уявлень і думок, вона не тільки не рухалась би вперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй можливість з успіхом пристосовуватись до умов життя і боротися за своє існування. Таке ж саме значення традицій в розвитку людства і окремих націй.

Молодші покоління отримують від старших певні здобутки культури. Через це молодим поколінням не треба започатковувати культурний рух: їм залишається продовжувати й удосконалювати те, що здобули предки. Особливо ж велику роль відіграють традиції в збереженні нації. Націю звичайно визначають як цілісність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілісність підтримують, передусім, традиції. Завдяки їм зберігається і розвивається національна мова, без якої неможливе існування нації, зберігається релігія, звичаї, здобутки мистецької творчості, світогляд, народні ідеали, - все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів. Отже, відмовлення від національних традицій рівнозначне відмовленню від своєї національності." [20, С.88-89].

На думку Івана Франка мета, завдання і зміст освіти та виховання, полягають у тому, щоб забезпечити правильне розумове, фізичне і моральне виховання учнів, навчити їх правильно мислити, а це можливе лише за умови, що навчання здійснюватиметься рідною мовою учнів, яка має величезне значення у вихованні любові до рідного слова, його краси і чарівної милозвучності. Важливим аспектом такого виховання дітей має бути патріотичне виховання, через народну творчість і художню літературу. У своїх статтях "Народні школи і їх потреби", "Великі діяння пана Бобринського", "Освіта народу Галичини", "Педагогічні невігласи" та інших гостро критикував недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду в галузі освіти. Боровся за створення шкіл, які були б тісно пов'язані з життям та інтересами народу.

Чимало статей Т. Лубенця присвячено актуальним патріотичним проблемам: він обґрунтував психолого-педагогічну необхідність навчання дітей у школах їх рідною мовою. Характерними рисами народної школи вважав: принцип народності в освіті й вихованні, навчання рідною мовою, вивчення історії народу, знання природних багатств батьківщини і свого краю, зв'язок навчання з життям, підготовку дітей до трудової діяльності та ін.

Займаючись просвітницькою діяльністю, Драгоманов мріяв про той час, коли патріотичне, етичне та естетичне виховання в українських школах звернеться до джерел педагогічного впливу кращих народних традицій, а діти будуть виховуватись прекрасними українськими піснями; він прагнув створити українську енциклопедію. Не раз піднімав Драгоманов проблему вчительства. На його думку, вчителі повинні чітко усвідомлювати мету педагогічної діяльності - виховання гуманістичної національно-свідомої особистості. Драгоманов цей ідеал спирав на демократичну, гуманістичну і патріотичну основу національної свідомості, котра поєднувалась з толерантністю у взаєминах між людьми. Можна простежити думку про те, що основними напрямками концепції національного виховання Драгоманова є етичне, естетичне, моральне виховання дітей, яке включає виховання любові до Батьківщини, рідної мови і є основою патріотичного виховання.

Революційна ситуація в Російській імперії в 60-х pp. спонукала до активної громадянської діяльності інтелігенцію по всій Україні. В багатьох губернських центрах створювались недільні школи, бібліотеки, організовувались лекторії, ставились спектаклі, на сторінках демократичної преси з'являлися твори авторів, яких раніше ніхто не знав і які тепер ставали лідерами прогресивної думки й великих громадянських справ.

До середини XIX ст. педагогічна теорія оперувала чотирма-п'ятьма поняттями - "громадянин", "громадянство", "громадянське", вважаючи їх суттю:

культурну, цивілізовану поведінку в суспільстві;

приналежність до сфери світських, службово-державних відносин;

необхідність і потребу бути корисним своїй державі;

законослухняність і належне виконання певних суспільних обов'язків, "посад";

спрямованість на формування вільної індивідуально-свідомої поведінки і діяльності в суспільстві.

Але завдяки ліберально-буржуазним реформам Олександра II, який започаткував формування в Російській імперії громадянського суспільства, поняття "громадянин" наповнювалося новим реальним змістом, усе частіше вважаючи головним не законослухняність і обов'язки, а громадянську свободу, не чиновницький патріотизм, а гуманність і людяність. Отже, "громадянином" вважався не просто житель імперії, а повноправний член суспільства, який мав усі можливості для свідомої участі в управлінні ним і реформуванні його.

Але в середині XIX ст. таке тлумачення терміна "громадянський" утверджувалось у педагогіці з великими труднощами. Найбільш поширеним було традиційне розуміння цього слова, що характеризувало не стільки вільного соціально-активного діяча, скільки державного "подданного". Прогресивне ж розуміння слова "громадянин" - або критично мисляча і діяльна особистість майбутньої правової держави, або як людина-борець, котра реалізує свої соціально-політичні переконання у боротьбі за ідеали соціальної та національної рівності, тривалий час в Україні до появи національного (В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, та соціал-демократичного руху (С. Подолинський, Б. Ейдельман, К. Петрусевич,) залишалось не актуальним.

Одним із перших в українській суспільно-політичній думці в теоретичному плані і в розробці політичної стратегії М. Драгоманов тяжів до ідеалів розвитку громадянського суспільства. В його розумінні суспільство мало складатися з вільних, економічно і соціально забезпечених індивідів, діяти на основі громадянської ініціативи та асоціації, поєднання приватних і колективних інтересів та розв'язання суперечностей і конфліктів між ними на засадах взаємоповаги, діалогу та компромісів, пошуку спільних цілей і завдань. Як досвідчений педагог, М. Драгоманов не міг не розуміти, що формування свідомого громадянина, патріота - це мета не лише політичного, але й також громадянського виховання, яке на той період було взаємопов'язаним.

На розв'язання національно-освітньої проблеми з позиції революційного демократизму були спрямовані педагогічні пошуки І. Франка, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Л. Українки. І. Франко, зокрема написав понад 100 наукових, публіцистичних і художніх творів з проблем народної освіти та патріотичного виховання дітей і молоді ("Освіта народу в Галичині", "Русини в Галичині і просвіта" та ін.). У них він викривав політику національної дискримінації українців в галузі освіти.

Будучи переконаними в тому, що виробити громадянську свідомість, розвинути національний і загальнолюдський показники особистості може тільки національна школа, вітчизняні педагоги-демократи (К. Ушинський, Б. Грінченко, І. Франко, М. Коцюбинський, Л. Українка) приділяли велику увагу формуванню національно-громадянських цінностей.

У творчості Л Українки провідною виступає ідея громадянського виховання. Вона пронизує всю спадщину поетеси - епістолярну й поетичну. Питання родинного виховання цікавлять Л Українку - в плані громадянської відповідальності, за виховання дитини як майбутнього громадянина країни" Ця думка знайшла поетичне вираження у її творі "Моя колискова" (з циклу "Сім струн", 1890), "Мати-невільниця" (з циклу "Невільничі пісні", 1895).

Значну роль у її праці відігравала педагогічна громадськість. Вона опікувалась створенням національної школи (С. Русова, Б. Грінченко, С. Черкасенко, Т. Лубенець та багато інших), що мала стати осередком формування національної свідомості та патріотизму нового покоління українців. Педагогічна громадськість розбудувала видавничу справу, забезпечуючи школу книжками, написами рідною мовою, готувала національно свідомі педагогічні кадри. У боротьбі за розбудову національно-громадянської свідомості українського суспільства сформувалася ціла плеяда видатних громадських та культурно-освітніх діячів, педагогів. Соціально-політичну, громадянську та педагогічну діяльність вони часто пов'язували в єдине, нерозривне ціле. Така діяльність ставала головним змістом життя багатьох лідерів національного руху, які створювали умови для подальшого піднесення національної самосвідомості, громадянських цінностей народу, що, зрештою, привело не тільки до національно-культурного відродження, а й відродження української державності.

Таким чином, тогочасна політика, що проводилась царизмом, створила умови не тільки для розвитку національної, але й становлення громадянської ідеї у вихованні. Пріоритетними громадянськими цінностями цього етапу стали національно-патріотичні почуття.

У ХХ столітті вперше системно, на теоретико-практичному рівні, розробив проблему виховання громадянина видатний український педагог Василь Олександрович Сухомлинський у праці "Народження громадянина”. На багатому фактичному матеріалі він розкрив свої новаторські ідеї, стверджуючи, що гуманний підхід вимагає передусім виходити з інтересів і потреб особистості школяра. У цій праці знайшли віддображення такі проблеми, як "Становлення моральності. Народження громадянина”, "Емоцій і громадянська гідність”, "Громадянське начало праці”, "Моральна стійкість”, "Моральні звички ” [32, С.21]. Незважаючи на конкретно-історичні особливості часу та системи, в умовах яких працював педагог обґрунтована ним система виховання громадянина є сьогодні надзвичайно актуальною.

Для Сухомлинського патріотизм асоціюється насамперед з працелюбністю, яка забезпечує примноження національних багатств, з любов'ю до рідної природи, яка розвиває емоційну сферу дитини і є джерелом творчого натхнення, з громадянською відповідальністю за все, що відбувається в країні і з країною: " Справжнє громадянське виховання, починається там, де ідея і особиста праця - піт, мозолі, зливаються воєдино, творять те, про що народ говорить: у людини є святе за душею. Я твердо переконаний, що цим святим для кожної людини повинна стати праця, одухотворена високою ідеєю. Це така ж сама святиня, як і обов'язок перед полеглими за наше щастя. Коли я вдумуюсь у слова патріотизм, Батьківщина, громадянин, - ці слова завжди зв'язуються в моєму уявленні з трьома іншими поняттями: народ, труд, хліб. Це три могутні корені громадянськості" [29, с.313].

Педагогічний колектив школи під керівництвом В. Сухомлинського повсякчас дбав про те, щоб пізнаючи минуле та сучасне свого народу учень відчував себе громадянином, щоб людська краса осмислювалася та переживала передусім як яскраве, повноцінне, духовно-багате життя громадянина.

Проблема виховання патріота у творчій спадщині педагога розглядається у тісному взаємозв'язку з моральним вихованням. Василь Олександрович зазначає, що осердям морального виховання моральної зрілості є ідея Вітчизни. Моральна вихованість, духовне благородство людини досягається тим, що вона бачить світ через свій обов'язок перед Батьківщиною; найдорожчою святинею для неї є її честь, слава, могутність і незалежність. Як справжній патріот свого рідного краю В. Сухомлинський прагнув, щоб діти бачили життя своєї Вітчизни очима громадянина, зацікавленого в її розквіті, славі могутності." На всіх уроках, коли вивчалося минуле й сучасне нашої Вітчизни, я прагнув пробудити почуття того, що Вітчизна це - рідний дім; її щастя - це моє особисте щастя, її горе в годину тяжких випробувань - моє горе. В історії нашої Батьківщини - безліч світлих, героїчних сторінок, що звеличують наш народ. Я пробуджував почуття гордості за світле, героїчне, утверджуючи в їхній свідомості, думку про те, що вони спадкоємці слави і честі предків. Але в історії Вітчизни є й темні, тяжкі сторінки. Я прагнув до того, щоб ці сторінки пробуджували почуття болю в юних серцях” [9, С.56-57].

1.2 Характеристика основних понять проблеми

Дослідження патріотизму подається в українські педагогічній літературі з позиції соціальної діяльності, формування українських традицій, патріотичних почуттів (Р.А. Артицишевський, Т.Б. Бакка, І.Д. Бех, І.М. Гейко, О.М. Петерич, О.В. Сухомлинський, К. Чорна та інші). Нині в Україні завершується впровадження в життя проекту "Громадянська освіта - Україна”, який фінансований програмою Європейського Союзу для України. Зміст цього проекту полягає в тому, щоб усі діти віком від 3 до 18 років зростали успішними учнями, впевненими людьми, відповідальними громадянами, готовими бути повноцінними членами суспільства зараз і в майбутньому. Безумовно представлений проект та розроблена программа з формування громадянськості мають культорологічну та педагогічну цінність.

Проте час минає, і динаміка ціннісних орієнтацій змінюється, що стає певною детермінантою для науковців у пошуку нових засобів та прийомів формування особистості. Якщо звернутися до показника сформованості громадянськості школярів, то зазвичай прийнято визначати такі показники, як національна самосвідомість, патріотизм, гуманізм, толерантність, самоактивність, інтеркультурність, правосвідомість, позитивне ставлення до праці.

Національна самосвідомість - це особиста ідентифікація із своєю нацією, віра в духовні сили та майбутнє; воля до праці на користь народу; усвідомлення моральних та культурних цінностей, знання історії, звичаїв, обрядів, символіки: система вчинків, які мотивуються любов'ю, вірою, волею, осмисленням відповідальності перед своєю нацією.

Національна культура - це усвідомлене, благородне ставлення до свого народу, при якому інтереси нації свідомо ставляться вище власних. Вона включає почуття відповідальності за долю народу, відчуття зв'язку людини з духом нації.

Патріотизм виявляється в любові до свого народу, повазі до українських звичаїв і обрядів, відчутті своєї належності до Батьківщини, усвідомленні спільності власної долі з її долею, досконалому володінні рідною мовою.

Якщо взяти до уваги, що сучасні соціологи розрізняють два види патріотизму: конституційний, тобто визнання особистістю найсуттєвішим для себе дотримання комплексу принципів, закладених у законах держави, і етнонаціональний, як зорієнтований саме на суспільно-моральні і природні почуття прив'язаності до своєї землі, звичаїв діяльної відповідальності за добро і долю Батьківщини [30, с.777], то ідеалом звичайно було системне поєднання цих понять і формування сучасного патріота, як конституційного етнопатріота з чуттям приналежності до єдиної планетарної родини. У цьому контексті вагомого значення набуває формування в учнів почуття багатоаспектної відповідальності, адже суспільство, в якому вони існують є синтезом різних культур. Тому важливого значення набуває виховання патріотизму в полікультурному суспільстві.

Полікультурне суспільство - це суспільство, яке поєднує в собі культуру різноманітних народів, що його населяють. Про національне виховання школярів, як поняття, що охоплює інтереси нації, в умовах полікультурного суспільства писала С.Ф. Русова: "Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили дадуть оригінальні самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через пошану до свого народу виховає в дітях пошану до других народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями”.

Патріотичне виховання, як один із напрямів національного, включає в себе такі основні види виховання: політичне, суспільне, моральне виховання.

Політичне виховання - це процес цілеспрямованого та систематичного впливу на політичну свідомість та політичну поведінку громадян з метою формування в них певних політичних якостей. Головне завдання політичного виховання - укорінювати у свідомості та поведінці людини пануючих в даній системі політичних цінностей, норм, орієнтацій та зразків, розповсюджувати певний тип політичної культури. Політичне виховання містить два компоненти: раціональний та емоційний.

Суспільне виховання - виховання, яке спрямоване на забезпечення гармонії суспільних і особистих інтересів, балансу між відповідальністю суспільства перед особистістю і особистості перед суспільством шляхом безпосередніх людських відносин.

Моральне виховання - виховна діяльність школи і сім'ї, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі, участь у практичній діяльності. Результати морального виховання характеризуються такими поняттями: мораль, моральність, моральна свідомість, моральні переконання, моральні почуття, моральні звички і моральна спрямованість.

Американський психолог В. Франкл, аналізуючи смисл життя особистості, виокремлює три універсальні, константні базові цінності людського буття - духовність, свободу і відповідальність. Остання розглядається ним передусім, як зобов'язання людини реалізувати унікальний сенс власного життя, а інстанція, перед якою людина несе за це відповідальність - совість. Висуваючи на перший план особистісний смисл відповідальності, вчений однак не ігнорує й необхідності її орієнтації на суспільство та на благо [31, с. 196].

Розвинена правосвідомість виявляється в усвідомленні особистістю своїх прав, свобод, обов'язків, свідомому ставленні до законів та державної влади.

Політична культура - це політична компетентність (наявність знань про типи держав, політичні організації та інституції, принципи, процедури й регламенти суспільної взаємодії, виборчу систему), а також лояльне й водночас вимогливе ставлення громадян до держави, її установ, органів влади, здатність брати активну участь в ухваленні політичних рішень.

Культура міжетнічних відносин передбачає поважання дітьми та учнівською молоддю прав людини; сформованість інтересу до представників інших народів; толерантне ставлення до їхніх цінностей, традицій, мови, вірувань; вміння виважено поступатися своїм інтересам на догоду етнічним та релігійним групам заради громадянської злагоди. Саме ця культура спрямовує патріотичне виховання на особливості полі культурного суспільства.

Сучасний зміст виховання в Україні - це науково обґрунтована система загальнокультурних і національних цінностей та відповідна сукупність соціально значущих якостей особистості, що характеризують її ставлення до суспільства і держави, інших людей, природи, мистецтва, самої себе. Виховання здійснюють для ідентифікації вихованця із загально визначеними цінностями і якостями. Система цінностей і якостей особистості розвивається і виявляється через її власні ставлення.

Ціннісне ставлення особистості до суспільства і держави виявляється у патріотизмі, національній самосвідомості, правосвідомості, політичній культурі та культурі міжетнічних відносин.

Ціннісне ставлення особистості до людей виявляється у моральній активності особистості, прояві чуйності, чесності, правдивості, працелюбності, справедливості, гідності, милосердя, толерантності, совісті, терпимості до іншого, миролюбності, доброзичливості, готовності допомогти іншим, обов'язковості, добросовісності, ввічливості, делікатності, тактовності; вмінні працювати з іншими; здатності прощати і просити пробачення, протистояти виявам несправедливості, жорстокості. Показник моральної вихованості особистості - це єдність моральної свідомості та поведінки, єдність слова і діла, наявність активної за формою та моральної за змістом життєвої позиції [2, С.21-23].

В умовах збiднення духовного життя суспiльства, його кримiналiзацiї, нiвелювання загальнолюдських цiнностей, прагматизацiї мислення, озлобленостi, низької культури спiлкування, як нiколи гостро постає питання гуманiзацii нацiональноi освiти. Ця проблема є актуальною для школи всiх рiвнiв i вищоi зокрема. Гуманiзацiя - це не тiльки формування погляду на людину як найвищу цiннiсть для iншоi людини. Це й пiдвищення рiвня загальноi культури, i культури спiлкування зокрема. Бо мова - це, перш за все, прояв типу мислення.

Загальний рiвень культури має вiдповiдати iнтелектуальному рiвню особистостi. Iнтелект i культура повиннi бути взаємопов'язаними як на рiвнi iндивiда, так i на рiвнi суспiльства як необхiдна передумова iснування будь-якої цивiлiзацiї.

Тому гуманiзацiя нацiональної системи освiти повинна йти iншим шляхом i передбачати нові заходи. Першим з них є демократизацiя навчально-виховного процесу. Це означає спрямованiсть цього процесу на особистiсть учня i пiдходити до усвiдомлення школяра як майбутнього iнтелектуального багатства нашого суспiльства [16, С.24].

По-друге, гуманiзацiя передбачає гуманiтаризацiю навчального процесу. Адже саме при вивченнi гуманiтарних (у тому числi i суспiльних) дисциплiн звертається увага на самоцiннiсть особи. Формування екологiчного мислення є гарантом майбутнього для людства. Екологiчне мислення - це, насамперед, прогнозування наслiдкiв сьогоднiшньої дiяльностi людини на Землi.

Гуманiзацiя освiти передбачає ii нацiоналiзацiю, тобто надання якомога ширшого нацiонального характеру процесу навчання i виховання. Цей процес передбачає якомога повнiшого вивчення нацiональноi iсторiї, нацiональних традицiй, - тобто найповнiшого залучення до нацiональної культури. Усе це сприятиме формуванню нацiональної самосвiдомостi учнiв: усвiдомлення своєї нацiональної гiдностi, мiсця свого народу як суб'єкта iсторiї у всесвiтньому цивiлiзацiйному процесi. У процесі патріотичного виховання велика роль вiдводиться викладанню iсторiї та народознавства, якi безпосередньо вивчають минуле свого народу.

Формування нацiональної культури, свiдомостi передбачає грунтовне вивчення нацiональної мови. Нацiональна мова - це прояв духовноi самосвiдомостi народу, яка базується на власному свiтосприйняттi i свiторозумiннi.

Гуманiзацiя освiти передбачає формування духовностi як найвищого щабля свiдомостi особистостi. У науковiй думцi поки що нема єдиного визначення поняття "духовнiсть". Тому у даному контекстi визначимо духовнiсть через поняття "моральнiсть" як сутнiсну властивiсть людини. Тобто, гуманiзацiя освiти передбачає у процесi навчання виховувати високоморальних особистостей.

Метою патріотичного виховання є формування морально-духовної життєво-компетентної особистості, яка успішно самореалізується в соціумі як громадянин, сім'янин, професіонал. Виховна мета є спільною для всіх ланок системи виховання та є критерієм ефективності виховного процесу. Патріотичне виховання створює певні передумови громадянської поведінки і охоплює кілька основних напрямків.

Основними напрямами патріотичного виховання є:

Героїко-патріотичне виховання;

Морально-патріотичне виховання;

Національно-патріотичне виховання;

Краєзнавчо-патріотична робота.

Вони реалізуються через проведення таких форм патріотично-виховної роботи:

формування уявлень про сімґю, родину, рід і родовід;

краєзнавство;

ознайомлення з явищами суспільного життя;

формування знань про історію держави, державні символи;

ознайомлення з традиціями і культурою свого народу;

формування знань про людство. [1, С.9-10].

Загальній меті виховання підпорядковується спеціально спроектована система супідрядних, поетапно конкретизованих цілей за напрямами виховання, сконцентрованих на вихованні цінностей природи, культури, соціальних цінностей та цінностей "Я". Послідовне досягнення цих цілей дедалі більше наближає вихователя до мети як ідеального образу вихованої особистості через такі принципи:

Принцип національної спрямованості передбачає формування національної самосвідомості, виховання любові до рідного краю, свого народу, шанобливе ставлення до його культури; повагу, толерантне ставлення до культури всіх національностей, які проживають в Україні. Головна його мета - оволодіння духовними багатствами свого народу: мовою, традиціями, звичаями, національно-етнічною культурою,

Принцип гуманізму покликаний утверджувати суспільне визнання людини, її гідності, цінності як особистості, право на свободу, щастя і виявлення своїх здібностей. Цей принцип передбачає створення для особистості умов гармонізації відносин між людиною і суспільством, людиною і природою. Гуманізм навчального процесу передбачає рівноправне, доброзичливе спілкування всіх учасників навчально-виховного процесу, максимальне врахування можливостей і природніх задатків дитини, створення умов для самопізнання і самореалізації кожного індивіда.

Принцип демократизму покликаний забезпечити партнерські стосунки між учителем і учнем у процесі виховання, утверджувати демократичні засади життєдіяльності дітей, забезпечити можливості вільного волевиявлення, самодіяльності і самоутвердження особистості учня. Український народ одним із перших висунув найпрогресивнішу форму державності демократичну республіку - Запорізьку Січ.

Принцип культуровідповідності передбачає нерозривний зв'язок виховання з культурними надбаннями людства і свого народу, зокрема із знаннями про загальнолюдські багатства в царині духовної та матеріальної культури, про особливості розвитку і становлення національної культури та її взаємозв'язки із загальнолюдською; знаннями історії свого народу, його культури; забезпеченням духовної єдності і спадкоємності поколінь. Вимоги принципу культуровідповідності мають пронизувати всі сфери життя учнів - побут, взаємини у класному колективі, навчально-виховну діяльність [8, С.180-184].

У своїй педагогічній системі виховання громадянина Сухомлинський, виділив набір громадянських рис, які випливають із принципів патріотичного виховання, і наголошував, що їх необхідно формувати у підростаючого покоління. У першу чергу це громадянські почуття, які розглядають, як головне джерело моральної чистоти людини. Ці почуття на думку педагога є найвищими і найблагороднішими, вони звеличують людину, утверджують її свідомість, честь і гордість. Якщо учень не пережив трепетного хвилювання, усвідомлюючи величезну ідею Батьківщини, не може бачити своєї Вітчизни в рідному селі, тоді вона не відчуває потреби щось зробити для звеличення Батьківщини.

Громадянські думки, громадянські переконання - це та сфера духовного життя, що є основою величної, чутливої, вимогливої до себе людини. Совість немислима без нагромадження у підсвідомості інформації, що несе в собі благородну людську поведінку: любов до природи, прагнення до взаємодопомоги, відраза і непримиренність насильства над людиною, нетерпимість до неробства, лінощів, глибока повага до старих і кволих, співчуття.

Чесність на одинці самим з собою, як вираження обов'язку перед людьми, перед суспільством - це важлива моральна якість, яку треба виховувати в дитинстві та отроцтві.

У поняття "добро" вкладається такий зміст, як активна діяльність, самовіддана праця в ім'я народу, зміцнення могутності, утвердження честі і слави Вітчизни, любов до людей, чесність, правдивість, скромність, непримиренність до зла в усіх його проявах і особливо до ворогів Вітчизни.

В. Сухомлинський прагнув до того, щоб стосунки з близькими людьми і вдома і в школі будувалися на основі обов'язку і відповідальності. Осмислення і виконання дитиною свого обов'язку перед матір'ю, батьком, учителями саме з цього має починатися пізнання дитиною світу. На думку педагога, справжнє виховання - це виховання у людини обов'язку перед іншими людьми, перед суспільством, перед народом, а обов'язку не може бути без сильної волі, без вимоги, без наказу, без умінні підкорити свої інтереси інтересам колективу, суспільству, народу.

Однією із найважливіших складових якостей особистості, за В. Сухомлинським, є відповідальність. Педагог акцентує увагу на відповідальності перед колективом і перед своєю совістю та зазначає, що однією із принципів громадянської, політичної свідомості людини є її відповідальність перед власною совістю, що вважається однією із критеріїв вихованості.

Громадянська гідність розглядається педагогом, як основна громадянська риса особистості. Громадянські думки, почуття, тривоги, громадянський зв'язок, громадянська відповідальність - це справжні почуття людської гідності. Яскравим її показом є творча праця, винахідливість, посилене прагнення людини до оволодіння все новими й новими знаннями [10, С.50-51].

Надзвичайно тонким інструментом виховання, на думку педагога є похвала за хороший вчинок, схвалення добра, заохочення до поведінки, що своєю суттю виражає людське благородство. "Схвалення, висловлене родиною, колективом, підносить дитину у власних очах, утверджує у ній гордість”, але Сухомлинський застерігає: коли дитині приноситиме радість тільки те, що її похвалили, то тут вже криється небезпека. Справжня майстерність виховання полягає в тому, щоб добро творилося без розрахунку на похвалу.

Не припустимим у виховання людської особистості, на тверде переконання педагога-гуманіста, є фізичне покарання, оскільки ремінець і штурхан убивають у дитячому серці тонкість і чутливість, утверджують примітивні інстинкти, розвивають згубні нахили, розбещують людину. Злочини і правопорушення підлітків теж значною мірою є наслідком "кулачного виховання”.

Важливим засобом виховання, за Сухомлинським, є книга. Я твердо переконаний, що однією з найголовніших причин духовної примітивності, емоційної убогості, моральної нестійкості окремих людей є обмеженість, низька культура думок, формування яких не відбулося в дитинстві. Василь Олександрович радить кожному вихователеві: "якщо ви хочете пробудити в юних серцях високі патріотичні почуття, прочитайте їм таку книжку, в якій між рядками читаються глибокі ідеї: найдорожче для людини - Вітчизна, ти насамперед громадянин, син своєї Батьківщини, її честь - це твоя особиста честь".

Педагог переконаний, що дієвість патріотичного виховання в тому, щоб у роки юності бажання дитини бачити свою Вітчизну могутньою, прекрасною, щасливою виражалося в праці, яка має яскраво-виражене громадянське спрямування. Чим більше зробив учень, чим більше особистих духовних і фізичних сил вклав він у те, щоб рідна земля стала багатшою, тим чутливішим ставало патріотичне бачення світу. Оскільки праця розглядається, як корінь моральності, то справжнім народженням громадянина вважається той час, коли молода людина, одухотворена творчою працею, переживає почуття гордості від думок, "що я - майстер своєї справи, у мене золоті руки, мене поважають за це”.

Ще одним важливим засобом виховання є вплив колективу на особистість. Цей засіб виховання педагог визначає, як найніжніший та найкрихкіший, оскільки "колектив тільки тоді стає справжньою облагороджуючою силою, коли найслабший духовно бачить в очах переважної більшості своїх товаришів захоплення моральним ідеалом" [11, С.23-24].

Педагог акцентує увагу на врахуванні комплексу факторів, які впливають на формування особистості при цьому враховувати потрібно все, що оточує дитину, це найяскравіше можна спостерігати у початковій школі. Так, з усього, що бачить дитина протягом двадцяти хвилин у шкільній їдальні, в її підсвідомості відбивається багато хорошого, але відбиваються й факти, які різко розходяться з повчаннями, що їх їй доводиться чути від вихователів. Ці факти небезпечні у виховному відношенні тому, що з першого погляду здаються дуже незначними. Чим більше в свідомості і підсвідомості відбивається інформації, яка суперечить повчанням педагога, тим слабшим, безсилішим стає розум, як головний вартовий людської поведінки, володар вчинків. Чим різкіший дисонанс між передбаченими, навмисними засобами виховання й засобами ненавмисними, які є середовищем для формування суспільних інстинктів людини, тим важче виховувати, тим важче формувати те, що в практиці зветься голосом совісті. Голос совісті - це внутрішня потреба діяти так, як корисно, потрібно, красиво людям.


Подобные документы

  • Сутність, значення і зміст еколого-патріотичного виховання в початковій школі. Основні принципи еколого-патріотичного виховання молодших школярів. Використання еколого-патріотичних понять і уявлень при вивченні курсу природознавства в початковій школі.

    курсовая работа [36,1 K], добавлен 26.10.2014

  • Психолого-педагогічні умови, вікові особливості та закономірності патріотичного виховання у молодшому шкільному віці. Критерії та рівні розвитку патріотичних якостей особистості молодших школярів засобами трудового навчання, обґрунтування їх необхідності.

    дипломная работа [185,5 K], добавлен 20.10.2009

  • Розкриття проблеми патріотичного виховання молоді та його концептуальних ідей в системі освіти. Практика патріотичного виховання школярів у сучасній школі. Вікові особливості підлітків і юнаків, їх використання педагогом в процесі патріотичного виховання.

    курсовая работа [127,2 K], добавлен 31.10.2014

  • Критерії та рівні розвитку патріотичних якостей особистості школярів засобами навчання. Психолого-педагогічні умови, вікові особливості та методичні закономірності патріотичного виховання молоді; концептуальні ідеї, форми, методи і засоби виховання.

    курсовая работа [72,8 K], добавлен 11.08.2014

  • Теоретичні основи патріотичного виховання, вікові особливості підлітків та юнаків, їх застосування педагогом. Краєзнавча робота як форма патріотичного виховання. Програма національно-патріотичного виховання. Структура нового шкільного самоврядування.

    курсовая работа [43,5 K], добавлен 25.03.2010

  • Психолого-педагогічні основи правового виховання молодших школярів, його сутність і завдання. Шляхи, умови та засоби формування правової поведінки учнів молодшого шкільного віку. Розробка експериментальної методики правового виховання молодших школярів.

    дипломная работа [90,4 K], добавлен 07.08.2009

  • Необхідність активізації патріотичного виховання студентської молоді на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Роль дисциплін соціально-гуманітарного циклу в сучасній освіті. Напрями патріотичного виховання у вищих навчальних закладах.

    статья [43,9 K], добавлен 31.08.2017

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.