Традиції та новаторство у зарубіжній музичній культурі ХХ століття

Діалог кожної національної культури та культурного надбання людства відбувався в умовах драматичних подій сучасної історії та спрямовував художній відгук у творчості музикантів - співаків, інструменталістів, композиторів, диригентів, дослідників музичного мистецтва. Саме у цьому чітко проявляється тенденція, яка охоплює всі визначні композиторські школи різних континентів і складає унікальну специфіку певного історичного етапу музичної культури. Мистецтво ХХ століття містить особливу концентрацію художньо-історичного часу та простору та постає узагальненням сукупного досвіду попередніх епох і різних національних шкіл. Зміщення регіонально-культурних кордонів, розширення асоціативних уявлень про спілкування різних країн і континентів збагатили митців, поглибили їх пізнання сучасного світу, створили умови для вільного вибору стильових орієнтирів та побудови оригінальних авторських композицій.

Спільність художніх поглядів, народжена в результаті тісної взаємодії регіональних шкіл у процесі їх культурних контактів, зумовлює необхідність кожної національної культури пошуку свого місця у світовому еволюційному процесі, співвідношення національного специфічного з універсальним загальновизнаним.

На художній процес ХХ століття вплинули історичні події двох світових війн, розпад могутніх імперій (Австро-Угорщина, царська Росія та ін.), соціальні буревії революцій (Німеччина, Угорщина, Росія), загострення політичної боротьби, військові конфлікти, кризові явища в економічному, політичному, духовній та інтелектуальній сферах суспільства. Водночас, завдяки урбанізації та нечуваному зростанню найрізноманітніших технічних засобів (електроніка, телефон, кінематограф, радіо, автомобіль, авіація, космос та ін.), а також нової архітектури, живопису, моди та ін. відбулись зміни у середовищі європейської цивілізації. Змінилось і відчуття темпобуття: перебіг подій набув незвичайного прискорення та динаміки. Відбулося переосмислення системи цінностей, що зумовило пошук нових виразових засобів від принципів барокко до надсучасних звукових експериментів. Ці пошуки базувалися на нових філософських течіях та на інше бачення природних і соціальних явищ.

У нового покоління з'явились нові вчителі: інтуїтивіст Анрі Бергнсон, екзистенціаліст Мартін Хайдеггер, неотоміст Жан Марітен, засновник психоаналізу Зігмунд Фрейд, футуристи та апологети сучасного урбанізму, прибічники елітарного мистецтва та боротьби з "високим" мистецтво, із соціальною ангажованістю художника.

Інтелектуальний клімат, естетику ХХ століття створювали письменники та поети, художники та музиканти. Назвемо деякі найяскравіші постаті: Австрія - Франц Кафка, Карл Краус, Стефан Цвейг; Нововіденська школа на чолі з Арнольдом Шонбергом; Німеччина - Томас Манн, Бертольд Брехт, Ріхард Штраус, Ганс Ейвслер, Курт Вайль; Франція - Поль Клозель, Поль Валері, Анатоль Франц, Гійом Аполінер, Жан Кокто, Пабло Пікассо; Італія - Бенедетто Кроче, Франческо Малін'єрі; Англія - Бернард Шоу, Томас Еліот, Герберт Уельс.

Мистецтво ХХ століття епостає надзвичайно складним і яскравим полотном, де представлені найрізноманітніші художні тенденції: пізній романтизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм, реалізм, натуралізм, конструктивізм, кубізм, неопримітивізм, сюрреалізм, дадаїзм та ін. Відносну усталеність розвитку мистецтва у попередньому столітті змінюють численні художні тенденції. Творча еволюція композиторів набуває рис прискорення, динамізму, характеризується інтенсивними пошуками до змін стильових орієнтирів, про що свідчить спадщина І. Стравінського, А. Шонберга, Пауля Хінделіта, Б. Бартока та інших композиторів.

Складна та багатоаспектна проблема функціонування та розвитку музичного мистецтва ХХ століття безпосередньо пов'язана з соціально-політичними, економічними, загальнокультурними процесами світової історії та вивчається у контексті філософсько-естетичного, історико-культурологічного, музикознавчого напрямків (М. Друзкін, Ю. Кон, В. Копен, І. Нестір та ін.), пов'язаних з пошуком нових підходів, методів та засобів, необхідних для оволодіння естетичними цінностями музичного мистецтва, поглиблення пізнання сучасного світу, створення умов для вибору стильових орієнтирів та побудови оригінальних авторських концепцій.

Особливого значення для розгляду значення художньої стилістики ХХ століття, основних процесів розвитку музичного мистецтва, формування композиторських шкіл мають дослідження С. Павлишин, В. Якимоського, В. Холохова, Г. Філоненко, Л. Колнадської та ін. .

Є достатньо підстав вважати, що фахова підготовка майбутніх вчителів музики потребує більш детального розуміння історичних процесів розвитку музичного мистецтва ХХ століття, специфіку його функціонування, формування навичок художньо-педагогічної діяльності. Саме це застереже вчителя від формального засвоєння учнями окремих тем навчальної програми лише як "ключових знань", що призводять до некерованого самоплину або нав'язування школярам стереотипів сприйняття та оцінювання музики, негативно впливає на естетичний досвід особистості.

У зв'язку з цим, відповідальним педагогічним завданням постає вироблення у майбутніх вчителів естетичних позицій, необхідних для аналізу музичного матеріалу, формування уявлень про відображення у художніх образах життєвиявлення людського "Я". Разом з тим, у сучасному мистецтві виникає гостра потреба диференціації різноманітних тенденцій і серед однобічно-обмежених виявити мистецькі здобутки. Адже, як зазначає С. Павлишин, однобічне захоплення того чи іншого системою або окремими засобами виразності, що часом трапляється в молоді, і є наслідком дії моди в жанрах легкої музики, може надовго загальмувати розвиток не тільки мистецької індивідуальності, а частково і процесу розвитку всієї музичної культури. Уникнути цього, на наш погляд, допомагає об'єктивне пізнання ліній розгортання музики ХХ століття, узагальнення цього процесу, визначення його основних тенденцій і наслідків.

Таким чином, актуальність і важливість окресленої проблеми для сучасної музичної педагогіки зумовили вибір теми дослідження: "Традиції та новаторство у зарубіжній музичній культурі ХХ століття".

Об'єкт дослідження - музично-історичний процес ХХ століття.

Предмет дослідження - процес функціонування та розвитку основних напрямків та течій зарубіжного мистецтва ХХ століття.

Нове в мистецтві зрідка є наслідком зовнішніх і випадкових стимулів. Якщо такі і визначають, на перший погляд, виникнення тих чи інших течій, то ретроспективний аналіз виявляє їхні глибокі корені у традиціях минулого, національної або світової Культури.

Спадкоємність різних течій мистецтва XX сторіччя розмаїта. Деякі з них позбавлені справжніх коренів не тільки у гаслах їхніх пропагандистів, а й у своїй сутності. Разом з тим, навмисний відрив від традицій, наприклад, у футуризмі або дадаїзмі цілком не рівнозначний з їхньою абсолютною новизною. Вони зовнішньо копіюють такі ж зовнішні якості відхилень від головного потоку мистецтва минулих десятиліть або навіть століть. Піднесення подібних течій до абсолюту - ознака деградації мистецтва в сучасному суспільстві у значно ширших масштабах, як це було раніше.

Ще одна риса таких течій стосовно минулого - відсутність безупинності традицій, з яких висмикуються лише випадкові моменти. Характерно, що саме цього роду течії і напрями претендують на цілковиту незалежність від соціального життя, а в дійсності відбивають неспроможність мистецтва порадити собі з його справжніми проблемами і тому зводяться до гри формами, до пустої забави.

Особливе місце займає у XX ст. експресіонізм; залишаючись до цього часу провідним напрямом митців, які втілюють глибокі проблеми сучасного життя, він характерний яскраво вираженою спадкоємністю зв'язків з традиціями минулого, в першу чергу, німецького мистецтва. Спершу і в ньому, як у галузі малярства і літератури, так і в музиці, вбачали насамперед руйнування попереднього етапу розвитку в мистецтві. Проте декілька десятиріч існування експресіонізму, у поєднанні з різною композиційною технікою, показують його, як відбиток деградуючого, але вповні правдивого і логічного процесу еволюції суспільства.

Новий тип емоцій - з одного боку більш неврастенічних, з іншого - інтелектуальних став наслідком зміненої психіки людини XX століття, що в особливо гіпертрофованому вигляді притаманне представникам мистецтва. У зв'язку з тим само собою зрозуміло, що експресіоністична музика не є простим і прямим продовженням романтичної лінії, а якісно новим етапом, що відповідно вимагав щораз багатогранніших засобів вираження.

Диференціація і витонченість торкнулися всіх елементів композиції - також тембрового, динамічного і темпового боку, але в першу чергу - гармонії, тому що вона була головним засобом передання напруги. Зрештою, гармонія пізнього романтизму якнайтісніше пов'язана з мелодикою, яка втілює психологічну лінію розвитку образу. Саме звідсіля щораз більша увага до гармонії, як чинника втілення тих чи інших сторін змісту.

Романтизм на початку XX ст. вилився не в один, а у два напрями (залишаючись, окрім того, у межах традиційного русла). Якщо експресіонізм продовжив лінію втілення ліричного пафосу, то спостерігальне і об'єктивістське відбиття лірики вилилося в імпресіонізм. Зрештою, така диференціація аж ніяк не виникла несподівано, а поступово наростала у надрах романтичного стилю. Імпресіоністична тенденція була другим боком романтизму; емоційній насиченості протистояла споглядальність, напруженій мелодичній і гармонічній лінії-барвистість.

В момент свого виникнення імпресіонізм, а відтак й експресіонізм (останній тільки після створення нової звуковисотної системи - додекафонії, тому що спочатку його гармонічні і оркестрові прийоми навіть ототожнювались з імпресіонізмом) ставились у різко заперечливу позицію до романтизму, як єдино вірні шляхи подальшого розвитку музики. Настільки гострого і явного антагонізму не спостерігалося в попередні епохи поміж змінюючими одна одну системами засобів вираження. Зокрема, прийоми готики природно використовувались ренесансом, бароко - класицизмом, а класичні - у романтичному стилі.

Боротьба відбувалася в ідеологічній і естетичній сферах (церковної і світської музики на площині поліфонії, відтак монодії оперного і концертного жанрів та багатоголосся церковного і придворного мистецтва.

Інакша ситуація у музиці XX сторіччя, коли тут на перший план виступають вузькотехнічні принципи. Незважаючи на численність гасел і декларацій, суть справи зводиться до суперництва типів виражальних засобів. Причина цього полягає не стільки у впливі збільшеної ролі точних наук, як у кризовому стані ідеології. Зрозуміло, що за кожною течією, що виникає, приховується окреслена соціологічна настанова, однак ці ідейні стимули мають дрібний, відокремлений характер, вони далекі від великих філософських концепцій минулого.

У вказаний час виникають і такі напрями, що принаймні спочатку виступають як цілком нові, переворотні в художньому мисленні, які зайняли щодо минулих стилів нищівну позицію. Таким був, насамперед, фовізм, що відігравав у мистецтві Заходу до першої світової війни роль революційного каталізатора. В самій суті цієї течії виявилось вельми своєрідне і однобічне розуміння західною інтелігенцією пробудження демократичних сил і наближення нової епохи.

Вже у причинах і способі виникнення фовізму, а також кубізму від вражень східного і африканського мистецтва зауважені два знаменні факти: підхід до фольклорних джерел як до грубо варварського, екзотичного матеріалу, спроможного однак влити у кволе європейське мистецтво первісну могутність і силу в сенсі примітивного, але гранично динамічного задуму і відповідного методу його втілення; зацікавлення колоритністю і оригінальною фольклорною сировиною вказує на спадкоємність у фовізмі принципів імпресіонізму. Через те, хоч фовізм виступав як антипод, насамперед, імпресіонізму, надалі легко було виявити і їхні спільні риси, що торкаються не лише самого уживаного матеріалу, а і естетського підходу до нього. Пізніше, вже у 1950-ті pp. обидві течії зустрілися в брюістичному типі сонористики.

У першоосновах імпресіонізму і фовізму сильнішими були відмінності між ними, як естетичного, так і мистецького плану. Використання ладової основи і прийоми колоритності носять у фовізмі інший характер і мають іншу мету. Підкреслена динамічність протиставляється статичності імпресіонізму, дикість, варварство, стихійність - його споглядальності, і в той же час пригладженості романтизму. Але в тих самих рисах міститься наївність бачення оточуючого світу фовістами. Їх уяву про революційні сили можна окреслити як театральну, в якій на перший план проступає милування яскравими барвами, гострими, але монотонними „як пульс землі" ритмами і навіть грізна сила пробудженої маси бачиться крізь призму умовностей старовинної обрядовості або екзотичного колориту.

Такі особливості фовізму яскраво проступають у його найвизначніших представників: Матісса і Реріха у малярстві, Стравінського, а частково Прокоф'єва і Бартока в музиці. До речі, ця течія невипадково розцвіла у тих двох видах мистецтва; першість колориту не могла би так проявитися, наприклад, у літературі. Тому й на подив органічно склалася співпраця Реріха і Стравінського в рамках фовізму у „Весні священній". У них особливо помітний той дійсно цінний і новаторський бік фовізму, який залишився непроминаючим. Це новий, хоч і сам по собі однобічний погляд на фольклор, відшукання у ньому таких живих сторін, які змогли запліднити музику XX сторіччя і створити у ній сильний фольклорний напрям, спроможний протиставитись умоглядним музичним системам.

Якщо підсумувати естетичні тенденції музичного розвитку цього періоду, то ми знову повернемося до вихідної точки і побачимо, що найбільш глибоко і безпосередньо він відобразився в експресіонізмі. Ні одна течія не була так тісно пов'язана з характерними рисами епохи. Тому і малярство, і література, і музика гуманістичного спрямування аж до останніх років спирається на Заході на естетику експресіонізму або її новіші Трансформації.

У музиці і образотворчому мистецтві початку XX ст., напередодні Першої світової війни, державних і революційних переворотів у більшості європейських країн, насамперед у Німеччині, правдиве відображення дійсності виходило за рамки тодішніх понять про реалізм. Незвичайно різкі і брутальні емоції, почуття страху або тривожного очікування, а також не менш жахливої гримаси сміху не вкладались вже навіть у рамки натуралізму, який зрештою був чужим для німецького світогляду.

Розірваність сприйняття, неспроможність усвідомлення і, головне, узагальнення подій робили неможливим реалістичний підхід до зображуваної дійсності. Але щира, внутрішня і душевна зацікавленість найвизначніших мистців-експресіоністів долею світу, їхнє непідробне страждання і відчай роблять і песимізм їхніх творів значно переконливішим, ніж вигладжений оптимізм безталанних традиціоналістів (особливо, літераторів), або байдужих до людства всякого типу „абстракціоністів".

Розкриття суспільних і естетичних стимулів експресіонізму істотно допомагає в розумінні всього складного процесу розвитку музики XX століття. Засоби мови мистецтва в свою чергу спроможні вливатися у формовану естетику, як це сталося з пізньоромантичними рисами, що перейшли в експресіонізм, або додекафонією і прийомами абстрактного малярства, які великою мірою визначили початок „раціоналістичної" епохи в творчості. Проте провідне значення технічного боку в мистецтві тільки позірне і справжньою першопричиною перемін у ньому є ідеологічні зрушення. Техніка - це зовнішнє виявлення тих глибоких катаклізмів і подій, які відбуваються у надрах мистецтва, що відповідно відображає, так само опосередковано, суспільний процес.

На перший погляд найбільш революційним у сфері засобів вираження на цьому історичному етапі був експресіонізм. У свій час саме на ґрунті цієї течії відбулися зрушення, які здались такими, що перевертають і знищують основи попереднього музичного мислення. Дійсно, для покоління музикантів і слухачів 1900-х pp. визначальним для музичного мислення був звуковисотний елемент. Крайні висновки з мажоро-мінорної системи, доведеної романтиками до граничної хроматизації, виразилися у експресіоністів в емансипації дисонансу, у встановленні поміж альтерованими звуками вільних взаємовідношень.

Коли ж на зміну традиційній тональності з одним центром була оголошена додекафонна система, в абсолютно нову еру в історії музики повірили не тільки Шенберг, Берг, Веберн і їхні прихильники, але й численні переконані традиціоналісти. І тільки наступні десятиліття показали, що імпресіонізм і навіть фовізм були у сфері музичної мови не менш перспективні, як експресіонізм. А вже, у всякому випадку у світлі подальших подій, після появи ще цілої низки заперечуючих попередні і „універсальних" систем, додекафонія стала не більше, як однією з них.

Зростаюче у наш час зацікавлення внутрішньою якістю самого звуку, не тільки як барви, тембру, але й проникненням в саму сутність феномену музики, у 1950-ті pp. наново висунуло Дебюссі та імпресіонізм і призвело до нової оцінки творчості Стравінського фовістського періоду. Подібна атомізація матеріалу мистецтва ще раніше сталася в літературі і малярстві. .

Найзначнішим переворотом, який відбувся в імпресіоністичному музичному мисленні була зміна традиційного співвідношення між головними музичними елементами. Якщо Щенберг тільки далі розвинув і загострив мелодичний і гармонічний чинники, залишаючи їх у тій самій залежності - зумовленості гармонії мелодикою, то Дебюссі зламав цей головний закон монодичного стилю. Невипадково його порівнювали, як стосовно статичності вираження, так і типу фактури, з музикантами доба-рокового періоду. Та у музиці Дебюссі якісно новим є здійснення цих принципів на базі гомофонно-гармонічного мислення За рівноправності у нього головних виразових компонентів мелодика, позбавлена ролі монодичної основи, стає таким самим колористичним засобом, як гармонія. Але остання, за самими закладеними у ній можливостями, набуває у даному контексті превалюючого значення.

Найцікавіше порівняти в експресіонізмі, імпресіонізмі і фовізмі місце тембрового чинника. Проте спершу зупинимося на відношенні до звуковисотного боку - традиційно головного музичного елементу в останній названій течії.

Найхарактерніші зразки фовізму, наприклад, „Весна священна" чи „Свадебка" показують, насамперед, його роль як зачинателя примітивістської тенденції в мистецтві (не тільки в музиці) що протистояла у XX столітті вишуканим, витонченим і умоглядним напрямам. Звідсіля бере свої корені так популярна сьогодні творчість Орфа, та й Барток не уникнув впливу варварського стилю".

Якщо ритм діє на слухача, як найсильніший (окрім барви) чинник фовістського твору, то це в першу чергу зумовлене підкреслюванням елемента первісного варварства у прадавньому слов'янському фольклорі і виявлянням у ньому паралелей з сучасністю. Також побудова і розвиток мелодичної ланки невідривно пов'язані з ритмічною остінатністю, буквальним вдовблюванням у свідомість засобом ритму.1 все ж мета тут - не виділити ритм, як тембр у імпресіоністів з теоретичних міркувань, а використати його як засіб відтворення первісної сили. Цьому ж служить у даному випадку гармонія; звідсіля її суто колористична роль, і єдина увипуклена особливість - багатоверствовість, як у сенсі накладання функцій для підкреслювання акцентів, так і поліфонічного розшарування фактури.

Останнє у великому ступені походить від багатоголосся давньої Русі, а також і від художніх основ фовізму. Багатоплановість гармонії оркестру у Стравінського дуже відмінна від імпресіоністичного трактування цих елементів. Замість витонченого змішання гармонічних або інструментальних барв, що дає, подібно як в імпресіоністичному малярстві, загальне, невловиме в деталях враження колоритності, у фовістській музиці, також паралельно до живопису, суть полягає у різкому розподілі гармонічних і тембрових барв, коли чітко відрізняються їхні окремі пласти. Зрештою, така поліфонічність, як художня основа фовістського малярства і музики, може також випливати з народних джерел.

„Імпресіоністична" третя має явно експериментальне спрямування. На цьому етапі пошуки композитора у сфері музичних засобів не обмежувались тільки звуковисотним елементом. Вказаний прийом Шенберґа дав значно більш без посередній стимул і теоретичну основу для виникнення принципів тембрової серіалізації, а опісля сонористики, як узагальнене розуміння тембру Дебюссі. Однак у перше десятиліття ХХ-го століття ці риси ще не зауважувались, точніше, привертала увагу їхня незвичність і різкість, а не закладені у них композиційні можливості. Невипадково наймоднішим автором був у ті роки Р. Штраус. Його музика приваблювала яскравими, але зовнішніми ефектами, зокрема, тембровими. Тяжіння публіки до колоритного, показного призводило до того, що Штраус вважався більшим обновником оркестру, як Дебюссі.

Інакше було з ритмом і формою. Майже до останнього часу вважали, що експресіоністи та імпресіоністи не звертали спеціальної уваги на ці чинники, увипуклюючи в першому випадку мелодико-гармонічну нестійкість, у другому - гармонічно-темброву барвистість. В дійсності, однобічний ухил у бік тих чи інших принципів був закладений в самому погляді на композиційну систему в рамках цих напрямів. Трактування ритму і форми мало в цьому комплексі засобів своє визначене місце, менш значне, як інших елементів, але точно окреслене.

Складніше з формою в експресіоністичній течії. У Шепберґа, Берґа і Веберна відкриваються в цьому сенсі спільні риси як і у ритміці. В суто атональному періоді допоміжнім чинником у них стає слово, звідки численні досвіди з речитативом і мовленням і поступове створення Sprechstimme. Цей шлях ясно відбився у творчості Щенберґа і у „Воццеку" Берґа, де використовуються вже випрацьовані Шенбергом принципи. Перші ознаки його Sprechstimme, що осягли апогею у „Місячному П'єро", а відтак по-різному перетворювались аж до останніх творів, з'являються ще у „Піснях Ґурре", характерному зразку романтичного монументалізму. Тут явно виступає типова для пізнього романтизму роль слова, як організатора форми. Це продовжується і в атональних експресіоністичних опусах - „Очікуванні" і „Щасливій руці" (також із застосуваням Sprechstimme).

На цьому ж ґрунті використання слова Шенберґ переходить до афористичності форм „Місячного П'єро". З іншого боку робились спроби в цьому напрямі на базі інструментального жанру (в „П'яти п'єсах" і „Камерній симфонії" Шенберґа, його фортепіанних опусах 11 і 19, та особливо в інструментальних мініатюрах Веберна - „Шести багателях" для струнного квартету і „П'яти п'єсах" для оркестру 1913 року).

У зв'язку з цим виникає питання про причини повороту до афористичності, мінімалізму в формі, і до камерності. Знову ж таки, зовнішні стимули цього факту виявляються легко. Це пошуки нових способів висловлювання, що відповідають змінам у трактуванні звуковисотної сфери і тембру; немале значення мало навмисне протиставлення розтягненості форми і монструальним обсягам виконавських ансамблів у рамках романтичною стилю - часової і виконавської економії. У цій галузі боротьба і романтизмом велася по двох лініях, різко відмінних. У фовізмі це динамічність розвитку і форми та ще більша насиченість колористичного елементу, але в цілком іншому напрямі, як у романтизмі. Інший бік, мінімалізм, - виражав народження тенденції неокласицизму XX століття.

В історії творчості великих мистців Заходу можна відшукати не один доказ їхніх свідомих пошуків в обидвох напрямах, хоч вони, зрозуміло, не уявляли крайніх наслідків цих явищ. Так поступав Пікассо, а в музиці особливо яскравим прикладом може бути Стравінський. У розпал свого фовістського періоду він, правда, під зовнішнім впливом „Місячного П'єро" створив "Японські пісні" для сопрано і камерного оркестру. Стравінський і надалі еволюціонував у цьому напрямі, хоча його неокласицизм був конформістським відбитком тенденції - штучної і тому можливої тільки як тимчасова опора на минулі традиції

Розділ 2. Традиції та новаторство у зарубіжній музичній культурі ХХ століття

2.1 Авангардизм у музичному мистецтві ХХ століття