Формування культури мовлення молодших школярів на уроках рідної мови

86

Міністерство освіти та науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра рідної мови і

методики її викладання

Дипломна робота

ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ НА УРОКАХ РІДНОЇ МОВИ

Виконала

студентка 53 групи

факультету ПВПК

Корчевська Л.

Науковий керівник

кандидат педагогічних наук, доцент

Наумчук М.М.

Тернопіль 2008

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ЗАСАДИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

1.1 Психолого-педагогічне трактування сутності поняття «культура мовлення»

1.2 Психолого-лінгвістичні основи формування культури мовлення у молодших школярів

РОЗДІЛ ІІ. ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ НА УРОКАХ РІДНОЇ МОВИ

2.1 Розвиток усного і писемного мовлення молодших школярів на уроках рідної мови

2.2 Диференційована система творчих робіт учнів як засобу формування культури мовлення молодших школярів на уроках рідної мови

2.3 Експериментальна перевірка запропонованої методики формування культури мовлення молодших школярів на уроках рідної мови

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

В умовах національного та соціально-культурного відтворення, становлення державності та демократизації суспільства, відродження інтелектуального та духовного потенціалу громадян України, розширення сфер функціонування української мови як державної особливої ваги набуває культура усного мовлення - найважливішого засобу спілкування, виховання і всебічного розвитку особистості. Відповідно до сучасних потреб прийнято ряд документів, які визначають шляхи реалізації наскрізного завдання в галузі мовної освіти Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті, окреслюючи перспективи подальшого вдосконалення навчально-виховного процесу, наголошує на тому, що “освіта сприяє формуванню високої мовної культури та мовної компетентності громадян, поваги до державної мови”. Відтак, особливої значущості набуває робота, спрямована на формування культури українського мовлення, починаючи з початкової ланки загальноосвітньої школи, оскільки набуті в молодшому шкільному віці лінгвістичні знання та мовленнєві вміння стають підґрунтям комунікативної досконалості та нормативності мовлення.

Проблема культури мовлення завжди була у центрі посиленої уваги вітчизняних лінгвістів і методистів (Н.Д. Бабич, І.К. Білодід, О.М. Біляєв, С.Я.Єрмоленко, М.А. Жовтобрюх, А.П. Каніщенко, А.П.Коваль, Л.І.Мацько, М.І. Пентилюк, М.М. Пилинський, В.М. Русанівський та ін.). Вченими визначено питання мовної культури людини та суспільства, теорії мовної норми, комунікативні якості культури мовлення., психологічний та психолінгвістичний аспекти породження та особливостей усномовленнєвих висловлювань, які досліджували Л.С. Виготський, М.І. Жинкін, І.О. Зимня, О.О. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн, І.О. Синиця та ін.

Однак дослідниками висвітлено питання вдосконалення мовної майстерності тих, хто вже одержав шкільну освіту (студентська молодь, вчителі), тоді як систематична робота щодо формування й удосконалення мовленнєвої культури, саме учнів загальноосвітньої школи, зокрема початкової, залишається актуальною і водночас недостатньо розробленою. Окремі аспекти розвитку мовленнєвої культури школярів початкової ланки знаходимо, аналізуючи дослідження методичного характеру: становлення і розвиток орфоепічних норм мовлення молодших школярів (М.Л.Микитин), прийоми вироблення у дітей навичок україномовного етикету (Р.М. Миронюк), формування орфографічних норм української мови у молодших школярів (Р.І. Черновол-Ткаченко) тощо.

Натомість пошук шляхів оптимізації мовного виховання, перш за все формування нормативного українського мовлення учнів ще не був предметом спеціального дослідження вчених. Гостра необхідність розробок цієї лінгводидактичної проблеми у зв'язку з потребами сьогодення зумовили вибір теми нашого дослідження “Формування культури мовлення молодшихшколярів на уроках рідної мови”.

Об'єкт дослідження - процес формування культури мовлення молодших школярів.

Предмет дослідження - педагогічні умови формування культури мовлення молодших школярів на уроках рідної мови.

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність педагогічних умов формування культури мовлення молодших школярів на уроках рідної мови.

Гіпотеза дослідження - якщо під час оволодіння загальномовленнєвими вміннями та навичками впроваджувати науково обґрунтовану та методично доцільну педагогічну технологію формування культури мовлення, яка включає поетапність засвоєння основних комунікативних ознак мовленнєвої культури, раціональне використання адекватних методів, прийомів і засобів мовленнєвого розвитку, відповідну організацію навчально-мовленнєвої діяльності шляхом мовного забезпечення і побудови системи вправ, то це підвищить ефективність оволодіння молодшими школярами нормативним мовленням.

Відповідно до мети та гіпотези дослідження були поставлені такі завдання:

1. На основі аналізу психолого-педагогічної, лінгвістичної та навчально-методичної літератури, шкільних програм і підручників, практики сучасної початкової школи вивчити стан досліджуваної проблеми.

2. Розкрити зміст поняття "культура мовлення", з'ясувати психологічні, психолінгвістичні та лінгвістичні основи формування культури мовлення.

3. Обґрунтувати психолого-педагогічні передумови процесу формування мовленнєвої культури учнів початкових класів.

4. Визначити провідні принципи та критерії добору мовного матеріалу, згідно з якими розробити лінгводидактичну технологію формування культури мовлення молодших школярів.

5. Експериментально перевірити лінгводидактичну технологію формування культури мовлення молодших школярів.

6. Зробити висновки і запропонувати вчителям-практикам рекомендації щодо формування основних комунікативних ознак мовленнєвої культури.

Для вирішення поставлених завдань використані такі методи дослідження:

а) теоретичні - вивчення й аналіз психолого-педагогічної, лінгвістичної та навчально-методичної літератури з проблеми дослідження, прогнозування і моделювання навчально-мовленнєвої діяльності; синтез емпіричного матеріалу;

б) емпіричні - цілеспрямоване педагогічне спостереження та аналіз уроків української мови і читання; вивчення продуктів мовленнєвої діяльності учнів; анкетування, бесіди; узагальнення передового педагогічного досвіду; педагогічний експеримент (констатувальний і формувальний); методи математичної обробки експериментальних даних.

Використані методи забезпечили комплексне пізнання предмета дослідження, дали можливість кількісно та якісно проаналізувати експериментальні дані.

Дослідження здійснювалось у три етапи.

На першому етапі (2005-2006 рр.) відбувалося теоретичне вивчення і аналіз лінгвістичної, психолого-педагогічної та методичної літератури, наукових праць з проблеми започаткованого дослідження. Проводилась робота, спрямована на визначення і конкретизацію об'єкта, предмета і гіпотези дослідження, уточнювалися завдання і методика дослідно-експериментального навчання, здійснено констатувальний експеримент.

На другому етапі (2006-2007 рр.) теоретично обґрунтовано і перевірено на практиці компоненти (педагогічні умови) технології формування культури українського мовлення молодших школярів, проведено формувальний експеримент, під час якого перевірялася ефективність запропонованої технології формування мовленнєвої культури.

На третьому етапі (2007-2008 рр.) здійснювалось узагальнення й уточнення основних результатів дослідження, теоретичне осмислення експерименту.

Наукова новизна і теоретична значущість дослідження полягає у створенні науково обґрунтованої лінгводидактичної технології формування культури мовлення молодших школярів, визначенні психолого-педагогічних умов її реалізації, етапів і методів навчально-мовленнєвої діяльності щодо вироблення основних комунікативних ознак мовленнєвої культури.

Практичну значущість дослідження становлять визначені провідні принципи та критерії добору мовного матеріалу, дібрана система вправ для формування основних комунікативних ознак мовленнєвої культури.

Розроблений зміст лінгводидактичної технології може бути використаний учителями початкових класів у практиці навчально-мовленнєвої діяльності з вивчення української мови. Результати дослідження слугуватимуть поліпшенню професійної підготовки майбутніх учителів початкових класів, розробці навчально-методичних посібників для розвитку мовлення у молодших школярів.

Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних літературних джерел та додатків.

РОЗДІЛ І. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ЗАСАДИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

1.1 Психолого-педагогічне трактування сутності поняття «культура мовлення»

У всі часи у різних народів цінувалися люди з високою культурою, здатні відстоювати свою точку зору, говорити просто, логічно, доступно, лаконічно, але в той же час впевнено. Сьогодні вміння вести діалог, дискусію, презентацію, викликати певні емоції, бажання висловлюватися цінується високо і є необхідною якістю культурної сучасної особистості.

У нових соціально - економічних умовах розвитку державності зростає значення і вимоги до формування соціально - активної, культурної та духовно багатої особистості. Однією із основних умов цього процесу є набуття школярами умінь і навичок вільно і грамотно володіти рідною мовою. Не володіючи досконало багатством рідної мови, громадянин буде не спроможним розвинути свою думку, оформити діловий документ, грамотно і переконливо представити виробничі інтереси, а від цього будуть гальмуватись функції, що покладені на нього суспільством. Тому одним із найголовніших завдань школи, і педагогів зокрема, є навчити школярів змістовно, граматично правильно і стилістично вправно висловлювати свої думки. Саме з цих завдань визначаються шляхи подальшого вдосконалення роботи вчителя початкових класів.

Державна національна програма „Освіта" одним із пріоритетних напрямків перебудови школи вважає формування мовленнєвої культури в процесі оволодіння рідною (українською) мовою. Вчитель, щоденно спілкуючись з учнями, може формувати їхню мовну культуру та здійснювати мовне виховання.

Існує велика кількість дефініцій щодо визначення сутності поняття „культура мовлення". Відомі науковці, по-різному визначають цей термін. [100, с. 50]

Культура мовлення здавна була об'єктом багатьох досліджень російських та вітчизняних учених (Д.Розенталь, Г.Винокур, Л.Скворцов, Б.Головін, К.Горбачевич, М.Шанський, М.Васильєва, І.Білодід, Н.Бабич, О.Біляєв, М.Жовтобрюх, М.Ільяш, А.Коваль, С.Єрмоленко, П.Дудик та інші). Про це свідчать різноманітні визначення самого поняття залежно від того, що береться за основу. Наприклад, Б.Головін зазначає, що поняття мовленнєвої культури має два аспекти: сукупність і система комунікативних якостей мовлення і вчення про сукупність і систему комунікативних якостей мовлення. Пропонує під терміном “культура мовлення” розуміти рівень оволодіння системою якостей мовлення окремими носіями мови [22, 8]. Відомий російський мовознавець професор Г.Винокур запропонував ідею про розмежування двох рівнів володіння культурою мовлення: “правильність і вправність” [17,33]. Розвиваючи цей підхід, професор Л.Скворцов розуміє “володіння нормами усної і писемної літературної мови (правила вимови, наголошування, граматики, слововживання тощо), а також уміння використовувати виразні мовні засоби в різних умовах спілкування відповідно до мети і змісту висловлювання” [81, 119]. С.Єрмоленко зазначає, що “культура мовлення пов'язана, з одного боку, з правильністю мови…, а з другого - з мовною майстерністю, стилістичним чуттям слова, доречністю використання варіантних мовних форм” [31, 81]. М.Ільяш вважає, що культура мовлення - це 1) володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формі мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і мети комунікації; 2)упорядкована сукупність нормативних мовних засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови та мету спілкування; 3) самостійна лінгвістична дисципліна [37, 5-6].

Як зазначає Н.Бабич, поняття культура мовлення має теоретичний (достатньо висвітлений у ґрунтовних працях) і практичний аспект, який “не може бути вичерпаний ніколи, бо виявляє себе щоразу для кожного мовця неповторно, не може передбачити всі можливості ситуації функціонування індивідуального мовлення” [2, 28]. Таким чином, культура мовлення - це нормативність і доцільність викладу інформації, тобто філологічне і психолого-педагогічне обґрунтування використання граматичних структур відповідно до умов і вимог конкретної ситуації.

Культура мовлення - це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній).

Належна культура мовлення - це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної культури особистості. Одним із завдань культури мовлення є подолання мовних стереотипів: стереотипи мовлення - це стереотипи мислення.

Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій. Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства в цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення. Нормативність - це дотримання правил усного і писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо. Нормативність - це, так би мовити, "технічна" сторона мовлення, дотримання загальноприйнятих стандартів. Мова наша багата, їй властива розвинена синоніміка та варіантність на фонетичному, лексичному і граматичному рівнях. Наше завдання - розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови, співробітника, мовленнєвої ситуації.

Умій слухати себе та інших з погляду нормативності. Будь вдячний тому, хто виправляє твої мовленнєві помилки. Свої ж зауваження, поради та рекомендації іншим роби тактовно, делікатно.

Естетичність мовлення - це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцій мови. Оптимально дібраний темп і звучність мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних, різноманітність синтаксичних конструкцій, доречність цитати чи фразеологізму, прислів'я чи приказки, тропів чи фігур, взагалі нестандартність мовлення - усі ці та інші резерви мови засоби неструктурної естетики роблять мовлення естетично привабливим. І навпаки. Культура мовлення суспільства - це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина - тривожні симптоми духовного нездоров'я народу.

Експериментально доведено, що грубе слово як негативний подразник діє кілька секунд, але реакція на нього триває декілька годин і навіть днів. Як наслідок - порушення нервової та серцево-судинної діяльності людини, її хвороба, а іноді й смерть. Тому висока культура мовлення - це не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для народу.

Поліфункціональність мовлення - це забезпечення застосування мови в усіх перелічених аспектах, у кожній сфері спілкування. Коли ж людина поставлена через необхідністю вживати слова іншої мови, то є підстави говорити хіба що про культуру суржику. А саме в такій ситуації опиняються зараз мовці в технічній, виробничій, діловій та деяких інших сферах.

Культура мовлення несумісна з багатослів'ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослів'ям. Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні.

Плекання культури мовлення - обов'язок кожного. Для багатьох категорій мовців воно входить у професійні обов'язки. Це освітяни, працівники культури, державного апарату, засобів масової інформації, духовенство.

Рідне слово є важливим засобом виховання людини. Відомий український педагог В.Сухомлинський писав: “Мова - це віконця, через які дитина бачить світ”. Видатний учитель вважав, що мова є складовою духовної культури дитини та її культури мови зокрема: “Багата мова - багатий духовний світ, розвинуте почуття краси слова - висока моральна культура. Убогість слова - це убогість думки, а убогість думки веде до моральної, інтелектуальної, емоційної, естетичної товстошкірості” [89, 507].

Якби дитина, навчаючись говорити змалку, розвиваючи своє мовлення в дитячому садку, оволодіваючи мовою в школі, постійно чула правильну, літературно-нормативну вимову, просто відпала б проблема неграмотності (залишилися б лише поодинокі випадки індивідуальної низької грамотності).

Безперечно, дбання про високу культуру мовлення в школі є професійним обов'язком передовсім учителя початкових класів. Саме він повинен дати зразок змістовного, точного, виразного та емоційного, бездоганно грамотного мовлення.

З часу виникнення педагогіки як науки вимоги до вчительського мовлення неодноразово перебували в центрі уваги дослідників. Розробляючи теорію методів навчання, Я.Коменський приділяв особливу увагу словесним методам. Їх цінність він вбачав у тому, що вони активізують дитяче мислення й мовлення, підтримують увагу, сприяють успішному засвоєнню учнями зразків дій (читання, письмо, малювання тощо). Необхідною умовою реалізації всіх цих завдань є, на думку великого педагога, досконале вчительське мовлення. Саме на нього розраховував Я.Коменський, коли писав: “Нехай учитель змушує дітей наслідувати те, що він говорить, нехай він звертає увагу на те, як вони наслідують, і нехай того, хто помиляється, він відразу виправляє” [44, 126].

Творчий розвиток ідей видатного педагога минулого бачимо в численних працях К.Ушинського. Класифікуючи методи навчання, він зіставляв результативність використання вчителем бесіди й розповіді на уроці, віддаючи перевагу діалогові. При побудові запитань для бесіди вчений радить чітко продумувати їх зміст і логіку, ясно й зрозуміло формулювати. Педагог вважав, що бесіда має бути фронтальною.

К.Ушинським визначено основні вимоги до зв`язного викладу, а саме: усна розповідь вчителя повинна бути недовгою і обов`язково доступною для дитячого сприймання, а головна думка має легко визначатися учнями. Текст повідомлення, якщо він узятий з наукового джерела, повинен трансформуватися вчителем так, щоб учні відчували живе слово, а не “чужу фразу”[ 94, 213].

Отже, заслугою К.Ушинського є глибоке усвідомлення ним ролі вчительського мовлення в навчально-виховному процесі, визначення основних вимог до нього, а також розробка конкретних методичних рекомендацій щодо користування бесідою й розповіддю як основними словесними методами навчання молодших школярів. Знання, на думку видатного вченого, треба доводити до свідомості учня, а для цього необхідна жива мова вчителя, його вміння захопити, зацікавити, змусити розмірковувати. Мовлення вчителя, його ерудиція, вміння вчасно посилатися на яскравий переконливий факт, скористатися прислів`ям, приказкою, іноді вдалим жартом, а там, де потрібно, показати, як досліджуване мовне явище застосовується на практиці, навести приклади.

Професійне мовлення вчителя початкових класів перебувало в центрі уваги послідовників К.Ушинського - М.Бунакова, В.Вахтерова, В.Водовозова, Д.Тихомирова та ін., які поділяли погляди видатного педагога щодо необхідності досконало володіти навчальним діалогом. Заслуговує на увагу їхня спроба визначити основні якості вчительського мовлення, які узагальнено можна подати так: доступність, варіативність, ясність, простота, точність, логічність, емоційність.

Про якості вчительського мовлення свого часу говорив і Л.Толстой. Спираючись на власні педагогічні спостереження, найближче підійшовши до визначення стилістичної вправності, він справедливо відзначав: “Чим легше вчителю вчити, тим важче учням учитися. Чим важче вчителю, тим легше учням” [91, 341]. Вчений зазначає, що вчителеві необхідно суворо і вимогливо підходити до відбору лексичних засобів для повідомлення чи пояснення на уроці, уникати “незрозумілих слів,… знаходити слова простіші і доступніші”[ 91, 340].

Отже, аналіз поглядів видатних педагогів і методистів минулого дає підстави зробити висновки про те, що прогресивна наука завжди обстоювала думку про важливу соціальну значущість діяльності вчителя початкових класів і ставила високі вимоги до його підготовки - теоретичних знань та практичних умінь. На одному з перших місць було володіння професійним мовленням.

Поняття “вчительська мова” у вітчизняній науковій літературі вперше знаходимо в розвідці “Мова вчительська на Кам`янеччині” (1926 рік) В.Зборовця [34, 116].

У цей же час видатні педагоги (А.Макаренко, С.Шацький та ін.) здійснювали пошук шляхів удосконалення професійної майстерності вчителя, наголошували на необхідності високої культури його мовлення. Хоча вміння володіти усним словом не завжди виділялось як обов`язкове, все ж А.Макаренко наполегливо рекомендував особливо молодим учителям самовдосконалюватись у цьому напрямку. Він пропонував проводити етюдні роботи з метою оволодіння словесною майстерністю, культурою поведінки та спілкування з аудиторією. Адже без цих знань і вмінь “жоден вихователь не може бути хорошим вихователем, не може працювати, тому що … він не може розмовляти з дитиною, не знає, в яких випадках як треба говорити” [60, 152].

Надзвичайно великого значення надавав слову вчителя В.Сухомлинський: ”В руках вихователя слово - такий же могутній засіб, як музичний інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора” [88, 160]. Культура слова, за В.Сухомлинським, виховує емоційну культуру, яка впливає на загальну поведінку людини. Педагог прагнув того, щоб “це життєдайне джерело - багатство рідної мови - було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя”, домагався, щоб “діти відчували красу слова, дбали про його чистоту” [87, 202].

В.Сухомлинський закликає вчителів бути надзвичайно обережними, “щоб слово не стало батогом, який, торкаючись ніжного тіла, обпалює, залишаючи на все життя грубі рубці. Слово оберігає душу… тільки тоді, коли воно правдиве і йде від душі вихователя, коли воно позбавлене фальші, упередженості…”[ 86, 509].

Більшість рекомендацій стосовно вироблення цінних якостей вчительського мовлення не втратила свого значення і сьогодні.

Кожен учитель повинен володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови (без архаїзаторства, примітивізму, пуризму), постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання у зв'язку з глибшим вивченням загальнонародної мови, тенденцією до взаємозбагачення національних мов, вирівнюванням діалектів.

Готуючись до будь-якого уроку (а не лише до заняття з української мови та читання), треба не лише продумувати його зміст, порядок викладу, пояснення матеріалу, але - й це надзвичайно важливо - мовне оформлення: як, якими словами передати дітям потрібну навчальну інформацію.

Формуючи культуру мовлення учнів, педагог звертає їхню увагу на виразність, правильність, логічність мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами, бачити красу живого народного слова та водночас уникати помилок, пов'язаних з негативним впливом просторічної, діалектної лексики, жаргонізмів, суржику тощо. Учитель насамперед повинен дбати про чистоту мовлення. Розглянемо докладніше цей термін.

Комунікативна якість мовлення - його чистота - отримує визначення й може бути описана на базі співвідношення мовлення з літературною мовою та моральною стороною нашої свідомості. За визначенням Б.Головіна, чистим ми називаємо таке мовлення, в якому немає чужорідних літературній мові елементів (передусім слів і словосполучень) і немає елементів мови, що відмітаються моральними нормами [22, 166]. Українське суспільство зацікавлене в здійсненні широкої системи освітніх і виховних заходів, метою яких є розвиток загальної та мовленнєвої культури людини, зокрема викорінення з мови людей мовних засобів, які руйнують її чистоту.

Які ж це засоби? На думку Б.Головіна, це територіальні та соціальні діалектизми, варваризми, вульгаризми, слова-паразити, а також канцеляризми (при вживанні у нетипових для них стилях мови) [22, 167].

Нам би хотілося доповнити точку зору цього дослідника. Чистота мовлення виявляється, на наш погляд, у трьох аспектах:

1. В орфоепії - правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ, так званого акценту;

2. У слововживанні - відсутність позалітературних елементів: діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, макаронізмів, штампів, слів-паразитів;

3. В інтонаційному аспекті - відповідність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток.

Але одразу зауважимо, що, як слушно зазначає А.Коваль, боротьба за чистоту, за культуру мови не повинна зводитися до дистилювання її, до повної "стерилізації" [42, 21]. А такі спроби, на жаль, подекуди є. Побоюючись індивідуальних авторських особливостей, своєрідності авторської мови, деякі редактори намагаються "переганяти" її через "Український правопис" та українсько-російські і російсько-українські словники, вважаючи все, чого нема в названих книгах, відхиленням від літературної норми. Тому, не відмовляючись від боротьби із засміченням мови, ми повинні свідомо ставитись і до небезпеки "пуризму" - невмотивованої причепливості до окремих мовних явищ. "Пуризм" і справжня боротьба за чистоту і виразність мови несумісні. Боротьба за чистоту мови передбачає розвиток і вдосконалення мови на широкій народній основі. А "пуристи" борються насамперед проти всього незвичного для них, не вживаного ними, без урахування того, яке місце в загальнонародній мові це мовне явище посідає і яку роль воно відіграє в тому чи іншому художньому творі [42, 22].

У наш час найголовнішими недоліками мовлення учнів є використання жаргонізмів (зокрема молодіжного сленгу) та територіальних діалектизмів. Обидва явища мають яскраво виражений психологічний аспект. “Жаргон - суперечливе мовне явище. Він захоплює дітей своєю експресивністю, незвичайністю, несхожістю на унормоване мовлення. Багато спеціалістів розглядають жаргон як засіб самоутвердження дітей, своєрідну “дитячу хворобу”, яка охоплює кожне покоління й поступово зникає. Дехто бачить у жаргонах важку мовну хворобу, з якою слід наполегливо боротися” [25, 147].

Як указує О.Бєляєв, хоча виділення діалектної лексики для вчителя не є особливо важким, про що свідчить нечасте її використання без спеціального стилістичного мотивування, однак наявність її в мовленні учнів говорить про певні недоліки в роботі вчителя, спрямованої на підвищення культури мовлення [7, 43]. І основна прогалина в цьому пов'язана, очевидно, не стільки з тим, що школяр не відчуває недопустимості вживання того чи іншого слова, скільки в тому, що він не володіє основними знаннями про межі літературної мови, про місце, яке займають діалектизми в системі лексики. Тільки усвідомлення того, що мовлення, наповнене територіальними та соціальними елементами, є свідченням мовної неграмотності та низької загальної культури може стати важливим стимулом для роботи школярів над своїм мовленням.

При цьому у формуванні мовленнєвої культури школярів в умовах діалектного оточення доречною є проблема стосунків між учителями та учнями не як протилежних полюсів, а як взаємодоповнюючих елементів одного цілісного механізму в навчально-виховному процесі. Школярі не повинні бути об'єктом навчання й виховання. Такий підхід, як зазначає К.Климова, порушує принцип спільності їхньої праці. ”Важливим є принцип максимуму того, кого навчають. Під цим принципом ми розуміємо таку організацію навчально-виховного процесу, коли навчання органічно перетворюється на самонавчання, а виховання - на самовиховання” [39, 182]. Під час навчання відбувається внутрішня перебудова особистості, яка розвиває мотивацію до пізнання, коригує ставлення до себе й інших. Учень помічає помилки не тільки в чужому мовленні, а й у своєму, зокрема діалектизми та суржик, хоча це надзвичайно важко, бо мовленнєва прив'язаність - “рефлекс материнської говірки” (термін Т.Назарової) - дуже велика.

Висока культура мовлення немислима без дотримання так званого мовленнєвого етикету, що полягає в умінні уважно, з цікавістю слухати співрозмовників, нікого не перебиваючи, тактовно включатися в розмову, докладно та зрозуміло висловлюватися. Й у цьому знову найпершим взірцем є учитель. Саме він повинен своїм прикладом дати дітям уявлення про мовленнєвий етикет.

Слід наголосити на тому, що рівень мовленнєвої культури можна набагато підвищити за умови безперервного навчання. Бо справжній учитель - це завжди учень. Потрібно постійно збагачувати й оновлювати власні знання з предмета, вдосконалювати мовлення, підвищувати його культуру.

До вчителя здавна ставилися особливі вимоги, які сформулював ще, зокрема, український письменник і педагог О.Духнович:

“1. Той, хто бажає вчити, повинен мати справжнє покликання до цієї служби.

2. Повинен мати добрі і правильні знання й відомості з того предмета, який хоче викладати іншим.

3. Повинен мати чистий і непорочний норов і процвітати доброчесностями.

4. Повинен бути вже від природи лагідним, поважним, з благородним характером муж.

5. Повинен учнів своїх любити, їхню любов також до себе заслужити.

6. Від природи треба йому володіти легким, зрозумілим способом викладати.

7. Повинен мати потрібні засоби для навчання і наставляння.

8. Повинен добрий порядок поважати” [103, 371].

Додамо:

9. Повинен досконало володіти мовою, щоб навчити своїх вихованців говорити точно, логічно, чисто, доречно, виразно, гарно (багатою, різноманітною, але небагатослівною мовою, образно й емоційно).

Мовлення вчителя повинно відзначатися такими ознаками:

· виразність - змістова, інтонаційна (й експресивна), візуальна;

· правильність - орфоепічна, граматична, орфографічна, пунктуаційна;

· чистота - що не допускає ультрапуризму (словникового, стильового чи колоритного), штучності, фальшивого професіоналізму;

· лаконізм - при збереженні змістової вичерпності, різноманітності засобів для висвітлення теми.

Такий учитель виховає учнів, які усвідомлюватимуть, що людина, байдужа до власної мови, - “дикун”, і що культура людини - це і культура її мовлення, що культура спілкування - це не лише власне добре мовлення, а й уміння вислуховувати співбесідника, етика спілкування засобами мови, і що міміка, жести (в тому числі поза), інтонація мовлення - теж засоби комунікації, які часом володіють більшою силою впливу, ніж слово. І ще усвідомлюватимуть, що спеціаліст за освітою, який робить граматичні й стилістичні помилки, не може бути справжнім спеціалістом, бо що нечітко уявляєш, то нечітко і висловлюєш, а неясно висловлюєш, бо неясно мислиш. Мова - засіб набуття і передачі знань, умова життя нації.

Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.

1.1  ПСИХОЛОГО-ЛІНГВІСТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

Коли йдеться про гармонійне виховання особистості, насамперед мають на у вазі музичну освіту людини, вміння розумітися на мистецтві, знання іноземних мов, фізичний розвиток тощо. Та чи часто доводиться чути, що важко назвати людину досконалою без уміння вправно володіти рідною мовою? Але ж мова - це те що, виявляє саму сутність людини, і тому мовне виховання має бути першоелементом у цілісній системі розвитку особистості. ”Людина може володіти кількома мовами. Залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою” [1;12] - зазначав Б. Антоненко-Давидович, сам щиро закоханий в українське слово та глибоко переконаний в тому, що однією й тією ж мовою... можна і полову віяти, й святий вогонь викрешувати, усе залежить від того, як хто вміє володіти цим чарівним інструментом, що ним є мова. Людина повинна поціновувати таку ж відповідність змісту і форми в мовленні інших.

Виховувати мовленнєву культуру потрібно розпочинати з раннього дитинства, і чи не провідна роль у цьому належить найближчому оточенню дитини - сім'ї та вчителю початкової школи. Це середовище, в якому юній особистості передається виховний соціальний досвід народу, багатство духовної культури, національна ментальність.

Відомо, що до п'яти років дитина оволодіває 60% загального лексичного запасу, який забезпечує можливість спілкування, щоб потім розвиватись і вдосконалюватись під активним впливом соціальних факторів.

Вже у початковій школі мовленнєвий розвиток повинен спиратися на вивчення теорії, оскільки саме теорія дає систему базових лінгвістичних знань, без яких неможливе вільне і грамотне володіння як мовою, так і мовленням. Розвиток мовлення учнів не треба відокремлювати від вивчення теоретичних відомостей про мову. Він нерозривно пов'язаний з вивченням системи мови.

Знання теорії мови - ще не обов'язкова умова гарного мовлення, але знання системи мови, закономірностей функціонування її одиниць розвиває мовлення учнів, вдосконалює його. З іншого боку, усвідомлення ролі мовних засобів для розвитку мовлення є стимулом до освоєння теоретичних відомостей, мотивує вивчення мовної системи.

Щоб сформувати мовну особистість необхідно враховувати дані психології. Сучасному вчителю без подібних знань неможливо обійтися на уроках. Практика ж показує, що досить часто вчителі нехтують саме цим компонентом. Але ж спілкування - не проста передача інформації однієї особи іншій. Спілкування - це необхідна умова розвитку людини в суспільстві.

Сучасна шкільна методика навчання учнів мовлення виходить з теорії мовленнєвої діяльності, концептуальні положення якої розроблені видатними вченими Л.С.Виготським, О.М.Лєонтьєвим, О.Р.Лурією, М.І.Жинкіним та ін. Ці ідеї практично були реалізовані в працях Т.А.Ладиженської, М.Р.Львова, В.І. Капинос, Н.А.Іпполітової.

Л.С.Виготський висунув такі ідеї: мовленнєва діяльність - це знакова діяльність; мовний розвиток - процес, пов'язаний із психічним розвитком, розвитком практичної діяльності, соціальних форм поводження; розвиток знакового позначення в мовленнєвій діяльності є розвитком узагальнення за допомогою мовного знаках[19; 26].

Послідовник Л.С.Виготського О.М.Лєонтьєв, розглядаючи структуру спілкування як діяльність, виділяє такі його риси: інтернаціональність (наявність специфічної мети, специфічного мотиву); результативність, тобто ступінь збігу досягнутого результату з накресленою метою, обов'язковий соціальний контроль за процесом спілкування і його результатами [55; 95].

На основі теорії діяльності О.М.Лєонтьєва розвивається теорія поетапного формування розумових дій П.Я.Гальперина. Вона дозволяє зробити висновок про те , що навчання мови має розглядатися як навчання різних видів мовленнєвої діяльності.

У формуванні комунікативно - мовленнєвих умінь учнів можна виділити кілька етапів:

- попереднє ознайомлення з метою дії, створення необхідної мотивації;

- складання схеми передбачуваних дій;

- виконання дій у матеріальному чи матеріалізованому вигляді;

- формування дії як зовнішньо-мовленнєвої ;

- виконання дій подумки.[20; 236-277].

Ученими ( Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, І.А.Зимня) розроблені основні положення особистісно-діяльнісного підходу до навчання. „Згідно з особистісно-діяльнісним підходом у центрі навчання перебуває сам школяр, його мотиви, цілі, його неповторна психологічна індивідуальність, тобто учень як особистість. Вчитель в контексті такого підходу визначає навчальну мету уроку й організовує, спрямовує і корегує весь навчальний процес, виходячи з інтересів учня, рівня його знань і умінь”[33; 63].

Розглядаючи спілкування як організацію і керування навчальною діяльністю учнів, прихильники особистісно-діяльнісного підходу орієнтують процес навчання на вирішення школярами дослідницьких, комунікативних, пізнавальних завдань, а це вимагає визначення таких видів мовних робіт, що спрямовані на розвиток творчих здібностей учнів.

Щоб створити методику, яка б сприяла розвитку культури мовлення учнів, необхідно спиратися на моделі формування мовлення (О.Р.Лурія, О.М.Леонтьєв, І.А.Зимня), що мають деякі загальні риси: допускають наявність проміжної фази розгортання створеної раніше програми висловлення; розглядають ступені, відбивають механізми породження висловлення.

Мовлення може бути успішним, якщо воно спрямоване на досягнення визначених цілей. Основна умова породження мовлення - мотив, ”потреба виразити в мовному висловленні який-небудь зміст”[56;117].

Таким чином , розвиток мовлення, формування комунікативної компетенції необхідні для вміння контролювати правильність і доцільність своїх висловлювань, а також для вільного володіння мовою. А це в свою чергу, допомагає особистісному розвитку учня.

Психологічну основу комунікативно-мовленнєвих умінь складає теорія діяльності, тобто мовлення організоване з точки зору психології подібно до інших видів діяльності.

Мовленнєва діяльність характеризується мотивованістю, цілеспрямованістю, ситуативністю і складається з чотирьох фаз: орієнтування в ситуації спілкування, планування, реалізації задуму за допомогою експресивних засобів мови, контролю.

Ефективність мовленнєвого розвитку дітей значною мірою залежить від урахування даних сучасної психології і психолінгвістики, які повинен знати сьогодні вчитель.

Отже, формування вчителем культури мовлення учнів неможливе без певних знань з психології і вміння їх застосовувати на практиці. Бо формування культури мовлення нерозривно пов'язане з формуванням в учнів уміння мислити.

Мовленнєва майстерність талановитого мовця може почати виявлятися уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі опанування мови. Засвоюючи норми учень вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності, бо неграмотне мовлення не може бути стилістично виразним. Високий рівень культури мовлення досягається учнями при засвоєнні основних норм (орфоепічних, лексичних, граматичних ) літературної мови.

Орфоепія - наука про правильну вимову - мала б посідати чільне місце в шкільній освіті. Навчання правильної вимови необхідне такою ж мірою, як і навчання орфографії і пунктуації, тобто писемної мови. Зауважимо, що - говорить людина більше, ніж пише. Уміння говорити правильно, „красиво” - це не тільки естетичний фактор у вербальному спілкуванні. Відхилення від орфоепічних норм перешкоджає чіткому взаєморозумінню, переключає увагу слухачів зі змісту на фонетичні особливості , тоді як звичайно фонетичний бік мовлення перебуває у сфері підсвідомості носіїв мови.

Розгляд питання про формування в учнів орфоепічних навичок викликає необхідність розкриття самого поняття „орфоепічна навичка”, її психологічної породи.

Сам термін „орфоепічна навичка”, введений Р.І.Аванесовим ще в 50-х рр. ХХ ст., частіше вживається в методичній літературі. У працях із психології на місці терміна „орфоепічна навичка” переважно вживається „вимовна навичка” без належної її диференціації. Відсутність чіткого розрізнення понять ”вимовна навичка” і „орфоепічна навичка” ґрунтується на спільній артикуляційно-слуховій основі цих двох видів навичок. Однак між вимовними та орфоепічними навичками не завжди існує повна відповідність.

Відхилення від орфоепічних норм, які існують у певному мовному середовищі, відповідно впливають і на формування вимовних навичок. А тому ступінь взаємної відповідності між вимовними та орфоепічними навичками в кожному конкретному випадку залежить від характеру мовного оточення, носія мови.

Розглядаючи орфоепічні навички в системі інших мовленнєвих навичок, психологи вказують на їхній неоднорідний характер. Орфоепічна навичка, на думку П.О.Шеварьова, за своєю природою формування є розумовою навичкою. Цим вона також наближається до орфографічної навички.

Формування вимовних навичок у дитини здійснюється в процесі наслідування і проходить кілька етапів. У ранньому віці в результаті послідовного засвоєння комплексів рухів таких органів мовного апарату, як голосові зв'язки, язик, нижня щелепа, губи та піднебіння, у дітей розпочинає формуватися звуковимова. Усі ці компоненти рухів координуються зі слуховими враженнями та уявленнями. Поступово між окремими слуховими уявленнями про звуки мовлення і відповідними артикуляційними рухами встановлюються тісні взаємозв'язки.

При цьому слід пам'ятати, що формуючись у процесі наслідування, вимовні навички дітей раннього віку ґрунтуються на неусвідомленій основі. Вони підпорядковані процесу безпосереднього пізнання речей і явищ навколишнього світу. Своєрідність засвоєння мовних явищ неграмотними дітьми, - відзначає С.Ф.Жуйков, - полягає в тому, що „Предметом усвідомлення виявляються позначувані мовними одиницями (реченнями, словами) предмети, явища дійсності; формальний же бік мовних одиниць (звуко-буквений склад, структура, інтонація і ін.) усвідомлюється не чітко (не виділяється як особливий предмет усвідомлення)”[33;154].

На це ж вказує і О.М. Гвоздєв, який твердить, що раннє розуміння дитиною слів базується не на фонемному звучанні, а на загальному сприйнятті ритміко-мелодійної структури слова чи фрази. На наступних стадіях оволодіння мовленням в процесі наслідування дитина засвоює вимовні особливості і фонетичну систему літературної мови (чи діалекту) тих носіїв мовлення, з якими вона повсякденно спілкується.

Позитивні фактори навколишнього мовного середовища, зокрема, такі суспільні форми мовного впливу, як телебачення, радіо, кіно у дошкільному та молодшому шкільному віці відіграють хоча й важливу, але все ж не першорядну роль. Слухаючи передачі по радіо та дивлячись по телебаченню, переглядаючи телефільми, дитина передусім фіксує свою увагу на змісті почутого й побаченого, не затримуючи її на звуковій (формальній) стороні мовлення. Тому тільки відповідна орієнтація з боку дорослих - батьків, учителів - на правильне чи неправильне звучання певного слова чи звука може загострити її мовно-слухову увагу.

Прийшовши до школи, дитина повністю володіє сформованими вимовними навичками, які виявляються у вимовлянні окремих звуків (голосних та приголосних), їхніх сполучень, окремих граматичних форм, у способах наголошування слів. Сформовані у процесі неусвідомленого наслідування, вимовні навички дошкільників не завжди відображають орфоепічні норми даної мови. Крім того, як свідчать дані дослідників дитячого мовлення, у значної кількості дітей виявляються недоліки вимови навіть у віці 6-7 років.

Тому з початком шкільного навчання виникає необхідність приводити вимовні навички окремих дітей у відповідність з орфоепічними нормами. У зв'язку з цим важливо брати до уваги твердження І.П. Павлова, який писав, що створені раніше зв'язки між окремими аналізаторами не руйнуються, не знищуються, а тільки гальмуючись, поступово пригасають. Замість них налагоджуються нові тимчасові зв'язки. Дане твердження свідчить про тривалість такої перебудови.

Складність перебудови тимчасових нервових зв'язків у мовній діяльності, що полягає в боротьбі раніше створених слухових уявлень від власного мовлення і слухових відчуттів, залежить від мовлення середовища, що О.М.Гвоздєв помітив навіть у дошкільному віці. Цілком зрозуміло, що подібна боротьба між слуховими враженнями та власними мовноруховими відчуттями відбувається також в учнів, які вперше в житті знайомляться з певною орфоепічною нормою в школі та починають її засвоювати. Через те, що такий процес завжди пов'язаний з необхідністю переучування, тобто перебудовою раніше налагоджених тимчасових зв'язків, можна робити висновок про те, яку важливу роль для учнів відіграє стійке мовне середовище. Саме завдяки йому зміцнюються нові зв'язки. Перед учителем стоїть завдання - створити максимальну кількість мовних ситуацій і, насамперед спеціально дібрати вправи для закріплення цих зв'язків і подолання явищ інтерференції (змішування умінь і навичок сформованих, наприклад, літературною мовою і діалектом). Ці явища, за даними психологічних досліджень, активно виявляються на етапі формування нових навичок.

У системі вивчення мови значення орфоепічних навичок для усного мовлення можна прирівняти до значення орфографічних навичок для писемного мовлення. І ті і інші служать засобом здійснення комунікативних функцій в двох його формах - усній і писемній. Та відсутність системного підходу до роботи над вимовою, справедливо вважає О.О.Леонтьєв, є причиною того, що орфоепічні дії досить рідко виступають метою особливої навчальної діяльності, знання і навички учнів з орфоепії ще не стали предметом актуального усвідомлення і свідомого контролю [55; 165].

Оволодіння правильним усним мовленням - процес, який складається з активних дій дитини: фізичних рухів мовних органів та інтелектуально-емоційних зусиль. Із багатьох дій, які учень виконує на уроці в процесі мовного спілкування з учителем та товаришами по навчанню, виділяються ті, без яких орфоепічні навички сформувати неможливо:

1) активна вимова і слухання мовних одиниць (робота органів мовлення, напруження слухових органів );

2) розуміння мовних одиниць: співвідношення комплексів звуків (морфем, слів, речень) із позамовною реальністю; постійне зіставлення власної вимови із зразком орфоепічно правильного мовлення;

3) запам'ятовування (робота пам'яті).

Наведені компоненти процесу формування в учнів орфоепічних навичок свідчать, що, крім механічних дій, які ґрунтуються на наслідуванні, для цього процесу обов'язковими є і розумові операції.

Метою орфоепічної роботи на уроках української мови в початкових класах є свідоме засвоєння учнями основних орфоепічних норм та практичне володіння ними в мовній практиці. Орфоепічні норми об'єднують правила вимови звуків, (голосних та приголосних), окремих звукосполучень та граматичних форм. У програмному матеріалі початкового курсу рідної мови закладено багато можливостей для засвоєння учнями орфоепічних норм. Найбільше таких можливостей виявляється у вивченні фонетики, орфографії та морфології, зокрема у розділах програми „Звуки і букви”, „Будова слова”.

Відхилення від орфоепічно правильної вимови, що трапляються в мовленні молодших школярів, найчастіше пояснюються такими причинами: 1) діалектним оточенням; 2) впливом спорідненої мови ([д o ч к а], [й a б л о к о]); 3)орфографічним (побуквенним) читанням слів ([д з в' і н o к], [с е л o], [д и? в и т' с' а], замість [дз в' і н o к], [с е л o], [д u в и ц': а]); 4) анатомо-фізіологічними вадами мовного апарату.

Отже, користуючись відповідними методичними прийомами, добираючи для цього систему різноманітних тренувальних вправ, вчитель має працювати не тільки над ознайомленням учнів з основними правилами літературної вимови, а й над подоланням окремих вимовних вад, які вже склалися в мовленні дітей у дошкільному віці.

Українська мова відзначається великим лексичним багатством. Боротьба за мовну культуру - це боротьба проти лексичних помилок у мовленні. Вони бувають тоді, коли мовець не розуміє значення слова, не вміє дібрати потрібне слово для того, щоб точно і виразно висловити думку. Звідси різні групи лексичних хиб у мовленні.

Для формування культури українського мовлення школярів важливе значення має лексичне багатство мови.

Збагачення словника учня - одне з головних завдань навчання мови, умова успішного розвитку мовлення і засвоєння знань та умінь з мови. На уроках української мови, читання й інших предметів реалізується складна система збагачення й активізації нових слів - як спеціальних так і загальновживаних. Ця система, зазвичай, називається словниковою роботою і розглядається як складова частина системи розвитку мовлення учнів. Цілеспрямованими матеріалами та завданнями з лексики насичені майже всі вправи з української мови: на синоніми, антоніми, омоніми, на вживання слів в окремих комунікативних ситуаціях . Лексична робота проводиться переважно практично[67; 56].

Серед лексичних помилок і недоліків найпоширеніші ті, що стосуються:

1) тавтологічно невиправданого повторення тих самих або однокореневих слів, яке є виявом слабкої вимогливості до вибору слова, мовленнєвої неуважності: „зробити роботу”, „ потрібно краще працювати, щоб покращити наше життя” (зам. потрібно краще працювати , щоб поліпшити наше життя), „осінній день осені” ( зам. осінній день ) , „святкове свято” (зам. свято);

2) багатослів'я, вживання зайвих слів (плеоназм): „кожна хвилина часу”, „вперше знайомитися”, „у лютому місяці”, „довга тривала подорож”, „вільна вакансія”. Особливо багатим на зайві слова мовлення буває у повсякденному спілкуванні учнів: „хто мені скаже?”, „які частини мови у нас є змінними?”, „про що це нам свідчить?”. Безумовно не слід часто вживати ,притім без потреби, слова „ ну”, „значить” , „також” , „так сказати”, „га” , „ага” , „як це”, що не мають ніякого смислового навантаження;

3) вживання слів у невластивому для контексту значенні: „відбиття (зам. зображення) життя”, „грати значення” (зам. роль);

4) порушення лексичної сполучуваності слів: „день відчинених (зам. відкритих) дверей”, „мова йдеться” (зам. мова йде або просто - йдеться);

5) вживання лексичних, діалектизмів. Їх - залежно від особливостей місцевої говірки - може бути більше або менше, і за своїм характером вони, звичайно, різні. Діалектизми переважають насамперед у побутовій лексиці - назвах страв, одягу, взуття тощо. Наприклад: мешти (туфлі), гладунець (глечик), нафти (гас).

Як свідчать спостереження, значна частина лексичних помилок учнів зумовлюється невиправданим повторенням тих самих або однокореневих слів (тавтологія), а також зайвих слів (плеоназм);