Наступність розвитку зв’язного мовлення молодших школярів у мовленнєво-ігровій діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАСТУПНІСТЬ РОЗВИТКУ ЗВ'ЯЗНОГО МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ У МОВЛЕННЄВО-ІГРОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ МОВЛЕННЄВОГО РОЗВИТКУ УЧНІВ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ ЗАСОБОМ НАВЧАЛЬНО-ІГРОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ТЕОРІЇ І ПРАКТИЦІ НАВЧАННЯ

1.1 Психолого-педагогічні та лінгвістичні особливості мовленнєвого розвитку учнів

1.2 Розвиток мовлення молодших школярів засобом навчально-ігрової діяльності

1.3 Специфіка і структура гри в процесі навчання

1.4 Місце і роль гри в системі навчання української мови

Висновки до 1 розділу

РОЗДІЛ 2. ГРА ЯК ЗАСІБ ОРГАНІЗАЦІЇ КОМУНІКАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

2.1 Різновиди ігор та їх практичне впровадження у навчальну діяльність

2.2 Типологія навчально-ігрових вправ і завдань

2.3 Аналіз результатів педагогічного експерименту

Висновки до 2 розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність обраного напряму дослідження зумовлена сучасними вимогами до мовної освіти, пошуками ефективних методів і прийомів актуалізації опорних знань з мови, умінь і навичок, потрібних для подальшого сприймання лінгвістичного матеріалу.

Відомо, що основна мета навчання рідної мови полягає у формуванні особистості, яка володіє вміннями і навичками вільно користуватись мовними засобами. Навчання рідної мови відбувається в рамках особистісно-орієнтованого підходу, який враховує рівень мовного розвитку та мовні здібності, індивідуальні особливості кожної дитини і стимулює творчі прояви особистості. Зважаючи на вікові особливості дітей молодшого шкільного віку, де переважають ігрові інтереси, довільна поведінка, наочно-образний характер мислення, практичне ставлення до розв'язування завдань, доцільно в поурочній роботі з кожного предмета застосовувати елементи гри в поєднанні з бесідою, елементами самостійної роботи, спостереженнями.

Гра як феноменальне людське явище найбільш детально розглядається в таких галузях знання, як психологія і філософія. У педагогіці і методиці викладання більше уваги приділяється іграм дошкільників (Н. А. Короткова, Н. Я. Михайленко, А. І. Сорокіна, Н. Р. Ейгес тощо) і молодших школярів (Ф. К. Блехер, А. С. Ібрагімова, Н. М. Конишева, М. Т. Саліхова та ін.) Це пов'язано з тим, що педагоги розглядають гру як важливий метод навчання дітей саме дошкільного та молодшого шкільного віку. Ряд спеціальних досліджень з ігрової діяльності дошкільнят здійснили видатні педагоги нашого часу (П. П. Блонський, Л. С. Виготський, С. Л. Рубінштейн, Д. Б. Ельконін та ін.) Аспекти ігрової діяльності в загальноосвітній школі розглядалися С.В. Арутюняном, О.С. Газмановим, В.М. Григор'євим, О.А. Дьячковою, Ф.І. Фрадкіним, Г.П. Щедровицьким та ін.

У перебудовний період відбувся різкий стрибок інтересу до навчальної гри (В. В. Петрусінский, П. І. Підкасистий, Ж. С. Хайдаров, С. А. Шмаков, М. В. Кларін, А. С. Прутченков та ін). У сучасній школі виникає нагальна потреба у розширенні методичного потенціалу в цілому, і в активних формах навчання зокрема. До таких активних форм навчання, недостатньо освітленим в методиці викладання початкової школи, відносяться ігрові технології.

Ігрові технології є однією з унікальних форм навчання, яка дозволяє зробити цікавими і захоплюючими не тільки роботу учнів на творчо-пошуковому рівні, але й буденні кроки з вивчення російської мови. Цікавість умовного світу гри робить позитивно емоційно забарвленої монотонну діяльність із запам'ятовування, повторення, закріплення чи засвоєння інформації, а емоційність ігрового дійства активізує всі психічні процеси і функції дитини. Іншою позитивною стороною гри є те, що вона сприяє використанню знань у новій ситуації, таким чином засвоюваний учнями матеріал проходить через своєрідну практику, вносить різноманітність і інтерес у навчальний процес.

Значення гри неможливо вичерпати й оцінити розважально-реактивними можливостями. У тому і є її феномен, що, будучи розвагою, відпочинком, вона здатна перерости в навчання, у творчість, у терапію, у модель типу людських відносин і проявів у праці.

Гру як метод навчання, передачі досвіду старших поколінь молодшим люди використовували з давніх-давен. Широке застосування гра знаходить у народній педагогіці, у дошкільних і позашкільних установах. У сучасній школі, що робить ставку на активізацію та інтенсифікацію навчального процесу, ігрова діяльність використовується в таких випадках:

- як самостійні елементи в технології для засвоєння поняття, теми та навіть розділу навчального предмета;

- як елемент більш загальної технології;

- як урок або його частини (введення, контроль);

- як технологія позакласної роботи.

Поняття “ігрові педагогічні технології” включає досить велику групу методів і прийомів організації педагогічного процесу у формі різних педагогічних ігор. На відміну від ігор взагалі, педагогічна гра має істотну ознаку -- чітко поставлену мету навчання й відповідні їй педагогічні результати, які можуть бути обґрунтовані, виділені в явному вигляді й характеризуються навчально-пізнавальною спрямованістю. Ігрова форма занять створюється на уроках за допомогою ігрових прийомів і ситуацій, що виступають як засіб спонукання, стимулювання до навчальної діяльності.

Реалізація ігрових прийомів і ситуацій при визначеній формі занять відбувається за такими основними напрямами:

- дидактична мета ставиться перед учнями у формі ігрового завдання;

- навчальна діяльність підкоряється правилам гри;

- навчальний матеріал використовується в якості її засобу;

- у навчальну діяльність уводиться елемент змагання, що переводить дидактичне завдання в ігрове;

- успішне виконання дидактичного завдання пов'язується з ігровим результатом.

Мова є одним з найважливіших предметів у системі навчально-виховного процесу. Її особливе місце серед інших предметів визначається тим, що саме від знань, умінь, навичок з мови залежать успіхи школярів в оволодінні знаннями з усіх інших предметів, зростання їх загального культурного рівня. Мова є однією з найважливіших ознак і чинників освіченої, національно свідомої людини. Вона є найсильнішою зброєю в руках вдумливого педагога, а інколи і ефективний засіб впливу на учнів. Неможливо сформувати духовно багату, соціально активну особистість без оволодіння мовою як засобом спілкування, мислення і пізнання.

Зацікавити школярів мовою як предметом навчання можна передусім шляхом уникнення одноманітності, шаблону і схематизму в роботі над словом, позбавлення учнів необхідності нудно зубрити визначення і правила. Чітке і доказове опрацювання мовних явищ та варіювання форм, методів і прийомів навчання, адекватних виучуваним фактам, є тими чинниками, які збуджують пізнавальний інтерес і стимулюють самостійне мислення школярів. У зв'язку з цим має бути належно оцінена роль і місце у навчальному процесі цікавих мовних матеріалів.

„Цікаві матеріали з мови - це дидактичні матеріали, що сприяють цікавості навчання", а „цікавість навчання - це фактор підвищення інтересу до занять з мови" [58, с. 11]. „Цікавість - це використання під час навчання різноманітних методичних прийомів і дидактичних засобів, щоб привернути увагу учнів, збудити у них інтерес до предмета, викликати прагнення до здобуття знань" [70, с. 9].

Загальновизнаною вже стала думка, що по-справжньому організувати роботу над розвитком мовлення може вчитель, який добре знає найновіші дані лінгвістики, психології, психолінгвістики про природу живого мовного спілкування. Тому багато досвідчених педагогів висувають завдання навчити дітей цілком вільно володіти усним і писемним мовленням, зв'язно висловлювати свої думки, готувати невеликі усні виступи, повідомлення, говорити чітко, виразно і жваво. Таким чином, поняття розвитку зв'язного мовлення значно розширюється. Вчителі зрозуміли, що розвивати мовлення дітей лише на уроках, спеціально призначених до цього - недостатньо. Звідси відсутність комунікативної культури, обмеженість словникового запасу, невміння чітко висловлюватися в позаурочний час. Тому необхідно на кожному уроці при вивченні будь-якої теми розвивати в учнів уміння спілкуватися, тобто комунікативні уміння, оскільки саме вони є запорукою успішного формування соціально активної особистості.

Навчання української мови в загальноосвітній школі має забезпечити реалізацію практичних, освітніх, розвивальних і виховних цілей.

У школярів молодшого шкільного віку переважають ігрові інтереси, довільна поведінка, наочно-образне мислення, практичне ставлення до розв'язування завдань. Зважаючи на все це, доцільно у роботі з ними на уроках української та англійської мов систематично застосовувати елементи гри у поєднанні з бесідою, елементами самостійної роботи.

Гра, як відомо, є провідною формою діяльності дитини в дошкільному віці, а в молодшому шкільному віці пріоритетною стає навчальна форма. Не секрет, що чимало видатних педагогів справедливо звертали увагу на ефективність використання ігор у процесі навчання. І це зрозуміло. В іграх особливо повно і часом несподівано виявляються здібності не тільки дитини, а й дорослої людини.

Щоб оцінити значення і місце цікавих завдань та ігрових форм роботи, потрібно насамперед наголосити, що використання їх ставить за мету не розважати, а навчати школярів, збагачувати їх знаннями в обстановці розкутості, задоволення і радості. „Зміст ніде не повинен приноситись у жертву цікавості" [54, с. 17]. Цікаві мовні матеріали не повинні знижувати рівень навчальної роботи, а, навпаки, нести мовознавчу інформацію, над якою учні із задоволенням або й захопленням працюють і яку легко, невимушено засвоюють.

У процесі добору таких матеріалів учитель, крім цікавості, враховує всі загальнодидактичиі й методичні принципи навчання, зокрема науковість і доступність знань. Для цікавих завдань і лінгвістичних ігор добираються науково обґрунтовані мовні факти, які відповідають рівню підготовленості школярів і захоплюють їх. Цікаві завдання і мовні ігри -- це, по суті, вправи, спрямовані на засвоєння й осмислення знань у жвавій, приємній атмосфері. Робота над ними викликає інтерес, збудження, а опора на емоційність сприяє кращому засвоєнню і запам'ятовуванню відомостей з мови. У кожному разі цікаві мовні матеріали передбачають досягнення дидактичної мети - розширення і зміцнення мовних знань, збагачення словникового запасу школярів й удосконалення їхнього мовлення.

Роль гри та її доцільність у навчальному процесі стали предметом дослідження багатьох провідних учених. Зокрема, Н.Я.Грипас, Н.А Москаленко, В.О.Сухомлинського, К.Д., Ушинського, Б.Д.Ельконіна та інших [21; 49; 82; 87,92].

Особливої уваги заслуговує діяльність і педагогічна спадщина А.С.Макаренка, який писав: „Є ще один важливий метод - гра... Треба насамперед сказати, що між грою і роботою немає такої великої різниці, як дехто думає... У кожній хорошій грі є насамперед робоче зусилля та зусилля думки... Дехто гадає, що робота відрізняється від гри тим, що в роботі є відповідальність, а в грі її немає. Це неправильно: у грі є така сама велика відповідальність, як і в роботі, - звичайно, у грі хорошій, правильній..." [60, с. 367].

Сам А.С.Макаренко - яскравий взірець ігрової позиції педагога. Він на багатьох прикладах довів, що в житті дитячого колективу серйозна, відповідальна й ділова гра має посідати важливе місце. І педагоги зобов'язані вміти грати, підкреслював Антон Семенович. Така позиція забезпечувала особливий ігровий стиль усього колективу, робила життя його вихованців красивим. „У дитячому віці гра -- це норма, і дитина повинна завжди гратися, навіть коли робить серйозну справу.

Урок має бути насичений такими вправами й іграми, які б дали змогу чергувати види діяльності учнів. Організм дитини потребує рухів, тому загальмованій під час уроку руховій енергії дітей необхідно дати вихід. Ігри на уроках мови, підпорядковані загальному навчальному завданню, допомагають розрядити обстановку на уроці, стимулюючи розумову активність учнів.

Щоб зробити урок більш успішним і продуктивним, треба підходити до нього з урахуванням індивідуальних особливостей дитини. З цього приводу В.О.Сухомлинський неодноразово висловлював думку про те, що кожна дитина по-своєму талановита. Тільки вона цього не знає, і не кожний учитель це знає. Тому в дитинстві необхідно розкривати „родзинку". Необхідно знайти вид роботи, в якій вона була б корифеєм, створювати навколо неї певне середовище і, спираючись на позитивне, розвивати особистість дитини.

Таким видом роботи, на думку багатьох вчених, відомих педагогів є гра, яку можна і треба застосовувати на уроках рідної чи іноземної мов як під час вивчення нової теми, так і під час закріплення й перевірки знань молодших школярів, адже вона не тільки допомагає учням розвивати мовлення, вивчити нову лексику, мовні конструкції, а й допомагає подолати несміливість, повірити в себе, у свої сили, зблизитись з колективом.

Місце і роль ігрової технології в навчальному процесі, сполучення елементів гри та навчання багато в чому залежать від розуміння вчителем функцій педагогічних ігор. Гра - це школа професійного та сімейного життя, школа людських відносин. Але від звичайної школи вона відрізняється тим, що людина, навчаючись у ході гри, і не підозрює про те, що чомусь учиться. У звичайній школі неважко вказати джерело знань. Це вчитель - особа навчальна. Процес навчання може вестися у формі монологу (учитель пояснює, учень слухає) і у формі діалогу (або учень ставить запитання вчителеві, якщо він чогось не зрозумів й у стані своє розуміння зафіксувати, або вчитель опитує учнів з метою контролю). У грі немає джерела знань, що пізнається легко, немає учнів. Процес навчання розвивається мовою дій, учаться й учать усі учасники гри в результаті активних контактів один з одним. Ігрове навчання ненав'язливе. Гра здебільшого добровільна й бажана.

Отже, обрана тема надзвичайно важлива для глибокого її вивчення та практичного застосування в початковій школі. Її актуальність на сучасному етапі навчання мови є очевидною, а особливо з урахуванням нових напрямів у системі освіти, що дають простір для новаторства і впровадження в життя власних неординарних ідей та рішень. І саме гра, як найменш обтяжена умовностями та різного роду обмеженнями форма, найбільш сприятлива для застосування її в молодших класах, оскільки саме тут існують необмежені можливості для реалізації творчого потенціалу як вчителя, так і учнів.

Мета роботи - описати методику створення ігрових ситуацій на уроках рідної мови в початкових класах, описати мовні ігри та їх роль у формуванні та розвитку мовлення молодших школярів.

Гіпотеза роботи. Можливості учнів у підвищенні їхньої мовленнєвої компетенції потребують постійної систематичної роботи при вивченні будь-якої мовознавчої теми. Цьому значною мірою сприяють ігрові види роботи. Якщо проводити систематичну роботу з розвитку мовлення молодших школярів, впроваджуючи при цьому ігрове навчання, то краще засвоюється виучуваний матеріал, а засвоєні знання переходять у стійкі уміння та навички.

Для реалізації поставленої мети необхідно розв'язати логічно взаємопов'язані завдання:

1. Проаналізувати навчально-методичну та психолого-педагогічну літературу з обраної теми.

2. Обґрунтувати роль гри на уроках рідної мови в початкових класах.

3. Розглянути роль гри як засобу удосконалення мовленнєвих умінь молодших школярів.

3. Зазначити позитивні та негативні сторони подібної форми навчання.

4. Описати різновиди мовних ігор та методику їх використання у навчальному процесі.

5. Зробити конкретні висновки щодо доцільності використання гри на уроках української мови в початкових класах.

Об'єктом дослідження є процес навчання української мови учнів початкових класів у навчально-ігровій діяльності.

Предмет дослідження - зміст, методи, прийоми і форми розвитку усного і писемного мовлення учнів у навчально-ігровій діяльності.

Для реалізації поставленої мети і завдань використано такі методи наукового дослідження:

а) теоретичні: теоретичний аналіз лінгвістичної, психологічної, психолінгвістичної, методичної літератури, програм, підручників для окреслення проблематики дослідження і створення теоретичної моделі формування мовленнєвих умінь учнів початкових класів у навчально-ігровій діяльності; теоретичне осмислення наукових концепцій з питань досліджуваної проблеми та узагальнення педагогічного досвіду вчителів;

б) емпіричні: спостереження за доцільністю впровадження комунікативно-ігрового навчання на уроках рідної мови, діагностування рівня сформованості мовно-граматичних і мовленнєвих знань і вмінь; педагогічний експеримент; методи статистичної обробки і якісного аналізу даних експерименту.

Методологічними засадами дослідження є філософські положення щодо суспільної природи мови і мовлення як засобу спілкування й пізнання; положення про діалектичну єдність мислення, мови й мовлення; психологічна теорія мовленнєвої діяльності; психологічні й психолінгвістичні положення про природу й функції мовлення; системно-структурний підхід до аналізу навчальної та ігрової діяльності; психолого-педагогічні положення щодо ролі ігрової й навчальної діяльності в розвитку особистості дитини.

Теоретичну основу дослідження становлять праці психологів, психолінгвістів, дидактів і лінгводидактів про мовлення як специфічний вид діяльності (Жинкін М., Жуйков С., Зимня І., Леонтьєв О. О., Маркова А.), про формування мовленнєвих вмінь і навичок (Артемов В., Виготський Л., Левітов М., Платонов К., Савченко О., Супрун Л.), про комунікативне спрямування мовної освіти (Біляєв О., Скуратівський Л., Варзацька Л., Коваль Г., Мельничайко В., Купалова О., Капінос В.).

Практичне значення роботи. Матеріали роботи можуть бути застосовані у практичній роботі вчителів початкових класів, студентами педагогічних факультетів під час проходження педагогічної практики.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел.



РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ МОВЛЕННЄВОГО РОЗВИТКУ УЧНІВ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ ЗАСОБОМ НАВЧАЛЬНО-ІГРОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ТЕОРІЇ І ПРАКТИЦІ НАВЧАННЯ

1.1 Психолого-педагогічні та лінгвістичні особливості мовленнєвого розвитку учнів

Проблема гри, за однією з концепцій, виникла як додаток проблеми вільного часу та дозвілля людей у силу багатьох тенденцій релігійного, соціально-економічного та культурного розвитку суспільства. У древньому світі ігри були осередком громадського життя, їм надавалося релігійно-політичне значення. Стародавні греки вважали, що боги захищають гравців, і тому Ф. Шіллер, наприклад, стверджував, що античні ігри божественні і можуть служити ідеалом будь-яких інших видів дозвілля людини.

Психологи розглядають мовлення як вид діяльності, що забезпечує спілкування - процес породження та сприймання висловлювання. За визначенням І. Синиці, мовлення - практична діяльність у процесі спілкування за допомогою мови [34, с. 7]. Представники психологічної школи Л. Виготського М. Жинкін [25], І. Зимня [28], О. О. Леонтьєв [40] обґрунтували положення про те, що свідомість людини формується в процесі діяльності, а мовлення у своїй виражальній функції є діяльністю самостійною або включеною до інших видів діяльності. І. Зимня стверджує, що мовленнєву діяльність можна розглядати як сукупність психофізичних дій організму людини, які спрямовуються на сприймання й розуміння мовлення або реалізацію його в усній чи письмовій формі [28, с. 38]. Такий підхід має на меті розкрити всю сукупність і взаємодію факторів, які керують формою і змістом мовленнєвого висловлювання, розглянути співвідношення лінгвістичних і психологічних одиниць, понять і категорій [40, с. 57].

Мовлення як вид діяльності вперше було схарактеризоване психологом Л. Виготським [16] і знаходить подальший розвиток у працях із психолінгвістики О. М. Леонтьєва [42], О. О. Леонтьєва [41]. Ця діяльність є вищою психічною функцією людини, що має складну структуру й багаторівневу організацію, і тому є предметом вивчення лінгвістики, психолінгвістики, психології. Найбільш повне визначення окресленого поняття дала І. Зимня: мовленнєва діяльність - це активний, цілеспрямований, мотивований (як і будь-яка довільна дія), предметний (змістовний) процес вираження та сприймання сформульованої мовними засобами думки, інформації, спрямованої на задоволення комунікативно-пізнавальної потреби людини в процесі спілкування [29, с. 121]. Інформація передається й сприймається у звукових (говоріння, аудіювання) і графічних (письмо, читання) знаках, що є засобами реалізації мови, яка зберігається в нашій свідомості.

Мовленнєві операції можуть бути сформовані на основі наслідування або шляхом пошукової діяльності, методом «проб і помилок» - шляхом підлаштування мовленнєвої операції до умов конкретної діяльності та її мети, а також завдяки довільному здійсненню даної операції на рівні актуального усвідомлення, тобто як акту діяльності з наступною автоматизацією і включенням у складнішу логічну дію. Тому в мовленнєвій діяльності дітей потрібно розрізняти первинні мовленнєві навички, що виникли із несвідомих операцій, та вторинні мовленнєві навички, які є результатом систематичних свідомих операцій шляхом повторення вправ і нормативних моделей літературної мови [40, с. 106].

У психолінгвістиці існує розмежування понять: мовленнєві навички і мовленнєві уміння. Як стверджують психолінгвісти, мовленнєві вміння - це мовленнєві дії, що реалізуються на основі мовних знань і способів діяльності за оптимальними параметрами відомого, довільного та усвідомленого варіювання під час вибору й поєднання мовленнєвих операцій залежно від мети, ситуації спілкування і співрозмовника, з яким відбувається комунікація. Мовленнєво-комунікативні вміння мають творчий характер - тобто спонукають мовця орієнтуватися в умовах спілкування, які ніколи не повторюються повністю, щоразу необхідно добирати потрібні мовні засоби, користуватися мовленнєвими навичками. Оволодіти такими мовленнєвими вміннями - означає вміти правильно вибирати стиль мовлення, підпорядковувати форму мовного виразу завданням спілкування, уживати найефективніші мовні засоби, ураховуючи необхідність екстралінгвістичних факторів (міміки, жестів, інтонації і та ін.) [79, с. 158].

Мовленнєві навички - це мовленнєві операції, які здійснюються несвідомо, з новим автоматизмом за відповідної мовної норми і слугують для самостійного вираження думок, намірів, переживань. Сформувати мовленнєві навички - означає забезпечити правильну побудову й реалізацію висловлювання[41, с. 139].

Отже, психолінгвістична наука доводить, що формування мовленнєвих умінь і навичок - складний багаторівневий процес, який охоплює різні рівні психічного відображення фактів, явищ, предметів навколишньої дійсності й характеризується розвитком комплексу психічних процесів (увага, пам'ять, уява), мовленнєво-мисленнєвих операцій (порівняння, аналіз, синтез, узагальнення) і механізмів (сприйняття, запам'ятовування, породження мовлення). Ці динамічні індивідуальні процеси передбачають свідоме користування виражальними засобами мови для висловлення думки та відбивають рівень сформованості мовленнєвих умінь і навичок, який виявляється в мовленнєвій діяльності особистості та є одним із складників загальної культури людини.

Розвиток мовлення стає пріоритетним завданням мовної освіти починаючи з 90-х років ХХ ст.. Результати лінгвістичних досліджень, зокрема теорії лінгвістики тексту, а також дані психолінгвістики (положення теорії мовленнєвої діяльності), зумовили потребу перегляду та вдосконалення теоретичних основ навчання мови, особливо актуалізували ідею взаємопов'язаного навчання мови й мовлення. Цей підхід було розвинено в роботах В. Бадер [6], Л. Варзацької [13], М. Вашуленка [15], Л. Міщенко [48], В. Собко [80]. З метою підвищення ефективності розвитку мовлення молодших школярів у навчальні програми з української мови й підручники для початкової школи введено розділ «Текст».

Реалізація мовленнєвої мети навчання передбачає не лише знання мовних засобів, необхідних і достатніх для спілкування, а й автоматизоване їх використання в актах комунікації. У зв'язку з цим важливе значення для методики має розмежування одиниць мови та мовлення, без чого неможливо побудувати ефективний процес оволодіння мовленням. Подальша конкретизація мети навчання рідної мови спирається на усвідомлення взаємодії понять «мова» - «мовлення», адже між ними існує нерозривний зв'язок: мовлення неможливе без мови, а мова реалізується лише в мовленні [90].

Лінгвісти дійшли висновку, що мова - це система фонетичних, лексичних і граматичних засобів, якими люди користуються для вираження думок і почуттів, вона є найважливішим засобом людського спілкування [67, с. 541].

Мовлення - це діяльність мовця, який використовує мовні засоби спілкування з іншими членами окремого мовленнєвого колективу. Треба мати на увазі, що мова є об'єктивно існуюче явище, яке не залежить від кожного мовця зокрема, вона зв'язана тільки з суспільством загалом, а мовлення - індивідуальне, динамічне, ситуативне [67, с. 365]. Отже, мовлення розглядається як найважливіший засіб комунікації.

За Л. Скуратівським кінцева мета навчання української мови - мовленнєвий розвиток учнів, тому система уроків, що передбачає опрацювання лінгвістичної теми, має узгоджуватися з метою. Розвинуте мовлення є головним критерієм їх ефективності. Але, незважаючи на аксіоматичність наведеної тези, яка загалом ніким не заперечується, у теорії і практиці навчання недостатньо прослідковується зв'язок між вивченням певного аспекту шкільного курсу української мови та його основним освітнім завданням, хоч в останні роки є певні зрушення [78, с. 19]. Критично оцінюючи традиційну систему навчання рідної мови молодших школярів, М. Вашуленко одним із її недоліків називає брак функціональної спрямованості знань. Шкільна граматика, вважає вчений, на відміну від традиційної, суто описової, покликана стати функціональною, що сприятиме усвідомленню ролі виучуваних мовних явищ і засобів у досягненні комунікативної мети [14, с. 13-14].

Як стверджує Л. Варзацька, навіть багатий запас слів і граматичних моделей не формує в учнів механізму добору необхідних мовних засобів з огляду на обставини й завдання спілкування. Без постійної уваги до розвитку оперативної пам'яті за умов, коли лексико-граматичні засоби засвоюються поза мовленнєвою ситуацією, здобуті мовні знання не стають для школяра активним фондом, не можуть бути використані з метою спілкування; під час висловлення думки відомі слова, конструкції не активізуються, не спливають у пам'яті учнів. Розвиткові випереджаючого синтезу в межах речення, на думку дослідниці, сприяє розгляд закономірностей функціонування мовних засобів у мовленні, зокрема сполучуваності мовних одиниць [13, с. 6].

Робота над словом, словосполученням, реченням є підготовчою щодо формування в учнів умінь для роботи над зв'язним мовленням. Тому лінгво-дидакти виділяють у мовленні три рівні - рівень слова (лексичний), рівень словосполучення і речення (синтаксичний) і рівень зв'язного мовлення. Зв'язне мовлення, за визначенням М. Львова, Т. Рамзаєвої, має низку ознак: воно спрямоване на задоволення потреби вислову, передає тему (тобто становить єдине ціле), організоване за законами логіки та граматики, має ознаки самостійності, закінченості й розчленовується на більш-менш значні частини, зв'язані між собою [47, с. 314]. Одиницями зв'язного мовлення можна вважати розповідь, опис, міркування (для початкової школи), статтю, доповідь, звіт (для середньої і старшої ланок школи), а іноді в умовах школи зв'язною можна вважати розгорнуту усну відповідь учня на поставлене вчителем питання, письмовий твір або виклад та інше.

Отже, досягнення мовленнєвої мети навчання передбачає не лише знання мовних засобів, необхідних для спілкування, а й автоматизоване їх використання в актах комунікації. З аналізу теоретичних джерел випливає, що найбільш дієвим у цьому процесі є функціонально-комунікативний підхід до навчання мови молодших школярів, який дає змогу учням не лише оволодіти окремими знаннями, а й засвоїти емоційно-виражальні можливості мовлення, навчитися доцільно вживати відомі їм лексичні та граматичні засоби мови у висловлюваннях різного типу.

1.2 Розвиток мовлення молодших школярів засобом навчально-ігрової діяльності

Однією з перших у процесі розвитку дитини формується ігрова діяльність. Значну увагу цьому питанню приділяв видатний український педагог В. Сухомлинський. У його працях ми знаходимо такий висновок: «Гра для дитини - найсерйозніша справа. У грі розкривається перед дітьми світ, розкриваються творчі здібності особистості. Без гри немає і не може бути повноцінного розумового розвитку. Гра - це величезне світле вікно, через яке в духовний світ дитини вливається життєдайний потік уявлень, понять про навколишній світ. Гра - це іскра, що запалює вогник допитливості й цікавості» [82, с. 95]. На думку В. Сухомлинського, гра в дитячому віці наявна в усіх сферах життя дитини, тому що вона привносить у діяльність естетичне, емоційне начало: «…праця маленької дитини не уявляється без естетичного начала, то, відповідно, трудова діяльність в молодшому віці тісно зв'язана з грою. Але гра втрачає виховну цінність тоді, коли вона штучно «прив'язується» до праці, і в красі не виявляється емоційна оцінка людиною оточуючого світу і самого себе» [82, с. 95].

Ігрова діяльність характеризується багатовимірністю впливу на формування особистості - з нею пов'язуються трансформація психічних процесів, удосконалення пізнавальної діяльності, розвиток соціальних якостей і форм поведінки, здатності дитини до творчості. Гра тісно пов'язана з розвитком особистості - вона є такою формою творчості, яка реалізує сутнісні здібності і потреби людини [36, с. 61]. Поняття навчально-ігрової діяльності сформульовано В. Саюк: «Під навчально-ігровою діяльністю слід розуміти таку активну самостійну пізнавальну діяльність школярів, керовану вчителем, яка розгортається на основі гри і веде до реалізації дидактичних завдань. У зв'язку з цим навчально-ігрову діяльність необхідно розглядати як складну цілісну систему, яка відображає впорядковану сукупність взаємозв'язаних і взаємозалежних компонентів» [71, с. 62].

У світовій педагогіці гра розглядається як будь-яке змагання або змагання між гравцями, дії яких обмежені певними умовами (правилами) та спрямовані на досягнення певної мети (виграш, перемога, приз тощо). Насамперед варто враховувати, що гра як засіб спілкування, навчання та накопичення життєвого досвіду є складним соціокультурним феноменом. Складність визначається різноманіттям форм гри, способів участі в ній, партнером та алгоритмами проведення гри. Соціокультурна природа гри очевидна, що робить її незамінним елементом навчання.

У дитячі роки гра є основним видом діяльності людини. За її допомогою діти пізнають світ і беруть участь у навколишньому житті. Не даремно гру називають королевою дитинства. Без гри і романтики дітям жити нудно, нецікаво.

Гра завжди виступає одночасно немов би в двох часових вимірах: у теперішньому і в майбутньому. З одного боку, вона дарує щохвилинну радість, служить задоволенню актуальних невідкладних потреб, з іншого спрямована в майбутнє, оскільки в ній формуються чи закріплюються властивості, вміння, здібності, необхідні особистості для виконання соціальних, професійних, творчих функцій у майбутньому. І скрізь, де є гра, вирує здорове, радісне дитяче життя. Це добре розуміють сьогодні ті, хто успішно вирішує завдання навчання і виховання учнівської молоді.

Після бурхливого дитячого життя, що проходило у безперервних щоденних іграх, дитина потрапляє до школи. Вона ще маленька і хоче гратись, а граючись пізнавати світ, оволодівати знаннями, але їй зауважують: «Це тобі не дитячий садок, а школа». У шкільні роки основним видом діяльності дитини стає навчання. Проте, гра залишається важливим засобом не лише відпочинку, а й творчого пізнання життя.

Діти дошкільного й молодшого шкільного віку захоплено граються в будь-які ігри, тому використання ігрової форми занять найчастіше приводить до того, що діти навіть не помічають, що їх чогось навчають, щось розвивають. Вони захоплені самою грою, їм просто цікаво. Але непомітно для себе під час такої гри вони порівнюють, зіставляють, рахують, узагальнюють, запам'ятовують, вирішують логічні завдання і пізнають багато нового [2, с. 5].

На процесуально-операційному етапі від якості виконання ігрових дій залежить результат не тільки ігровий, а й навчальний. Недбальство у грі призводить і до невдач у виконанні навчальних завдань. Предметом ігрової діяльності стає навчальний матеріал: звук, буква, слово, цифра. Але дітей це не пригнічує, адже механізм уявного перетворення будь-якого предмета в інший у них уже сформовано в дошкільному періоді. Складаючи букви-кубики утворюється не будинок, а слово, відгадуючи загадки, ребуси, кросворди діти не просто відгадують слова, а визначають звуки, читають, складають речення. І в такому випадку навчальні та ігрові дії сприймаються як нероздільні навчально-ігрові.

Поступово в учнів молодших класів формуються навчальні цілі, інтереси й мотиви, а гра залишається зовнішньою формою навчальної діяльності, привабливим емоційним фоном цієї діяльності. Навчальна гра дає можливість перейти від досягнення близьких навчально-ігрових цілей (перемогти у змаганні, добре виконати якусь роль, активно поспілкуватися з однокласниками тощо) до перспективних навчальних цілей (переживання інтелектуальних почуттів (здивування, захоплення, інтерес), усвідомлення важливості знань у житті людини, переконання в тому, що людина, озброєна знаннями і вміннями, психологічно краще почуває себе в соціумі, тому що до такої особистості ставляться з повагою.

У науковій і методичній літературі часто використовуються терміни «ігрові форми навчальної роботи», «ігрові методи», «ігрові прийоми», «ігрові ситуації» та ін. Для нашого дослідження було важливим з'ясувати місце цих понять у цілісній експериментальній ігровій методиці мовленнєвого розвитку учнів.

Щодо поняття «навчально-ігрова діяльність» ми дотримуємося дидактичного підходу, запропонованого О. Савченко. Складники цієї діяльності вона розглядає як конкретні форми організації навчання. Зокрема вона виділяє такі форми навчально-ігрової діяльності: розгорнута ігрова діяльність (урок-заняття за ігровим сюжетом, урок-казка); ігрове завдання для групової роботи; ігровий задум у проектній діяльності; ігровий прийом; ігрова ситуація; ігрова вправа [69, с. 307].

Виходячи з поняття прийом навчання, ігровим прийомом навчання можна назвати конкретну ігрову дію, яка утворює спосіб досягнення окремої навчальної мети, що входить до системи діяльності, спрямованої на досягнення загальної мети, тобто методу навчання. Ігрові прийоми можуть входити до складу як ігрових, так і неігрових методів навчання.

Термін «гра» у психології визначають як форму діяльності в умовних ситуаціях, направлену на відтворення і засвоєння суспільного досвіду, зафіксованого у соціально закріплених способах здійснення наочних дій, у предметних науках і культурі [63, с. 26].

У психології ситуація - система зовнішніх по відношенню до суб'єкта умов, що спонукають його активність. З погляду навчальної діяльності, навчальна ситуація є сукупністю взаємопов'язаних фактів, умов, що характеризують конкретний період навчання і вимагають від учня відповідних рішень і дій [66, с. 251].

Важливою перевагою ігрового методу навчання перед іншими є те, що він вносить у пізнавальний процес емоційну насиченість, можливість переживання приємних почуттів. Великого значення емоційності навчального процесу надавав С. Виготський. Він писав, що в роботі з такими предметами, як російська мова (граматика) і математика, які, здавалося б, не надають умов для того, щоб спиратися на позитивні емоції й розвивати емоційне життя школяра, насправді приховані широкі можливості реалізації цього психічного явища [17, с. 306].

На емоційності як важливому складнику мовленнєвої діяльності наголошував В. Сухомлинський. Ось як описує елементи цієї роботи учений-практик: «Ми йшли в природу - у ліс, у сад, на поле, луг, берег річки, слово ставало в моїх руках знаряддям, за допомогою якого я відкривав дітям очі на багатство навколишнього світу. Відчуваючи, переживаючи красу побаченого й почутого, діти сприймали найтонші відтінки слова, і через слово краса входила в їхні душі. «Подорожі» в природу були першим поштовхом до творчості. В дітей з'явилося бажання передати свої почуття й переживання, розповісти про красу» [82, с. 202]. Картини природи навіювали дітям сюжети невеличких казок. Процес складання таких казок завершувався Святом казки, яке проводилося наприкінці навчального року.

Упровадження ефективних форм і методів навчання, серед яких провідне місце займають навчальні ігри, сприятиме формуванню учня як самостійної, ініціативної, вдумливої особистості. Кожен учитель має керуватися настановою В. Сухомлинського про те, що без гри немає й не може бути повноцінного розумового розвитку учнів. Але, на жаль, часто дуже рано згасає педагогічний інтерес до гри як засобу навчання, тоді як гра є найбільш засвоєною учнями молодшого шкільного віку діяльністю. Тому опора на гру (ігрові дії, ігрові форми, засоби) - найоптимальніший шлях включення дитини в навчальну роботу взагалі та мовленнєву зокрема, засіб забезпечення емоційного відгуку на навчання без перевантажень [69, с. 215].

Отже навчальна гра вже тривалий час є предметом дослідження науковців, педагогів, методистів. Переваги ігрових форм і методів роботи перед неігровими полягають у тому, що вони спираються на вікові психофізіологічні особливості дошкільників і молодших школярів, перехідний період у зміні провідних видів діяльності, особистісно-значущийй зміст навчальної діяльності. Аналіз теоретичної й методичної літератури, у якій висвітлюється роль і значення ігрової діяльності в процесі розвитку мовлення учнів початкових класів, дав змогу виділити широкий спектр ефективних ігрових форм навчальної роботи. Ефективними для мовленнєвого розвитку молодших школярів є казки, загадки, скоромовки, лічилки. Важливими для формування мотивації мовленнєвої діяльності виявилися сюжетно-рольові ігри, ігри-інсценізації. Для вдосконалення словника учнів, навичок вживання граматичних форм у мовленні доцільними є дидактичні й інтелектуальні ігри.

Дидактичні ігри можна і потрібно широко використовувати як засіб навчання, виховання і розвитку школярів. У будь-якій грі розвивається увага, спостережливість, кмітливість. Збільшення розумового навантаження змушує замислитися над тим, як підтримати в учнів інтерес до матеріалу, що вивчається, їх активність протягом уроку.

Сучасна дидактика, звертаючись до ігрових форм навчання на уроках, справедливо вбачає в них можливості ефективної взаємодії педагога і учнів, продуктивної форми їх спілкування з властивими їм елементами змагання, невимушеності, непідробної цікавості.

То що ж таке гра? Гра -- це:

1.Розвага, забава, заняття дітей.

2. Заняття з метою розважатися.

3.Спортивні змагання кількох людей або команд.

4.Виконання ролі в театрі.

Гра -- це творчість, гра -- це праця. У процесі гри у дітей виробляється звичка зосереджуватися, мислити самостійно, розвивати увагу, прагнути до знань. Захопившись грою, діти не помічають, що навчаються: пізнають, запам'ятовують нове, орієнтуються в надзвичайних ситуаціях, доповнюють свою уяву, розвивають фантазію. Навіть найпасивніші діти включаються до гри з великим бажанням, докладаючи всіх зусиль, щоб не підвести товаришів по грі.

Гра -- це не просто забава, а водночас весела школа життя. Вона не лише розвиває фантазію, кмітливість, спритність, а й вчить справедливості, чесності, ознайомлює з уявленнями про світ.

Легких шляхів у науці немає. Дидактична гра на уроці не самоціль, а засіб навчання і виховання. Гру не можна плутати з розвагою, не слід розглядати її як діяльність, що приносить задоволення заради задоволення. Дидактичну гру потрібно розглядати як вид перетворюючої творчої діяльності в тісному зв'язку з іншими видами навчальної роботи.

Гра -- явище багатогранне, її можна розглядати як особливу форму існування всіх без винятку сторін життєдіяльності колективу. Ігрова діяльність -- це особлива сфера людської активності, в якій особистість не має ніякої іншої мети, крім отримання задоволення від прояву фізичних і духовних сил.

Уміння людей входити в гру впливає на емоційну атмосферу спілкування, створює настрій. Гра може бути включена в будь-який вид людської діяльності. Цю властивість гри суспільство завжди використовувало як засіб навчання дітей і дорослих особливостям трудових процесів, військової справи, пізнання тощо. Учені відмічають, що гра може стати засобом самооновлення, самовдосконалення, подолання внутрішнього конфлікту, а також стимулювання піднесеного настрою, активної мобілізації людей.

Окремі вчені вважають гру формою спілкування людей. І справді, поза контактами, взаємодією, взаєморозумінням ніякої гри між людьми бути не може. Разом з тим спілкування слід розглядати і як головне енергетичне джерело гри, яке підсилює її емоційний бік (залежно від характеру міжособистісних стосунків у грі; від того, чи дотримуються в грі не лише правил, а її культури спілкування: відсутні окрики, грубість, глузування тощо; залежно від наявності в кожного різних можливостей для самовизначення в товариському середовищі).

У дитини є пристрасть до гри, і цю пристрасть потрібно задовольняти. Важливо не тільки дати їй час погратися, а й пройняти цією грою все її життя. Все її життя -- це гра", -- говорив А.С.Макаренко. Запроваджуючи гру в життя колективу, він створював життєрадісний, оптимістичний, мажорний тон і стиль, що сприяли подоланню труднощів, впевненості, баченню перспективи.

Поняття „дидактична гра" можна розширити, виділивши з нього групу ігор, що власне є підготовкою до комунікативної діяльності, та ігри, що забезпечують комунікативну діяльність. Таку диференціацію можна зобразити схематично.

Дидактичні ігри, що:

- є підготовкою до комунікативної діяльності і сприяють формуванню та удосконаленню навичок (фонетичних, орфографічних, лексичних, граматичних);

- забезпечують комунікативну діяльність і сприяють формуванню та удосконаленню умінь (аудіювання, говоріння, читання, письмо).

Таким чином, ігрові елементи, фактично, можна використовувати на будь-якому з етапів уроку української мови. У процесі розвитку мовлення в рамках класно-урочної системи втрачається природна комунікативність мовлення учнів. Один із способів, який сприяє усуненню цього недоліку, - викликати в учнів потребу в комунікації. Це можна зробити в процесі гри, адже гра - надзвичайно продуктивна форма взаємодії вчителя й учнів, важливий засіб формування мовленнєвої активності, мовленнєвих умінь і навичок.

1.3 Специфіка і структура гри в процесі навчання

Гра -- особливо організоване заняття, яке потребує напруження емоційних і розумових сил. Гра завжди передбачає прийняття рішення -- як вчинити, що сказати, як виграти. Бажання вирішити ці питання загострює розумову діяльність тих, хто грає. Але щодо дітей, то гра для них перш за все -- захоплююче заняття. Цим вона і приваблює учителів, в тому числі і вчителів іноземної мови. У грі всі рівні. Вона доступна навіть слабшим учням. Більш того, слабший учень з мовної підготовки може стати першим у грі: винахідливість і кмітливість тут можуть деколи бути більш важливими, ніж знання предмету. Почуття рівності, атмосфера захопленості і радості, відчуття посильності завдань -- все це дає можливість дітям подолати сором'язливість і добре позначається на результатах навчання. Непомітно засвоюється мовний матеріал, а разом з тим виникає почуття задоволення.

Дитяча гра -- поняття широке. Це і гра в ролях, коли дитина уособлює себе льотчиком, а стільці -- надзвуковим літаком, а ми присутні на невеликій домашній виставі. Це і гра за раніше встановленими правилами, де між гравцями відбувається в тому чи іншому вигляді своєрідне змагання.

З точки зору змісту і механізму такої гри на уроці української та англійської мов, сюжет гри такого типу визначають правила. Вході її вони отримують словесне оформлення. По суті, в кожній грі цього типу ми маємо справу з одним-двома мовними зразками, які повторюються багаторазово. Тому з точки зору організації словесного матеріалу, гра не що інше, як мовна вправа.

Сюжет -- та сфера діяльності, яка відтворюється в грі. Спочатку дитина обмежена рамками сім'ї, і через це ігри її зв'язані в основному з сімейними, побутовими проблемами. Потім, засвоюючи нові аспекти життя, вона починає виконувати більш складні сюжети -- виробничі, військові і такі інші. Більш різноманітними стають і форми ігор на старі сюжети, наприклад, „дочки-матері". Крім того, гра на один і той же сюжет поступово стає більш стійкою і довготривалішою. Якщо в 3-4 роки дитина може присвятити їй тільки 10-15 хвилин, після чого їй необхідно переключитися на щось інше, то в 4-5 років одна гра може продовжуватися 40-50 хвилин. Старші дошкільники здатні грати в одне і теж по кілька годин підряд, а деякі ігри у них можуть розтягуватися на кілька днів [6, с. 116].

Ті моменти в діяльності і у взаєминах дорослих, які відтворюються дітьми, складають зміст гри.

Фактори, що супроводжують гру, -- інтерес, відчуття задоволення, радості -- дуже полегшують навчання. Гра завжди конкретна і відповідає рівневі розвитку учня. Збудження, викликане грою, створює ніби зону гальмування для всього того, що знаходиться поза нею, тобто дитина максимально і цілком природно, без зусиль, концентрується на предметі гри.

З іншого боку, гра -- це невелика ситуація, структура якої нагадує драматичний твір із своїм сюжетом, конфліктом і дійовими особами. У ході гри ситуація програється декілька разів і при цьому кожний раз в новому варіанті. Але разом з тим ситуація гри -- ситуація реального життя. Реальність її визначається основною умовою гри-змагання. Бажання перемогти мобілізує думку і енергію гравців, створює атмосферу емоційного напруження.

Таким чином, ми розглядаємо гру як ситуативно-варіативну вправу, де створюється можливість для багаторазового повторення мовного зразка в умовах, які є максимального наближення до реального мовного спілкування з характерними для нього ознаками -- емоційністю, спонтанністю цілеспрямованістю мовного впливу.

Але специфіка гри, як влучно помітив В.Л.Скалкін, полягає в тому, що „учбові завдання постають перед дитиною не в дійсному вигляді, а маскуючись. Граючись, дитина не ставить собі учбової задачі, але в результаті гри вона чомусь навчається" [76, с. 18]. Ставити ціль - відпочити, переключитись - немає ні необхідності, ні сенсу: характер гри як такий зробить свою справу.

Гра - найсильніший засіб соціалізації дитини, що включає в себе як соціально контрольовані процеси їх цілеспрямованого впливу на становлення особистості, засвоєння знань, духовних цінностей і норм, властивих суспільству чи групі однолітків, так і спонтанні процеси, що впливають на формування людини. Соціокультурне призначення гри може означати синтез засвоєння людиною багатства культури, потенцій виховання й формування її як особистості, що дозволяє функціонувати в якості повноправного члена колективу.

Гра -- діяльність комунікативна, хоча за чисто ігровими правилами і конкретна. Вона вводить учня в реальний контекст складних людських відносин. Будь-яке ігрове суспільство -- колектив, що виступає стосовно кожного гравця як організація й комунікативний початок, що має безліч комунікативних зв'язків. Якщо гра є формою спілкування людей, то поза контактами взаємодії, взаєморозуміння, взаємопоступок ніякої гри між ними бути не може.

Головним елементом гри є ігрова роль. Важливо, щоб вона допомагала відтворювати різноманітні людські стосунки, які існують у житті. Тільки за тієї умови, якщо покласти в основу гри відношення між людьми, вона стане змістовною і корисною. Що стосується розвиваючого значення гри, то воно закладене в самій її природі, тому що гра - ще завжди емоції, а там, де є емоції, там є активність, там є увага і уява, там працює мислення.

Сюжетно-рольові ігри організовують тоді, коли необхідно на практиці показати школярам, як правильно застосовувати знання. У процесі проведення ігор у багатьох учнів підвищується інтерес до навчального процесу. Ці ігри повніше реалізували підготовку учнів до практичної діяльності, виробляють у них життєву позицію, привчають до колективних форм роботу. Саме в іграх розпочинається невимушене спілкування дитини з колективом класу, взаєморозуміння між учителем і учнем. У процесі гри в дітей виробляється звичка зосереджуватися, працювати вдумливо, самостійно, розвивається увага, пам'ять, жадоба до знань. Задовольняючи свою природну потребу в діяльності, в процесі гри дитина "добудовує" в уяві все, що недоступне їй у навколишній дійсності, в захопленні не помічає, що вчиться - пізнає нове, запам'ятовує, орієнтується в рівних ситуаціях, поглиблює набуті раніше досвід, порівнює запас уявлень, понять, розвиває фантазію. У грі найповніше проявляються індивідуальні особливості, інтелектуальні можливості, нахили, здібності дітей. Гра - творчість, гра - праця. Гра належить до традиційних і визнаних методів навчання й виховання дітей. Цінність цього методу полягає в тому, що в ігровій діяльності освітня, розвиваюча й виховна функції діють у тісному взаємозв'язку. Гра як метод навчання організовує, розвиває учнів, розширює їхні пізнавальні можливості, виховує особливості

Встановлено, що мислення молодших школярів образне, спирається на реальні дії з предметами та їх замінниками й прямо не переходить у логічний понятійний план. Але саме найвищі форми образного мислення є тією вершиною розумового розвитку дитини, яка підводить її до порогу логіки. Гра -- це і є та найбільш доступна й природна форма діяльності дітей, яка усуває авторитарність у стосунках учителя з учнями, створює особливу атмосферу інтересу, емоційного піднесення. В умовах гри діти краще засвоюють, легше запам'ятовують матеріал.

Дослідження дитячих психологів показали, що діти дошкільного віку 80% знань, умінь та навичок здобувають через гру, молодші школярі -- 50%, підлітки -- 20%. Кажуть, що „добрий початок -- то вже половина справи".

Вміло спрямована вчителем і батьками гра молодших учнів може стати одним із засобів організації і поліпшення навчально-виховної роботи. Якщо в процес навчальної діяльності включити елементи гри, то можна викликати у дітей приємні переживання і тим підвищити їх пізнавальну активність. Молодші школярі з більшим інтересом виконують трудові завдання ігрового характеру.

Задовольняючи потребу дитини гратися, перевтілюватися, рухатися, ми забезпечуємо умови для вивчення рідної та іноземної мов. Оскільки гра, що охоплює елемент змагання, мотивує мовленнєву діяльність, а мотиви -- це чинники активізації психічних процесів, то вона позитивно впливає на психічний розвиток дитини. Гра сприяє розвитку сприйняття, довільної уваги і пам'яті, а також мови, виробленню вміння спілкуватися, інтелектуальному зростанню (Л.С.Виготський, Д.Б.Єльконін, А.Н.Леонтьєв).