П'ята потреба пов'язана з необхідністю навчатись раціонально організовувати дозвілля і проводити вільно час, наповнюючи його зміст фізичними вправами, іграми, розвагами.

Шоста потреба передбачає прагнення людей до спілкування та згуртування у групи для здійснення спільних дій.

Будь-яка мета реалізується шляхом її конкретизації в цілому комплексі послідовних, тісно взаємопов'язаних завдань.

У процесі фізичного виховання вирішується багато завдань, але всі вони можуть бути умовно об'єднані у три групи: освітні, оздоровчі та виховні.

Освітні завдання

Ця група специфічних завдань, що вирішуються у процесі фізичного виховання, полягає в тому, щоб:

v зробити надбанням кожного базові науково-практичні знання, нагромаджені у сфері фізичної культури;

v забезпечити раціональне формування індивідуального фонду рухових вмінь і навичок, необхідних у житті, та довести їх до необхідного рівня досконалості;

v навчити кожного застосовувати набуті знання і навички у повсякденному житті з метою самовдосконалення.

Вирішення освітніх завдань спрямовано на одержання максимального ефекту від занять фізичними вправами в напрямку їх впливу на фізичну і духовну сферу людини, її здоров'я та творче довголіття.

Оздоровчі завдання

Група оздоровчих завдань спрямована на:

v забезпечення оптимального розвитку властивих людині фізичних якостей і на їх основі вдосконалення фізичного розвитку;

v зміцнення і збереження здоров'я;

v удосконалення будови тіла і формування постави;

v забезпечення творчого довголіття як наслідок вирішення попередніх завдань.

Виховні завдання

Вирішення виховних завдань передбачає:

v розвиток інтелекту й утвердження життєвого оптимізму (під впливом занять фізичними вправами розвивається рухова, слухова, зорова пам'ять, спостережливість і увага);

v патріотичне та моральне загартування молоді, виховання волі (про можливість патріотичного виховання у процесі занять фізичними вправами свідчить діяльність спортивно-просвітницьких товариств і організацій Східної Галичини на початку ХХ століття);

v виховання любові до праці (забезпечуючи підвищення функціональних можливостей організму, фізичне виховання створює найважливіші передумови високої працездатності для всіх видів праці);

v розширення сфери естетичного впливу навколишнього середовища на особу (Суть естетики розкривається у красі людських вчинків і взаємостосунків).

2. Загальні (соціальні) принципи фізичного виховання

Знання принципів та їх практична реалізація роблять процес фізичного виховання ефективнішим. Незнання принципів, або їх ігнорування, ускладнює процес фізичного виховання.

Принципи - це позиції, що визначають найбільш загальні, відправні положення керівництва процесом фізичного виховання.

В педагогічній науці принципами називають найбільш важливі вихідні положення, керівні настанови для діяльності вчителя і вихованця, які відображають закономірності педагогічного процесу. В принципах узагальнені всі сукупності наукових фактів і багатовікова педагогічна практика.

Загальні (соціальні) принципи поділяють на:

v гармонійного розвитку особистості;

v зв'язку фізичного виховання з трудовою діяльністю (ППФП);

v принцип оздоровчої спрямованості.

Розглянемо принцип гармонійного розвитку особистості.

Однією із основних умов реалізації цього принципу у процесі фізичного виховання є використання таких засобів і методів, які б гарантували спрямований розвиток всіх основних рухливих якостей людини, сприяли би повному виявленню індивідуальних фізичних здібностей і створювали достатньо великий фонд життєво важливих рухових вмінь і навичок.

Принцип зв'язку фізичного виховання з трудовою діяльністю, тобто професійно-прикладною фізичною підготовкою.

Цей принцип підкреслює основну прикладну функцію фізичного виховання у суспільстві - готувати членів суспільства до високопродуктивної праці та оборони своєї Батьківщини.

Сучасні військові спеціальності ставлять високі вимоги до фізичної підготовки і психічної рівноваги воїна. У межах ППФП особлива увага звертається на:

v поглиблення вдосконалення умінь, навичок і здібностей, необхідних для досягнення високих результатів у професійній діяльності;

v оволодіння фізичними вправами як частиною професійної діяльності;

v засвоєння фізичних вправ, що можуть використовуватись фахівцями в майбутній життєдіяльності для підтримання опірності організму до несприятливих впливів зовнішнього середовища, організації дозвілля й оздоровлення.

Принцип оздоровчої спрямованості

При використанні принципу оздоровчої спрямованості необхідно враховувати наступне:

v при виборі засобів фізичного виховання виходити із їх оздоровчої цінності як обов'язкового критерію;

v планувати і регулювати функціональні навантаження у відповідності із закономірностями зміцнення здоров'я;

v забезпечувати систематичність лікарсько-педагогічного контролю.

3. Педагогічні (дидактичні) принципи фізичного виховання

У різних літературних джерелах з педагогіки та фізичного виховання принципи називаються по-різному. У педагогіці принципи називають дидактичними, підкреслюючи цим їх відношення до навчання. Фізичне виховання включає і навчання фізичних вправ, і озброєння учнівської молоді знаннями та навчання їх самостійно займатись, і виховання фізичних якостей, а тому принципи правомірно називати не дидактичними, а методичними.

Розрізняють такі принципи:

v свідомості і активності;

v наочності;

v доступності й індивідуалізації;

v систематичності і послідовності;

v повторності;

v науковості;

v міцності і прогресування.

Принцип свідомості і активності

Реалізація цього принципу передбачає формування в учнівської молоді системи знань, переконань, які дають відповіді на питання: для чого необхідно займатись фізичною культурою? Як потрібно виконувати фізичні вправи? Відповіді на запитання вони зможуть отримати лише при відповідній організації навчального процесу.

У процесі реалізації принципу свідомості учнівська молодь повинна:

v розуміти мету своєї навчальної діяльності. Але для цього в них повинна бути свідома потреба в цій діяльності;

v усвідомлювати навчальні завдання, які їм потрібно вирішувати для досягнення поставленої мети;

v розуміти цінність вправ, які вони вивчають.

При реалізації принципу свідомості в цілому необхідно дотримуватись деяких правил:

v вимоги до рівня усвідомлення своєї діяльності;

v необхідно планомірно розширювати межі свідомого відношення молоді до процесу навчання, постійно спрямовувати її думки на щось нове;

v при реалізації принципу слід враховувати зміст педагогічних завдань, які вирішуються.

Принцип активності

Характер активності вихованця є головним показником міри його свідомого відношення до навчального процесу. Активність і свідомість взаємопов'язані.

В теорії фізичного виховання активність розглядається з двох сторін:

v активність, як риса людини;

v активність, як характеристика її навчальної діяльності.

Реалізуючи принцип активності, необхідно дотримуватись наступних правил:

v вимоги, які висуваються, повинні враховувати характер мотивів, якими керується вихованець;

v активність вихованця має пряму залежність від доступності вимог, які до нього висуваються;

v стимулювання активності може бути досягнуто через усвідомлення вихованцем зв'язку між руховими діями, які вивчаються;

v для підвищення підтримки активності необхідно іти від розвитку інтенсивної уваги;

v навчально-виховний процес необхідно організовувати таким чином, щоб активність кожного вихованця спрямовувалась на колективну діяльність.

Принцип наочності

Цей принцип потребує створення більш широкої орієнтовної основи для оволодіння руховими діями шляхом впливу на аналізаторні системи, причому такими шляхами, які були б найбільш наочні для сприйняття навчання руховим діям, починаючи з формування уяви про цю дію, про її структуру і способи застосування.

Наочність може бути:

v зорова;

v слухова;

v рухова;

v словесна.

Зорова наочність - використання малюнків, схем, кінофільмів.

Слухова наочність - спроби сприйняття звуку: хлопок, темп, ритмічні вправи.

Рухова наочність - формування уяви про фізичну вправу за рахунок м'язових відчуттів.

Словесна наочність - формування образної уяви про рухову дію за рахунок правильного пояснення, як виконувати фізичну дію.

Ефект при реалізації цього принципу підвищується за рахунок дотримання певних правил:

v на різних етапах навчання необхідно комплексно застосовувати різні прийоми наочності;

v принцип наочності необхідно реалізувати у всіх вікових групах з врахуванням особливостей психічного розвитку.

Принцип індивідуалізації

Індивідуалізація навчання виражається в диференціації навчальних завдань і способів їх вирішення. Ці закономірності дозволяють сформувати певні правила:

v в індивідуальних особливостях людини необхідно бачити перспективу їх розвитку;

v визначати сильні і слабкі сторони даної особи;

v будь-яка індивідуалізація повинна будуватись на загальних закономірностях навчання. Індивідуалізація передбачає також облік особливостей даної особи і вдосконалення форм і функцій у процесі навчання.

Принцип індивідуалізації потребує обліку рівня розвитку вихованця, а саме: неоднаковий рівень здоров'я (поділ на спеціальні медичні групи), рівень фізичної підготовленості, стать, різний об'єм знань і вмінь.

Індивідуалізація може здійснюватись 2-ма шляхами: типовою індивідуалізацією і персональною.

Типова індивідуалізація - це можливість організації навчання учнівської молоді, які мають схожі характеристики: рівень здоров'я, фізичної підготовленості, стать і вік.

Персональна індивідуалізація - це облік тих характеристик, які притаманні конкретній особистості (психічні процеси, рівень працездатності).

Типова і персональна індивідуалізація створюють умови, які дають змогу стимулювати інтереси учнівської молоді.

Принцип доступності

Навчальний матеріал повинен бути доступний. Міра доступності навчального матеріалу залежить від постановки навчально-виховного процесу. Доступність є індивідуальною (те, що достатньо одному, іншому може бути недостатньо).

Існують 2 види доступності:

v програмно-нормативна доступність (доступність навчального матеріалу, зафіксована в державних програмах з фізичного виховання);

v індивідуальна доступність (передбачає доступність навчального матеріалу для конкретної особи).

Реалізація принципу доступності вимагає знання наступних дидактичних правил.

v Доступність навчальних завдань повинна передбачати витрати певних зусиль на їх виконання.

v Чим більше інформації закладено в руховій дії, тим нижча її доступність.

v Об'єм навчального матеріалу повинен бути невеликий.

v Оцінюючи доступність фізичної вправи, необхідно враховувати її структурну складність і величину психофізіологічних зусиль, які витрачаються на виконання.

Принцип систематичності

Реалізація цього принципу передбачає розробку системи занять, системи навчального матеріалу і способів його реалізації, обумовлена метою і завданням навчання.

Принцип послідовності

В основі цього принципу лежить послідовність задач, засобів і методів навчання на заняттях. Реалізація принципу починається з планування навчального матеріалу (послідовність вивчення фізичних вправ і зв'язок між ними).

Принцип повторності

Цей принцип відображає ефект постійного формування рухових вмінь і спеціальних знань через багаторазові повторення. Повторення - головний і єдиний спосіб закріплення результатів, досягнутих у навчанні.

Реалізація цього принципу опирається на 3 основні положення:

v Фізичні вправи мають вплив при умові їх повторення.

v Фізичні вправи приводять до втоми, тому потрібна перерва для відпочинку.

v Необхідно передбачати характер і кількість повторень вправи, інтервали відпочинку.

Принцип науковості

Цей принцип зобов'язує будувати педагогічний процес у відповідності із сучасним рівнем наукових знань

Принцип міцності

Реалізація цього принципу повинна базуватись за 2 напрямками:

v формування міцної системи спеціальних знань. В основі цього є загальні закономірності запам'ятовування теоретичних відомостей;

v формування міцних рухових вмінь.

Принцип прогресування

У цьому принципі розкривається залежність ефекту навчання від прогресування педагогічних вимог. І тому його ще називають принципом динамічності або принципом поступовості. Принцип випливає із закономірності поступового, але нерівномірного розвитку розумових і фізичних здібностей вихованця.

Реалізація цього принципу здійснюється за 2-а напрямками:

v ускладнення дій, які вивчаються;

v розширення їх складу.

4. Специфічні принципи фізичного виховання.

До специфічних принципів належать:

а) спрямованості на формування базової фізичної підготовки, високої працездатності та здоров'я людини;

б) адекватності (відповідності);

в) систематичності;

г) циклічності і хвилеподібності.

а) спрямованості на формування базової фізичної підготовки, високої працездатності та здоров'я людини. В основі цього принципу лежать такі закономірності:

v висока суспільна значимість здоров'я, працездатності та фізичної підготовленості людини;

v систематичне підвищення вимог до фізичної підготовленості і працездатності людини (сучасний потік інформації).

Методичні положення, які випливають з цього принципу:

v єдність соціального і біологічного в структурі особистості людини;

v необхідність індивідуалізації моделей рівня здоров'я людей.

б) адекватності (відповідності) ("не пошкодити”).

В основі цього принципу лежать такі закономірності:

v генетична природа;

v єдність організму людини в його будові, функціонуванні та розвитку;

v антифазність (неспівпадіння) періодів інтенсивного росту елементів систем рухів з періодами росту структур організму.

Методичні положення, які випливають із закономірностей:

v ймовірність характерних адаптаційних реакцій (стандартизація і індивідуалізація);

v високий ступінь індивідуальних рухових проявів (стабільність і варіативність);

v залежність амплітуди та часу адаптації від віку, статі та стану тренованості.

в) систематичності - в основі цього принципу лежать такі закономірності:

v безперервність життєдіяльності людини;

v гетерохронність (неодночасність) активізації, втоми та відновлення організму.

Методичні положення, які випливають із закономірностей:

v взаємозв'язок навантаження і відпочинку;

v нелінійність процесу розвитку рухових якостей.

г) циклічності і хвилеподібності - в основі цього принципу лежать закономірності:

v наявність біоритмічних проявів (робота серця, температура, тиск, робота шлунку та інше). Розрізняють біоритми органів, систем, добові ритми, довготривалі ритми;

v фазовість систем та органів.

Методичне положення, яке випливає із закономірностей - це періодична зміна тренувальних впливів в залежності від стану людини (показників внутрішнього навантаження).

Тема: Рухові якості людини. Швидкість як рухова якість людини. Основи методики розвитку швидкості

План.

1. Загальна характеристика рухових якостей людини

2. Загальна характеристика швидкості.

3. Методика розвитку швидкості.

Література

Основна:

1. Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. - Тернопіль: Богдан, 2001. - 272 с.

2. Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей: Навч. посібник. - Львів: Штабар, 1997. - 208 с.

3. Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры: Учебник для ин-тов физ. культуры. - Москва: ФиС, 1991. - 543 с.

Додаткова:

1. Зациорский В.М. Физические качества спортсмена. Изб. 2. - Москва: ФиС, 1970. - 200 с.

2. Келлер В.С. Деятельность спортсменов в вариативных конфликтных ситуациях. - К.: Здоров'я, 1977. - 183 с.

1. Загальна характеристика рухових якостей людини

У спеціальній літературі можна зустріти терміни "фізичні якості", "рухові якості” або "фізичні можливості". Термін "якість” відображає рухові можливості людини.

Такі автори, як Матвєєв, Новіков; Шиян, вживають термін "Фізичні якості”.М. М. Линець називає їх "руховими якостями”.

Термін "рухові якості” вживається у зв'язку із центрально-нервовими регуляторними процесами керування рухами.

Термін "фізичні якості” вживається, коли необхідно виділити біомеханічну характеристику рухів.

Термін "якість" відображає рухові можливості людини. Якості не зводяться до вмінь, навиків і знань, які має будь-яка людина.

Термін "фізичні якості" віддзеркалює рухові можливості людини, в основі яких лежать її природні задатки.

Рухові якості - це розвинуті у процесі виховання і цілеспрямованої підготовки рухові задатки людини, які визначають її можливості успішно виконувати певну рухову діяльність.

Розрізняють такі рухові якості: - сила, швидкість, витривалість, гнучкість, спритність.

Наприклад, для подолання великого зовнішнього опору потрібна, перш за все, відповідна м'язова сила; для подолання короткої відстані за якомога менший час потрібна швидкість; для тривалого й ефективного виконання фізичної роботи потрібна витривалість; для виконання рухів з великою амплітудою необхідна гнучкість; для раціональної перебудови рухової діяльності відповідно до зміни умов необхідна спритність.

Більшість рухових якостей людини у процесі особистого розвитку змінюються нерівномірно (гетерохронно). В деякі роки та чи інша якість має дуже високі темпи приросту. Ці вікові періоди можуть чергуватися з роками дуже малого приросту якості або навіть спаду її показників. Періоди високих темпів приросту рухових якостей називають "сенситивними".

Між руховими якостями існує тісний взаємозв'язок, який у спортивній літературі прийнято називати "переносом".

Перенос може бути:

v позитивним, якщо розвиток однієї якості позитивно впливає на прояв іншої,

v або негативним (якщо розвиток однієї якості негативно впливає на прояв іншої). (рис. 1)

Рис. 1. Схема переносу фізичних якостей

Перенос з однієї рухової якості на іншу

Наприклад,

v на початкових етапах тренування зростання максимальної сили позитивно позначається на прояві швидкості в циклічних рухах;

v при розвитку гнучкості збільшується не тільки амплітуда рухів, але і сила м'язів, які піддаються розтягуванню;

v розвиток загальної витривалості (в певних межах) веде до підвищення спеціальної витривалості, що, в свою чергу, сприяє зростанню сили м'язів.

v водночас у висококваліфікованих спринтерів може спостерігатись навіть зворотний зв'язок, тобто зростання сили (внаслідок тренування з обтяженнями) може негативно вплинути на швидкість бігу.

v ще яскравіше зворотній зв'язок проявляється між максимальною силою і загальною витривалістю.

Позитивний перенос з однієї вправи на іншу, або на виробничі і побутові рухові дії.

Наприклад,

v сила, розвинута за допомогою вправ з обтяженнями (штанга), може сприяти покращенню результатів у штовханні ядра, чи в роботі вантажника,

v витривалість, розвинута в бігу, сприяє покращенню результатів в лижних гонках, і навпаки.

Позитивний перенос з однієї групи м'язів на іншу

Наприклад,

v встановлено, що витривалість з тренованої ноги майже на 45% переноситься на нетреновану,

v а при тривалому силовому тренуванні правого чи лівого боку тіла спостерігається збільшення сили м'язів симетричного нетренованого боку.

2. Швидкість як рухова якість людини

Швидкість - це здатність людини до термінового реагування на подразники та до високої швидкості рухів, що виконуються при відсутності значного зовнішнього опору.

Численними дослідженнями встановлено, що швидкість є комплексною руховою якістю, яка проявляється через:

1) швидкість рухових реакцій;

2) швидкість виконання необтяжених поодиноких рухів;

3) частоту (темп) необтяжених рухів;

4) швидкий початок рухів, що у спортивній практиці називають різкістю.

А зараз детальніше зупинимось на кожному пункті.

1) Рухова реакція - це здатність людини відповідати окремими рухами або руховими діями на різноманітні подразники.

Розрізняють різні реакції:

Проста рухова реакція людини - це її здатність якомога швидше відповісти заздалегідь відомою руховою дією на заздалегідь відомий подразник (сигнал). Класичним прикладом простої реакції є старт у бігу, плаванні тощо.

Складні реагування залежать від оперативності точної оцінки ситуації, вибору оптимального рухового рішення та швидкості його реалізації.

В екстремальних умовах рухової діяльності найчастіше зустрічаються реакції на об'єкт, що рухається (РОР), та реакції вибору адекватної рухової дії на певні подразники (РВ).

Реакція людини на об'єкт, що рухається. Це її здатність якнайшвидше і точніше реагувати на нестандартні переміщення певного об'єкта (об'єктів) в умовах дефіциту часу та простору.

В основі реагування на об'єкт, що рухається, лежить уміння постійно утримувати його в полі зору, оцінювати просторові і часові параметри переміщення об'єкта та швидко підбирати адекватні відповіді.

Реакція вибору - це здатність людини якнайшвидше і точніше добирати адекватні відповіді на різноманітні подразники в умовах дефіциту часу та простору.

2) Швидкості поодиноких рухів. Прості необтяжені рухи (одиночний удар у боксі, укол у фехтуванні, метання, стрибки) вимагають максимального прояву швидкості. У складніших за координацією рухах швидкість їх виконання залежить від удосконалення між м'язової координації.

3) Частота (темп) не обтяжених рухів виключно важливе значення має у циклічних рухових діях (спринт) та при швидкому повторенні ациклічних рухів (серія ударів у боксі).

4) Швидкий початок руху (різкість) залежить від прояву вибухової сили і має значення для ефективності швидкісно-силових вправ, зростання швидкості початку рухів.

Чинники, що зумовлюють прояв швидкості:

1) рухливість нервових процесів. Збудливість рухових центрів лімітує переважно швидкість реагувань та поодиноких рухів, лабільність нервових процесів - частоту рухів. Надто висока частота рухів може викликати небажану швидкісну напруженість, тому швидкісні вправи необхідно виконувати з варіативною частотою рухів. Найсприятливіші передумови для вдосконалення рухливості нервових процесів складаються у дитячому віці (до 12-13 років);

2) рівень розвитку швидкої та вибухової сили. У процесі виконання швидких рухових дій приходиться долати значний опір, тому швидкість у цілісній руховій діяльності залежить від рівня швидкої та вибухової сили. Наприклад, швидкість бігу залежить від частоти і довжини кроків, а останні, в свою чергу, - від сили і швидкості відштовхування та амплітуди рухів ніг. Високий рівень вибухової сили сприяє покращенню здатності до швидкого початку рухів;

3) рівень розвитку гнучкості. Еластичність опорно-рухового апарату є необхідною умовою виконання вправ з великою амплітудою і меншої витрати енергії. Тому вправи на розтягування та розслаблення м'язів повинні бути складовою частиною тренування, спрямованого на вдосконалення швидкості;

4) інтенсивність вольових зусиль. З метою підвищення емоційного фону тренувань та мобілізації вольових зусиль доцільно широко використовувати ігровий та змагальний методи.

Засоби вдосконалення швидкості

1. Для комплексного розвитку рухових реакцій у поєднанні з іншими проявами швидкості найефективнішими є рухливі і спортивні ігри за спрощеними правилами та на менших, відносно стандартних, майданчиках. Хороший ефект дає також виконання циклічних вправ з миттєвою зміною темпу, напрямку, виду руху тощо, за командою.

2. Для розвитку швидкості виконання ациклічних поодиноких рухових дій застосовують циклічні вправи, рухливі і спортивні ігри. При цьому виконувати їх необхідно з варіативною швидкістю та в варіативних умовах, а полегшення й ускладнення не повинні призводити до порушення структури вправи.

3. Для розвитку швидкості циклічних вправ використовують такі засоби:

v рухливі і спортивні ігри на майданчиках, менших, ніж стандартні, естафети;

v біг, плавання, інші циклічні рухові дії з гандикапом;

v імітації рухів руками, ногами циклічних рухових дій з максимальною і варіативною частотою у різних вихідних положеннях (стоячи, лежачи, сидячи) та у повній координації з максимальною і варіативною частотою;

v виконання циклічних рухових дій з прискоренням;

v виконання циклічних вправ зі старту, без команди і за командою, та з варіативною швидкістю в межах 70-100 % від індивідуального максимуму в конкретній вправі;

v вправи з миттєвою зміною темпу, довжини кроку та напрямку пересування (за командою і самостійно);

v швидкісні вправи в полегшених і ускладнених умовах, які не призводять до порушень структури рухової дії.

3. Методика вдосконалення швидкості

Враховуючи, що елементарні прояви швидкості як фізичної якості відносно незалежні одна від одної, то розвивати їх варто окремо. Тому нами будуть розглядатись окремо методики вдосконалення всіх компонентів швидкості як комплексної рухової якості.

1. Методика вдосконалення швидкості рухових реакцій

Методика розвитку простої реакції: невелика тривалість роботи, створення дефіциту часу, повний відпочинок. Вправи на вдосконалення швидкості складних реакцій доцільно виконувати на початку основної частини кожного конкретного заняття.

2. Методика вдосконалення швидкості циклічних рухів

Тренувальні завдання виконують методами інтервальної та комбінованої вправи, ігровим та змагальним методами. Інтенсивність вправи - 70-100 % індивідуальної максимально можливої швидкості в звичайних умовах і - 110-120 % в полегшених (біг з гори); на початкових етапах - 70-90 %. Кількість повторень вправ визначається можливістю підтримувати задану швидкість при оптимальній тривалості інтервалів відпочинку. Щоб уникнути зниження працездатності, тренувальні завдання з граничною інтенсивністю виконують серіями (2-3 для нетренованих на початковому етапі швидкісної підготовки і 4-6 для тренованих).

3. Методика удосконалення швидкості ациклічних рухових дій

Інтенсивність вправ 70-100 % від максимально можливої швидкості. Темп виконання вправи повільний. Після кожного повторення вправи розслабляють м'язи, що брали участь у роботі. Додаткові орієнтири, ігровий та змагальний методи допомагають мобілізувати вольові зусилля. Кількість повторень в одному підході лімітується часом, протягом якого вихованець здатний виконувати завдання з максимальною швидкістю і складає в середньому 5-10. В серії виконують 2-4 підходи. Відпочинок за тривалістю і характером - такий самий, що й у тренуванні швидкості циклічних рухових дій.

Тема: Сила як рухова якість людини. Основи методики розвитку сили

План.

1. Загальна характеристика сили

2. Методика розвитку сили.

Література

Основна:

4. Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. - Тернопіль: Богдан, 2001. - 272 с.

5. Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей: Навч. посібник. - Львів: Штабар, 1997. - 208 с.

6. Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры: Учебник для ин-тов физ. культуры. - Москва: ФиС, 1991. - 543 с.

Додаткова:

3. Зациорский В.М. Физические качества спортсмена. Изб. 2. - Москва: ФиС, 1970. - 200 с.

4. Келлер В.С. Деятельность спортсменов в вариативных конфликтных ситуациях. - К.: Здоров'я, 1977. - 183 с.

2. Сила як рухова якість.

В теорії фізичного виховання поняття "сила" застосовується для якісної характеристики довільних рухів людини, які спрямовані на вирішення конкретних рухових завдань.

Сила - це здатність людини долати опір або протидіяти йому за рахунок м'язових зусиль.

Опором можуть виступати сили земного тяжіння; реакція опори при взаємодії з нею; опір навколишнього середовища; маса власного тіла; маса спортивного знаряддя; сили інерції власного тіла або його частин та інших тіл; опір партнера тощо.

Чим більший опір здатна долати людина, тим вона сильніша.

Розрізняють три режими скорочень м'язів:

v долаючий,

v уступаючий (поступливий),

v статичний (ізометричний).

У процесі фізичного виховання розрізняють такі прояви сили:

v абсолютну силу;

v відносну силу;

v швидку силу;

v вибухову силу.

Абсолютна сила - це здатність людини долати якнайбільший опір або протидіяти йому у довільному м'язовому напруженні.

Тобто йдеться про максимальний прояв силових можливостей. Найбільші величини сили людина може проявити у м'язових напруженнях, що не супроводжуються зовнішнім проявом руху (статичні зусилля), або в повільних рухах. Абсолютна сила має вирішальне значення при необхідності долати великий опір;

Відносна сила - це кількість абсолютної сили людини, що припадає на кілограм маси її тіла.

Вона має вирішальне значення у рухових діях, що пов'язані з переміщенням власного тіла у просторі. Так, наприклад, утримання упору руки в сторони на гімнастичних кільцях ("хрест") можливе лише тоді, якщо сила утримуючих м'язів буде рівною масі тіла гімнаста;

Швидка сила - це здатність людини якнайшвидше долати помірний опір.

Швидка сила пов'язана із здатністю людини якнайшвидше долати зовнішній опір у діапазоні від 15-20% до 70% від її максимальної сили у конкретній руховій дії. Вона є домінуючою у забезпеченні ефективної рухової діяльності на спринтерських дистанціях та подібних до них рухових діях;

Вибухова сила - це здатність людини проявити свої максимальні силові можливості за найкоротший час.

Вона має вирішальне значення у стрибках, метаннях та інших ациклічних вправах (боксі, боротьбі тощо).

Чинники, що зумовлюють силові можливості людини. Сила, яку здатна проявити людина в руховій якості, залежить від зовнішніх та внутрішніх чинників.

До зовнішніх належать:

v величина опору,

v довжина важелів,

v погодно-кліматичні умови,

v добова та річна періодика.

До внутрішніх чинників належать:

v структура м'язів;

v м'язова маса;

v внутрішньом'язова координація;

v міжм'язова координація;

v реактивність м'язів;

v потужність енергоджерел.

Структура м'язів. Розрізняють два основні типи м'язових волокон: червоні та білі. Червоні здатні до тривалої, повільної роботи. Білі відповідають за швидку роботу. При малому напруженні в роботу включаються переважно повільні волокна. Швидкі мають більш високий поріг збудження і включаються при значних напруженнях.

М'язова маса. У мало тренованих осіб м'язова маса може зовсім не проявлятись. У процесі спеціального силового тренування м'язову масу можна значно збільшити. Так, у фізично середньо розвинутих чоловіків м'язова маса складає 40% від загальної маси тіла. У видатних штангістів - 50-55%, а у культуристів - до 60-70%.

Внутрішньом'язова координація. Як відомо, кожний руховий нерв складається з окремих мотонейронів. Кожний окремий мотонейрон з його розгалуженням і м'язовими волокнами, які він інервує, називають руховою одиницею (РО). Коли долається незначний опір, активізуються повільні РО. Якщо опір зростає, до роботи залучається все більша кількість швидких РО. Таким чином, внутрішньом'язова координація полягає у синхронізації збудження рухових одиниць з метою залучення якомога більшої їх кількості до подолання опору.

Міжм'язова координація. Її суть полягає у синхронізації збудження оптимальної для певної рухової дії кількості м'язів синергістів; гальмуванні активності м'язів-антагоністів; раціональній послідовності залучення до роботи м'язів; забезпеченні фіксації в суглобах, у яких не повинно бути рухів.

Реактивність м'язів. ЇЇ суть полягає у здатності м'язів накопичувати енергію розтягування, з наступним її використанням, як силового додатку, що підвищує потужність їх скорочення. Реактивність м'язів найбільше впливає на прояв вибухової та швидкої сили.

Потужність енергоджерел. Короткочасна напружена силова і швидкісно-силова робота забезпечується фосфатними енергоджерелами (АТФ, Креатин фосфат), а триваліша виконується за рахунок анаеробного та аеробного розщеплення глікогену. Якісне силове тренування сприяє накопиченню у м'язах запасів енергоречовин. Інтенсивна силова робота сприяє також збільшенню запасів глікогену в м'язах на 80-100%.

Вікова динаміка природного розвитку сили:

v незначний розвиток сили м'язів спостерігається у дівчаток до 9 років, у хлопчиків - до 10 років.

v найвищі темпи приросту абсолютної сили - з 9-10 до 16-17 років.

v максимальних показників сили люди досягають в середньому у 25-30 років.

Засоби вдосконалення сили

При розвитку сили використовують фізичні вправи виконання яких вимагає від учнів більшої величини зусиль, ніж у звичайних умовах. Ці вправи називають силовими

Вправи з обтяженнями масою власного тіла не вимагають спеціального устаткування, не викликають ризику травм та перенавантажень і тому широко використовуються у практиці фізичного виховання на початковому етапі силової підготовки.

Вправи з обтяженням масою предметів дозволяють дозувати величину зусиль відповідно до індивідуальних можливостей. Велика різноманітність вправ дозволяє ефективно впливати на розвиток різних м'язових груп і всіх видів силових здібностей.

Вправи з обтяженням опором:

v Вправи з обтяженням опором зовнішнього середовища. До них належать рухові дії, в яких величина обтяження не лімітована точно визначеними межами (біг вгору, по піску, снігу, воді).

v Вправи у подоланні опору еластичних предметів ефективні для розвитку м'язової маси, а отже і максимальної сили, але менш ефективні для розвитку швидкої сили і непридатні для розвитку вибухової сили та негативно впливають на міжм'язову координацію.

v Вправи у подоланні опору партнера. Їх особлива цінність полягає у тому, що, виконуючи їх, потрібно проявляти значні вольові зусилля, змагатись у вмінні застосовувати силу для вирішення конкретних рухових завдань.

v Вправи у самоопорі. Їх суть полягає в одночасному напруженні м'язів; синергістів та антагоністів певного суглоба. Вони можуть виконуватись в режимі статичного напруження або у напруженому повільному русі по всій його амплітуді, коли одна група м'язів працює у долаючому, а протилежна - у поступливому режимах. Ці вправи сприяють зростанню м'язової сили та вдосконаленню внутрішньом'язової координації.

Вправи з комбінованим обтяженням. Дана група засобів дозволяє досягти варіативності впливу і цим підвищити емоційність ефективність тренувань. За їх допомогою можна вирішувати завдання спеціальної силової підготовки. Наприклад, стрибки з обтяженням сприяють розвитку вибухової сили у відштовхуванні.

Вправи на тренажерах. Сучасні тренажери дозволяють виконувати вправи з точно дозованим опором як для окремих груп м'язів, так і загального впливу та вибірково впливати на розвиток певної силової здібності. Застосування тренажерів підвищує емоційний фон занять.

Ізометричні вправи набули широкої популярності у 60-ті роки. Пізніше інтерес до них дещо знизився. В ізометричних напруженнях можна досягти тренувального ефекту при менших, ніж у динамічних вправах, витратах енергії. Це дозволяє використати невичерпану енергію на вирішення інших педагогічних завдань, або виконати більшу кількість силових вправ.

Ці вправи, особливо з субмаксимальним і максимальним напруженням, недоцільно застосовувати в заняттях з дітьми, підлітками, літніми людьми та особами, які мають порушення у роботі серцево-судинної системи, оскільки вимагають тривалої затримки дихання і натужування.

При використанні ізометричних вправ найбільший приріст сили м'язів спостерігається лише у тих положеннях ланок тіла, у яких виконувались ізометричні напруження.

2. Методика розвитку сили

I. Методика розвитку максимальної сили:

v шляхом збільшення м'язової маси;

v шляхом удосконалення міжм'язової координації;

v шляхом удосконалення внутрішньом'язової координації;

v шляхом використання ізометричних вправ та вправ із самоопором.

Методика розвитку максимальної сили шляхом збільшення м'язової маси: (метод повторних зусиль).

Найефективнішими засобами силової підготовки є вправи:

v з обтяженням масою предметів;

v з подоланням опору еластичних предметів;

v на спеціальних тренажерах.

Досить ефективними є також вправи:

v з опором партнерів;

v у подоланні опору маси власного тіла;

v у подоланні опору маси власного тіла з додатковими обтяженнями.

У процесі силової підготовки використовують інтервальний та комбінований методи. Кількість підходів у роботі з початківцями складає 2-3; з підготовленими особами - до 5-6 на одну групу м'язів.

Методика розвитку максимальної сили шляхом удосконалення міжм'язової координації

Найефективнішими засобами вдосконалення міжм'язової координації є вправи:

v з обтяженням масою предметів;

v на тренажерах;

v у подоланні опору маси власного тіла з додатковим обтяженням.

При використанні цього шляху використовують інтервальний і комбінований методи. Величина опору в межах 30-80 % від максимального у конкретній руховій дії. Кількість підходів - 2-6 для кожної вправи. Оптимальна кількість занять у тижневому циклі знаходиться в межах від 3-4 до 5-6 занять залежно від рівня фізичної підготовленості. Тренувальна програма складається на 4-6 тижнів і надалі систематично оновлюється, величина обтяжень збільшується.

Методика розвитку максимальної сили шляхом удосконалення внутрішньом'язової координації, у деяких літературних джерелах цей шлях називають методом максимальних зусиль. Він застосовується переважно у роботі зі спортсменами.

Найефективнішими засобами вдосконалення внутрішньом'язової координації є вправи:

v з обтяженням масою предметів;

v на тренажерах;

v ізометричні;

v в самоопорі.

В одному підході вправу повторюють від 1 до 3-4 разів (при обтяженнях 85-90% - 3-4 повторень; 91-95 % - 1-2 повторень; понад 95 % - 1 повторення). Одне тренувальне завдання для кожної групи м'язів включає від 2-3 до 4-5 підходів. У занятті вправи з максимальним обтяженням слід виконувати на початку основної частини (у стані оптимальної працездатності). Подібні заняття проводять 2-3 рази на тиждень.

Методика розвитку максимальної сили шляхом використання ізометричних вправ та вправ із самоопором, інакше цей шлях називають

Ізометричні вправи та самоопір з метою розвитку максимальної сили виконуються з напруженням 70-100 % від максимального (на початковому етапі - 70-80 %). В одному підході виконують 4-6 напружень, з інтервалами пасивного відпочинку 1-2 хв., під час яких максимально розслабляють м'язи. В серії роблять 2-3 підходи через 4-6 хв. комбінованого або активного відпочинку. Загальний обсяг ізометричних напружень у тренувальному занятті може складати до 15 хв. Протягом тижня ізометричні вправи можуть застосовуватись на 3-4 заняттях.

II. Методика розвитку швидкої сили

Найефективнішими засобами є вправи:

v з обтяженням масою предметів та масою власного тіла;

v з комбінованим обтяженням;

v з подоланням опору навколишнього середовища;

v на спеціальних тренажерах

Тренувальні завдання виконують переважно методами інтервальної та комбінованої вправи і періодично ігровим і змагальним. Величина обтяжень складає 20-80 % від максимальної сили. На окремому занятті ці вправи дають на початку основної частини, а в суміжних заняттях не частіше 2-3 разів на тиждень.

ІІІ. Методика розвитку вибухової сили

Засобами вдосконалення вибухової сили є вправи:

v з обтяженням масою предметів;

v балістичного характеру (метання, стрибки);

v у швидких (вибухових) ізометричних напруженнях;

v з комбінованим обтяженням масою власного тіла плюс маса предметів.

Способи вимірювання сили:

v динамометром

v силові тести

v тензографом

Тема: Витривалість як рухова якість людини. Основи методики розвитку витривалості

План.

1. Загальна характеристика витривалості.

2. Методика розвитку витривалості.

Література

1. Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. - Тернопіль: Богдан, 2001. - 272 с.

2. Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей: Навч. посібник. - Львів: Штабар, 1997. - 208 с.

3. Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры: Учебник для ин-тов физ. культуры. - Москва: ФиС, 1991. - 543с.

1. Загальна характеристика витривалості

Витривалість як рухова якість людини - це здатність долати втому у процесі рухової діяльності.

Види втоми:

v Розумова

v Сенсорна

v Емоційна

v Фізична

Фізична витривалість дозволяє:

v тривалий час підтримувати високий рівень інтенсивності рухової діяльності;

v виконувати значний обсяг роботи;

v швидко відновлювати сили після навантаження.

Залежно від об'єму м'язів, які беруть участь у роботі, розрізняють три види фізичної втоми, а отже, витривалості:

v локальну, якщо до роботи залучено менше третини загального об'єму м'язової маси;

v регіональну, коли в роботі бере участь від третини до двох третин м'язової маси;

v тотальну, якщо одночасно працює більше двох третин скелетних м'язів.

Залежно від специфіки роботи розрізняють загальну та спеціальну витривалість.

Загальна витривалість - це здатність людини тривалий час виконувати м'язову роботу помірної інтенсивності за участю переважної більшості скелетних м'язів.

Спеціальна витривалість - це витривалість стосовно конкретного виду рухової діяльності.

Види спеціальної витривалості:

1. швидкісна

2. силова

3. координаційна

1. Швидкісна витривалість - це здатність людини якомога довше виконувати м'язову роботу з біля граничною та граничною інтенсивністю

Має значення для забезпечення ефективності циклічних рухових дій, спортивних ігор.

2. Силова витривалість - це здатність людини якомога продуктивніше тривалий час долати помірний зовнішній опір.

Наприклад, утримання пози, повторне виконання вибухових зусиль, циклічна робота певної інтенсивності.

Силова витривалість є:

v статична;

v динамічна.

Статична силова витривалість пов'язана із необхідністю тривалий час напружувати м'язи або утримувати пози (ковзанярський спорт, гімнастика, боротьба, парусний спорт).

Динамічна силова витривалість - характерна для циклічних вправ (біг, веслування), спортивних ігор, поєдинків.

3. Координаційна витривалість - це здатність людини тривалий час, виконувати складнокоординаційні вправи без порушення ритму їх виконання, рівноваги та взаємоузгодженості.

Вона проявляється у спортивних видах гімнастики, фігурному катанні тощо.

Чинники, що зумовлюють витривалість людини:

v структура м'язів (люди, у яких переважають червоні м'язові волокна, мають генетичні задатки до тривалої роботи);

v внутрішньом'язова координація - проявляється у почерговому залученні до роботи рухових одиниць м'язів при тривалому виконанні вправ із неграничною інтенсивністю;

v міжм'язова координація - допомагає у залученні до роботи лише тих м'язів, що несуть основне навантаження при виконанні певної вправи;

v продуктивність роботи систем енергозабезпечення.

Засоби виховання витривалості.

Основним засобом удосконалення витривалості є фізичні вправи. Вони повинні відповідати таким вимогам:

v бути простими за технікою виконання і доступними для всіх;

v при їх виконанні повинні активно функціонувати більшість скелетних м'язів;

v їх виконання повинно викликати активність функціональних систем, що лімітують прояв витривалості;

v їх виконання дозволяє дозувати та регулювати тренувальні навантаження;

v їх можна виконувати тривалий час (від кількох хвилин до кількох годин).

Перерахованим вимогам найбільше відповідають циклічні вправи (ходьба, біг, плавання, лижі тощо). Проте ефективним засобом розвитку загальної витривалості є спортивні та рухливі ігри, танці та аеробіка.

Допоміжним засобом комплексного розвитку витривалості є спеціальні дихальні вправи. Вони полягають у регулюванні зміни частоти, глибини та ритму дихання, легеневій гіпервентиляції та нормованій затримці дихання, вибірковому застосуванні дихання різного типу - ротового і носового, грудного і черевного.

Ці ж вправи доцільно застосовувати для розвитку швидкісної витривалості.

Для розвитку силової витривалості застосовують циклічні вправи в ускладнених умовах (біг угору, плавання проти течії) та ациклічні вправи з додатковими обтяженнями.

2. Методика розвитку витривалості.

Розглянемо методику удосконалення загальної витривалості.

Для удосконалення загальної витривалості застосовують метод безперервної стандартної вправи.

Оптимальна тривалість вправи 20-30 хв. у початківців і кілька годин у спортсменів, що тренуються у видах на витривалість. Коли міцно закріплена тривалість вправи, поступово підвищують інтенсивність навантаження. Інтенсивність роботи можна визначити за показниками ЧСС. У роботі з учнівською молоддю перевагу необхідно надавати ігровому методу. Для цього використовують спеціально підібрані рухливі ігри, естафети, елементи спортивних ігор та фізичні вправи. Тренування ігровим методом сприяють комплексному вдосконаленню загальної, швидкісної та силової витривалості.

Методика розвитку швидкісної витривалості

Для вдосконалення швидкісної витривалості застосовують переважно методи комбінованої та змагальної вправи.

Тривалість вправи - від 10-12 до 25-30 секунд. Оптимальною тривалістю для початківців є 10-17 секунд. Інтенсивність вправи - від 70 до 100%. Для удосконалення координації використовують інтенсивність - 70-90%. Інтервал відпочинку між вправами відносно повний (ЧСС 110-120 уд/хв.). Характер відпочинку - активний між вправами і комбінований між серіями. Кількість повторень в одній серії - від 3 до 6; кількість серій у занятті - від 2-3 до 4-5. У тижневому циклі розвиткові витривалості присвячують від двох до чотирьох занять. В одному занятті недоцільно розвивати загальну і швидкісну витривалість.

Методика розвитку силової витривалості

Засобом розвитку силової витривалості є різноманітні динамічні і статичні вправи. Найпоширенішими методами її удосконалення є методи повторної вправи та колового тренування.

При застосуванні вправ з обтяженням масою предметів, з еластичними предметами тощо необхідно дотримуватись таких тренувальних навантажень:

v величина опору - в межах 20-70%

v кількість повторень вправи в одному підході від 15-20 до 150 разів і навіть більше

v тривалість вправи в одному підході - 15-120 секунд

v кількість підходів у серії - від 4-6 до 10-12.

При локальному розвиткові силової витривалості окремих груп м'язів:

v загальна кількість підходів в одному занятті може складати 40-50;

v оптимальний темп виконання вправи - середній;

v оптимальна тривалість відпочинку між підходами - 20-90 секунд;

v характер відпочинку між вправами - активний; між серіями та тривалими вправами - комбінований.

При застосуванні ізометричних вправ параметри навантажень будуть такими:

v оптимальна величина навантаження становить 50-70% без затримки дихання;

v тривалість напруження - від 10-12 до 20-30 с.;

v кількість підходів на одну групу м'язів - 4-10;

v інтервал активного відпочинку між підходами - жорсткий (ЧСС - 130-120 уд/хв), а між серіями відносно повний, або екстремальний (ЧСС - 120-100 уд/хв).

При розвитку силової витривалості ніг за допомогою стрибкових вправ використовують такі стрибки:

v зі скакалкою;

v з відштовхуванням двома ногами та пересуванням у різних напрямках;

v з ноги на ногу;

v скачки на одній нозі тощо.

При визначенні тренувальних навантажень необхідно орієнтуватись на такі параметри:

v оптимальна тривалість вправи 10-15 до 100-120 с;

v інтенсивність вправи - 70-90%;

v інтервал відпочинку між вправами - жорсткий або відносно повний, а між серіями - екстремальний або повний;

v характер відпочинку між вправами - активний, між серіями - комбінований;

v кількість повторень вправи в одній серії від 2-3 до 4-6, кількість серій - від 1-2 до 4-5.

Розвитку силової витривалості сприяє виконання вправ в ускладнених умовах (біг вгору, плавання, веслування з гідрогальмом тощо). Розвивати силову витривалість можна 2-4 рази на тиждень, на окремих заняттях або їх частинах.

Обов'язковою умовою розвитку витривалості є періодичний контроль її рівня.

Загальну витривалість можна контролювати і оцінювати за допомогою таких тестів:

v тривалість бігу з швидкістю 50-60% від максимальної;

v пробігання певної дистанції (1000, 2000 м) за найкоротший час

v пробігання якомога більшої відстані за визначений час.

Швидкісну витривалість контролюють - шляхом визначення максимальної швидкості подолання змагальної дистанції (наприклад, 100 м у бігу)

Силову витривалість в ациклічних вправах визначають 2 шляхами:

v за допомогою тесту на максимально можливу кількість подолання значного (50-70% від максимального) зовнішнього опору в одному підході;

v тестом на максимально можливу кількість повторень вправи у подоланні незначного (20-40%) зовнішнього опору за дозований час (20-60 секунд).

Тема: Гнучкість як рухова якість людини. Основи методики розвитку гнучкості. Спритність як рухова якість людини. Основи методики розвитку спритності

План.

1. Загальна характеристика гнучкості.

2. Методика розвитку гнучкості.

3. Загальна характеристика спритності.

4. Методика розвитку спритності.

Література

1. Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. - Тернопіль: Богдан, 2001. - 272 с.

2. Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей: Навч. посібник. - Львів: Штабар, 1997. - 208 с.

3. Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры: Учебник для ин-тов физ. культуры. - Москва: ФиС, 1991. - 543с.

1. Загальна характеристика гнучкості.

У повсякденному житті, професійній та спортивній діяльності людям доводиться виконувати різноманітні рухові дії. Одні з них вимагають незначної амплітуди рухів у суглобах, а інші біля граничної амплітуди рухів. Технікою деяких рухових дій взагалі неможливо оволодіти, коли людина не має необхідного рівня розвитку рухливості у суглобах. У побуті та спортивній педагогіці рухливість у суглобах позначають терміном гнучкість.

Гнучкість - це здатність людини виконувати рухи в суглобах з якомога більшою амплітудою.

Розрізняють: активну і пасивну гнучкість.

Під активною гнучкістю розуміють максимально можливу амплітуду рухів, яку може проявити людина у певному суглобі без сторонньої допомоги, використовуючи лише силу власних м'язів, що здійснюють рухи у цьому суглобі.

Під пасивною гнучкістю розуміють максимально можливу амплітуду рухів у певному суглобі, яку людина здатна продемонструвати за допомогою зовнішніх сил (відносно цього суглобу), що створюються партнером, приладом, обтяженням, дією інших ланок власного тіла тощо.

Чинники:

1. Будова суглобів: форма суглоба, довжина суглобових поверхонь, ступінь відповідності поверхонь суглоба одна одній, наявність кісткових виступів та їх розмірів.

За формою суглоби бувають: кулясті, еліпсоподібні, сідлоподібні, циліндричні та плоскі. Найбільш анатомічна рухливість у кулястих суглобах. Найменшу анатомічну рухливість мають сідлоподібні, блокоподібні та плоскі суглоби. Форма суглобів під впливом занять фізичними вправами не змінюється. На величину рухливості можуть впливати і індивідуальні особливості будови суглобів, а також: