Зміст і методика вивчення країн Африки у шкільному курсі країнознавства

Зміст і методика вивчення країн Африки у шкільному курсі країнознавства

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. КРАЇНОЗНАВСТВО ЯК ШКІЛЬНИЙ КУРС

1.1.Аналіз змісту шкільного курсу

1.2.Дидактичні засади вивчення країнознавства

Розділ 2. КОМПЛЕКСНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРАЇН І МАКРОРЕГІОНІВ АФРИКИ

2.1. Загальна характеристика регіону

2.2. Країни Північної Африки

2.3. Країни Центральної, Західної і Східної Африки

2.4. Країни Південної Африки

Розділ 3. МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ ПІДРОЗДІЛУ «АФРИКА»

3.1. Поурочне планування підрозділу

3.2. Методичні рекомендації до проведення уроків географії

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

За роки незалежності України визначено нові пріоритети розвитку освіти. Метою сучасної української освітньої системи є створення умов для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України, формування всебічно розвинутої особистості, здатної самостійно здобувати знання впродовж життя. Сьогодні вчитель повинен не тільки «навчати, розвивати, виховувати», а й сприяти цьому розвитку. Більшість вчителів основним завданням вбачають розвиток здібностей молодого покоління. Дієвим помічником цього процесу є інтеграція. Інтеграція дає можливість розвивати унікальну здатність дитини сприймати навколишній світ цілісно, творчо. Тому особливо цікавим, на думку автора, є курс «Країнознавство», який передбачає широкі міжпредметні зв'язки і полягає в інтеграції знань з географії, історії, культури, економіки та органічно доповнює програмний матеріал предмету «Економічна та соціальна географія світу». При цьому методами географії створюється багатогранний образ території і виявляється її своєрідність.

Міжнародна, міждержавна рухливість українців постійно зростає. Мільйони наших земляків добувають нафту і газ у Росії, збирають овочі у Великій Британії та Ірландії, фрукти ? в Португалії, Іспанії та Італії, будують дороги і житло у Чехії й Польщі, складають автомобілі в Німеччині, вирощують пшеницю в Аргентині, відпочивають у Єгипті. Громадяни України в наш час можуть вирушати практично в будь-яку країну і в будь-яку частину світу. Відповідно зростає потреба в інформації про країни, розширенні знань про природу, розміщення населення, господарство, соціально-економічні та екологічні проблеми різних країн і регіонів світу. Країнознавство й дає ці знання. Крім того, кожна людина повинна мати хоча б найзагальніші уявлення про сучасну політичну карту світу, розміщення населення нашої планети, світове господарство, глобальні проблеми людства. Це потрібно у повсякденному житті для того, щоб встановлювати зв'язки між різними подіями, інформацію про які ми отримуємо із газет, повідомлень по радіо та телебаченню, із комп'ютерної мережі, правильно оцінювати ці події і таким чином правильно розуміти світ, в якому ми живемо.

Унікальність шкільного курсу країнознавства полягає в тому, що це єдиний предмет, що поєднує знання про природне й соціально-економічне повсякденне оточення підлітка, отже, географічні знання можуть стати базою для різноманітної практичної його діяльності, у творчому рості особистості підлітка. Географія є для підлітка не тільки джерелом нових відомостей про світ, не тільки інструментом пізнання частини об'єктивної дійсності, але й необхідним фактором його нормального психічного розвитку.

Актуальність вивчення теми Африка полягає у тому, що більшість дослідників переважно приділяють увагу економічно розвинутим країнам, які задають тон у економічному розвитку світу. А найменш розвиненим країнам, до яких належить більшість африканських країн, увага приділяється не в достатній мірі. Розглядаються переважно найбільш розвинені країни, а решта країн не беруться до уваги. Навіть у курсі „Країнознавства“ розглядається по декілька найбільш типових представників регіону.

Таким чином, у структурі курсу „Країнознавство“ важливе місце посідає вивчення теми „Африка“, оскільки це регіон з потужним природно-ресурсним потенціалом, та, разом з цим ? найбідніший регіон світу. Для країн Африки будь-яких регіонів характерні всі риси слабо розвинених країн, визначені ООН. Частка Африки в населенні світу ? 12,6%, а в світовому виробництві ВНП ? тільки 1,6%. Умови життя населення майже всіх країн континенту за будь-якими стандартами дуже низькі. Це стосується як побутових умов, рівня освіти, тривалості життя, так і рівня споживання.

Об'єктом дослідження виступає шкільний курс «Країнознавство».

Предметом роботи є зміст і методика вивчення підрозділу «Африка» у курсі шкільного країнознавства.

Метою дипломної роботи є на основі вивчення праць провідних науковців-географів та педагогів розробити зміст і методику вивчення країн Африки в шкільному курсі «Країнознавство».

Виходячи з мети дослідження, в роботі поставлені такі завдання:

ѕ проаналізувати зміст країнознавства як шкільного курсу та визначити дидактичні особливості його впровадження;

ѕ скласти комплексну характеристику провідних країн регіону шляхом систематизації і узагальнення даних про їх природу, населення, господарство, культурно-історичні особливості, внутрішні просторові відмінності;

ѕ розробити методичні рекомендації щодо вивчення даного підрозділу «Африка» у шкільному курсі „Країнознавство“.

З метою обробки географічної інформації в роботі застосовано описовий метод ? вивчались особливості природно-ресурсного потенціалу окремих країн. Дослідження галузей господарства проводилося за допомогою поєднання описового, порівняльного та статистичного методів. Порівняльно-географічним методом автором було проведено дослідження рівня розвитку окремих країн Африки.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що автором вперше було зібрано, систематизовано та проаналізовано дані по змісту і дидактичним засадам впровадження нового профільного курсу „Країнознавство“, складена комплексна характеристика провідних країн та макрорегіонів Африки, розроблена методика вивчення підрозділу «Африка», зокрема запропонований варіант поурочного планування теми „Африка“ та плани-конспекти уроків.

Основні положення та результати дослідження, що містяться в дипломній роботі, пройшли апробацію на уроках географії в 11 класі.

Аналіз літератури показав, що дана проблема висвітлена не достатньо. При написанні роботи автор користувався програмними документами з курсу, матеріалами періодичної преси, підручником з „Країнознавства“, який є єдиним на даний час. При висвітленні аналізу змісту курсу шкільного країнознавства та дидактичних засад вивчення країнознавства було застосовано підручник з країнознавства Масляка П.О. [39], Програму для профільного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах „Країнознавство“ Бєскової Н.М. та Бойко В.А. [8], Державний стандарт з географії [20], та публікації у періодичних фахових виданнях (журнали «Географія та основи економіки в школі», «Географія», «Школа») та інтернет-ресурси .

Комплексна характеристика країн і макрорегіонів Африки проводилася на основі аналізу і узагальнення матеріалу підручників Безуглого В.П. та Козинець С.О. „Економічна і соціальна географія світу“ [7], Юрківського В. М. „Регіональна економічна і соціальна географія“ [58], довідника „Країни світу“ за ред. Юрківського В.М. [59], а також статей Дейча Т. [19] та Дорохіної В.С. [22].

При написанні третього розділу автор користувався посібником з країнознавства Мірошник Г.О. [42] та матеріалами періодики ? статтею „Комплексний підхід до вивчення країн у курсі „Країнознавство“ Борисової С.О. [11] та розробками уроків Новикової В. [44].

Структурно робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

Розділ 1

КРАЇНОЗНАВСТВО ЯК ШКІЛЬНИЙ КУРС

1.1. Аналіз змісту шкільного курсу

Країнознавство є наукою і навчальною дисципліною, яка комплексно вивчає країни і регіони світу, досліджує, систематизує й узагальнює дані про їхню природу, населення, внутрішні просторові відмінності.

На сучасному етапі країнознавчі дослідження мають переважно природно-історичне і соціально-економічне спрямування, що зумовлюється особливостями історико-географічного розвитку людства в першій половині XXI ст.

Країнознавство утворює одну із "стовбурних" галузей у системі географічних наук (точніше географічне країнознавство). Саме країну, а також район М.М. Баранський вважав основним об'єктом географії, а їхню характеристику ? головним змістом географічних робіт [39, с. 13-16]. Країнознавці, за його словами, покликані виробляти "візитні картки" країн. Звідси випливає і визначення країнознавства як географічної дисципліни, що займається комплексним вивченням країн, що систематизує й узагальнює різнорідні дані про їхню природу, населення, господарство, культуру і соціальну організацію.

Проте віднесення країнознавства до "стовбурних" галузей географії не є загальновизнаним. Суперечки виникають з багатьох питань і в тому числі з головного ? чи можна вважати країнознавство наукою?

У нашій країні вітчизняне і закордонне країнознавство почало складатися ще в дореволюційний час. Результатом цього процесу стали численні країнознавчі описи і характеристики. У 30-і роки країнознавство ? районоведення ? отримало новий імпульс до розвитку у вигляді "районної школи" М.М. Баранського. У післявоєнний період у міру росту потреб у країнознавчих роботах увага до нього з боку географів зростала. Особливе значення в цьому плані мала стаття М.М. Баранського "Країнознавство і географія фізична й економічна", опублікована ще в 1946 році. У ній був даний аналіз розвитку країнознавства і по суті вперше були сформульовані його основи, включаючи концепцію географічного країнознавчого синтезу або, іншими словами, необхідність "єдиного погляду" на природні, економічні і соціальні явища. Але поряд з цим, у тій же статті М.М. Баранський зовсім виразно написав про те, що країнознавство не претендує на роль особливої науки, а являє собою усього лише організаційну форму, що поєднує розрізнені знання про ту або іншу країну. Саме цей вислів породив широкий погляд на країнознавство як на "купол" над географією, що не має власного предмета наукового дослідження [11, с.5-6].

Хоча таке трактування не могло не затримати становлення наукового країнознавства, його загальний розвиток усе-таки продовжувався, про що насамперед свідчать численні країнознавчі роботи. Одночасно ? завдяки Ю.Г. Саушкіну, В.А. Анучину, В.М. Гохману, К.М. Попову, А.І. Клімову, С.Б. Лаврову, Г.В. Сдасюк, Я.Г. Машбіцу, Н.С. Мироненко, В.А. Пуляркіну, Л.В. Смирнягіну ? поступово зміцнювалися і наукові основи країнознавства.

Максаковський В.П. виділяє два головних види країнознавства. Перший з них ? інформаційне країнознавство, що відбиває в основному емпіричний рівень пізнання. Його завдання полягає в зборі, збереженні і систематизації даних про країни і райони. У свою чергу, воно може бути інформаційно-популярним і інформаційно-довідковим. Прикладів подібних видань у нас безліч. Другий вид ? власне наукове країнознавство, що виконує дослідницькі функції, спирається на науковий географічний синтез і робить свій внесок у формування наукової географічної картини світу. Звідси випливає і розмаїтість функцій країнознавства: інформаційна, описова, освітня, культосвітня, науково-дослідна, практична [37, с.15].

Що стосується внутрішньої структури країнознавства, то Я.Г. Машбіц виділяє в ньому три головних класи: 1) фізико-географічне (природне), 2) економічне і соціальне (суспільно-географічне) і 3) комплексне. Виходячи з застосування цієї градації в регіональному аспекті, можна сказати, що у фізичній географії одержали розвиток як вітчизняне (Е.М. Мурзаєв, Ю.К. Єфремов, Б.А. Федорович, Н.А. Гвоздецький, Н.І. Михайлов, А.І. Соловйов, В.І. Прокаєв та ін.), так і закордонне (А.С. Барків, Б.Ф. Добринін, А.М. Рябчиков, Р.А. Єрамов, Г.М. Ігнатьєв, В.Г. Зайчиков, Є.Н. Лукашова) країнознавство. У порівнянні з фізико-географічним, економіко-географічне країнознавство одержало ще більший розвиток. У тому числі в області вітчизняного країнознавства виявили себе Ю.Г. Саушкін, А.А. Мінц, С.Н. Рязанцев, В.В. Покшишевський, Н.Н. Михайлов, М.І. Помус, І.В. Комар, 3.М. Фрейкін та інші географи. Що ж стосується закордонного країнознавства, то перелік імен тут ще більший [39, с.17-23].

На жаль, комплексне країнознавство на рівні "вищого синтезу", задача якого складається в комплексному розгляді країн (і районів), поки що одержало набагато менший розвиток. Додамо також, що поряд з цими трьома головними класами виділяють також політико-географічне, історико-географічне, військово-географічне, демографічне, етноконфесійне, медико-географічне й інші "підкласи" країнознавства. Але вони вже зв'язані зі стиковими науковими напрямками.

Сучасне країнознавство у своєму розвитку базується також на глобальних і регіональних геополітичних та геостратегічних концепціях. Серед них найвідомішими є атлантизм, мондіалізм, євразійство.

У переважно інформаційних, позбавлених науково-методологічного підґрунтя публікаціях, країнознавство розглядають лише як організаційну форму об'єднання всієї суми найрізноманітніших знань про ту чи іншу країну або регіон світу.

Останнім часом, у зв'язку з диверсифікацією міжнародних відносин України в галузі країнознавства, все більше переважають дослідження, у яких на перший план виступає різнобічний аналіз найважливіших проблем тих країн, з якими наша держава має тісні зв'язки. Такі проблемно орієнтовані дослідження тісно пов'язані з практикою дво- і багатосторонніх відносин між країнами світу. При цьому пріоритети здебільшого надаються моделюванню ситуацій і прогнозуванню розвитку подій та явищ. Проблемна орієнтація сприяє зростанню практичної значимості країнознавства і водночас створює умови для розвитку його методологічної бази. Вона теж пов'язана з упровадженням системного підходу, вимагає розгляду найважливіших проблем на глобальному рівні. Це ще більше надає країнознавству передбачуваної прогностичної спрямованості. Прогноз у країнознавстві, як конкретне передбачення стану певного явища в майбутньому на основі спеціального наукового дослідження, набуває у XXI ст. особливого значення, тому що конкретна цінність правильного, науково обґрунтованого передбачення у сфері міждержавних відносин стрімко зростає. Вміння передбачати ситуацію з урахуванням усезростаючої кількості різновекторних чинників стає головним і найдорожчим "товаром" аналітиків у країнознавстві [39, с.24].

Об'єктом вивчення країнознавства є країни як основні одиниці сучасної соціально-політичної організації світу, а також їх великі частини (райони, штати, області, провінції тощо) і різні міждержавні регіональні та глобальні угрупування.

Очевидно, що країни і регіони світу вивчає не лише країнознавство. Країни і регіони світу є об'єктом вивчення також і історії, і географії, і філософії, і культурології, суспільствознавства, соціології, геології та безлічі інших наук і навчальних дисциплін. Кожна з них досліджує лише певну складову об'єкта, тобто його конкретні властивості, явища, процеси і відношення. Отже, та складова об'єкта дослідження, на яку найбільшою мірою й спрямована увага тієї чи іншої науки і називається її предметом. Предметом країнознавства є країни і регіони світу як єдині системи, що складаються з різнорідних, але взаємопов'язаних елементів, які діють як єдине ціле на світовій політичній арені.

Отже, на відміну від інших наук і навчальних дисциплін, які цікавляться лише певними аспектами діяльності країн, країнознавство інтегрує в собі універсальні знання про країни, відображаючи цілісну картину буття основних одиниць соціально-політичної організації світу.

За Масляком П.О., системна універсальність предмета країнознавства передбачає такі твердження:

По-перше, всі сфери функціонування суспільства будь-якої країни так чи інакше тісно взаємопов'язані.

По-друге, цілісної картини тієї чи іншої держави або регіону при вилученні (нехтуванні) того чи іншого її елементу (сфери, регіону) отримати не можливо.

По-третє, велике значення має взаєморозташування країн і регіонів стосовно один одного у географічному (геополітичному) просторі.

По-четверте, країни і міждержавні утворення існують у часі, який разом з простором визначає буття людей, народів і суспільств.

По-п'яте, будь-яка система (країна) складається з підсистем нижчого ієрархічного рівня (структур, поєднань, утворень, комплексів, формувань). До них належать переважно територіально-управлінські системи (штати, губернії, області, провінції тощо).

По-шосте, функціонування територіальних утворень (країн і регіонів) відбувається як постійна і перманентна зміна їх станів унаслідок як внутрішньої взаємодії елементів, так і взаємодії з довкіллям [39, с.25-39].

Конкретними об'єктами дослідження країнознавства є галузеві (інтегральні) чи просторово-територіальні форми організації країн як у цілому, так і їх окремих частин. Наприклад, можна вивчати населення Сполучених Штатів Америки, чи культуру індіанців Бразилії, чи екологічні проблеми Німеччини (галузевий (інтегральний) аспект). Просторово-територіальний аспект дослідження конкретних об'єктів полягає в комплексному вивченні, наприклад штату Каліфорнія в США або провінції Квебек у Канаді. Звичайно можна конкретним об'єктом дослідження обрати поєднання цих двох аспектів, приміром природно-ресурсний потенціал острова Хоккайдо в Японії [[11, с.5-6].

Таким чином, країнознавство є наукою і навчальною дисципліною, яка комплексно вивчає країни і регіони світу, досліджує, систематизує й узагальнює дані про їхню природу, населення, внутрішні просторові відмінності.

Історія географічної науки нараховує кілька тисячоріч. За цей час докорінно змінилися її предмет, завдання й методи досліджень. Однак нерідко й у сучасному суспільстві географія, у тому числі й шкільна, дотепер трактується як сугубо описова наука, головна функція якої ? довідково-енциклопедична. Такий погляд докорінно суперечить суті нинішньої географічної науки.

Предмет сучасних географічних досліджень включає всю географічну оболонку Землі й складові її геосистеми, територіальну структуру господарства й суспільства.

Головним завданням географії вже давно став не землеопис, а вивчення просторово-тимчасових взаємозв'язків, природних й антропогенних факторів й особливостей розвитку різних територіальних систем. Саме в цій якості географи беруть активну участь у рішенні багатьох проблем політичного, економічного й соціального, екологічного характеру, що виникають на різних рівнях ? від світового до локального. Тому географія займає унікальне місце в системі наук, відіграючи роль свого роду «містка» між природничими й суспільними науками.

Місце шкільної географії в Базисному навчальному плані також визначається, насамперед, тим, що вона ? єдиний предмет, що відноситься одночасно й до природничого, і до гуманітарного циклу навчальних дисциплін. Таким чином, шкільна географія охоплює всю систему «природне середовище ? суспільство ? людина», що дозволяє їй:

* комплексно розглядати середовище перебування (життєвий простір) людства, знайомлячи учнів з тим, як живуть і господарюють люди в різних географічних умовах;

* формувати сприйняття світу не у вигляді набору окремих природних або суспільних компонентів, а у вигляді чіткої ієрархії територіальних природно-суспільних систем, що формуються й розвиваються за певними законами.

Отже, географія ? єдиний шкільний предмет світоглядного характеру, що формує в учнів комплексне, системне й соціально-орієнтоване уявлення про Землю як про планету людей. Це також єдиний предмет, що знайомить їх з територіальним (регіональним) підходом як особливим методом наукового пізнання й важливим інструментом впливу на соціально-економічні процеси за допомогою регіональної політики [31, с.13-15].

Все це дозволяє віднести географію до числа тих класичних шкільних предметів, на які лягає особлива відповідальність не тільки за формування в школярів гуманістичного світогляду, виховання патріотизму й любові до Батьківщини, але й умінь і навичок орієнтації й соціально-відповідального поводження в навколишньому світі.

Країнознавство також виходить із необхідності не просто часткового вдосконалення шкільної географії, як це неодноразово бувало раніше. Воно передбачає радикальну перебудову структури й змісту предмету багато в чому на принципово новій основі [42, с. 152].

У широкому змісті основна мета географії, як і інших шкільних предметів, полягає в тому, щоб сформувати всебічно освічену й ініціативну особистість, довівши до її свідомості систему поглядів, ідейно-моральних, культурних й етичних принципів, норм поведінки, які складаються в ході навчально-виховного процесу й готовлять її до активної діяльності й безперервної освіти у світі, що швидко змінюється. У більш вузькому змісті ця мета полягає в оволодінні учнями завершеною системою географічних знань й умінь, а також в можливостях їхнього застосування в різних життєвих ситуаціях.

Відповідно до основної мети країнознавство базується на двох головних положеннях.

По-перше, воно виходить із необхідності збереження традиційної орієнтації учнів на набуття фундаментальних знань й умінь, що становлять основу світорозуміння, на всілякий розвиток їхнього географічного мислення.

Тому країнознавство припускає знайомство учнів з деякими основними закономірностями, вченнями, теоріями, концепціями й гіпотезами географічної науки, з методами її досліджень і мовою географії. У ньому отримують подальший розвиток такі наскрізні напрямки сучасної освіти як гуманізація, соціологізація, екологізація, економізація, які повинні сприяти формуванню загальної культури молодого покоління. Поряд із цим, країнознавство більш чітко визначає ту грань, що повинна відокремити загальну географічну освіту, необхідну всім учням незалежно від їхньої майбутньої професії (іншими словами рівень їхньої географічної культури), від спеціальних географічних знань й умінь, що виходять за рамки Державного освітнього стандарту з географії.

По-друге, країнознавство виходить із того, що шкільна географія являє собою не тільки певну сукупність природничо-гуманітарних знань, необхідних кожній освіченій людині, але і є однією з основ практичного повсякденного життя. Звідси випливає значно більший, ніж колись, акцент на формуванні практичних знань й умінь прикладного характеру, наслідком чого повинне стати підвищення інтересу учнів до предмету „Географія“.

Важливим завданням географічної освіти повинна стати також орієнтація учнів на професії, пов'язані з географією.

Основу формування географічного мислення становить знайомство учнів з територіальним (включаючи краєзнавчий), комплексним, історичним, типологічним, проблемним і конструктивним підходами.

Географічні знання повинні бути, хоча й по-різному, представлені на всіх трьох ступенях шкільного навчання.

Відповідно до Держстандарту базової і повної середньої освіти, державними вимогами до рівня загальноосвітньої підготовки учнів з географії передбачаються:

ѕ уявлення про регіональний поділ світу;

ѕ знання особливостей природних умов і ресурсів та їх вплив на формування господарських комплексів окремих регіонів та країн світу, типів природокористування;

ѕ уміння пояснювати причини та виявляти наслідки впливу природних умов на господарський розвиток країн і регіонів, моделювати географічні ситуації регіонального розвитку в умовах глобалізації та інтеграції економічних і соціальних процесів розвитку суспільства [20, с.13-18].

Розробка змісту курсу «Країнознавство» як складової географічної освіти припускає відродження й розширення країнознавчої основи шкільної географії. Країнознавчий погляд на світ дозволить школярам бачити, розуміти й оцінювати складну систему взаємозв'язків між людьми, територією й природним середовищем.

Матеріал даного курсу дає широкі можливості для встановлення міжпредметних зв'язків з історією, літературою, фізикою та ін. Крім того, при його вивченні учні знайомляться із областями знань, не представленими у школі самостійними предметами: архітектурою, етнографією, політологією, екологією.

Головна мета курсу ? розвиток регіональних знань про цілісність і диференціацію природи материків, великих регіонів і країн, про людей, що їх населяють, особливості життя й господарської діяльності в різних природних умовах.

Основні завдання курсу:

Ш розширити й конкретизувати уявлення про просторову неоднорідність поверхні Землі на різних рівнях (від планетарного до локального);

Ш створити образні уявлення про природу, природні багатства, господарство й етнокультурну своєрідність населення материків й окремих країн;

Ш на основі історико-географічного підходу розкрити зміни політичної карти, практики природокористування, динаміку наростання екологічних проблем у межах материків, океанів й окремих країн;

Ш продовжити розвиток картографічної грамотності школярів;

Ш розвивати практичні вміння витягнення й узагальнення географічно значимої інформації з різноманітних джерел [42, с.165].

Регіональна економічна і соціальна географія світу є однією з галузей географічної науки. Головне її завдання полягає в обґрунтуванні шляхів удосконалення територіальної (просторової) організації суспільства: особливостей формування територіально-виробничих комплексів у конкретних природних і соціально-економічних умовах; основних напрямів вирівнювання соціальних відмінностей у регіонах світу. Не менш важливим є світоглядне та загальноосвітнє значення регіональної економічної і соціальної географії світу. Як навчальна дисципліна, вона дає науково обґрунтоване уявлення про характер взаємодії суспільства й природи, про форми і тенденції розвитку територіальної організації суспільства у значних територіальних масивах країн ? регіонах [14, с. 142].

Країнознавство, як зазначає В.В.Безуглий і С.В.Козинець [7, с.29]. систематизує різноманітні дані про природу, населення, господарство, культуру, соціально-політичну організацію країн світу і становить основну фактажну базу для регіональної економічної і соціальної географії, характеризуючи головні особливості регіонів і країн світу:

Об'єкт дослідження регіональної економічної і соціальної географії світу ? суспільство та його складові: регіональне господарство, населення регіонів світу, територіальні соціальні структури, господарські зв'язки країн світу, міжнародний поділ праці тощо.

Предмет дослідження ? особливості та закономірності просторової організації суспільства і його складових на рівні регіонів світу. Вивчення соціально-економічних процесів у територіальному вимірі передбачає розгляд їх із позицій розміщення, взаєморозташування, взаємодії та просторових відносин, причинно-наслідкових зв'язків. Для навчального курсу предметом дослідження є географічні проблеми просторової організації регіональної економіки, сукупність проблем соціального розвитку в їх територіальному вираженні, територіальна організація соціального життя, просторові суспільні системи. Регіональна економічна і соціальна географія світу вивчає територіальний (міжнародний) поділ праці, розміщення продуктивних сил у межах окремих регіонів, регіональну політику, територіальну організацію виробництва, геополітику і геостратегію регіонів світу, просторові соціально-економічні пропорції, територіальні соціально-економічні структури, транспортні й інфраструктури, мережі та системи, а також системи розселення та інші аспекти просторової організації суспільства у межах регіонів світу.

Базовим поняттям курсу є «регіон». У повсякденному житті це поняття використовують, ведучи мову про регіональну політику, регіональну економіку, регіони світу тощо. Синонімом йому є поняття «район», але його частіше застосовують до території меншого масштабу, переважно всередині території великих країн

Курс «Країнознавство» органічно доповнює програмний матеріал курсу «Економічна і соціальна географія світу», вивчення якого передбачено в 10 класі, і є завершальним у географічній освіті школярів класів філологічного, природничого або суспільно-гуманітарного профілю [8, с.2-3].

Об'єктом вивчення країнознавства є країни як основні одиниці соціально-політичної організації світу, а також їх регіональні угруповання. Основне завдання курсу ? формування у старшокласників сучасних уявлень про географічну картину світу через комплексне, ширше за своїм змістом, вивчення країн шляхом систематизації та узагальнення різнорідних даних про їх природу, населення, господарство, соціальну сферу та культуру. Розв'язування такого завдання вимагає залучення матеріалів інших навчальних предметів ? історії, зарубіжної літератури, музики й образотворчого мистецтва, тому курс «Країнознавство» передбачає широкі міжпредметні зв'язки. При цьому методами географії створюється багатогранний образ території і виявляється її своєрідність.

Програма курсу «Країнознавство» включає вступну частину та два розділи. У «Вступі» розглядаються об'єкт вивчення, джерела країнознавчих знань, історико-географічні регіони і сучасна політична карта світу. Розділ І ? «Регіони і країни світу» ? складається з 5 підрозділів і 16 тем, які передбачають розгляд регіонів (Європа, Азія, Америка, Африка, Австралія, Океанія) та окремих країн. Вивчення країни здійснюється за таким планом.

1. Територія (площа, форми державного устрою та правління).

2. Географічне (фізико-, економіко- та політико-географічне) положення.

3. Природа (особливості природних умов, забезпеченість ресурсами).

4. Історичний розвиток (аналіз природокористування, розміщення господарства і населення в певні історичні періоди, при цьому важливо розглянути органічне поєднання «історичного коріння», сучасності й тенденцій майбутнього).

5. Народонаселення (кількість, структура, тривалість життя, розміщення, міграції населення, типи поселень)

6. Культура (етногеографічні особливості, традиції, «географія занять і способу життя», всесвітньо відомі пам'ятки природи та культури, які стали своєрідними візитними картками країн, внесок у світову культурну спадщину видатних діячів науки, літератури, музики, образотворчого мистецтва).

7. Господарство (характеристика провідних галузей промисловості, сільського господарства, транспорту, сфери послуг і територіальної структури економіки) [32, с.9-18].

Характеризуючи географічне положення, природні умови і ресурси країн учні повинні спиратися на вже здобуті знання про їх розташування, рельєф, клімат, внутрішні води, ґрунти, корисні копалини, водні, лісові, агрокліматичні, рекреаційні ресурси з попередніх курсів географії. Країнознавство обов'язково містить історичний елемент, щоб не бути «блідою копією місцевості», тому згадка про основні події та їхні наслідки, пов'язані з історією заселення і господарського освоєння території, дає можливість повніше задіяти міжпредметні зв'язки з історією. Питання особливостей народонаселення, своєрідності культури та господарської діяльності є основою змісту курсу. У програмі зазначено конкретні видатні особистості, перелік яких узгоджений передусім з навчальною програмою із зарубіжної літератури для учнів старшої школи. При характеристиці господарства акцентується увага на галузях спеціалізації. У сфері послуг окремих країн виділяються галузі освіти, спорту, туризму, знання про які особливо актуальні й цікаві для молодої людини. Під час розгляду туристичних можливостей країни, звертають увагу на найбільш атрактивні (найпривабливіші) місцевості та об'єкти. У зовнішньоекономічних зв'язках держав потрібно виділяти зв'язки з Україною. Детальність і глибина, з якою розкривається кожний пункт характеристики країни, визначаються проявом її специфічних і типових рис.

У розділі ІІ ? «Людство на рубежі століть» ? розглядаються глобальні проблеми сучасності та концепція сталого розвитку як оптимальної моделі соціально-економічного розвитку країн. Програмою передбачено виконання практичних робіт.

Комплексні підходи до вивчення країн розширюють практичне значення країнознавства, яке, володіючи значним інтеграційним потенціалом, об'єднує фізичну, економічну, соціальну, політичну географію та матеріал негеографічних наук стосовно конкретних територій.

Основне завдання курсу ? формування у старшокласників сучасних уявлень про географічну картину світу через комплексне, ширше за своїм змістом вивчення країн шляхом систематизації та узагальнення різнорідних даних, які ґрунтуються на раніше здобутих знаннях з різних предметів шкільної програми ? історії, зарубіжної літератури, музики й образотворчого мистецтва. Характеризуючи географічне положення, природні умови й ресурси країн, учні повинні спиратися на вже здобуті знання про їх розташування, рельєф, клімат, внутрішні води, грунти, корисні копалини, водні, лісові, агрокліматичні, рекреаційні ресурси з попередніх курсів географії. У курсі «Країнознавство» простежуються тісні міжпредметні зв'язки географії з історією, економікою, літературою, мистецтвом та ін.

1.2. Дидактичні засади вивчення країнознавства

Актуальним при вивченні географії в старшій школі є реалізація ідей особистісно-орієнтованого навчання, що означає створення кожним школярем особистісно-орієнтованого образу світу, заснованого на його особистому досвіді. Проблема активізації процесу навчання не може на сучасному етапі розвитку освітніх систем розглядатися без обліку особистісної позиції того, кого навчають, до процесу навчання.

Ідеї особистісно-орієнтованого навчання знаходять своє відбиття у вимогах «Тимчасового Державного освітнього стандарту. Освітня область «Земля», де навчання географії представлене як процес взаємодії учня (суб'єкта) з об'єктом Земля. Підкреслюється, що учень розглядає об'єкти навколишньої дійсності багатоаспектно, цілісно, інтегровано [20, с.13-18].

Поступовий перехід у нашій країні до особистісно-орієнтованої освіти також бачиться в умовах розвитку «навичок самостійної роботи й творчості». Таким чином, підвищення якості освіти в цей час неможливе без задоволення особистісних запитів, вимог ринкової економіки й потреб суспільства. На думку І.С. Якиманської (1994, 1995), у сучасній психолого-педагогічній науці намітився принципово новий підхід до розуміння суб'єктивної активності школярів. «Суть його зводиться до того, що учень не є тільки продуктом навчання (а все при ньому ? результат навчання). Кожен учень ? носій індивідуального, особистого (суб'єктивного) досвіду. Він насамперед прагне до розкриття власного потенціалу, даного йому від природи в результаті індивідуальної організації, і потрібно тільки допомогти йому, надавши відповідні умови».

Особистісно-орієнтоване навчання припускає визнання за кожним учнем його самоцінності, індивідуальності, його суб'єктивний досвід постійно узгоджується зі змістом освіти, збагачується й заглиблюється. Реалізація ідей особистісно-орієнтованого навчання в шкільній географії означає створення кожним учнем особистісно-значимого образу світу, заснованого на його власному, суб'єктивному досвіді [31, с.13].

Унікальність шкільного курсу країнознавства полягає в тому, що це єдиний предмет, що поєднує знання про природне й соціально-економічне повсякденне оточення підлітка, отже, країнознавчі знання можуть стати базою для різноманітної практичної його діяльності у творчому рості особистості підлітка. Країнознавство є для старшокласника не тільки джерелом нових відомостей про світ, не тільки інструментом пізнання частини об'єктивної дійсності, але й необхідним фактором його нормального психічного розвитку.

У цей час проблеми творчого становлення молодого покоління українців здобувають пріоритетне значення як для системи освіти, так і для розвитку суспільства в цілому, для історичної долі України в найближчі десятиліття.

Останнім часом помітно зростає інтерес авторів до проблеми розвитку творчості у викладанні окремих шкільних предметів. Однак у географічній освіті творчість, як правило, погоджується з поняттям «ігрова діяльність», розглянуту через призму наукового змісту курсу [50, с.15]. Цим ми істотно звужуємо освітні рамки предмета, по суті, ігноруємо особистісну позицію учня до процесу географічного пізнання світу, що, у кінцевому результаті, дає малоефективний навчальний процес і має спільне із процесом розвитку творчості.

Зростаюча кількість навчальних програм, підручників і навчальних посібників, а також інших засобів навчання очікуваних результатів, а саме: різкого підвищення пізнавального інтересу учнів до предмету, активізації їхнього творчого потенціалу ? не принесли.

Невідповідність шкільного курсу географії пізнавальним потребам старшокласників, їх діяльнісним запитам, насамперед ? у плані творчої самореалізації, виявлено в дисертаційному дослідженні Ю.П. Іванова [50, с.14]. Виявлено також і те, що звертання до внутрішньої ? мотиваційно-потребнісної ? сфери школяра в навчанні географії може дати разючі результати. Надалі, у ході проведення описуваного експерименту, були виявлені нові проблеми. Зокрема, ? виявлено значне «нестикування» початкового курсу географії, досліджуваного в V?VІ класах, з наступними курсами географії. Виявлено, що інтерес школяра до оточуючої його дійсності до старших класів не зникає, а стає ще і більш специфічним для кожного учня. Отже, пізнання навколишнього геопростору також повинне мати свій неповторно-індивідуальний характер.

Учні старших класів частіше, ніж підлітки, вказують на те, що пізнання навколишньої їхньої природи, соціально-економічного оточення вони бажали б проводити особисто, у ході самостійних подорожей, експедицій, досліджень. В умовах традиційного навчання це виконати вкрай складно. Процес дорослішання підлітків незмінно ускладнює питання, що стоять перед ним і спрямовані на пізнання навколишнього світу. Розширення психологічного «свого простору» уже на початку підліткового періоду виходить за рамки своєї місцевості й рідного краю, включаючи й більш віддалені регіони Землі (О.А. Манзадей, 1994), що стають в умовах звуженого інформаційного простору, до того ж ? недоступного для безпосереднього відчуття, усе більше входить у конфлікт із традиційною системою навчання географії ? вивчаються географічні об'єкти, віддалені на тисячі кілометрів, а масштаб і тривалість географічних явищ унеможливлює спостерігати їх у природних умовах.

Така географія стає для учнів усе більше незрозумілою, нудною, «річчю в собі». До старших класів конфлікт усе більше наростає, у результаті чого географія до XI класу стає чи ледве не самим непопулярним для школярів предметом [50, с.13].

Нові інформаційні технології, що широко входять у життя суспільства, з одного боку, жадають від школи якнайшвидшого їхнього впровадження в процес навчання, у тому числі ? у курсі географії, з іншого боку, дозволяють значно розширити рамки навчального процесу, інтенсивно впливаючи на всі сторони особистості учня, включаючи емоційно-ціннісні складові психіки.

У наш час у процес навчання вводяться нові засоби: відеопрограми, аудіокурси, електронні навчальні програми. Особливо необхідно відзначити ідею створення електронного підручника. З 1995 р. ведуться роботи зі створення електронного підручника з географії. Його можливості практично безмежні (якщо враховувати постійне вдосконалювання машин). Поряд з текстом, усілякими графіками, таблицями, завданнями для практичних робіт, електронний підручник містить у собі експертну систему, що автоматично, непомітно для учня налаштовує навчальну програму під індивідуальні особливості кожного школяра. Крім того, учень сам може вибрати для себе найбільш прийнятний шлях оволодіння матеріалом, аж до повної відмови від послуг «електронного вчителя», використовуючи машину лише як засіб тестування. Мультимедіа-система електронного підручника дозволяє наповнити програму звуком природних процесів, продублювати текст голосом диктора, створити необхідне музичне тло для роботи, включити будь-який відеофрагмент, «пожвавити» мультиплікацією будь-який географічний процес.

Все це дозволяє школяреві застосувати свої знання на якісно новому рівні, включаючи такі методи досліджень, як географічний прогноз і складання проектів природних і соціально-економічних систем. «Гра масштабами» за допомогою електронних карт підручника легко дозволить учневі перейти від карти рідного краю до карти півкуль, або до фотографії Землі із глибин Космосу ? по суті, учень зможе за частки секунд зробити заочну космічну подорож навколо планети.

Зміст електронних підручників відрізняє більша мобільність, його постійно може доповнювати й коректувати будь-який учитель у відповідності зі специфікою місцевих умов. Наукова географічна картина світу, що виникає у свідомості школяра за допомогою нових засобів навчання (електронного підручника й відеопрограм), емоційно переживається, створює «ефект присутності», стає яркою, насиченою, такою, що мало чим відрізняється від безпосереднього спілкування учня з недоступними для безпосереднього сприйняття об'єктами і явищами.

Отже, географічна інформація, що надходить до учня за допомогою нових засобів навчання, перетворює образ світу не в застигле й незрозуміле чуже утворення, а в барвистий, доступний, цікавий образ рідної планети, що гарно запам'ятовується.

Однак дані унікальні можливості нових засобів навчання в географічному пізнанні світу ? не більш, ніж можливості, які можуть бути реалізовані тільки за умови психологічного комфорту, вірного визначення зон найближчого розвитку кожного учня, його пізнавальних інтересів. Тільки в такому випадку можна буде говорити про творчість географічного пізнання світу.

Надання вчителям можливості вибирати засоби й методи у викладанні курсу географії також не призвело до різкого підйому їхньої творчої активності. Більше того, вже в стінах педагогічного вузу, в умовах традиційного навчання з першого по п'ятий курс значно зростає негативна реакція майбутніх педагогів-географів на свою педагогічну діяльність. У зв'язку із чим, проблема розвитку творчості в рамках колишньої освітньої парадигми, на погляд Ю.П. Іванова, вирішена бути не може [50, с.13-15]. Таким чином, в проблемі розвитку творчості в шкільному курсі географії актуальним є визначення рушійних мотивів географічного пізнання світу особистістю школяра.

Вирішуватися зазначені проблеми можуть на двох рівнях ? теоретичному й практичному, у тісній їхній взаємодії. Останнє можливо, з огляду на останні досягнення вітчизняної й закордонної психологічної науки, практики шкіл, особливо інноваційної. Необхідний досить широкий банк даних, що ілюструють реальне становище справ з викладанням географії в різних регіонах України й за її межами.

Виділені на основі великого аналізу характерні риси творчого вивчення країнознавства дозволять підійти до розуміння суті даного феномена, що, в остаточному підсумку, приведуть нас до психологічних умов творчої діяльності на уроках країнознавства.

Розробка надалі засобів діагностики й навчання, з використанням нових інформаційних технологій, дозволить вивести процес навчання країнознавству на якісно новий рівень, перетворивши навчальну працю в процес творчого пізнання учнем географічного простору.

Отже, підсумовуючи погляди провідних педагогів на викладання географії, стосовно курсу «Країнознавство» ми дійшли наступних висновків. При вивченні даного спецкурсу необхідно застосовувати особистісно-орієнтований підхід, при цьому визначити рушійні мотиви географічного пізнання світу особистістю школяра; враховувати наступність між шкільними курсами географії в цілому і «Економічної і соціальної географії» зокрема; застосовувати нові засоби навчання, особливо інформаційні технології (електронні підручники, атласи, презентації).

Розділ 2

СТРУКТУРА ЗНАНЬ УЧНІВ З ТЕМИ «АФРИКА»

2.1. Загальний огляд регіону

Одна з головних задач навчальної географії ? формування системи уявлень про соціально-економічну структуру сучасного світу. Тому, на наш погляд, важливо сформувати в учнів об'єктивне уявлення про місце країн Африки за рівнем соціально-економічного розвитку серед інших держав світу. Однак відповісти на ці питання не просто, оскільки не існує ні єдиного показника, ні їхньої системи, здатної охопити всі сторони економічного і соціального розвитку держави. В навчальних цілях використовують ряд комплексних показників і коефіцієнтів економічного і соціального розвитку.

Найкраще рівень економічного і соціального розвитку країни можна визначити за допомогою показника ІРЛП. Середньосвітове значення ІРЛП ? 0,764. Промислово розвиті країни мають 0,911, країни, що розвиваються ? 0,576. Нарешті, найменш розвинені країни, до яких і відноситься більшість країн Африки ? 0,366 [5, с. 52-59].

Про рейтинг країн Африки за рівнем економічного розвитку можна судити, використовуючи показники ВНП. На території "чорного континенту" динаміка величин ВНП (як і ВВП) дуже контрастна. Це відбиває широкий діапазон показників розвитку продуктивних сил, їхню нестійкість під впливом економічних і політичних катаклізмів і стихійних лих. Так, у 1995?1999 р. у 12 країнах абсолютна величина ВНП зменшилася (у 1985?1990 р. таких країн було 6), причому особливо велика була деградація економіки в Ліберії і Руанді, які дуже сильно потерпіли від політичних і етнічних конфліктів. У першій половині 90-х рр. найуспішніше ріс ВНП (більш ніж на 3,5% у рік) у Тунісі, Гвінеї, Буркіна-Фасо, Гані, Уганді і Ботсвані. У підсумку в 1995 р. лідерами Африки за абсолютною величиною ВНП (у млрд. доларів США) стали наступні країни: Південна Африка ? 110,2, Алжир ? 57,0, Єгипет ? 53,3, Нігерія ? 35,6, Лівія ? 30,3 і Марокко ? 27,6. Цей перелік свідчить про чільне значення республіки Південної Африки, а також країн Північної Африки у всій економіці цієї частини світу [12, с. 33-34].

Заслуговують на увагу показники величини ВНП на душу населення за рік: у 16 країнах це менше 300 доларів, що говорить про дуже низький рівень розвитку виробництва, але разом з тим у 7 країнах цей показник перевищує 2000 доларів. П'ять з цих країн великій (для Африки) величині ВНП на душу населення зобов'язані своїм природним ресурсам, розвинутій гірничодобувній промисловості й експорту [43, с.40-42]. У Лівії більше 2/3 ВВП і понад 90% доходів від зовнішньої торгівлі формують видобуток і переробка нафти, в Алжирі ведучі галузі виробництва ? видобуток нафти і природного газу, а також руд металів і фосфатів, головні козирі Габону ? видобуток нафти і марганцевої руди, виробництво уранового концентрату і заготівля деревини. У Ботсвані головні статті економіки ? підприємства з видобутку алмазів, вугілля, виробництва мідно-нікелевого концентрату. Південно-Африканська республіка, власне кажучи, найбільш розвинена країна в регіоні, у якій одержали високий розвиток багато галузей господарства, але і тут головна роль належить видобутку корисних копалин, що забезпечує більше половини експортних надходжень. Ця країна займає одне з перших місць у світі за запасами і видобутком золота, алмазів, руд хрому і марганцю, урану, ванадію [13, с.6-7].

В острівних державах Маврикій і Сейшели основа економіки інша. Маврикій ? одна з тих країн Африки, що найбільш динамічно розвиваються завдяки створенню вільної економічної зони і стимулюванню туризму. Туризм став головним джерелом ВНП і на Сейшелах, хоча інші сфери економіки тут розвинені слабко.

У більшості країн Африки провідна галузь економіки ? сільське господарство. Воно забезпечує їм більше половини доходів від експорту. У ньому трудиться 60% усіх працюючих африканців (у 15 країнах ? понад 80%), але, незважаючи на це, через слабкий розвиток і низьку продуктивність праці сільське господарство далеко не цілком забезпечує потреби населення в продуктах харчування. Більше того, з початку 80-х рр. виробництво продуктів харчування на душу населення в більшості країн скоротилося, тому що ріст чисельності жителів випереджав масштаби виробництва продуктів харчування. Загальну тривожну ситуацію трохи поліпшують випереджаючі темпи зростання виробництва продовольства, досягнуті в Нігерії і деяких інших великих країнах (Алжир, Єгипет, Судан, Гана). Проте забезпечення африканців продуктами харчування ? одна із самих невідкладних, "хворих" проблем сучасної Африки [18, с. 31-34].

Аграрний сектор є найважливішою галуззю матеріального виробництва більшості африканських країн. Загалом тут зосереджено майже 64% економічно активного населення. На Африку припадає 12% оброблюваних земель світу та 26% пасовищ і лук. Тут існують значні резервні земельні ресурси, придатні для сільського господарства. Але продуктивність галузі залишається на дуже низькому рівні. Питома вага континенту у світовому виробництві основних сільгосппродуктів становить 3?4%. "Зелена революція" тут істотно вплинула тільки на деякі ланки, орієнтовані на товарно-експортне виробництво [27, с.258].

Стагнація, поглиблення кризових явищ в аграрному секторі економіки переважної більшості африканських країн мають причини як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Серед перших назвемо: нерівномірність розподілу водних ресурсів, їх нестачу. Більше половини оброблюваних площ розташовано у посушливих районах і належить до зони ризикованого землеробства. Водночас у багатьох районах тропічної Африки ґрунти перенасичені вологою, що також стримує розвиток рослинництва. Внаслідок геокліматичних особливостей континенту тут значно дошкуляє ерозія ґрунтів. Серед причин другої групи ? екстенсивний характер виробництва, примітивна агротехніка і матеріально-технічна база, архаїчні форми аграрних відносин, великий демографічний тиск на агросферу й на природне середовище в цілому.

Землеробство ? провідний сектор сільського господарства ? дає майже 80% обсягів виробництва, але характеризується низькою продуктивністю. Тут широко застосовуються примітивні агрономічні засоби і вкрай низький рівень механізації та хімізації. Кількість тракторів у розрахунку на 1000 га наприкінці 90-х років становила на континенті лише 1,6 одиниці (наприкінці 80-х ? 1,2) проти 5,2 у країнах, що розвиваються загалом та 40,3 ? у розвинених. Енергоозброєність землеробства оцінюється лише в 0,1 к. с. на 1 га угідь. Використання добрив на 1 га угідь багаторічних культур в середньому у 1993?1998 рр. становило 10,1 кг (1982?1987 рр. ? 6,6 кг), що в чотири рази нижче, ніж по країнах, що розвиваються, в цілому; гербіцидів у розрахунку на 1000 га у 1996?1998 рр. ? 16 кг (1989?1991 рр. ? 9 кг), що у вісім разів нижче середніх показників «третього світу» [29, с.127-129].