Історіософська думка XVI - першої половини XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історіософська думка XVI - першої половини XVIII ст.

План

патріци віко відродження історіософія

1. Історіософські новації епохи Відродження

2. Натуралістичне розуміння історії в раціоналістичному світоуявленні

3. Поняття історичного процесу в концепції Дж.Віко

Література

1. Історіософські новації епохи Відродження

В добу Відродження відбулось повернення до античного натурфілософського наукового ідеалу, де реконструювалася синкретична картина світу, в якій кожний елемент посідав визначене для нього місце. Тому головною рисою ренесансного філософського пошуку можна назвати завдання віднадходження місця людини в системній цілісності довкілля. За доби Відродження відбувається процес закладення сучасного європейського світосприйняття, на якому будується весь світоглядний масив останніх століть, вся нинішня наука, в тому числі і історіософська парадигма.

Виникнення в епоху Відродження нового типу історизму означало, по-перше, що людині вперше відкрилась історична ретроспектива -- глибина історичного часу, виявлена в результаті усвідомлення гуманістами змістової відмінності між окремими його відрізками; по-друге, все рідше в пошуках першопричин подій історики звертались до впливу провидіння; по-третє, історизм набував рис секуляризованої та гуманістичної філософії історії; по-четверте, відбулось повернення до прагматичної історіографії.

Змінилось також відчуття часу -- час став індивідуальним та екзистенційним, виникла нова категорія історичної свідомості -- категорія мінливості часу. Індивідуалістичне сприйняття часу стало важливою передумовою виникнення історичного погляду на суть соціального часу -- від усвідомлення однократності та неповторності окремих моментів індивідуального часу до уявлення про індивідуальність та неповторність історичних епох. Однак тут стався цікавий історичний парадокс -- поняття "переплетення часів" у баченні гуманістів не розкривалося як час лінійний і тим більше як висхідний рух історії. Перейнявши античну ідею про незмінність людської природи, гуманісти обрали маятникову циклічну концепцію історичного процесу. Разом з тим ренесансний циклізм -- це переконання у кругообігу (періодичному поверненні) історичних форм, але не субстанції історії -- відродивши античну ідею циклічності ходу історії, гуманісти, водночас, позбавили її метафізичної причинності.

В епоху Відродження відбулась також секуляризація історії. Це позначилось передусім на перенесенні мотивів діяльності людей із сфери надприроднього у поцейбічний світ. Найбільш очевидним свідченням процесу секуляризації історіософії було створення принципово нової періодизації загальної історії, що повністю розірвала з містичною традицією отців церкви. У цю епоху виникла ідея тричленного поділу історії на античність, "темний (середній) час" та "новий час". Новий поділ історичного процесу призвів до викристалізування фундаментальної для історіософії Нового часу думки про , історичну епоху як інтегроване ціле, тобто про взаємопов'язаність та взаємообумовленість всіх граней, форм та проявів людського буття в рамках кожної епохи.

Типовим прикладом ренесансної історіософії була концепція, запропонована Франческо Патріци (1529-1597 рр.) в праці "Десять діалогів про історію". Розглядаючи проблему істинності в історії, Патріци наголошує на відносності цього поняття, оскільки, на його думку, жодна людина не в змозі охопити всієї багатоманітності подій та мотивацій вчинків людей. Тому, на думку гуманіста, історику необхідно зосередитись на сучасному для нього періоді історії.

Патріци є прихильником античної теорії кругообігу. Згідно з цією схемою, він конструює хід всесвітньої історії, що розпадається на ряд великих за тривалістю циклів (еонів), що складаються із двох фаз -- росту і занепаду; тривалість одного еону Патріци визначає в 36 тисяч років, -- після закінчення циклу людська історія повториться знову.

Цікавим є також те, що Патріци закликає вивчати поряд із політичною історією історію культури, господарства, економіки.

Крім історіософії, історики Відродження започаткували також методологію історичної науки. Найбільшим досягненням даної епохи в цьому плані було застосування філологічної критики джерел і взагалі критичного методу історії як науки.

Прикладом методології історії епохи Відродження є концепція Жана Водена (1530-1596 рр.), викладена в праці "Метод для легкого засвоєння історії". Мислитель зазначає, що лише особливий критичний метод, заснований на скепсисі, перетворює історію на науку.

Важливим моментом вчення Ж.Бодена являються певні історіософські інтенції, зокрема фіксація зв'язку характеру держави з тими природними умовами, в яких вона існує. Так, Боден вважає, ідо тип держави напряму пов'язаний з її географічним місцерозташуванням та кліматом: найбільш стабільні державні утворення виникають в помірних кліматичних умовах.

Такі, дещо наївні, висновки про залежність характеру народу від природних, перш за все, географічних і кліматичних умов, демонструють факт повернення Ж.Бодена до античних джерел, в яких ця теза вже була намічена. Розроблений Боденом "географізм" став одним із впливових вимірів історіософської парадигми, починаючи вже з XVIII ст.

2. Натуралістичне розуміння історії в раціоналістичному світоуявленні

З позиції натуралізму світ історії та світ природи більше не протистояли один одному, а органічно зливались в єдиній картині буття, що керується універсальними законами природного розуму. Ототожнення законів природи та законів розуму, па думку раціоналістів, дозволяло віднести історію до сфери інших наук, що володіють власною методологією.

Цікавою в цьому плані є концепція "засновника" філософії Нового часу Ф.Бекона (1561-1626 рр.). Вчений прагнув віднайти ті головні принципи, завдяки яким відбувається історичний рух. Для нього основні причини прогресивного поступу людства лежать в царині науки і мистецтв. Спадкоємність в науках і мистецтвах дозволяє зберігати досягнення минулих епох, сприяючи, таким чином, подальшому поступові в розвитку як науки, так і людства -- носія і хранителя наукових знань. Ця спадкоємність виступає як необхідна умова зв'язку між поколіннями і народами, як естафета, що передається від старших молодшим, як суцільний процес удосконалення людської природи.

Цій меті в беконівській концепції генералізовано підпорядковані всі її аспекти -- і вчення про метод, і теорія "ідолів", і ідея прогресу. Але сама історія з її "потаємним" сенсом для Ф.Бекона не стала самоцінною проблемою, вона виступає лише як полігон для випробування істинності наукових відкрить.

Пошуки мислителів Нового часу, повністю зосередившись на проблемах природничих наук, залишили значною мірою поза увагою гуманітарні питання, і хоча Р.Декарт (1596-1650), як і Бекон, виділяв в загалі всього людського знання такі основні галузі, як поезія, історія, філософія і теологія, в центрі його уваги знаходилася лише філософія, під якою він розумів комплекс з математики, фізики і метафізики.

Однією із спроб подолання "історичного скептицизму" Декарта була концепція Д.Юма (1711-1776 рр.). Стрижнем історичної концепції Д.Юма було переконання, що в історії, як і в природі, закладені одноманітність та регулярність феноменів, що повторюються. Про це, на його думку, свідчить: 1) універсалізм шляхів та способів людського пізнання; 2) людська мотивація, що кількісно та якісно однакова у всі часи; 3) одноманітність реакції на однакові подразнення: 4) сама історія, яка є не що інше, як сукупний результат зіткнення мотивів, що повторюються. Таким чином, для Юма стає реальним підкорити хід історії строгій системі причинності. "Загальновизнано, - писав він, - що існує значна одноманітність в діях людей всіх націй і всіх часів і що людська природа залишається одною і тою ж за принципами її функціонування: одні і ті ж мотиви супроводжуються одними й тими ж діями, одні й ті ж події є наслідками одних і тих же проблем: хвастощів, жадоби, самолюбства, щедрості, дружби... -- ці пристрасті, змішані в різних пропорціях, -- були з початку світу і залишаються досі причинами всіх дій. Якщо ви бажаєте знати спосіб життя греків та римлян, вивчіть добре темперамент та дії французів і англійців, і ви не помилитесь, переносячи на перших спостереження, зроблені відносно других". Людство, за переконанням Юма, є однаковим незалежно від часу чи арешту, і історія не може віднайти у своїх анналах щось абсолютно незвичайне та непередбачуване. Саме завдяки незмінності людської природи, на думку Юма, історія як наука про людину може бути віднесена до загалу "дійсних" наук -- математики та фізики. Іншою результативною стороною ототожнення законів природи та законів розуму була механізація історичного процесу, його формалізація. Історію було визнано наукою за умови, що вона користуватиметься методологічним інструментарієм наук про природу.

3. Поняття історичного процесу в концепції Дж. Віко

Ще одним виступом проти картезіанського скептицизму в ставленні до історії була концепція Джамбатиста Віко (1668-1744 рр.). Віко фактично вперше представив широко розроблену, систематизовану працю, що спеціально розглядає проблеми філософії історії. Як предмет роздумів філософа історія являється як матеріал, глибоке вивчення якого дозволить зрозуміти та виявити шлях, яким йде людство, відкрити закономірності руху, сутність історичного процесу.

Концепція Віко викладена в праці "Основи нової науки про загальну природу націй". Полеміка Віко з картезіанською філософською школою полягала в тому, що він доводив необхідність формування історичного методу, який має бути не менш верифікованим і достовірним, аніж математичний. Більше того, дотримуючись принципу "істинне і содіяне збігаються", Віко вважає, що оскільки історія виступає як продукт людського духу, то вона і заслуговує на те, щоб стати об'єктом людського пізнання, і така його позиція реально противажить картезіанській зневазі до історії.

В "Новій науці..." Віко поєднує християнський провіденціалізм, успадкований від Августина, з характерною для гуманістів Ренесансу вірою в силу людського духу: гак вперше в історії культури було зроблено спробу зняти антитезу між ізольованими діями людей і божественним планом історії, що поєднує ці дії.

Для Віко концепція історії є філософськи виправданою формою знання, а процес історичного пізнання охоплює щонайширші обрії. Розуміння Віко циклічного характеру історичного руху базується на постульованій ним наявності повторюваних рис на певних історичних етапах. Ці риси можуть не тільки повторюватися, подекуди вони можуть бути навіть тотожними (цим було закладено основу для методу історичних паралелей).

Всю людську історію Віко поділяє на три періоди: "...Вік Богів, коли язичники думали, що вони живуть під божественним урядуванням. Вік Героїв, коли останні всюди царювали на основі, як вони вважали, вищості своєї природи; і, нарешті, Вік Людей, коли всі визнали, що вони є рівними за людською природою".

Перший, "Вік Богів", є віддаленим і темним, відголос його відчувається в космогонічних і теогонічних міфах.

В межах "Віку Героїв" відбувається формування аристократичної влади. Тут історичний паралелізм Віко знаходить найбільш яскравий прояв: автор "Нової науки..." проводить аналогію між Грецією гомерівських часів та європейським середньовіччям, знаходячи багато об'єднуючих факторів в них епохах, таких, наприклад, як панування аристократії, аграрний устрій господарства, високі моральні чесноти і шляхетність (в цьому фрагменті вже закладено діахронічний принцип розуміння історичних процесів).

Третій етап, "Вік Людей", характеризується тим, що державшій устрій тут має переважно демократичний або представницько-монархічний характер.

Мислитель простежує тенденцію чергування історичних періодів, причому цей процес для нього відбувається згідно з постійно заданим алгоритмом, в чітко визначеному порядку: спочатку історію рухає брутальна, агресивна сила, після якої настає черга сили героїчної, доблесної. На зміну двом попереднім приходить сила, яка сприяє встановленню всеосяжної справедливості, при якій всі творчі сили суспільства досягають свого апогею, довершеності, блиску та оригінальності. Але соціум не витримує такого надактивного підйому, тому, виснаживши себе в марнотратстві духовних і матеріальних багатств, людська спільнота втрачає творчі сили і поступово наближається до стану занепаду, розкладу та варварства.

Повторюючи в головному кожний етап історичного руху, кожна конкретна нація наповнює його неповторним змістом. Тому схема історії Віко є не просто кругообіг -- це рух по спіралі. Саме це поєднання повторюваності і неповторності в процесі історичного руху людства, ідея циклічності еволюції і відрізняє філософему Віко від безальтернативного циклізму греко-римської та ренесансної традиції. Саме цей момент в історії і робить, за думкою Віко, неможливим будь-яке прогнозування подальшого ходу подій.

Характер трьох різних епох визначає зміст і всіх сфер людського буття -- моральності, мистецтва, психології, форм правління, права тощо. Гріадичність такої побудови є безперечною даниною традиційному християнському світоглядові.

Проголошуючи універсальність тріадичної схеми розвитку, Віко відкидає принципову різницю між "культурними" і "некультурними" нардами.

Ще одне глибоке і плідне зауваження італійського мислителя стосується такого важливого фактору людського існування, як географічний, тобто зв'язку життя народу з оточуючим ландшафтом.

Суттєвою заувагою в "Новій науці." є думка про те, що не існує ученицької спадкоємності наспи. Аналогічні ідеї, інституції та утворення, які наявні в різні часи і у різних націй, свідчать про те, що творчий дух людини спроможний осягнути автономно ті ж самі істини, самостійно прийти до певних ідей незалежно від стану інформованості.

Ідея історії у Віко відображена в його концепції Повернення Речей Людських -- "рікорсо": у своєму природному поступальному русі Світ Націй досягає апогею, згодом поступово занепадає та гине, щоб почати свій рух із самого початку -- з божественних часів, з варварства, з диких звичаїв і т.п. Концепція кругообігу використовується Віко для того, щоби довести, що історія не має якої-небудь визначеної мети, крім мети збереження Роду Людського, не має кінцевого пункту, після досягнення якого повинна припинитись сама історія, сам рух націй. Кругообіг історичного процесу повинен, згідно Віко, виразити безкінечність руху людства.

В умовах нових історичних реалій ідеї Дж.Віко були сприйняті його більш пізніми сучасниками як теза, на основі якої формувалася новоєвропейська парадигма нелінійного історичного процесу, що відчутно вплинула на подальше становлення циклічного розуміння історії в межах сучасної історіософської парадигми.

ЛІТЕРАТУРА

1.Бэкон Ф. Сочинения. Т.1-2. М., 1977-1978.

2.Вико Дж. Основания новой науки о природе наций. М.-К., 1994.

3.Юм Д. Об изучении истории. // Сочинения. Т.2. М, 1965.

4.Барг М.А. Эпохи и идеи: Становление историзма. М, 1987.

5.Горфункель А.Х. Гуманизм и натурфилософия. М., 1977.

6.Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. М., 1980.

7.Киссель М. Вико. М., 1980.

8.Михаленко Ю.П. Фрэнсис Бэкон и его учение. М., 1975.

9.Мудрагей И.С. Философия истории Дж.Вико // Вопросы философии. 1996. №3.

10.Нарский И.С. Давид Юм. М., 1973.

11.Соколов В.В. Европейская философия ХУ-ХУП веков. М., 1984.

Размещено на Allbest.ru