Нелінійний характер історичного процесу

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ УКРАЇНИ

Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля

Кафедра гуманітарних наук та іноземних мов

Реферат з дисципліни «Філософія та методологія науки» на тему:

«Нелінійний характер історичного процесу»

Виконав

курсант 51 взводу

рядовий с.ц.з.

Власенко Р.В.

Перевірив

к.ф.н., доцент,

полковник с.ц.з.

Усов Д.В.

Черкаси 2015

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. НЕЛІНІЙНІСТЬ ЯК УНІВЕРСАЛЬНИЙ ПРИНЦИП РОЗВИТКУ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ

1.1 Нелінійність як методологічний принцип теорії самоорганізації

1.2 Евристичний потенціал і універсальність феномену нелінійності

Висновок до розділу

РОЗДІЛ 2.СИНЕРГЕТИЧНА ІНТЕРПРИТАЦІЯ ІСТОРІОСОФСЬКИХ КОНЦЕПЦІЙ

2.1 Елементи нелінійності в класичних історіософських концепціях

2.2 Елементи нелінійності в некласичних історіософських концепціях

2.3 Роль випадку в історичному процесі в сучасних історіософських концепціях

Висновок до розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

нелінійний історичний синергетичний

ВСТУП

Мета дослідження: розкрити методологічний потенціал теорії самоорганізації і нелінійного підходу в дослідженні історичного процесу.

Завдання дослідження: визначити сутність нелінійного підходу; розкрити евристичний і універсальний характер нелінійного підходу в історичних дослідженнях; проаналізувати специфіку синергетичного розуміння історичного процесу в класичних історіософських концепціях; виявити місце нелінійності в сучасних історіософських концепціях; розкрити специфіку нелінійного характеру історичного процесу.

Об'єкт: історичний процес.

Предмет дослідження : розгляд нелінійного характеру історичного процесу з точки зору історичної методології.

Актуальність дослідження. Тема даного дослідження зачіпає проблему законів та принципів розвитку історичного процесу, що само по собі є актуальним питанням. На протязі довгого часу історики та вчені намагаються свій універсальний підхід, але будь-яка нам відома історіософська концепція в тій чи іншій мірі недосконала, вона має як опонентів так і прихильників.

У той же час, теорія самоорганізації, яка виникла у 1970-х роках, зовсім молода наука, запропонувала цілком своєрідний і дуже цікавий спосіб вирішення споконвічного питання. Це нова галузь, яка й нині розвивається, зазнає змін, концепція якої навіть наразі до кінця не сформована. До того ж , у процесі пояснення закономірностей історичного процесу вона використовує елементи деяких історіософських концепцій, які мають у собі елементи синергетичного розуміння ходу історії, що дає можливість по-новому поглянути і на історію як процес, і на актуальність та цінність постулатів даних теорій.

Аналіз історіографії та джерельної бази. Елементи синергетичної парадигми в соціогуманітарній традиції можна зустріти вже в працях Гіпократа, Геродота, Полібія, Піфагора, Геракліта, Емпедокла, Арістотеля, Платона, Сократа, Лукреція Кара, Плотіна.Вони одними з перших поставили в європейській науці питання про системність та розвиток світу в його єдності, про зв'язок буття людини, суспільства з природними процесами.

Синергетичний принцип знайшов своє відображення і в європейських циклічних концепціях, розвинутих в працях Д. Віко, І. Гердера та інших. Найбільш зрілі теоретичні ідеї, що є близькими до синергетичного сприйняття світу і суспільства, пов'язані з іменами Г. Лейбніца, А. Шопенгауера, Г. Гегеля, К. Маркса, Г. Спенсера, А. Бергсона, Й. Хейзінгі, Х. О.-і-Гасета, та інших авторів класичних історіософських концепцій. Суттєва роль в цих роботах належить органіцизму, чередуванню стійких і нестійких процесів, біфуркацій них періодів розвитку соціуму.

До перших науковців, які займалися вивченням проблеми нелінійності історичного процесу з позицій теорії самоорганізації можна віднести ще засновників синергетики: Г. Хакена, І. Пригожина, Г. Нікуліса, Т. Куна та інших. Вони безпосередньо не займалися дослідженням історії, але внесли значний вклад для майбутніх досліджень в цій сфері, оскільки ці вчені сформулювали загальні синергетичні принципи та закони функціонування відкритих систем, якими і є цивілізації та людське суспільство в цілому . На даному етапі в теорії самоорганізації поглибилися спеціалізовані розгалудження, що займаються вужчою та специфічнішою проблематикою, серед яких виникла і соціосинергетика. Серед сучасних її представників можна назвати В. П. Бранського, А. П. Назаретяна, В. В. Василькову, В. С. Стьопіна.

РОЗДІЛ 1. НЕЛІНІЙНІСТЬ ЯК УНІВЕРСАЛЬНИЙ ПРИНЦИП РОЗВИТКУ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ

1.1 Нелінійність як методологічний принцип теорії самоорганізації

Нелінійний підхід був сформований як один із аспектів теоретично- світоглядних наслідків теорії самоорганізації або синергетики - нового наукового напрямку, що займається вивченням процесів самоорганізації структур різної природи, в тому числі складних соціальних систем. В. Г. Буданов сформулював дефініцію поняття синергетики, за якою вона виступає "...міждисциплінарним напрямком науки, які досліджують механізми еволюції, становлення реальності, самоорганізації та "управління хаосом"" [9, с. 286]. Перше використанням даного терміну пов'язують з докладом професора Штутгартського університету Г. Хакена за 1973 рік. Його стаття мала назву “Кооперативні явища в сильно неврівноважених і нефізичних системах”. В цій статті науковець зафіксував, що при переході від неврівноваженості до порядку у всіх явищах виникає однакова поведінка елементів, яку він назвав кооперативним, синергетичним ефектом. Такого роду синергетика розглядала явища виключно природно-наукового походження. Але надалі ця галузь науки почала претендувати на те, щоб стали міждисциплінарною.

Засновники синергетики завдали науці одразу розширюючого ракурсу. Зокрема Г.Хакен в одному із свої інтерв'ю зазначав: "Хоча синергетика виникла в рамках природничих наук, мені завжди здавалось, що її можливі додатки будуть стосуватися специфічних і соціальних процесів" [15, с. 25]. Суворо наукове математичне ядро науки одразу почало наповнюватися термінами філософського характеру, сміливими аналогіями, що зумовило подальше укріплення зв'язків з гуманітарною сферою наукового світу.

З часом, намагання вчених екстраполювати методологію теорії самоорганізації на закони розвитку соціокультурних систем зустріли ряд перепон. Одна з них і, мабуть, найбільш серйозна, пов'язана з особливою якістю соціокультурної реальності - залежності співвідношення сил порядку й хаосу в історичному процесі не лише від об'єктивних факторів і від випадковостей, особливо тих, що діють в стані біфуркації, але і від свободи волі історичних діячів, мікро - і макрогруп, а і в певних обставинах і народних мас [16, с.66]. До речі, саме тому співзасновники синергетики Г. Ніколіс та І. Пригожин в монографії “Пізнання складного” відмітили високу непередбачуваність поведінки індивідів й людських колективів, яка є настільки високою, що вони прийшли до висновку щодо принципіальної непередбачуваності гуманітарних систем. Коментуючи ці слова, М.С. Каган зазначає: "Однак такий висновок може бути вірний тільки для коротких інтервалів історії, а для таких, які сучасні історики називає longue duree, передбачення може мати високий ступінь вірогідності, якщо воно ґрунтується на вірно зрозумілий аттракторе, тобто того майбутнього стану системи, яке притягує до себе" справжнє... " [17, с. 40]. Тобто, як тільки ми піднімаємося над історичним процесом на таку висоту, з якої вже не видно “броунівський рух” індивідуальної волі, особистих інтересів, персональних цілей, виявляється вирішальна дія сили притяжіння таких майбутніх тенденцій в системі, що в минулому стані знаходилася в хаосі [1, с.112]. В силу цього, вони виявляються здатними відтіснити інші тенденції й вибудувати з хаосу нову гармонію, новий, більш складний тип впорядкованості.

Можна сказати, таким чином, що, незважаючи на той факт, що синергетика виникла на стику фізики, хімії, біології, астрофізики, вона має підстави екстраполювати свій методологічний апарат на науки про людину: “Багато об'єктів, які вивчаються в науках про людину, можуть так чи інакше розглядатися як системи. Такі об'єкти складаються з багатьох частин, що взаємодіють один з одним більш або менш складним чином. Прикладом може служити суспільство, яке складають люди... Через кооперацію окремих частин системи з'являються нові якості, тому багато з цих якостей виявляють ефекти самоорганізації". На думку В. Васильковим, "вплив синергетичного підходу визначається, в першу чергу тим, що він дозволяє створити універсальні пояснювальні моделі, які виявляють глибинну спільність соціальних процесів різної природи як процесів соціальної самоорганізації, які сполучаються з общеэволюционной логікою мироупорядочивания" [36, с. 124].

Однак, застосування теорії самоорганізації в дослідженні соціальних процесів обмежено в деяких відношеннях: “По-перше, тільки колективні, масові процеси можуть бути зрозумілі задовільним чином з точки зору синергетики. Поведінка, мотиви, особистісні уподобання кожного окремого члена суспільства чи навіть малої соціальної групи чи пояснено з допомогою синергетики. Синергетика має справу з макросоциальными процесами і загальними тенденціями розвитку суспільства. Вона дає картину макроскопічних соціо-економічних конфігурацій, де підсумовано особистісні рішення і акти вибору індивідів. Дії окремих особистостей можу приводити тільки до деяких стохастичним змін у макроконфигурациях соціальних систем... По-друге, синергетика практично не враховує роль свідомого фактора духовної та ідеологічної сфери. Синергетика не розглядає можливість людини прямо і свідомо протидіяти макротенденциям самоорганізації, що властиві соціальним спільнотам... Словом, синергетика не бере до уваги соціальну рефлексію і можливу протидію : "Знаю, як має бути, але роблю все навпаки". По-третє, труднощі додатки синергетики до соціальної сфери полягає також у тому, що з переходом на більш високі рівні організації зростає кількість факторів, які беруть участь у детермінації досліджуваного соціального явища або події. Синергетика застосовується до колективних, масових процесів, де один або невелика кількість основних детермінуючих факторів (параметрів порядку) може бути виділено та введено в дослідження... Але якщо ми розглядаємо поведінку людини або малої соціальної групи, що виявляються залученими чимала кількість інших чинників, наприклад, його або її життєві потреби, психологічний настрій, чинники політичної психології, релігійні переконання, ідеологічні орієнтації і т. д. Поєднання цих різних факторів соціального життя приводить в кожному окремому випадку до унікального результату того чи іншого події, що практично неможливо передбачити і укласти в русло синергетичного графіка " [19, с. 106 - 107].

Таким чином, необхідно усвідомлювати не лише можливості застосування методології теорії самоорганізації в соціальних та гуманітарних науках, але й очевидні кордони застосування тут моделей цієї теорії.

В той же час, весь науковий світ прекрасно розуміє, що історичний метод не дасть відповіді на головні питання істориків, оскільки він не пояснює причинно-наслідкових зв'язків на глобальному рівні. Велика кількість історіософських концепцій, які існують на сьогодні, хоч якими вони вдалими не здавалися, не можуть претендувати на універсальність. В різний час виникали різні цивілізаційні концепції, що мали на меті пояснити закономірні причини утворення , процвітання і занепаду держав та імперій. Але всі вони не можуть екстраполювати свої висновки на всі випадки, що мали місце в історії. Вся причина полягає в недосконалості історичного методу. Він має цілий ряд недоліків, який не дозволяє йому пояснювати сутність тих чи інших історичних явищ в глобальному вимірі. Найчастіше історичні пояснення мають скорочений характер нарисів пояснення, що містять нечіткі і невизначені вказівки про існування законів або гіпотез загального характеру [22, с.93]. Щоб досягти повного пояснення, необхідно продовжити подальші дослідження, уточнити конкретний зміст наявних формулювань, виявити їх емпіричне значення і підтвердити їх відповідними фактами.

Фрагментарний характер історичних пояснень, як ми показали, обумовлений недоліками історичного методу, які узагальнив Г. І. Рузавін в посібнику “По-перше, загальні історичні закони являють собою гіпотези загального характеру, які підтверджені відповідними емпіричними фактами; вони принципово не відрізняються від законів природознавства, які відображають закони природи. Однак соціальні та історичні закони мають більш складний і заплутаний характер, ступінь їх підтвердження значно нижче, а область застосування набагато вже, тому їх нерідко називають просто загальними гіпотезами. На відміну від них фундаментальні закони природознавства, як, наприклад, закони механіки В. Ньютона, мають універсальний характер і майже протягом двох століть вважалися абсолютними і непорушними істинами. Виникнення квантової механіки, встановила незастосовність класичної механіки до світу найдрібніших частинок матерії, показало відносний характер істин колишньої механіки, а також обмежену область їх застосування. Тим не менш, у нашій вітчизняній літературі все ще зберігається погляд на закони як непорушні, остаточні істини, сприяючи тому, що історичні пояснення нерідко вважаються приблизними і не вартими серйозної уваги. Тому завдання дослідника - історика полягає в тому, щоб удосконалювати свої гіпотези, підкріплювати і підтверджувати їх новими історичними фактами. По-друге, для історичного пояснення нерідко використовуються загальні закони економіки, соціології, психології, біології і навіть. фізики і хімії, коли доводиться, наприклад, встановлювати справжність історичного документа, монет та інших старовинних предметів. На цій підставі деякі вчені стверджують, що завдання історика полягає в ретельному і повному описі індивідуальних подій минулого, а не в їх поясненні. Однак комплексний характер історичного пояснення, в якому поряд з історичними законами і гіпотезами беруть участь і закони інших наук, як раз показує необхідність системного підходу при дослідженні історичних подій і процесів. По-третє, нерідко в якості посилок історичних пояснень використовуються узагальнення і статистична інформація, які, хоча і можуть виявитися достатньо вірогідними, але вимагають аналізу, щоб стати справжніми поясненнями. У самому справі, якщо подія очікувалося, з певною мірою ймовірності, але не сталося, то необхідно з'ясувати причину, чому воно не з'явилося. А це вимагає додаткового дослідження. По-четверте, іноді філософи історії говорять про пояснення з допомогою понять. Хоча поняття дійсно зустрічаються в процесі пояснення, але вони фігурують там при формулюванні законів і гіпотез, які представляють за своєю логічною формою судження. Їх не можна плутати з поняттями, службовцями елементами, або складовими частинами суджень. Поняття можуть бути визначені правильно і неправильно, але тільки судження є істинними або помилковими, тобто адекватними або неадекватними дійсності. Їх адекватність, або відповідність дійсності встановлюється в ході емпіричної перевірки. Іноді в деяких філософських системах, наприклад, в об'єктивному ідеалізмі Р. Гегеля, а також в окремих випадках у марксистській філософії поняття розглядається як результат всього дослідження, як його підсумок і завершення. Але в такому випадку поняття ототожнюється з теорією, а таке змішання термінів не допускається логікою і фактично веде до плутанини. По-п'яте, дуже часто філософи та історики, як ми бачили, замість пояснення воліють говорити про інтерпретації і розуміння подій і процесів минулого. Дійсно, в реальній практиці історичного дослідження осмислення і розуміння подій йде рука об руку з їх поясненням і передбаченням. Тільки для спеціального аналізу ми виділяємо ці функції наукового пізнання, розглядаючи окремо, тому їх не слід протиставляти один одному, а, навпаки, необхідно розглядати як взаємодоповнюючі елементи єдиної, цілісної системи наукового дослідження " [26, с. 180 - 182].

Усі перераховані особливості украй затруднюють аналіз проблем пояснення історичного минулого. Ось чому самі історики, хоча і визнають історичні пояснення необхідними, але багато хто з них заперечує можливість звернення для цього до загальних законів. У кращому разі вони допускають прості причинні пояснення історичних подій, щоб зрозуміти, чому такі події сталися.

Тому, враховуючи все вищесказане, стає очевидним те, що застосування методології істориками для вивчення процесів, що відбуваються в соціокультурних системах, не лише б посилило їх позиції, але й допомогло б перетворити емпіричні спостереження в послідовну й вільну від ряду протиріч історіософську концепцію. Але ж яке бачення має нелінійний підхід щодо розвитку і закономірностей історичного процесу? В чому полягають його евристичні можливості?

1.2 Евристичний потенціал і універсальність феномену нелінійності

Як це було показано вище, підхід теорії самоорганізації з успіхом може і має застосовуватися не лише в природничих науках, а і в гуманітарній сфері. Зокрема, вже існує чітко вироблений погляд на закони розвитку соціуму з позиції теорії саморганізації: “кожна соціальна система, вимушена постійно пристосовуватися до мінливих умов існування (переживати флуктуації), циклічно проходить у своєму розвитку через етапи становлення, розквіту, занепаду і руйнування (хаосу і катастрофи). Причина подібного - прагнення кожного об'єкта до якогось ідеалу-аттрактору, до оптимального з позицій об'єкта способом вибудовування власних взаємин з навколишнім світом. У ході цього руху система постійно збільшує ступінь детермінованості у своєму "поведінці", залишаючи єдино можливі і безальтернативні варіанти реагування на "виклики" зовнішнього середовища. Досягнувши оптимального на даний момент співвідношення детермінованості і свободи (стану комфортності), вона рано чи пізно - або в силу власних зростаючих можливостей і наслідків людської діяльності", або через "спонтанно мінливих умов середовища" - постає перед необхідністю коригування ідеалу у відповідності з новими потребами та умовами. Перехід на новий рівень пов'язаний з проходженням системи через стан кризи, через точку біфуркації (оскільки відмова від старого ідеалу супроводжується зменшенням обсягу структурної інформації і підвищенням ступеня свободи, надмірна кількість якої загрожує серйозними наслідками). Ініціювати такий стан може будь-яка випадковість чи мале обурення ("ефект метелика"). Після краху старого ідеалу починається наступний цикл розвитку, на початку якого простежується кілька варіантів або альтернатив подальшої еволюції соціального об'єкта. Ось він - порядок з хаосу. І знову вирішальну роль у цьому виборі грають ідеали-атрактори, "запропоновані" системі: причому, старий ідеал не завжди відкидається, а часто розглядається як бажаний. Звичайно, сила, глибина і тривалість криз різні в кожному конкретному випадку; не завжди можна навіть зовні діагностувати їх. Але універсальність запропонованої схеми розвитку визнається більшістю сучасних вчених" [30, с. 166-167].

Така схема розвитку історичного процесу є універсальною для будь-яких подій будь-якого періоду в історії людської цивілізації. Для кращого її розуміння один із засновників синергетики І. Пригожин наводить такі приклади з історії: “Розглянемо приклад з історії - революцію 1917 року в Росії. Кінець царського режиму міг прийняти різні форми. Гілка, по якій пішов розвиток, була результатом дії багатьох факторів, таких, як відсутність далекоглядності у царя, непопулярність його дружини, слабкість Керенського, насильство Леніна. Саме ця мікроструктура. Ця "флуктуація" обумовили в результаті розростання кризи і всі наступні події. З цієї точки зору історія є послідовністю біфуркацій. Разючим прикладом цього є перехід від ери палеоліту до ери неоліту, який відбувся практично в один і той же час по всій земній кулі. Цей перехід, мабуть, є біфуркацією, пов'язаної з більш систематичним освоєнням рослинних і мінеральних ресурсів. Багато гілок виникло з цієї біфуркації: наприклад, китайський неолетический період з його космічним баченням, єгипетський неоліт з його вірою в богів або ж вражений тривогами неолетический період у розвитку доколумбових цивілізацій. Всяка біфуркація тягне за собою і позитивні зрушення, і певні жертви. Перехід до ери неоліту привів до виникнення ієрархічних товариств. Поділ праці означало нерівність. Виникло рабство, яке продовжувало існувати аж до дев'ятнадцятого століття... Дев'ятнадцяте століття, так само, як і двадцятий, продемонстрував цілу серію біфуркацій. Всякий раз, коли відкривалися нові матеріали - вугілля, нафта, електрика або нові форми енергії, що використовується, - видозмінювався і суспільство. Хіба не можна сказати, що ці біфуркації, взяті в цілому, привели до більшої участі населення в культурі і що саме завдяки їм стало зменшуватися нерівність між соціальними класами, яке виникло в епоху неоліту? Взагалі кажучи, біфуркації є показником нестабільності і показником життєвості якогось даного суспільства. Вони висловлюють прагнення до більш справедливого суспільства" [25, с. 17-18].

Нелінійні процеси неможливо надійно прогнозувати, бо розвиток відбувається через випадковість вибору шляху в момент біфуркації. Виникає, однак, питання: чи обмежена кількість варіантів розвитку системи в точці біфуркації? На це питання дає відповідь Л. І. Бородкін: "Як зазначає А. П. Назаретян, синергетичне моделювання дозволило довести, що навіть у точках біфуркації (або, як називає їх автор, полифуркации) може відбуватися не "все що завгодно": кількість реальних сценаріїв завжди обмежена, і якщо події увійшли в один з режимів, система необоротно змінюється у напрямку відповідного кінцевого стану (атрактора) " [40].Отже, в спокійні епохи стабільного, більш врівноваженого існування соціальної системи домінує детермінізм, який здатний подавити випадкову флуктуацію, що направлена проти існуючої детерміністичної тенденції. Але в перехідну епоху, коли відбувається біфуркаційний перелом, народжуються нові структури, що змінюють диспозиції соціальних сил: “Народження нового соціального порядку пов'язане з порушенням вихідної просторово-часової симетрії. По-перше, виникає тимчасова неоднорідність - один з можливих історичних шляхів розвитку соціальної системи стає кращим. Bo-друге, виникає нова просторова неоднорідність - з'являється нова соціальна ієрархія, тобто якась соціальна структура, центром якої стають нові улюбленці історії - вожді, еліти, соціальні групи. Колишні соціальні лідери переміщуються на периферію переваг або переживають істотну трансформацію" [10, с. 210].

Ще один дуже важливий синергетичний аспект соціального розвитку - введення фактору історичної непередбачуваності в перехідні біфуркаційні епохи, яка здатна порушити послідовний лінійний хід подій. Це дає змогу по-новому поглянути на історію і по-новому її осмислити: "Відкривається шлях до розуміння альтернативності історії, оскільки в точках історичного перелому, завдяки цілеспрямованій волі історичних суб'єктів, здійснюється вибір із спектру можливостей: або соціальна система породить нову конфігурацію сил (новий соціальний порядок), або зосередиться на збереження колишнього порядку, або буде продовжувати зберігати свою нестійкість до нової бифуркационной розвилки" [9, с. 210].

Висновок до розділу

Отже, нелінійний підхід є на сьогоднішній день найбільш узагальнюючою і найбільш евристично ефективною пояснювальною моделлю, яка описує взаємні переходи порядку і хаосу в еволюції систем, в тому числі і соціальних. Але для кращого розуміння сутності нелінійного підходу та методології теорії самоорганізації, які ми надалі будемо застосовувати для аналізу закономірностей історичного процесу, необхідно прослідкувати процес виникнення цих ідей шляхом аналізу концепцій представників історіософських концепцій.

РОЗДІЛ 2. СИНЕРГЕТИЧНА ІНТЕРПРИТАЦІЯ ІСТОРІОСОФСЬКИХ КОНЦЕПЦІЙ

2.1 Елементи нелінійності в класичних історіософських концепціях

Найважливішим концептом теорії самоорганізації є нелінійність, що є головною особливістю систем, що самоорганізуються. В свою чергу, нелінійність будь-якої з таких систем означає велику роль випадковості як креативного інструменту історії. Виходячи з цих позицій, є необхідним розглянути і проаналізувати постулати історіософських концепцій для виявлення вищенаведеної схеми бачення історичного процесу.Елементи ідей теорії самоорганізації в соціогуманітарній традиції можна зустріти вже в працях Гіпократа, Геродота, Полібія, Піфагора, Геракліта, Емпедокла, Арістотеля, Платона, Сократа, Лукреція Кара, Плотіна [7, с.117]. Вони одними з перших поставили в європейській науці питання про системність та розвиток світу в його єдності, про зв'язок буття людини, суспільства з природними процесами.Синергетичний принцип знайшов своє відображення і в європейських циклічних концепціях, розвинутих в працях Д. Віко, І. Гердера та інших. Найбільш зрілі теоретичні ідеї, що є близькими до синергетичного сприйняття світу і суспільства, пов'язані з іменами Г. Лейбніца, А. Шопенгауера, Г. Гегеля, К. Маркса, Г. Спенсера, А. Бергсона, Й. Хейзінгі, Х. О.-і-Гасета, та інших авторів класичних історіософських концепцій [12, с.102]. Суттєва роль в цих роботах належить органіцизму, чередуванню стійких і нестійких процесів, біфуркацій них періодів розвитку соціуму.Не можна не відмітити і ідеї французького матеріалізму XVIII століття, представники якого були одними із перших, хто намагався змінити філософські і наукові уявлення про матерію як механічну реальність, що запрограмована математично прорахованими раціональними законами. Науковою основою утвердження необхідності інертної, мертвої моделі матерії на живу і активну, що здатна до самоорганізації стали дослідження в області хімії і медицини, результати яких були використані К. Гельвецієм, Д. Дідро і П. Гольбахом.

В області філософії одним із перших після Г. Лейбніца розробка глобальної системної теорії світу була зроблена І. Кантом. Він співвідносить ідею доцільного розвитку родового людства з наявністю свободи волі [18, с.543], що узгоджується з принципом теорії саморганізації взаємодоповнення детермінації і стохастичності в історичному процесі. Він викладає повний цикл соціального саморозвитку, синтезованого із співвідношення врівноваженості і неврівноваженості, напруження сил, що протистоять один одному, і їх спокою, як результат дії іманентних законів суспільства. Саме дія цих законів створюють порядок соціального світу.Першопочатковий стан суспільства, по Канту, характеризується як “хаотичне”, безпорядкові антагоністичні відносини людей, що переслідують власні інтереси [27, с.68]. Перші форми соціального порядку з'являються тоді, коли хаос відносин починає загрожувати безпеці існування людей. В цьому критичному стані виникають ієрархіризовані суспільства з одним володарем, що підкоряє стихій свободу індивідів “загальновизнаній волі”, створюючи тим самим колективну згоду соціальної поведінки.Але виникнення первісних соціальних “організмів” не усуває можливості ворожих протистоянь (війн, конфліктів, антагонізмів - форм соціальної неврівноваженості), що тепер переходять на загальносистемний чи міждержавний макрорівень. Тому наступний етап соціального впорядкування пов'язаний із створенням “союзу народів”. Лише така форма соціальної світобудови може породити стан всезагальної громадянської згоди. Хоча досягнення даної цілі Кант відносить в невизначене майбутнє, він впевнений в загальному направленні ходу соціальної еволюції, в якому ми можемо побачити загальні обриси повного циклу соціального світо впорядкування - перехід від структур народження порядку к структурам його збереження в ім'я збереження соціальної цілісності. В ході цих соціальних перетворень Кант особливо підкреслює конструктивну, формоутворюючу роль війн, конфліктів, революцій ( як різноманітності форм хаосу) в переструктуруванні соціальних систем. Розробка глобальної системної теорії була зроблена А. Шопенгауером, що виступає одним із перших вчених філософів європейської наукової традиції, який стихійно розробляв тематику еволюційно-синергетичного світоосвоєння. Світ А. Шопенгауєра - “річ в собі” - постав як безґрунтовна “Воля до життя”, що розподіляється на безкінечну кількість “об'єктивацій”, що тягнуться до абсолютного панування через “війну всіх проти всіх”. Вищою ступінню в ієрархії об'єктивації “Волі до життя” виступила людина - втілення егоїзму і неусвідомленого прагнення до продовження роду, продовження черги об'єктивації “Волі до життя” [37, с.41-62]. В ідеях А. Шопенгауера парадоксальним чином поєдналися стародавня міфологічна традиція боротьби “порядку і хаоса” і європейський раціоналізм ХVII-ХIХ століть. З одного боку, стихійний, сліпий порив в простір і час, з іншої - організована людина, що наділена розумом - вища ступінь об'єктивації волі, що здатний зрозуміти сутність волі в своєму уявленні і підкорити її собі.Можна сказати, що не лише визнання ідеї еволюції, організованості світу( його ієрархічних сходинок) як об'єктивації “волі до життя”, як і визнання боротьби сліпих, хаотичних (деструктивних) і розумних (конструктивних) сил ( що також є об'єктивацією “волі до життя”) - такими є основні еволюційно-синергетичні мотиви теорії німецького філософа. В той же час, до них можна віднести й осмислення світу як єдиного, внутрішньо збалансованого, надскладного еволюціоную чого цілого, що незмінно існує на межі життя і смерті. В цій хиткій рівновазі, найменша випадковість ( зміна в атмосфері та ін.) несуть за собою хвороби людей, а трохи більше значення здатне погасити саме життя, так само як і знищити її здатне незначне відхилення планет від періодів їх обертання [37, с.75-76].В філософській концепції А. Шопенгауера знайшло своє відображення одна із перших спроб в європейській науці осмислення причин можливих глобальних причин людського існування. Фактично, ним була сформульована і осмислена ідея світу як в певному сенсі “закритої системи”, для якої випадкова флуктуація означала б руйнацію і загибель.Значний вклад в розвиток еволюційно-синергетичного напряму належить А. Бергсону. Опираючись на біологічну ідею еволюції, філософ приходить до висновку про направленість процесу життя, в сонові якого лежить “життєвий порив”. Саме цей внутрішній “натиск життя” несе його до все більш складного рівня організованості. При цьому адаптація, що є однією із властивостей такого пориву, проявляє себе як знайдене життям оригінальне рішення проблеми, яку перед нею висувають зовнішні умови [4, с.121]. Таким є еволюціонізуючий і самоорганізуючий сенс життєвого пориву, що розкриває себе в явищі прогресу як такого, що безкінечно коливається між двома протилежностями в маятнику з пам'яттю. При цьому безперервну боротьбу він розумів не лише як взаємодію двох протилежних, але взаємодоповнюючих тенденцій, що знаходяться в безперервному пошуку оптимальних форм існування, а як таку, кожна із яких є напрямком, засвоєння якого виступає в якості умови прогресу в цілому [5, с.116].Аналізуючи прогрес людства, філософ підкреслює безперервні послідовні коливання його ідеалів - від прагнення до комфорту і розкоші до аскетизму й простоти життя. При цьому повністю в дусі синергетичного “нового діалогу людини з природою” звучить ідея непевності майбутнього людства, що безпосередньо залежить від самої людини ї її зусиль [4, с.325].Але найважливішим елементом соціально - філософської концепції А. Бергсона стала вперше чітко сформульована в науці ідея закритого і відкритого суспільства, в основі якого лежить певний тип моралі і релігії, що поділяються на статистичну (природну) й динамічну (штучну) форми. Перша - закріпилася в ідеях, інститутах. Її обов'язковий характер в кінці-кінців зводиться до природного вимагання спільного життя людей. Друга - є поривом і пов'язана з цілісністю життя, що творить природу, що, в свою чергу, створила соціальну потребу. Перше зобов'язання, яке є змушенням, субстанціональне. Друге, що є намаганням, суперраціональна [4, с.291].

Пов'язуючи закритий і відкритий характер моралі та релігії суспільства з двома потужними еволюційними напрямками в житті, що доповнюють один одного. А. Бергсон відмічає, що лише людина побажала не лише порядку, але і прогресу. Далі він підкреслює, що обидва типи організації - закритий і відкритий - пронизують всю історію людського суспільства, де закрите суспільство - це суспільство, члени якого тісно пов'язані між собою, рівно душні до інших людей, завжди готові до нападу і оборони - словом, зобов'язані знаходитися в бойовій готовності. Таким є людське суспільство, коли воно виходить із рук природи. Людина створена для нього як мураха для мурашника. В протилежність суспільства закритого типу, що є здійсненим історичним фактом, суспільство відкритого типу залишається все ще більше бажанням людства, чим реальністю. Властивостям відкритого суспільства, по А. Бергсону, найбільше відповідає демократія, більш висока роль індивідів, їх творчість і здатність до самоорганізації, коли ж як для суспільства закритого характерними є багато чисельні тоталітарні режими І. Сталіна, А. Гітлера та ін. [12, с.24].Таким чином, наявність елементів еволюційно-синергетичної парадигми класичних історіософських концепцій вказує на іманентно притаманні соціальному розвитку в ретроспективному і перспективному плані тенденції до самоорганізації при чередуванні стійких і нестійких періодів.

В той же час, з другої половини двадцятого століття починають виникати сутнісно нові цивілізаційні концепції, де прослідковується більш широкомасштабне застосування ідей теорії самоорганізації для пояснення суті історичного процесу та законів еволюції та функціонування соціуму. Яке ж місце посідали елементи синергетичного розуміння світу в цивілізаційних концепціях?

2.2 Елементи нелінійності в некласичних історіософських концепціях

Елементи ідей теорії самоорганізації історичного процесу є притаманними для творчості багатьох істориків та філософів минулого. Найяскравіше таке розуміння проявилося в класичних історіософських концепціях А. Тойнбі, М. Данилевського, О. Шпенглера, П. Сорокіна, Ф. Фукуями, С. Хаттингтона, Д. Віко, І. Гердера та інших теорії. Італійський філософ Д. Віко, досліджуючи цикли історії народів, відмічає, що "здійснюють свій біг часу всі нації в своєму зародженні, рух вперед, стані, занепаді і кінці" [33, с. 221]. Аналогічними є і ідеї І. Гердера, що підкреслював, що “нашого людського роду потрясіння потрібні, як хвилі в одній гладі, для того, щоб озеро не перетворилося на болото. Геній людяності вічно оновлює свій вигляд, вічно розквітає і знову відроджується в народах, покоління, племена" [33, с. 243].Концепція культурно-історичних типів М. Я. Данилевського має суттєві риси еволюційно-синергетичної парадигми. Своє розуміння сутності історичного процесу Микола Якович Данилевський виклав в основній праці під назвою “Росія і Європа”, яка побачила світ у 1856 році. В ній він піддає жорсткій критиці стале розуміння історичного прогресу як ототожнення його з європоцентристською тріадою “стародавня, середньовічна і нова історія”, опираючись на досягнення природничих наук в систематизації еволюційних процесів, у виділенні різних типів біологічної організації і, натомість, пропонує свою, нелінійну, багатомірну і варіативну модель співіснування різних культурно-історичних типів у суспільстві: 13. "Ці типи не суть ступеня розвитку в сходах поступового вдосконалення... (сходинки, так би мовити, ієрархічно підлеглий одна інший), а абсолютно різні плани, в яких своєрідними шляхами досягається... різноманітність і досконалість форм, - плани, власне кажучи, не мають спільного знаменника... Це... несумірні величини" [14, с. 84].

Тому в характеристиці форм історичного життя необхідно поєднувати як план зміни і вдосконалення їх поетапно, так і план культурно-історичної специфіки кожної з цих форм.

В цьому контексті соціальний прогрес розуміється "не в тому, щоб всім йти в одному напрямку, а в тому, щоб все поле, складові терені історичної діяльності людини, виходити в різних напрямках" [14, с. 112]. Таким чином, за М. Я. Данилевським, кожний культурно-історичний тип розвивав самостійним шляхом початок, закладений як в особистостях його духовної природи, так і в особливостях зовнішніх умов його життя, і цим вносив свій вклад в загальну скарбницю.Ще більш плодотворними є його ідеї про те, що характер розвитку і людства на різних етапах його еволюції є таким, що змінюється. Говорячи про різну динаміку цього розвитку, Данилевський підкреслює, що не можна пов'язувати, наприклад, прискорювальний прогрес лише з європейським Заходом, а застій - зі Сходом і Азією. Він зазначає, що темп розвитку не є привілеєм певного регіону, але є характеристикою того історичного віку, в якому знаходиться народ, де б він не був, тобто це сутнісна універсальна характеристика самого соціального розвитку, соціальної організації на різних її етапах.

Кожний культурно-історичний етап еволюціонує, проходячи три різноманітних стани - етнографічний, державний та цивілізаційний. Етнографічний період (який відповідає так називає мій стародавній історії) починається з моменту виділення культурно - історичного плем'я від рідних з ним племен продовжується тисячоліттями. В цей час збирається запас сил для майбутнього історичного життя. Згідно із законами самоорганізації, діяльність джерел розвитку тут домінує над силами дисипації, розпаду. Причому, згідно із даною теорією, цей прогресуючий розвиток забезпечується здатністю системи переробляти зовнішні впливи. Оптимальні умови для такого прогресу він порівнює з впливом грунтового добрива для рослин чи впливом покращеного годування на організм тварини. Структуроутворююча діяльність соціального організму тим ефективніша, чим в більшій кількості і кращій якості доставляється матеріал, з якого він має зводити свою органічну будівлю. Найкращий результат у такому разі - створення структурної багатоманітності у середині соціальної системи (в контексті теорії самоорганізації - декількох джерел і центрів неоднорідності). М. Данилевський говорить про оживляючу різноманітність - наявність незалежних складових елементів (народностей), що входять в утворення типу, що є умовою повноти життя і розвитку культурно-історичних типів надалі (приклад тому - антична Греція).

Наступний етап в розвитку культурно-історичного типу пов'язаний з іншим характером історичної поведінки - соціальний організм починає замикатися в собі, огороджувати своє зовнішнє існування, що відповідає боротьбі народів за свою політичну незалежність, створенню держав як самобутніх політичних одиниць. Виникнення нового структурного утворення є переломним моментом у долі народів і є передпочатком переходу до цивілізації, для якої характерна розширюючи духовна діяльність як в плані науки і мистецтва, так і в плані практичного втілення сформованих ідеалів.

Виникнення нового структурного утворення (незалежної держави) є переломним моментом у долі народів і є передвісником переходу до цивілізації, для якої характерна розширена духовна діяльність як в плані науки та мистецтва, так і в плані практичного здійснення ідеалів, що вже утворилися . Але цей же розквіт, за М. Данилевським, і вбиває цивілізацію, оскільки, як він зазначає, "період цивілізації є час розтрати - розтрати корисної, доброчинної, складовою мета самого збирання, але все-таки, розтрати, і як би не був багатий запас сил, він не може, нарешті, не вичерпатися й не змарніти" [10, с. 108]. Тут присутні певні елементи синергетичного розуміння історії, оскільки за законами самоорганізації, домінування розсіючого початку приводить до встановлення різноманітних гомеостатичних форм соціального буття, аж до повної редукції. М. Данилевський позначає такі варіанти подібних форм як “апатія самовдоволення” (коли народи починають відтворювати своє буття на заповітах давнини), “апатія відчаю” (зникнення іноваційного елементу в розвитку внаслідок розчарування в існуючих ідеалах) чи перетворення народу знову "в первісну етнографическую форму побуту, з якого знову може виникнути історична життя" [29, с. 148].

У наступних теоріях історичного коловopoту проблема цивілізації як найбільш завершеної форми соціальной еволюції стала центральною. Тому такі теорії стали ототожнюватися цивілізаційним підходом, нe дивлячись на те, що представлена в них картина социальнoгo розвитку набагато ширша і різноманітніша чисто цивілізаційної проблематики.Так, наприклад, ідеї О. Шпенглера про методи соціальногo пізнання виявились не менш плідними, ніж його характеристики цивілизаційної форми соціального буття, оскільки основним його теоретичним вкладом в цьому плані можна вважати розробку методології становлення, що застосовується до соціальних процесів, яка надалі стала ключовою проблемою теорії самоорганізації. У своїй фундаментальній праці “Присмерк Європи” О. Шпенглер ставить завдання відшукати логіку історії, зрозуміти cвого роду "метафізичне будова історичного людства, істотно незалежне від очевидних... духовно-політичних утворень зовнішньої поверхні, швидше сама викликає до життя насправді цього порядку" [38, с. 34].Падіння Заходу - не окремий феномен всесвітньої історії, а всезагальна філософська тема, що заключає в собі великі питання буття людини. Такий висновок став можливим завдяки цій концепції, сутністю якої виступило осмислення культури як вищої форми життя, системи, які підкоряється законам самоорганізації. Власне, поняттям “культура” тут позначається період розвитку, внутрішньої динаміки, різноманіття, творчого пориву, розгортання можливостей певного людського суспільства. Зародження культури пов'язується з процесом порядкоутворення як протистояння зовнішнім і внутрішнім хаотичним тенденціям. В такому читанні шпенглерівське розуміння культури співзвучне її розумінню з точки зору теорії самоорганізації як одного з основних антиентропійних механізмів. Цивілізації, на відміну від просторово локалізуючої себе культури, притаманна експансія, просторове розширення: "Тенденція до розширення - це рок, нетто демонічне і жахливе, що охоплює пізнього людини епохи світових міст, примушує служити собі не залежно від того, хоче він того чи не хоче, чи знає він про це чи ні" [38, с. 77]. Така характеристика є однією із характеристик синергетичного режиму “остивання” системи, яка самоорганізується. Ця властивість також східна з потребою такої системи до освоєння нових ресурсів, в ім'я якого і само організується система на минулих етапах. Прикладом експансії згасаючої системи може слугувати настрої стоїків в епоху Римської імперії, боротьба проти раннього християнства, в двадцятому столітті - нацистський режим з його непримиримою нетерпимістю не лише до чужої ідеології, але і до расових і етнічних параметрів.

Суттєве місце в концепції О. Шпенглера займає тема хаосу і порядку, що реалізує себе через пояснювальний принцип “великої душі”, в розумінні теорії самоорганізації - аттрактору, енергетичного принципу, русальної сили всілякої культури, що зароджується "у той момент, коли з первісного душевного стану вічно дитячого людства пробуджується і виділяється велика душа, не кий образ потворного, обмежене й минуще з безмежного та перебуваючого" [38 c.172].

Методологічним імпульсом для ідей соціального становлення стала для Шпенглера ідея ентропії, що з'явилася на початку ХХ століття - опис дезорганізації і розпаду у системах, наближених до рівноваги (“вмираючих системах”). Принцип ентропії означав початок кінця класичної фізики, оскільки виявляв у феномені безповоротності тенденцію, властиву живому життю,що мала протиріччя по відношенню суті механічного і логічногo. На перший план в дослідженні становлення виходять елементи форм життя - зростання, старіння, тривалість життя, напрям, смерть. Чисто суб'єктивні образи, що стоять за словами - юність, розвиток, розквіт, в'янення, завдяки другому початку термодинаміки, набувають значення об'єктивного найменування для органічних станів [23, с.23].Внаслідок тaкoгo розуміння замість монотонної кapтини лінійної всесвітньої історії з'являється кapтина неочікуваного багатства безлічі форм і культур. Як пише Шпенглер, “є розквітаючій і старіючі культури, народи, мови, істини, боги, країни... але немає старіючого людства. У кожної культури є свої власні можливості, вирази, що виникають, зріють, вянущие і ніколи знову не повторюються... У всесвітній історії я бачу картину вічного освіти і зміни, чудового становлення і вмирання органічних форм" [38, c. 56-57].Незважаючи на ці і ряд інших ознак розпаду, згacaння, завершення, цивілізація, за думкою О. Шпенглера, створивши структуру збереження порядку, може проіснувати відносно довгий час у своєрідній “формі ставшого”, але при цьому не уникне свого кінця - долі всякої цивілізації. Ще ближчими є аналогії по відношенню к процесам соціальної самоорганізації, що стали предметом сучасної синергетики, можна побачити в концепції цивілізаційного розвитку А. Д. Тойнбі. В своїй основній роботі “Осягнення історії ”, визначаючи основу cвогo аналізу як поле історичного дослідження в порівняльно-емпіричному пошуку законів історії, що повторюються , він, в першу чергу, звертає увагу на те, що таємниця соціальної динаміки криється в погляді на соціальну систему як систему, яка відкрита зовнішнім діям. Для тoгo, щоб адекватно описати історію будь-якої нації, необхідно розглядати її не ізольовано, а в контексті більш широкого масштабу, ніж сама ця нація, в зіставленні з історіями інших національних держав: "Вдивляючись в історію з цієї точки зору, ми в каламутному хаосі подій виявимо лад і порядок, і почнемо понищать те, що колись здавалося незрозумілим" [32, c.26].Філософськи вирішуючи завдання динаміки цивілізацій що піднімаються зі стану примітивних суспільств і таких, що в кінці-кінців повертаються в свій початковий стан. А. Тойнбі застосовує символи Інь (інерція, спокій) і Янь (активність, рух), чередування яких виражає “танець Шиви”. Від хаосу (ріст ентропії і як результат - деградація і розклад) до поряду (складноорганізоване і цивілізоване життя), і зворотно. Імпульс кожному етапу історичного впорядкування дає зовнішню дія, що змінилася, яку А. Дж. Тойнбі називає “Викликом історії”. Відповіддю на Виклик є переструктурування системи, причому, кожна система сама визначає свій шлях, свою реакцію на дію однієї і тієї ж сили. Ось як це описує сам А. Тойнбі: "Одні відразу ж гинуть; інші виживають, але такою ціною, що після цього вже ні на що не здатні; треті настільки вдало протистоять викликом, що виходять не тільки не ослабленими, але навіть створивши більш сприятливі умови для подолання прийдешніх випробувань" [32, c.85].Цивілізація протиставляється примітивним суспільствам - застигшим, статичним формаціям. Самі ж цивілізації являють собою динамічні утворення еволюційного типу,що здатні до просторового розширення, до структурних метаморфоз, до зміни напрямку свого розвитку. У всіх цивілізацій є своя доля, і не всім дано її витримати, реалізувавши себе до кінця. Принцип випадку у поєднанні з впливом середовища (необхідності), залишається тут домінуючою основою процесів.Хранителька енергії цивілізації - “личинка” - культурна форма, що в прихованому вигляді несе в собі ідею ат трактора соціальної системи. Такою “личинкою” (атттрактором) може бути, наприклад, церква, що грає роль яйця, яке в реліктових суспільствах здатне зберігати цивілізацію в прихованому, зжатому, захищеному від зовнішнього світу виді. Вбираючи остаточну енергію цивілізацій, церква здатна надалі облучити “ зав'язі” нової цивілізації. За думкою А. Тойнбі, таку роль для восьми різних цивілізацій реалізували чотири церкви: іслам, християнство, буддизм і махаона [32, c.521].

Концепція “виклику історії”, сформульована А. Тойнбі, теж має прямий і очевидний зв'язок із синергетичними законами розвитку суспільства. Роль цього “виклику” для суспільства в синергетичному баченні, фактично, ідентична вищезгаданому визначенню самого історика: “Соціальна ентропія, неминуча в будь-якій клітинці суспільства, веде до зростання дезорганізації, збільшення кількості помилок у відтворенні культури, руйнування соціальних стосунків, послаблення відтворювального процесу, зниження його ефективності. Тому можуть існувати тільки ті соціальні утворення, що володіють достатньою здатністю постійно спрямовувати свою енергію, творчі сили проти ентропійних процесів, проти їхніх джерел. Життєстійкість спільнот залежить від їх здатності розвивати свої відтворювальні потенції у відповідь на те, що А. Тойнбі назвав "викликом історії". Якщо ці відтворювальні потенції спільноти-суб'єкта виявляються нижче деякого необхідного рівня, відбувається наростання ентропійних процесів, які переступають прийнятний в даному суспільстві поріг. Подібна ситуація може стимулювати суб'єкта до різкої активізації своїх творчих сил, дати імпульс внутрішньої перебудови, виявленню нових ресурсів, встановлення з цією метою нових зв'язків, активізацію культурної творчості" [2, c.46-47].Зображення історичного коловороту у А. Дж. Тойнбі схоже з процесуальною моделлю самоорганізації: від моменту зародження нових структур у відповідь на зовнішній вплив до встановлення самозберігаючого режиму існування системи, що слабко реагують на випадкові відхилення і тому згасаючого в своїй еволюції.Але, на відміну від О. Шпенглера, А. Дж. Тойнбі, використовуючи схему Виклику-і-Відповіді для аналізу генези цивілізації, залишає місце альтернативності і багатоваріантності історичного процесу, оскільки історія народжує цілий спектр можливих відповідей (і не-відповідей) на кожному етапі “історичного випробування” цивілізації. Ситуацію, з якою А. Дж. Тойнби пов'язує зародження цивілізації, можна ідентифікувати з синергетичною неврівноваженістю. Це, як правило, порушення природногo балансу місця існування - кліматичні або географічні катаклізми. Відповідаючи на виклик, суспільство народжує нову структуру, переводить себе у більш вище і досконале, з точки зору ускладнення структури, становище. Тобто, спостерігається синергетичний ефект народження порядку. Історичні приклади показують, що суворі природні умови часто служать потужним стимулом виникнення і зростання цивілізацій (євразійська посуха - для шумерській цивілізації, розливи річок - для египетської, боротьба з тропічним лісом - для цивілізації майя).А. Тойнбі підкреслює амбівалентну роль “сторонньої флуктуації ” у долі соціальної структури. З одного боку, "блукаючий елемент, поміщений в чуже йому соціальне тіло, починає продукувати хаос" [32, с. 579].