Причиною цього було те, що в мисленні вчених того часу панував однобоко тлумачений ними аналітичний метод, який при його абсолютизації неминуче веде до метафізичного (в розумінні антидіалектичного) способу мислення.

У цьому випадку було майже неможливим синтетичне охоплення всього різномаїття галузей спеціалізованого наукового знання, що розвивалось. Синтез наук лише зовні набував характеру здійснюваного їх об'єднання в єдине ціле. Внаслідок цього тенденція до їх інтеграції не могла реалізуватися належним чином, не дивлячись на те, що потреба в її здійсненні зростала.

Починаючи з середини XIX ст., тенденція до інтеграції наук вперше отри-мала змогу із простого доповнення до протилежної їй тенденції (диференціації) набути самостійного значення, позбутися підпорядкованого характеру. Більше того, із підпорядкованої вона все швидше і все повніше стає домінуючою. Обидві протилежні тенденції немов би помінялися місцями ми: раніше інтеграція наук виступала лише як прагнення до простого утримання в загальних рамках усіх галузей подрібненого диференційованого знання, тепер же подальша диференціація наук виступала лише як підготовка їх до справжньої інтеграції, до їх справжнього теоретичного синтезу. Більше того, наростаюча інтеграція наук почала сама здійснюватись через подальшу їх диференціацію і завдяки їй.

Основною проблемою інтеграції наук і синтезу знання є проблема співвідношення наук. Інтеграція передбачає встановлення і посилення взаємозв'язків між науками.

Саме діалектичний синтез складає зміст зростаючого взаємозв'язку наук, інтеграція виступає як форма цієї взаємодії. Особливу роль виконує філософія, яка володіє універсальним категоріальним апаратом і пронизує все інтелектуальне поле сучасних базисних наук.

Разом з цим важливо проаналізувати зв'язки і відмінності понять "інтеграція" і "взаємодія". Інтеграція наук є результатом їх взаємодії і характеризує щось статичне. Поняття ж взаємодії виражає відношення між дисциплінами в динамічному плані, щодо функціонування наукового знання як специфічного типу соціальної діяльності.

З іншого боку, взаємодія наук може не тільки привести до інтеграції наукового знання, але і спричинити виникнення нових наукових дисциплін, тобто виступити як форма дисциплінарної диференціації науки.

Взаємодія здійснюється у вигляді диференціації та інтеграції, які виступають, внутрішньо взаємопов'язаними і взаємопроникаючими сторонами руху наукового знання до єдності. В інтеграції наук взаємодія виступає як одна із її динамічних сторін. Відповідно поняття "взаємодія наук" має вужче значення, специфічний зміст порівняно з поняттями "інтегративний процес", "інтеграція науки".

Досліджуючи взаємодію природничих, суспільних та технічних наук, необхідно враховувати не лише об'єктивні (предметні) основи, а і діяльносні фактори і характеристики, тому що зазначені науки різняться і за суб'єктом діяльності, і за методами, використовуваними прийомами, метою дослідження тощо.

Існує також поділ суспільних, природничих і технічних наук на фундаментальні та прикладні науки (дослідження), що взаємодіють між собою. При взаємодії фундаментальних і прикладних наук слід врахувати і той факт, що деякі фундаментальні науки можуть користуватися апаратами інших фундаментальних наук, які в такому випадку самі набувають рис прикладного знання. Це означає, що інтегративні процеси в науці дещо стирають відмінність між фундаментальними і прикладними науками і дослідженнями, роблять поділ на фундаментальні і прикладні науки відносним.

Відношення "прикладне - фундаментальне" виявляється залежним від напрямку руху знання у науках, що взаємодіють між собою, від того, яка наука дає фундаментальне знання, а яка його використовує.

Посилення взаємозв'язку суспільних, природничих і технічних наук включає в себе не лише "горизонтальні" процеси інтеграції, коли відповідні науки взаємодіють або лише на рівні фундаментальних, або лише на рівні прикладних досліджень, а й "вертикальні" процеси інтеграції як усередині однієї і тієї ж науки, так і взаємодії фундаментального рівня однієї дисципліни з прикладним рівнем іншої дисципліни, що має місце в технічних науках, де фундаментальні дослідження природничих наук часто взаємодіють з прикладними розробками суспільних наук (аналогічна ситуація має місце в медичних, сільско-господарських, військових науках).

Інтегративні потенції перш за все проявляються у використанні принципів загального зв'язку явищ і матеріальної єдності світу. Разом з тим і інші принципи, закони і категорії філософії відіграють помітну роль в інтеграції наук про природу і суспільство, оскільки вони на загальному рівні відображають істотні взаємозв'язки між атрибутами і властивостями матерії, між буттям і свідомістю.

Філософія, з одного боку, узагальнює інтегративні тенденції в окремих науках, а з іншого, виконуючи методологічні функції пізнання, здійснює як синтез знання в окремих наукових дисциплінах, так і "зовнішній" синтез - синтез між дисциплінами і їх основними галузями.

Філософія, що є ядром таких інтегративно-загальнонаукових форм пізнання, як методологія, Світогляд, наукова картина світу має безпосередньо через них великий вплив на зближення наук про природу і суспільство, на розвиток техніки.

Для вироблення всебічного, цілісного підходу на досліджувані об'єкти необхідний діалектичний спосіб мислення, який спрямований на вивчення загального зв'язку явищ і процесів об'єктивної дійсності, допомагає зробити важливі теоретичні узагальнення, що скасовують межі між дисциплінами. Посилення процесу інтеграції знань пояснюється тим, що наука все глибше проникає в діалектику природи і суспільного розвитку.

В умовах науково-технічної революції тенденція синтезу в розвитку науки набуває якісно нових форм виразу. Процеси синтезу охоплюють не тільки суміжні, а і дуже віддалені одна від одної галузі науки, що дозволяє говорити про інтеграцію як про один із визначальних факторів розвитку сучасного наукового знання. Так, у ході науково-технічної революції суспільні науки все тісніше і органічно зв'язуються з виробництвом.

Вчені-суспільствознавці беруть участь в опрацюванні теоретичних основ управління соціально-економічними процесами, у розробці проблем організації праці і виробництва, удосконалення системи матеріального і морального стимулювання.

Вивчення взаємозв'язків суспільних, природничих і технічних наук проводяться паралельно з аналізом проблематики міждисциплінарних досліджень. У той же час між двома цими групами проблем є певні відмінності. Справа не тільки у тому, що міждисциплінарні дослідження можуть існувати і в кожній із виділених груп науки; крім цього проблематика міждисциплінарних досліджень в цілому належить до процесів, що відбуваються на рівні окремого дослідження, як би воно не було розосереджене у просторі і часі. При обговоренні ж взаємозв'язку наук мова може йти і про більш загальні рівні аналізу, наприклад про тенденції розвитку науки в цілому або окремих груп наук у тих чи інших конкретно-історичних умовах. У цілому ж проблематика міждисциплінарних досліджень більше пов'язана з внутрішньонауковим процесом, а проблематика взаємозв'язку наук - з розглядом соціального контексту наук.

Формування міждисциплінарної галузі пов'язано з наявністю важливого комплексу проблем, для вирішення яких необхідно звернення до науки, і таких формулювань цих проблем, які дозволили б розглядати їх як наукові завдання. Подальше наукове освоєння міждисциплінарної галузі пов'язане з поступовим перегрупуванням емпіричних фактів, з їх об'єднанням навколо різних наукових понять та зі зміною термінології. Наприклад: замість питань "бережливого ставлення до природи", "охорони лісових запасів" і інших з'являються проблеми "екологічного балансу", "відтворення ресурсів".

Справа не в тому, що одні і ті ж явища отримують нові наукоподібні назви, а в тому, що використання другої групи термінів означає спробу співвіднести явище з відповідною науковою традицією, так як з кожним із термінів пов'язується уява про певне коло дослідницьких проблем в апараті конкретних дисциплін.

Міждисциплінарні дослідження доречні, коли представникам традиційних академічних дисциплін не вистачає теоретичної конструкції чи технічної компетенції. Завдання, таким чином, полягає в тому, щоб об'єднати в якомусь наборі аналітичні засоби, що мають місце в різних дисциплінах.

Міждисциплінарність виходить на перший план, коли вихідна проблема задається як позанаукова, (а значить і позадисциплінарна), і її не вдасться перекласти без суттєвих перекручень мовою будь-якої однієї наукової дисципліни.

Таку проблему, з одного боку, не можна не вирішувати; з іншого боку, дисциплінарне організована наука не має засобів для її вирішення. Наукова практика розробила певний спосіб дій у такій ситуації. Як правило, таку проблему намагаються редукувати (використовуючи для цього засоби, далекі від строгої науковості) до суми "нормальних" проблем (типу кумівських "головоломок"), які вирішуються в рамках відповідних дисциплін. Процес і результати редукції представляють у вигляді "дерева цілей", яке виступає ядром цільової комплексної програми вирішення вихідної проблеми.

Науковий напрямок має своїм витоком "внутрішню" проблему - продукт попередньої наукової діяльності в рамках певної дисципліни. Проте рішення цієї проблеми засобами цієї дисципліни є неможливим, хоч самі ці засоби ставляться нею під сумнів: просто в дійсності це "інша", позадисциплінарна проблема. Через це її переформулювання, свідоме чи несвідоме виділення із сфери контролю дисципліни, як правило, стає важливою передумовою її загального вирішення.

Коли ж таке вирішення знайдено, то воно не стільки "закриває" вихідну проблему, скільки відкриває можливість для її постановки і одночасно стає засобом вирішення нових проблем. Саме ж це вирішення і спосіб, яким воно було досягнуте, утворюють ядро, навколо якого формується нова парадигма. Так виникає потенційно перспективна, але реально неосвоювана ще галузь.

Важливо не тільки своєчасно помітити появу, але й передбачити розвиток нових напрямків, динаміку їх потреб і можливостей. Тоді стане можливим програмувати цей процес, створювати умови, що полегшують інституціалізацію нової галузі.

Розвиток будь-якої галузі науки має чотири фази.

Перша фаза є латентною (прихованою), вона починається з виникнення "зародкових" робіт, роль яких встановлюється звичайно тільки при подальшому історичному аналізі.

Друга фаза - період початкового оформлення і розвитку ідей. Вона характеризується "вибуховим" зростанням кількості інформації при менш швидкому зростанні числа авторів.

У третій фазі - період експлуатації ідей - галузь стає доступною для освоєння ширшим колом науковців. Кількість авторів і публікацій помітно зростає, але темпи цього зростання знижуються. У цей період у даній галузі можуть зародитися "гарячі точки", які з часом відокремляться від неї, і перетворяться в самостійні галузі досліджень.

Четверта фаза названа періодом насичення: галузь вичерпує себе, основні ідеї переходять у підручники. Далі можливе розпадання на декілька галузей або зникнення її як самостійної галузі досліджень.

У періодизації формування та розвитку наукових напрямків можна виділити чотири послідовних етапи.

Етап основоположення. На цьому етапі об'єктивно виникає новий предмет наукового вивчення, що не належить до сфери компетенції якогось із існуючих напрямків. Цей етап починається з моменту появи перших робіт, присвячених вивченню нового предмета. Автори цих робіт - основоположники нового напряму, їх одиниці, вони, як правило, ще не об'єднані спеціальними формами соціальної організації, часто працюють ізольовано один від одного, а інколи навіть не знають про роботи інших вчених - основоположників того ж майбутнього напрямку. Свої праці вони публікують у наукових виданнях тих галузей, а надрах яких зародились передумови нового напрямку, або у виданнях широкого предметного профілю. Це, як правило, видатні вчені, що вже досягли до того часу широкого визнання або завоюють його в майбутньому.

Етап основоположення. Він може бути дуже тривалим. Його тривалість залежить від того, наскільки далеко нова предметна галузь від традиційно розроблюваних галузей (причому, важливою є не так об'єктивна відстані між ними, як суб'єктивне сприйняття її іншими вченими), наскільки перспектиною для розвитку науки і для реалізації розповсюджених індивідуальних цільових установок наукових працівників вона є, але більш за все від того, наскільки гостра суспільна потреба в її розробці вже існує, і як швидко вона змінюється.

Етап становлення. Цей етап характеризується інтенсивним розширенням числа вчених, що включаються в розробку нової предметної галузі. Ці вчені нерідко "приходять" з різних вже існуючих напрямків головним чином в силу зміни своїх наукових інтересів, що викликані або вичерпуванням проблематики раніш розроблюваного ними напрямку, або привабливістю нової предметної галузі для них особисто чи їх керівництва. Мобільність цих вчених на даному етапі визначається, очевидно, перш за все науковою чи практичною значимістю нової галузі.

На етапі становлення нового напрямку вчені, що його розробляють (як правило, висококваліфіковані спеціалісти), нерідко поєднують розробку нової галузі з продовженням своїх попередніх досліджень. Вони працюють у своїх колишніх колективах, які представляють інші напрямки науки. Але в системі наукового спілкування вже формується певний "незримий колектив", члени якого слідкують за публікаціями один одного, встановлюють особисті контакти.

Ряд таких вчених, що очолюють наукові колективи, концентруючи особливу увагу на розробці нової проблематики, поступово або зразу переключають на неї і очолюваний ними колектив. Таким чином, ця проблематика попадає в плани наукових установ, стає об'єктом планування.

Початок цього періоду визначається моментом першого офіційного визнання нового напрямку. Це визнання може виражатися в різних формах: організації наукових підрозділів спеціально для розробки проблематики, проведенні широкомасштабних тематичних конференцій, появі спеціальних періодичних видань. Утверджується назва нового напрямку.

Етап інституціоналізації. Цей етап обумовлений широким громадським визнанням дієвості (реальної або перспективної) напрямку, що виник, зв'язаного частіше всього з розробкою прикладних аспектів. Він характеризується переключенням на розробку цього напрямку цілого ряду наукових колективів, створенням нових колективів, інтенсивним включенням у роботу над новою проблематикою нових окремих дослідників із споріднених галузей знання.

Розповсюджується і широко вживається назва нового напрямку. Ідентифікуючи свою професійну належність, все більша кількість вчених вказує на нього. Виникають і стабілізуються форми соціальної організації наукової діяльності в новому напрямку. Такі школи, як правило, спочатку неконституйовані, потім юридичне оформлюються, утворюються наукові установи, лабораторії, кафедри вузів, професійні товариства, періодичні видання. Розпочинається підготовка спеціалістів для нового напрямку аспірантурою і вузами. Найбільш важливі і масові напрямки включаються в номенклатуру спеціальностей наукових працівників та інші класифікаційні схеми науки. Всі ці ознаки характеризують появу в структурі науки нового соціально-професійного інституту.

Етап дисциплінаризації. Він характеризується зниженням темпів росту кількості вчених, що розробляють даний напрямок, стабілізацією складу відповідних колективів. Можливі два варіанти подальшого розвитку: або проблематика, що нормативне належить до цього напрямку, поступово вичерпується, і вчені переключаються на інші галузі дослідження, традиційні чи нові, або ж ця проблематика неухильно розгалужується, обумовлюючи диференціацію напрямку та виділення ряду нових самостійних напрямків. В обох випадках формується основа наукової дисципліни - зведення знань, що посідають цілком визначене місце в системі визнаних наукових теорій, що входять у підручники і є предметом вивчення у вищій школі.

Розділ II. Філософія природничих і технічних наук: загальні та спеціальні проблеми

6. Онтологічні проблеми науки

1. Проблема пізнання субстанції світу. Єдність і особливість буття і матврїї.

2. Онтологічне значення простору і часу як універсальних форм буття.

3. Субстанційно-онтопогічний аспект розвитку взаємодії та детермінації.

4. Співвідношення об'єктивної і суб'єктивної реальності. Проблема реальності в науці.

Перш за все потрібно з'ясувати, що таке "онтологія" і чому виникла необхідність розгляду онтологічних проблем науки.

Тривалий час під онтологією розумілось вчення про буття взагалі, буття як таке, незалежно від його окремих видів. У цьому розумінні онтологію порівнюють з метафізикою, яка являє собою систему умоглядних загальних понять Про світ у цілому.

Термін "онтологія" вперше з'явився в філософському вченні Р.Гокленіуса (1613 р.) і був грунтовно закріплений у філософській системі Х.Вольфа. Але вчення про буття як таке мало місце в ранньогрецькій філософії. Парменід та інші елеати оголосили істинним знанням лише знання про істинно існуюче, яким вони мислили лише саме буття - вічну і незмінну єдність. У той час, як вся рухома різноманітність світу ними визнавалась чимось обманним.

Це строге розрізнення було пом'якшене наступними онтологічними теоріями філософів, предметом яких стало не чисте буття, а якісно визначені начала буття. Таке розуміння дозволило пояснити зв'язок буття з конкретними предметами, умоглядного з чуттєвим сприйняттям.

Середньовічні мислителі пристосували античну онтологію до вирішення теологічних проблем.

У новий час онтологію почали розуміти як вчення про надчуттєву, нематеріальну структуру всього існуючого. По-іншому вона трактується в матеріалістичних вченнях Гоббса, Спінози, Локка, французьких матеріалістів XVIII ст.

У XX ст. у нових онтологічних вченнях ідеалістичного напрямку переважаючою стала система про буття, що осягається за допомогою надчуттєвого надраціональної інтуїції. У марксистській філософії термін "онтологія" систематичного вживання не має; інколи його розглядають як синонім вчення про найбільш загальні закони розвитку буття.

У сучасному науковому пізнанні приділяється особлива увага онтології, що сприяє всебічному вивченню суті буття, дослідженню об'єктивної і суб'єктивної реальності, формулюванню ряду онтологічних проблем, пов'язаних з адекватною інтерпретацією теоретичних понять, нових методологічних підходів.

У даний час "буттєві" питання перебувають у центрі уваги людства, вони набули глобального характеру. Більше того, нині саме буття світу стало проблематичним. Його дослідження перебуває у прямій залежності від вивчення форм буття, суттєвих основ існування самих народів нашої планети.

Форми буття визначаються об'єктивними закономірностями матеріального світу, що вимагає мати всебічну уяву про матерію, її форми існування у природі, суспільстві, як цілісне утворення.

Визнання існування об'єктивного світу, його буття, самої людини і людства передумовою визнання єдності оточуючого нас світу. Категорія буття, виступаючи гранично загальною абстракцією, об'єднує за ознакою існування найрізноманітніші матеріальні і духовні утворення. Із цього можна зробити висновок, що саме існування світу породжує передумову його єдності. Через це пізнання світу тісно пов'язане з розкриттям його субстанції (лат. Substantia - суть), під якою ми розуміємо в аспекті внутрішньої єдності всіх форм її саморозвитку, всієї різноманітності явищ природи і історії, включаючи людину і її свідомість.

Ось чому субстанція являє собою фундаментальну категорію наукового пізнання, теоретичного відображення всього конкретного реального світу. Особливо важливе значення для пізнання світу має те, що в розумінні субстанції матерія відображена не в аспекті її протилежності свідомості, а з боку внутрішньої єдності всіх форм її руху, всіх відмінностей і протилежностей, включаючи протилежність матеріального і духовного.

З метою розкриття самої суті буття необхідно вирішити ряд філософських проблем, зміст яких зводиться ось до чого.

По-перше, потрібно відповісти на питання: що, де і як довго існує? Відповідь може бути лише такою: існує тут і скрізь у світі. Буття вічне, змінюються лише його форми. У той же час, з одного боку, світ неминущий, він єдиний і вічний. З другого - у ньому існують і окремі речі, організми, їх життєдіяльність. Вони минущі.

У цьому зв'язку виникає проблема в розкритті суперечливої єдності неминущого буття світу як цілого і минущого буття речей, станів природи, людських істот.

По-друге, потрібно розкрити природу, людину, думки, ідеї, суспільство як існуючі, маючи при цьому різні форми існування. Завдяки своєму існуванню вони утворюють цілісну єдність безмежного, неминущого світу. Таким чином, вирішення цієї проблеми спрямоване на визнання того, що існування всього світу (в минулому, в цей час і а майбутньому) є передумовою єдності світу.

По-третє, проблему буття важливо розкрити не лише у зв'язку з існуванням світу, а і з його дійсністю, зі змістом логіки свого існування, розвитку, що Реально наперед задано свідомості, діям індивідів, поколінь людей.

У науковій філософії буття аналізується в декількох напрямках. Підкреслюючи багаторівневий характер буття вона розкриває різноманітні його форми. До числа основних форм буття належать такі.

1. Буття речей (тіл), процесів, явищ, які у свою чергу поділяються на буття природи і буття функціонуючих речей, що створені людиною.

2. Буття людини. Воно являє собою і буття людини у світі речей, і специфічне людське буття.

3. Буття духовного (ідеального), що включає в себе індивідуалізоване духовне і об'єктивізоване (позаіндивідуальне) духовне.

4. Буття соціального, що являє собою дві великі підгрупи: буття окремої людини (індивідуальне) і буття суспільства.

Поняття "буття" близьке до поняття "об'єктивна реальність", проте вони не підмінюють одне одного. Буття взагалі слід відрізняти від реальності понять "побут" і "бути", які докорінно відрізняються одне від одного і від буття в цілому. Буття є більш загальним поняттям, що виражає матеріальний і духовний світ, розкриваючи його існування в різних формах і на різних рівнях. І все ж відійти від цих співставлень не можна. Слова "бути" і "є" найбільш вживані в багатьох мовах світу.

Дослідження основних форм і рівнів буття надає можливість всебічного осмислення і безпосереднього вивчення рухомої матерії в її найважливіших формах буття: у просторі і у часі.

Поняття "матерія" є основним у матеріалістичному філософському вченні. Без глибокого розуміння суті матерії не можна пізнати світ, що нас оточує в якому є безмежна кількість предметів, тіл, речовин, організмів. За даними сучасної науки відома велика кількість видів і форм рослин, тварин. Незліченну кількість різних матеріальних утворень має неорганічна природа. Суспільне життя являє собою велику різноманітність соціальних явищ і подій.

Виникає питання: чи є щось спільне між цими різноманітними предметами і явищами об'єктивної реальності? Так, є. Всі вони існують незалежно від свідомості людини, являють собою різні форми прояву матерії в різних сферах реального світу.

В історії філософії поняття матерії нерідко ототожнюють з поняттям субстанції. Зокрема, матеріалісти стародавніх часів визнавали існування у світі якоїсь первинної, незмінної субстанції як носія всіх спостережуваних предметів і явищ.

У нові часи матерія уявлялась як якісна однорідність матеріальної субстанції. Позитивним є те, що матеріалісти вже і в стародавні часи, і в середньовіччя, і тим більш у нові часи виходили з існування матерії як об'єктивної, незалежної від свідомості основи світу. І все ж їх погляди на матерію були обмеженими. Сутність світу, його основа уявлялась абсолютною і незмінною. Ідею незмінності атомів вони ототожнювали з ідеєю незмінності матерії як субстанціальної основи світу.

У XIX ст. уперше в історії філософії поняття матерії стали виражати через найбільш загальні властивості всіх предметів, явищ природи і суспільства, вказуючи на існування їх незалежно від свідомості людей.

Тривалий час матерія розглядалась як якась тілесність, що складала об'єктивну основу конкретних речей. І тільки тепер прийшли до висновку, що неприпустимо визначати матерію за допомогою своєрідних "першоцеглинок" світу, тому що вони завідомо повинні бути вічними і не виникати із яких-небудь інших об'єктів.

Залишається один спосіб визначити матерію: виділити спільну ознаку, що характеризує будь-які її види незалежно від того, пізнані вони чи будуть пізнані в майбутньому. І такою властивістю є лише властивість бути об'єктивною реальністю, існувати незалежно від нашої свідомості. Такий підхід має особливе значення. Адже тривалий час вважалось, що атом є межею ділимості матерії. До того ж вона визначається незнищуваною, тому що атом зберігає сталість маси. Логіка була такою: якщо атом неподільний, то кількість матерії в ньому залишається незмінною. Маса трактувалась як міра кількості матерії. А якщо маса атомів незмінна, то незмінною є і кількісна величина матерії.

Основи механістичної картини світу були підірвані революцією у природознавстві на межі XIX і XX ст. Природознавці, подолавши старі погляди на природу, пішли глибше у вивченні внутрішньої структури атома. Були відкриті електрон, атомні ядра, "елементарні" частки. У 1896 р. А.Беккерелем була виявлена радіоактивність. У 1902 р. Е.Резерфорд і Ф.Содді довели, що радіоактивність являє собою результат спонтанного розпаду атомів і перетворення хімічних елементів.

Був зроблений філософський висновок, що всі об'єкти природи необхідно розглядати як результат еволюції. Ця гіпотеза стала передумовою відкриття подільності атома, що у свою чергу вимагало по-новому підходи до визначення матерії.

Все ж виявилось настільки несподіваним, що деякі природознавці розгубились. Ті з них, хто продовжував зводити матерію до речовини, зробили висновок про "зникнення" матерії. Вони твердили, що електромагнітних полів, електрозарядів не існує, що всі ці так звані явища є лише породженням нашого розуму.

Австрійський фізик Мах заявив навіть, що не тільки електромагнітних полів, а і взагалі нічого поза нашою свідомістю нема. Він обгрунтував це положення тим, що не матерія первинна і не свідомість вторинна, а первинними є "елементи світу", під якими фізик розумів "комплекси відчуттів".

Відкриття природознавців, їх узагальнення дозволили філософам, що стояли на глибоко наукових позиціях, дефініцію матерії розкрити через єдність загального і одиничного, вказавши, що вона є об'єктивною реальністю.

Такий підхід має онтологічний зміст. Він не був новим. Але в нових умовах розвитку природознавства стає загальним, всеохоплюючим. Поняття матерії охоплює всі існуючі предмети і явища, всі існуючі форми її прояву, а також ті, які ще не пізнані.

Розкриваючи властивості матерії, перш за все необхідно відмітити, що головна з них - бути об'єктивною реальністю, тобто існувати поза і незалежно від людської свідомості.

Кожна річ, як правило, має декілька властивостей, які відображають її різні сторони. Матерія ж виражає загальну властивість предметів і речей світу, що нас оточує, бути об'єктивною реальністю.

До числа інших властивостей матерії, що розкривають її визначальну властивість, слід віднести субстанційність, активність, вічність і невичерпність, властивість відображати, структурність.

Субстанційність матерії як її властивість означає, що об'єктивна реальність є внутрішньою причиною свого існування, руху, розвитку. Субстанційність полягає також у тому, що вона виступає загальним носієм властивостей предметів і явищ: основою внутрішніх зв'язків і єдності світу.

Активність матерії як внутрішня властивість проявляється в тому, що вона завдяки внутрішнім причинам перебуває у безперервному русі, змінюється, розвивається. ЇЇ кількісні зміни неминуче супроводжуються якісними перетвореннями, здійснюється безперервний, закономірний процес оновлення предметів і явищ матеріального світу. Активність матерії безпосередньо розкриває різні форми її буття. Існування матерії є внутрішньо активним процесом розвитку, взаємодії і утворення різноманітних видів і форм.

Вічність і невичерпність матерії полягає в тому, що об'єктивна реальність не виникає з нічого і безслідно не зникає, існувала і буде існувати вічно. Виникають і гинуть лише окремі утворення шляхом взаємних перетворень матеріальних об'єктів один в одного, і

Для розкриття даної властивості матерії дуже важливо осмислити поняття "виникнення" і "знищення". Науковий зміст першого із них означає структурне удосконалення, перетворення одного стану матерії в інший. Що стосується другого поняття, то воно виражає зміни стану матерії, ліквідацію одного і появу іншого. Але матерія як об'єктивна реальність залишається вічною і невичерпною. У цьому зв'язку ще раз підкреслимо, що дана властивість матерії вказує на її субстанційну призначеність, визнаючи її ядро, сутність. Інші ж властивості матерії проявляються в різних сторонах її існування, вказуючи на характер матеріального буття. До числа таких властивостей належать відображення, яке полягає у здатності одного матеріального об'єкта при дії на нього іншого відтворювати його у вигляді "відбитків", "слідів". Такі перетворення виявляють певну схожість із копійованими властивостями об'єкта-оригіналу. Ускладнення організації матерії у процесі її розвитку приводить до появи більш складних форм відображення.

Матерія характеризується також "структурністю", яка являє собою єдність розчленованих, внутрішньо взаємозв'язаних частин матеріального світу. Структурність означає принципову незводимість матерії до "останніх", незмінних елементів, її невичерпність. Атом, електрон, як і природа в цілому, невичерпні, нескінченні.

На основі властивості структурності матерії слід зробити важливий висновок, що матеріальний світ існує в безконечно різноманітних системах, які являють собою внутрішньо організовану, упорядковану множину тісно пов'язаних елементів об'єктивної реальності. Важлива ознака її полягає в тому, що зв'язок між частинами однієї матеріальної системи більш міцний і стійкий, ніж з іншою. Зміна одного її елемента спричинить певні зміни інших елементів.

Вивчаючи реально існуючий світ, можна виділити три великих системи: нежива (неорганічна), жива (органічна) і соціально-організована матерія.

Ці системи в той же час являють собою рівні розвитку реального світу. Це з одного боку. А з іншого - дуже близько до поняття "матеріальна система" - форма матерії. Як перше, так і друге відображають структуру матеріального світу, їх різниця полягає у тому, що система головним чином вказує на наявність і відношення елементів, що складають цілісність організму. Форма ж виражає організацію елементів, їх взаємозв'язок і взаємодію. Наприклад, кожен атом являє собою систему, в якій є елементарні частки, і між ними існують відношення. Але крім цього, вони розташовані в певному порядку: протони і нейтрони утворюють ядро атома, а електрони рухаються навколо ядра. Цю організацію елементарних часток і виражає форма матеріального об'єкта.

У цьому зв'язку слід відмітити, що поняття "матеріальність", "об'єктивна реальність" у макро- і мікрооб'єктах зовсім не адекватні. Зокрема, елементарні частки можна класифікувати за типами взаємодії, яких налічується чотири: сильні, слабкі, електромагнітні і гравітаційні. Останні дві взаємодії охоплюють і малі, і великі відстані, їм підкоряються не лише процеси мікросвіту, а і макротіл. І навпаки, сильні і слабкі взаємодії виявляються лише в мікросвіті.

Деякі частки не можуть виражати у прямому розумінні об'єктивну реальність. Наприклад, гравітони, які є носіями гравітаційних сил, є такими гіпотетично. Або важкі частки адрони, що беруть участь у сильних взаємодіях, багато із них нерозрізнимі, і лише коли включаються електромагнітні сили, вони розщеплюються, набувають нової структури. Пошук, вивчення таких структур нині є головним завданням фізики.

На цьому шляху стає можливим виявити глибокі властивості і стани матерії, розкрити різноманітні форми її буття. Більш того, в ряді випадків вчені, коли вивчають різні процеси, що відбуваються у Всесвіті, мають справу не з самими матеріальними утвореннями, а з їх проявами. Про це, зокрема, свідчить відкриття кваркової структури адронів. Кварки як такі до цього часу не виявлені у вільному стані.

Такий висновок вчені роблять на підставі того, що під час експериментів з частками великих енергій усередині адронів відбувається розсіювання їх. Вони ж і ототожнюються з кварками. Такі частки не лише визнаються в науці, кварки і лептони (від грецьк. ?????? - легкий, наприклад, електрон, нейтрино та ін., що не беруть участі в сильних взаємодіях) виступають як базисні об'єкти в загальноприйнятій системі елементарних часток.

Матерію можна класифікувати також за структурними ознаками, з'ясовуючи, із чого кожна система складається. На основі даної класифікації виділяють такі види матерії, як речовина і поле. Відносно інших видів поки що ведеться полеміка. У даний час поставлено питання про дослідження субелементарного рівня. У закономірностях цього рівня очевидно полягає таємниця еволюції Всесвіту.

Мікросвіт містить у собі не лише елементарні частки, а й фізичний вакуум, який не можна уявляти як пустоту, він є певним об'єктом, особливим станом матерії, однією із форм прояву її буття. У ньому відбуваються складні процеси, пов'язані з безперервною появою і зникненням "віртуальних часток", що являють собою потенції відповідних типів елементарних часток. Сьогодні важко зрозуміти мікросвіт і відповідні форми матерії, що складають її буття, без даних часток. (Віртуальний - лат. virtualis -можливий, що виникає за певних умов).

Фізичний вакуум і віртуальні частки вимагають уважного філософського аналізу. Саме їх відкриття є не тільки результатом науково-дослідної діяльності фізиків, у цьому процесі велику роль відіграла філософія.

Об'єкти субелементарного рівня є основою, елементарних часток, вони слугують фундаментом для утворення складних матеріальних систем. Елементарні частки можуть утворити особливий стан, схожий на газ, що називають плазмою. Плазмові тіла, стягнуті електромагнітними, гравітаційними полями, утворюють зорі, що являють собою особливий рівень організації матеріального світу.

У межах деяких планетарних систем виявлені умови формування матеріальних носіїв життя, що мають певні рівні своєї організації. Людське суспільство також включає в себе цілий ряд підсистем. Історія людства як особливий тип розвитку матерії являє собою взаємозв'язок основних матеріальних і духовних утворень. Вона ставить науково-пізнавальні проблеми розвитку цивілізації, майбутнього людства, розширює масштаби розуміння буття.

Сучасна наука про природу і суспільство виходить з того, що в основі різноманітності явищ і процесів, що існують, лежить рух єдиної матерії, що являється в різних формах буття.

У буденному розумінні рух нерідко ототожнюють з переміщенням тіл у просторі. А так як одні тіла можуть перебувати у спокої, а інші - переміщуватися, то часто ці два стани протиставляють один одному. У дійсності ж всі тіла рухаються. Про їх спокій можна говорити відносно до певної системи відліку.

Більше того, не лише предмети рухаються, а й у предметах відбувається рух атомів, молекул. Поняття ж спокою відображає стан руху, що забезпечує стабільність предмета, збереження його якості. Через це спокій відносний, а рух абсолютний, він є невід'ємною властивістю, атрибутом матерії.

У цьому зв'язку правомірно говорити про два основних типи руху. Перший - це рух, пов'язаний із збереженням сталості предмета, його якості. Коли ми маємо на увазі, що предмет рухається, то це може означати, що у ньому відбуваються постійні зміни. Через це виникає запитання: чи можна говорити про сталість предметів, їх тотожність самих собі?

Ця проблема була сформульована ще у стародавні часи, зберігається вона і у XX ст. Зокрема принцип релятивізму в розумінні існування речей є основоположним у загальній семантиці. Так, її представник філософ Чейз, говорячи про предмети як "шалений танок електронів", вивів принцип нетотожності, відповідно з яким будь-яка річ ніколи не тотожна сама собі.

Отже, у житті ми зустрічаємось із протиставленням речі і процесу, сталості і мінливості, зі співвідношенням у конкретному предметному світі матерії і буття, об'єктивної і суб'єктивної реальності.

Опираючись на дані науки, ми переконуємось, що будь-яка річ є і чуттєво-предметним утворенням і процесом. Справа в тому, що при всіх змінах предмета зберігається набір певних ознак, які дозволяють говорити про нього як про такий.

Другий тип характеризує рух з боку його мінливості. Він має два різновиди. Перший з них являє собою якісні зміни, що не виходять за межі відповідного виду матерії, певного рівня її організації. Другий різновид вказує на процеси переходу від одного рівня якості до другого.

Прикладом першого різновиду може слугувати еволюція зірок, формування нових видів тварин і рослинних організмів. У суспільному житті прикладами цього різновиду руху виступає зміна різних тилів суспільного життя. Підтвердженням другого різновиду може бути формування елементарних часток, перехід від неорганічної матерії до біологічних рівнів організації, становлення як соціально-біологічної, інтелектуальної і моральної істоти, перехід від дикості до варварства, а потім і до цивілізації.

Важко зрозуміти співвідношення матерії і буття об'єктивної і суб'єктивної Реальності, якщо нема ясної уяви про різноманітність форм руху матерії. У світі виявляється незліченна кількість якісних відмінностей матеріальних систем, і кожна з них має специфічні для неї форми руху. Через це, щоб усвідомити сутність руху, необхідно мати всебічне уявлення і про його форми.

Але перш за все потрібно встановити, що таке форма руху. Сучасна наука дає таку відповідь, що форма руху - це способи існування, функціонування різних систем реального світу на відповідних структурних рівнях. Основні форми руху включають такі групи процесів, які підкоряються загальним законам (різним для різних форм руху).

У науковій і навчальній літературі рух нерідко називають способом існування матерії і формою її буття. При такому підході потрібна особлива настороженість. Спосіб існування матерії є її буттям. Це так. Але, розкриваючи рух як форму буття матерії, тим самим вирішуємо іншу проблему. Справа в тому, що рух вказує на суттєві основи матерії. Що ж стосується простору і часу, що розглядаються як форми буття матерії, то тут у першу чергу мова йде про їх взаємозв'язки, а не про сутність як таку.

Простір є загальною формою буття матерії, виражає протяжність матеріальних утворень і співвідношення кожного з них з іншими тілами. Простір невіддільний від часу, вони перебувають у постійному взаємозв'язку. Час - це також загальна форма буття матерії, що вказує на тривалість існування матеріальних утворень і співвідношення кожного з них з попередніми та наступними об'єктивними структурами.

Чому ж простір і час є формами буття матерії? Тому що форма являє собою внутрішню організацію змісту, і якщо таким виступає матеріальний субстрат, то простір і час являють собою форми, внутрішню його організацію Поза цими формами матерія не може існувати. Важливо підкреслити і те, що простір і час - особливі форми, за їх допомогою безпосередньо проявляється рух матерії; разом з тим вони слугують зв'язуючою ланкою матерії і її буття.

У плані розглянутого взаємозв'язку серед різних концепцій простору і часу слід виділити в історії філософії два класи: концепції субстанціальну і реляційну.

Розкриваючи першу концепцію, потрібно відмітити, що атомісти Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар увели поняття порожнього простору, в якому, точки зору, рухаються матеріальні утворення - атоми. У кінці XVII ст. І.Ньютон розвинув далі цю систему поглядів. Він розумів простір як тривимірне, однорідне у всіх точках і всіх напрямках порожнє "вмістилище" тіл, щось на зразок ящика куди вміщені різні предмети. Час, на його думку, є "чистою" тривалістю, що не залежить від перебігу подій.

Така характеристика простору і часу не суперечила класичній механіці і евклідовій геометрії. Вона була зв'язана з метафізичними поглядами на матерію як на щось інертне, здатне переміщуватись тільки під дією зовнішніх сил. Між матерією і буттям не проглядалась специфічність, взаємозв'язок і диференціація.

Від Арістотеля бере початок друга концепція, що розвивалась далі у XVII - XIX ст. Г.Лейбніцем, М.В.Ломоносовим, математиками М.І.Лобачевським і Б.Риманом. Згідно з їх поглядами простір і час не існують самостійно, незалежно від матерії, а є формами координації тіл і подій.

Досягнення сучасної науки свідчать про те, що реляційний підхід кращий для розуміння простору і часу. У цьому плані в першу чергу потрібно виділити досягнення фізики XX ст. Створення теорії відносності було тим значним кроком у розумінні простору і часу, який дозволить поглибити уявлення про важливі утворення - форми буття матерії.

Невичерпність матеріального світу обумовлює його багаторівневість і системність, що знаходить своє адекватне відображення в науці. Розвиток як спосіб існування матерії - об'єктивної реальності - припускає, що осягаюча її суб'єктивна реальність (свідомість) також мусить бути багаторівневою, системною, такою, що розвивається. Лише за цих умов перед нами відображувана, адекватно (істинно) відтворювана суб'єктивна реальність (у поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях, принципах, законах, категоріях, ідеях та ін.) може стати формою розвитку об'єктивної реальності.

У цілому ж розвиток є глибокими внутрішніми якісними змінами у предметах, явищах, духовних утвореннях, характерною рисою яких є зникнення старого і виникнення нового.

Розвиток має місце у всіх сферах реального світу, він знаменує собою процес руху від нижчого до вищого, від простого до складного. Його характеризують дві протилежні концепції: метафізична і діалектична. Перша із них зводить розвиток або лише до постійних кількісних змін, джерело яких вбачається у зовнішніх силах, або лише до революційних стрибків, вибухів, повного знищення якісної визначеності предмета.

Друга концепція розглядає розвиток як процес саморозвитку предметів і явищ, джерелом яких є внутрішні сили, властиві всім предметам, явищам.

До основних моментів діалектичного розвитку слід віднести такі.

1. Розвиток, що немов би повторює пройдені вже рівні, але повторює їх інакше, на більш високому рівні.

2. Розвиток як переривчастість поступовості, перетворення кількості в якість.

3. Розвиток у формі внутрішніх імпульсів, що породжуються протиріччям зіткненням різних сил, тенденцій.

Філософія й наука розробили принцип розвитку, який не тільки відображає доленосні характеристики і особливі риси перетворення світу, а і вказує на способи його реалізації в діяльності людей.

Спосіб існування об'єктивної реальності; форми буття матерії характеризується не лише внутрішніми силами розвитку, а і глибокими зв'язками. У світі панує взаємодія всього і у всьому. Наука спрямована перш за все на розкриття внутрішніх, основних, суттєвих зв'язків реального світу. Це пояснюється тим, що загальний зв'язок предметів, явищ є важливою властивістю всіх реальних утворень.

У сукупності зв'язків потрібно вміти знаходити основні ланки, тенденції розвитку. Відношення взаємозв'язку - це відношення між явищами, предметами коли як перші, так і другі взаємно впливають на своє існування і зміни. Зв'язки частіше виступають у вигляді взаємозв'язків, правда зворотний зв'язок не завжди фіксується людьми. У взаємозв'язку елементів предмета відбуваються певні зміни. Момент такої зміни є взаємодією. Взаємозв'язок у природі і в суспільстві носить загальний, об'єктивний характер. Об'єктивні зв'язки (взаємозв'язки) можуть бути таких видів: безпосередні і опосередковані, прямі і непрямі, внутрішні і зовнішні, постійні і тимчасові, необхідні і випадкові, істотні і неістотні.

У визначенні характеру явищ реального світу дуже важливо установити вид зв'язків. Об'єктивно існуючий загальний зв'язок і вимоги до його врахування в пізнанні і практиці відображаються у принципі загального зв'язку. Найважливішою вимогою даного принципу є всебічність розгляду, що орієнтує на максимальне врахування всієї багатогранності зв'язків предметів і явищ.

Щоб дійсно знати предмет, потрібно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і "опосередкування". Ми ніколи не досягнемо цього повністю, але вимоги всебічності застерігають нас від помилок.

Іншою важливою методологічною вимогою принципу загального зв'язку виступає системний підхід до явищ і процесів. Вимога системного підходу передбачає виявлення особливих інтегральних характеристик, що виникають на основі зв'язку і взаємодії різних елементів даного цілого. Системний підхід націлює на аналіз різних сторін і явищ в їх внутрішній єдності і нерозривності. Саме про це говорить характер взаємозв'язку структурних елементів, зокрема а матеріальному виробництві, технічних конструкціях, Ще однією вимогою принципу загального зв'язку є комплексний підхід до вивчення реального світу. За своєю суттю цей підхід близький до системного, але не тотожний йому. Цей підхід в основному орієнтується на аналіз елементів не тільки в даній системі, а головним чином на взаємовплив між різними системами. Особливе значення комплексний підхід має при розгляді питань науки, економіки, політики, національно-державних справ, виховної роботи з молоддю.

До методологічних вимог загального зв'язку належить також віднайдення головної ланки у процесах і явищах. Ця вимога орієнтується на пошук серед багатьох зв'язків найбільш важливих, що мають у конкретних умовах вирішальне значення.

Світ дійсності не можна зрозуміти і вивчити у відриві від взаємозв'язку кількісних і якісних змін, протилежності буття і пізнання, діалектичного заперечення. Визначальне значення в реальних умовах життя мають універсальні і структурні зв'язки, зв'язки детермінації.

В ідеї детермінізму дістає свого дальшого розвитку і теоретичного збагачення ідея взаємодії. Детермінізм характеризує зв'язки спрямованої взаємодії. Ця спрямованість обумовлених зв'язків відрізняє детермінізм від взаємодії взагалі. Він розкриває внутрішній механізм взаємодії, не обмежується простою констатацією взаємозв'язку об'єктів, виділяє його функціональну роль, вказує на його основи і специфіку.

Категоріальний аналіз механізму детермінізму здійснюється з урахуванням діалектики необхідності і випадковості, можливості і дійсності, кількості якості та ін. Детермінізм зосереджує в собі діалектичну єдність стабільності мінливості, тотожності і відмінності, старого і нового. Саме з проблемою детермінізму багато в чому пов'язана проблема науки про спрямованість розвитку процесів і явищ реального світу.

Таким чином, під детермінізмом слід розуміти закономірний зв'язок між явищами, внутрішніми структурними елементами. І навпаки, індетермінізм перечує закономірність у взаємозв'язку між матеріальними, різними духовними утвореннями. Індетерміністи твердять, що у світі панує хаос, безладдя. Через це, мовляв, можна діяти на свій розсуд, бо у світі ніщо причинне не зумовлене.

Але в детермінізмі є свої різновиди. Один з них отримав назву фаталізму згідно з яким об'єктивно-закономірний зв'язок встановлюється надприродними силами, долею, фатумом. Така течія мало чим відрізняється від індетермінізму. Що ж стосується наукового принципу детермінізму, то відповідно до нього природні, суспільні і психічні явища, процеси виникають, розвиваються і відмирають внаслідок дії певних причин, що мають закономірний характер.

Визначення причинності як об'єктивної закономірності слугує основою матеріалістичного розуміння світу, здійснення наукового пізнання. Важливо не лише визнати, а і керуватися причинно-наслідковими зв'язками.

Детермінація розвитку органічно пов'язана із структурністю пізнавальної реальності, що виражає іманентну активність її. Адекватне відображення причинних зв'язків відтворює в формах руху мислення (суб'єктивній реальності) форми руху об'єктивної реальності.

У цьому плані виникає запитання про співвідношення об'єктивної і суб'єктивної реальності, про проблему реальності в науці.

У науковій літературі мають місце такі поняття, як об'єкт і суб'єкт, об'єктивна і суб'єктивна реальність, дійсність. Для нас важливо перш за все встановити співвідношення об'єктивної і суб'єктивної реальності.

Під об'єктивною реальністю звичайно розуміють весь об'єктивний світ у всіх формах його прояву. У цьому зв'язку в філософії об'єктивна реальність ототожнюється з поняттям матерії, що являє собою нескінченну кількість усіх існуючих у світі об'єктів і систем, загальну субстанцію, субстрат будь-яких зв'язків, властивостей, відношень і різноманітних форм руху.

Так як в матеріалістичній філософії матерія визначається як субстанція (основа) всіх речей і явищ, то виникла необхідність коротко зупинитись на цьому понятті.

У сучасній науці значення поняття "субстанція" значною мірою реформувалося. Субстанційність матерії визначається і в даний час послідовниками матеріалістичної філософії, але при певних умовах. Субстанційність матерії визначається лише у плані вирішення основного питання філософії, розкриття матеріальної єдності світу, а також природи різних властивостей і форм руху тіл.

При цьому підкреслюється, що ніяка властивість і форма руху не можуть існувати самі собою, що їм завжди властиві певні матеріальні утворення, які є їх субстратом.

При даному підході поняття субстанції є еквівалентним з поняттям загального матеріального субстрату різних процесів і явищ у світі. Через це дуже важливим для науки є виявлення матеріального субстрату, який лежить в основі досліджуваних властивостей, процесів, форм руху, що мають місце в реальному світі.

Субстанція, матеріальний субстрат, матерія і об'єктивна реальність набувають відносної самостійності. Не маючи змоги розкрити їх взаємозв'язок і особливості повністю, обмежимось лише тим висновком, що об'єктивна реальність може відображати і нематеріальну дійсність. Отже, в певному розумінні вона, образно кажучи, ширше поняття матерії. Але це питання вимагає спеціального розгляду.

Об'єктивна реальність характеризується певною внутрішньою системою організації, упорядкованістю. Так, у неживій матерії сучасній науці відомі такі матеріальні системи: елементарні частки і поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла різних розмірів, геологічні системи, Земля і інші планети, зірки, внутрішньогалактичні системи, Галактика, система галактик, Метагалактика.

Має певну структуру жива матерія і соціально-організована, їх виникнення - результат природного і закономірного розвитку і саморозвитку матеріального світу.