Філософія науки

Наука не терпить однобокості в розкритті сутності понять. Вона не може обійтись остенсивними визначеннями, які в ряді випадків взагалі несприйнятні. Так, поняття актуальної нескінченності визначається лише вербальне, тому що воно означає множину, дану одночасно всіма своїми елементами. І вже, зрозуміло, актуальна нескінченність не може бути виражена чуттєвими предметами. В цілому ж взаємозв'язок остенсивних і вербальних визначень таїть у собі багато нерозкритих моментів, в їх механізмі не все ще з'ясовано, його розгляд може приводити до ідеалізації і глибокої абстракції. Деякі гносеологічні проблеми сучасної науки ми розглянемо в інших темах даного навчального курсу.

8. Методологічний арсенал науки

1. Філософська методологія і її значення для розвитку науки.

2. Поняття наукового методу. Типологія методів.

3. Основні форми наукового знання.

4. Методологічна спрямованість законів і категорій діалектики.

Методологія являє собою сукупність пізнавальних способів, методів, прийомів, що використовуються в різних наукових галузях. У той же час методологія є галуззю знання, яка вивчає засоби, передумови та принципи організації пізнавальної і практично-перетворюючої діяльності. Іншими словами, методологія вивчає наукове знання, шляхи і способи його формування, а також наукову діяльність у вирішенні даного завдання.

Виникнення і розвиток методології нерозривно пов'язаний з формуванням наукового пізнання в цілому. Не можна забувати, що кожне наукове відкриття, виникнення нових наукових знань мають не тільки предметний, а й методологічний зміст. Процес пізнання обов'язково пов'язаний з критичним поглядом існуючого понятійного апарату, виникненням нових понять і категорій. Гносеологія включав у свою функціональність нові підходи до інтерпретації матеріалу, що вивчається.

Все це вказує на те, що методологія виступає як одна із форм саморозпізнавання науки, її рефлексія. В науці ми завжди підкреслюємо два важливих моменти: процес набуття нових знань і його результат. При цьому знання, по-перше, відображає дійсність, а по-друге, воно є продуктом діяльності мислення людей, конструктивно-творчої їх роботи, у процесі якої здійснюється відтворення зв'язків і відношень об'єктів реальності.

Функція методології, її провідна і регулююча сила проявляє себе і на тому, і на іншому етапах пізнання об'єктивної реальності. В історії філософії і науки методологія спочатку була невиразно представлена у формах взаємовідносин людей з об'єктивним світом. На певному етапі розвитку людського суспільства вона виділяється у спеціальний предмет раціонального пізнання. Проте початок методологічних знань виявляється вже на ранніх ступенях розвитку культури. Зокрема, одна з перших таких передумов виступила у формі нормативних правил, що визначали послідовність вимірювальних процедур під час поділу земельних площ.

З розвитком матеріального і духовного виробництва, культури людства в цілому методологія стає предметом спеціальної теоретичної галузі, яка філософськи осмислює принципи організації і регуляції пізнавальної діяльності.

В античній філософії Сократ на перший план висунув діалектичну природу мислення, яке здатне здобувати істини шляхом зіставлення різних уявлень, понять, їх порівняння, розчленування. Філософ Греції любив порівнювати свій метод філософствування з методами інших вчителів. Для нього метод був основою мудрування. А не маючи власної мудрості, вважав він, вихователь не може вчити інших. Сократ бачив своє завдання в тому, щоб, ведучи бесіду і ставлячи все нові і нові запитання, спонукати вихованців до того, щоб самим знаходити метод, а потім - й істину.

Звичайно такі бесіди проходили в пошуках відповіді на запитання: що таке X (де під "X" розуміли добро, справедливість чи якесь інше, в більшості випадків моральне, поняття), при чому в ході обговорення відкидались одна за одною відповіді, які визнавались невірними. Далеко не завжди співбесідники приходили до результату, що задовольняв їх.

Інший філософ Платон вбачав смисл своєї діалектики в розробці принципу існування кожної речі. В реалізації сформульованого принципу думка має рухатись відповідно до об'єктивної логіки пізнання предмету.

Багато закладено в основу виникнення методології великим вченим древності Арістотелем, який глибоко проаналізував принципи побудови суджень, правила умовиводу і доказу, питання визначення термінів, роль індукції і дедукції в досягненні істини. Йому належить важлива для методології розробка вчення про категорії як організуючі форми пізнання, діалектику їх співвідношення, форми і матерії та ін.

Арістотель розглядав створену ним логічну систему як "Органом" - універсальне знаряддя істинного пізнання. Головне у цьому знарядді він відводив дедукції. Такий підхід виправдовувався тим, що наука була спрямована головним чином на вивчення духовних утворень, вона ще не мала міцного зв'язку з практикою,

Аж до нового часу методологія не займала особливого місця в системі наукового пізнання, її функції часто не виходили за межі логічних побудов; проблеми, що вирішувались нею, нерідко були в контексті натурфілософії. І лише радикальна перебудова духовного життя в період ранніх буржуазних революцій XVI - XVII століть, яка супроводжувалась бурхливим розвитком природознавства, вимагала докорінних змін у методології.

Зміни, що виникли в теорії і практиці пізнання, знайшли повне відображення у вченні англійського філософа Френсіса Бекона. Автор знаменитого трактату "Новий Органон" (на відміну від "Органону" Арістотеля) розвиває нове розуміння завдання науки та основ наукової індукції.

Центральне місце у своїй науковий діяльності Ф.Бекон відводив вченню про метод пізнання, без якого, як він вважав, розвиток науки і дослідження об'єктивної реальності неможливі. Вже тоді справедливо вважав вчений, що на шляху до істини людина відчуває багато труднощів. Для того щоб полегшити зусилля дослідників, він вимагав проведення реформ у пізнанні, очищення розуму від помилкових поглядів.

Щодо теорії в цілому, то вчений стверджував, що головне полягає не в ній самій по собі, а у значенні теоретичних знань для життєдіяльності людини. При цьому із неї він не робив "прибуткового ремесла", а навпаки, підкреслював шкідливість такого підходу. Наука утилітарна, доводив Ф.Бекон, у розумінні її корисності для людства, але не можна її використовувати як особисту вигоду для окремої людини.

Не дивлячись на корисність і навіть актуальність поставлених і в певною мірою вирішених питань Ф.Беконом, його вчення в цілому було метафізичне. У пізнанні він віддавав перевагу емпіризму, недооцінював роль теоретичних досліджень.

Важливий внесок у розробку методології того часу вніс французький філософ, математик, фізик, фізіолог Рене Декарт. Проблема методології у нього розглядається разом з обговоренням питання про те, на яких підставах і за допомогою яких методів досягається істинне знання. Вчений розробив правила раціоналістичного методу. Серед них особливе місце відводилось вимозі допускати як достовірні лише такі положення, які усвідомлюються ясно і чітко.

За вихідне ним приймаються аксіоми як самоочевидні істини, які вбачаються розумом інтуїтивно, без доказів; із безпосередньо сприйнятних положень шляхом дедуктивного доказу виводиться нове знання.

Суттєві недоліки в науковій методології як емпіричного, так і раціоналістичного напрямків були виявлені німецькою класичною філософією, яка піддала критичному аналізові найбільш важливі питання теорії пізнання. Нею була розвинута діалектична методологія.

Елементи діалектики, що мають місце в кантівському аналізі процесу пізнання, були розвинуті діалектичною філософією Гегеля. Філософ зробив рішучу спробу розкрити протиріччя взаємозв'язку буття і мислення.

Як відомо, традиційно теорія методології розроблялась головним чином у системі філософських знань. Потім вона знайшла широкий розвиток і в науці. Але проблеми наукового пізнання вкрай ускладнились, що поставило вимогу диференціації в методологічній діяльності врахування специфіки її використання в філософському і науковому напрямках.

Сучасна методологія виконує ряд важливих функцій. По-перше, вона виявляє значення наукової діяльності, розкриває її взаємозв'язок з усіма іншими сферами творчого пошуку. У даному випадку пріоритетною є філософська проблематика. По-друге, методологія вирішує завдання раціоналізації наукової діяльності. Ця функція, зрозуміло, виходить за межі філософії.

У цілому ж серед проблем, що вивчаються науково-філософською методологією, особлива увага приділяється таким: описування та аналіз етапів наукового дослідження; вивчення мови науки; виявлення сфер застосування окремих процедур і методів (пояснення, доказ, експеримент); обгрунтування дослідницьких принципів, підходів та концепцій (редукціонізм, елементаризм, системний підхід та ін.).

У сучасних умовах актуальною є розробка методології вивчення соціальної практики, системи управління суспільним життям, способів підвищення ефективності матеріального виробництва, вирішення соціальних проблем.

Існує декілька класифікацій методологічного знання. Одним із розповсюджених є поділ методології на змістовну і формальну.

Перша включає в себе проблеми: структура наукового знання взагалі і наукової теорії зокрема; закони виникнення, функціонування і зміни наукових теорій; понятійний каркас науки; характеристика схем пояснення, вживаних у науці; умови та критерії науковості.

Формальні аспекти методології пов'язані з аналізом науки, формальних та формалізованих методів дослідження наукових теорій і умов їх логічної істинності, типології систем знань та ін.

У зв'язку з розробкою даного кола проблем виникає питання про логічну структуру наукового знання, яка охоплює всю різноманітність методологічних і методичних принципів та прийомів, операцій і форм побудови категоріально-понятійного апарату.

Для вирішення сформульованих проблем важливе значення має вірне використання методів пізнання, усвідомлення їх спрямованості. Метод - це шлях, спосіб практичної і теоретичної дії людини, спрямованої на пізнання об'єкта, і шлях, що обумовлений закономірностями реального світу. Науковий метод не можна протипоставляти теорії, так як вони співвідносяться один до одного як спосіб набуття знань і саме це знання.

Генетичні корені методу беруть початок у практичній діяльності людини. У свою чергу її прийоми повинні обов'язково пристосовуватись до характеру, властивостей і різних законів дійсності. Ось чому виникнення і розвиток теорії пізнання відбувається у нерозривному зв'язку з вченням про метод та методологію.

Проблема методу певною мірою уже обговорювалась в античній філософії. Ще тоді звернули увагу на взаємний зв'язок глибини процесу пізнання і його результату, на роль методу в досягненні істини. Однак всебічне вивчення пізнавального процесу, систематичний розвиток вчення про метод, як уже зазначалось, починається лише в Новий час. Питання удосконалення наукового методу стає важливою складовою частиною всієї науки.

Наукова методологія виходить з того, що методи пізнання базуються на об'єктивних законах природи і суспільства. При цьому вона враховує специфічні закономірності діяльності мислення, пов'язує їх з практичним впливом суб'єкта на об'єктивний світ.

За найбільш загальною класифікацією існують філософські, загальнологічні методи пізнання, наукові методи емпіричного дослідження, наукові методи теоретичного дослідження, історичний та логічний методи дослідження. методи спеціальних наук.

Щодо першої групи, то адекватними філософськими методами є діалектика і матеріалізм. Другий із них в літературі часто називають принципом. Методологічна роль матеріалізму полягає в тому, що він орієнтує науку, практичну діяльність на розкриття складних явищ, процесів природи, суспільства, духовних утворень з урахуванням їх об'єктивних основ. Проте його не можна абсолютизувати, наражати на небезпеку доведення до власної протилежності. Метод матеріалізму включає в себе і елементи суб'єктивного характеру, виражаючи усвідомлено-творчий зміст пізнавального процесу.

Діалектичний метод, "який сформульований у взаємному зв'язку з принципом матеріалізму, є відображенням об'єктивної реальності, самої дійсності світу, визнаючи в ній загальність зв'язків, розвитку, суперечливість, об'єктивність, єдність світу.

Філософський метод використовується звичайно не безпосередньо, а опосередковано, через інші, більш конкретні методи. Наприклад, принцип історизму як універсальний метод науки, який розробляється головним чином філософією, відбивається в біології у вигляді еволюційного вчення. В астрономії цей метод породив сукупність цілого ряду космогонічних гіпотез. У соціальному пізнанні філософський метод виконує науково-пізнавальні функції фактично у всіх суспільних науках.

Спеціальні методи - це методи, зв'язані з конкретними завданнями тієї чи іншої галузі знань, з вивченням якоїсь окремої форми руху матерії. Наприклад, у математиці використовують метод лінійного і динамічного програмування, у кібернетиці - метод "чорного ящика", у соціології - анкетування, у військовій науці - методи "полігонних випробувань", командно-штабного навчання та ін.

Важливе значення в пізнанні світу мають загальнологічні і наукові методи. У людському пізнанні можна виділити два типи прийомів і методів дослідження. Перший тип характеризується тим, що пізнання здійснюється на базі як наукового, так і буденного знання. Ці методи отримали назву загальнологічних. До їх числа можна прирахувати: аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, моделювання, абстрагування і узагальнення та ін. Другий тип відрізняється від першого тим, що в пізнанні використовуються наукові методи дослідження. У свою чергу він поділяється на дві основні групи: методи побудови емпіричного знання і методи побудови теоретичного знання.

Далі коротко розглянемо загальнологічні методи пізнання. Для того щоб пізнати предмет, його необхідно розчленувати на складові частини, вивчити їх, всебічно виявляючи властивості і ознаки, зв'язки і відношення, а потім це прослідкувати в системі цілісного утворення. Ця мета досягається за допомогою аналізу і синтезу.

Аналіз - мислення чи практичне розчленування, поділ цілого на складові частини з метою вивчення кожної із них окремо. Цей метод використовується як у теоретичній, так і в практичній діяльності людей. Він дозволяє виявити будову об'єкта, що вивчається, його структуру, відокремити в ньому суттєве від несуттєвого, звести складне до більш простого. За допомогою даного методу здійснюється класифікація предметів і явищ, виявляються тенденції розвитку і етапи формування.

Аналіз завжди взаємопов'язаний із синтезом.

Синтез - мислення або практичне возз'єднання цілого, яке складається з частин, об'єднання розчленованих аналізом елементів після їх вивчення. У практиці виробничого колективу він може включати: прийняття рішення, формулювання рекомендацій, нормативів.

Існують як емпіричний, так і теоретичний аналіз і синтез. Більш глибоким методом пізнання є теоретичний аналіз і синтез. Як емпіричний аналіз використовуються елементарні порівняння і узагальнення, найпростіші поняття, а на рівні теоретичному - логічні узагальнення, гіпотези, наукові поняття.

На основі взаємозв'язку аналізу і синтезу можна зробити висновок, що мислення полягає тією ж мірою у розчленуванні предметів свідомості на їх елементи, як у об'єднанні зв'язаних один з одним елементів у певну єдність. У цілому ж без аналізу нема синтезу.

Аналіз і синтез також взаємозв'язані з іншими логічними операціями.

Індукція - метод пізнання об'єктивного світу шляхом руху думки від окремого до загального, від факту до теоретичного висновку. Наприклад, фактичні дані про те, що мідь, олово, залізо та інші метали проводять електричний струм дозволили зробити висновок: всі метали - електропровідники.

Щоб сформулювати висновки, необхідно застосовувати індукцію в тісному зв'язку з дедукцією.

Дедукція - метод пізнання реального світу шляхом руху від загального до окремого, від знання про клас предметів до окремих речей даного виду.

Теорія, принцип можуть бути основою для розкриття окремого. Наприклад, у 1905 р. нікому до того часу не відомий службовець швейцарського патентного бюро на ім'я Альберт Ейнштейн опублікував роботу, що потім стала знаменитою.

Фундаментальний постулат цієї теорії відносності полягав у тому, що закони науки повинні бути однаковими для всіх спостерігачів, що вільно рухається, незалежно від швидкості їх руху.

Індукція і дедукція використовуються в пізнанні світу у взаємному зв'язку. Вони так же необхідні один одному, як і аналіз і синтез. У їх реалізації широко використовується аналогія.

Метод аналогії розвивається на основі теорії подібності, яка широко використовується в моделюванні. Великого розповсюдження набули в наукових дослідженнях аналогові моделюючі установки.

Моделювання - науковий метод пізнання явищ, предметів за допомогою спеціально створюваних моделей, Процес пізнання включає в себе два компоненти: об'єкт та суб'єкт пізнання. Ефективність пізнавальної діяльності людей може бути збільшена двома шляхами: а) за допомогою посилення засобів пізнання, які встановлюються між суб'єктом і об'єктом; б) шляхом заміни об'єкта пізнання аналогічною тому моделлю, яка дає більше можливостей для вивчення його властивостей.

Моделювання частіше за усе використовується в тому випадку, коли нема можливостей або вони вкрай обмежені для вивчення самого об'єкта. Між об'єктом і моделлю повинна існувати певна подібність, вивченням якої займається "теорія подібності". Ця теорія складає основу фізичного моделювання, коли модель і оригінал мають однакову фізичну природу і підкоряються одним і тим же об'єктивним законам. Теорія фізичного моделювання виступає теоретичною основою математичного моделювання, до якого належать електромоделювання, моделювання на електронних обчислювальних машинах. Воно пов'язане із знаковими моделями (формулами, схемами, графіками).

Такими є деякі загальнологічні методи, особливості яких, як уже зазначалось, полягають у тому, що вони будуються як на науковому, так і на буденному знанні.

А тепер ознайомимось з науковими методами дослідження.

Пізнання, яке обумовлене потребами практики, починається з накопичення фактичного матеріалу, а далі здійснюється його творче осмислення та дослідна перевірка зроблених теоретичних узагальнень. У відповідності до даного процесу відрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.

Емпіричний рівень - це такий рівень пізнання, коли відбувається процес нагромадження фактичного матеріалу і збирання інформації про використовувані факти.

Теоретичний рівень - це такий рівень пізнання, коли досягається вищий синтез знань у формі наукової проблеми, гіпотези, теорії.

На емпіричному рівні пізнання широко проводяться спостереження, експерименти, порівняння, виміри. За їх допомогою відбувається первинна систематизація знань, яка стає результатом узагальнення спостережуваних фактів. У пізнанні дійсності на теоретичному рівні використовуються такі методи, як сходження від абстрактного до конкретного, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний метод та ін. Деякі методи, про які вже йшлося, використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях.

Розглянемо наукові методи емпіричного дослідження. Серед них особливу увагу звернемо на спостереження і експеримент.

Спостереження - виділення нових фактів у процесах, подіях шляхом безпосереднього споглядання і сприймання. Воно здійснюється навмисно, цілеспрямовано, при наявності певного замислу і заздалегідь розробленого плану.

Спостереження як метод емпіричного дослідження завжди зв'язане з описом, який закріплює та передає одержані результати за допомогою певних знакових засобів. Воно поділяється на два основних види: якісне і кількісне. Перший вид передбачає проведення різних вимірів. Причому в одному випадку відбувається тільки фіксація даних, а у другому - знаходження емпіричних залежностей між результатами вимірів.

Спостереження, в залежності від того, де воно здійснюється, має специфіку, яка визначається характером завдань і умовами, в яких використовується цей метод. Воно проводиться, як правило, безперервно, інколи з застосуванням спеціального обладнання.

Спостереження як метод пізнання і вивчення стану справ широко використовується в матеріальному виробництві. У даному випадку метод немов би безпосередньо зливається з виробничою діяльністю людей.

Експеримент - спосіб вивчення об'єкта в умовах, які створюються дослідником зі заздалегідь поставленою метою. В експерименті більш широко, ніж у спостереженні, застосовуються спеціальні установки, прилади, обчислювальна техніка. Він може здійснюватись у натуральній (напівнатуральній) або модельній формі. Прикладом першої форми слугують спеціальні установки, на яких випробовуються машини, різні агрегати.

У сучасних умовах широко застосовується і друга форма. Так, перед тим як відправляти в політ космічний корабель, було здійснено багато експериментів на моделях.

Далі познайомимось з науковими методами теоретичного дослідження: ідеалізаціею, формалізацією, сходженням від абстрактного до конкретного, системним підходом. До їх числа часто включають історичний та логічний методи.

Ідеалізація - це спосіб наукового пізнання, який полягає в мисленому конструюванні об'єктів, які не існують у дійсності: абсолютно тверде тіло, точка, лінія, абсолютно чорний предмет та ін. Ідеалізація включає в себе момент абстрагування від реальних предметів і процесів. Створені таким чином предмети стають значно простішими від реально існуючих, завдяки чому виникає можливість застосовувати до них математичні методи дослідження.

Ідеалізація може бути використана лише в певних галузях. Уява про ідеальну рідину, тобто рідину, яка не стискується, позбавлена в'язкості, дає змогу наприклад, вирішити питання про розподіл тиску в рідині, її підйомну силу та ін.

Формалізація - це метод уявлення якої-небудь змістовної галузі у вигляді формальної системи, коли форма виділяється як особливий предмет дослідження незалежно від змісту. Такий метод полегшує вивчення предмета. Можна уявити, наскільки складною була б наука геометрія, коли б об'єм кулі із міді обраховувався зовсім за іншою формулою, ніж об'єм кулі із глини.

Метод формалізації здійснюється за допомогою об'єднання різних прийомів пізнання, використання абстракцій, ідеалізації та штучних символічних мов. У зв'язку з цим забезпечується надійність передачі машинам певних сторін діяльності людини, саме тих, які можна формалізувати. Елементи формалізації застосовуються у всіх галузях пізнання. Результатом цього методу стають креслення, графіки, карти. Можливість формалізації явищ, що вивчаються, сприяє застосуванню методів математики в різних галузях науки.

Процес математизації наукових знань обумовлюється, по-перше, можливістю природничих і суспільних наук виділяти елементи, які піддаються кількісному аналізу; по-друге, виникненням нових розділів математики, які дозволяють застосувати їх у найбільш складних явищах дійсності; по-третє, можливістю формалізації предметів, явищ, процесів, що вивчаються.

У прикладних науках математика використовувалась здавна, але головним чином для допоміжних розрахунків. У сучасних умовах методи математики застосовуються у аналізі самого ходу процесів, для виявлення закономірностей фізичних, хімічних, біологічних і соціальних явищ, які піддаються кількісній оцінці.

У методі сходження від абстрактного до конкретного процес немов би розгалужується на два етапи. На першому етапі єдиний об'єкт розчленовується і описується за допомогою багатьох понять і суджень. Відбувається мислене відділення від конкретного предмета в бік більш глибокого пізнання його окремих сторін. Суттю другого етапу є рух думки від абстрактних визначень предмета, розгляду тільки окремих його властивостей до всебічного, багатогранного знання про об'єкт. ЦІ два етапи пізнання тісно пов'язані між собою.

Що головне потрібно виділити в об'єкті нашою думкою на першому етапі, вирішується в кінцевому результаті практикою, завданнями, які ставить перед собою людина в пізнанні об'єктивного світу. Наприклад, досліджуючи закономірності зміни різних локальних цивілізацій, вчені абстрагуються від конкретних особливостей тих чи інших країн і беруть тільки те спільне, що характерне для даного способу виробництва, конкретного типу відношень, що склалися в суспільстві.

Об'єктивною основою історичного методу є те, що кожний об'єкт, який пізнається, має свою біографію розвитку. Суть цього методу полягає в тому, що історія об'єкта, який вивчається, відтворюється у всій його багатогранності з урахуванням всіх найменших зигзагів і випадковостей. Історичний метод особливо незамінний там, де потрібно вивчити події, дії окремих предметів, явищ.

Логічний метод пізнання полягає в тому, що складний об'єкт вивчається шляхом аналізу взаємозв'язку і взаємодії всіх його сторін. При цьому методі абстрагуються від усіх випадковостей, зовнішніх зв'язків і явищ.

Між історичним і логічним методами існує єдність. Вони відбивають об'єктивну діалектику буття, закономірність розвитку природи, суспільства і мислення.

Галуззю застосування історичного і логічного методів є не лише соціально-політичне життя, а і технічна сфера, матеріальне виробництво тощо.

Специфічним методом побудови розвинутої теорії є аксіоматичний метод, при застосуванні якого побудова теоретичного знання спочатку відбувається шляхом набору вихідних положень, які не потребують доведення. Такі положення являють собою аксіоми або постулати. Сукупність вихідних аксіом і виведених на їх основі положень утворюють аксіоматичне побудовану теорію.

Аксіоматичний метод розвивався з формуванням науки. На першій стадії він отримав назву змістовної аксіоматики. Аксіома тут вводилась у відповідності до існуючого досвіду, вибиралась інтуїтивно як цілком очевидне положення. На другому етапі розвитку аксіоматичного методу було здійснено перехід від змістовної до формальної, а потім - до формалізованої аксіоматики. На третій стадії формалізований розгляд аксіом доповнюється використанням математичної логіки.

Так створюється абстрактна модель, яка потім інтерпретується на різних системних об'єктах. Побудова формалізованих аксіоматичних систем привела до великих успіхів. Виникло навіть уявлення про можливість її розвитку чисто формальними засобами. Проте виявилась і обмеженість таких уявлень.

Розширились можливості побудови теоретичних знань в емпіричних науках. Специфічним прийомом такої побудови став гіпотетико-дедуктивний метод.

Науковий метод формується згідно з певною гносеологічною системою.

Системний підхід до пізнання дійсності дозволяє розглядати об'єкти як цілісні системи, які розчленовуються на окремі неподільні одиниці - елементи Між складовими частинами системи існує зв'язок. Ці зв'язки можуть бути різних типів: структурні зв'язки; зв'язки функціонування і розвитку; зв'язки управління та ін.

Для вивчення системного підходу в пізнанні світу можна ознайомитись з роботою В.Г.Афанасьева.

Слід звернути увагу на те, що останнім часом набуло особливого значення соціальне пізнання. З цією метою все частіше став використовуватись соціальний експеримент. У наш час виділяються деякі окремі види соціального експерименту: економічний, правовий, педагогічний, соціально-психологічний та ін.

Соціальний експеримент відрізняється від природничо-наукового тим, що при проведенні першого неможливо створити спеціальні штучні умови, ізолювати явища, які вивчаються у взаємозв'язку одне з одним. У цьому експерименті зростає роль людського фактора.

Узагальнюючи сказане про методи пізнання, слід зазначити, що в реальному науковому дослідженні вони завжди проявляють себе у взаємозв'язку, їх структурна система і конкретна організація визначаються сутністю об'єкта, який вивчається, специфікою досліджуваного процесу.

Використання методів у кінцевому підсумку спрямоване на здобуття нових знань. Але це не все. Не менше значення має потреба розібратись у самих знаннях. Недаром Гете писав: "Що значить знати? Ось, друже мій, в чому питання. Методи і тут беруть участь, допомагаючи глибше вникнути в саму суть знань, здобутих у процесі людського пізнання".

Знання являють собою ідеальний вираз у знаковій формі об'єктивних властивостей і зв'язків світу, всього природного і людського. Вони можуть бути донауковими і науковими. Існує різниця також за об'єктами і методами дослідження між природничо-науковими, гуманітарними і синтетичними, змістовними і формальними знаннями.

Змістовні, наукові знання не лише описують явища, події, хоч це теж необхідно і важливо, але і є матеріалом для розкриття процесу, встановлення причин змін. що відбуваються, виконують функцію прогнозування і передбачення. І не випадково кожен відкритий закон стає своєрідним регулятором, який спрямовує дальше вивчення предметів, явищ.

Ось деякі приклади із історії розвитку науки, які вказують на різний характер знань. Вчення древніх, античних часів, згідно з яким все складається із чотирьох елементів - землі, повітря, вогню і води - було надто простим, щоб називатись теорією, з його допомогою не можна було зробити ніяких передбачень. Вчення ж тяготіння (.Ньютона розкривало більш глибокі зв'язки. Згідно з його моделлю теоретичних знань, тіла притягуються одне до одного з силою, яка пропорційна деякій величині, яка називається масою, і обернено-пропорційна квадрату відстані між ними. Теорія Ньютона дуже точно передбачає рух Сонця, Місяця, планет.

У процесі пізнання постійно збагачуються і поглиблюються знання людей про реальний світ. Ці знання проявляються в певних формах. До їх числа належать: факт, проблема, гіпотеза, теорія та ін.

Факт є основною формою емпіричних знань. Він являє собою момент дійсності, на який спрямовано пізнавальний процес.

Висловлювання про факти, їх опис є першою, найбільш простою, але дуже важливою формою наукового пізнання. Всемогутність фактів є передумовою особливої строгості в їх виборі, вимагає додержання об'єктивності конкретно-історичного підходу до них. У науці недопустиме вихоплювання окремих фактів. Потрібно брати всю сукупність обставин, які відносяться до питання, що розглядається.

Разом з тим у філософії все більш рішуче виступають проти позитивістської концепції, яка обмежує завдання науки лише збиранням і описом фактів. Наука не може задовольнятися відповіддю на запитання: що це? Вона завжди прагне розкрити сутність явищ, законів і відповісти на питання: чому це відбувається так, а не інакше? Наукова проблема - це теоретичне питання, яке потребує вирішення. Таке питання виникає у зв'язку з відкриттям нових фактів, для розгляду і обгрунтування яких необхідні певні ідеї і концепції. Сформулювати вірно проблему - значить наполовину вирішити її.

Так, на певному етапі розвитку науки виникла проблема абсолютного часу. І лише теорія відносності її успішно вирішила, точніше, вона звільнила нас від абсолютного часу. Що це саме так, можна розглянути на конкретному прикладі, який увійшов в історію як "парадокс близнюків". Суть його полягає ось у чому. Із двох близнюків один відправився жити на вершину гори, а інший залишився на рівні моря. Тоді перший буде старіти швидше, ніж другий, і через це при зустрічі один із них виглядав би старше іншого. Правда, різниця у віці була б зовсім мала, але вона дуже збільшилась би, якщо б один із близнят вирушив у тривалу подорож на космічному кораблі із швидкістю, близькою до швидкості світла. Після повернення він виявився б значно молодшим свого брата, який залишався на Землі. Це так званий парадокс близнюків, але він парадокс лише для тих, хто в глибині душі вірить в абсолютний час. У загальній теорії відносності нема єдиного абсолютного часу; кожен індивід має свій власний масштаб часу, який залежить від того, де цей індивід знаходиться і як він рухається.

Гіпотеза - наукове припущення про закономірні зв'язки, і причинну обумовленість певних явищ. Наука не відразу розкриває сутність, приходить до Достовірного знання законів. На шляху до цього важливе значення має гіпотеза. Зараз, наприклад, викликають великий інтерес космологічні гіпотези, які виникли на основі теоретичного аналізу і нових експериментальних фактів, таких, як відкриття реліктового випромінення, що дозволяють відсунути початок відліку реконструкції світового процесу розвитку ще на 15-20 мільярдів років, до моменту так званої сінгулярності, або "початкового вибуху".

Для обгрунтування висунутих припущень використовується доказ або спростування.

Гіпотеза перевіряється на практиці. До певного часу гіпотезами були вчення Коперника, Дарвіна, Менделєєва, Павлова, Ціолковського та ін. Потім практика підтвердила їх об'єктивну істинність.

Теорія являє собою систему узагальненого знання, яке відображає певну галузь реального світу, матеріальну і духовну діяльність людей.

Теоретично доведена і підтверджена практикою гіпотеза стає теорію, яка являє собою систему основних ідей; понять, законів, принципів. Її завдання полягає в поясненні фактів, у передбаченні майбутнього, а також у передбаченні виникнення нових явищ.

Необхідною ознакою хорошої теорії, як відмічав К.Поппер, є те, що вона дозволяє зробити прогноз. Хоча, в принципі, далі розмірковує він, якісь моменти експериментальне можуть бути заперечені (спростовані). Але кожного разу, коли нові експерименти підтверджують у цілому пророцтво теорії, вона демонструє свою життєвість, і наша віра в неї міцніє. Після того як зроблені цілком обгрунтовані наукові висновки, зазначає вчений, якщо хоч одне нове спостереження не узгоджується з теорією, нам слід або відмовитися від неї, або переробити її.

Ці ж висновки підтверджує і інший, відомий усьому світу вчений С.Хокінг, який писав, що теорія є хорошою, якщо задовольняє дві вимоги: по-перше, вона повинна точно описувати широкий клас спостережень у межах моделі, що має лише декілька похідних елементів, і, по-друге, теорія повинна давати цілком певні передбачення відносно результатів майбутніх спостережень.

Нові можливості для плідних досліджень як загальнотеоретичного, фундаментального, так і прикладного характеру відкриваються на стику різних наук, зокрема природничих і суспільних.

З одного боку, процес пізнання здійснюється за допомогою системи наукових знань, а з іншого - він поглиблює науку, відкриває нові закони, формулює категорії, принципи і теоретичні положення.

Філософська методологія функціонує не у вигляді місцевої, однозначної системи нормативних розпоряджень і формальних прийомів, а як загальна система принципів, законів і категорій. Їх загальну систему складає діалектика.

Світ постійно розвивається. Його предмети і явища взаємопов'язані і обумовлені. Через це вихідними положеннями діалектики є принципи загального зв'язку та розвитку.

Історія формування діалектики є перш за все історією того, як складалися в ній співвідношення суб'єктивного і об'єктивного, одиничного і загального. Через це дуже важливо зрозуміти співвідношення об'єктивної і суб'єктивної діалектики.

Об'єктивна діалектика - це взаємозв'язок і розвиток у самому об'єктивному світі, природі і суспільстві. Вона існує незалежно від людини. Вираз "у природі панує діалектика" означає, що самі явища, процеси перебувають у русі, розвитку, взаємному зв'язку і вони виражають основні закони діалектики.

Суб'єктивна діалектика - відображена в людській свідомості об'єктивна діалектика.

Між об'єктивною і суб'єктивною діалектикою є певне взаємовідношення. Перш за все, перша визначає другу, вони відповідають одна одній за змістом. Але об'єктивна і суб'єктивна діалектика різняться за формою, тобто за способом відображення взаємозв'язку і розвитку речей у свідомості людини.

Поглиблюючи розуміння діалектики як вчення про загальні закони розвитку, слід звернути увагу на те, що закономірні зв'язки проявляються не тільки в різних системах, а й у процесі пізнання, в галузі мислення. Через це діалектика являє собою як теорію розвитку об'єктивного світу, так і теорію пізнання, діалектичну логіку.

Закони реального світу характеризуються певною спільністю. На основі цієї ознаки вони класифікуються за видами: закони окремих наук, загальні, найбільш загальні закони.

Закони, які одночасно проявляються у природі, суспільстві і мисленні, -це найбільш загальні закони, їх вивчає філософія. Вони, як правило, іменуються законами діалектики.

Поняття закону дуже близьке до категорії "сутність". Коли ми розкриваємо сутність явищ і процесів, то тим самим виявляємо закон їх розвитку. Не випадково нерідко підкреслюється, що закон і сутність поняття однорідні (однопорядкові), одноступеневі, які виражають поглиблення пізнання людиною явищ світу. Але закон і сутність не тотожні. Сутність ширше, багатше, ніж закон.

Поняття закону однотипне з поняттям "закономірність", однак вони не адекватні. Закономірність показує сукупність дії цілої системи законів, підкреслюється при цьому, що дане явище протікає не випадково, а за певними законами. Закономірний зв'язок проявляється, наприклад, між економічним ладом суспільства і типом держави, формами суспільної свідомості.

Основні пізнавальні функції законів реального світу полягають у такому:

1. Вони відображають найбільш сталі, необхідні, суттєві загальні зв'язки в дійсності, які вивчаються теорією і розкривають взаємовідношення і взаємодію між основними підсистемами і елементами таких систем, які утворюють предметну галузь даної теорії.

Головною метою науки є вивчення зв'язків, відношень, знання яких в кінцевому підсумку веде до розкриття закономірностей реального світу.

2. Закони філософії допомагають встановити межі, границі прояву різних форм руху в реальному світі. А це означає, що будь-яка теорія має сенс і може розповсюджуватись як об'єктивна істина лише в рамках своєї сфери і запевних умов.

Зокрема, в цьому проявляється діалектичний принцип конкретності істини, який вимагає враховувати умови, місце, час, ситуацію. Поза цими обмеженнями істина перетворюється у свою протилежність - помилку, неправду.

Разом з тим не можна не враховувати ту особливість законів філософії, що вони не мають дефінітивної форми, охоплюючи відношення протилежностей, які виражені в діалектичних протиріччях.

Це положення вимагає особливого розгляду. Адже в пізнанні важливу роль має тотожність мислення і буття. А якщо в реальному світі важлива сторона зв'язків виражається у протиріччях, то це має бути і у свідомості людей, в протилежному випадку порушується тотожність між буттям і мисленням.

Не випадково І.Кант не визнавав збігу мислення і буття.

Він розмірковував так. Основне завдання розуму - досягнення закінченої єдності людського досвіду, під яким вчений розумів чуттєве сприйняття. Ця мета може бути досягнена, з його точки зору, лише в тому випадку, якщо теоретичні принципи розуму будуть виходити безпосередньо з інтелектуального споглядання ідей ("річ у собі").

Але людський розум, вважав він, не здатний пізнати ці надчуттєві ідеальні .об'єкти. Через це його гносеологічна функція зводиться до систематичного доповнення досвіду на основі регулятивного застосування вихідно притаманних йому трансцендентальних ідей. Вихід розуму, робить він висновок, за межі досвіду, тобто чуттєвого споглядання, породжує протиріччя, або антиномії.

Інший німецький вчений Г.Гегель щодо цього питання мав протилежну позицію. Вихідне положення його філософії полягало у визнанні тотожності буття і мислення, розумінні реального світу як вияву ідеї, поняття, духу. Така тотожність уявлялась йому як результат розвитку процесу самопізнання абсолютної ідеї самою себе.

Розроблений Гегелем принцип тотожності мислення і буття певною мірою служив обгрунтуванням єдності законів зовнішнього світу і мислення, був спрямований проти агностицизму Канта. Проте це важливе положення розроблялось вченим недостатньо послідовно.

Наукова філософія розглядає пізнання як складний протирічивий процес, який проходить шлях від опису явища до аналізу сутності, від вивчення предмета до дослідження системи взаємозв'язку предметних утворень.

Розкриваючи закони дійсності, пізнання, відтворює в ідеальній формі предмети природи в їх всебічному багатстві і різноманітності. Пізнавальна активність людини базується на її предметно-чуттевій, практичній діяльності. предмети зовнішнього світу стають об'єктами споглядання, втягуються в орбіту людського пізнання.

Формування наукового знання, діалектичне вивчення світу зв'язане не тільки з установленням принципів і законів розвитку природи, суспільства і мислення, а й розкриттям категорій, наукових понять.

Філософські категорії - це такі поняття, які відображають загальні риси і зв'язки, сторони і властивості дійсності матеріального і духовного світу. Для того щоб зрозуміти їх пізнавальну роль, необхідно згадати найбільш узагальнену класифікацію філософських категорій. З метою ознайомлення з ними рекомендується розглянути їх у таких двох аспектах.

По-перше, у плані розкриття найбільш загальних характеристик, що дозволить встановити три такі групи категорій:

1. Предметні, субстанціальні (субстратні. Субстрат - загальна основа різноманітних явищ): матерія, буття, явище та ін.

2. Категорії, які виражають найбільш загальні властивості предметів, матеріальних і духовних утворень реального світу, їх називають атрибутивними: рух, розвиток, свідомість, мислення, творчість та ін.

3. Категорії, головним предметом яких є відношення між явищами і їх властивостями. Такі категорії називають релятивними (співвідносними).

По-друге, необхідно виділити в особливу групу релятивні категорії, які у свою чергу доцільно класифікувати таким чином:

а) універсальні зв'язки: одиничне, особливе, загальне; сутність і явище;

б) структурні зв'язки: зміст і форма; частина і ціле; принципи цілісності і системності;

в) зв'язки детермінації: причина і наслідок; необхідність і випадковість; можливість і дійсність.

Особливо велику роль у пізнанні світу відіграють парні, співвідносні категорії. Зокрема, закономірний взаємозв'язок явища і сутності передбачає врахування цього співвідношення в будь-якій сфері діяльності. Керівництвом до дії в даному випадку виступає пізнання сутності через явище.

Важливий взаємозв'язок об'єктивної реальності розкривають категорії "частина" і "ціле". Перш за все необхідно врахувати, що складові частини цілого не є їх простою сумою. Про це свідчать багато прикладів. От один із них: хімічні елементи натрію і хлору окремо один від одного не мають тих властивостей, якими характеризується їх сполука (харчова сіль).

При цьому зв'язки між складовими елементами (предметами) можуть бути найрізноманітніші. Частіше за усе спостерігаються три типи зв'язків: зв'язки побудови, зв'язки функціонування і зв'язки розвитку. Важливо зрозуміти і те, що тип зв'язків складових елементів утворює відповідний тип цілого. У даному випадку структурне ціле, ціле, яке функціонує, та ціле, що розвивається.

Керуючись законами взаємозв'язку даної пари категорій, не можна забувати про незводимість властивостей цілого до його складових елементів, і навпаки, вивчення частин, скажімо елементів якої-небудь речовини, слід здійснювати на основі чіткого уявлення про його природу в цілому. Це ж стосується будь-якого виду машин, станків, різних типів техніки. Незводимість цілого до простої суми частин, всебічне розкриття їх взаємозв'язку дозволило сформулювати принцип цілісності, який відіграє важливу методологічну роль не лише в науковому пізнанні, а і в організації суспільного виробництва.

Його наукове застосування спрямоване на подолання елементаризму (поділ складного на прості складові), механіцизму (розуміння цілого як суми частин), редукціонізму (зведення складного до простого).

Виявлення категорій цілого і частини відкриває можливість більш грунтовно вивчити поняття "елемент", "структура", "система", їх взаємозв'язок і відносна самостійність, "причина" і "наслідок", "зміст" і "форма", а також інші категорії.

Із закону взаємозв'язку необхідності і випадковості випливає дуже важливий принцип у діяльності всіх спеціалістів. Він вимагає пізнання необхідних зв'язків з урахуванням випадковостей, як сприятливих, так і несприятливих для швидшої реалізації даної необхідності.

Діалектика необхідного і випадкового в житті суспільства передбачає вміле використання динамічних і статистичних законів, з їх допомогою можна з'ясувати, що необхідність пробиває собі дорогу через безліч випадковостей і, отже, реалізується з певним ступенем імовірності (можливості).

Знання категорій необхідного і випадкового застерігає керівників виробництва від суб'єктивних помилок, які спричиняються абсолютизацією випадковостей. У свою чергу абсолютизація необхідності може привести до фатальних помилок, невіри у власні сили, до покірності долі.

Знання діалектичного взаємозв'язку категорій можливості і дійсності методологічно озброює вчених, виробничі кадри рядом принципів і положень які допомагають аналізувати реальні процеси.

Перш за все вони повинні виходити із дійсності, тобто реального співвідношення сил, стану навчальної і трудової дисципліни, зацікавленості людей, рівня їх політичної, правової, моральної свідомості. Разом з тим, приймаючи рішення, необхідно керуватися матеріально-технічними можливостями навчального закладу, підприємства.

Перетворення можливості в дійсність здійснюється мірою імовірності, врахуванням умов і діючих факторів.

Таким чином, категорії філософії, які є виразом загальних сторін дійсності, допомагають свідомо і цілеспрямовано досліджувати різні відношення у природі суспільстві, духовній сфері, прогнозувати реальні умови життя, підвищувати ефективність суспільного виробництва, організацію навчального процесу.

Філософські категорії слугують методологічною основою в опрацюванні і використанні понятійного апарату в природничих і технічних науках. У даному випадку слід враховувати поділ наукових понять на два якісних види: емпіричні і теоретичні.

У свою чергу емпіричні дослідження, як правило, поділяються на три стадії, кожна із яких має певні особливості у використанні понятійного апарату.

Перша стадія емпіричного дослідження - вихідна і основна. Тут головне - наукові досліди, добування відомостей у вигляді окремих даних, які складають базисне емпіричне знання.

Друга стадія - первинна обробка деяких сукупностей даних досвіду, які являють собою кінцеве число спостережуваних величин. З'являються знання про зв'язки одних даних досвіду з іншими, на базі яких вводяться емпіричні поняття. Результати досвіду розбиваються на групи, а потім систематизуються і класифікуються.

Третя стадія - узагальнення даних досвіду у кожній групі, внаслідок чого здійснюється мислений перехід від кінцевого числа членів кожної групи до нескінченного їх числа. Як наслідок виробляється знання про закономірності. Вони являють собою вищу форму знання на емпіричному рівні.

Із вищевикладеного можна зробити висновок, що емпіричні поняття вводяться, формуються на другій стадії емпіричного дослідження. Вони будуються у відповідності з даними спостережень і допомагають розкривати сутнісні відношення в досліджуваній групі. Емпіричні поняття складають основу систематизації і класифікації досліджуваних явищ.

Щодо питання про походження теоретичних понять наукового пізнання, то воно не може бути вірно вирішене без всебічного врахування різних видів пізнання.

Тривалий час у філософії питання про походження загальних понять вирішувалось або ідеалістично, або матеріалістично. Певною мірою це проникало і у природознавство і навіть у технічні науки. Тепер у філософії спостерігаються помітні зміни в питанні вивчення процесу формування наукових понять. Можна сказати, тепер починає переважати науковий аналіз, що позитивно впливає на методологію розвитку і вживання понятійного апарату як в природознавстві, так і в технічних науках.

9. Філософія природознавства

1. Об'єктивні основи і форми взаємозв'язку філософії і природознавства.

2. Філософські проблеми фізики.

3. Деякі філософські проблеми математики.

4. Філософія і кібернетика.

У цій складній темі, яка в даний час вельми актуальна, головний аспект нашого вивчення полягає в розкритті взаємозв'язку філософії і природознавства. При цьому беруться тільки дві групи питань: методологічні і світоглядні. Саме ті, що складають найбільш глибоку основу взаємозв'язку філософії інших наук.

Нинішнє взаємовідношення філософії і природознавства, що по-різному му трактується в науковій літературі, є продуктом тривалої історії, їх взаємозв'язку; яке складалось різним чином і по-різному осмислювалось філософами і природознавцями.

В історії науки шляхи їх взаємообумовленості мали певні етапи. Початкові віхи процесу взаємовідношення філософії і природознавства виявляються у древній науці, коли перша з них ще поділялась на окремі галузі знань, у свою чергу кожна із яких мала переважно світоглядний характер, виконуючи головним чином споглядальну функцію. У цілому прикладна наука, можна сказати, тоді була відсутня

Другий важливий етап на шляху формування взаємозв'язку філософії і природознавства починається з XVI ст і особливо у XVII ст., який характеризується диференціацією науки на різні її галузі.

Особливу роль у цьому процесі відіграють математика і механіка. У той же час виникає і прикладна наука. Посилюється функціональне призначення наукових галузей. Зростаючу методологічну функцію виконує філософія, на базі якої зміцнюється її зв'язок з іншими науками.

Великі зміни відбуваються у структурних зв'язках філософії і природознавства у другій половині XIX ст, і далі вони поглиблюються у XX ст. Етапно-історичним моментом стало виникнення теоретичного природознавства, яке певною мірою підірвало монополію філософії на теоретичне пізнання, посилило процес синтезу наукового знання. На стику XIX і XX ст. набувають статусу відносної самостійності фундаментальні і прикладні науки.

Важливою подією даного періоду обгрунтовано вважається поява концепцій, системи знань, що претендували на статус суспільних наук. Три важливі форми усвідомлення взаємозв'язку філософії і природознавства виражають найбільш повно їх історію формування: натурфілософія, позитивістський напрямок та діалектична течія в різних її формах.

У розкритті даних форм необхідно керуватись тим, що пізнавальна діяльність розуму безпосередньо зв'язана з виробництвом людьми матеріальних благ. їх початкові знання виступали у вигляді навичок, умінь і способів вирішення виробничих завдань. Ці зародки знань передавались із покоління в покоління.

З виникненням рабовласницького суспільства вже зароджується і духовна діяльність, але вона була привілеєм невеликої групи людей. Сукупність знань людини про світ об'єднувалась тоді філософією, що було цілком природно для раннього етапу людської історії.

Під вирішальним впливом виробництва і суспільного прогресу виникає і Удосконалюється система знань про природу. З другої половини XV ст. розпочинає свій розвиток природознавство. Проте природознавство потребувало не будь-якої філософії, а лише тієї, яка прогресивна за змістом і здатна розкривати шляхи досягнення істини. Скажімо, метафізичний матеріалізм стримував наукові поривання, відособлюючи предмет науки. Ворогом істини може бути ідеологія, яка відводить людей від об'єктивності, наукового змісту знань.