Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Зміст

Вступ

1. Постпозитивізм як напрям наукового пізнання

2. Найвидатніші представники постпозитивізму

2.1 Критичний раціоналізм Карла Поппера

2.1.1 Метод науки

2.1.2 Модель розвитку науки

2.2 І. Лакатоса: методологія науково-дослідницьких программ

2.3 Томас Кун: історична динаміка наукових знань

2.4 Епістемологічний анархізм Пола Феєрабенда

2.5 Стівен Тулмін: еволюція матриці розуміння

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Розгляд проблем і можливостей пізнання є однією з наскрізних проблем філософії. Однак в різні епохи ця проблема набуває свої специфічні риси, розглядається в різних ракурсах. У сучасну епоху вона пов'язана, насамперед, з характерними рисами розвитку науково-технічної цивілізації, з породжуваними нею формами усвідомлення дійсності.

Провідну роль у становленні та розвитку науково-технічної цивілізації зіграла і продовжує відігравати наука. Безперечні успіхи наукового пізнання, особливо в галузі математики та фізики на початку 20-го століття, не могли залишитися непоміченими для філософів. Більш того, наслідки виявилися досить вражаючими. Сталося поширення в суспільній свідомості невиправдано завищених оцінок можливостей науки, культу наукового пізнання. Для багатьох людей нашого часу віра в науку в значній мірі замінила віру в Бога. Наука для цих людей стала грати роль релігії, здатної дати остаточну відповідь на корінні проблеми устрою світу і людського буття. постпозитивізм філософський поппер феєрабенд

Разом з тим, чітко виявившись в наш час антигуманні наслідки науково-технічного процесу породжують і активну опозицію культу наукової раціональності. Наука не рідко оголошується відповідальної за всі пороки і гріхи сучасної цивілізації.

Тим не менш, оптимізм прихильників сцієнтизму, хоча і грунтовно потьмянів, але далеко не вичерпався. У наші дні він знаходить свій вияв у моделях інформаційного суспільства, здатних, нібито, вирішити ті самі наболілі проблеми, з якими ні науці, ні техніці так і не вдалося впоратися півтора-два десятка років тому.

А тим часом вплив прогресу науки і техніки на суспільне життя дійсно суперечливо. І не дивно в цих умовах, що виявлення неспроможності ілюзій сцієнтизму і техніцизму неминуче викликає посилення антисцієнтистської і антітехніцістскіх настроїв. Це знайшло свій прояв у художній, переважно науково-фантастичної літератури, а разом з цим і в народженні утопічних проектів, починаючи з пропозицій про накладення на тривалий термін мораторію на наукові відкриття і технічні нововведення і кінчаючи ретроградними закликами повернутися до ремесла, мануфактурі і принципам організації землеробства епохи кінного плуга і сохи.

Сьогодні ясно, що ні безмежний оптимізм, ні безвихідний песимізм в оцінці впливу науково-технічного прогресу на хід історії не можуть бути прийняті. Встановлення оптимальних місця і ролі НТП у житті суспільства сьогодні і в осяжній перспективі залишається в наші дні однією з центральних завдань філософії, оскільки від характеру вирішення цього завдання багато в чому залежить: бути чи не бути земній цивілізації.

Сучасною мовою описуються такі традиційні галузі філософського знання, як онтологія і феноменологія, епістемологія і методологія, аксіологія та філософська антропологія. Взагалі все нове, що з'явилося в сьогоднішній філософської думки, найчастіше пов'язане з людиною, його життєдіяльністю,благополуччям суспільства й особистості, аналізом причин, можливостей і умов суспільного прогресу, орієнтованого на людину сьогоднішнього дня.

Найвизначніші з постпозітивістів: англійці К. Поппер і І. Лакатоса, американці П. Фейєрабенд і Т. Кун, С. Тулмін та інші.

Постпозітивісти згодні зі своїми попередниками неопозитивістами насамперед у прагненні чітко усвідомити собі та іншим зміст наукового знання. Постпозітивісти, як і неопозитивісти, критично відносяться до феноменологічних і герменевтичних установок. Разом з тим постпозітивістів досить різко відрізняються від неопозітивістів.

Неопозитивісти вважали, що людина здатна на ясне, істинне на століття знання. Постпозітивісти ж надають принципове значення тому факту, що людина істотно помиляється. Це означає, що ясне, вічне знання не може бути досягнуто: одна теоріянеминуче змінює іншу. Треба забезпечити зростання наукового знання, причому за допомогою корінних перетворень, наукових революцій. Постпозітивісти визнають, що між наукою і філософією не має жорсткого кордону.

1. Постпозитивізм як напрям наукового пізнання

"Четверта" історична форма позитивізму - постпозитивізм. Цей термін у філософії науки використовується для визначення багатьох методологічних концепцій. Постпозитивізм -- це певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають у зв'язку з розвитком наукового знання. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, вони критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціональним методам пізнання. Формування постпозитивізму пов'язане з виходом у 1959 р. книги К. Поппера "Логіка наукового відкриття" та у 1963 р. - книги Т. Куна "Структура наукових революцій". Характерна риса постпозитивізму - значна різноманітність методологічних концепцій та їх взаємна критика.

Основні риси постпозитивізму:

ь відхід від орієнтації на символічну логіку і звернення до історії науки;

ь поступовий відхід від демаркаціонізму;

ь відмова від комулятивізму;

ь суттєва зміна проблематики методологічних досліджень.

Характерними для постпозитивізму є також проблеми фальсифікації: правдоподібності наукових теорій; раціональності; розуміння; соціології знання [10; 133].

Один із представників цього напряму К. Поппер (1902-1994 рр.), англійський філософ і соціолог, розвивав ідеї критичного раціоналізму -- теорію зростання наукового знання. На противагу як скептицизму, так і догматизму Поппер висунув принцип фаллібалізму -- визнання принципової гіпотетичності будь-якого наукового знання. Процес наукового пізнання він розглядав як неперервний критичний діалог між різними типами наукових теорій. Таким чином, заперечуючи прин

"Ми могли б розрізняти три світи, або всесвіти: по-перше, світ фізичних об'єктів або станів; по-друге, світ станів свідомості або, можливо, установок до дії; по-третє, світ об'єктивного змісту мислення, зокрема наукового та художнього". К. Поппер

На противагу принципу верифікації К. Поппер висуває принцип демаркації - відмежування наукового знання від ненаукового. Запровадивши принцип фальсифікації, Поппер визнає принципове заперечення будь-якого наукового твердження: в науці наукове те, що може бути запереченим.

До постпозитивізму належать також концепція наукових революцій Т. Куна; методологія науково-дослідних програм І. Лакатоса; "раціоналістична антропологія" Дж. Агассі; концепція У. Селларса та ін.

Постпозитивісти створюють різні образи науки на шляху її розвитку, обмірковують специфічні проблеми, які з'являються в рамках тієї чи іншої концепції, пропонують різні вирішення методологічних проблем. Разом з тим постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки. Вони дбають про відповідність своїх побудов реальному науковому знанню та його історії.

Американський філософ П. Фейєрабенд критикує кумулятивізм, згідно з яким розвиток знання відбувається внаслідок його поступового накопичення. Він - прибічник тези про неспівмірність теорій, для яких характерні різні поняття та концепції. Плюралізм повинен панувати не тільки в політиці, але і в науці.

Можливість універсального методу пізнання він заперечує, оскільки існує множина рівноправних типів знання. Критерії раціональності не абсолютні, вони відносні, але якщо немає жорстких критеріїв науковості, то цілком природно припустити зв'язок наукових фактів з ненауковими.

Останні впливають на науки і мають самостійну цінність. Отже, наука, філософія, релігія і навіть магія - всі доцільні. Таким чином, наука у П. Фейєрабенда постає як процес розмноження теорій, вона не має єдиної лінії.

Філософ Т. Кун вважає, що в розвитку наукового знання особливу роль відіграє діяльність наукового співтовариства.

"Дійсні філософські проблеми завжди укорінюються в проблемах сьогодення, які перебувають поза філософією". К. Поппер

Перевага належить не нормам логіки, методології, а парадигмі, тобто сукупності переконань цінностей, технічних засобів, прийнятих науковим співтовариством, які забезпечують наукову традицію. Парадигма зо своїм змістом ширша за теорію та науково-дослідні програми. Якщо та чи інша парадигма безмежно панує, то це період нормальної науки. Зруйнування парадигми приводить до наукової революції. Кожна парадигма не універсальна, вона має свої критерії раціональності. Парадигми неспівмірні одна з одною, між ними немає безпосередньої логічної спадкоємності. Нова парадигма відміняє стару. Т. Кун звертає особливу увагу на значущість соціальних і психологічних моментів у науці.

У постпозитивізмі головною проблемою філософії науки стає розуміння розвитку наукового знання. Це привело до зміни цілого кола проблем філософії науки. На відміну від логічних позитивістів, постпозитивістів цікавлять проблеми: як виникає нова теорія; як вона домагається визнання; чи можливе розуміння, комунікація між прихильниками альтернативних теорій та ін.

Постпозитивізм пом'якшує дихотомію емпіричного і теоретичного, в ньому говориться про взаємопроникнення емпіричного і теоретичного, про плавний перехід від одного рівня знань до іншого і навіть про відносність цієї дихотомії. На відміну від неопозитивістів, постпозитивісти доводять, що відкриття нового знання та його обгрунтування -- це єдиний процес: виникнення і розвиток нової наукової теорії є в той же час її обґрунтуванням.

Серед найбільш важливих проблем, які хвилювали філософів постпозитивістського періоду, можна відзначити такі:

* Проблема фальсифікації. Поппер вважав, що факт, який суперечить науковій теорії, фальсифікує її і тому змушує вчених відмовитися від неї.

"Для критики і спростування наукових теорій - як це не дивно і не звично - важливі філософські ненаукові й антинаукові теорії".

П. Фейєрабенд

* Проблема правдоподібності наукових теорій.

* Проблема відповідності наукових теорій. Т. Кун і П. Фейєрабенд висунули тезу про відповідність конкуруючих наукових теорій, тобто про відсутність спільних для них стандартів порівняння.

* Проблема раціональності. Вузьке розуміння раціональності як таке, що відповідає логіко-методологічним стандартам, замінюється більш широким і розпливчастим.

* Проблема розуміння. Питання про можливості комунікації між прибічниками альтернативних наукових теорій і зближення філософії науки з філософською герменевтикою.

2. Найвидатніші представники постпозитивізму

2.1 Критичний раціоналізм Карла Поппера

Карл Поппер (1902-1994 рр.) розглядав науку як систему, що змінюється і розвивається. Цей аспект аналізу науки він представив у вигляді концепції зростання наукового знання.

Зростання наукового знання відбувається як висунення сміливих гіпотез і найкращих (із можливих) теорій, здійснення їх перевірки і спростування, у результаті чого й розв'язуються наукові проблеми. Якщо цей процес зупиняється, і деякі теорії домінують тривалий час, то вони перетворюються на догматичні метафізичні системи. У науці, на його думку, ніколи немає достатніх підстав для впевненості, що істина досягнута. К. Поппер уважає, що емпіричний базис не є чимось беззаперечно істинним, а є продуктом конвенції, яка, у свою чергу, залежить від відповідної теорії. Раціонально діє той учений, який будує сміливі теоретичні гіпотези, відкриті для заперечення. Науці, на думку К. Поппера, потрібен не принцип верифікації, а фальсифікації, тобто не підтвердження істинності, а спростування неістинності. Фальсифікація -- це принципове спростування будь-якого твердження, що стосується науки.

У своїй концепції Карл Поппер формулює три вимоги до зростання знання.

ь Нова теорія повинна виходити з простої, нової, плідної, узагальнюючої ідеї.

ь Вона повинна мати можливість незалежної перевірки і призводити до явищ, які до цього не спостерігались.

ь Хороша теорія повинна витримувати нові ретельні перевірки.

Свою модель росту наукового пізнання К. Поппер зображує схемою:

Р1 ?> ТТ ?> ЕЕ ?> Р2,

де Р1 ? початкова проблема,

ТТ ? пробна теорія, тобто припущення щодо того, як розв'язати проблему,

ЕЕ ? процес усунення помилок у теорії шляхом критики й експериментальної перевірки,

Р2 ? нова, глибша проблема, для розв'язання якої потрібно вибудувати нову, більш грунтовну й інформативнішу теорію.

Важливою особливістю підходу К. Поппера є концепція фалібілізму. Її сутність у тому, що будь-яке наукове знання має лише гіпотетичний характер, схильне до помилок. Процес пізнання ? це процес переборення омани шляхом виключення помилкових суджень, тому що надійних джерел отримання істини немає, і жодна теорія не може бути безумовно підтверджена. Тому завдання вчених ? шукати помилки та хибні судження й усувати їх шляхом перевірки теорій і висунення нових гіпотез.

Таким чином, Карл Поппер акцентував увагу на важливих проблемах динаміки знання: росту наукового знання, ролі гіпотез у науковому пізнанні, ролі емпіричного заперечення і теоретичної критики в розвитку знання, співвідношення старих і нових теорій тощо; разом з тим, зіткнувся із серйозними труднощами, пов'язаними з абсолютизацією принципу фальсифікації, конвенціалізмом у тлумаченні висхідних основ знання, відривом об'єктивного знання від історичного суб'єкта пізнання, відмовою від визнання об'єктивної істинності наукового знання, перебільшення аналогії з біологічною еволюцією, заперечення певних закономірностей у розвитку науки, природи і суспільства [1].

2.1.1 Метод науки

Найважливішим, а іноді і єдиним методом наукового пізнання довгий час вважали індуктивний метод. Згідно індуктівістской методології, висхідній до Ф. Бекону, наукове пізнання починається зі спостереження і констатації фактів. Після того як факти встановлені, ми приступаємо до їх узагальнення та побудові теорії. Теорія розглядається як узагальнення фактів і тому вважається достовірною. Однак ще Д. Юм зауважив, що загальне твердження не можна вивести з фактів, і тому всяке індуктивне узагальнення недостовірно. Так виникла проблема виправдання індуктивного виводу: що дозволяє нам від фактів переходити до загальних твердженнями?

Усвідомлення нерозв'язності проблеми виправдання індукції і тлумачення індуктивного виводу як що претендує на достовірність своїх висновків привели К. Поппера до заперечення індуктивного методу пізнання взагалі. К. Поппер затратив багато сил, намагаючись показати, що та процедура, яку описує індуктивний метод, не використовується і не може використовуватися в науці.

Перш за все, він вказує на те, що в науці немає твердо встановлених фактів, тобто того безперечного емпіричного базису, який служить відправним пунктом індуктивної процедури. Всі наші констатації фактів є твердженнями, а всяке твердження носить гіпотетичний характер і може бути спростовано. Не існує і "чистого" спостереження, яке могло б забезпечити нас достовірними фактами, так як спостереження завжди носить виборчий характер. Треба обрати об'єкт, певне завдання, мати певний інтерес, точку зору, проблему. А опис спостережень припускає дескриптивну мову і певні властивості слів; воно передбачає подібність і класифікацію, які, в свою чергу, спираються на інтерес, точку зору і проблему. Таким чином, наука на противагу тому, що рекомендує індуктивний метод, не може почати з спостережень і констатації фактів. Перш ніж приступити до спостережень, необхідно мати деякі теоретичні засоби, певні знання про спостережувані речі і проблему, що вимагає рішення.

Можна далі показати, що стрибок до загального твердженням часто відбувається не від сукупності, а від одного єдиного факту. Це свідчить про те, що факти не є базою для індуктивного узагальнення та обгрунтування, а лише приводом до висунення загального твердження. Навіть у тих випадках, коли мається сукупність фактів, загальне твердження або теорія настільки далеко перевершують ці факти за своїм змістом, що, по суті справи, немає різниці, від якої кількості фактів ми відштовхуємося при створенні теорії. Їх завжди буде недостатньо для її обгрунтування. Таким чином, підходить до висновку К. Поппер, "індукція, тобто висновок, що спирається на безліч спостережень, є міфом. Вона не є ні психологічним фактом, ні фактом повсякденного життя, ні фактом наукової практики".

Хибність індуктивізму, на думку К. Поппера, полягає головним чином у тому, що він прагне до обгрунтування наших теорій за допомогою спостереження і експерименту. Таке обгрунтування неможливо. Теорії завжди залишаються лише необгрунтованими ризикованими припущеннями. Факти і спостереження використовуються в науці не для обгрунтування, не в якості базису індукції, а тільки для перевірки і спростування теорій - в якості базису фальсифікації. Це знімає стару філософську проблему виправдання індукції. Факти і спостереження дають привід для висунення гіпотези, яка зовсім не є їх узагальненням. Потім за допомогою фактів намагаються фальсифікувати гіпотезу. Фальсифікують висновок є дедуктивним. Індукція при цьому не використовується, отже, не потрібно піклуватися про її виправданні.

Який же метод науки, якщо це не індуктивний метод? Пізнає суб'єкт протистоїть світу не як "tabula rasa", на якій природа малює свій портрет, людина завжди спирається на певні теоретичні установки в пізнанні дійсності. Процес пізнання починається не з спостережень, а з висунення припущень, припущень, що пояснюють світ. Свої здогадки ми співвідносимо з результатами спостережень і відкидаємо їх після фальсифікації, замінюючи новими припущеннями. Проби і помилки - ось з чого складається метод науки. Для пізнання світу, стверджує К.Поппер, "немає більш раціональної процедури, ніж метод проб і помилок - припущень і спростувань: сміливе висування теорії; спроби найкращим чином показати помилковість цих теорії та тимчасове їх визнання, якщо критика виявляється безуспішною". Метод проб і помилок характерний не тільки для наукового, а й для всякого пізнання взагалі. І Амеба, і Ейнштейн користуються ним у своєму пізнанні навколишнього світу, говорить К. Поппер. Більш того, метод проб і помилок є не тільки методом пізнання, а й методом якого розвитку. Природа, створюючи і вдосконалюючи біологічні види, діє методом проб і помилок. Кожен окремий організм - це чергова проба; успішна проба виживає, дає потомство; невдала проба усувається як помилка.

Ще далі відходить К. Поппер від своїх гносеологічних установок у вченні про зміст і правдоподібності наукових теорій. Поняття правдоподібності несумісне з поняттям фальсифікціонізма і з механічним перебором "проб". Може бути, тому воно не зробило великого впливу на розвиток попперианської школи.

Цей же методологічний механізм (принцип фальсифікації теорій), що дозволяє в науковому пізнанні наблизитися до істини, шляхом спростування їх фактами, приймається К.Поппером як критерій демаркації описових (емпіричних) наук від теоретичних і від самої філософії, відкидаючи тим самим неопозітивістські критерії демаркації (індукцію і верифікацію).

Ідейний зміст теорій фальсифікації і демаркації має ціннісне значення, яке виводить нас на світоглядний вимір. В основі концепції логіки відкриття К. Поппера лежить ідея, яка прийняла форму переконання, про відсутність якої б то не було істини в науці і якого-небудь критерію її виявлення; сенс наукової діяльності зводиться не до пошуку істини, а до виявлення помилок і оман. Цією, по суті своєю, світоглядної ідеєю була детермінована і відповідна структура:

1. Уявлення про світ, що приймаються в науці як знання про нього, не є істинами, бо не існує такого механізму, який би міг встановити їх істинність, але існує спосіб виявити їх помилковість;

2. В науці лише ті знання відповідають критеріям науковості, які витримують процедуру фальсифікації;

3. В науково-дослідній діяльності немає більш раціональної процедури, ніж метод проб і помилок - припущень і спростувань.

Дана структура - це структура осмислена і прийнята на світоглядному рівні самим К. Поппером і реалізована ним в науці.

На перший погляд процедура спростування теорій і пошук нових теорій, що відрізняються дозвільними здібностями, представляється позитивної, яка передбачає розвиток наукового знання. Однак в попперовському розумінні науки не передбачається її розвиток з тієї причини, що в самому світі не існує розвитку як - такого, а є лише зміна.

Процеси, які відбуваються на неорганічному і біологічному рівнях існування природи, є всього лише змінами на основі проб і помилок. Відповідно і теорії і в науці, як здогади про світ, не передбачають свій розвиток. Зміна однієї теорії іншою - це не куммулятівний процес в науці. Теорії, що змінюють одна одну, не мають між собою наступного зв'язку, навпаки, нова теорія тому нова, що максимально дистанціюється від старої теорії. Тому теорії не схильні до еволюції і в них не відбувається розвитку - вони всього лише змінюють одна одну, не зберігаючи між собою ніякої еволюційної ниточки. В такому випадку, в чому ж бачить К. Поппер зростання наукового знання і прогрес в теоріях?

Сенс і цінність нової теорії, що змінила стару, він бачить в її проблемовирішувальній здібності. Якщо даною теорією вирішується проблеми, відмінні від тих, які вона покликана була вирішити, то, безумовно, така теорія визнається прогресивною. Найбільш вагомий внесок у зростання наукового знання, - пише К. Поппер, - який може зробити теорія, складається з нових проблем, породжуваних нею. З цього положення видно, що прогрес науки мислиться як рух до вирішення складніших і глибоких за змістом проблем, а зростання знання в цьому контексті розуміється як поетапна зміна однієї проблеми іншої або послідовність змінюваних один одного теорій, що обумовлюють зрушення проблеми.

К. Поппер упевнений, що зростання знання є суттєвим актом раціонального процесу наукового дослідження. Саме спосіб зростання робить науку раціональною та емпіричною, - стверджує філософ, - тобто той спосіб, за допомогою якого вчені проводять відмінності між існуючими теоріями і вибирають кращу з них або (якщо немає задовільної теорії) висувають підстави для відкидання всіх наявних теорій, формулюючи ті умови, які повинна виконувати задовільна теорія.

Під задовільною теорією мислитель має на увазі нову теорію, здатну виконати кілька умов:

ь пояснити факти двоякого роду: з одного боку, ті факти, з якими успішно справлялися попередні теорії і, з іншого - ті факти, які не змогли пояснити ці теорії;

ь знайти задовільне тлумачення тим досвідченим даним, згідно з якими були фальсифіковані існуючі теорії;

ь інтегрувати в одну цілісність проблеми - гіпотези, непов'язані між собою;

ь нова теорія має містити перевіряючі наслідки;

ь сама теорія так само повинна бути здатною витримати процедуру суворої перевірки.

К. Поппер вважає, що така теорія не тільки плідна в рішенні проблем, але навіть володіє деякою мірою евристичною можливістю, що може служити свідченням успішності пізнавальної діяльності.

2.1.2 Модель розвитку науки

Підсумком і концентрованим вираженням фальсифікціонізма є схема розвитку наукового знання, висунута К. Поппером. Філософ вважає, що у людей немає ніякого критерію істини і ми здатні виявити і виділити лише брехню. З цього переконання природно випливає:

ь розуміння наукового знання як набору здогадок про світ - здогадок, істинність яких встановити не можна, але можна виявити їх неправдивість;

ь критерій демаркації - лише те знання науково, яке можно спростувати;

ь метод науки - проби і помилки.

Наукові теорії розглядаються як необгрунтовані здогадки, які ми прагнемо перевірити, з тим, щоб виявити їх помилковість. Фальсифікована теорія відкидається, а замінююча її нова теорія не має з нею ніякого зв'язку, навпаки, вона повинна максимально відрізнятися від попередньої теорії. Розвитку в науці немає, визнається тільки зміна: сьогодні ви вийшли з дому в пальто, але на вулиці жарко; завтра ви виходите в сорочці, але ллє дощ; післязавтра ви озброюєтеся парасолькою, проте на небі ні хмаринки ... Ви ніяк не можете пристосуватися до примх погоди. Навіть якщо одного разу вам це вдасться, все одно, стверджує К. Поппер, ви цього не зрозумієте і залишитеся незадоволені. Ось нарис його фальсифікціоністської методології.

Коли К. Поппер говорить про зміну наукових теорій, про зростання їхнього справжнього змісту, про зростання ступеня правдоподібності, то може скластися враження, що він бачить прогрес в послідовності змінюючих одна одну теорій T1> Т2> Т3> ... з збільшуваним істинним змістом і, таким чином, накопиченням істинного знання про світ. Проте це враження оманливе, оскільки до визнання кумулятивності К. Поппер так і не доходить. Перехід від T1 до Т2 не виражає ніякого накопичення: "... найбільш вагомий внесок у зростання наукового знання, який може зробити теорія, складається з нових проблем, породжуваних нею ...".

Наука, згідно з К. Поппером, починається не з спостережень і навіть не з теорій, а з проблем. Для вирішення проблем ми будуємо теорії, крах яких породжує нові проблеми і т.д. Тому схема розвитку науки має наступний вигляд:



Тут П1 - вихідна проблема; ВР - тимчасові рішення вихідної проблеми; ЕО - елімінація, видалення виявлених помилок; П2 - нова проблема, більш глибока і складна, залишена нам усуненими теоріями.

Зі схеми видно, що прогрес науки полягає не в накопиченні знання, а тільки в зростанні глибини і складності розв'язуваних нами проблем.

Проте подальші дослідження, що проводилися в цій області, показали хибність в багатьох аспектах тієї моделі розвитку науки, яка була запропонована К. Поппером.

На перший погляд здається, що модель розвитку К. Поппера правдиво описує одну зі сторін реального процесу розвитку науки. Дійсно, якщо ми порівняємо проблеми, які вирішуються наукою наших днів, з тими проблемами, які вирішували Аристотель, Архімед, Галілей, Ньютон, Дарвін і всі інші вчені минулих епох, то виникає спокуса сказати, що сьогодні наукові проблеми стали незрівнянно складнішими, глибокими і цікавими. На жаль, невеликий роздум показує, що це враження - хоча й гладеньке для нашого самолюбства - помилкове або, принаймні, потребує уточнення.

Спробуємо погодитися з тим, що в процесі розвитку знання зростає тільки глибина і складність розв'язуваних нами проблем. Тоді постає питання, на якій підставі ми це стверджуємо. Чим визначається глибина і складність наукової проблеми? Відразу ж очевидно, що немає іншої відповіді на це питання, окрім тієї, яку дає нам і сам К. Поппер - глибина і складність проблеми визначається глибиною і складністю теорії, що вирішує цю проблему. Ми не можемо оцінити порівняльну складність проблем, що вирішуються вченими, розділеними, скажімо, двома століттями розвитку науки, інакше, як, порівнявши складність теорій, розроблених вченими цих епох, і якщо теорії вчених більш пізньої епохи здадуться нам більш складними і глибокими, це дасть нам підставу стверджувати, що вони вирішують складніші і глибші проблеми. Таким чином, в процесі розвитку знання, перш за все, зростає глибина і складність теорій, і лише це дає нам певну підставу говорити про зростання складності наших проблем. Однак і це ще не цілком вірно.

Зростання глибини і складності теорій в процесі розвитку знання досить очевидне. Але чи так вже очевидне, те що разом з цим зростає глибина і складність розв'язуваних вченими проблем? Подумаємо, як оцінюється успіх вченого, котрий вирішив деяку проблему і який запропонував для цього нову теорію, наприклад, досягнення Ейнштейна. Оцінюючи теорію відносності Ейнштейна і складність проблем, які вона вирішила, ми співвідносимо її з рівнем науки початку XX століття, а зовсім не з наукою древніх греків, проблеми Ейнштейна ми порівнюємо з тими проблемами, які вирішували Лоренц, Пуанкаре та їх сучасники, а не Аристотель або Галілей. Всяке наукове досягнення тим цінніше, чим більше воно перевершує рівень науки свого часу. Оцінка наукових результатів завжди відносна. Це можна пояснити аналогією з оцінкою спортивних досягнень, наприклад, у важкій атлетиці. Нехай, наприклад, спортсмен М підняв у поштовху 150 кг, а через 20 років спортсмен Н підняв 180 кг. Можна було б сказати, що спортсмен Н. набагато сильніше М, "проблема", яка стояла перед ним, була набагато складніше, а досягнення - більш значними. Однак ті, хто трохи знайомий зі спортом, не погодяться з таким твердженням. Вони, перш за все, запитають, на скільки кілограм збільшився рекорд за час своєї спортивної кар'єри М і наскільки це зробив Н? І якщо виявиться, що за час своїх виступів М збільшив рекорд, скажімо, на 30 кг, а Н - тільки на 10, вони визнають, що більш видатним спортсменом був М, і він, безумовно, вирішив складнішу "проблему". З точки ж зору абсолютних цифр сьогоднішній першорозрядник може здатися набагато значнішим спортсменом, ніж прославлені чемпіони минулих років.

Аналогічно йде справа в науці. Глибина і складність проблеми, вирішеної вченими, визначається тією відстанню, на яку просуває фронт науки її рішення, і тим впливом, який має це рішення на сусідні наукові області. Саме тому ми вважаємо великими вченими таких людей, як Ньютон і Дарвін, хоча за абсолютною кількістю знань цих учених перевершать, мабуть, сучасні аспіранти. Оцінюючи глибину і складність проблем з того впливу, який чинить їх рішення на науку своєї епохи, ми можемо сказати, що всупереч думці К. Поппера, глибина і складність наукових проблем по-видимому не зростає з плином часу. Зростає складність, зростає глибина наших теорій. Але це відбувається тому, що кожна нова теорія надбудовується над попередніми, які передають їй свої досягнення, змінюються і наші проблеми. Проте їх глибина і складність не залежить від рівня досягнутого знання. У всі часи були глибокі проблеми - як сьогодні, так і вчора - і в усі часи були дрібні і простенькі проблеми.

Якщо ж допустити - як це робить К. Поппер у своїй схемі, - що глибина і складність наукових проблем зростають в міру розвитку знання, то ми повинні визнати, що кожен сучасний вчений працює над більш складними проблемами і, отже, є більш значним вченим, ніж всі вчені минулих епох. Крім того, одного разу наші проблеми можуть стати настільки складними, що ми опинимося не в змозі вирішити їх, і розвиток науки зупиниться. Слідства такого роду повинні зробити модель розвитку К. Поппера неприйнятною навіть для нього самого.

К. Попперу вдалося висловити багато тонкощів росту наукового знання. Але його концепція також піддається критиці. В основному за те, що К. Поппер звів зростання наукового знання до дуелі гіпотез, фактів спостережень; практично він ігнорує подання про істину, вся проблематика якої замінена міркуваннями про правдоподібні гіпотези. Але крім гіпотез і фактів, спостережень є ще соціальний і технічний світи, сукупність багатьох інших фактів, які також впливають на ріст наукового знання. Взяти, наприклад, той же принцип фальсифікації. Треба мати на увазі, що в результаті наукової критики вчені, навіть виявивши факти спостережень, що не описувані даною теорією, аж ніяк не поспішають повністю відмовитися від її послуг. Наприклад, механіка Ньютона, незважаючи на наявність величезного числа суперечливих їй фактів, широко використовується сучасними вченими. Вимоги, що висуваються К. Поппером, мають, таким чином, нормативний характер, а це означає, що не завжди потрібно їм слідувати.

Розглянемо погляди ряду інших постпозітівістов, які розробили свої власні концепції.

2.2 І. Лакатоса: методологія науково-дослідницьких программ

Якщо К. Поппер, вважав, що процес зростання наукових знань має тільки дискретний характер і відбувається шляхом перманентних революцій, то його учень і послідовник Імре Лакатос намагається врахувати в розробляється ним моделі та безперервні моменти у розвитку наукових знань. Це знайшло відображення в розробленій ним концепції науково-дослідних програм (НДП). Вона є значною мірою продовженням і модернізацією попперовської доктрини.

Основною проблемою для І.Лакатоса було пояснення значної стійкості і безперервності наукової діяльності - того, що Т. Кун називав "нормальною наукою". Концепція К. Поппера не давала такого пояснення, оскільки, відповідно до неї, вчені повинні фальсифікувати і негайно відкидати будь-яку теорію, яка не узгоджується з фактами. З точки зору І. Лакатоса, така позиція є "наївним фальсифікціонізмом" і не відповідає даним історії науки, що показує, що теорії можуть існувати й розвиватися, не дивлячись на наявність великої кількості "аномалій" (фактів, що суперечать їм).

Цю обставину можна пояснити, на думку І. Лакатоса, якщо порівнювати з емпіреєю не одну теорію ізольовану, а серію змінюючи себе теорій, пов'язаних між собою єдиними основоположними принципами. Таку послідовність теорій він і назвав науково-дослідницькою програмою.

НДП - це мета теоретичної освіти, в межах якого здійснюється теоретична діяльність; це сукупність змінюючих одна одну теорій, що об'єднуються певною сукупністю базисних ідей та принципів. Розвиток науки, за І. Лакатосом, - це послідовна зміна НДП, що можуть якийсь час співіснувати або конкурувати один з одним.

Структура НДП включає в себе "жорстке ядро", "захисний (чи запобіжний) пояс" і систему методологічних правил ("евристик").

"Жорстке ядро" науково-дослідницької програми - це те, що є спільним для всіх її теорій, сукупність тверджень, які в рамках даної дослідницької програми приймаються (в результаті конвенції) як незаперечні: найбільш загальні уявлення про реальність, яку описують теорії, що входять до програми; основні закони взаємодії елементів цієї реальності; головні методологічні принципи, повязані з цією програмою.

Наприклад, в ядро ньютонівської науково-дослідницької програми входять уявлення про те, що реальність складається з частинок речовини, які рухаються в абсолютному просторі та часі відповідно з трьома відомими ньютонівських законами і взаємодіють між собою відповідно до закону всесвітнього тяжіння.

"Захисний пояс" - сукупність допоміжних теорій і гіпотез, інваріантом яких є "жорстке ядро". Він приймає на себе вогонь критичних аргументів і оберігає ядро НДП від фальсифікації, від спростування фактів.

"Евристики" - методологічні правила, одні з яких говорять, яких шляхів дослідження варто уникати (негативні евристики), а інші, яким шляхом слідувати (позитивні евристики) в рамках даної НДП. Позитивна евристика складається з правил, що сприяють позитивному розвитку програми. Це певна стратегія вибору першочергових проблем і завдань, які повинні вирішувати вчені. Наявність позитивної евристики дозволяє певний час ігнорувати критику і аномалії і займатися конструктивними дослідженнями. Володіючи такою стратегією, вчені мають право заявляти, що вони ще доберуться до незрозумілих і потенційно спростовують програму фактів і що їх наявність не є приводом для відмови від програми.

Метою науки, з точки зору І. Лакатоса, є захист "жорсткого ядра". Тому і зміна теорій в значній мірі залежать від взаємин "жорсткого ядра" і "захисного пояса" і не дуже залежить від емпіричної дійсності.

У розвитку НДП можна виділити два етапи - прогресивний (програма прогресує, коли її теоретичний ріст передбачає відкриття емпіричних фактів) та регресивний (виродження) - теоретичні узагальнення відстають від зростання емпіричних фактів.

На прогресивній стадії "позитивна евристика" здатна стимулювати висування допоміжних гіпотез, які розширюють зміст програми. У рамках успішного розвитку програми вдається розробляти більш досконалі теорії, що пояснюють все більше і більше фактів. Саме тому вчені схильні до стійкої позитивної роботи в рамках подібних програм і допускають певний догматизм у ставленні до їх основоположних принципів. Однак це не може тривати нескінченно.

Досягнувши так званого "пункту насичення", розвиток НДП різко сповільнюється, евристична сила програми починає слабшати, і перед вченими виникає питання про те, чи варто продовжувати працювати в її рамках. Зростає кількість несумісних фактів, з'являються внутрішні протиріччя, парадокси. Проте, наявність такого роду симптомів ще не може бути об'єктивною підставою для відмови від НДП. Таку підставу, на думку І.Лакатоса, виникає тільки з появою нової НДП, яка пояснює емпіричний успіх своєї попередниці і витісняє її подальшим проявом евристичної мощі, здібності теоретично передбачати невідомі раніше факти.

Процес витіснення прогресуючими НДП своїх попередників, які вичерпали внутрішні ресурси розвитку, І. Лакатоса називає наукової революцією. При цьому, на думку І. Лакатоса, старі НДП зникають безслідно. У цьому відношенні його погляди мало відрізняються від поглядів К. Поппера. До того ж І. Лакатоса не аналізує процес зародження нових НДП, критерії оцінки їх прогресивності, припускаючи, що це питання виходить за рамки методології науки.

У концепції І. Лакатоса примітним є те, що він вводить в "тверде ядро", а також у "позитивну евристики" метафізичні принципи: "Історія науки без філософії науки сліпа, а філософія науки без історії науки порожня". У наукове пізнання він вводить мета теоретичні світи, які безпосередньо не є поясненням досліджуваних явищ, але істотно впливають на теоретичну діяльність учених у процесі пошуку такого роду пояснень.

У своїх роботах І. Лакатоса показує, що в історії науки дуже рідко зустрічаються періоди, коли безроздільно панує одна програма (парадигма), як це стверджував Т. Кун. Звичайно в будь-якії науковій дисципліні існує кілька альтернативних науково-дослідних програм. Конкуренція між ними, взаємна критика, чергування періодів розквіту і занепаду програм надають розвиткові науки той реальний драматизм наукового пошуку, який відсутній в Кунівській монопарадигмальній "нормальної науки".

Поза сумнівом, концепція І. Лакатоса вносить нові моменти у розуміння розвитку наукового знання, зокрема намагається вирішити питання про його спадкоємності. Однак вона вирішує його тільки в рамках еволюційних періодів розвитку науки, а питання ж про спадкоємність в ході зміни програм залишається відкритим. Крім того, НДП І. Лакатоса не відображає вплив на процес розвитку науки соціокультурних факторів. Разом з тим ця концепція є продуктивним засобом історико-наукових досліджень деяких періодів розвитку науки.

Постпозитивісти справедливо звернули увагу на необхідність ретельного вивчення історії розвитку наукового пізнання. Вивчення наук, не супроводжується вивченням їхньої історії, веде до одностороннього знання, створює умови для догматизму. Вони одностайні в тому, що статичний підхід до аналізу пізнавальних процедур і знання обмежений і не дозволяє реконструювати наукові знання в їх становленні, формуванні і розвитку. Оптимальним їм представляється підхід до досліджень учених, що припускає облік і аналіз динамічних процесів становлення бази емпіричних даних з наступним перетвореннями знання в їх евристичній перспективі. Тільки в цьому випадку, на їх думку, будуть відображені контекстом відкриття як проблемоформуючі процеси, так і зміна одних поглядів іншими, перехід від одних теоретичних систем до інших - новим.

При цьому західні методологи та історики науки допускають, що в запропонованій ними раціональній схемі логік відкриття будуть вписуватися не всі ситуації розгортання ідей, формування і розвитку наукового знання. У той же час, вважають вони, цей фактор не може слугувати вагомим аргументом проти раціональної реконструкції всієї історії розвитку наукових ідей і знань на єдиних логічних основах.

Таким чином, західна філософія науки зосередила головним чином свою увагу на створенні такої моделі науки, яка була б здатна охопити в максимальному ступені той різноманітний і складний процес пізнання, який називається відкриттям наукового знання. У пошуках продуктивної проблемовирішальній моделі науки деякі філософи пропонують переосмислити поняття наукової раціональності. Так, американський дослідник історії та філософії науки Л. Лаудан в своїй праці, присвяченій науковому прогресу і його проблемам, вважає старі підходи до аналізу розвитку наукового знання невідповідними духу справжньої раціональності і сутності науки. У цьому зв'язку він закликає переглянути колишні неадекватні способи оцінки прогресивності наукових теорій.

Л. Лаудан пропонує ввести новий критерій оцінки прогресивності проблемовирішальних теорій, іменований їм як проблемовирішуюча потужність теорії.

Аналогічні ідеї розвиває фінський логік і епістемолог Я. Хінтікка. У його концепції інтеррогатівної (проблемовирішуючої) моделі науки проблемовирішувальна потужність теорії осмислюється як питаннявідповідаюча потужність теорії. Він бачить дві великі помилки в позитивістській інтерпретації наукового відкриття: по-перше, в тому, що вони не угледіли позитивний сенс в способах відкриття наукових теорій і, по-друге, дотримувалися статичного підходу до наукових теорій.

У розумінні Я. Хінтікка, наука постає як безперервний процес поставки природі серії запитань. При цьому дослідницька діяльність розглядається як заняття по розшифровці відповідей, даних природою. Питаннявідповідаючі відносини в інтеррогатівній моделі науки Я. Хінтікка формує образ контексту відкриття.

2.3 Томас Кун: історична динаміка наукових знань

Концепція соціологічної та психологічної реконструкції і розвитку наукового знання пов'язана з ім'ям та ідеями Т. Куна, викладеними в його широко відомій роботі з історії науки "Структура наукових революцій". У цій роботі досліджуються соціокультурні та психологічні фактори в діяльності як окремих вчених, так і дослідницьких колективів.

Його концепція історичної динаміки наукового знання сформувалася в полеміці з логічним емпіризмом і критичним раціоналізмом. Т. Кун запропонував відмовитися від пануючих в неопозитивістській і попперіанській філософії образу науки як системи знань, зміна і розвиток якої підпорядковано канонам методології і логіки, і замінити його образом науки як діяльності наукових спільнот, що залежить від культури, історії, соціальної організації, психологічної та технічної бази .

Т. Кун намагається створити нову анти позитивістську філософію науки, що виростає з історії науки і тим відрізняється від старої неопозитивістської версії, що склався на базі абстрактно-логічних досліджень готових і відповідним чином препарованих теоретичних знань.

На противагу кумулятивізму, домінуючого на Заході аж до 50-х років, Т. Кун описує науку як послідовність періодів кумулятивного розвитку, що переривається некумулятивними стрибками - науковими революціями.

У загальному вигляді Кунівську концепцію розвитку науки можна сформулювати наступним чином:

* початкова допарадигмальна стадія розвитку науки. Вона характеризується наявністю різних точок зору, фундаментальних теорій, загальновизнаних методів і цінностей;

* створення єдиної парадигми на основі консенсусу членів наукової спільноти;

* на основі цієї парадигми здійснюється нормальний розвиток науки, накопичуються факти, удосконалюються теорії та методи;

* в процесі такого розвитку виникають аномальні ситуації, що призводять до кризи, а потім до наукової революції;

* наукова революція - період розпаду парадигми, конкуренції між альтернативними парадигмами - і утвердження нової парадигми;

Центральним поняттям концепції Т. Куна є поняття наукової парадигми.

Парадигма (від грец. - зразок) - це система норм, базисних теоретичних поглядів, методів, фундаментальних фактів і зразків діяльності, які визнаються і поділяються усіма членами даного наукового співтовариства як логічного субєкта наукової діяльності . Поняття парадигма корелятивно поняттю наукового співтовариства.

Вчений, згідно з Т. Куном, може бути зрозумілий як учений тільки по його принадлежності до наукової спільноти, члени якого дотримуються певної парадигми.

Створення парадигми означає досягнення згоди з питання про загальні зразки теоретичних і емпіричних знань, методології дослідження. Як правило, парадигма знаходить своє втілення в класичних працях учених і підручниках і на багато років визначає коло проблем та методів їх рішення в тій чи іншій галузі науки. Тому більшість вчених звільнено від роздумів про найбільш фундаментальні питання своєї дисципліни: вони вже "вирішені" парадигмою. Головна їхня увага спрямована на вирішення невеликих конкретних проблем (у термінології Т. Куна - "головоломок").

Парадигма виконує дві функції - заборонну і проективну. З одного боку, вона забороняє все, що не відноситься до даної парадигми і не узгоджується з нею, з іншого - стимулює дослідження в певному напрямку.

Парадигма володіє двома властивостями: 1) вона прийнята науковим співтовариством як основа для подальшої роботи; 2) вона містить змінні питання, тобто відкриває простір для дослідників. Парадигма - це початок всякої науки, вона забезпечує можливість цілеспрямованого відбору фактів і їх інтерпретації. Парадигма, або "дисциплінарна матриця", як він її запропонував називати надалі, включає до свого складу чотири типи найбільш важливих компонентів:

1) "символічні узагальнення" - ті вирази, які використовуються членами наукової групи без сумнівів і розбіжностей, які можуть бути наділені в логічну форму,

2) "метафізичні частини парадигм" на кшталт: "теплота є кінетичною енергію частин, що складають тіло",

3) цінності, наприклад, що стосуються прогнозів, кількісні передбачення повинні бути краще якісних,

4) загальновизнані зразки.

Всі ці компоненти парадигми сприймаються членами наукової спільноти у процесі їхнього навчання, роль якого у формуванні наукової спільноти підкреслюється Куном, і стають основою їхньої діяльності в періоди "нормальної науки". У період "нормальної науки" вчені мають справу з накопиченням фактів, які Т. Кун ділить на три типи: 1) клан фактів, які особливо показові для розкриття суті речей. Дослідження в цьому випадку полягають в уточненні фактів і розпізнанні їх у більш широкому колі ситуацій, 2) факти, які хоч і не представляють великого інтересу самі по собі, але можуть безпосередньо зіставлятися з прогнозами парадигмальної теорії, 3) емпірична робота, яка робиться для розробки парадигмальної теорії.

Т. Кун вважає, що розвиток науки являє собою процес почергової зміни двох періодів - "нормальної науки" та "наукових революцій". Причому останні набагато більш рідкісні в історії розвитку науки в порівнянні з першими. Соціально-психологічний характер концепції Т. Куна визначається його розумінням наукової спільноти, члени якого поділяють певну парадигму, прихильність до якої обумовлюється положенням його в даної соціальної організації науки, принципами, сприйнятими при його навчанні та становленні як ученого, симпатіями, естетичними мотивами і смаками. Саме ці чинники, і стають основою наукового співтовариства.

Однак наукова діяльність в цілому цим не вичерпується. Розвиток "нормальної науки" в рамках прийнятої парадигми триває до тих пір, поки існуюча парадигма не втрачає здатності вирішувати наукові проблеми. На одному з етапів розвитку "нормальної науки" неодмінно виникає невідповідність спостережень і прогнозів парадигми, виникають аномалії. Коли таких аномалій накопичується досить багато, припиняється нормальний плин науки і настає стан кризи, яке дозволяється науковою революцією, що приводить до зламу старої і створення нової наукової теорії - парадигми.

Т. Кун вважає, що вибір теорії на роль нової парадигми не є логічною проблемою: "Ні за допомогою логіки, ні за допомогою теорії імовірності неможливо переконати тих, хто відмовляється увійти в коло. Логічні посилки та цінності, спільні для двох таборів при суперечках про парадигмах, недостатньо широкі для цього. Як у політичних революціях, так і у виборі парадигми немає інстанції більш високою, ніж згода відповідного співтовариства". На роль парадигми наукове співтовариство вибирає ту теорію, яка, як видається, забезпечує "нормальне" функціонування науки. Зміна основоположних теорій виглядає для вченого як вступ в новий світ, у якому знаходяться зовсім інші об'єкти, понятійні системи, виявляються інші проблеми і завдання: "Парадигми взагалі не можуть бути виправлені в рамках нормальної науки. Замість цього ... нормальна наука зрештою призводить тільки до усвідомлення аномалій і до криз. А останні вирішуються не в результаті роздуми та інтерпретації, а завдяки певною мірою несподіваного і неструктурної події, подібно до перемикання гештальта. Після цієї події вчені часто говорять про "пелену, що спала з очей", або про "осяяння", яке висвітлює раніше заплутану головоломку, тим самим пристосовуючи її компоненти до того, щоб побачити їх у новому ракурсі, вперше дозволяє досягти її рішення ". Таким чином, наукова революція як зміна парадигм не підлягає раціонально-логічному поясненню, тому що суть справи в професійному самопочутті наукової спільноти: або спільнота має засоби розв'язання головоломки, або ні - тоді спільнота їх створює.

Думка про те, що нова парадигма включає стару як окремий випадок, Т. Кун вважає помилковою. Т. Кун висуває тезу про неспівмірності парадигм. При зміні парадигми змінюється весь світ вченого, так як не існує об'єктивної мови наукового спостереження. Сприйняття вченого завжди буде схильне до впливу парадигми.

Мабуть, найбільша заслуга Т. Куна полягає в тому, що він знайшов новий підхід до розкриття природи науки і її прогресу. На відміну від К. Поппера, який вважає, що розвиток науки можна пояснити виходячи тільки з логічних правил, Т. Кун вносить у цю проблему "людський" чинник, залучаючи до її вирішення нові, соціальні та психологічні мотиви.

Книга Т. Куна породила безліч дискусій, як у радянській, так і західній літератури. У критиці розуміння Т. Куном "нормальної науки" виділяються три напрямки. По-перше, це повне заперечення існування такого явища як "нормальна наука" у науковій діяльності. Цієї точки зору дотримується Дж. Уоткінс. Він вважає, що наука не зрушила б з місця, якщо б основною формою діяльності вчених була "нормальна наука". На його думку, такої нудної і негероїчної діяльності, як "нормальна наука", не існує взагалі, з "нормальної науки" Куна не може вирости революції.