Екзистенціалізм як гімн особистості

Екзистенціалізм - філософія існування, його основні визначення. Феномен релігійного екзистенціалізму, його відмінність від атеїстичного екзистенціалізму. Вища життєва цінність. Представники екзистенціалізму (Жан Поль Сартр, Альбер Камю, Мартін Гайдеггер).

Рубрика Философия
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 02.11.2014
Размер файла 49,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський національний технологічний університет

Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін

РЕФЕРАТ

з дисципліни "Філософія"

на тему "Екзистенціалізм як гімн особистості"

Виконала:

студентка групи КІ-121Костюк М.К.

Перевірила:

Старший викладач Киселиця С.В.

2014

Зміст

  • Вступ
  • І. Екзистенціалізм як гімн особистості
  • ІІ. Атеїстичний екзистенціалізм
  • ІІІ. Феномен релігійного екзистенціалізму
  • IV. Представники екзистенціалізму
  • Висновки
  • Список використаної літератури

Вступ

Екзистенціалізм, виникнувши в середині ХХ сторіччя, перевернув свідомість людини. Вона почала усвідомлювати себе не лише, як щось відмінне від тварини, але і як особистість, вона почала розуміти своє буття, мислення, стани своєї душі. Але екзистенціалістів цікавить не мислення взагалі, а мислення кожної окремої людини, особистості. Вони прагнуть звільнитись від кайданів повсякденного життя, прагнуть скинути їх і усвідомити в чому сенс справжнього буття, справжнього існування. Тобто екзистенціалісти намагаються усвідомити значення сутності через існування.

Кожна людина виступає окремою оригінальною особистістю, вона живе своїм життям, але їй необхідно усвідомити своє існування, зрозуміти його суть, і лише тоді вона пізнає істину життя.

Визначальними рисами екзистенціоналізму можна вважати такі:

вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому "іншому", адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

існування людини тлумачиться як драма свободи;

найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та інше.

екзистенціалізм життєва цінність релігійний

І. Екзистенціалізм як гімн особистості

Екзистенціалізм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. еxsistentia - існування) - напрям у філософії XX ст. , що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX - XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників.

Існує кілька визначень екзистенціалізму. Серед них найбільш суттєвими виділяють:

1) екзистенціалізм - течія ХХ ст., що висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття, яку не можливо виразити мовою понять;

2) екзистенціалізм - суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інші люди та інший) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Взагалі екзистенціалізм - це філософія особливого роду. Вона не претендує на науковість і загальнозначимість, заперечувальну можливість створення цілісного наукового світогляду.

Предметом даної філософії є людина, її існування, буття. Але наука про людину, на думку екзистенціалістів неможлива, тому філософія являє собою поза науковий, поза теоретичний розгляд людського буття, інтимні переживання окремого індивіда.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Головним поняттям у філософії екзістенціоналізму є свобода. Поняття "свобода" багатозначне і багатостороннє. Свобода може бути особистісною, соціальною, моральною, політичною. Проблема свободи викликає цікаві суперечки, філософські дебати на тему свободи не припиняються вже дві тисячі років, але проблема залишається до цього часу не вирішеною.

Згадки про екзистенціалізм (або "філософію існування”, як він початково називався) вперше з'явився в кінці 20-х років ХХ століття. Батьківщиною екзистенціалізму визначають Німеччину. Саме тут в 1927 р. вийшла праця М. Хайдеггера " Буття і час”. Незабаром після цього з'явилась трьохтомна "філософія" К. Ясперса і вже згадується робота. "Духовна ситуація епохи”. В цих працях отримує оформлення екзистенціальна концепція особистості.

Зазвичай екзистенціалізм ділять на атеїстичний (Хайдеггера, Сартр, Камю) і релігійний (Ясперс, Марсель), що зовсім по-різному трактують межі людського існування і можливості їх подолання.

ІІ. Атеїстичний екзистенціалізм

Атеїстичний екзистенціалізм ґрунтується на твердженні, що людська сутність є розгортання людського існування в цьому світі. Трансцендентна природа людської сутності заперечується. Атеїстичний екзистенціалізм залишає людину наодинці з собою, без ідеї Бога й ідеї безсмертя особистісного начала.

Людина повинна жити, знаючи про свою конечність і самотність, у світі без Бога. Від цієї самотності не рятують ніякі форми соціальної реалізації. Вона очікує скрізь. Філософія атеїстичного екзистенціалізму - це філософія абсолютно самотньої людини. Це філософія людини, що звалила на себе знання про ілюзорність всіх обіцянок релігії і несе його, подібно Сізіфу, на вершину свого життя. Образ Сізіфа глибинно-архетиповий для атеїстичного екзистенціалізму. Адже знання про ілюзорність потойбічного призначення людини робить життя людини, яка прийняла таке знання, абсурдним.

Ці настанови близькі до філософії Ніцше, який ще більшою мірою, ніж Хайдеґґер, запліднив глибинні настрої атеїстичного екзистенціалізму, що розпився насамперед у Франції за часів II світової війни і наступних двох десятиліть.

ІІІ. Феномен релігійного екзистенціалізму

На відміну від атеїстичного екзистенціалізму, релігійний екзистенціалізм виходить із того, що існування, яке визначає сутність людини, приводить людину до Бога. Для релігійного екзистенціалізму характерне також прийняття безмежності людського існування і його вічності.

Релігійний екзистенціалізм є результатом розвитку християнської культури. Тому він цілком може бути названий християнським екзистенціалізмом. Це добре розумів Сартр, розділяючи екзистенціалістів на дві принципово різні течії. "Існують два різновиди екзистенціалістів, - пише він, - по-перше, це християнські екзистенціалісти, до яких я зараховую Ясперса і сповідуючого католицизм Габріеля Марселя; і, по-друге, екзистенціалісти-атеїсти, серед яких Гайдегґер і французькі екзистенціалісти, у тому числі й я сам. Тих і інших об'єднує лише переконання в тому, що існування передує сутності. "

Релігійний екзистенціалізм виходить з ідеї творення людини Богом. Проте Бог створює людину не завершеною, а відкритою до діалогу і розвитку. Бог не обмежує людину рамками якоїсь готової сутності, вона повніша стати собою через своє існування. На відміну від атеїстичного екзистенціаліста, релігійний екзистенціаліст переконаний, що сутність людини виходить за межі земного існування - вона знаходиться і у Бозі, і у вічному існуванні людського Я. Таким чином, загальна для екзистенціалізму ідея розвитку сутності людини через її існування для релігійного екзистенціалізму означає вихід існування людини за межі доступної нам емпіричної данності.

Екзистенція людини спрямована до осягнення трансценденції (Бога і власної Вічності) через індивідуально-інтимний прорив до неї. Саме це дає підставу релігійним екзистенціалістам твердити про вічність людського існування, що підносить людину над абсурдністю окремих ситуацій життя.

IV. Представники екзистенціалізму

1. Жан Поль Сартр

Жан Поль Сартр народився 21 червня 1905 року в Парижі. Закінчивши привілейований вищий учбовий заклад "Еколь Нормаль”, відслуживши належний строк в армії, Сартр викладає філософію у ліцеї в Гаврі. У 1933-34 роках, знаходячись на стажуванні в Берліні, він знайомиться з феноменологією Едмунда Гуссерля та отримує уявлення про екзистенціалізм Мартина Хайдеґґера.

Уже в перших своїх працях Сартр піддає критиці трансцендентальний ідеалізм та розвиває вчення про нічим не детерміновану, спонтанну творчість екзистенції: "Трансцендентрість Его" (1934), "Уява” (1936), "Ескіз теорії емоцій” (1939), "Уявне" (1940). Сартр заперечує доцільність наукових методів у вивченні людської психіки, критикує натуралізм у психології. У його літературних творах "Нудота” та оповіданнях зі збірки "Стіна" (1938-39) уже присутні початки екзистенціалізму. Роботу над трактатом "Буття та ніщо” перервала війна. Потрапивши в полон, Сартр зобразив тяжку хворобу, вийшов і почав, беручи участь у русі Опору, викладати філософію в паризькому ліцеї. У 1943 році він завершує "Буття та ніщо”, у нього складається цілісна концепція людського існування. В тій чи іншій мірі це вчення про людину розкривається в його літературних творах (1945-1960 роки).

У 1960 році вийшов перший том "Критики діалектичного розуму”, у передмові до якої Сартр заявив, що вважає марксизм вічною філософією нашого часу, і власний екзистенціалізм розглядає як доповнення до марксистської теорії суспільства. Сартр брав активну (в багато в чому деструктивну) участь у політичному житті Франції. У 1964 році відмовився від Нобелевської премії у галузі літератури. Багато творів, у тому числі другий том "Критики діалектичного розуму”, "Зошити про мораль” тощо вийшли після його смерті 15 квітня 1980 року.

Жана Поля Сартра у Франції, та і в інших країнах Європи нерідко називали "найбільш складним філософом ХХ ст. ”. Він дійсно вражав публіку нетрадиційною поведінкою і шокуючими висловлюваннями, але найбільш за все крайніми екзистенціональними ідеями, які якимось чином поєднувались в його творах з радикальними маркcистськими переконаннями. Можливо тому життя і творчість Сартра завжди приваблювали увагу парижських інтелектуалів, що бачили у своєму кумирі ледь не пророка сучасного суспільства

Твір "Екзистенціалізм - це гуманізм” побачив світ у 1946 році, це текст лекції, прочитаної Сартром. У ній він викладає основні тези свого трактату "Буття та ніщо”, хоча в певній мірі переглядає однобічно негативну концепцію волі. В тому ж році з'явилися його стаття "Картезіанська воля” та нарис "Матеріалізм та революція”, в яких ідеї лекції "Екзистенціалізм - це гуманізм” отримали подальший розвиток.

Екзистенціаналізм Сартра сформувався під впливом деяких течій німецьких філософів екзистенціаналізму. В ньому у своєрідному сплаві перероблені елементи вчень Гуссерля, Гайдеггера, а також їх психоаналітичні доктрини. Не менший вплив мали теоретичні розробки Ніцше, Гегеля і Маркса.

Ці теоретичні витоки, влившись у потік думок Сартра привели до значної відмінності його поглядів як від вчення Марселя, так і від двох версій німецького екзістенціалізму. У своїй філософській творчосьті Сартр прагне визначити втримати власне філософський рівень розгляду людського буття у світі і таким чином спасти філософію і людину, відмовивши у просторі сучасної філософської думки свободу людини як її здатність до автономії (самовизначення).

Звідси першопочаткове питання Сартра полягає в наступному: "На що схоже людське існування?". Він прагне описати те, що називає "людською реальністю” в найбільш загальних термінах. Його відповідь міститься вже у праці " Буття і ніщо”, так як людська реальність, вважає він, складається з двох способів існування: буття і ніщо, як буття, і небуття. Людське буття існує як і "в - собі”, об'єкт або річ, і як "для себе”, свідомість, яка не є освідомлюючою річчю. Він описує існування "в - собі”, існування явища чи речі, як те, що "наповнене собою”. Річ не має внутрішніх і зовнішніх якостей, не має свідомості про себе, вона просто існує. Він говорить: "Не існує ні найменшої пустоти в існуванні, не має ні найменшої тріщини, через яку ніщо могло б прослизнути”. В протилежність до цього "для - себе”, чи свідомість, не має такої повноти існування, тому що не є річчю.

Таким чином, "для себе” - це відомість, те, з чого складається свідомість; "в - собі” - це речі, об'єкти. Свідомість також включає в себе відомість про себе. Воно є "ніщо” внаслідок того, що не має сутності.

Звідси вся сартірівська антологія, що переростає у нього, вслід за Хайдеггером, в суб'єктивно-ідеалістично антропологію, будується в докотомії буття - для - себе і буття - в - собі, рівнозначних Я і не - Я.

Характерною рисою "буття - у - собі” є те, що воно абсолютно нерухоме, масивне, непроникне для свідомості. Зустріч свідомості з байдужим буттям викликає почуття "нудоти” (твір "Нудота”). Згідно з феноменологічною установкою Сартр прагнув зняти, вилучити будь-які "людські”, осмисленні визначення буття - у - собі, тому воно позбавлене руху, становлення, активності. Єдине позитивне і водночас самодостатнє його визначення таке: "Буття є те, що воно є”.

На відміну від буття - у - собі буття - для - себе абсолютно рухоме вплинне, активне та пусте. Свідомість не має нічого субстанційного, "вона існує лише мірою того, як з'являється”. Але саме тому, що вона є тотальною пустотою, її можна розглядати як абсолют.

Звідси буття - в - собі залишається в системі темним фоном наякому існує і діє одне тільки для - себе - буття як єдине джерело якісної багатоманітності і носій життя і руху. Межі свідомості утворюють і межі активності, становлення і змін. "Активність є тільки постільки, поскільки свідоиа істота володіє засобами, що передбачають ціль…”.

Таким чином Сартр формує і головну дихотомічність людського буття: з одного боку - бути Богом і досягти самодостатнього "буття - в - собі”, зберігши при цьому вільну суб'єктивність "буття - для - себе”, з іншого - ілюзорність цього безмежного самоствердження.

Філософський антропологізм Сартр оголошує єдиним фундаментом соціологічних, етичних і власне філософських концепцій. В своєму вченні про людину Сартр виходить з примату тільки особистісного, індивідуального досвіду над об'єктивним матеріальним буттям. Вже в протиставленні нерухомого, масовидного і інертного "буття - в - собі”, дійсному, динамічному, вічно розвиваючому "буттю - для - себе” закладена ідея екзистенціальної людини, повністю вільної, незалежної в своїй діяльності ні від зовнішнього світу, ні від суспільно-історичного середовища і, що розвивається за своїм власним внутрішнім прагненням.

Екзистенціальна парадигма, за Сартром, цілком віддає кожній людині у володіння власне буття і покладає на неї повну відповідальність за своє існування. У центрі його уваги - матриця структури й умов особистісного існування кожної істоти. Проблеми свободи вибору, особистої автентичності стосунки зі світом та іншими людьми; способи створення значення й цінності індивіда, починаючи з усвідомлення особистісного існування, - усе, що існує, не має пояснення; основний його принцип - випадковість існування.

2. Альбер Камю

Лінію атеїстичного екзистенціалізму Сартра продовжує французькій філософ Альбер Камю (1913 - 1960). Він народився у французькому Алжирі. Його батько в 1914р. загинув у битві на Марні. Сім'я живе у великій бідності, але Камю безкоштовно закінчує середню школу завдяки зауваженим у нього здібностям. У 1935 починається літературна і театральна діяльність Камю. В 30-х роках він стає членом Комуністичної партії Франції, бере активну участь у підтримці Іспанської республіки. Під час другої світової війни активно діє у русі Опору, знайомиться з Сартром. Після війни розмежовується з лівими, а його політичні виступи з приводу хвилювань у Берліні в 1953р., під час угорських подій 1956р., примирлива позиція під час колоніальної війни в Алжирі активно використовуються правими засобами масової інформації. В 1957р. Камю була присуджена Нобелівська премія з літератури. 4 січня 1960 р. А. Камю загинув в автомобільній катастрофі.

Основні філософсько-літературні праці: "Калігула" (1938), "Чума" (1947), "Міф про Сізіфа" (1942), "Бунтівна людина" (1951).

Незважаючи на те, що А. Камю заперечував спою належність до екзистенціалізму, називаючи його "філософським самогубством", по суті свого світогляду він надзвичайно сприяв якщо не теоретичному обґрунтуванню і поглибленню цієї філософії, то її впливу і популяризації в широких колах європейської інтелігенції. Він не був професійним філософом, не писав філософських трактатів і не викладав. Він був блискучим письменником-драматургом, романістом, новелістом, есеїстом, подавав своє світосприйняття в яскравій художній формі. Межі між мистецтвом і філософією у Камю стираються, і він бачить, у мистецтві засіб самовираження екзистенціалістської свідомості.

Світогляд Камю носить радикально ірраціональний характер, адже за його переконанням весь світ, все сутнісне глибоко безглузде. Всіляке істинне пізнання неможливе, бо Камю переконаний, що вся дійсність нерозумна і алогічна. В такому світі раціональне пізнання не може служи "ниткою Аріадни". Завдання в тому, говорить Камю, щоб здобути всі наслідки із абсурду, що панує у Всесвіті, з його безглуздості. Абсурд - ключ Камю до всієї філософської проблематики, стержень буття і мислення, єдине можливе керівництво до дії, життєдіяльності.

Камю засуджує науково орієнтовану філософію як споглядальну. Вся історія наукової думки для нього - історія протиборства розуму з почуттям, придушення софістикою інстинктивної інтуїції і безсилля раціонального пізнання. Із зневагою відгукується він на великі наукові відкриття. Чого варта "істина", відкрита Коперніком і Галілеєм: чи Земля обертається навколо Сонця чи Сонце навколо Землі? - Все це глибоко байдуже, це "пусте питання", - вважає Камю. Не на пізнання ілюзорної закономірності, а зовсім в іншому напрямку слід спрямовувати всі наші намагання і пошуки.

Як гносеологічні, так і онтологічні питання не цікавлять Камю, в центрі його роздумів - етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. "Міф про Сізіфа" починається такими словами: ''Є тільки одна дійсно серйозна філософська проблема - проблема самовбивства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії". Цим питанням проникнуті всі його твори. Приреченість людини і її смертна доля, безглузде і трагічне існування, ностальгія і відчуження від світської метушні, від вселенського хаосу - лейтмотив всієї творчості Камю. Переключення філософії з традиційних категорій на емоційні "екзистенціали", або "модуси" (турбота, тривога, доля, страх) характерне і для інших екзистенціалістів, але в Камю воно набуває тотального всеохоплюючого характеру. Він пише, що сімнадцяте століття було століттям математики, вісімнадцяти - століттям фізичних наук, дев'ятнадцяте - біології, а наше двадцяте є століттям страху. Заперечуючи на словах примат "існування" (в екзистенціалістському розумінні цього слона) стосовно "сутності", Камю ототожнює саму "сутність" з "абсурдом нещасної свідомості".

"Абсурд" у філософії Камю спрямовано не тільки проти раціоналізму, але і фідеїзму. Він рішуче заперечує віру в Бога як безґрунтовний, утопічний самообман, несумісний з безглуздістю всього, що існує. Для віруючих сам "абсурд" став Богом, але не варто залякувати примарою "страшного суду", якщо все дійсне для нас є постійний страшний суд.

Камю ні в що не вірить, в тому числі і в розум, як божественний, так і в людський, який передбачає закономірність, логічність, усвідомлення історичного прогресу і претендує па можливість соціального подолання універсального абсурду. Все реальне чуже для свідомості, випадкове, а отже, абсурдне. Абсурд і є реальність.

Усвідомлення безглуздості існування, що перетворює нашу свідомість у "нещасну свідомість", ставить "основне питання філософії" перед вирішенням дилеми: навіть при впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби ми все-таки на щось надіялись, або покінчити з собою. Камю вибирає першу альтернативу, заперечуючи самогубство. Той, хто зрозумів, що "цей світ не має значення, одержує свободу". А свободу можна одержати лише тоді, коли повстанеш проти вселенського абсурду, бунтуючи проти нього. Бунт і свобода, на думку Камю, нероздільні.

Свобода як найвища моральна цінність мислиться не в соціально-політичному розумінні, а як притаманна "природі людини" потреба самовираження особистості; бунт - це не революційне перетворення суспільства, а повстання проти долі, моральний бунт проти Його Величності Абсурду. Камю протиставляє формулі Декарта "Я мислю, отже, я існую" ірраціоналістичне кредо: "Я бунтую, отже, існую".

Його бунт як втілення свободи міститься в індивідуалістичному розумінні останньої, в карамазівському принципі: "Все дозволено". Дійсно, вільна людина, вважає Камю, - це та, яка, приймаючи смерть, разом з нею приймає і можливі наслідки.

Разом з тим Камю, розрізняючи "метафізичний" бунт і "соціальну" революцію, не ототожнює при цьому індивідуалізм, який вимагає повної свободи, з егоїзмом. Він намагається поєднати індивідуалізм з гуманістичного "солідарністю".

Камю з самого початку усвідомлював, що на фундаментальному понятті абсурду, на "відчуті абсурдності", тобто на відчутті нерозумності, незакономірності світу не може бути побудована ніяка більш-менш послідовна науково-філософська система. Свій гуманістичний "Міф про Сізіфа" він протиставив людиноненависницьким тоталітаристським міфам. Адже безглуздість приготованої йому долі Сізіф перемагає "безглуздою" дією, яка не розрахована на успіх. Зате Сізіф зневажає вирок богів. "Немає такої долі, яка не перемагалась би презирством".

У п'єсі "Калігула" і в повісті "Сторонній" Камю проникає в темну і жорстоку сутність тих двох різновидностей нігілізму ("активного" і "пасивного"), які розрізняв Ніцше. У першому випадку викривається "диявольський" прояв нігілізму - "непомірна радість безкарного вбивці", а в другому, - байдуже безвільне існування "стороннього". Зрештою їх об'єднує байдужість до людей, та ж сама "безжалісна логіка", яка калічить людські життя.

3. Камю не вступає в теоретичні і теологічні суперечки, а обмежується тим, що бере "стан мислячої людини" таким, яким він був до середини XX ст. Для нього важливі не стільки філософські або теологічні висновки, скільки фактичний стан думок. Для нього Бога немає, тому що "Бог вмер" у серці людини. Людина, яка усвідомила абсурдність свого існування, повинна керуватися тільки тим, що вона знає, рахуватися з тим, що існує, і не дозволяти втручатися у її життя нічому, що не було б достовірним. Камю закликає людину по-новому усвідомити для себе своє життя, звернутися до прикладу давньогрецьких міфів, які вважають долю людською справою.

4. Мартін Хайдеггер

Мартін Хайдеґґер (1889-1976) - німецький філософ, який зосереджував свою роботу у сферах феноменології та екзистенціалізму. Один із засновників герменевтики та сучасної лінгвістичної філософії. Був профессором Марбурзького і Фрайбурзького університетів.

У праці "Буття та час" М. Хайдеґґер сформулював вихідні принципи філософії екзистенціалізму, згідно з якими життя сучасної людини у світі науково-технічної цивілізації є нібито "несправжнім" існуванням. "Справжнє" існування досягається, за Хайдеґґером, лише відмовою від раціоналістично-наукового способу життєдіяльності на користь ірраціоналістичного "переживання" - так званої екзистенції, основний смисл якої виявляє лише смерть. Тільки перед лицем смерті людина ніби пізнає "смисл буття", усвідомлюючи тлінність людського існування. В останні роки життя Хайдеґґер багато уваги приділяв "екзистенціальному аналізу" мови, звідки бере початок "феноменологічна герменевтика".

Мартін Хайдеггер підкреслював, що предметом філософії має стати буття, тоді як предмет науки - суще. Під сущим розуміється все, що стосується емпіричного світу, від якого необхідно відрізняти саме буття. Буття осягається не опосередковано (через міркування), а лише безпосередньо, відкриваючись людині як її власне буття, її особисте існування. В екзистенції саме і полягає нероздільність цілісності суб'єкта і об'єкта, недоступна ні розумово-науковому, ні спекулятивному розумінню, мисленню.

У повсякденному житті людина не завжди усвідомлює себе як екзистенцію. Для того щоб людині усвідомити себе екзистенцією, необхідно, щоб людина опинилася в пограничній ситуації, тобто перед смертю. Стаючи екзистенцією, людина вперше здобуває і свою свободу. Свобода за екзистенціалізмом полягає в тому, щоб людина не виступала як річ, що формується під впливом природної або соціальної необхідності, а, вибираючи саму себе, формує себе кожною своєю дією і вчинком. Отже, вільна людина несе відповідальність за все зроблене нею, а не виправдовує себе обставинами. Почуття вини за все зроблене навколо неї - почуття вільної людини.

"Буття-в-світі" являє собою, за Хайдеггером, цілісну структуру, яку не можна пояснити окремими її елементами. Тому повинен існувати "план побудови”: він і є "турбота як буття існування”.

Аналіз турботи Хайдеггер починає з аналізу "страху” як основного настрою людського буття. Саме в страсі розкривається існування самого в собі. "Страх як можливість існування буття… сам дає феноменальну основу для розгорнутого досягнення первісної цілісності буття існування. Це буття виявляє себе як турбота”.

Турбота у Хайдеггера означає існування на майбутнє, передбачає розкриття можливостей існування. В "турботі" "полягає екзистенціально-онтологічна умова можливостей вільного буття для дійсних екзистенціальних можливостей… Оскільки це ж буття можливостей непередбачене, може бути неістинним”.

Оскільки людське - буття виступає у Хайдеггера в онтологічному плані, його сміх розглянути з точки зору категорій простору і часу. В онтологічному плані простір виступає основною рисою "буття-в-світі”. Хайдеггер, онтично розглядаючи простір як реальність, тлумачить його "онтологічно" в суб'єктивістському дусі, бачить основу поняття простору в "просторовості людського буття”. Просторові відносини пов'язані з людським буттям, виражаються поняттям "віддалення”, яке протилежне "офіційно-прийнятій мірі”, "дистанції" в тому відношенні що одна "дистанція”, будучи об'єктивно набагато коротшою, ніж інша, може являтися нескінченно довгою.

Аналогічно Хайдеггер розглядає час. Він бачить в часі особливо абстрактну характеристику, яка не має відношення до людського буття, в той час як "тривалість”, тобто час, який стосується людського буття "знаходить себе як смисл істинної "турботи”, як "первісна єдність структури турботи”.

4. Іван Багряний

Екзистенціалізм в українській літературі має свої особливості і відрізняється від західноєвропейського. Це можна пояснити тим, що писати вільно українські письменники, зокрема ті, що залишилися у Радянському Союзі, не мали змоги. Адже єдиним напрямком у мистецтві і літературі, який визнавали радянськіідеологи, був соціалістичний реалізм. Тим не менш, риси екзистенціалізму ми зустрічаємо у творах М. Хвильового, І. Багряного, Т. Осьмачки, Ю. Косача, В. Стуса.

Романістика І. Багряного є цікавим явищем вітчизняного письменства першої половини ХХ століття, що демонструє спільні з європейською літературою ідейно-художні пошуки. Така суголосність стає очевиднішою з огляду на роль у багрянівських творах екзистенціалістських мотивів, які набувають у художній концепції українського митця певної специфіки.

Екзистенціалістські погляди І. Багряного розвинено в романі "Маруся Богуславка”, у якому проблема автентичності існування винесена на рівень філософських узагальнень. Також екзистенціалізм набув розвитку в його романах "Людина біжить над прірвою" та "Сад Гетсиманський”, у яких проходять художню апробацію такі категорії, як свобода та смерть. За авторським задумом, передумовою повнокровного людського буття є синтез особистісної та національної ідентифікації.

Письменник удається до розкриття своєрідних трьох етапів існування індивідуума: "закинутість" у дисгармонійне середовище, перебування в екстремальних умовах та необхідність самовизначення в несприятливих ситуаціях.

Думка про наявність у творчості І. Багряного екзистенціальних мотивів висловлена дослідниками вже доволі давно. Першим на це ще за життя письменника звернув увагу відомий філософ М. Шлемкевич, зазначивши, що метою духовних пошуків митця є "зберегти близькість до людини, що її відновив екзистенціалізм, але знайти дорогу до життя. Вийти з темряви безнадійності й розпуки".Т. Марцинюк, аналізуючи "Тигроловів" та згадавши про роман "Людина біжить над прірвою", зазначила, що проза І. Багряного суголосна з поглядами французьких філософів-екзистенціалістів (Сартр, Камю та інші), "для яких основою є суверенність свідомості, безумовна свобода і відповідальність людини".

Слід підкреслити, що філософи-екзистенціалісти питання самореалізації теж пов'язували із майбутнім. Оптимізм І. Багряного у вирішенні конфлікту людини і світу виразно відрізняє його від поглядів більшості філософів-екзистенціалістів, для яких характерно песимістичне бачення цієї проблеми. М. Гайдеггер вбачав сенс людського існування в бутті, що прагне до смерті. К. Ясперс і Ж.П. Сартр також не відкривали перед індивідом жодних перспектив.

Безсумнівно, що образи головних героїв, створені автором, суголосні з провідними ідеями екзистенціального вчення, такими, як відчуття абсурдності світу і самотності людини в ньому, як наслідок - виникнення "межових ситуацій", а разом з ними і ситуації вибору, що призводить до відчуття автентичності чи неавтентичності існування.

Висновки

20-ті роки ХХ століття були кризою тогочасного суспільства, ламанням попередніх стереотипів, цінностей, періодом Першої світової війни коли люди втратили смисл власного існування і прагнули можливості вирішення даної ситуації. Відповіддю на такий стан цивілізації був екзистенціалізм, або філософія існування, яка на перший план свого вчення поставила проблему людини, а саме її існування, існування людини в природі, страху, втрати себе, тобто в межах пограничної ситуації.

Виразним представником французького екзистенціалізму, зокрема атеїстичної його гілки був Жан-Поль Сартр, який в розробці основних тем свого філософствування відштовхувався від ідей Декарта, Гегеля, К'єркегора, Маркса, Гуссерля, Хайдеггера.

Прагнучи дати людині одночасно її автономію і її реальність серед реальних об'єктів, Сартр відкидає будь-які форми редукції людської реальності до ідеї, причин чи структур. Сутність і доля людини полягає в тому, що вона не визначається ззовні в безперервності "каузального порядку світу", а дає собі власний закон свого існування, дає собі своє обгрунтування. Сартр прагне визначити і утримати власне філософський рівень розгляду людського буття в світі і таким чином спасти філософію і людину, відновити свободу людини як її здатність до автономії (самовизначення).

Свобода, у Сартра, що протиставляється випадковості, задається як постійна необхідність для людини "давати собі неодмінне", тобто відновлювати його в просторі свого власного переживання, винаходячи тим самим свій власний спосіб бути людиною у світі. Хоча людина вибирає свій спосіб буття на фоні абсолютної випадковості свого "тут - буття", вона тримає в своїх руках всі нитки, що пов'язують її із світом. Не вибираючи свою епоху, вона вибирає себе в ній. Вона повинна бути одночасно фактичністю і трансцендуванням, повинна постійно винаходити, будувати себе "впритул до найдрібніших деталей".

Аналізуючи ситуацію як синтез даного і свідомості, фактичності і свободи, Сартр показує, що ситуація реалізовується тільки через людський вибір і дії, дане розкривається тільки у світлі цілі, авторство людини імпліковане в її ситуації. З проблемою вибору тісно пов'язана проблема відповідальності. Сартр вважає, що будучи засудженою до свободи, людина несе тягар світу на своїх плечах. Вона відповідальна за світ і за себе. Її відповідальність є всеохоплююча.

Список використаної літератури

1. Теорія літератури: Підручник/За наук. ред. Олександра Галича. - Київ: Либідь, 2001. - 488 с.

2. Історія філософії/К. Хамітов, С. Килова, Л. Гармаш, 2000.

3. Философия ХХ века (стоки и итоги). Учебное пособие/С.Н. Мареев, Е.Н. Мареева, В.Г. Арсланов. - М.: Академический Проект, 2001. - 464 с.

4. Філософія (Нариси з історії розвитку філософської думки) / Ільїн Володимир Васильович, Кулагін Юрій Ігоревич.

5. Марцинюк Т. Людина на трагічному іспиті історією (На матеріалі художньої прози І. Багряного) / Т. Марцинюк // Вітчизна. - 1996. - № 7-8. - С.120-122.

6. Сартр Ж.П. Экзистенциализм - это гуманизм / Ж.П. Сартр // Сумерки богов. - М.: Политиздат. - 1989. - С.319-344.

7. http://www.ovsem.com/user/ekzis/

8. http://www.acapes.com/camus. htm

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Екзистенціально-антропологічний напрям, що охоплює різні школи й течії у філософії. Єврейський мислитель Мартін Бубер (1878-1965 рр.), один з теоретиків сіонізму. Аналіз проблем світу, душі і Бога. Особливості марселівської версії екзистенціалізму.

    статья [76,4 K], добавлен 07.08.2017

  • Життя та діяльність Карла Ясперса. Трансцендентне як ключовий камінь зводу ясперсовського екзистенціалізму. Відчуття контакту із трансцендентним - неусвідомлене прагнення до законності й порядку та страсті руйнування. Читання шифрів трансцендентного.

    реферат [26,5 K], добавлен 27.04.2010

  • Філософські погляди Камю, індивідуалізм і всебічна розробка проблеми безглуздості людського існування. Прагнення до повного абсолютного знання, заперечення значення науки, що не може цього знання дати. Крайній ступінь відчуження, ворожість світу.

    реферат [34,8 K], добавлен 20.02.2010

  • Дослідження впливу ідей філософії екзистенціалізму на становлення образів фільмів провідних майстрів західноєвропейського кіно 1960-1980 років. Вивчення проблематики стосунків людини й суспільства у контексті аналізу долі людини в історичному процесі.

    статья [32,5 K], добавлен 24.04.2018

  • Місце категорії ідеального та проблема його розуміння в різних філософських течіях: екзистенціалізму, аналітичної філософії, неотомізму, постмодернізму, марксизму. Визначення матерії. Єдність матеріальних й ідеальних компонентів та їх роль в суспільства.

    реферат [27,5 K], добавлен 20.11.2015

  • Экзистенциализм, или философия существования: предпосылки и истоки возникновения учения. Представители экзистенциализма: Серен Кьеркегор, Мартин Хайдеггер, Карл Ясперс, Альбер Камю, Жан Поль Сартр, Габриэль Оноре Марсель, Н.А. Бердяев.

    реферат [66,9 K], добавлен 18.11.2007

  • Причини формування пристрасті до руйнування у Ніцше. Його погляд на зовнішність людини. Надлюдина як вища стадія людства. Необхідність "привілейованої" вищої освіти. Переоцінка цінностей Ніцше. Його філософія щодо походження моралі. Гармонія добра і зла.

    реферат [28,3 K], добавлен 18.08.2009

  • Найбільш здібний учень Сократа Платон, вплив його спадщини на європейську філософію. Дійсна відмінність філософа від софіста: віра в Бога та потреба в божественній мудрості. Політична філософія Платона, його вчення про політику. Зовнішній вигляд філософа.

    реферат [52,1 K], добавлен 19.07.2009

  • Біографія Володимира Соловйова - яскравого представника релігійної філософії кінця ХІХ ст. у Росії. Періоди його творчості. Основні поняття та провідні ідеї його вчень. Місце православ'я та католицизму у роботах вченого. Його погляд на феномен ісламу.

    курсовая работа [52,3 K], добавлен 18.06.2015

  • История возникновения экзистенциализма. Бытие подлинное и неподлинное. Вклад А. Камю в экзистенциальное учение. Сущность человека и самопознание. С. Кьеркегор и его учение о бытии. Понятия страха и боязни. Жан-Поль Сартр как выдающийся философ 20 века.

    контрольная работа [48,1 K], добавлен 11.08.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.