"Політична олігархія" сучасної українскої держави

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Політична олігархія» сучасної українскої держави

ПЛАН

ВСТУП

1. СУТНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ ОЛІГАРХІЇ ЯК ПРОШАРКУ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ

1.1 Поняття еліт та сучасна елітарна теорія

1.2 Поняття олігархії, її ознаки та механізми взаємодії

1.3 Суспільство і політика за умов олігархії

2. СУЧАСНИЙ СТАН РОЗВИТКУ ОЛІГАРХІЇ В УКРАЇНІ

2.1 Феномен української олігархії

2.2 Олігархічні групи та представництво їх інтересів

3. ЛЕГАЛІЗАЦІЯ ІНСТИТУТУ ЛОБІЗМУ ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ В УКРАЇНІ ЯК СТРИМУЮЧИЙ ФАКТОР ВПЛИВУ ОЛІГАРХІЙ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

політичний олігархія суспільство лобізм

Розвиток будь-якої держави проходить низку етапів еволюції, що є обов'язковим елементом становлення громадянського суспільства та формування чіткої громадянської позиції соціуму. Одним із таких етапів є панування олігархічного політичного режиму, коли влада належить не народові а певному колу заможних громадян, що виробляють ті політичні рішення, які є найбільш прийнятними для них.

В умовах олігархічного режиму соціальні проблеми широких верств населення майже не вирішується, економічний розвиток країни спрямований на задоволення інтересів певних бізнес-еліт. Саме тому цей політичний режим є хибним шляхом розвитку країни. Що ж стосується України то все частіше до влади приходять представники інтересів окремих олігархічних кланів, які нехтуючи суспільними інтересами лобіюють в неприкритій формі інтереси своїх протеже.

Проблемам функціонування олігархії та механізмам її взаємодії із суспільством та державою присвячені праці українських і зарубіжних вчених, а саме: О. Борєва, О. Войнич, О. Гросфельд, В. Нестеровича, О. Пасхавера, І. Рейтеровича, Ю. Сабанадзе, Л. Селезньової, О. Сушка, С. Телешуна, Ф. Шамхалова та інших.

Метою даної роботи є визначення природи та особливості політичної олігархії сучасної України.

Виходячи з поставленої мети слід вирішити такі завдання:

проаналізувати теоретичні засади появи олігархічної еліт та сутність еліти загалом;

визначити поняття олігархії, її ознаки та механізми взаємодії;

проаналізувати особливості взаємодії суспільства і політики в олігархії;

визначити витоки сучаcної української олігархії;

охарактеризувати основні особливості вітчизняної політичної олігархії;

визначити необхідність існування інституту лобізму в умовах олігархічного суспільства.

Об'єктом дослідження є вітчизняна українська олігархія в процесі свого виникнення та еволюції.

Предметом дослідження виступає механізм реалізації свого владного впливу вітчизняною олігархією.

Операціоналізація понять «олігархія» відбувається шляхом емпіричного дослідження праць Колодія А. Ф., Войнич О. М., Вовканича С., Коржова Г. O. та ін. шляхом співставлення між собою його теоретичного змісту та сутнісного призначення. Змістовому значенню поняття «олігархія» приписується його операційне значення, тобто комплекс практичних процедур спостереження і вимірювання.

Програма дослідження передбачає на першому етапі визначення сутності олігархії як явища та її значення для суспільства і політичної системи. На другому етапі дослідження передбачено визначення особливостей виникнення вітчизняного олігархічного прошарку та суспільно-політичного прояву його впливу. На третьому етапі передбачено вивчення можливості легалізації тіньового впливу олігархії на владу шляхом формалізації процедур лобіювання.

1. СУТНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ ОЛІГАРХІЇ ЯК ПРОШАРКУ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ

1.1 Поняття еліт та сучасна елітарна теорія

Термін „еліта” у перекладі з французької означає „кращий”, „вибраний”, „відібраний”. Цим поняттям позначають окремі верстви суспільства, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно від функцій, які виконує еліта вона поділяється на економічну, господарську, духовно-інтелектуальну, політичну, інформаційну, військову, адміністративну тощо [2, c. 77].

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: "політична еліта" і "володарююча еліта". Найбільш містким є поняття "володарююча еліта": це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.

Володарюючи еліта складається з таких елементів:

економічна еліта - група людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;

військова еліта - генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою мілітаризму самого суспільства;

бюрократична еліта - чиновники державного апарату, їх роль і вплив обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих політичних рішень;

ідеологічна еліта - видатні діячі культури, науки, представники мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;

власне політична еліта - включає в себе керівників держави, членів уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо приймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки, значущі для регіональної політики [27, c. 52].

Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи.

Сутність еліти викликає значні суперечки серед учених. Перші трактування були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією, еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою доброчесністю, як мудрість і справедливість [18, c. 104].

Значний вплив на формування елітарних теорій здійснили ідеї Н.Макіавеллі і Ф.Ніцше. Але сучасне розуміння проблеми складається у кінці XIX - на початку XX ст. Виникнення елітарних концепцій стало своєрідною реакцією на теорії демократії і на марксистське вчення про роль народних мас в історії. У перших елітарних теоріях містилася критика демократії. Значущою в цьому плані є оцінка демократії з боку російського філософа і історика Л.Карсавіна. Він відзначав, що демократична держава анархічна: зовсім не керує державою "народ" (демос), майже не керує парламент, трохи керує уряд, а найбільше - бюрократія, єдиний політичний елемент влади.

Найпоширенішими підходами до пояснення феномену політичних еліт у політології є ціннісний і функціональний.

Ціннісний підхід, започаткований Вільфредо Паретто, пояснює існування політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їм переважання над іншими людьми. Еліта таким чином вважається за найціннішу частину суспільства, і її панівне становище відповідає його інтересам [8].

Як стверджують прихильники ціннісного підходу, формування еліт є не стільки результатом жорсткої боротьби за владу, скільки наслідком природного відбору суспільством найцінніших представників. Елітарність випливає з рівності можливостей і не суперечить представницькій демократії. Але оскільки люди не рівні за фізичними та інтелектуальними даними, за своєю життєвою енергією та активністю, то саме суспільство зацікавлене в тому, щоб добирати для керівництва найкращих. Справжня еліта не владарює, а керує масами з їх добровільної згоди, яка виражається на вільних виборах.

Ціннісний підхід до пояснення феномену політичних еліт критикують за перебільшення значення психологічних чинників, аристократизм та антидемократизм, за переоцінку ролі керівників і недооцінку ролі мас. Опоненти такого підходу наголошують, що немає жодних підстав вважати політиків і вищих чиновників найкращою частиною суспільства; „дослідження політичної еліти показують, що це -- часто цинічні, користолюбні люди, які не цураються ніяких засобів...” Справді, якщо вважають, що політика -- брудна справа, то чи може заняття цією справою формувати кращих людей?

Інший підхід функціональний започаткований Гастано Москою і Роберто Міхельсом. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, що зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цього підходу вважають, що закон поділу праці стверджує, що управлінська праця може бути ефективною тільки тоді, коли її виконують професіонали. Широкі маси населення політично пасивні, їхні головні життєві інтереси звичайно лежать поза сферою політики [8].

Висока суспільна значущість управлінської праці зумовлює і особливий соціальний статус тих, хто її виконує. Характерним для цього статусу є високий рівень матеріального стимулювання, у тому числі пов'язаного з наданням управлінцям різних соціальних привілеїв. Таке трактування еліт склало макіавеллівський підхід.

Відповідно до цих двох підходів сформувалося два визначення політичної еліти. Політична еліта -- самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь в здійсненні державної влади або впливає на неї. Політична еліта -- соціальна група, яка займає провідне становище в системі політичного керівництва та управління суспільством.

На противагу макіавеллівському підходу в ХХ ст. виявилися й інші теоретичні підходи. Прихильники ціннісного підходу розвивають ідею про те, що еліту становлять люди, які володіють особливими якостями. Еліта трактується як прошарок суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В еліту входять видатні особистості, які довели своє уміння ставити „суспільне” вище за „особисте”, і володіють особливим моральними та інтелектуальними якостями. Еліта будується не за принципом „блакитної крові”, а за принципом результативності, і висувається самим суспільством, яке зайняте постійним удосконаленням своїх керівників [19, c. 57]. Але більшість сучасних політологів віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної еліти. З цієї точки зору еліта розташовується на вершині суспільної піраміди через важливість функцій управління. Цей підхід ставить питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію. Ліберальний підхід при розгляді зв'язку політичної еліти з пересічними громадянами виражений в різних теоріях демократичного елітизму. Є два найсуттєвіших підходи.

Концепція плюралізму еліт містить такі положення:

еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної з них чітко обмежується певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних, релігійних, демографічних;

суспільство представлене великою кількістю груп інтересів, кожна з яких виділяє свою власну еліту і контролює її;

поділ на еліту і масу носить умовний характер. Еліти „відкриті” для включення у свої ряди найбільш активних, здібних і результативних представників мас;

конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з них.;

політична влада розосереджена між усіма конкуруючими групами.

Критична (ліволіберальна) концепція еліт пов'язана з іменем американського політолога Чарльза Райта Міллса. Опонуючи прибічникам плюралістичного підходу, він головною ідеєю висунув тезу про однорідність еліти. Еліта - це прошарок людей, які займають стратегічні командні посади, складається з політиків, представників бізнесу і військових. Збіг основних інтересів дозволяє їм приймати спільні рішення, що мають наслідки для народу. Гомогенність еліти визначається близькістю біографій, спільністю стилю життя, системою цінностей, що поділяють. Міллс звернув увагу на такі засоби консолідації еліти, як шлюбні зв'язки; освіту, яку представники елітарних кіл отримують в одних і тих же престижних приватних школах, а потім і університетах; дружні зв'язки; членство в аристократичних клубах. Найважливіші рішення, на думку вченого, приймаються головним чином у межах неофіційного спілкування. Політолог зробив висновок про неможливість існування відкритих еліт: рекрутування в еліту здійснюється зі свого власного середовища. Доступ же до неї для представників не елітарних верств утруднений багатьма соціальними бар'єрами. Міллс відкинув тезу прибічників плюралістичної теорії про розосередження влади між групами. На відміну від них, він вважав, що тенденцією сучасного суспільства є концентрація влади в руках єдиної еліти. Розглядаючи суспільство у вертикальному розрізі, політолог виділив еліти як вершину піраміди влади. На середньому рівні знаходяться групи тиску на уряд, про яких розмірковують прибічники плюралістичних теорій. В основі піраміди розташована неорганізована маса рядових громадян, які лише підпорядковуються волі інших і практично не здійснюють впливу на еліту.

Кожна з розглянутих теорій піддавалася критиці з боку багатьох політологів. Висунені положення не завжди адекватно відображають дійсність. Але невиправданим було б ігнорування багатьох положень цих теорій при дослідженні феномена еліт різних країн.

1.2 Поняття олігархії, її ознаки та механізми взаємодії

Олігархія -- політичний режим, за яким влада (політична, економічна та ін.) належить невеликій, закритій та тісно згуртованій групі осіб (наприклад -- військових, великих власників, фінансистів тощо). Олігархія -- це форма владарювання, тип політичного режиму, про який писали ще давньогрецькі філософи Платон та Аристотель. Так само як мон(о)-архія -- влада одного, полі-архія -- влада багатьох (форма роззосередженого правління, що забезпечує панування принципів плюралістичної демократії), оліг(о)-архія -- це влада кількох, небагатьох.

В усіх цих термінах наявне вказування на кількість володарів (один, багато, кілька) та саме слово володарювання (старогрецьке archein). Це означає, що без політичного панування олігархів не буває. Тому не слід їх плутати з багатими бізнесменами чи просто підприємливими людьми. Тільки ті багатії, котрі намагаються встановити «диктатуру небагатьох» (явну чи позалаштункову), є олігархами. Олігарх -- це не просто багата людина, а один із небагатьох можновладців, що правлять у своїх приватногрупових інтересах, причому в основному або виключно силовими методами.[12]

Серед радянських і західних учених існувало в чомусь схоже уявлення про олігархії. (Не виключаючи і різночитань: радянські ідеологи основну причину появи олігархії бачили у приватній власності, західні автори - в авторитарному характері режиму.) І це не дивно, оскільки поняття з'явилося ще й Стародавньої Греції: olig - arcia влада небагатьох. Великий енциклопедичний словник, виданий ще в радянські часи, визначає олігархію як "режим, при якому політична влада належить вузькій групі найбагатших осіб". Тут же робиться посилання на поняття "фінансова олігархія". Проте трактування останнього поняття ("нечисленна група найбільших і найбагатших монополістів, що уособлюють панування фінансового капіталу") взагалі веде вбік від розуміння поняття "олігархія". У перевиданні словника 1997 слона "найбільш заможних" опущені, а в дужках додано: "багатіїв, військових і т.д.".

Олігархічний режим, як правило, тримається, образно кажучи, на трьох-чотирьох «китах». По-перше, це великі земельні власники докапіталістичного чи раннькапіталістичного типу. У Латинській Америці - латифундисти, у країна" Азії - поміщики, феодали і т.д. По-друге, це середній клас правлячий клас, що представляє собою вже досить збуржуазілих земельних власників і правителів традиційного типу, а також пов'язаних, владою фінансових спекулянтів та інших ділків - нуворишів, корумпованих чиновників державних установ і т.д. По-третє, це армія з сильно вираженими кастовими началами [23, c. 77]. Офіцерський склад традиційно формується на базі вихідців з великих земельних власників, заможних верств населення взагалі, а тому між цими шарами і офіцерством найчастіше є прямий зв'язок. По-четверте, велику роль у суспільному житті відіграють клани, традиційно впливові сім'ї, часто пов'язані родинними відносинами. Причому вплив, сімейно-родинних зв'язків і виникаючих на цій основі кланів настільки великий що цілими регіонами можуть правити люди, що носять одне й те ж прізвище. У центрі влада змінюється, змінюється і режим, оголошуються та проводяться в чомусь революційні реформи, зачіпають і політичну владу, і сферу власності, а клани на місцях зберігаються.

За олігархії мета державного правління -- служіння благу всіх -- підміняється правом володарів великої власності правити суспільством. У цьому плані і Платон, і Аристотель протиставляють олігархію аристократії -- правлінню небагатьох в інтересах усіх -- та ставлять її нижче демократії, оскільки демократія (за винятком її крайніх форм), при всіх недоліках, більше піддається регулюванню. Бувши спостережливим і глибоким дослідником, Аристотель виділяв різні види олігархії, вказуючи на те, що їх природа залежить від розподілу власності у суспільстві. Там, де існує досить великий клас дрібних власників, олігархія може набувати пом'якшених форм, наближаючись до демократії. А там, де домінує малий клас дуже багатих людей, правління може перейти до рук кліки.

Класично олігархічної країною були Філіппіни. У той же час про олігархію можна було говорити стосовно до Індонезії в роки правління генерала Сухарто і до Заїру в період президентства Мобуту [1, c. 20].

Для майже всіх олігархій характерні:

більший чи менший вплив на політику країни нелегітимних органів влади;

здатність олігархічних угруповань до трансформації і адаптації до нових політичних і економічних умов;

наявність в правлячому клані суперечливих тенденцій та інтересів, що виливаються нерідко в гострі протиріччя аж до відкритих зіткнень;

особлива роль в правлячому клані вузького кола осіб, пов'язаних між собою тісними узами, в першу чергу економічними інтересами;

прояв сімейності - "співправителями" найчастіше виступають дружини, дочки, інші близькі родичі;

розквіт корупції.

Олігархічні режими можуть існувати як у відкрито авторитарних формах, гак і при формально демократичних конституціях. Наприклад, режим Мобуту був відверто диктаторським. Режим Сухарто в Індонезії - жорстко авторитарним, або режимом так званої спрямовується демократії. Однак навряд чи не у всіх випадках олігархічний клан спирається на підтримку армії, поліції та служби безпеки, він тримає під своїм контролем пресу.

Перші згадки про вітчизняну олігархію, швидше, були журналістської метафорою або прийомом політичної боротьби, ніж констатацією факту або актом провидіння. Олігархами називали кого завгодно - і видного нувориша, і керівника великої державної компанії. Звичайно, можна сказати, що передумови олігархії закладалися вже в останні роки горбачовської перебудови. У спробах примусити соціалістичну економіку обслуговувати реальні потреби людей стали прийматися закони, які дозволяли створювати різного роду кооперативи при державних підприємствах, переводити безготівкові гроші і т.д. Це дозволило нечесним управлінцям і різного роду шахраям перекачувати кошти з державного сектора в тіньову економіку. Остання ж служить фундаментом олігархії. Адже тіньова економіка-благодатний ґрунт для розвитку корупційних і кримінальних зв'язків, для їх тісного переплетення, а в кінцевому підсумку і виходу напівкримінального і кримінального бізнесу на державних чиновників найвищого рівня. Прихильники цієї точки зору вважають, що коріння олігархії слід шукати ще в радянському періоді російської історії, зокрема вказуючи на багатьох нинішніх банкірів, які саме в той період сколотили початковий капітал.

Унікальність вітчизняної олігархії викликана вже тим, що вона з'явилася не в ході поступального історичного процесу, а в результаті інверсійного-поворотного розвитку. Країна, вже раз досягла нехай навіть нижньої планки середнього рівня розвитку капіталізму, хай лише в центрі, а не на периферії, в результаті краху реального соціалізму і подальшого хаотичного розвитку, виявилася вимушеною в чомусь повертатися на вихідні позиції. Адже фазу малоцивілізованого, "дикого капіталізму" наша країна вже проходила в кінці XIX - початку XX століття. Унікальність олігархії полягає також у тому, що вона виникла в надрах розвиненого суспільства. Якою б не була малоефективною радянська економіка, якими б вадами ні відрізнялася її суспільно-політична система, країна мала практично поголовно освічене населення, величезну армію вчених, передові технології, принаймні на деяких ключових напрямках науково-технічної революції, світові досягнення в галузі науки і техніки, а її досягнення в соціальній сфері довгий час були предметом заздрості навіть розвинених країн.

Крім того, вітчизняна олігархія виявилася не побічним продуктом капіталістичного прогресу, як це відбувалося в інших країнах, і навіть не побічним продуктом регресивного розвитку в останнє десятиліття, а сама стала однією з кардинальних причин регресу країни.

1.3 Суспільство і політика за умов олігархії

Головним суспільним призначенням політики є порядкотворення -- підтримання шляхом покладення ресурсів в інтересах всього суспільства таких моделей соціальної поведінки, які відповідають базовим політичним цінностям. Економічна, культурна, правова політики здійснюють порядкотворення в цих позаполітичних сферах, тобто є продовженням політичної системи до інших систем суспільства. Політика інтегрується до суспільства на трьох рівнях -- рівні влади, політичної системи, соціального порядку. Відповідно й політична наука (політологія) є наукою про владу, політичні системи, соціальні порядки.

Політична система акумулює ресурси суспільства і докладає їх в інтересах цього суспільства (в інтересах «всіх», а не окремих соціальних груп або індивідів), керуючись трьома базовими цінностями політики: цінністю «безпеки», «добробуту», «справедливості». Таким чином, розгляд політичної системи в усіх різновидах суспільств, зокрема у суспільствах транзитивних, розгортається навколо трьох основних елементів -- ресурсного, ціннісного, загальносуспільного (елементу «загального блага»).

Між політичною системою і рештою соціуму відбувається циркуляція ресурсів. Характер цього ресурсообігу визначає функціональність політичної системи саме як системи політичної, тобто такої, що функціонує в інтересах загальносуспільних безпеки, добробуту, справедливості. Політична система є посутньо розподільчою -- вона не створює ресурси, а розподіляє їх/ Суспільство становить ресурсну базу політики (її системи). Означена база має ієрархічну структуру, яка є структурою стратифікаційною. Таким чином, політична система безпосередньо детермінується характером розподілу ресурсів у певному суспільстві.

Політична система олігархічних демократій спрямована на збереження ситуації «кумулятивної нерівності», тобто ситуації максимально можливого суспільного розшарування; ситуації максимально високого стратифікаційного профілю; ситуації максимальної концентрації обсягів та різновидів суспільних ресурсів у розпорядженні невеликої олігархічної правлячої меншини, котра, доволі часто, є й етнічною меншиною. Суспільна нерівність виникає в позаполітичних (передусім, економічній) сферах, однак підтримується вона системою політичною. Через те й олігархічна політика є політикою захисту меншини, що цілком пояснює прагнення олігархів після їх остаточного економічного утвердження до стабільності. Виокремлюються свого роду історичні індекси встановлення олігархічного устрою як в окремих підсистемах транзитивного соціуму, так і його соціальній системі загалом: в економіці -- це завершення так званої приватизації на користь невеликої соціальної групи, коли, фактично, «ламається хребет» суспільства і воно втрачає контроль над більшістю своїх ресурсів; в політиці -- це встановлення парламентської республіки та запровадження пропорційної виборчої системи (оскільки олігархія є кланово-колегіальним устроєм, то «режим партій» пасує їй найкраще); в культурі -- це остаточне укорінення (інституціоналізація та формування ресурсної бази) «масової поп-культури» і майже цілковите знецінення «вищих» цінностей. Між політичною системою і суспільством відбувається не лише циркуляція ресурсів, але й ціннісна комунікація. Остання передбачає однакове розуміння базових політичних цінностей -- безпеки, добробуту, справедливості -- всіма без винятку соціальними верствами. За умов олігархії не лише ресурси розподіляються нерівномірно, але й розуміння політичних цінностей олігархічною верхівкою та рештою громадянства є мінімально подібним, збігаючись лише малою мірою [13].

Уже зазначалося, що політична система посутньо передбачає функціонування в інтересах «всіх», в інтересах загальносуспільних безпеки, добробуту, справедливості. Олігархія, призначена захищати і підтримувати соціальний поділ, неминуче постає перед необхідністю вироблення системи методів самозахисту і самозбереження. Правляча верхівка не проіснує тривалий час, не переконавши решту суспільства в тому, що її діяльність спрямована на обстоювання та реалізацію інтересів всього суспільства. Олігархічний політичний устрій є різновидом устрою демократичного, а за нинішніх історичних умов -- різновидом ліберальної демократії. Тому методи олігархічного самозахисту і самозбереження є тими ж, що й у решти ліберально-демократичних систем.

Олігархія є різновидом ліберальної демократії. Тому й методи самоутвердження, самозахисту і самозбереження вона має ті ж самі -- насильство, конкуренція, корупція. Однак можливості для застосування всього цього ліберально-тоталітарного апарату домінування у разі олігархічного підвиду демократії є значно вужчими. Так, олігархії досить важко звернутися до насильницьких методів передусім через вузьку соціальну базу. Ресурсне розшарування і максимально високий профіль соціальної стратифікації не дають можливості створити щось на кшталт національної гвардії -- однієї з головних форм військово-політичної організації буржуазії. Збройна слабкість олігархій спонукає їх часто звертатися до політичних вбивств, що, загалом, унеможливлює боротьбу з ними винятково легальними і мирними засобами [17, c. 92].

В масштабах національного суспільства олігархів захищатимуть хіба що найближчі родичі та ще купка найманців. Така ситуація підтверджує залежність олігархій від зовнішньої підтримки, їх неминуче перетворення на інструмент (маріонеток) домінуючих держав; на знаряддя (в руках сил глобального та регіонального гегемонізму) утримання власного суспільства в периферизованому стані. Конкуренція в олігархічних суспільствах є суттєво спотвореною та обмеженою, що майже унеможливлює її застосування як ефективного засобу домінування. Олігархія є суспільним ладом, ґрунтованим (в організаційному сенсі) на монополізмі, тому й «нечесна конкуренція» тут радше правило, ніж виняток. Ресурсне розшарування між олігархічною меншиною та рештою суспільства є настільки значним (воно -- системотворче чи, радше, «олігархотворче»), що змагання між ними є просто неможливим. Головним засобом олігархічного домінування є корупція. Остання набуває багатьох форм: від корупції як банального хабарництва (вічного і незнищенного, присутнього в усіх суспільних системах та політичних устроях) до корупції як змішування «принципу політики» (порядок) з «принципом економіки» (прибуток). Політична система ліберально-демократичної олігархії є незначною мірою власне політичною. Вона більше скидається на різновид економічної системи, що функціонує в інтересах збагачення і захисту багатств олігархічної меншини.

В олігархіях відбувається «економізація політики» -- її майже цілковите «злиття» з економікою. Така мала виокремленість політичної системи (низький ступінь системної диференційованості) постійно породжує бажання її реформувати та реформувати -- і так до безконечності. Безперечно, через політичну систему олігархії відбувається певний ресурсний перерозподіл, однак цей перерозподіл не може відбуватися аж до системного самозаперечення, тобто до такого переміщення ресурсів, внаслідок якого якісно зміниться профіль соціальної стратифікації, а отже, й зникне системотворче («олігархієтворче») суспільне розшарування. Важко припустити, що внаслідок економічної політики олігархії сформується багатий і дієздатний «середній клас», адже таким чином буде знищено соціальну базу олігархічного устрою, що, з часом, призведе і до його зникнення. Саме тому в олігархічних системах так швидко сформувався «великий бізнес» і немає жодних умов для розвитку малого й середнього бізнесу, який, без суттєвої державної підтримки приречений на жалюгідне та небезпечне існування.

Потужний «середній клас» в особі бізнесменів, інтелектуалів, службовців, становить для олігархії таку ж політичну загрозу, як і потужні профспілки класів «нижчих». Купка клептократів навряд чи зможе тривалий час протистояти і «національній гвардії», і «гвардії пролетарській». С. Гантінгтон, можливо, й скептично, однак цілком тверезо стверджував, що вибір між демократією та авторитаризмом не є головним в політиці. Тут ключове значення має інша дилема -- «порядок/безлад». Він також виніс всі нагальні соціальні проблеми, які турбують транзитивні суспільства напів-периферії і периферії, поза системні і функціональні межі демократичної політичної системи, визначивши їх як «контекстуальні проблеми», котрі мало стосуються і мало залежать від політичного устрою та режиму [13]. Авторитарні елементи утримують політичний устрій від скочування в анархію й безлад, а демократичні -- від скочування в тоталітаризм.

Олігархічна демократія виникає в суспільствах, цілковито позбавлених опірності; в суспільствах, котрі будь-який злочинець може пройти «наскрізь» і повернутися назад уже багатієм та лідером нації. Тому підтримка і розвиток так званого громадянського суспільства має сенс лише тоді, коли це сприятиме зростанню «загальносуспільної опірності». Якщо ж «громадянське суспільство» слугуватиме переважно для імітації демократичного процесу (олігархія -- це не лише демократія для бідних, але й імітаційна демократія) чи виступатиме «каналом» зовнішніх впливів для сил глобального й регіонального гегемонізму, то його розбудова є не лише непотрібною, але й шкідливою.

2. СУЧАСНИЙ СТАН РОЗВИТКУ ОЛІГАРХІЇ В УКРАЇНІ

2.1 Феномен української олігархії

Як і багато інших посткомуністичних країн, Україна належить до перехідних суспільств, що задекларували свій демократичний вибір. Протягом десяти років її існування як незалежної держави рух до демократії відбувався хвилеподібно, з припливами та відпливами, наростанням кризових явищ та їх подоланням. Загалом такий розвиток є нормальним для перехідного періоду, якому притаманна боротьба старих та нових тенденцій і який за означенням є періодом невизначеності. Проте в останні роки стан «відпливу» затримався на значний час, а спроби подальшої демократизації політичного процесу наштовхуються на протидію організованих і впливових сил, що породжує сумніви щодо здатності української еліти й мас відповісти на виклик часу і створити справді демократичний лад.

Причин повільного, навіть, загальмованого руху України до ринку й демократії є багато. Серед найзагальніших -- труднощі так званої «четверної» трансформації, «український менталітет» [20, c. 104], зовнішньоекономічні чинники тощо. Однак в умовах навздогінної моделі розвитку взагалі і «наслідувальної» демократії зокрема не можна недооцінювати проблему якості й джерел формування владної еліти, яка визначає шлях і спосіб руху вперед.

Від того, в чиїх руках перебуває влада й як вона в ті руки потрапила, залежить тип переходу й успіхи трансформації старого ладу на новий. В Україні трансформація відбувалася шляхом «вростання» старих еліт (партійної номенклатури і «червоного» директорату) у нові відносини при невирішеності проблеми передачі влади (хоча б тимчасової) в руки нових політичних сил, при несформованості цих останніх і чим далі, тим більшій їх розпорошеності поміж різних партій та груп інтересів.

Такий спосіб переходу був зумовлений перебігом подій, що передували створенню української держави, порівняно малою чисельністю нової еліти в особі національно-демократичних і взагалі реформаторських сил, недостатньою їх підтримкою з боку суспільства. З часом номенклатура «поглинула» вкраплення нової еліти психологічно, примусила її визнати старі номенклатурні правила гри не тільки прийнятними, а й єдино можливими для всіх політиків. Незгодні ж зникли з політичної арени за тих чи інших обставин.

Отже, причиною нереформаторської поведінки владної еліти в Україні була саме якість цієї еліти, її, склад і джерела формування. Повільний економічний розвиток -- це прямий наслідок невміння старої номенклатури господарювати за ринкових умов, а звідси й зосередження нею зусиль на недопущенні домінування ринкових механізмів, принаймні до остаточного розподілу та закріплення (на свою користь) колишньої державної власності. Як наслідок, замість розвитку відкритих, конкурентних ринкових відносин сформувався потужний тіньовий сектор економіки з могутніми групами прихованих інтересів і закритих способів не стільки їх захисту, як владного забезпечення.

Зрощення з владою та оволодіння ЗМІ перетворило тіньовиків на кланово-олігархічні групи інтересів -- закриті, засновані на круговій поруці та патронажно-клієнтських стосунках об'єднання.

Як найвпливовіша складова сучасної політичної еліти України, вони, за висловом В. Ющенка, виявились неготовими ні до проведення детінізації економіки, ні до відкритої політики, а тому й чинили його урядові відчайдушний опір. Зовні це мало вигляд боротьби за міністерські портфелі, а насправді було намаганням до кінця викорінити «нетипові» для сучасного українського політикуму структури та осіб, які все ще прагнули діяти в межах плюралістичної політики, підтримуючи цінності відкритого громадянського суспільства.

Отже, зумовлене політичними причинами (типом переходу та характером української еліти) зволікання з економічними реформами тепер само дало політичний наслідок -- зміцнення клієнтсько-патронажних структур, виникнення загрози олігархії.

Найуживаніші нині в Україні слова «олігархи», «олігархія» та «олігархізація» більше стосуються режиму, ніж форми правління, відповідаючи передовсім на питання: «хто править?» Однак можновладці (або ті, хто готує себе на цю роль), зазвичай пристосовують до своїх уподобань і форму правління [11, c. 68].

Економісти визначають олігархів насамперед за надприбутками, володінням контрольованими політичними та комерційними структурами, наявністю власних кишенькових ЗМІ. Останнім часом олігархи намагаються «приватизувати» і Верховну Раду, що породжує боротьбу за кожну букву закону | та за кожну копійку бюджету в парламенті «в ім'я власних інтересів». Надприбутки, з яких не сплачуються податки, і є, як правило, ядром тіньової економіки, що коштує державі 10--12 млрд. грн., які щорічно недоотримує бюджет. Навкруг окремих «олігархів» створюються кланово-олігархічні групи на засадах патронажно-клієнтських стосунків, про що йшлося вище.

З політологічної точки зору олігархи -- це можновладці, які використовують монополізовані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної влади, а політичну владу -- для подальшого збагачення. Сучасні олігархи володіють багатоманітними суспільними ресурсами: економічними (промислові та фінансові підприємства й установи), інформаційними (друковані та електронні ЗМІ), політичними (партії, парламентські групи й фракції, важливі державні посади, вплив на перших осіб у державі). Завдяки цим ресурсам олігархи приховують свої надприбутки від оподаткування, значну їх частину перекачують за кордон, ще іншу -- використовують на політичні цілі.

До середини 90-х років в Україні йшлося переважно про регіональні «клани» (прото-олігархічні групи), які боролися за вплив на центральну владу, представлену тоді так званою «партією влади». Трансформація регіональних бізнес-груп кланового типу на олігархічні відбулася під час парламентських та президентських виборів 1998--99 років і завдяки їм. Вони стимулювали оволодіння олігархами засобами масової інформації і забезпечили їхнє панування у великій політиці, що проявилось у створенні ними своїх фракцій та патронажних партій у Верховній Раді.

Отже, сьогодні ми можемо говорити про політичне домінування в Україні кланово-олігархічних груп, які, по суті, є групами фінансово-економічних інтересів «у законі». Вони використовують владу для максимізації своїх надприбутків і політичного впливу, спираючись на «право сильного» [11, c. 69].

Специфіка перехідних, особливо посткомуністичних, суспільств полягає в тому, що методи збагачення олігархів тут є особливо криміналізованими. З цієї причини їхня головна мета -- повне оволодіння владою. Тільки такий розвиток подій здатний забезпечити гарантоване прикриття їхніх старих «гріхів» і відкрити нові можливості для збагачення. Звідси -- ігнорування суспільних інтересів, намагання використати владу для того, щоб, максимально звузивши сферу демократії, створити монократичну систему правління, яка й буде олігархією.

Олігархія може мати широку базу серед громадян або влада може перебувати в руках певного обмеженого угруповання. Таке угруповання може функціонувати як постійне об'єднання, що безперервно засилає своїх людей на державні пости, навіть не імітуючи виборів, а в крайніх випадках влада взагалі може перейти до кількох сімей або навіть до однієї сім'ї.

Неважко здогадатися, яких рис може набути олігархія в Україні, де соціальне розшарування перейшло межі цивілізованості, а «малий клас дуже багатих» не характеризується ні шляхетним походженням і дотримуванням вимог моралі та права, ні освіченістю, ні іншими рисами, які за певних обставин роблять виправданою концентрацію влади в руках «вищого класу». Первісне нагромадження капіталу, у процесі якого українські олігархи здобули економічну могутність, здійснювалось не просто брутальними методами. Воно часто було протиправним, нерідко відверто злочинним. І якщо люди, що звикли зневажати закон у своїй економічній діяльності, перенесуть (а вони вже переносять) свої методи в політику, а тим більше встановлять своє неподільне панування в державі, то жодної надії на збереження прав та свобод громадян не залишиться [7, c. 117].

Політичним інструментом для створення олігархії на перших етапах становлення України стала т. зв. „партія влади” - аморфне в ідеологічному плані, неформальне об'єднання, яке включало до свого складу стару комуністичну номенклатуру, технократію та частину нової національної еліти. Збереження владних повноважень і недопущення конкуренції з боку інших політичних сил було головним об'єднуючим мотивом цього утворення.

Окрім зазначених вище внутрішніх механізмів, зовнішньополітична ситуація, а саме розклад сил на міжнародній арені також сприяли зміцненню олігархічної системи. На момент початку радикальних перетворень у постсоціалістичному світі в середовищі міжнародної політичної та економічної еліти панував т. зв. Вашингтонський консенсус, який базувався на неоліберальній ідеології та економічній політиці. Це дало можливість таким міжнародним інституціям, як МВФ і почасти Світовому банку, які відігравали найважливішу роль в розробці рецептів перетворень, нав'язати модель економічних реформ без врахування національної специфіки. Ці рецепти включали в себе проведення швидкої лібералізації цін і торговельного режиму, приватизацію державної власності та макроекономічну стабілізацію. Нав'язані ззовні ринкові реформи за методом „шокової терапії””, за влучним виразом Теодора Ґербера та Майкла Гаута, створили „більше шоку, ніж терапії”. Перебільшений акцент на економічній лібералізації за рахунок демократичної консолідації суспільства призвів до посилення авторитарних тенденцій і накопичення додаткових переваг у руках правлячого політичного класу, послабивши й без того вкрай обмежені можливості громадянського суспільства здійснювати контроль за діями влади та впливати на перебіг суспільних перетворень [14].

В результаті більша відкритість українського суспільства, його інтегрованість до глобального оточення в економічному та політичному плані призвели до подальшого вкорінення та легітимізації олігархату. У певному сенсі він став результатом негласного компромісу між правлячим внутрішнім класом і елітами розвинутих країн, політика яких по відношенню до України визначалася економічними та геополітичними інтересами контролю над цією територією задля збереження напівпериферійного статусу регіону. Це дозволяло диктувати свої умови відносно напрямів проведення міжнародної політики та забезпечувати сприятливі умови для економічного домінування.

Таким чином, економічні реформи впроваджувалися виключно в інтересах правлячих кіл. Приватизація, лібералізація зовнішньої торгівлі, бартерні угоди стали головними інструментами збагачення привілейованих верств населення в перші роки реформ. В умовах конфіскаційної за своєю суттю лібералізації, за відсутності капіталів та за повної деморалізації суспільства приватизація проводилась не прозоро, кулуарно та виключно в інтересах еліти, зокрема менеджерів державних підприємств. Невипадково в Україні нині спостерігається одна з найбільших на пострадянському просторі концентрація виробничих активів у руках менеджерів [3, c. 76-77]. Спонтанна приватизація відкривала необмежені можливості для порушень, зловживань, всеохоплюючої корупції. З приводу того, що виступає причиною корупції, часто8густо цитують Роберта Клітгарда, який стверджує, що „корупція - це монополія плюс свобода дій мінус відповідальність”. Іншими словами, хтось має мати монополію на прийняття рішень та їх втілення в життя, при цьому не будучи зобов'язаним нести відповідальність.

Це створює ситуацію безконтрольності та безкарності, стимулюючи до великих зловживань. Ці ж самі передумови сприяють формуванню олігархії. Приватизація мала глобальні наслідки не тільки в економічному плані, але й для подальших процесів політичного реформування, роблячи демократичну консолідацію неможливою, а також визначаючи хід процесів у асоціальній сфері.

2.2 Олігархічні групи та представництво їх інтересів

У посткомуністичній Україні створені правові та деякі соціально-економічні передумови для розвитку організаційного плюралізму як первинної ознаки демократичного представництва інтересів громадян. Проте такі чинники, як неефективність реформ з точки зору створення середнього класу, низький рівень соціальної структуризації населення, надмірне розшарування на багату верхівку, яка монополізувала ресурси країни, і масу бідного населення, не сприяють формуванню рівноправних стосунків у представництві інтересів різних суспільних груп. Лиш незначна частина суспільства організована заради групового представництва своїх інтересів. Переважна більшість громадських об'єднань, яких за останніми даними в Україні нараховується близько 30 тис., справляє дуже малий (можна сказати неістотний) вплив на прийняття політичних рішень та розвиток державної політики. Якщо ці впливи й існують, то вони мають досить нестійкий та фрагментарний характер.

До груп захисту, що створюються заради захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони репрезентують, можна віднести:

профспілки, фермерські об'єднання;

об'єднання підприємців та ФПГ (фінансово-промислові групи);

творчі спілки (журналістів, які доволі активно захищають свободу слова; менш активні - спілки кінематографістів, художників, письменників);

об'єднання ветеранів (Другої світової війни, війни в Афганістані);

організації споживачів;

жіночі, молодіжні спілки тощо.

До груп підтримки, що створюються заради просування певних програм на політичну арену, привертання до них уваги громадськості та урядів, в Україні відносяться такі групи, як:

різноманітні правозахисні групи;

організації допомоги жертвам Чорнобильської катастрофи;

об'єднання заради боротьби проти СНІДу, проти вживання наркотиків; за ядерне роззброєння;

організації, що турбуються про захист довкілля («Зелений світ» та інші).

Проблемні групи інтересів часто набувають форми відкритих рухів, до яких можуть приєднуватись усі, кого турбує вирішення даного питання, їх трактують як об'єднання «за щось», а не «когось» (останнє властиве групам захисту). Ці групи є однією з найсучасніших форм участі громадян демократичних країн у політиці, яка особливо популярна серед молоді.

Серед організованих (захисних і підтримуючих) груп інтересів є як стійкі, так і тимчасові утворення. Прикладами тимчасових груп інтересів є біженці; іммігранти; прихильники проведення референдуму з певного питання (за реформування парламенту; дострокову відставку президента; розв'язання якихось проблем місцевого характеру). Значну активність у захисті своїх інтересів (явну чи приховану) відіграють інституційні заінтересовані групи: військовики, державні службовці (бюрократія), церкви. Перші дві з названих інституційних груп діють всередині державних структур, домагаючись від уряду того чи іншого сприяння, щоправда з різним успіхом. Третя є відокремленою від держави.

Усі охарактеризовані вище групи відкрито заявляють про свої інтереси, пропагують свої програми, прагнуть мобілізувати якомога ширшу підтримку громадськості та вплинути на уряд. Нажаль, їх слабкість та фрагментованість проявляється в тому, що про їхню діяльність дуже мало відомо навіть зацікавленим особам.

За час посткомуністичного переходу в Україні виникло чимало різноманітних громадських організацій. Проте взаємодія між ними і правлячою політичною верхівкою дуже слабка. Тому плюралістична та ліберально-корпоратистська моделі захисту інтересів поступаються іншим, менш цивілізованим. На їх місце приходять клієнтизм, патримоніалізм та корупція. Значний вплив на політичний процес мають тільки так звані адміністративно-економічні групи (або клани), що належать до прихованих (тіньових) груп інтересів.

Розгортаються процеси інтенсивної регіональної інституалізації, що, з одного боку, дозволяє зміцнити життєво важливі зв'язки між територіальними та господарсько-фінансовими структурами. З іншого, через слабкість нових правових структур і механізмів створюються сприятливі умови для вирішення егоїстично-корпоративних інтересів, що відчувають себе досить вільно в умовах правової аморфності. Отже, складається ситуація, коли найважливішими елементами сучасної системи представництва інтересів в Україні є політичні клани, клуби, парламентські лобі, які будуються на засадах патронажно-клієнтських, земляцьких, родинно-кланових стосунків при незначному впливі відкритих організованих інтересів, що керуються принципами політичного плюралізму.

Олігархи борються за владу виключно у власних, а не суспільних інтересах, і діють, спираючись на певним чином організовані групи людей, стосовно яких вони виступають як патрони. Такі групи прийнято називати кланово-олігархічними, а стосунки, які формуються у цих групах -- патронажно-клієнтськими. На таких засадах можуть виникати як неформальні об'єднання, так і офіційно зареєстровані об'єднання, партії і навіть парламентські групи та фракції.

Отже, кланово-олігархічні об'єднання у будь-якій формі -- це наймогутніші групи інтересів, які використовують владу для максимізації своїх надприбутків і політичного впливу. Вони є практично у кожній країні, де економіка базується на приватній власності. У перехідних суспільствах кінцева мета олігархів -- повне оволодіння владою, зведення нанівець політичної опозиції та знищення опозиційних ЗМІ, а отже й демократії.

Можна зробити висновок, що політичний процес України має досить вузько корпоративний характер, але корпорація у класичному варіанті тут також не існує. Тому на порядку денному демократичного переходу стоїть проблема формування й створення механізмів найефективнішого представництва інтересів різноманітних еліт.

З позицій функціональної поведінки вітчизняні олігархічні утворення можемо класифікувати на: абсолютно провладні; частково провладні; мінімально провладні, лише в стратегічному вимірі.

Ця точка зору є найважливішою при аналізі олігархії в соціальному вимірі: функціонування фінансово-промислових груп відбувається в рамках діючої системи, не загрожуючи її стабільності чи функціональним властивостям, і в той же час повністю підконтрольне владно-політичним структурам. Останні завжди можуть оперативно коригувати чи координувати дії "олігархів”, запобігаючи їх виходу з рамок запропонованого функціонального простору.

В даному випадку вимальовується реальна загроза можливого зрощення влади та олігархії на ґрунті суто економічної діяльності - опосередковане управління комерційними структурами з боку високих владоможців (частково про таке зрощення можна говорити вже сьогодні, проте це не є предметом даного дослідження). В такому випадку вже владно-олігархічна група цілком здатна вийти за межі відведених їй системних рамок і, монополізувавши повноваження владно-політичного впливу на сферу великого бізнесу, спричинити суттєвий дисбаланс у функціональній соціальній системі України. Ілюстрацію поданої тези частково можна відслідкувати вже сьогодні на прикладі фінансово-промислової групи віце-прем'єра з питань паливно-енергетичного комплексу Юлії Тимошенко, яка нами свідомо не була віднесена до олігархічних утворень, оскільки за багатьма параметрами (в тому числі короткий термін функціонування - 4 місяці) випадає з запропонованої нами схеми ідентифікації олігарха. Йдеться про спробу використати прем'єрську посаду та офіційний статус державного представника у власних бізнесових цілях (візит в ролі віце-прем'єра з питань ПЕК до Москви та переговори з Ремом Вяхіревим, керівником російського "Газпрому” з приводу його подальшої співпраці з українським трейдером - ЄЕСУ - структурою, заснованою та очолюваною Юлею Тимошенко).

Цікавою тут видається позиція влади: вона свідомо, мало не на офіційному рівні визнає за різними фінансово-промисловими групами ("олігархами”) ту чи іншу сферу впливу, чітко розмежувавши та розподіливши їх між собою так, щоб їхні сфери інтересу не перетинались. На думку одного з дослідників вітчизняної олігархії Костя Бондаренка (Центр політичних досліджень "Нова Хвиля”, Львів), така ситуація є цілеспрямованою політикою владних структур: враховуючи суттєвий вплив влади на українську олігархію (шляхом призначення на посаду, адміністративно-управлінськими чи владно-розпорядчими методами впливу), на кожного з вітчизняних олігархів є антиолігарх - особа чи група осіб, котрі, за певних обставин, можуть абсолютно безболісно зайняти нішу іншого олігарха, котрий певним чином піде всупереч існуючій владі. Прикладів тому в нас було доволі: Павло Лазаренко, Вадим Рабінович, Ігор Бакай, частково - Григорій Суркіс, які суттєво втратили позиції (в деяких випадках - аж до кримінального переслідування), пішовши власним, незалежним від влади шляхом [14]. Тому, незважаючи на поодинокі спроби монополізувати за собою сфери впливу конкурентів, вітчизняні олігархічні групи продовжують функціонувати в чітко закріплених за ними владою межах, і різняться лише "відтінками” провладної орієнтації.