У проведеному в 2006 році дослідженні цінностей грузинського суспільства було виявлено, що церква є тим інститутом, якому в першу чергу і найбільше довіряє переважна більшість грузинського населення. Однак викорчувати з свідомості народу століттями вкорінені цінності одним наскоком і новими охайно упакованими цінностями, завдання не з легких.

Атрибутами нової, не обмеженої ніякими правовими і моральними рамками, політичної культури в Грузії стали насадження атмосфери загального страху, штучний розподіл суспільства на «здорові» і «відмираючі» сили, нагнітання обстановки нетерпимості до «інакомислячих» і приклеювання ярлика «ворогів» за надмірне висловлювання вільних думок і підняття незручних для влади питань, на яких у неї немає зрозумілих відповідей [1, 176].

Політична культура Грузії історично має неавторитарний характер, в країні традиційно поважають людей, здатних не змусити зробити що-небудь, а переконати в своїй правоті.

Розділ 3. Трансформація та становлення демократичного режиму Грузії як постсоціалістичної держави

3.1 Характерні риси формування грузинської демократії

Суспільно-політичні перетворення, які тривають у країнах Східної Європи та колишнього СРСР протягом останніх 20 років, не втрачають актуальності вивчення і сьогодні та набувають нових вимірів у політичній науці. Демократичний вектор трансформаційних перетворень став чи не єдиним можливим шляхом до становлення консолідованої демократії після «кольорових революцій». Однак соціально-економічні та політичні показники так званих молодих демократій після революційних змін засвідчують про відірваність Грузії від ліберально-демократичних стандартів, що ставить під сумнів «лінійність» переходу від авторитаризму до демократії.

Саме частковість демократизації та лібералізації старих авторитарних режимів в пострадянських країнах призвела до виникнення складної ситуації, за якої несформовані до кінця політичні режими неможливо однозначно класифікувати як демократичні чи авторитарні. Тому багато дослідників схиляються до думки виділяти проміжні форми політичних режимів, зокрема таких як «керована демократія», «неповна демократія», «напівдемократія», «напівавторитарний режим», «гібридна держава із змагальним державним авторитаризмом», «делегативна демократія», «дефектна демократія» (В. Меркель), «авторитарна демократія» (Р. Саква).

Проблема становлення політичного режиму в пострадянських країнах активно обговорюється на різних рівнях, проте практика показує, наскільки вона до кінця не досліджена, скільки важливих питань ще є відкритими і потребують ґрунтовного вивчення.

Сьогодні серед дослідників точаться дискусії щодо базових критеріїв у вивченні і класифікації політичних режимів. Простежимо їх на основі визначень поняття «політичний режим».

Кандидат філософських наук, дослідник О. Фісун пропонує визначення політичного режиму як взаємодію політичних акторів з їхніми ресурсами, стратегіями та видами капіталу в рамках визначеного набору формальних і неформальних правил. Таке визначення підкреслює, що формат політичного режиму значною мірою окреслюється певною сукупністю формальних і неформальних правил, які тим чи іншим способом спрямовують дії політичних акторів у їхній боротьбі за владу. Формат політичного режиму детермінується співвідношеннями сил між основними акторами, що відкриває доступ до використання тих чи інших стратегій, ресурсів та видів капіталу [6, 265].

Відомий французький політолог М. Дюверже розглядав політичний режим як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного чи декількох типів прийняття рішень, однієї чи декількох груп тиску». Французький дослідник Ж.-Л. Кермонн вніс уточнення в його формулювання і дав визначення політичного режиму, яке стало загальновизнаним в європейській політології: «Політичний режим є синтез легітимності, структури інститутів, партійної системи, форми і ролі держави» [7, 175].

Дослідники Г.О'Доннел і Ф. Шміттер зазначають, що «режим - це сукупність явних або прихованих структур, які визначають форми і канали доступу до провідних урядових посад, а також характеристики діячів, які вважаються для цих структур відповідними або невідповідними, використовувані ними ресурси і стратегії в цілях отримання бажаного призначення». У цьому сенсі, коли говорять про політичний режим, то мають на увазі не нормативні, такі, що задаються, наприклад, ідеальними цілями того або іншого класу, а реальні засоби і методи здійснення публічної політики в конкретному суспільстві [8, 321].

Узагальнивши і систематизувавши наведені вище визначення «політичного режиму», було виокремлено основні критерії вивчення режимів пострадянських країн: рівень розвитку політичних інститутів; свобода функціонування ЗМІ; процедури і способи формування владних інститутів; стиль ухвалення політичних рішень; взаємозв'язок між владою і громадянами; розвиток громадянського суспільства; рівень демократичності виборчого процесу; стиль урядування.

Зважаючи на історичне минуле, розвиток Грузії відбувається далеко не однаково: й імпульси національно-державного самовизначення, здобуті в процесі розпаду Союзу, і геополітичне становище, і національно-цивілізаційна ідентичність, і соціокультурні умови, й якість політичних еліт, і ступінь впливу на політичний процес із боку демократії Заходу тощо виявилися різними. Все це призвело до певної відмінності політичних режимів країн.

На виборах в 2003 році в Грузії, які влада намагалися сфальсифікувати, діючий президент Е. Шеварднадзе був остаточно відсторонений від влади. На хвилях «трояндової революції», що відбулася під гаслами «Грузія без Шеварднадзе», до влади приходить Міхаїл Саакашвілі.

В Грузії поміркований тип переходу шляхом виборчого процесу зумовили перемогу опозиції на виборах. Однак можливість почати реальні реформи у всіх областях суспільних відносин, що відкривалася після зміни влади, надалі була втрачена. Причиною є глибока фрагментація еліт. Неспроможність досягти компромісу між головними політичними гравцями віддали перевагу «грі до переможного кінця»», тобто «гру з нульовою сумою» тієї, що закінчилася взаємним програшем. Прагнення отримати перемогу (пост президента з посиленими повноваженнями) здавалося вищою за ціну участі в конфлікті. Можливість використання ресурсів (загальнонаціонального багатства) в цій боротьбі не обмежена ні формальними, ні неформальними правилами.

Поступово зростала внутрішньопартійна роз'єднаність провладних сил у Грузії, внутрішні розбіжності та протиріччя не дозволяли проводити ефективне державне керівництво. Якщо на президентських виборах в 2004 році тодішній спікер парламенту Н. Бурджанадзе підтримувала і була союзником М. Саакашвілі, а партія «Єдиний національний рух» була домінуючою, то уже в 2007 році утворила опозиційну партію, відому як «Демократичний рух - Єдина Грузія». Декілька інших колишніх союзників теж перейшли в опозицію протягом року [11, 43].

Однак вагомим вдалим досягненням правління Саакашвілі є здійснення «антикорупційного прориву». Головною передумовою стало радикальне скорочення державного апарату: з 18 міністерств залишилося 13 (відбулося скорочення персоналу на 35%), із 52 державних служб лишилося 34 (50 % скорочення персоналу). Прикладом реформи інституції влади стала ліквідація влітку 2004 року дорожньої поліції. Всі працівники (14 тис.) були скорочені. У 2009 році за даними Міжнародної неурядової організації Transparency International індекс сприйняття корупції становив 4,1, тобто Грузія посіла 66 місце із 180 країн, тоді як в 2003 році Грузія мала показник 1,8, посідаючи 124 місце [14, 169].

Судова влада в Грузії була не в змозі встановити себе як незалежну установу, і продовжувала страждати від великої корупції і тиску від виконавчого органу. Загальним явищем була оплата хабарів для суддів, а судові реформи були повільні в просуванні вперед. Поліція поліпшила своє функціонування відколи уряд звільнив половину її персоналу в 2004 році в результаті антикорупційної діяльності. Уповноважений з прав людини Созар Субарі повторно звинуватив поліцію у зловживаннях, зокрема зробила особливий наголос на жорстоке поводження із затриманими, і тюремні умови в Грузії залишалися жорстокими [18, 209].

Партійно-політична ситуація визначалася у Грузії строкатою багатопартійною системою, рівень довіри до якої досить низький. В березні 2007 року проводилося опитування серед населення Грузії з метою визначення партій, які мають найбільший рівень довіри з боку громадян. Результати дослідження виявилися наступні дані: найбільший рівень популярності (15,8%) отримала партія «Єдиний національний рух» - правляча політична партія, лідер якої є М. Саакашвілі. Решта, наприклад, «Нові праві» ((5,4%), Лейбористська партія (2,9%), Республіканська (2%), Консервативна партія (0,7%), «Національний Форум» (0,4%), «Шляхи Грузії» (0,2%). Це говорить про те, що жодна з партій не може вести масштабну, ефективну та результативну опозиційну діяльність.

Виборчі процеси у Грузії проходили у не зовсім демократичний спосіб. Виборча комісія призначалася Президентом, тому навіть на президентських та повторних парламентських виборах у січні 2004 року, міжнародні спостерігачі від ОБСЄ зафіксували значні та різноманітні порушення. Президентські і парламентські вибори у січні і травні 2008 року пройшли із зловживання нормативних, інституційних, адміністративних, фінансових та медіа-ресурсів [21, 142]. На дострокових президентських виборах перемогу одержав М. Саакашвілі, отримавши 53% голосів. Спостерігачі від ОБСЄ охарактеризували їх як такі, що пройшли з масовими порушеннями та фальсифікаціями: зміни у виборчому законодавстві відбувалися напередодні виборів, зловживання державними ресурсами, залякування громадських працівників і опозиційних активістів, неточність виборчих списків. Опозиційні кандидати зазначали, що фальсифікація штовхнула Саакашвілі на подолання 50-відсоткового порогу з метою запобігання другого туру. Тому назвати Грузію виборчою демократією важко.

3.2 Особливості сучасного політичного режиму Республіки Грузія

Свобода слова та свобода мирних зібрань у Грузії також не відповідала демократичним тенденціям. Події 7 листопада 2007 року стали ще одним показовим фактом жорсткої політики влади. Саме тоді були розігнані учасники мирних акцій протесту опозиції із застосуванням силових механізмів (сльозоточивий газ, гумові кулі). В результаті постраждало 500 осіб, в тому числі представники громадського порядку. В Грузії було введено надзвичайний стан [25]. Уповноважені з прав людини зафіксували десятки випадків порушення політичних прав активістів, включаючи образи, безпідставні арешти, жорстоке поводження. 17 липня 2009 року Парламент прийняв поправки до Закону про збори і демонстрації, відповідно до яких збори або демонстрації можна проводити на відстані більше 20 метрів від офіційних будівель. Це нове положення створювало можливості для довільної інтерпретації, що могло служити перешкодою для свободи зборів. У кінці 2009 року за цим законом заарештували і оштрафували трьох правозахисників [26]. Ще одна поправка, яка загрожувала реалізації громадянських свобод, була введена до Кодексу про адміністративні правопорушення 17 липня 2009 року. Відповідно до цієї поправки термін утримання під вартою за порушення громадського порядку був продовжений з 30 до 90 днів. Це викликало занепокоєння щодо можливості довільної інтерпретації поняття «громадський порядок», завдяки якій можна буде легко звинуватити правозахисників за дії в захист прав людини.

Досить складна ситуація спостерігалася у сфері ЗМІ, особливо після збройного грузинсько-російського конфлікту у серпні 2008 року. Досить часто ЗМІ використовували маніпуляційні технології, зокрема щодо таких чуттєвих для суспільства питань як конфлікт 2008 року та етнічні меншини. Прикладом також є події 12 грудня 2009 року, коли Асоціацію молодих юристів Грузії звинуватили в перешкоді звільненню грузинських заручників через передачі на телеканалі Rustavi 2. А 10 грудня 2009 року по першому державному каналу транслювали украй критичний відгук про організацію «Пріоритет прав людини». Організацію звинуватили в тому, що, подаючи скарги в Європейський Суд з Прав Людини, вона шкодить державі і використовує «трагедію війни у своїх інтересах». Маніпуляція населенням посилювалася, враховуючи той факт, що грузинські ЗМІ перебували під контролем або влади, або провладних бізнесових груп, а доступ до Інтернету мало лише 8% населення. Аби зберегти свої робочі місця, діяльність журналістів проходила під жорсткою цензурою. Такі факти суперечать Конституції Грузії, зокрема розділу другому статті 19, яка гарантує кожній людині свободу слова, думки, віросповідання [28].

Отже, демократичні процедури та інститути в Грузії перетворилися на інструмент, який правляча еліта використовує для утримання влади та реалізації власних інтересів. Це означає, що ці інститути не діють, а створюють лише демократичний фасад, який еліта використовує для власної легітимації як в середині країни, так і за її межами. Політичний режим Грузії протягом 2004-2009 рр. можна охарактеризувати як напівавторитарний. Оскільки багато з показників не відповідали демократичним стандартам і, порівняно з Україною, були на порядок гірші, зокрема розвиток громадянського суспільства, виборчий процес, незалежність ЗМІ.

Центральна виборча комісія Грузії офіційно оголосила у п'ятницю остаточні результати парламентських виборів 2012 року. Підсумковий протокол підписали всі члени ЦВК. Підбито остаточні результати по всіх 73-х виборчих дільницях у масштабі Грузії.

Згідно з протоколом, виборчий блок «Бідзіна Іванішвілі - Грузинська мрія» набрав 54,97% голосів, за нього проголосували 1 млн. 181 тис 863 виборці. На другому місці - «Єдиний Національний рух - Більше користі народові», яке набрало 40,34%, за нього проголосували 867 тис. 432 виборці, передає «Грузія онлайн».

Решта партій не змогли подолати 5% бар'єр. У виборах брали участь два виборчі блоки і 14 партій. Активність виборців на виборах склала 59%, у виборах взяли участь 2 млн. 150 тис. 197 осіб. Всього у виборчих списках значилося 3 млн 613 тис 851 людина.

За остаточними даними Центрвиборчкому, «Грузинська мрія» отримує у парламенті Грузії 85 місць із 150, «Національний рух» - отримує 65 мандатів.

Перше засідання нового парламенту відбуделося 21 жовтня, в Кутаїсі. Перше засідання, відповідно до законодавства, відкрив президент Грузії Михайло Саакашвілі, на засіданні був присутній глава грузинської православної церкви Ілія Другий. На першому засіданні парламенту буде обраний спікер, сформовані фракції, більшість і меншість.

Поразка на парламентських виборах в Грузії провладного «Єдиного національного руху» беззаперечно свідчить про поступ Грузії на шляху до демократії.

Нинішнім результатом повністю заперечено скептиків, які заявляли, що на виборах Грузії буде задіяно масові підтасування чи застосовано насильство.

Причин поразки Саакашвілі три. По-перше, проблемою Саакашвілі стало певне блокування його однопартійцями соціальних ліфтів, як у політиці, так і в економіці. Можна сказати, що Саакашвілі вивів країну зі стабільності в злиднях до стабільності в бідності. Для багатьох амбітних грузинів дана ситуація все одно є нестерпною. По-друге, опозиційні настрої були підтримані й організовані серйозним фінансуванням через лідера опозиції мільярдера Іванішвілі. Йому вдалося згуртувати навколо себе протестний електорат, який раніше не знаходив точки кристалізації. Нарешті, вкрай серйозний удар по позиціях правлячої партії завдав скандал, пов`язаний з насильством у грузинських тюрмах. Не виключено, що цей явно передвиборчий скандал мав вирішальний вплив на остаточний результат виборів.

При всіх засторогах до політики грузинського президента, він організував в країні таку політичну систему, за якої стала можливою поразка провладної партії. Адже в країнах, що постали на уламках СРСР, випадки демократичної передачі влади є швидше дуже нечисленними винятками. У Росії, Білорусі та країнах Середньої Азії це неможливо в принципі.

По суті, Саакашвілі встиг поліпшити все, що можна було поліпшити в Грузії з її ресурсами, застосовуючи переважно лише енергію і кмітливість. Новий уряд навряд чи ламатиме здобутки, які визнають не лише більшість грузинів, але й світ з його численними позитивними для Грузії рейтингами.

Варто наголосити, що хоча президент Михайло Саакашвілі зберігатиме свою посаду до 2013 року, вага цих виборів була колосальною. Президентський термін Саакашвілі закінчується за лічені місяці. А з 2013 року в Грузії запроваджується конституційна реформа, за якою саме парламент стане ключовим центром державної влади.

На розпуск парламенту Саакашвілі навряд чи встигне і схоче піти, оскільки це тільки ускладнило б становище його партії. Водночас, партія Саакашвілі залишиться вагомим чинником, оскільки переможна коаліція «Грузинська мрія» розділиться в парламенті Грузії на три фракції. Антигрузинські сили навряд чи матимуть у ньому більшість. А далі - політичний процес. І це буде значно кращим для Грузії, ніж підтасовки на виборах, втрата внутрішньої і зовнішньої легітимності та сумніви в демократичності виборів.

Висновки

Грузія за останні 15-20 років перетворень змінила кілька політичних режимів, змінила конституційний устрій, пройшла через громадянські війни і втрату контролю над частиною територій. Проте політична система Грузії має характеристики, які в перебігу цього часу виявляли стійкість і здатність до самовідновлення. Влада в Грузії концентрована, централізована і персоніфікована. Президент країни несе повну і практично одноосібну відповідальність за всі прийняті політичні рішення і за функціонування державного апарату в цілому.

Територіальний поділ повноважень практично відсутній, місцеве самоврядування нерозвинене, регіони слабкі і залежні від центральної влади. Президент повністю контролює діяльність уряду. Розподіл владних повноважень між президентом, урядом і парламентом слабо виражений і, в разі втрати президентом контролю над парламентом або урядом, настає системна криза. Судова влада не має незалежності і не може служити додержанням центральної влади, забезпечуючи верховенство закону. Участь у політиці приносить значні економічні дивіденти; економічна діяльність значною мірою залежна від зв'язків з владою і забезпечується в значній мірі корупційними механізмами.

Влада подібної конфігурації здійснюється в значній мірі через механізми правлячої партії, заснованої на принципах демократичного централізму і спирається на адміністративний ресурс. Функціонально правляча партія є управлінською та має тенденцію до зникнення у разі втрати влади. Партії та президенти з влади не переходять в опозицію, а сходять з політичної арени втрачаючи легітимність, сама ж зміна влади відбувається радикально-революційним шляхом. Незважаючи на повноту концентрації влади в одному владному центрі, суспільство, тим не менше, зберігає здатність до автономного формуванню опозиційних настроїв і рухів, провідних до протестних виступів і періодичній зміні непопулярного режиму.

Існують різноманітні опозиційні партії і політичні актори, що грають роль революційних (системних, радикальних) опонентів влади. В умовах поляризованого політичного плюралізму опозиційні партії практично не беруть участі в прийнятті політичних рішень, а спрямовують свою діяльність на повалення існуючої влади. Паралельно з маргіналізацією скомпроментованих політичних акторів (колишні комуністи, звіадісти, партія Шеварднадзе) відбувається постійна поява нових політиків і партій, довговічність яких безпосередньо пов'язана з їх перебуванням в опозиції.

Крім опозиційних партій подібну роль відіграють ЗМІ та громадські організації. Джерела фінансування цих організацій незалежні від влади (бізнес, міжнародне співтовариство). Суспільство, зберігаючи потенціал до повалення непопулярного влади, практично не залучене в формування політики, стратегії, захист прав та інтересів, участь у правлінні. Політичні суспільні інститути (партії, НУО) мають мало членів та активістів. Відповідальність за вирішення суспільних проблем практично цілком покладено на центральну владу. Політичний дискурс вертикальний, горизонтальна складова цього дискурсу практично не виражена. Курс розвитку країни пов'язаний з її зовнішньою орієнтацією і лежить практично в сфері консесусу суспільства. Це курс на прозахідний розвиток, демократію та інтеграцію з Заходом (Європа, НАТО). Відносини з Росією в даному зв'язку розглядаються як тактичні, а не стратегічні. З огляду на те, що політичні реформи плануються і здійснюються виходячи з цієї зовнішньої орієнтації, вони слабо відображають стан суспільства, що не дає розвинутися конкуренції між різними стратегіями політичного розвитку. Боротьба за владу є «річчю в собі», не відображаючи відмінності у підходах і програмних пріоритетах, залишаючи базисні проблеми суспільства невирішеними.

Список використаних джерел

1. Брегеда А.Ю. Основи політології. Навчальний посібник / К.: КНЕУ, 2007. - 312 c.

2. Буракова Л. Почему у Грузии получилось? / Лариса Буракова. - Москва: «Юнайтед Пресс», 2011. - 271 с.

3. Введение в политологию. Пугачев В.П., Соловьев А.И. 4-е изд., перераб. и доп. - М.: Аспект Пресс, 2004. - 479 с.

4. Гелей С.Д. Політологія / Гелей С. Д., Рутар С. М. - Львів: Світ, 2006. - 384 с.

5. Герасимчук Т.Ф. Концептульні основи теорії політики / Т.Ф. Герасимчук, А.М. Киридон, С.С. Троян. - 2008. - 306 с.

6. Горлач М.І. Політологія: наука про політику: підручник [для студ. вищ. навч. закл.] / М.І. Горлач, В.Г. Кремень, М.І. Грибан, В.Г. Кремень - К.: Центр учбової літератури, 2009. - 840 с.

7. Дегтярёв А.А. Основы политической теории: Учеб. пособие / Ин-т "Открытое о-во". - М.: Высш. шк., 2008. - 239 с.

9. Загальна теорія держави і права / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Харків: право, 2002. - 432 с.

10. Кривицька О. Конфліктність пострадянської етнічної ідентифікації / Олена Кривицька // Політичний менеджмент. - 2007. - № 3. - С. 43-55.

11. Масляк П.О. Країнознавство: Підручник / П.О. Масляк. - К.: Знання, 2007. - 292 с.

12. Политология: учеб. / А.Ю. Мельвиль. - М: МГИМО, Проспект, 2008. - 618 с.

13. Політологія: Навчальний посібник / Юрій М.Ф. - К.: Дакор, КНТ, 2006. - 416 c.

14. Політологія: Навчально - методичний комплекс: За ред. / Ф.М. Кирилюка. - К., 2005. - 360 с.

15. Політологія: Навчальний посібник / Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько та ін.; За ред. Ф.М. Кирилюка. - К.: Здоров'я, 2004. - 776 c.

16. Політологія: Підручник І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. - 2-ге вид., випр. і допов. - К.: Вища шк., 2009. - 415 с.

17. Політологія: Підручник / За ред. М.М. Вегеша. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2008. - 384 с.

18. Романюк О. Посткомуністичні революції / Олександр Романюк // Політичний менеджмент. - 2005. - № 4 (13). - С. 16-28.

19. Рудич Ф. Політичне лідерство в країнах СНД і Балтії: загальне, особливе / Фелікс Рудч // Політичний менеджмент. - 2006. - №2(17). - С. 3-18.

20. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 688 с.

21. Цюрупа М.В., Ясинська B.C. Основи сучасної політології: Підручник для студентів ВУЗів. - К.: Кондор, 2009. - 354 с.

22. Чедия Б. Особенности политического медиаландшафта Грузии после «Революции Роз» / Бека Чедия // Центральная Азия и Кавказ. - 2007. - №5 (53). - С. 181-188.

23. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки). Навчальний посібник / К.: Либідь, 2005. - 576 c.

24. Ярош Б.О. Загальна теорія політики: Навч. посіб. для студ. спец. "Політологія" вищ. навч. Закладів / Ярош Б.О., Ярош О. Б. - Луцьк: РВВ "Вежа" Волин. держ. ун-ту Ім. Лесі Українки, 2009. - 240 с.

25. Анджапаридзе З. Новая политическая культура в Грузии - философия «смывания». - [Режим доступу]:

http://www.eurasianhome.org/xml/t/expert.xml?lang=en&nic=expert&pid=1096 (08.10.2012).

26. Дворников Д. Судебная система Грузии: на перепутье реформы. - [Режим доступу]: http://rapsinews.ru/international_publication/20120525/263265278.html (02.10.2012).

27. Грузія. - [Режим доступу]: http://www.geograf.com.ua/countries/asia/175-georgia (29.09.2012).

28. Грузия. Правовые системы стран мира: Энциклопедический справочник. - [Режим доступу]: http://kommentarii.org/strani_mira_eciklopediy/gruziy.html (01.10.2012).

29. Грузія. Загальні відомості. - [Режим доступу]: http://travel-ua.net/georgia/183-zagalni-vidomosti.html (20.09.2012).

30. Економічна і соціальна географія світу. - [Режим доступу]: http://subject.com.ua/geographic/maslyak/314.html (29.09.2012).

31. Конституція Грузії. - [Режим доступу]: http://worldconstitutions.ru/archives/130 (30.09.2012).

32. Мости дружби. Україна - Грузія 2007 - Грузія: загальні відомості. Державна символіка. - [Режим доступу]:

http://www.who-is-who.ua/main/bookmaket/mostigruziya2007/7/30.html (29.09.2012).

33. Типи політичних режимів. - [Режим доступу]: http://politics.ellib.org.ua/pages-95.html (08.09.2012).

Додаток 1

Модель політичної системи за Девідом Істоном

Зворотній зв'язок

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вхід Вихід

Размещено на Allbest.ru