Політична система США: ґенеза, правові засади, структура та сучасне функціонування

Дослідження історії формування політичної системи Сполучених Штатів Америки в різні періоди її функціонування. Визначення її правових засад та їх вплив на сучасне функціонування. Виконавча, законодавча та судова влада США. Роль політичних партій.

Рубрика Политология
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 14.04.2015
Размер файла 53,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА

Інститут суспільства

Кафедра всесвітньої історії

Напрям підготовки - 6.030205 Країнознавство

Освітньо-кваліфікаційний рівень - бакалавр

КУРСОВА РОБОТА

«Політична система США: ґенеза, правові засади, структура та сучасне функціонування»

Терещук Юлія Миколаївна,

студентка групи КРб-1-13-4.0д

Київ - 2015

Зміст

Вступ

1. Історія формування

1.1 Початкові етапи розвитку

1.2 З 1930-х років до наших днів

2. Правові засади

3. Структура

3.1 Виконавча влада

3.2 Законодавча влада

3.3 Судова влада

4. Сучасне функціонування

4.1 Сучасний конституціоналізм

4.2 Політичні партії

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Темою дослідження є політична система Сполучених Штатів Америки.

Актуальність теми дослідження. Дослідження політичної системи окремих країн є важливою складовою прикладної політології. Дослідивши політичну систему розвиненої країни, ми з'ясуємо її найбільш позитивні аспекти і зможемо застосувати їх на практиці. Українська держава потребує вивчення досвіду багатонаціональних та полікультурних країн світу, адже має низку характерних особливостей етнополітичного та регіонального характеру, що зумовлюють специфіку її політичного розвитку. Наявність автономного утворення на теренах унітарної держави та поліетнічних регіонів, а також трансформація партійної системи в сучасній Україні вимагають особливого вивчення досвіду інших країн. Але насамперед, американська політична система справляє значний вплив на формування політичних систем значної кількості країн, зокрема тих, які знаходяться під її безпосереднім впливом.

Особливо актуальними є дослідження партійних систем країн, які мають значну політичну вагу у світі. До таких держав, без сумніву, відноситься США.

США - держава в Північній Америці. За площею - четверта у світі, після Російської Федерації, Китаю і Канади (територія країни - 9363,2 тис. кв. км). Сьогодні США найрозвинутіша економічна держава, в якій повністю склалося постіндустріальне суспільство. США вважаються провідною країною світу, їм належить роль єдиної "наддержави". Система права в США часто розглядається як зразкова, їй приписується наявність основних рис правової держави. 4 липня кожного року американці святкують свою незалежність. Коли вперше в історії святкування незалежності закінчилося, то ті, хто її здійснив, постали перед питанням її збереження. Вони пройшли через революційну війну і об'єднання тринадцяти незалежних держав в одну. Через одинадцять років багато з тих, хто працювали на незалежність, зібралися у Філадельфії, щоб під ім'ям Конституційного Конвенту обговорити укріплення національної системи правління. Делегати Конвенту вирішили усунути існуючі статті Конфедерації, першої конституції нації, і запропонувати зовсім нову федеральну Конституцію. Але які насправді були причини і умови зміни функціонування політичної системи США? Це я і розгляну в свої роботі.

Об'єкт мого дослідження - політична система Сполучених Штатів Америки.

Предмет - ґенеза і механізм функціонування політичної системи США. Мета: визначити причин зміни функціонування політичної системи США від початку її формування до сьогодення.

Завданнями курсової роботи є:

а) дослідження історії формування політичної системи США в різні періоди її функціонування;

б) визначення її правових засад та їх вплив на сучасне функціонування;

в) визначення її структури та процесів, які в ній відбуваються;

г) аналіз сучасного функціонування політичної системи США та вплив політичних партій на нього.

Основні методи, використані в роботі:

1. Порівняльно-історичний, щоб порівняти функціонування політичної системи США в минулому і в сучасному часі, тим самим довівши мою гіпотезу.

2. Абстрагування - щоб створити найбільш сприятливу модель політичної системи.

3. Аналіз та синтез - задля глибшого проникнення в сутність проблеми.

4. Дедукція та індукція - задля створення логічно-сформованих та вірних висновків; культурологічний - дослідження впливу культурного фактору на політичну систему США.

Практична значимість дослідження - результати роботи пропонуються до використання уряду, задля застосування американського досвіду управління на практиці.

Ступінь дослідження теми - дослідження проводилося з урахуванням американської літератури та американської публіцистики, що, в свою чергу, дало можливість проаналізувати політичну систему США з середини країни.

Для американських вчених більш актуальним є дослідження якогось невеликого аспекту партійно-політичної системи країни та діяльності її політичних партій. Вони схильні розглядати партійну систему США залежно від різноманітних регіональних чи соціальних чинників, які впливають на електоральний вибір американцями тієї чи іншої політичної сили. Дослідженнями з даної теми займалися такі вчені, як Давид Кушман Койл, Иванян Е.А., Сигрин В.В., Джефрі Стонкеш, Джон Валдез, Майкл нельсон та інші, які будуть розглянуті у роботі детальніше.

Розділ 1. Історичний розвиток

1.1 Етапи розвитку

Колоніальний період американської політичної влади з самого початку характеризувався розвитком представницького правління, яке втілювалося в діяльності виборних асамблей. [8]Формально влада в королівських і власних колоніях втілювала модель змішаного правління , яке поєднувало теоретично три початки - монархічне, аристократичне і демократичне. Але співвідношення і реальне значення цих трьох компонентів мали серйозні відмінності від Англії ( там вони втілилися у монархії, палаті лордів та палаті общин).

Ключовою фігурою в управлінні колоніями був губернатор. Губернатори королівських і власних колоній володіли всією повнотою виконавчої влади, а також зберігали обширні законодавчі повноваження, перш за все володіли правом абсолютного законодавчого вето стосовно рішень колоніальних асамблей, як і правом їх скликання та розпуску.[8]

В якості другого компоненту американського змішаного правління виступали колоніальні ради. Вони призначалися губернаторами і затверджувались в Англії ( винятком був Масачусетс, де рада обиралася нижчою палатою і затверджувалася губернатором, та Пенсильванія, де ради не було взагалі[8] ). Ради поєднували в собі як виконавчі, так і законодавчі повноваження. В цілому ж в порівнянні з англійською палатою лордів ради постають швидше частиною «монархічної», ніж самостійної «аристократичної» гілки.

Сукупність наявних історичних фактів дозволяє, на мій погляд, дати висновок, що не лише в «монархічній» гілці колоніальної влади, але і в «демократичній» гілці влада зосередилася в руках вузького кола колоніальної еліти.

Як видно, демократичні риси американської політичної системи в колоніальний період залишалися слаборозвиненими. Політичний плюралізм в основній масі колоній існував і розвивався майже виключно в рамках верхнього класу, в результаті суперництва різних його угруповань і фракцій за владу.

Питання щодо політичної системи виявилося центральним в епоху Війни за незалежність та освіти США. З початком революції вперше в американській історії нижчі та середні шари білого населення зайняли ( для еліти це було повною несподіванкою ) самостійну політичну позицію та стали успішно впливати на політичну владу.[8] У всіх штатах були схвалені республіканські конституції. Скрізь був знижений майновий ценз для виборців, в ряді випадків досить істотно. Важливим демократичним нововведенням було розширення в багатьох штатах норм представництва західних територій, в результаті чого вплив незаможних шарів на політичну владу ще більше посилився. [4]

Ці швидкі демократичні нововведення призвели до серйозної зміни соціального складу політичної влади, в першу чергу і за перевагою нижчих палат законодавчих зібрань. За підрахунками Дж. Т. Мейна, частка представників верхнього класу в нижчих палатах знизилася з 60 до 35%, а представництво фермерів та ремісників збільшилося з 20 до 40%.[4] Демократи намагалися також підвищити нижні палати над верхніми.

Прихильникам демократичних нововведень вдалося переглянути традиційну форму розподілу органів, яка підвищувала виконавчу владу над законодавчою, і досягнути за допомогою конституцій революційного періоду підвищення вже законодавчої влади над виконавчою. Революційний період став унікальним прикладом того, як нижчі соціальні групи зуміли досягти певної переваги над верхніми в боротьбі за політичну владу.

Політичне підвищення малозабезпечених шарів було головним болем для американської еліти протягом всієї Війни за незалежність. Але лише після її завершення вона отримала реальну можливість серйозної зміни балансу сил та політичної влади на свою користь. Намагання еліти втілилися у федеральній Конституції 1787 р.

Мотивація та ідеологія авторів конституції були достатньо складні та основувались на трьох головних підвалинах: безперечна зацікавленість у перерозподілі політичної влади на користь американської еліти; дотримання доктрин Просвіти, твердий намір створити механізми, які запобігали можливості утвердження в США політичного деспотизму чи навіть авторитарного правління; політичний реалізм, який виявився в бажанні та можливості співвідносити свої власні світогляд та позиції з політичними установками та думками.[9]

Найважливішим нововведенням до американської політичної системи пост революційного періоду стало оформлення в 1790-1810-ті роки двопартійної системи, учасниками якої стали Республікансько-демократична партія на чолі з Джефферсоном та партія федералістів.[8] Її виникнення призвело до створення моделі політичного плюралізму, яка була характерною для всіх наступних етапів американської системи.

Поряд з новими шарами фермерства політичну активність почав виявляти і робочий клас, який звернувся у другій чверті ХІХ ст. до створення власних партій. А федералісти зійшли з історичної арени в результаті політичних помилок за період англо-американської війни 1812-1815 рр.[8]

Переродження республіканців з ліберально-демократичної партії, яке спиралося на коаліцію різноманітних соціальних шарів, в партію капіталістичної еліти , яка обслуговувала інтереси верхнього класу, було, в свою чергу, зумовлене фундаментальними соціально-економічними здвигами 1860-1870 рр.[16]

В прогресивну еру були схвалені різноманітні соціально-економічні та політичні реформи. Серед них виділялася XVI поправка до Конституції США, яка ввела федеральний податок та закон Клейтона, який з одного боку посилював антимонополістичні заходи по відношенні до об'єднань бізнесу, а з іншого боку, виводив із сфери дії антимонополістичного законодавства об'єднання робочих.[9]

Отже, розглянувши цей етап становлення політичної системи Сша можна сказати, що 20-ті роки стали епохою тріумфу індивідуалістичного капіталізму, а економічні успіхи сприяли вкоріненню серед американців консервативних настроїв, які, в сіою чергу, сприяли відродженню моделі політичної влади, яка була характерною для останньої чверті ХІХ ст.

1.2 З 1930-х років до наших днів

В епоху після рузвельтського «нового курсу» зміцнилися інституціональні, нормативні, та процесуальні основи демократії. В 60-ті роки ХХ ст. затвердилось найдемократичніше виборче право. Чорним американцям були тоді повною мірою повернені права, які були відняті в них в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Надалі в деяких південних штатах були прийняті міри, в першу чергу зміна виборчих округів, яка забезпечила можливість розширення представництва чорношкірих громадян в органах влади. Прикладом такої міри стала зміна в 1992 р. виборчих округів в штаті Південна Кароліна, в результаті чого чорношкірим виборцям була забезпечена більшість в двох нових округах, від яких були негайно обрані два чорношкірі депутати в палату представників Конгресу США.[17]

Важливими демократичними заходами стали ХХІV поправка до Конституції США, яка заборонила утискати надання виборчого права з уплатою якого-небудь податку, та ХХVІ поправка, яка знизила віковий ценз до 18 років.[18]

На сучасному етапі різко зросла роль такого специфічного американського демократичного механізму, як праймериз ( висування кандидатів на виборчі державні посади самими виборцями).

Значних змін відчула судова гілка влади. Повновладне владарювання судового консерватизму, характерне для наступаючої епохи, не спостерігалося ні на одному із сучасних етапів.

Вищеперераховане дає основу для висновку, що в новітній час позиція демократичних норм, процедур, інститутів значно зміцнилася. Але при всій важливості нормативно-процесуальних аспектів зміст демократії ними не вичерпується. Нагадаю її відому, яка співпадає з класичною, формулу, яку виголосив Авраам Лінкольн: «правління народу, безпосередньо народом та для народу».[18] Як же йде справа щодо реального впливу на владу і участю в ній народу, під яким класична демократична формула розуміє більшість суспільства? В новітній час головною формою реалізації народного суверенітету стали вибори. В американській політичній науці вкорінилася думка, що значні шість показників втягненості громадян в цю політичну форму. Це висування своєї кандидатури на виборчу посаду, прояв активності в прередвиборчій боротьбі, внесення грошових засобів на підтримку того чи іншого кандидата, приналежність до партії чи іншої організації, яка підтримує того чи іншого кандидата, агітація чи інші методи переконання друзів та оточення при обговоренні кандидатів та сама участь у виборах.

Проаналізувавши історію становлення політичної системи США можна з впевненістю сказати, що вона пройшла важкий шлях становлення. На її шляху траплялися різноманітні перепони, пов'язані з расизмом та розбратом населення. Проте влада справилася з цими проблемами і їй вдалося об'єднати народ задля досягнення стійкості та високої функціональності політичної системи.

Розділ 2. Правові засади

Основним документом, на якому базується вся політична система США стала Конституція 1787 року. Це одна з найстаріших конституцій у світі. Вона належить до так званих жорстких конституцій. Документ складається із власне Конституції, перших десяти поправок (Білль про права) і другого циклу поправок. Конституція США, як і сама держава, створювалася в часи гострої боротьби. Першим конституційним документом, який діяв під час Війни за незалежність, були Статті Конфедерації. У травні 1787 р. за рішенням Континентального конгресу було скликано Конституційний конвент, який розпочав свою роботу у Філадельфії. У своїй діяльності цей орган привласнив засновницькі повноваження. У результаті Конституцію країни було прийнято і підписано 39 делегатами з 50.[4]

Нова Конституція мала три джерела: по-перше, ідеї французького просвітництва ХVІІІ ст., передусім Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'е; по-друге, британські традиції парламентаризму, верховенства закону, свободи особистості, що набули свого "оформлення" в теоріях Т. Гоббса і Дж. Локка; по-третє, власний історичний досвід молодих американських колоній і штатів, відображений в ідеях Т. Джефферсона, Дж. Медісона, А. Гамільтона та інших "батьків-засновників".[5]

Маючи таку солідну теоретичну базу, Конституція не стала "сухим" документом, зрозумілим лише політикам. Навпаки, вона свідомо написана простою і доступною мовою, адже Конституція існує перш за все для народу, а вже потім - для уряду.

Конституція США має логічну і точну побудову, вирізняється лаконізмом, не має зайвої деталізації. Вона складається з 7 статей, які, у свою чергу, мають частини (розділи).[29]

Перші три статті встановлюють форми влади: законодавчу (Конгрес, що складається із Сенату і Палати представників), виконавчу (президент) і судову (Верховний суд).

Стаття 4 визначає відносини між штатами, а також між штатами і федеральним урядом.

Стаття 6 за змістом є близькою до четвертої, оскільки характеризує природу і роль Конституції як "вищого закону країни".

Стаття 5 передбачає порядок доповнення і внесення змін до Конституції, а стаття 7 - порядок набрання Конституцією чинності після її ратифікації 9 штатами, тобто - від 12 штатів (за винятком Род-Айленду, що відмовився брати участь у Конвенті). У 1791 р. Конституцію доповнив "Білль про права" (поправки 1-10), який гарантує демократичні права та свободи людини.[6]

Аналіз змісту Конституції дає можливість виокремити принципи, що визначають політичний устрій і систему державної влади США:

- верховенство влади народу і закону;

- гарантії прав і свобод людини;

- поділ влади, система заборон і противаг;

- федералізм;

- механізм змін і доповнень Конституції шляхом внесення поправок.

Сполучені Штати спочатку сформувались як конфедерація 13 колишніх англійських колоній зі слабким центральним урядом. "Вічний союз" у конфедеративному варіанті та без президентського поста, проіснувавши лише декілька років, показав свою повну нежиттєздатність. Зокрема, конфедерація призвела до фактичного розвалу фінансової системи і, як наслідок, до невдоволення й озброєних виступів соціальних низів. Конституція 1787 р. закріпила федеральний устрій союзної держави з набагато сильнішим урядом, системою поділу влади по горизонталі (законодавча, виконавча і судова) і вертикалі (федерація - штати), а також з постом президента, який наділявся всією повнотою виконавчої влади.[23]

Це порівняно короткий документ. Він включає перелік 29 прав. Поправка 1 містить перелік основних свобод: віросповідання, слова, друку, зборів, звернень із петиціями до уряду. У розділі 9 статті 1 міститься положення, яке не допускає якого-небудь припинення дії Habeas corpus - правила, запозиченого з англійської практики, згідно з яким людина може бути арештована лише із санкції суду.[20]

В інших поправках містяться основні правила недоторканності, захисту від злочинності та притягнення до відповідальності, а також здійснення судового процесу. Цікаво, що ці гарантії прав і свобод спрямовано перш за все на захист від свавілля влади, а вже потім - від інших посягань. Історія показала, що це вельми мудро. Як приклад можна згадати заходи, які одержали назву "маккартизм" і проводилися в США в епоху "холодної війни".[23]

Початковий принцип американської конституційної побудови полягає в тому, що саме народ - єдине джерело державності і влади, і саме народ є фундатором Конституції. Верховенство влади народу - фундаментальний принцип демократії, що означає, що держава повинна служити народу, а не народ державі. Влада народу виявляється у формі як безпосередньої демократії (зборів виборців, самоврядування, політичної ініціативи, референдуму, анкетування й опитувань виборців), так і представницької демократії, шляхом передання владних повноважень державним органам і особам, що обираються. Американці прямим голосуванням обирають і вищих посадовців - президента, губернаторів, мерів, а також членів муніципалітетів, радників, директорів, суддів та ін. Так, на 1990 р. у США налічувалося понад 500 тис. виборних посадовців.[7]

Американська держава базується на республіканській формі правління. У Конституції США, а саме в статті 4 затверджується: "Сполучені Штати гарантують кожному штату в справжньому Союзі республіканську форму правління".[9] Республіканська форма правління в США реалізувалася у вигляді президентської республіки: президент республіки - глава держави й уряду; уряд не несе відповідальності перед Конгресом; президент не володіє правом розпускати палати Конгресу.

Згідно з Конституцією США, федералізм є подвійною формою державного устрою із функціональним і територіальним поділом влади. Федералізм є, так би мовити, компромісом між двома іншими формами політичного устрою: унітарною і конфедеративною. В унітарній державі всю повноту влади зосереджено в руках центрального уряду. В альтернативній формі (конфедерації) загальний центральний орган - Рада конфедерації - обговорює лише питання загальної політики і виконує швидше рекомендаційну роль стосовно до своїх суверенних членів, а всю повноту влади сконцентровано в них. За федералізму між центральним і місцевими урядами існує встановлений Конституцією і законами поділ владних повноважень і функцій.[19]

Укладачі Конституції США чітко розподілили повноваження, якими був наділений федеральний уряд, а всі "інші" (без деталізації і переліку) віддали у відання влади штатів. Таким чином, центральному уряду належить виключне право здійснення зовнішньої та оборонної політики, надання громадянства США іммігрантам, емісії грошей і контролю грошового обігу, забезпечення внутрішньої безпеки, визначення національних пріоритетів та ін.

До компетенції штатів належать такі сфери, як цивільне і кримінальне законодавство, організація народної освіти, охорона здоров'я, забезпечення громадського порядку, будівництво і підтримання доріг і комунікацій, контроль над використанням землі і природних ресурсів тощо.[20] Деякі функції, наприклад оподаткування або екологічна безпека, належать і центру, і штатам. Взагалі система розподілу державних доходів і витрат між центром і штатами є досить чіткою і послідовною: певні рівні влади мають певні джерела надходження до бюджету, тим самим уникаючи конфліктного розподілу.

Важливо, що навіть за наявності у штатах усіх атрибутів суверенітету (герб, прапор тощо) стаття 4 Конституції недвозначно встановлює повний та істинний суверенітет тільки на федеральному рівні, усі федеральні закони і договори союзу повинні виконуватися на всій території США в будь-якому штаті.[10] Спочатку це викликало жорсткі розбіжності і навіть призвело до Громадянської війни 1861-1865 pp., що була найбільш кровопролитною з тих, які коли-небудь проходили на території Америки, і посіяла найбільший за всю історію розбрат між громадянами країни.[9] Проте, з тих пір цей пункт неминуче виконувався штатами. Зазначене положення розглядається як наріжний камінь існування і функціонування американської федерації.

За основу побудови системи державної влади було взято принцип розподілу влади, який в американських умовах трансформувався в так звану систему заборон і противаг. У Конституції було проведено організаційний поділ між трьома гілками влади - Конгресом, президентом і Верховним судом, кожній з яких було надано можливість діяти самостійно в конституційних рамках. Встановлені відносини між названими органами мали (і мають) на меті запобігти посиленню одного з них за рахунок іншого і перешкодити одній із частин цієї системи діяти в напрямі, протилежному напрямам інших органів. Фактичні відносини між трьома основними органами влади - Конгресом, президентом і Верховним судом - постійно змінюються, але сам принцип поділу влади залишається непорушним.[16]

"Усі встановлені тут повноваження законодавчої влади належать Конгресу Сполучених Штатів, який складатиметься із Сенату і Палати представників".[11] Але Конституція говорить не про законодавчу владу взагалі, а лише про повноваження законодавчої влади, вказані в самій Конституції. Отже, Конгрес має обмежені законодавчі повноваження. Це зумовлено тим, що в США є ще 60 законодавчих зборів штатів, які законодавствують відповідно до своїх повноважень.

"Виконавча влада здійснюється президентом...", його повноваження є достатньо об'ємними. У його безпосередньому підпорядкуванні - весь державний апарат управління (міністри, глави численних відомств), він безпосередньо керує величезним виконавчим апаратом. Президент республіки і виконавчий державний апарат утворюють у США президентську владу. Президент формує уряд - адміністрацію, виконавчі правління.[15] Цей орган має лише консультативні повноваження, президент не зобов'язаний дотримуватися його порад, адміністрація не приймає жодних урядових актів.[13]

Отже, Сполучені Штати Америки -- це найстаріша федерація у світі, яка складається з 50 штатів. Це конституційна республіка й репрезентативна демократія, в якій правила більшості регулюються правами більшості і захищаються законом. Керівництво регулюється системою стримувань і противаг, яка визначена конституцією Сполучених Штатів. Остання служить найвищим офіційним документом країни. Автори конституції, розробленої в 1787 році, хотіли добитися, щоб жодна людина, жодна група людей не мала б занадто багато повноважень, тому вони вдалися до ступеневої системи влади. В американській федеральній системі громадяни країни, як правило, підкорюються трьом рівням влади: федеральній, штатній і місцевій. Обов'язки місцевої влади розподілені між округом та муніципальною владою. На національному рівні влада ділиться на три незалежні гілки --судову, законодавчу і виконавчу.

Розділ 3. Структура

3.1 Виконавча влада

Як уже згадувалося, виконавча влада в Сполучених Штатах належить президенту. Президент США є главою держави й уряду. Його повноваження у сфері державної діяльності достатньо великі. У його безпосередньому підпорядкуванні - весь державний апарат управління.

Президент США обирається непрямим шляхом строком на 4 роки. Одна і та сама особа може обиратися на посаду президента не більше двох разів. Кампанія виборів президента розпочинається задовго до того, як виборці прийдуть на виборчі дільниці, щоб проголосувати. Президентські вибори у Сполучених Штатах є двоступеневими.[4] Спочатку населення обирає членів колегії виборщиків, які у свою чергу обирають президента та віце-президента держави. У перших числах листопада виборці голосують у штатах. У кожному штаті обирається стільки виборщиків, скільки обрано представників і сенаторів від штату в Конгрес. Для цього встановлюються багатомандатні виборчі округи (один штат - один округ) і застосовується мажоритарна система відносної більшості. За цієї системи список виборщиків від однієї партії, який одержав відносно більше голосів, ніж інші списки, завойовує всі місця від цього штату в колегії вибірників.[4]

Коли стає відомою кількість виборщиків, обраних від кожної партії, фактично визначається, хто з кандидатів стане президентом. Це пов'язано з тим, що в американській практиці виборщик розглядається не як делегат виборців, який може вільно виявити свою волю, а як агент партії, зобов'язаний голосувати за кандидата тієї партії, від якої він обраний.[4]

У середині грудня виборщики збираються в столицях штатів і голосують бюлетенями за президента і віце-президента. Результати голосування у штатах направляють голові сенату. У присутності членів Конгресу результати підсумовуються й офіційно повідомляються. Обраним президентом визнається кандидат, що одержав абсолютну більшість голосів виборщиків.

Обраний у середині грудня президент вступає на посаду 20 січня наступного за виборами року.[32] Такий тривалий термін необхідний, щоб президент міг сформувати президентську адміністрацію або виконавче правління. Перед вступом на посаду президент складає таку присягу: "Я урочисто присягаюся, що сумлінно виконуватиму обов'язки Президента Сполучених Штатів і всіма своїми силами підтримуватиму, охоронятиму і захищатиму Конституцію Сполучених Штатів".[32]

Якщо жоден претендент не набере абсолютної більшості голосів, застосовується екстраординарна процедура призначення президента і віце-президента. Обрання президента з числа трьох кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів, здійснює Палата представників. В аналогічній ситуації віце-президента з числа двох кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів, обирає Сенат.[13]

Важливим елементом американської виборчої системи є двопартійність, що склалася історично. Постійне суперництво і протиборство партій веде до їх взаємоконтролю на всіх рівнях влади і, з іншого боку, не дає розпорошення і не викликає подиву виборців, який створює багатопартійна система. Партія меншості в США контролює урядову більшість, обидві фракції Конгресу - президента і виконавчу владу.[13]

Нерідко (наприклад, за президентів Р. Рейгана і Дж. Буша) більшість у Конгресі належала опозиційній до президента партії. В аналогічному становищі опинилася в 1995 р. адміністрація президента-демократа Клінтона.[9]

Конституція США надає президенту широкі повноваження виконавчої влади. Він "забезпечує точне дотримання законів і визначає повноваження всіх посадовців Сполучених Штатів".[5] Подібна загальна формула конституційної компетенції дає можливість президенту розширювати її шляхом делегування повноважень з боку Конгресу ("надзвичайні повноваження"), а також на основі так званих "повноважень, що маються на увазі", які відповідають духу Конституції, випливають із практики її застосування.

Прерогативи президента США як глави президентської республіки є більш значними, ніж президентів у парламентських республіках. Як вищий посадовець він представляє державу у відносинах з іншими державами ("за порадою і за згодою сенату"), призначає дипломатичних представників та відкликає їх.[9] Президент має право провадити переговори з іноземними державами і укладати міжнародні договори (деякі з них належать до угод виконавчої влади і не підлягають ратифікації сенатом). Він є головнокомандувачем збройних сил і національної гвардії; причому ця правомочність існує не номінально, а реально. Він наділений правом помилування і відстрочення виконання вироків, нагороджує медалями. Президент США як глава держави призначає міністрів ("за порадою і за згодою сенату"), які несуть відповідальність перед ним і можуть за його волевиявленням бути звільнені з поста в будь-який час. Він призначає членів Верховного суду і багатьох інших посадовців "за порадою і за згодою сенату". Нижчі посадовці призначаються президентом одноосібно, без "поради і згоди" сенату.[7]

Президент направляє Конгресу послання, в яких повідомляються відомості про становище в країні й обґрунтовується прийняття Конгресом необхідних законів. Конституційне положення: "Президент... рекомендує до його розгляду такі заходи, які він визнає необхідними і доцільними..." фактично закріплює за ним право законодавчої ініціативи. Президент США має право скликати Конгрес на надзвичайні сесії. Президент промульгує закони, прийняті Конгресом. При цьому йому надано право у разі незгоди із законом повертати його на повторний розгляд у Конгрес (відкладальне вето). У разі подолання вето президента палати Конгресу повинні повторно схвалити вказаний закон 2/3 голосів. В умовах США жодна з партійних фракцій не володіє 2/3 голосів, а тому відкладальне вето є вельми ефективним засобом "заборони" президентом законодавчої діяльності Конгресу.[11] Багаторічна практика свідчить, що Конгрес долає не більше 7-11 % вето президента. Президентське вето може бути застосоване до будь-якого закону, окрім поправок до Конституції. Президент зобов'язаний затвердити закон протягом 10 днів; якщо у вказаний термін він цього не зробить, закон вважається затвердженим.[11]

Іншою важливою функцією президента є законодавча. За Конституцією президент не наділений у чіткій формі правом законодавчої ініціативи, проте в післявоєнний період його законодавча роль значно посилилася. До обов'язків президента увійшли розробка і внесення проекту федерального бюджету на розгляд Конгресом. Розробку проекту бюджету здійснює адміністративно-бюджетне управління.

Звернення президента до Конгресу з бюджетним посланням транслюється на всю країну і виконує важливу роль у формуванні підтримки виборцями президентської програми і здійснення тиску на Конгрес знизу. Цю тактику успішно використовував Р. Рейган на початку 80-х років, коли швидко домігся затвердження Конгресом своєї новаторської на ті часи програми, що одержала назву "рейганоміка".[27] Ця програма, спрямована серед іншого на значне скорочення соціальних програм федерального уряду, тобто на звуження влади згадуваних "потрійних союзів" у внутрішньополітичній сфері, не могла не викликати сильної протидії з їх боку.

Президент одержує за свою роботу платню (400 тис. дол. на рік)[16], яка, за Конституцією, протягом його чотирилітнього перебування на посту не може бути ні збільшена, ні зменшена. Крім того, президенту виділяється 50 тис. дол. на додаткові витрати, які оподатковуються, і 100 тис. дол. (не оподатковуваних) - на транспортні витрати. Після залишення поста президента йому виплачується довічна пенсія у розмірі 70 тис. дол. на рік, надаються і деякі інші пільги.

Президент США не несе політичної відповідальності перед Конгресом. Як записано в Конституції, президент може бути усунений з посади, лише якщо він буде засуджений у порядку імпічменту, у разі визнання винним "у зраді, хабарництві або інших тяжких злочинах і провинах". Імпічмент - це особлива процедура притягнення президента до відповідальності, а також деяких інших вищих цивільних посадовців (міністрів, послів, федеральних суддів).[20] Фактично імпічмент представляє квазісудові повноваження Конгресу. За цією процедурою палата представників приймає резолюцію про порушення імпічменту і формулює обвинувальні статті імпічменту. Рішення ухвалюється простою більшістю голосів депутатів. Потім затверджені "статті імпічменту" передаються в сенат, який зобов'язаний прийняти справу до розгляду і винести ухвалу по суті справи. У разі порушення справи про звинувачення президента в сенаті головує не віце-президент, а голова Верховного суду. Якщо особа визнається винною, то вона усувається від посади і позбавляється права посідати будь-яку посаду у федеральному державному апараті. Особа, засуджена у порядку імпічменту, може притягатися до кримінальної відповідальності на загальних підставах.[19]

В історії США процедура імпічменту стосовно президента застосовувалася лише двічі. У 1868 р. до відповідальності притягався Е. Джонсон.[23] Він обвинувачувався в протизаконній спробі звільнити військового міністра. Для визнання його винним не вистачило лише одного голосу. Тривалий час застосовувався не імпічмент, а лише загроза його здійснення. Так, саме готовність Конгресу почати процедуру імпічменту була поштовхом до відставки президента Річарда Ніксона після "уотергейтського скандалу" в 1974 р.[23]

Другий раз імпічмент було розпочато проти президента Вілла Клінтона. Основним звинуваченням проти нього було те, що він увів в оману суд, який розслідував справу про його скандальні стосунки з практиканткою Білого дому Монікою Левінські. Проте сенат не затвердив усунення Вілла Клінтона, оскільки для цього не вистачило двох голосів.[23]

Президенту як главі виконавчої влади підпорядкований складний і розгалужений апарат федеральних міністерств і відомств, який налічує більш як 3 млн державних службовців. Ця величезна бюрократична піраміда складається з елітного шару, змінюваного з приходом до влади іншої партії, - адміністрації (приблизно 600 політично значущих посад, кандидати на які призначаються президентом або його підлеглими за "порадою і згодою" сенату або без нього) і численної армії федеральних урядовців, що постійно перебувають на державній службі. Про них варто розповісти докладніше, оскільки вони виконують важливу роль у здійсненні президентської влади. У США за цією частиною апарату управління утвердився термін "кар'єрна бюрократія". Ці урядовці поступово просуваються посадовими сходами від перших до вищих класів, одержуючи на верхньому рівні щорічну платню приблизно 60 тис. - 80 тис. дол. [9]Звільнити або піддавати переслідуванню з політичних мотивів кар'єрного урядовця президент або політичні призначенці не мають права відповідно до закону про цивільну службу 1883 р. Цей самий закон вимагає від кар'єрного чиновництва політичної нейтральності щодо адміністрації. Будь-якому федеральному службовцю, включаючи президента, законом заборонено використовувати федеральні відомства для вчинення будь-якої дії або впливу на виборчий процес, виборчі кампанії і вибори.[6]

З 1939 до 1977 р. повноваження президента щодо реорганізації виконавчої влади фактично не обмежувалися. Згодом відповідно до закону за ним збереглося право на реорганізацію переважно другорядних структур виконавчої влади. Щодо великих реформ (ліквідація міністерств і незалежних адміністративних агентств тощо) то вони можуть проводитися за законом, установленим Конгресом.[10]

Керівництво зовнішньою політикою за Конституцією також зосереджено в руках президента. Йому належать прерогативи "укладати міжнародні договори за умови їх схвалення двома третинами присутніх сенаторів; за порадою і згодою сенату призначати послів та інших повноважних представників і консулів". Ці повноваження фактично закріплюють за президентом роль головного дипломата країни. Президент також наділений правом укладати міжнародні договори, які не вимагають ратифікації сенатом. Йому належить право визнавати або не визнавати іноземні уряди.

Зосередження зовнішньополітичних прерогатив у руках федерального уряду відповідає одному з основних принципів американської державності - принципу федералізму. Конституцією окремим штатам забороняється мати власні збройні сили (за винятком національної гвардії і поліції), займатися зовнішньополітичною діяльністю, друкувати власні грошові знаки.[6] Президент, розробляючи і здійснюючи зовнішньополітичний курс, тісно співпрацює з Конгресом. Часто основні зовнішньополітичні рішення є складним, багатобічним компромісом між інтересами президента, його союзників у Конгресі, бюрократією різних зовнішньополітичних відомств, що конкурують між собою, політичних угруповань поза урядом і громадською думкою. Як головнокомандувач збройних сил країни президент втілює інший важливий принцип державності - підлеглість військових цивільним особам навіть у сфері оборони.

Уряд США, з погляду його внутрішньої структури, організований за так званою континентальною системою, тобто до його складу входять усі глави центральних відомств із загальнонаціональною територіальною юрисдикцією. Американська Конституція нічого не говорить про цей орган. Проте до кінця двократного президентства Дж. Вашингтона адміністрація стала звичним елементом державного життя і набула рис уряду, хоча не мала жодних формальних правових підстав для свого існування.[10]

Сьогодні до складу адміністрації входять 13 департаментів. Окрім 13 глав виконавчих департаментів, її членами є президент і віце-президент. Президент може надавати ранг міністра деяким іншим вищим федеральним урядовцям.[12]

Американська адміністрація є суто дорадчим органом, оскільки всі рішення в межах повноважень виконавчої влади ухвалюються лише одноособово президентом. Фактично процес ухвалення рішень може здійснюватися президентом і без участі уряду в повному складі. Для цього президенти часто створюють вужчі дорадчі колегії, що складаються з найбільш довірених людей.

Уряд не має конституційного статусу. Конституція закріпила право президента "зажадати думку... від вищого посадовця в кожному виконавчому департаменті...". Міністри призначаються президентом "за порадою і з відома" Сенату. Кабінет не приймає ніяких урядових актів.[10]

У висновку можна сказати, що виконавча влада відповідає за виконання законів на всій території країни. Вона представлена в особі президента, віце-президента, кабінету міністрів і незалежних агентств. Глава виконавчої влади - президент - зобов'язаний піклуватися «про точне виконання законів», і «захищати конституцію». У цьому йому допомагає широка мережа федеральних департаментів і агентств - приблизно 4 млн чоловік.

3.2 Законодавча влада

Представником законодавчої влади в США є Конгрес. Конгрес США складається з двох палат - Палати представників і Сенату, він обирається на основі загальних рівних і прямих виборів таємним голосуванням.

Палата представників є органом загальнонаціонального представництва. Палата представників у складі 435 депутатів обирається строком на два роки в перший вівторок після першого понеділка листопада кожного парного року в одномандатних округах. Між штатами депутатські місця розподіляються пропорційно до чисельності населення. Перерозподіл місць здійснюється раз на десять років за підсумками перепису населення. Виборчі округи у виборах до Палати представників повинні мати рівну, по можливості, кількість населення.[15]

Нині квота представництва становить 520 тис. осіб. Найбільше представництво мають штати Каліфорнія (45), Нью-Йорк (34), Техас (27), Пенсільванія (23) та Іллінойс (22). Ряд штатів - Аляска, Вермонт, Вайомінг, Делавер, Південна і Північна Дакота - мають по одному представнику. Це мінімальна норма представництва за Конституцією.[25]

Крім повноправних членів до палати обираються по одному делегату від Федерального округу Колумбія, о-ва Гуам, Віргінських о-вів, Східного Самоа і Пуерто-Рико. Вони мають право брати участь у роботі палати та комітетів, але позбавлені права голосу.[4]

Депутатом може бути обрана особа, що є громадянином США не менше семи років, досягла 25 років і проживає в штаті, де знаходиться її виборчий округ.[4]

Сенат є органом представництва штатів і складається зі 100 сенаторів: кожен штат обирає по два сенатори строком на 6 років одночасно з палатою представників. Проте сенат оновлюється на 1/3 кожні два роки. Сенатором може бути вибрана особа, що є громадянином США не менше дев'яти років, досягла 30 років і проживає в штаті, від якого обирається.[6]

Кожна палата Конгресу має внутрішню розгалужену систему допоміжних органів, які покликані сприяти виконанню конституційних повноважень: голови палат, комітети, партійні фракції, адміністративно-технічні служби.

Головою палати представників є спікер, формально обраний палатою. Його обрання визначене заздалегідь, оскільки він є представником партійної фракції більшості в палаті. Спікер палати представників - "третя" посадова особа в державі.[15] Він займає пост президента вслід за віце-президентом у разі вакансії. У сенаті головує за посадовим становищем віце-президент. У разі його відсутності обирається тимчасовий голова від партійної фракції більшості.

Важливу роль у діяльності Конгресу виконують комітети: об'єднані, комітети всієї палати, спеціальні, погоджувальні, постійні. Об'єднані комітети включають членів обох палат Конгресу (економічний, з оподаткування, з бібліотеки Конгресу) і координують діяльність палат Конгресу в певній сфері. Комітет усієї палати - це засідання палати у повному складі, що виступає як комітет, щоб прискорити проходження якого-не-будь законопроекту. При цьому обговорення питання проходить за регламентною процедурою комітету. Спеціальні комітети мають тимчасовий характер. Вони створюються для вирішення конкретного питання. Погоджувальні комітети фундуються обома палатами у разі виникнення розбіжностей між ними з певного питання.[7]

Вирішальна роль у законодавчій діяльності Конгресу належить постійним комітетам палат. У палаті представників створено 22 постійні комітети. У сенаті працює 16 постійних комітетів. Постійні комітети визначають долю кожного законопроекту. Практика свідчить, що 90 % законопроектів, схвалених постійними комітетами, приймається палатами без поправок.[15]

Компетенцію Конгресу США встановлено Конституцією в розділах 8 і 9 ст. 1, а також визначено поправкою 16.[6]

Вони можуть бути представлені дещо спрощеною схемою: 1) прийняття законодавства; 2) бюджет і фінанси; 3) формування апарату виконавчої і судової влади; 4) контроль за діяльністю урядового апарату; 5) здійснення квазісудових функцій; 6) регулювання міжурядових відносин. До цього переліку слід додати функції, які не відображені в Конституції, але багато в чому визначають роль Конгресу. До таких неконституційних функцій можуть бути віднесені представництво партій, соціальних прошарків і груп, громадських і професійних організацій; участь у формуванні громадської думки; визначення політичної лінії розвитку тощо.[7]

Законодавчі акти Конгресу США називаються біллі. Білль - законопроект, прийнятий в однаковій редакції обома палатами, після схвалення президентом або подолання його вето білль стає законом (актом, статутом). Прийняття в США нормативних актів вищої юридичної сили у вигляді біллів є своєрідною даниною англійській традиції. Ці документи поділяються на публічні й приватні. Перші є актами загальної дії, другі - актами індивідуального застосування або локальної дії.[5]

Слід зазначити, що в рамках американської моделі системи поділу влади законодавчий процес жорстко залежить від президента. Глава держави тією або іншою мірою ініціює близько 30 % законопроектів[27], щорічні послання президента визначають принципові напрями законотворчості.

Фінансові повноваження Конгресу полягають у праві встановлювати і стягувати податки, мита й акцизні збори однаково на всій території США, сплачувати борги, робити позики, карбувати монету, регулювати вартість валюти США, встановлювати покарання за підробку державних цінних паперів і монет. Разом із тим підготовку проекту бюджету повністю зосереджено в руках виконавчої влади. Проте, розглядаючи бюджет у палатах, конгресмени мають право значно коригувати запрошувані суми асигнувань.

У Сполучених Штатах існує оригінальний інститут імпаундмент. Він полягає у відмові президента витрачати гроші, виділені згідно із законом Конгресом. Законодавче регулювання подібної ситуації було визначене лише 1974 р.[5] Відповідно до закону президент у разі бюджетного конфлікту зобов'язаний звернутися до Конгресу зі спеціальним посланням, у якому Дається пояснення причин, що викликали відмову від використання або припинення витрачання асигнованих коштів. Подолати "саботаж" президента Конгрес може, прийнявши білль, який санкціонує асигнування.[9]

Повноваження в галузі економіки і торгівлі включають прерогативи приймати одноманітні закони з питань про банкрутство, регулювати торгівлю з іноземними державами і між окремими штатами.

Військові повноваження означають право оголошувати війну, формувати і забезпечувати армію, створювати й утримувати військово-морський флот. Президенти упродовж усієї американської історії багато разів (близько 200)[9] використовували збройні сили за кордоном без оголошення Конгресом війни. Навіть якщо такі акції означали грубе нехтування міжнародного права і прав людини, але обіцяли або створювали високу підтримку громадськості усередині країни, вони без коливань вдавалися до військової сили, ігноруючи світову громадську думку, і виправдовували такі дії національними інтересами. Так було у В'єтнамі, коли заявила про себе ніксонівська "мовчазна більшість", і в результаті президент затягнув американську участь у війні ще на декілька років; так було на Гренаді та під час бомбардування Лівії, так було в Панамі.[25]

Крім того, Конгресу належать повноваження, що стосуються регулювання порядку набуття громадянства США, установи федеральних судів.

Цей перелік не є вичерпним. Адже, визначивши повноваження, творці Конституції записали, що "Конгрес має право... видавати всі закони, які будуть необхідні і доречні" для реалізації цих повноважень. Зазначене конституційне положення дає можливість конгресу розширювати свою компетенцію.[10]

Разом із тим Конституція встановила для Конгресу низку заборон: не присвоювати дворянські титули, не порушувати процесуальних прав громадян, не обкладати податком або митом товари, що вивозяться зі штату, не видавати грошей з казначейства інакше, як на основі закону.

Донедавна Конгрес володів так званим "законодавчим вето". За допомогою його Конгрес міг анулювати або припинити дії актів виконавчої влади, приймаючи як резолюції обох або однієї з палат. Проте в 1983 р. Верховний суд США визнав його застосування неконституційним, нуліфікувавши (тобто анулювавши) положення майже 200 законодавчих актів Конгресу і позбавивши останнього дієвої форми контролю.[11]

Компетенція палат Конгресу не є однаковою. Лише до палати представників можуть вноситися фінансові законопроекти. Вона формулює також звинувачення у порядку імпічменту стосовно президента та інших вищих посадовців, обирає президента у випадку, якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів виборців. Верхня палата також наділена виключними повноваженнями. Лише сенату належить право ратифікувати міжнародні договори, затверджувати призначення на вищі посади в державі, здійснювані президентом, вирішувати питання про винність посадовця у порядку імпічменту, обирати віце-президента, якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів виборців. Сенат розглядається як орган, що представляє інтереси штатів і забезпечує спадкоємність державної влади, для цього сенат обновляється частинами.[25]

Конгрес реалізує свої повноваження шляхом прийняття законів і резолюцій. Законодавчий процес у Конгресі США реалізується, як і в багатьох інших державах, у таких стадіях: внесення законопроекту, обговорення і прийняття. Право внесення законопроекту мають лише члени палат. Причому законопроекти, як правило, вносяться одночасно представниками і сенаторами. Практично законодавча ініціатива членів Конгресу багато в чому визначається посланнями президента республіки, в яких прямо вказується, які закони слід прийняти. Обговорення проходить у трьох читаннях. Перше читання є формальним: законопроект реєструється, інформуються члени палат, і законопроект направляється в постійні комітети. Під час другого читання вносяться поправки. У третьому читанні відбувається обговорення законопроекту з внесеними поправками, внесення поправок (окрім редакційних) у третьому читанні не допускається. Після цього законопроект ставиться на голосування. Третя стадія - прийняття законопроекту. Після прийняття закону в кожній палаті він направляється на затвердження президенту.[19]

У разі виникнення розбіжностей між палатами за яким-небудь законопроектом із членів обох палат на паритетних засадах створюється погоджувальний комітет. Текст законопроекту, схвалений погоджувальним комітетом, палати змінити не можуть. Проте якщо палати знову виявлять незгоду, то створюється новий погоджувальний комітет або законопроект вважатиметься знехтуваним.

Палати американського Конгресу є рівноправними у законотворчості: усі закони приймаються за згодою обох палат.[10]

Отже, законодавча влада визначена першою статтею конституцією США, приймає нові і змінює вже існуючі закони. За конституцією, цим займається конгрес -- двопалатний парламент, що складається з сенату і палати представників. Члени обох палат безпосередньо обираються жителями штату, який вони представляють. Кількість представників від кожного штату залежить від кількості населення. Вибори в палату проходять раз на два роки.

3.3 Судова влада

Відповідно до Конституції, загальнонаціональна судова влада є обмеженою. Федеральні суди розглядають всі справи, які виникають у зв'язку з тлумаченням Конституції, законодавством та міжнародними договорами країни; справи, які стосуються іноземних дипломатів, які були акредитовані в США; справи, пов'язані з морським правом; всі суперечки, в яких однією із сторін є США; всі суперечки між двома чи більше штатами, між громадянами різних штатів, між штатом чи його громадянином та іноземними державами чи громадянами[12]. Одинадцята поправка до Конституції, прийнята в 1795, виключила з юрисдикції федеральних судів справи проти штатів, запроваджені громадянами інших штатів чи іноземних держав. Судова влада поширюється лише на розгляд справ та суперечок; суди не мають права ініціювати справи та надавати консультації.[12]


Подобные документы

  • Стан наукового вивчення політичної системи і політичного режиму Грузії. Дефініції, структура та фундаментальні моделі дослідження політичних систем. Правові основи функціонування політичної системи Грузії на рівні вищих органів державної влади.

    курсовая работа [64,7 K], добавлен 26.08.2013

  • Теоретико-методологічні підвалини політичної науки. Політика і влада. Механізм формування і функціонування політичної влади. Інституціональні основи політики. Політична свідомість і політична ідеологія. Політичні процеси. Політична думка України.

    учебное пособие [468,6 K], добавлен 02.01.2009

  • Поняття, структура і функції політичної системи. Основні ознаки, функції, генезис політичних партій. Тенденції розвитку партій і партійних систем в країнах Західної Європи та США на сучасному етапі. Етапи правового розвитку російської багатопартійності.

    дипломная работа [85,2 K], добавлен 04.02.2012

  • Дослідження механізмів функціонування виконавчої, законодавчої та судової влади - складових елементів політичної системи Індонезії. Опис партій та громадських організацій, представлених в парламенті. Історія формування правової культури Індонезії.

    курсовая работа [46,3 K], добавлен 19.08.2010

  • Особливості політичної системи Японії. Конституція, державний устрій та форма правління Японії. Глава держави - Імператор. Законодавча влада - Парламент. Політичні партії та профспілки. Виконавча влада - Кабінет Міністрів. Влада на регіональному рівні.

    творческая работа [53,3 K], добавлен 13.12.2012

  • Влада як одна з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Формування владних структур на основі правових та політичних норм. Сутність влади та механізм її здійснення. Суб'єкти та об'єкти політичної влади. Класифікація ресурсів влади.

    реферат [17,5 K], добавлен 29.11.2010

  • Методологічні засади дослідження політичних систем та режимів. Особливості політичної системи Республіки Куба, її структура, модель та тип. Поширені класифікації політичних систем. Становлення політичного режиму країни, його стан на початку XXI сторіччя.

    курсовая работа [856,6 K], добавлен 23.06.2011

  • Основи політичного та економічного ладу постсоціалістичної Польщі. Характеристика основних гілок влади: законодавча (Сейм Польської Народної Республіки), виконавча (інститут президентства, Рада Міністрів та самоврядування) та судова (прокуратура).

    реферат [47,9 K], добавлен 11.06.2011

  • Типи влади (традиційна, харизматична і раціонально-правова) згідно з класифікацією німецького соціолога М. Вебера. Політична еліта та політична влада в Україні. Владно-політична функція влади, формування нації та стабілізація соціально-політичного життя.

    реферат [39,3 K], добавлен 10.06.2011

  • Теоретичні та методологічні аспекти дослідження політичної системи Республіки Гондурас, її особливості та структура. Критерії та ознаки класифікації політичних систем. Визначення типу політичної системи Гондурасу, його політичний режим на початку XXI ст.

    курсовая работа [234,7 K], добавлен 23.06.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.