Роль інституту омбудсмена у процесі становлення інституційної рівноваги у політичній системі
Становлення політичних інститутів. Процес інституційної трансформації. Встановлення рівноваги політичних інститутів. Витоки системи управління конфліктами. "Система управління конфліктами" як спосіб підтримки інституційної рівноваги політичних інститутів.
| Рубрика | Политология |
| Вид | дипломная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 24.07.2013 |
| Размер файла | 110,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Модель руйнівної зміни розглядає інституціональну зміну як результат потреби інститутів адаптуватися до деструктивних змінних зовнішніх факторів, як емпіричних, економічних, так і більш ідеологічних. Рибій О. В. Основні фактори інституційного розвитку та моделі процесів інституціональної зміни // Наукові записки. Том 108, Політичні науки. - Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2010. - С. 10. Дійсно, окрім традиційних та найбільш поширених джерел змін трапляються війни, революції, завоювання та стихійні лиха - різкі зміни, під якими можна розуміти докорінну зміну офіційних правил. North D. Institutions, Institutional Change and Economic Performance. New York: Cambridge University Press, 1990. - P. 115. Така модель покладена в основу історичного інституціоналізму та увібрала в себе всі зазначені вище недоліки цього підходу до інституціональних трансформацій.
Модель запланованої зміни фокусує увагу на процесах, через які організації намагаються посилити свій контроль над інституціональним середовищем, особливо в період його стрімкої і непередбачуваної зміни. Рибій О. В. Основні фактори інституційного розвитку та моделі процесів інституціональної зміни // Наукові записки. Том 108, Політичні науки. - Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2010. - С. 10. Характерно, що інститути радше схильні набути вищого профілю і контролювати стратегію нового інституціонального дизайну, ніж відповідати на зміни середовища простим пристосуванням. Відповідно, від інституціональних утворень ця модель вимагає високого ступеня гнучкості та потенціалу до домінування в інституціональному середовищі, характеристики сильного політичного гравця. Модель відповідає вихідним положенням теорії раціонального вибору, адже поміщає мотивацію інститутів до структурних змін у внутрішньо обрахованій перспективі максимізації інституціональної корисності.
Варто зазначити і про можливу переконфігурація моделей інституціональної зміни. Peters B., Pierre J. Institutions and time: Problems of conceptualization and explanation // Journal of Public Administration Research and Theory, 1998. - Vol. 8. - No 4. - Р. 575. Так, протилежні моделі органічної зміни і руйнівної зміни однаково базуються на цінностях, натомість моделі випадкової та запланованої змін беруть за вихідний мотив інституціональних трансформацій раціональні калькуляції та стратегії. Як висновок, у справі виявлення рушіїв та природи процесів інституціональної трансформації необхідно зважати на інституціональний пласт, який зазнає часткової зміни - ціннісний або ж організаційний. Більш того, логічнішою видається дифузія зазначених концепцій та моделей інституціональної зміни: поділ життєвого циклу інститутів як на періоди стабільності, що передбачають поступову, часом незначну і непомітну еволюцію та коригування своєї організаційної структури згідно з вимогами середовища, так і на нормативні, динамічні періоди глибинних трансформацій, притаманні кризовим, «шоковим» умовам.
Основна тенденція, що визначила зміни у низці соціальних інститутів у кінці ХХ сторіччя є приватизація та дерегулювання. Дерегуляція призвела до зміни акцентів у діяльності інститутів, зокрема, державних, тобто, суттєво зменшилося втручання держави в економіку. Таким чином, головною метою держави стало забезпечити конкурентне середовище, затвердити єдині правила для всіх гравців ринку. В неоінституційній економічній теорії інститутійційні зміни займають ключове положення. Ця категорія розглянута відомим економістом Дугласом Нортом. Велика частина економічного інституціоналізму, який був розвинутий Нортом, стосується макроекономічних моментів. Цей підхід фокусується на аналізі еволюції та змін інститутів, щоб пояснити їхній рівень функціональності. Норт вважає, що інституційні зміни треба розглядати з огляду на те, що вони є процесом зміни формальних правил і неформальних відносин (традицій, суспільних норм поведінки, досягнутих домовленостей між учасниками певного договору). North D. Institutions, Institutional Change and Economic Performance. New York: Cambridge University Press, 1990.
На думку Норта, джерела інституційних змін варто шукати у зовнішньому середовищі, накопичення досвіду та знання та об'єднання їх у мисленнєві конструкції діючих осіб. З іншого боку, запланована інституційна зміна - це результат дій ентерпренерів, які порівнюють трансакційні витрати зміни інституційної структури з її економічним ефектом. Ці інституційні зміни залежать, також, від взаємодії груп інтересів. Система поглядів та цінностей змінюється спонтанно, з різною швидкістю, що визначається їх походженням та характером. Цей процес відбувається через апріорну неформальнізованість останніх.
Таким чином, виділяють дві концепції природи процесів інституціональної трансформації, що є засновками для мережі теорій інституціональної зміни. Першою є концепція «дискретної природи» («discrete nature»), що визначає інституціональні трансформації як наслідковий, дискретний процес, що характеризується нормативними періодами чи періодами запланованої зміни, які заміщують періоди інституціональної консолідації і стабільності та під час яких інституціональні утворення проявляють себе як динамічні, змінні та чутливі до впливу політичних сил. Друга концепція - це концепція «поступового розвитку» («continuous nature»), що розглядає організаційну зміну як тривалий, безперервний, органічний процес. Інститути відповідають на нові запити середовища адаптацією, що проходить шляхом часткової зміни їхньої поведінки та поступового пристосування шляхом навчання. Навчання інститутів, своєю чергою, проявляється через ендогенний, тобто внутрішній вибір, здійснюваний на основі аналізу успіхів та невдач інших інститутів, попередніх схем діяльності тощо.
Також можна виділити моделі інституційних змін. Так, є модель непередбачуваної зміни, яка означає цілеспрямоване реагування інститутів на раптові зміни в зовнішньому інституціональному середовищі, послуговуючись переважно соціологічною теорією організацій. Наступною є модель органічної зміни, що ґрунтується на твердженні, що інститути контролюють певну частку ресурсів, отже, мають власний запас легітимності та автономії і саме тому можна органічно змінюватись, бо мають певний запас міцності. Далі, модель руйнівної зміни розглядає інституціональну зміну як результат потреби інститутів адаптуватися до деструктивних змінних зовнішніх факторів, як емпіричних, економічних, так і більш ідеологічних. Останньою є модель запланованої зміни, яка фокусує увагу на процесах, через які організації намагаються посилити свій контроль над інституціональним середовищем, особливо в період його стрімкої і непередбачуваної зміни.
Процес інституційної трансформації є складним процесом, що пов'язаний з багатьма елементами політичної системи. Крім того, процес інституційної зміни може змінювати систему як у її власному внутрішньому середовищі, так і змінювати її внутрішнє середовище. Саме тому, що інституційна зміна всесторонньо впливає на функціонування політичної системи, треба чітко визначати її значення. Інституційні зміни можуть відбуватися у двох варіантах: 1. бажання акторів (внутрішня зміна), та 2. виклики системи (зовнішня зміна). Саме у цьому контексті можна проаналізувати, що процес становлення інституційного балансу має не одне спрямування і може змінюватись відповідно до особливостей процесу змін у структурі інститутів.
1.3 Встановлення рівноваги політичних інститутів
Традиційно поняття інституціональної рівноваги побіжно трактувалося політичною теорією лише в термінах «політичного договору», відображеного в конституціях, законах та інших правилах, або ж з огляду на «моральний обов'язок» індивідів, що спирався здебільшого на релігійні норми Дегтярев А Дегтярева С. Асинхронность формирования и асимметрия институциональных матриц как факторы трансформации социально-экономических систем // Экономическое Возрождение России: Теоретические проблемы экономики. - 2006. - №4 (10)., за термінологією Дж. Марча та Й. Олсена, «інституціональний порядок». March J., Olsen J. Elaborating the «New Institutionalism» // The Oxford Handbook of Political Institutions. - Oxford: Oxford University Press, 2008. - Р. 28. Можна виділити декілька підходів щодо процесу встановлення рівноваги політичних інститутів. Серед основних можна виокремити: раціонального вибору, нормативний та історичний підходи.
Раціонального вибору
Інституціоналізм раціонального вибору розглядає інституціональну рівновагу як норму, Steinmo S. The New Institutionalism // The Encyclopedia of Democratic Thought / [Clark B., Foweraker J.]. - London: Routlege, 2001. - P. 3. визначаючи інститути як стабільні способи провадження справ. Shepsle K. Rational Choice Institutionalism // The Oxford Handbook of Political Institutions. - Oxford: Oxford University Press, 2008. - P. 26. Відповідно до цього підходу, інституціональна рівновага встановлюється після того, як політичні актори вивчать стабільні правила гри, які важко замінити через високий ступінь невизначеності щодо вигод та ефектів нових правил, та пристосовують до них власні стратегії. Ibid.
За визначенням Д. Норта, інституціональна рівновага - це ситуація, коли за умов заданої міцності позицій гравців у відстоюванні своїх інтересів та сукупності договірних трансакцій, що становлять загальний економічний обмін, жоден з гравців не вважатиме вигідним виділяти ресурси на переформулювання угод; така ситуація не означає задоволення усіх гравців існуючими правилами та інститутами, а лише те, що пов'язані зі зміною правил гри відносні витрати і вигоди не можуть її виправдати. North D. Institutions, Institutional Change and Economic Performance. New York: Cambridge University Press, 1990. P. 110-111. Таке економічне визначення інституціональної рівноваги так само відповідає політичній сфері та процесу політичного обміну, коли ми розуміємо під трансакціями рішення законодавчих органів з приводу раціоналізації та унормування витрат та вигод індивідів у забезпеченні суспільного добробуту. Commons J. Institutional Economics // American Economic Review. - 1931. - Vol. 21. - Р. 653-655. Акторам у політичній системі треба завжди знати правила гри, аби адекватно функціонувати у політичній системі. Основним завданням збереження інституційної рівноваги є забезпечення інституційної стабільності, тобто забезпечення максимального слідування затвердженим правилам.
Інституціональна стабільність забезпечується певною сукупністю правил та досягається в основному за рахунок їхньої ієрархічної організації, в якій кожен більш високий рівень складніше та дорожче змінити, ніж попередній. З цього приводу Д. Норт зазначає: «Зазвичай конституції створюються так, щоб їхня зміна обходилася дорожче, ніж зміна статутного права, а, в свою чергу, зміна статутного права обходилася дорожче, ніж зміна індивідуального контракту». North D. Institutions, Institutional Change and Economic Performance. New York: Cambridge University Press, 1990. P. 64. Група російських дослідників (С. Айвазова, П. Панов, С. Патрушев, А. Хлопін) стверджують, що зміна інститутів «більш глибокого рівня» проходить важче, ніж трансформації інститутів «менш глибокого рівня», які, більш того, буває важко кардинально змінити без відповідних змін перших. Айвазова С. Институционализм и политическая трансформация России / С. Айвазова, П. Панов, С. Патрушев, А. Хлопин. - Российская ассоциация политической науки (РАПН) . - М., 2005.
Фундаментальність інститутів забезпечується чіткою ієрархічною побудовою. Чітке ранжування позицій всередині самого інституту та, власне, інституційної системи дає змогу: по-перше, чітко розподіляти обов'язки, де повноваження не будуть дублюватися і, таким чином, інститути максимально ефективні; по-друге, чітка ієрархізованість дозволяє використовувати горизонтальне та вертикальне ранжування для забезпечення чіткої схеми підпорядкованості. Окрім ієрархічної побудови, стійкість інституціональної системи забезпечує вкорінена в свідомості індивідів мережа інституцій, неформальних норм, правил та обмежень, яка змінюється дуже повільно North D. The Contribution of the New Institutional Economics to an Understanding of the Transition Problem // Wiider Annual Lectures. - World Institute for Development Economics Research, 1997. - P. 1. та, відповідно, має високій ступінь стабільності. Дж. Ходжсон зазначає, що інститути забезпечують специфічні «регулярності» у поведінці, вкорінюють їх у звичках індивідів та, зрештою, формують відповідні цілі та переконання; таким чином інституціональна структура підтримується надалі завдяки успішному самовідтворенню інститутів. Ходжсон Дж. Институты и индивиды: взаимодействие и эволюция // Вопросы экономики. - 2008. - №8. - С. 54-55. Як наслідок, можна говорити про те, що рівновага, правила та поведінкові очікування є взаємозалежними та посилюють та підтримують існування один одного. Aoki M. Endogenizing institutions and institutional changes // Journal of Institutional Economics. - 2007. - Vol. 3. - Issue 1. - P. 10.
Власне, у встановлені оптимальної інституціональної рівноваги, яка, в свою чергу, здатна сприяти інституціональній ефективності, важливу роль відіграє ступінь переговорної сили сторін, якщо вважати, що суспільство встановлює попит на інститути, а держава як інституціональний монополіст формує пропозицію на цьому «ринку» формальних інститутів. Белокрылова О., В. Вольчик. Институциональные изменения и распределение доходов в переходной экономике. Ростов-на-Дону: Ростовск, 2000.
Економічно зорієнтована теорія раціонального вибору основним рушієм інституціональної динаміки визнає політичну волю та прагнення до максимізації корисності інститутів, а інституційну зміну розглядає як планований процес, результатом якого є продукт раунду певних виборів/рішень щодо структур і правил. Peters B., Pierre J. Institutions and time: Problems of conceptualization and explanation // Journal of Public Administration Research and Theory, 1998. - Vol. 8. - No 4. - Р. 570. Ця теорія залишає за політичними акторами право прораховувати свої інтереси та діяти згідно з ними «у вакуумі» Searing D. Rules, and Rationality in the New Institutionalism // The American Political Science Review. - 1991. - Vol. 85. - No 4. - Р. 1240., що свідчить про недооцінку інституціонального контексту в економічних інституціональних моделях.
Нормативний підхід
Відповідно до нормативної інституціональної теорії Дж. Марча та Дж. Олсена, інститути є соціально сконструйованими об'єктами, а природа їхнього виникнення - ендогенна. March J., Olsen J. Elaborating the «New Institutionalism» // The Oxford Handbook of Political Institutions. - Oxford: Oxford University Press, 2008. - Р. 4. Зважаючи на те, що інституціональна зміна має ґрунтуватися на нормативних (заснованих на нормах та цінностях) критеріях, за інститутами закріплений обов'язок реагувати на розбіжності між ідеями, що були закладені в їхню основу, та практичним втіленням таких ідей. Так, зміна усталеного уявлення, стандарту сприйняття певної організаційної форми невідворотно вносить корективи в її сутність і потребує відповідного інституціонального реагування. Наприклад, корупція, зловживання владою тощо, вкорінені і вплетені в мережу недосконалих інституціональних взаємодій, можуть заплямувати факт самого існування певного інституту, отже, виникає потреба в його трансформації (зміни гасел, задекларованих ідей) та, зрештою, «очищенні». Peters B., Pierre J. Institutions and time: Problems of conceptualization and explanation // Journal of Public Administration Research and Theory, 1998. - Vol. 8. - No 4. - Р. 569. Вирішення такого питання, власне, лежить у площині відповідності понять «інституція» та «інститут». Розуміння інтегративної сутності «інституту» дає можливість виявити той пласт, що потребує трансформації: «інституція» - цінність, закладена в основу інституту («жорстке ядро»), має залишатися фактично незмінною в той час, коли його зовнішній рівень - організаційна структура - виконує функцію адаптації та має бути змінною, гнучкою формою. Рибій О. В. Основні фактори інституційного розвитку та моделі процесів інституціональної зміни // Наукові записки. Том 108, Політичні науки. - Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2010. - С. 8. Отже, звертаючись до зміни в нормативній перспективі, потрібно розглянути, по-перше, до якої міри інститути можуть змінитися, не втративши своєї базової цінності, а по-друге, в який момент трансформації починається формування цілком нового інституту, покликаного замінити вже неіснуючі або застарілі інституціональні утворення.
Протилежну позицію займає нормативний інституціоналізм Дж. Марча та Й. Олсена March J., Olsen J. Elaborating the «New Institutionalism» // The Oxford Handbook of Political Institutions. - Oxford: Oxford University Press, 2008. - Р. 28., згідно з імперативами якого інститути та норми одночасно є інструментами стабільності та ареною для змін, а, відповідно, інституціональна зміна виступає константною ознакою інститутів. Ibid. - P. 11. Виходячи з даного підходу, призначенням інститутів є коригування розходження між базовою ідеєю інституту та практичним втіленням такої ідеї.
Так, наприклад, неможливо дискредитувати певну функцію держави, на відміну від державного інституту, який покликаний виконувати таку функцію: це означає, що інститути здебільшого схильні до персоніфікації, ототожнення з його поточною, часом злочинною діяльністю, і, як наслідок, в певний момент може настати потреба в їхньому переродженні (зміні гасел, задекларованих ідей), іншою мовою, в своєрідному «очищенні». Peters B., Pierre J. Institutions and time: Problems of conceptualization and explanation // Journal of Public Administration Research and Theory, 1998. - Vol. 8. - No 4. - Р. 569. Таким чином, «усунення» факторів (зловживання владою тощо), які є частиною мережі певних інституціональних взаємодій, що можуть дискредитувати сам факт існування певного інституту, сприяє встановленню рівноваги як всередині інституту, так і загалом в інституціональній системі.
Історичний підхід
Характерно, що історичні інституціоналісти тлумачать процес існування інститутів досить лінійно, штучно розмежовуючи фази їхнього розвитку. Можна твердити, що найкращим способом зрозуміти політичні інститути та їхню динаміку є процес виявлення інтеракцій між формальними правилами та мотивами, між обмеженнями, примусами інституціональних рамок та індивідуальними преференціями. Searing D. Rules, and Rationality in the New Institutionalism // The American Political Science Review. - 1991. - Vol. 85. - No 4. - Р. 1243. Пояснення потребують відхилення та парадокси, які неодмінно мають місце в задекларованому послідовному процесі від фази «тяглості», стабільності інституту до періоду нового становлення, «формації». Рибій О. В. Основні фактори інституційного розвитку та моделі процесів інституціональної зміни // Наукові записки. Том 108, Політичні науки. - Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2010. - С. 9. Такі мотиви та правила найповніше поєднані в інституціональних ролях, легальна або ж неформальна трансформація яких найяскравіше свідчить про потребу коригування її інституціонального середовища.
У відповідь на питання щодо того, інституціональна рівновага - норма чи процес, з Дж. Марчем та Й. Олсеном погоджуються П. Гол та К. Телен - представники історичного інституціоналізму, які паралельно розробили концепцію інституціоналізму різновидів капіталізму (varieties-of-capitalism approach). Hall P., Thelen K. Institutional change in varieties of capitalism // Socio-Economic Review. - 2009. - №7. - P. 8. Водночас, представники історичного інституціоналізму критикують своїх представників (зокрема, С. Стеінмо) за те, що він не приділяє належної уваги проблемі рівноваги, а концентрується на аналізі інститутів у динаміці та їхніх «шляхів розвитку» Steinmo S. The New Institutionalism // The Encyclopedia of Democratic Thought / [Clark B., Foweraker J.]. - London: Routlege, 2001. - P. 3., П. Гол та К. Телен у рамках нового підходу часто звертаються до питання причин зміни та стабільності інститутів. За їхнім переконанням, стійкість інститутів залежить не лише від сукупних, сприятливих для покращення добробуту держави ефектів, а й від тієї користі та вигод, які вони розподіляють між соціальними та політичними коаліціями, що складають основу інститутів; а також не лише від оптимального стану такої рівноваги, а й від незупинного процесу мобілізації, через який актори тестують обмеження наявних інститутів Hall P., Thelen K. Institutional change in varieties of capitalism // Socio-Economic Review. - 2009. - №7. - P. 7..
Для історичного інституціоналізму процеси інституціональної трансформації пов'язані перш за все не з інкрементальним розвитком, а з конфліктом усередині політичної системи. Така фаза біфуркації («формативний період») сприяє утворенню нових або ж переформатуванню старих інститутів на базі колективних цінностей, які домінують на той момент. Рибій О. В. Основні фактори інституційного розвитку та моделі процесів інституціональної зміни // Наукові записки. Том 108, Політичні науки. - Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2010. - С. 9. Часто такі новоутворені ціннісні системи перебувають у повному контрасті до вже існуючих, загрожують їхньому існуванню Там само., що є логічним: ключовою причиною кризи політичної системи є неефективність та застарілість її інституціональних одиниць. Отже, поступові зміни в інституційній рівновазі, як пасивна відповідь на інкрементальні зміни в параметрах інституціональних «ігор», не можна беззаперечно відносити до процесів інституціональної зміни: інститути можуть залишатися стійкими та інерційними, навіть якщо інституціональне середовище, так само як і індивідуальні вибори акторів, змінюються до певної міри. Aoki M. Endogenizing institutions and institutional changes // Journal of Institutional Economics. - 2007. - Vol. 3. - Issue 1. - P. 18.
Неоінституціоналісти виділяють кілька видів інституціональної рівноваги, один з них пов'язаний з поняттям «історичної ефективності»: з часом інститути стають краще адаптованими до умов навколишнього середовища та досягають таким чином оптимального рішення проблеми виживання і множинних, залежних від шляху розвитку рівноваги (path-dependent eduilibria), які, проте, не обов'язково покращують ефективність та резистентність інститутів. March J., Olsen J. Elaborating the «New Institutionalism» // The Oxford Handbook of Political Institutions. - Oxford: Oxford University Press, 2008. - Р. 11. Інша стандартна модель - рівновага, що переривається (punctuated equilibrium): вона передбачає тривалі періоди стабільного функціонування інститутів, які перериваються лише критичними періодами радикальної зміни, ініційованої політичними органами задля переформатування інституціональних структур. Ibid. - P. 12.
Дж. Ходжсон виділяє координаційний вид інституціональної рівноваги (coordination equilibrium), який підтримується самими гравцями (навіть якщо така рівновага не є ідеальною для кожного), через те, що жоден з них, за відсутністю вагомих нарікань на систему правил, не має достатніх мотивів для зміни поведінки; водночас кожен так само зацікавлений, щоб інші дотримувалися своїх попередньо обраних стратегій. Hodgson G. How Economics Forgot History: The Problem of Historical Specificity in Social Science. - London: Routledge, 2001. - P. 60
Отже, інституціональна рівновага є важливою умовою для правильної координації діяльності інститутів та, відповідно, для порядку у всій інституціональній системі суспільства. На поглиблення інституціональної стабільності впливають багато факторів, серед яких значаться ієрархічна організація інститутів та правил, вкорінені в свідомість індивідів звички, державна «політика стабільності» та ідеологія, а також мережа неформальних інститутів зі своїми власними центрами рівноваги. Характерно, що досі залишається відкритим питання щодо природи інституціональної стабільності, яка постає в працях представників різних інституціональних течій або як норма, або ж як своєрідний процес. Так, на противагу інституціоналізму раціонального вибору, представники нормативного (Дж. Марч та Й. Олсен) та історичного (П. Гол та К. Телен) інституціоналізмів відкидають припущення щодо «автоматичної» стабільності інститутів: навіть якщо вона є оптимізуючою, сутність інституціональної рівноваги та її ефектів на політичну систему, на їхню думку, пов'язана з важливими процесами політичної динаміки. Hall P., Thelen K. Institutional change in varieties of capitalism // Socio-Economic Review. - 2009. - №7. - P. 15. Справді, зважаючи на те, що інституціональна рівновага може мати не тільки позитивні, а й негативні впливи на політичну систему (зокрема, у разі державного сприяння інерційності інститутів задля досягнення приватних інтересів владних суб'єктів), під час її аналізу за основний варто вважати критерій ефективності.
Як висновок, можна говорити про те, що запорукою інституціональної порядку, який сприяє встановленню оптимальної рівноваги, стабільності та ефективності всієї інституціональної системи, є здатність інститутів не тільки підтримувати відтворюваність загальноприйнятих звичок та процедур, а й здійснювати коригувальну інкрементальну зміну інституціональних правил задля кращої адаптації до нових умов суспільно-політичного середовища. Рибій О. Різновиди та умови встановлення рівноваги політичних інститутів // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - К.: Український центр політичного менеджменту, 2010. - Вип. 21.
Таким чином ми можемо говорити про декілька підходів до інституційної рівноваги. Одним з них є підхід раціонального вибору, який розглядає інституціональну рівновагу як норму Steinmo S. The New Institutionalism // The Encyclopedia of Democratic Thought / [Clark B., Foweraker J.]. - London: Routlege, 2001. - P. 3., визначаючи інститути як стабільні способи провадження справ. Shepsle K. Rational Choice Institutionalism // The Oxford Handbook of Political Institutions. - Oxford: Oxford University Press, 2008. - P. 26. Відповідно до цього підходу, інституціональна рівновага встановлюється після того, як політичні актори вивчать стабільні правила гри, які важко замінити через високий ступінь невизначеності щодо вигод та ефектів нових правил, та пристосовують до них власні стратегії. Ibid.
Наступним є нормативний підхід, який зазначає про те, що інститути є соціально сконструйованими об'єктами, а природа їхнього виникнення - ендогенна. March J., Olsen J. Rediscovering Institutions: The Organizational Basis of Politics. New York: Free Press, 1989. - Р. 4 Відповідно до цього підходу, за інститутами закріплений обов'язок реагувати на розбіжності між ідеями, що були закладені в їхню основу, та практичним втіленням таких ідей. Так, зміна усталеного уявлення, стандарту сприйняття певної організаційної форми невідворотно вносить корективи в її сутність і потребує відповідного інституціонального реагування. Крім того, існує також історичний підхід, що тлумачить процес існування інститутів, штучно розмежовуючи фази їхнього розвитку. Дж. Ходжсон виділяє координаційний вид інституціональної рівноваги (coordination equilibrium), який підтримується самими гравцями (навіть якщо така рівновага не є ідеальною для кожного з них), через те, що жоден з них, за відсутністю вагомих нарікань на систему правил, не має достатніх мотивів для зміни поведінки; водночас кожен так само зацікавлений, щоб інші дотримувалися своїх попередньо обраних стратегій. Hodgson G. How Economics Forgot History: The Problem of Historical Specificity in Social Science. - London: Routledge, 2001. - P. 60
Розділ 2. Омбудсмен як елемент системи управління конфліктами
2.1 Витоки системи управління конфліктами
На сьогодні вивчення системи управління конфліктами є досить важливим. Відповідно до сучасних тенденцій розвитку, дотримання справедливості, громадських прав, рівність можливостей, створення та підтримка привабливого іміджу, дотримання загальноприйнятої культури поведінки є актуальними в сьогоднішньому глобалізованому світі. Актори намагаються контролювати нелегальну поведінку інших акторів та перехідні витрати, що, відповідно, можуть виникати. Так, досить розповсюдженим є поняття «нульова толерантність» Rowe M., C. Bendersky. Workplace Justice, Zero Tolerance and Zero Barriers: Getting People to Come Forward in Conflict Management Systems // in Negotiations and Change, From the Workplace to Society [edited by T. Kochan and R. Locke]. - Cornell University Press, 2002. P. 8. («zero tolerance») до певних моделей поведінки акторів. Актори запроваджують нульову толерантність до неприпустимої поведінки: «Найважливішим засобом перевірки нелегальності поведінки є реакція на таку поведінку … і якщо інституційний механізм працює ефективно, то інститут може вчасно відповідати на такі виклики». Ewing D. Justice on the Job. Boston: Harvard Business School Press, 1989. - P. 50. На думку М. Роу, більшість акторів відходять від звичайних методів управління конфліктами як медіація чи арбітраж, що не можуть до кінця впоратися зі щоденними ситуаціями, бо мають зовнішній характер дій. Тому, акторам потрібна внутрішня система управління конфліктами, яка враховуючи внутрішні характеристики інституту зможе вирішувати та попереджувати конфлікти. Така внутрішня система допоможе забезпечити інституційний порядок та контроль і дасть змогу підвищити ефективність діяльності інституту й зменшить перехідні витрати. Colvin A. Citizens and Citadels: Dispute Resolution and the Governance of Employment Relations / Doctoral Dissertation from the Human Resources Management department. Ithaca, Cornell, 1999.
Одним з варіантів внутрішнього врегулювання конфліктів є перемовини. Р. Вальтон та Р. Маккерсі запропонували розподільний, інтеграційний та змішаний тип перемовин. Walton R., Richard E., and R. McKersie. A Behavioral Theory of Labor Negotiations: An analysis of social interaction systems. Ithaca, N.Y.: ILR Press, 1991. Розподільний тип перемовин означає конкурентний, заснований на правах та силі шлях вирішення суперечок, що орієнтований на формальну справедливість. Такий тип перемовин вимагає формального розслідування, участь адвокатів, формального прийняття рішень, арбітраж, формальних скарг чи позовів. Інтегрований тип перемовин означає спільний, заснований на інтересах шлях розв'язання конфлікту, що орієнтований на вирішення його між сторонами, яким важливо артикулювати власні інтереси. Такий тип перемовин допомагає сторонам прийти до власного розв'язку конфлікту за допомогою неформальної дипломатії системних змін.
Використання акторами одного з типів перемовин залежить від самого актора та ситуації. Також, досить важко провести чітку межу між правами та інтересами, тому одна альтернатива розв'язку конфлікту може задовольняти як права, так і інтереси. Таким чином, при виробленні потенційних шляхів розв'язку конфліктів варто враховувати різні можливі опції - саме це є однією із ключових характеристик системи. Також, Вальтон та Маккерсі описують змішаний тип перемовин, що поєднує у собі розподільний та інтеграційний типи. Тут поєднуються права та інтереси акторів, що є досить актуальним для сучасної системи управління конфліктами.
За останні декілька десятиріч відбувся перехід від розуміння конфлікту як індивідуальної проблеми, індивідуальної нелегальної поведінки, або поодиноких суперечок до комплексного підходу управління конфліктами у межах інституту/організації. Rowe M. Organizational Systems for Dealing with Conflict & Learning from Conflict: Introduction. - Harvard Negotiation Law Review. - 2009. - Vol.14. - P. 234. Відповідно, канали інформації в межах інституту також отримали системні характеристики та стали частиною системи управління конфліктами. Управління конфліктами стало розумітися, в першу чергу, про те, як уникати небажаних конфліктів, зайвих витрат, суперечок, налагодити вдосконалення механізму та вирішувати конфлікти. Немає ідеальної моделі для системи управління конфліктами, адже кожен інститут має свої власні потреби та завдання і система є витвором акторів і не може суперечити інституційному порядку у межах конкретного інституту. Інститути мають різну культуру поведінки та стикаються з різними внутрішніми та зовнішніми чинниками. Тому, система управління конфліктами улаштована відповідно до ландшафту самого інституту. На інститут вливають:
1. Внутрішні чинники. Внутрішнє середовище майже завжди є вирішальним для функціонування інституту, адже саме зсередини закладаються підвалини інституційного порядку. Внутрішніми чинниками є інтереси та вимоги акторів у межах інституту, інституційна справедливість по відношенню до акторів. Rowe M. Dispute Resolution in the Non-union Environment: An evolution toward integrated systems for conflict management? // Workplace Dispute Resolution: Directions for the 21st century / [edited by S. Gleason]. - East Lansing: Michigan State University Press, 1997. Також, відбувся рух інститутів у напрямку прийняття рішень не за вертикальною ієрархією, а за горизонтальною, де актори одного рівня приймають рішення. Сучасна система управління конфліктами забезпечує процес навчання, отримуючи пропозиції, запитання, та скарги. Costantino, C., Merchant C. Designing Conflict Management Systems: A Guide to Creating Productive and Healthy Organizations. - Jossey-Bass Publishers, 1996. - P. 129.
2. Зовнішні чинники. Під впливом політичної системи та суспільної думки, актори намагаються ліквідувати деструктивну та нелегальну поведінку, встановлюючи політику нульової толерантності. Таким чином, актори намагаються зменшити потенційні загрози діяльності інституту, можливі покарання нелегальної поведінки. Furtado T., C. Howard. The United States Sentencing Guidelines ? What an organizational ombuds might want to know and share with management. - Dallas: The Ombudsman Association, 1999.
Актори, також, намагаються регулювати безпеку інституційного середовища. Метою такої дії є забезпечення інституційної справедливості. Актори намагаються тримати під контролем суперечки, щоб вирішувати їх у зародку. Lipsky D., R. Seeber. The Appropriate Resolution of Corporate Disputes: A report on the growing use of ADR by U.S. corporations. - Ithaca, N.Y.: Cornell/PERC Institute on Conflict Resolution, 1998. Акторам дуже важливо брати до уваги як управління конфліктами, так і забезпечувати інституційну справедливість для дотримання інституційної рівноваги. Тому, стало потрібним впровадження нульової толерантності та нульових бар'єрів.
Акторам важливо мати канали артикуляції конфліктів та непорозумінь. Якщо канал інформації один, то він може не впоратися з великою кількістю конфліктів, що може призвести до краху інституту. Така ситуація може трапитися коли актори не наважуються вирішувати суперечки на пряму, що спричинено страхом перед іншими за некомпетентність. М. Роу виділяє два типи помилок у системі управління конфліктами. Rowe M., C. Bendersky. Workplace Justice, Zero Tolerance and Zero Barriers: Getting People to Come Forward in Conflict Management Systems // in Negotiations and Change, From the Workplace to Society [edited by T. Kochan and R. Locke]. - Cornell University Press, 2002. P. 7. Тип 1 трапляється, коли актори не вважають за потрібне артикуляцію суперечки, бо інституту не зможе відповідним чином відповісти. Тобто, тут ми говоримо про відсутність достатнього тиску інституту на неприйнятну поведінку. Тип 2 трапляється, коли актори не наважується артикулювати суперечку через серйозні покарання інститутом конфліктуючих сторін. Тут мається на увазі наявність величезного тиску на неприйнятну поведінку. Є багато факторів, що пояснюють той факт, що актори не звертаються до формальних способів вирішення конфлікту: вони можуть боятися наслідків, втрати зв'язків, втрати гідності. Іншими словами, інституційна культура, якщо вона ієрархічна та орієнтована на покарання може занапастити всю системи, бо актори не матимуть бажання діяти напряму.
Г. Раїфа Raiffa, H. Comments at the Robert McKersie // Feschrift. - MIT,1998. коментуючи зазначені типи, зазначив, що крім наведених, є велика кількість інших помилок. Він зазначив, що нульова толерантність може стати причиною вирішення неправильної проблеми неправильним шляхом. Так, конфлікт може бути вирішений занадто пізно, або занадто рано, або у спосіб неприйнятний для акторів. Такий шлях вирішення проблеми може спровокувати безліч нових проблем, або перехідні витрати можуть бути занадто високими.
Отже, досить складно підтримувати ефективність інституту за рахунок лише нульової толерантності. Актори не бажають позбавлятися зв'язків з іншими акторами, з якими відбуваються постійна взаємодія. Має використовуватися комплексний підхід до вирішення конфлікту, що включатиме інтереси та права акторів, щоб забезпечити адекватну реакцію на проблему. Ефективна протидія неприйнятній поведінці має включати альтернативи нульових бар'єрів, що взаємодоповнювані з інституційною справедливістю як елементом внутрішніх чинників впливу на внутрішній ландшафт інституту. Ці альтернативи допомагають інформувати акторів, що відповідають за підтримку інституційного дизайну. Lynch J. RCMP: Revitalizing Culture, Motivating people./ Report on the Royal Canadian Mounted Police ADR Project, 1996.
Ефективна система управління конфліктами включає декілька елементів. Система є багатофункціональною з великою кількістю провідників. Актори потребують можливості доступу до системи управління конфліктами як і до управління конфліктом загалом. Для підвищення формального вирішення питань через скарги, ключовою фігурою, що анонімно допомогає вирішити конфлікт є омбудсмен. Омбусмен тут виступає як сторона, що анонімно допомагає вирішити конфлікт, отримуючи інформацію від акторів, яким важливо артикулювати своє незадоволення та інтереси, що порушуються. Це забезпечує акторам різних рівнів та значень інституційного устрою отримати допомогу у вирішені проблеми. Важливим є незалежна, конфіденційна та нейтральна допомога по внутрішнім каналам. Мета організаційного омбудсмена надавати допомогу для забезпечення справедливості. Омбудсмен допомагає неформально та є досить гнучким. Він не продукує готових рішень, а лише допомагає їх віднайти. Омбудсмен є нульовим бар'єром, дотримуючись конфіденційності. Омбудсмен не є підзвітним іншим акторам та не розголошує інформацію. Омбудсмен працює з усіма акторами, дотримуючись конфіденційності, та консультує з приводу адекватного варіанту вирішення конфлікту. Він допомагає розробити варіант розв'язку конфлікту та допомагає його правильно застосувати його на практиці без зайвих перехідних витрат. Rowe M. Options, Functions, and Skills: What the Organizational Ombudsperson Might Want to Know // Negotiation Journal. - 1995. - Vol. 11. - № 2. - P. 103-114.
Якщо провести аналогію з твердженням А. Вестін та А. Феліу про фірми, які мають створити багатогранну систему процедурної справедливості, Westin A., A. Feliu. Resolving Employment Disputes Without Litigation. - Washington, D.C.: Bureau of National Affairs, 1988. - P. 22. то ми можемо казати, що якщо інститути: 1. намагаються залучити потенціал та прихильність своєї робочої сили, 2. намагаються вирішувати конфлікти до того, як вони стануть позовами у судах, та 3. хочуть задовольнити очікування працівників та організаційні інтереси, мають створити систему процедурної справедливості.
Акторам потрібна система, в рамках якої вони зможуть вільно артикулювати свою незгоду. Система управління конфліктам змінюється в залежності від внутрішнього та зовнішнього тиску. Та забезпечення інституційної справедливості, нульової толерантності до неприйнятної поведінки та нульові бар'єри для прямого реагування або використання системи управління конфліктами є досягненнями еволюції інституційного управління. Наявність різних шляхів розв'язку конфліктів у поєднані з інтегрованим типом перемовин у комплекс допомагають акторам діяти стосовно неприпустимої поведінки. В інститутах, де використовується системний підхід, наявність омбудсмена є необхідною для підтримки сторін, як для забезпечення неформального вирішення суперечки, так і для налагодження формальної медіації. Омбудсмен підтримує інституційну справедливість, допомагає попередити деструктивну та нелегальну поведінку, допомагає засвоїти акторам інформації щодо конфліктів та забезпечує наявність нульового бар'єру дій для акторів.
2.2 «Система управління конфліктами» як спосіб підтримки інституційної рівноваги політичних інститутів
політичний рівновага конфлікт управління
На сьогодні лише невеликий відсоток конфліктів вирішується у судах та інших подібних інстанціях, а ті що все ж таки доходять до них, то ще менша частина з них проходить повну процедуру. Частково це відбувається через те, що юристи та конфліктуючі сторони почали використовувати інші шляхи вирішення проблем: через перемовини за участю юриста, або напряму між сторонами конфлікту; арбітраж, де нейтральна третя сторона виносить незалежне рішення щодо ситуації; медіація, де нейтральна третя сторона не вирішує, хто є винний, а скоріше допомагає сторонам, враховуючи їхні преференції, розробити власний шлях розв'язку проблеми. Саме поняття «конфлікту» тут є досить зрозумілим, але вважаємо за необхідне відтворити одне з його визначень. «Конфлікт» позначає відмінності, суперечку, проблеми чи непорозуміння, що стосуються однієї чи більше сторін, навіть якщо конфліктна ситуація невідома іншим. Суперечка переростає у конфлікт тоді, коли відбувався процес взаємодії між сторонами та фактичне висловлювання незадоволення сторонами. Lynch J. Integrated Conflict Management Systems Emerge as an Organization Development Strategy. - C.P.R. - vol. 21. - 2003. P. 99.
Виникнення конфліктів в інститутах є явищем закономірним. Саме конфлікт допомагає інституту досягнути якісно нового рівня. Конфлікт є рушієм змін, а, отже, нового в процесі розвитку конкретного інституту. Кожен конфлікт має існувати не просто хаотично, він має перебувати під наглядом актора, що слідкуватиме за його перебігом та направляти його у правильному руслі для досягнення певного конкретного результату або певних змін у внутрішньому ландшафті інституту. Дослідники Блох, Міллер та Роу, вивчаючи конфлікти в організаціях та інститутах та відповідні шляхи вирішення конфліктів, запропонували концепт «система управління конфліктів» («conflict management systems»). Rowe M. Organizational Systems for Dealing with Conflict & Learning from Conflict: Introduction. - Harvard Negotiation Law Review. - 2009. - Vol.14. - P. 233. Поняття «управління конфліктами» («conflict management») охоплює увесь спектр дій з попередження, управління та форми вирішення конфліктів. Lynch J. Integrated Conflict Management Systems Emerge as an Organization Development Strategy. - C.P.R. - vol. 21. - 2003. P. 99. Б. Блох досліджуючи процес розробки та утворення системи, що допомагає «навчитись мистецтву управління конфліктами», показує як різні базиси конфліктних ситуацій можуть бути додані до числа можливих опцій, що означатиме ширший спектр можливих варіантів вирішення конфліктної ситуації. Bloch, B. Creating a Faith-Based Conflict Management System // Harvard Negotiation Law Review. - 2009. - P. 249 Він зазначає, що цей процес є рутинним та тривалим, однак, він має відбуватися, адже він є основою вирішення конфліктів.
На разі, низка конфліктів відбувається всередині організацій: починаючи від гендерних і закінчуючи мультикультурними. Інститути є, в першу чергу, комплексні утворення, у яких сила примусу діє як через формальні вертикальні канали, так і через уявну структуру підпорядкування, яку Г. Хелмке та С. Левіцки називають неформальні інститути. Helmke G., Levitsky S. Informal Institutions and Comparative Politics: A Research Agenda. Helen Kellogg Institute, Notre Dame University. - Working Paper No. 307. - 2003. P. 725. Наявність різних проблем та різних цінностей у акторів веде до необхідності різних шляхів вирішення конфліктних ситуацій, що мають утворити логічну чітку систему. Головним для здійснення примусу в конкретному інституті - це норми та цінності, що їх поділяють всі учасники інституційної взаємодії. Для того, аби норми та цінності були спільними, варто їх правильно встановити з самого початку. Встановлення правил називають «setting», тобто, правила закладаються з самого початку існування інституту, не викликаючи ні в кого питань, бо є вкоріненими, та підтримуються всіма акторами інституту. Rowe M. Organizational Systems for Dealing with Conflict & Learning from Conflict: Introduction. - Harvard Negotiation Law Review. - 2009. - Vol.14. - P. 234. За умови встановлення правил, «setting», можливо здійснювати примус в межах певного інституту. З іншого боку, Д. Міллер зазначає, що сучасні інститути, що поєднують у собі мультикультурне суспільство, мають виробляти стандарти, що будуть підходити всім акторам у межах інституту. Miller D. Staff Ombudsman, World Health Organization, Managing Cultural Differences In An International Organization Conflict Management System. - Harvard Negotiation Law Review, 2009. Ці стандарти мають виходити з функціонального навантаження інституту, тобто, встановленні норми мають відповідати місії організації та регламентувати поведінку акторів, що дає змогу розділити між прийнятною поведінкою актора та межами застосування примусу щодо актора. Встановлення певних норм та правил досить складно відбувається в управлінні конфліктами. Конфлікт завжди має не тільки саму конфлікту ситуацію, але і стейкхолдерів, що зацікавлені у вирішення конфлікту собі на користь. Так, не всі стейкхолдери прагнуть якомога швидше вирішити конфлікт. Реакція стейкхолдерів може бути різна: не робити нічого, вийти з конфлікту, загострювати конфлікт, шукати формальні шляхи вирішення конфлікту та неформальні шляхи вирішення конфліктної ситуації.
Ставлення до конфлікту може бути досить різним. Так, один конкретний шлях вирішення конфлікту може розглядатися як такий, що є придатним для вирішення ще конфліктів у межах іншого інституту. Так, кожен інститут, що використав зазначене вирішення конфлікту стає його носієм, бо вважає, що його випадок є унікальним. З іншого боку, було б вважати фантастичним, що всі конфлікти вирішуються через третіх осіб та мають своє відображення у системі управління конфліктами. Більшість конфліктів залишаються на рівні певних особистостей та вирішуються без відома третіх осіб. Звичайно, що вирішення кожного конфлікту потребує індивідуального підходу і методи, що використовується для вирішення одного конфлікту не можуть бути просто перенесені для вирішення іншого. Все ж таки, більшість акторів так і робить, і екстраполює методи вирішення на всі подібні ситуації, хоча актуальність методів можна поставити під сумнів. Як зазначають автори, немає єдиного, ефективного шляху розв'язку для вирішення проблем, бо більшість людей чинить на власний розсуд. Rowe M. Organizational Systems for Dealing with Conflict & Learning from Conflict: Introduction. - Harvard Negotiation Law Review. - 2009. - Vol.14. - P. 235 Вищенаведена система управління конфліктами є важкозрозумілою для більшості акторів. Почасти, сторони не звертають увагу на корінь конфлікту, намагаються все вирішити самотужки та намагаються використати інший підхід до вирішення конфліктної ситуації, що відрізняється від підходів інших учасників конфлікту. Закони та стандарти, що постійно приймаються та оновлюються, означають наявність величезної кількості шляхів вирішення певних конфліктів ситуацій, що можуть бути з одного боку правомірними та використовуватися у межах певних встановлених правил, а можуть перебувати поза правилами, що означатиме порушення першовстановлених норм та цінностей. Так, автори акцентують увагу на необхідності системного підходу до даного питання. Автори пропонують розуміти управління конфліктів у системному розрізі за допомогою трьох основних конфліктних базисів: інтереси (interests), права (rights) та влада (power). Ibid. - P. 234. Так, ці три базиси є спрощеними та їх кількість може бути збільшена, але більшість конфліктів відбуваються саме на снові цих трьох вищезазначених базисах:
1. Сила. Цей підхід використовують ті, хто можуть приймати рішення не побоюючись заперечень третьою стороною. Наприклад, багато конфліктів у промисловості вирішуються шляхом використання сили державними чиновниками, профільними департаментами та ін. Внутрішні конфлікти, в більшості, вирішуються без прямою участі робітника, так як працівник покладається на діяльність профспілкових організацій та об'єднань, що означає не використання інших каналів вирішення суперечок.
2. Права. Використовуючи підхід прав, сторона розуміє, що конфлікт буде вирішуватись у формальній площині і рішення буде прийнято нейтральною та незалежною третьою стороною (суд або арбітраж).
3. Інтереси. Десятки процесів улаштовані на основі інтересів сторін. Найпоширенішим для вирішення конфлікту є персональна взаємодія акторів для аналізу та обговорення проблеми. Цей процес може відбуватися як без допомоги інших сторін, так і за участю нейтрального фасилітатора чи модератора процесу. В рамках цього підходу сторони фокусуються на власних інтересах, ніж на своїй позиції в ієрархії. Метою підходу є донесення інтересів кожної зі сторін один одна одній. Далі відбувається розробка можливих шляхів вирішення конфліктної ситуації, враховуючи інтереси обох сторін. Цінним у цьому підході є те, що сторони самі приходять до певного рішення, тим самим повністю розділяючи відповідальність за прийняте рішення, не перекладаючи відповідальність на третю сторону.
В більшості випадків майже не можливо використовувати один з підходів у його чистому вигляді, тому сучасні дослідники пропонують ще один підхід - Системний, тобто Інтегрована система управління конфліктами (Integrated Conflict Management Systems, далі - система). Система пропонує нам не тільки техніки управління конфліктами, але й засоби попередження конфліктів та інструменти для управління конфліктами в їх зародку. Система радше допомагає подивитися в корінь конфлікти та працювати з причинами конфлікту, а не тільки розв'язувати наявну суперечку. Першою, хто розвинула поняття системи управління конфліктів була М. Роу, яка зазначає, що перехід до системного підходу в управлінні конфліктами означає наявність двох основних компонентів: розвиток та вдосконалення моделі вирішення суперечок та заохочення й розвиток інституційного середовища. Rowe M., M. Baker. Are You Hearing Enough Employee Concerns? // 62 Harvard Business Review. - 1984. - No. 3.
Подобные документы
Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства. Функції політичної партії. Правові основи створення і діяльності політичних партій. Типологія політичних партій і партійних систем. Особливості становлення багатопартійної системи в Україні.
реферат [28,9 K], добавлен 14.01.2009Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства. Базові характеристики політичних об'єднань. Основні напрямки становлення політичної системи в незалежній Україні. Громадсько-політичні об’єднання та рухи. Типологія партійних систем.
реферат [48,6 K], добавлен 29.01.2011Аналіз процесів соціально-політичної трансформації Молдови пострадянського періоду. Процеси, які безпосередньо стосуються функціонально-динамічних характеристик політичної системи. Фактори, що впливають на трансформацію політичних інститутів суспільства.
статья [41,8 K], добавлен 11.09.2017Аналіз предмету, методу, об’єкту і суб’єкту політології - науки про політичне життя суспільства, закономірності функціонування політики, політичних систем, окремих політичних інститутів, їх взаємодію як між собою, так і з іншими підсистемами суспільства.
реферат [23,2 K], добавлен 10.06.2010Поняття інституту президентства, його місце в політичній системі суспільства, становлення і розвиток, особливості та історичні джерела. Розробка положень української державності, вклади політичних партій та їх діячів, суть реформування державної влади.
реферат [28,6 K], добавлен 22.11.2009Політична система як сукупність суспільних інститутів, правових норм та їх відносини з приводу участі у політичній владі. Моделі політичної системи, її структура і функції в Україні. Громадянське суспільство: сутність, чинники становлення і розвитку.
реферат [29,7 K], добавлен 16.04.2016Методологічні засади дослідження політичних систем та режимів. Особливості політичної системи Республіки Куба, її структура, модель та тип. Поширені класифікації політичних систем. Становлення політичного режиму країни, його стан на початку XXI сторіччя.
курсовая работа [856,6 K], добавлен 23.06.2011Лідерство як один із елементів механізму регулювання відносин індивідів, соціальних груп та інститутів у сфері політики. Три аспекти феномену лідерства: сутність, обумовлена соціальними потребами, роль лідерства у політичних системах та його типологія.
реферат [35,0 K], добавлен 23.04.2009Політичні відносини як компонент політичної системи. Носії політичної діяльності і політичних відносин. Політичне управління: суб’єкти, функції, типи. Підготовка та прийняття політичних рішень. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх розв’язку.
контрольная работа [34,3 K], добавлен 03.04.2011Аналіз підходів до визначення поняття "політична культура" - системи цінностей соціуму та його громадян, системи політичних інститутів і відповідних способів колективної та індивідуальної політичної діяльності. Соціальні функції політичної культури.
реферат [21,0 K], добавлен 13.06.2010
