"Нові свободи" Вудро Вільсона

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

"Нові свободи" Вудро Вільсона

Вступ

У дні святкування двохсотлітнього ювілею утворення США тодішній президент Американської історичної асоціації Р. Морріс заявив, що в США «в критичних умовах біля правління з'являються видатні фігури. Щастям можна вважати появу Т. Рузвельта, В. Вільсона і Ф.Д. Рузвельта». Хто ж такий Вільсон, який отримав таку високу оцінку американського історика. У своїй роботі автор спробує відповісти на це питання, створити політичний портрет 28 президента США В. Вільсона, проаналізувавши його програму «Нові свободи». Ім'я Вудро Вільсона відоме всьому світу, ця яскрава постать назавжди увійшла в світову історію. Випускник Принстонського університету, він захистив докторську дисертацію з історії. Викладав історію, економіку юриспруденцію, член демократичної партії США. У 1913-1921 рр. Президент США. Це великий державний діяч, володів вагомо ерудицією в соціально - політичних питаннях, був здатен вловлювати хід подій і прислухатися до настроїв у США та в світі. Своїм обов'язком вважав врахування інтересів всього правлячого класу і захист американських інтересів у всьому світі. Вільсон чудово розумів, що не можна зневажати вимоги простих американців. Тому він здійснив ряд реформ, які покращили рівень життя народу.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що через постать двадцять восьмого президента США ми бачимо більш чітко політичну структуру цієї великої держави, а також роль лідера і демократичної партії в здійсненні реформ в країні, та зростання впливу США на міжнародній арені. Дана робота дає змогу детально розібратися з становленням і зміцненням такої особистості, як Вудро Вільсон. З'ясувати те підґрунтя, яке призвело до пропагування і втілення «Нових свобод». До того ж дослідження дипломатичної спадщини президента дає можливість краще розібратися з системою післявоєнного мирного влаштування світу. В якій він брав дуже активну участь, і впливав не лише на майбутнє своєї країни, а і намагався бути справедливим арбітром для інших новоутворених держав.

Діяльність Вільсона на посту президента пов'язана з поворотним етапом в історії США. Події першої світової війни, діяльна політика адміністрації Вільсона перетворила США в одну з найсильніших держав світу.

Вільсон відзначався цілеспрямованістю і непохитністю в захисті проглядів, був послідовним і наполегливим у розв'язанні проблем, які стояли перед США. З цим складним завданням він справлявся більш успішно ніж багато його попередників.

Політична кар'єра Вільсона формувалася непросто. Йому постійно доводилося стикатися з різноманітними противниками як у самих США, так і за їх межами.

Внутрішня політика Вільсона, розрахована на зміцнення економіки в США, вимагала певних жертв з боку правлячого классу, частина якого, не вміла чи не хотіла мислити на перспективу, жила сьогоденням і протидіяла нововведенням президента.

Вільсон зустрівся з опозицією і на міжнародній арені, продемонстрував своє уміння бути лідером, не боявся взяти на себе відповідальність за долю своєї країни, вирішувати світові проблеми. В. Вільсона - людина з Божою історією, він зумів повести свою країну вперед, завоювати прихильність сучасників і вдячність нащадків.

Об'єктом дослідження є «Нові свободи» 28 американського президента, основні етапи її становлення.

Предметом дослідження є внутрішньополітична діяльність Вудро Вільсона, а токож ті аспекти його зовнішньополітичної діяльності, котрі можна відтворити на основі наявного комплексу опублікованих матеріалів.

Джерельна база курсової роботи доволі таки багата і складається з монографій. Дана проблема висвітлена у багатьох радянських і російських працях, і хоч автори упереджено підходять до постаті американського президента, та все ж дають цінний фактичний матеріал. До таких праць відноситься праця Гершов З.М. «Вудро Вільсон». Тут прекрасно розкрито автобіографію даної постаті, але його політика трактується з дещо викривлених міркувань. Ще одне детальне дослідження, щоправда лише політичної дільності міститься в праці А. Уткіна» Дипломатія Вудро Вільсона».Цікава інформація міститься в довіднику «Американські президенти: 41 історичний портрет від Дж. Вашингтона до Біла Клінтона», щоправда вона носить поверховий характер. Так само можна охарактеризувати і працю В.Іваняна «Від Дж. Вашингтона до Дж. Буша: Білий Дім і преса».Є.А. Мішина в статті «Вудро Вільсон: ідеаліст, імперіаліст, агресор?» ставить перед собою завдання виявити спірні питання в проблемі трактування постатті американського президента.Постать американського президента на тлі епохи висвітлено у працях - «Історія США: в 4-ох томах», В.І. Лан» США: від першої до другої світової війни».

Незважаючи на досить значну історіографію, що присвячена постаті Вудро Вільсона, залишається ще багато недосліджених проблем, що потребують уваги сучасних істориків, в тому числі і українських.

Мета і завдання дослідження визначені з урахуванням стану наукової розробки та актуальності теми. Отож, ставимо перед собою мету якомога детальніше дослідити програму внутрішньополітичної діяльності двадцять восьмого президента Америки і його зовнішньополітичні орієнтири.

В процесі досягнення мети автор ставить перед собою наступні завдання:

По-перше, дослідити середовище, в якому формувалася особистість Вудро Вільсона та чинники, які впливали на становлення його як політичного діяча.

По-друге, охарактеризувати його внутрішьнополітичну діяльність та внесок у розвиток американської економіки.

По-третє, розкрити зовнішню політику Вільсона та його «14 пунктів».

Хронологічні рамки дослідження охоплюють роки життя В. Вільсона (1856-1924), проте особлива увага приділена періоду його президентства (1912-1920). При цьому нижня межа є часом становлення Вільсона як особистості і викладача, а верхня його дипломатична майстерність на рівні міжнародних масштабів.

Методологічною базою роботи є принцип історизму, об'єктивності критичного та структурно-систематичного підходів до наявного матеріалу. В процесі її написання застосовувалися аналітичний, проблемно-хронологічний та порівняльно-історичний методи дослідження.

Структура курсової роботи складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел та використаної літератури.

1. Шлях до президентства: перші реформи

вільсон реформа зовнішньополітичний

Вільсон - складна політична фігура. Писати його портрет однією фарбою - значить не лише спростити завдання, а й помилитися. Вільсон не був прямолінійним догматиком. Він виходив з того, що зміна обставин завжди призводить до вибору нових засобів, і тому намагався проявляти гнучкість. Мистецтвом лавірування Вільсон почав оволодівати ще до того, як став президентом. 16 квітня 1906 року він виголосив промову в національному клубі демократичної партії в Нью-Йорку. В залі знаходились керівники місцевої організації демократів, члени національного комітету партії, сенатори, конгресмени, магнат Райан, банкір Бельмонт, видавець нью-йоркської газети «Сан» Лаффан та інші особи, відомі своїми консервативними поглядами. Вільсон чотири рази переробляв текст промови. Перший його удар був спрямований проти соціалізму. Незважаючи на антитрестівську кампанію, яка розгорнулась в країні, Вільсон, відверто захищаючи інтереси монополій, виступив проти втручання держави в справи економіки. Жорстко про це Вільсон писав у статті «Політика», виданій в листопаді 1907 року. Він заявив, що державне регулювання економіки, «звичайно, має соціалістичний характер» і тому з ним не можна миритися.

У 1908 році у поглядах Вільсона намітився відхід від консерватизму. Він більше не захищав монополій, а вимагав покласти край їхній сваволі. Тепер він закликав до державного регулювання економіки. Чому він змінив свою позицію. Мабуть, на нього мав вплив ряд факторів, у тому числі і конфлікт з консервативними елементами Принстона. Вирішальною обставиною було прагнення Вільсона досягти свого обрання на пост губернатора Нью-Джерсі, який він розглядав як трамплін для наступної боротьби за Білий дім.

Вільсон швидко знайшов спільну мову з правлячою елітою. Але він розумів, що для перемоги на виборах потрібна підтримка рядових американців. Тому Вільсон став представляти себе виразником інтересів народних мас. Майбутній президент був далекий від визнання вирішальної ролі народних мас в історії. І якщо він говорив про величезне значення людей праці для долі країни, то це можна пояснити кон'юнктурними міркуваннями.

Знаходячись на сторожі інтересів буржуазного ладу в США, Вільсон швидко вловлював настрої в країні, прислухався до голосу народних мас і враховував їхнє незадоволення зусиллям монополій. Нарівні з Т. Рузвельтом, Д. Ллойд Джорджем та іншими політиками подібного типу у нього поступово виникала впевненість, що засобом буржуазних реформ можна відволікти маси від революційної боротьби. Він стверджував, що соціалізм не здатен позбавити американське суспільство від хвороб, породжених капіталізмом.

Незважаючи на запевнення Вільсона у своїй прихильності до реформ, його кандидатура викликала опозицію. Прогресисти-демократи заявляли, що Вільсон - ставленик банкірів і хазяїв корпорацій Нью-Йорка і Нью-Джерсі.17 серпня з'їзд федерації праці Нью-Джерсі прийняв спеціальну резолюцію, яка закликала трудящих штату не допустити обрання Вільсона губернатором, оскільки він виступає проти об'єднання робітників у профспілки. 15 вересня 1910 року в Трентоні відкрився з'їзд демократів Нью-Джерсі. На противагу Вільсону прогресисти добивались висування кандидатом на пост губернатора Кетценбеша. Але старання Гарві, Сміта і Ньюджента, а також відсутність єдності у лавах прогресивних демократів допомогли Вільсону здобути перемогу.

Почалась офіційна виборча кампанія. Перші контакти Вільсона з рядовими американцями не принесли плодів. Вільсон ніколи раніше не виступав перед простими людьми і тому не вмів знаходити з ними спільну мову. Через деякий час він звик до нової для нього аудиторіє і навіть здобув у неї популярність. Вільсон засуджував монополії, закликав до прийняття про них відповідних законів. Він картав корупцію не тільки в республіканській партії, а й серед демократів. Вільсон настільки захопився, що напередодні виборів назвав себе бунтівником. Його звинувачувальні тиради мали своє призначення - досягти сприяння прогресистів, а з їх допомогою вплинути на думку рядових громадян США. Його завданням було також паралізувати опозицію тред-юніонів. Тому він то намагався виправдатися перед ними, то виступав за ліберальна політику в робітничому питанні.

Гарві і його друзі сприяли Вільсону. Серед тих, хто надавав йому фінансову допомогу у проведенні виборчої кампанії, знаходились сам Гарві, Райан, залізничний магнат Стетсон, банкір Янг та інші. Найбільшу суму (50 тис. доларів) вніс у виборчий фонд Сміт. Ця допомога зіграла важливу роль у перемозі Вільсона. 8 листопада він був обраний губернатором Нью-Джерсі.

Обрання Вільсона не можна розглядати ізольовано від обстановки в країні. Адміністрація республіканця Тафта скомпрометувала себе реакційною політикою. Цим негайно скористалася демократична партія. Губернаторами Нью-Йорка, Массачусетса, Мена, Міссурі, Огайо, Меріленда та частини інших штатів стали демократи. Демократична партія отримала переконливу перемогу і до палати представників.

Вільсон зайнявся проведенням у життя обіцяних реформ. Перша з них передбачала введення закону про прямі вибори всіх посадових осіб у графствах і штаті. Сміт і особливо Ньюжент, побоюючись послаблення впливу партійної машини, виступили проти цього законопроекту. Але, незважаючи на їх протидію, легіслатура вирішила ввести прямі вибори.

Одна з реформ, проведених Вільсоном, стосувалася підприємств і служб громадського користування (Залізниці, газ, електрика, телефон, телеграф). У відповідності з новим законом губернатор із згоди сенату створив комісію із трьох чоловік. В її завдання входили фіксація розцінок на комунальні послуги і контроль над фінансами всіх фірм, зайнятих у цій сфері.

У перше десятиріччя ХХ ст. США відставали від Німеччини, Англії й Італії в області трудового і соціального законодавства, а в самих США штат Нью-Джерсі був у цьому відношенні найбільш відсталим. Завдяки Вільсону був прийнятий новий закон, який відшкодовував частину витрат на лікування і зобов'язаний був забезпечити дешеву допомогу в домашніх умовах або в госпіталі протягом перших двох тижнів після нещасного випадку на виробництві. Реформи Вільсона йшли назустріч вимогам прогресивної громадськості і певній мірі задовольняли запити трудящих.

Діяльність Вільсона на посту губернатора, а особливо проведені ним реформи, служила не тільки його здатності успішно справлятися з важливими справами в штаті. Вони були покликані забезпечити йому популярність в країні, створити йому престиж великого державного діяча, місце якого в Білому домі. Покровителі Вільсона на це і розраховували. Тому, недивно, що кампанія по висуванню його кандидатури на пост президента почалась зразу після того, як він став губернатором. У Віргінії вже в листопаді 1910 р. були створені клуби «Вільсона в президенти». Пізніше такі клуби виникли і в інших штатах. Їх члени активно агітували за свого ставленика.

Весною 1911 р. в цю кампанію включився сам Вільсон. Він вирушив на південь, в Атланту, а потім у Норфолк. Це були його пробні кроки у підготовці до майбутніх президентських виборів Вільсон прагнув також отримати підтримку Брайана. З його ініціативи відбулося 2 зустрічі, під час яких він всіляко намагався підкреслити своє дружнє ставлення до колишнього лідера партії. Разом з тим він старанно уникав всього, що могло б створити про нього думку як про креатуру Брайана.

У травні 1911 року Вільсон вирушив в поїздку по країні. Він відвідав Канзас-Сіті, Денвер, Лос-Анджелес, Сан-Франциско, Вашингтон, Даллас та інші міста. Всюди він говорив про нагальні проблеми, що були в країні, піддавав атакам трести, звинувачуючи їх у тому, що вони зосередили в своїх руках владу над економікою і разом з банкірами створили фінансову теранію, яка позбавила народ та уряд свободи дій. Закликаючи до змін, він заявляв, що демократична партія завжди прагнула реформ, тому що вона була заснована на глибокій і великій симпатії до інтересів широких народних мас.

Вільсон піддавався критиці не тільки справа, а й з ліва. Проти нього виступали прогресивні демократи. Вони справедливо стверджували, що політичні погляди цього діяча формувалися під прямим впливом правлячої еліти США, і що сам факт висування його кандидатури на пост президента став можливим завдяки підтримки правлячої верхівки.

У країні почалися первинні вибори, результати яких повинні були виявити ступінь популярності того чи іншого президента на президентських пост. Одночасно проходили конференції демократії у штатах. І первинні вибори («Праймериз»), і конференції були своєрідною пробою сил, котра у великій мірі визнавала наступний хід боротьби.

Основним суперником Вільсона був досвідчений конгресмен, спікер палати представників Чемп Кларк. Він користувався підтримкою багатьох впливових сенаторів і конгресменів. Перші «праймериз» пройшли в Міссурі. Переміг Кларк. Йому сприяло і те, що в середовищі фермерів зберігся значний вплив брайанізму. Кларк, у свій час активний прибічник Брайана, вдало використовував це під час первинних виборів. Він також досяг успіху в Канзасі, Іллінойсі та в ряді інших штатів.

Вільсон також прагнув будь-якими засобами здобути прихильність виборців. Він вміло лавірував між прогресивними елементами і консервативними колами. Його позицію покращила перемога в Нью - Джерсі, хоча результати «праймериз» були для нього невтішними.

Вільсон застосував ще один момент. Він звернувся по допомогу до Брайана, який оголосив, що, оскільки Кларк користується підтримкою реакційної партійної верхівки Нью - Йорка, делегація Небраски віддасть свої голоси Вільсону. Розгорівся справжній скандал. Між тим становище Вільсона покращилось: він виграв 83 голоси, а Кларк втратив підтримку делегацій Массачусетса і Канзаса. Виник тупик: жоден з кандидатів не зібрав необхідної кількості голосів. Але шанси Вільсона зростали, за нього проголосували майже 500 делегатів. І нарешті, зібравши 999 голосів, колишній ректор Принстонського університету став кандидатом демократичної партії на президентських виборах. Це сталось 2 червня після 46 туру голосування. Вільсон святкував перемогу.

На з'їзді партії треба було також вирішити питання про кандидатуру у віце - президенти. Ним став Томас Маршал губернатор Індіани. Залишалась завершальна операція - прийняти виборчу платформу. Витримана в традиційному дусі брайанізму, вона містила вимоги прогресивного крила демократичної партії і повинна була привернути на бік демократів більшість виборців, забезпечивши тим самим перемогу на виборах.

Після Балтиморського з'їзду перед Вільсоном постало важливе завдання: об'єднати демократів з метою здобуття перемоги на виборах. Тому, зустрічаючись з впливовими діячами партії, він намагався згладжувати всі гострі кути, і результат переговорів виявився успішним.

На з'їзді республіканської партії виявились серйозні розходження між прогресистами і її правим крилом, перемогли консерватори. Рузвельт і його послідовники залишили з'їзд, вирішивши створити власну партію. П'ятого серпня 1912 року в Чикаго почав роботу національний з'їзд партій прогресистів. Рузвельт висунув радикальну програму, розраховану на популярність в масах. З'їзд завершив свою роботу обранням Т. Рузвельта кандидатом в президенти, а сенатора Джонсона кандидатом на пост віце - президента.

Двом претендентам прийшлось сперечатися в питанні про монополії. Вільсон різко їх критикував, звинувачуючи в захопленні вирішальних позицій в економіці.

Головним творцем програми Вільсона був відомий американський юрист і соціолог Луї Брандейс. Будучи буржуазним діячем, Вільсон бачив основне протиріччя американського суспільства не в боротьбі класів, а в колізії між «вільним» підприємництвом і монополіями. Захищаючи конкуренцію, він заявляв, що зуміє знищити монополії, вітав успіх великого капіталу.

5 листопада 1912 р. Мільйони американців прийшли на виборчі дільниці, щоб своїм голосуванням вирішити, яка з партій прийде до влади. Президентські вибори принесли перемогу Вільсону. За його кандидатуру проголосували 6 млн. 286 тис. 214 чол. Демократи мали успіх і на виборах до конгресу. Тепер вони отримали більшість місць в палаті представників і в сенаті. Таким чином, демократична партія через 16 років знову стала керувати країною.

Американський вчений Дж. Сандквіст вважає, що прихід Вільсона в білий дім став можливим завдяки розколу республіканської партії. Але знову роль в обранні Вільсона зіграла його передвиборна кампанія:обіцянками реформ він зміг здобути підтримку більшості виборців.

Після завершення виборчої кампанії, яка забрала багато сил, Вільсон вирушив відпочивати на Бермудські острови. Звідти він повернувся в Трентон, свою губернаторську резиденцію. 14 січня 1913 р. Вільсон востаннє звернувся з посланням до законодавчих зборів штату, заявивши про необхідність продовження вже початих реформ. За його пропозицією було вироблено сім законів, які отримали назву «сім сестер». Вони торкалися ряду заходів по відношенню до монополій, а головним з них передбачалось заборону заснування нових акціонерних товариств у промисловості. Жоден з них не завдавав серйозних збитків великому бізнесу, юридично закріплюючи вже існуючі монополії, і всі вони були прийняті законодавчими зборами.

Протягом чотирьох місяців, що відділяли вибори президента від вступу на посаду, Вільсон, завершуючи справи в губернаторській резиденції, ретельно готувався до того, щоб очолити державне управління країною. Це завдання було для нього першочерговим. Адже мова йшла не просто про заміну адміністрації, а про прихід до влади партії, яка довгий час перебувала в опозиції. Важливою обставиною було і те, що Вільсон переміг на виборах, обіцяючи провести в життя важливі реформи. Тому громадськість з великою увагою спостерігала за кожним кроком обраного президента.

4 березня 1913 року відбулась церемонія вступу Вільсона на посаду президента США. Вашингтон був прикрашений національними прапорами, яскравими транспарантами, всюди грали оркестри. Вулиці були заповнені людьми. Вільсон хвилювався, але володів собою. Зовні він був незворушним. Перед ним подумки пройшло все його життя, згадались молоді роки, бажання стати політиком. Тепер він став першою особою в державі, увійшовши в історію США.

Присягу прийнято і Вільсон проголошує інавгураційну промову. Особливий наголос він робить на тому, що демократична партія не тільки володіє більшістю в палаті представників і сенаті. З цього часу їй також належить влада в Білому домі. Вільсон не утримався від критики на адресу адміністрації Тафта, докоряючи їй в тому, що вона часто діяла в інтересах великого капіталу, забуваючи про потреби народу. За словами президента, в історії США почався новий етап. «ми повинні відновлювати, а не руйнувати. Ми повинні мати справу з нашою економічною системою, якою вона є і якою може стати, будучи модифікованою. Справедливість і тільки справедливість має стати нашим девізом».

Президент, коротко схарактеризувавши проблеми, які вимагають вирішення, говорив про очікуване зниження митного тарифу, реформу банківської системи та інші заходи. Свій виступ він закінчив закликом до країни згуртуватися для перетворення в життя завдань, які стоять перед нами.

2. Внутрішня політика Вільсона: нові свободи

5 березня 1913 року стало першим робочим днем Вільсона президента. Вільсону було 56 років. Волосся почало сивіти, був він вище середнього зросту, худощавий, швидкий в рухах. Ніхто ніколи не бачив президента без краватки, з закачаними рукавами чи неохайно вдягненим. Більше того, ніхто не бачив його за заняттям «нижче президентського» - він не мав простого хобі, банальних задоволень. Перечислюючи в своїй книзі «Конституційне правління» якості, які притаманні президенту, однією з основних він назвав «невичерпні життєві сили». Він намагався витрачати свою енергію економно, а після мікроінсульту в 1906 році він найняв постійного секретаря, став щорічно брати додаткові вихідні для відпочинку взимку.

Вудро Вільсон давно вже прийшов до висновку, що лідируюче місце в політичному житті США повинно належати не конгресу, а президенту. Тільки в такому випадку, вважав він, державний механізм буде справно функціонувати. Тому Вільсон не уявляв, що конгрес може не одобрити його пропозицій. Але він розумів, що такий результат не буде досягнуто автоматично. Саме тому Вільсон, на відміну від ряду своїх попередників, не віддалявся від конгресу, а, навпаки, встановив з ним, а точніше з його комісіями найтісніший контакт. Він часто і подовгу розмовляв в Білому домі і президентському кабінеті Капітолія з лідерами обох палат конгреса та іншими впливовими законодавцями, намагаючись знаходити з ними спільну мову, йдучи на поступки чи проявляючи твердість. Стратегія Вільсона поєднувала в собі гнучкість і переконливість. Ці специфічні методи Вільсона зіграли важливу роль в його діяльності на посаді президента США.

Перш ніж розпочати плідну працю Вільсону треба було вибрати ще своє найближче оточення. Вибір голови дипломатичного відомства був простий: президент не міг собі дозволити відмовитися від послуг свого головного конкурента в демократичній партії - Уільяма Дженнінгса Брайана. Будь-яка, крім державного секретаря, посада була замалою для цього великого політика серед демократів. Так диктували об'єктивні обставини, але в той же час мало хто знав про те, що переборював в собі Вільсон, погоджуючись на неминуче. Чотири рази питав президент свого найближчого радника, чи настоює той на кандидатурі Брайана. Хауз щоразу переконував президента: «залишити Брайяна не в кабінеті буде політичним самогубством». Лише 21 грудня 1913 року Вільсон запропонував посаду державного секретаря Брайану. Призначення Брайана на посаду держсекретаря було політичною послугою. В цей час не було заступників державного секретаря. Їхню функцію виконували так звані радники державного секретаря. До одного з них, Роберта Лансінга, президент звертався часто у випадку вплинути на дипломатичну службу. Вільсон поставив завдання оновлення всієї дипломатичної служби. Між 1913 і 1918 роками було змінено 37 американських послів з 41.

Вільсон здивував Вашингтон тим, що скоротив витрати на традиційний бал з приводу вступу на посаду і відмінив новорічні прийоми. Вашингтонське товариство президента просто не цікавило. У нього було доволі вузьке коло друзів і знайомих. За обідом ніколи не говорили про політику. Винятком, щодо бесід про політику, був лише Є. Пауз, найближчий друг президента. В ті часи не було чіткого трактування «національна безпека», не було відповідно і помічника президента по цим питанням. Але якби така посада існувала б, то її без сумніву зайняв би полковник Хауз, який фактично грав при Вільсоні цю роль.

В коло друзів президента входив лікар Грейсон, його особистий лікар. На інавгураційному балі сестра президента посковзнулась на мармурових сходах, а у молодого лейтенанта-лікаря опинилися під рукою інструменти. З цього дня і до останнього подиху Вільсона Г. Грейсон був з ним.

Особистому секретарю Вільсона Дж. Тьюмалті було 32 роки, коли вільсон опинився в Білому домі. Саме він став головною з'єднуючою ланкою між президентом і трьома напрямками зв'язку - конгресом, пресою і партійною верхівкою. Він робив звіти президенту про стан громадської думки, тільки через нього можна було добитися особистої аудієнції в президента. Сам він мав право прямого доступу до президента, його кабінет був поруч з Овальним.

Згодом Вудро Вільсон енергійно взявся за проведення реформ. Бойовим хрещенням стала для нього митна реформа. Будь яке питання бізнесу в США, - підкреслив Вільсон, - впирається в питання про митний тариф. Високі митні тарифи, які діяли в США, негативно відображалися на життєвому рівні американського народу. Намагаючись провести такого роду реформу, президент Вільсон тим самим хотів доказати простим американцям, що його адміністрація піклується про їхні потреби. Але головні зусилля Вільсона полягали в зміцненні зовнішньоекономічної експансії США. «Наша промисловість розширилась в такій мірі, що вона потерпить крах попереджував Вільсон американських бізнесменів ще до свого обрання на пост президента якщо вона не зможе знайти доступ на світові ринки… Наш внутрішній ринок тепер недостатній. Ми потребуємо іноземні ринки… Діючий нині митний тариф був для нас захисним валом, а тепер став перепоною. Торгівля будується на взаємовигоді: ми не можемо продавати, якщо не будемо купувати». Отож все більш стає помітним, що політика президента спрямована на вирішення зовнішньополітичних проблем.

Закликаючи законодавців схвалити проект митної реформи, Вільсон наголосив на необхідності американського експорту. Мета реформи, підкреслив глава адміністрації США, у тому, щоб забезпечити ефективність конкуренції, звернути американську спритність у змаганні зі спритністю іншої частини світу.

Після довготривалих суперечок і відвертого тиску Білого дому 2 жовтня 1913 р. сенат більшістю голосів схвалив закони про митні збори. Це була велика перемога Вільсона, яка провіщала його подальші успіхи у проведенні політики реформ. Новий закон про тарифи привів, вперше за багато років, до зниження митних зборів (в цілому вони склали біля 10% і становили 24-26% від вартості товару).

Нове випробування чекало Вільсона в зв'язку з прийняттям фінансового законодавства. Фінансова система в США з часів Громадянської війни складалася стихійно. На початку ХХ століття в країні нараховувалось 7 тисяч приватних банків. Єдина грошова система в США була відсутня. Єдина грошова одиниця була відсутня. В обігу знаходились золоті і і срібні монети, сертифікати і банківські білети, продовжували ще функціонувати випущені в період Громадянської війни «грінбеки», знецінені паперові гроші, які не підлягали обміну на золото.

Був вироблений новий план реформи банківської системи. Президент намагався в райдужному світлі показати державний контроль над банками. Він заявляв, що цей контроль піде на користь простим людям і банки стануть сприяти інтересам народу. Автором цієї реформи був конгресмен-демократ К. Гласс. Він запропонував організувати федеральну систему резервних банків, які діяли під приватним контролем. Новий проект був потім доповнений пропозицією про створення федерального резервного управління, завданням якого було координувати діяльність цих банків.

Брайан, намагаючись зберегти популярність, підав критиці план Гласса. Його підтримав у цьому видний діяч демократичної партії Р. Оуен, який очолив банківську і валютну комісію сенату. Він запропонував особистий план фінансової реформи: держава здійснює випуск грошей і контролює приватні банки. Згодом ще один проект підготував міністр фінансів Макаду. Цей проект також твердив, що грошова емісія повинна знаходитись виключно в руках держави. Наряду з цим в ньому була пропозиція про централізацію банківської системи. Таким чином в розпорядженні Вільсона знаходилося три проекти фінансової реформи. Президент схилявся до ідеї встановлення державного контролю над банківською системою. Але спершу він вирішив порадитись ще з одним спеціалістом, ним виявився Брандейс. Свої погляди по питанню, яке цікавило президента, резюмував так: «правом випуску державної емісії слід наділити лише державні органи. Бюро (для керівництва банками) повинно бути лише державним органом, а функції банкірів необхідно обмежити лише правом голосу». Тепер Вільсон остаточно впевнився в своїй позиції, і в план Гласса були внесені додаткові поправки.

Банкіри заходу і півдня, які були зацікавленні в підриві фінансової міцності Нью-Йорка, підтримали новий проект Гласса. Але керівні кола Уолл-Стріта піддали його жорсткій критиці. Газета «Нью-Йорк таймс» з явним незадоволенням відмітила, що «забезпечено політичний контроль над банківською системою країни». Вільсон не збирався загострювати відносини з фінансовою елітою і погодився на створення федеральної консультативної ради, яка складалась з представників декількох резервних банків. Функція ради - бути з'єднуючою ланкою між регіональними банками і федеральним резервним управлінням. В результаті в проект Гласса був внесений ще один коректив.

23 червня Вільсон виступив в Капітолії. Президент заявив, що контроль над банківською системою і грошовим обігом «повинен бути державним, а не приватним». Три дня по тому законопроект про фінансову реформу був представлений на розгляд конгресу. Проти проекта Гласса в палаті представників різко виступили радикальні демократи. Але Вільсон зумів дипломатично усунути цю проблему. За його пропозицією збори фракції демократичної партії в конгресі зобов'язувало всіх її членів голосувати за законопроект Гласса. Жорсткі суперечки навколо фінансового законодавства розгорнулися в сенаті і за його межами. Проти нього відкрито виступила Американська асоціація банкірів. Під впливом цієї організації фінансистів консервативно налаштовані демократи в сенаті приєдналися до лав незадоволених.

Вільсон краще інших розумів, що законопроект фінансової реформи здатний забезпечити інтереси американського суспільства. Тому він не збирався капітулювати чи зупинятися на півдорозі. І можливо, завдяки тиску Вільсона, сенат більшістю голосів погодився з білем Гласса. Залишилось забрати розбіжності в текстах законопроекта, прийнятих обома палатами конгреса. 22 грудня 1913 року остаточно відредагований текст білля був ухвалений палатою представників, а на наступний день - сенатом. Через декілька годин його підписав і президент. Зусилля Вільсона увінчалися успіхом, Федеральний резервний акт вступив у дію.

Проведена Вільсоном реформа означала, що держава в США своїм контролем над банками досягла зміцнення кредитно-грошової системи і тим самим забезпечення її здатності успішно служити інтересам капіталу. Фінансова реформа означала великий крок на шляху становлення державно-монополістичного капіталізму в США, нову тенденцію в розвитку американської економіки.

Одна з реформ Вільсона - введення прогресивного податку. Згідно з 16 поправкою до конституції США, прийнятої в 1913 році, був виданий закон, за яким збільшення розмірів прибутку (починаючи з 3 тисяч доларів в рік) тягло за собою збільшення податку від 1 до 6%.

13 травня 1913 року була прийнята 17 поправка до конституції, яка йшла назустріч колишнім вимогам щодо демократизації виборчого права. Відтепер вибори сенаторів проводилися шляхом прямого голосування. По ініціативі президента було створено міністерство праці, але великої ролі воно не відігравало.

Але згодом ситуація в країні почала потрохи виходити з під контролю. Американський робітничий клас почав боротися за скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати і покращення умов праці. Прагнення робітників також поширились на «антитрестівський» закон Шермана. Закон прирівнював робітничі організації до трестів, ніби вони перешкоджають конкуренції при наймі робочої сили і тим самим наносять збитки іншим особам і організаціям. Спираючись на нього, суди різних інстанцій переслідували профспілки та їхніх керівників. Саме тому вони вимагали виключення з закону Шермана «робітничих статей».

Кульмінацією напруженої ситуації був страйк шахтарів Колорадо в 1913-1914 роках, який переріс у «малу громадянську війну» в цьому гірничорудному районі. Кривава розправа над страйкарями в Ладлоу (бійня в Ладлоу»), вчинена найманцями шахтових магнатів викликала загальне занепокоєння в країні.

Загострення боротьби американських найманих робітників змусило уряд США звернути увагу на вимоги робітників. Прийнятий в 1914 році закон Клейтона дозволяв діяльність профспілок в «законних цілях» і звільняв працівників від судового переслідування за участь в страйках, бойкотах, пікетуваннях і інших заходах, які проводяться «законним і мирним» шляхом. Він містив деякі нові статті налаштовані проти змови великих корпорацій (наприклад, заборона на купівлю акцій інших компаній, якщо це призводило до створення монополії). Збільшувались і права Міжштатної торгової комісії. Закон 1915 року покращував умови праці екіпажів річкових та морських суден, а в 1916 році було введено 8-годинний робочий день для залізничників.

Вільсон використав закон Клейтона, щоб зміцнити свою репутацію «захисника» інтересів пересічних американців. Але насправді в соціально-політичних питаннях він залишався консерватором. Це вочевидь проявилося в його підході до обмеження дитячої праці і інших проблем, які хвилювали широкі верстви населення.

На початку ХХ століття в США на промислових підприємствах і шахтах широко використовувалася дитяча праця. Реформаторськи налаштовані сили країни, і в першу чергу робітники, вимагали законодавчо її обмежити. В результаті в деяких штатах такі закони були прийняті. Тим не менш Вільсон протидіяв відповідному федеральному закону. Коли конгресмен М. Паркер вніс законопроект про заборону використання праці дітей до 14 років на промислових підприємствах, а дітей до 16 років - в шахтах і про встанослення 8-годиного робочого дня для підлітків, Вільсон негативно поставився до цього законопроекту. Він заявив, що той суперечить конституції. Відмова президента підтримати законопроект фактично була рівноцінна його провалу. В результаті біль Паркера так і не був розглянутий конгресом.

На початку 1914 року об'єднаний підкомітет палати представників і сенату підготував законопроект про урядові субсидії федеральним банкам, по 500 тисяч доларів кожному для кредитування фермерів. Але Вільсон, посилаючись на «нерозумність і несправедливість надання урядових кредитів одній єдиній категорії населення в країні», протидіяв прийняттю цього біля. Він навіть погрожував накласти на нього вето. Така позиція Білого дому викликала нову хвилю незадоволення представників аграрних штатів в конгресі. Спрби їх лідерів О. Уінго і Дж. Томпсона переконати палату прийняти біль завершилась провалом. Сенат виявився більш рішучим: він схвалив законопроект. Але біль не отримав сили закону. Президент наклав на нього вето. Питання про кредитування фермерів було позитивно вирішено в 1916 році, коли Вільсон вдруге балатувався в президенти.

Більшість жіночого населення країни також чекало від нового президента великих перемін. Але в США, де за переконаннями Вільсона, торжествували принципи свободи і рівності, жінки були обмежені в політичних правах. Не дивлячись на ріст числа жінок, зайнятих на виробництві, в конторах і школах, вони не мали права голосу. Таке принизливе ставлення половини населення країни викликало законний протест прогресивної американської громадськості. Починав зростати рух за жіночу рівноправність. В Канзасі, Каліфорнії і деяких інших штатах жінки змогли добитись виборчих прав. Американські жінки сподівалися, що з обранням Вільсона президентом буде позитивно вирішене питання про надання їм виборчих прав. Але вони прорахувалися: новий хазяїн Білого дому нічого не збирався для них робити. 2 лютого 1914 року в резиденцію Вільсона прибула делегація жінок на чолі з активною учасницею боротьби за рівноправ'я Є. Івенс. Делегація вимагала надання жінкам виборчих прав. Вільсон відмовився це зробити пославшись на передвиборчу програму демократичної партії, в якій було обійдено проблему жіночого рівноправ'я, він заявив: «Я повинен обмежитися лише тим, що декларувала моя партія». 30 червня до президента з'явилась ще одна делегація учасниць боротьби за рівноправ'я. Президент США на цей раз послався на те, що питанням про виборчі права жінок повинна займатися влада штатів.

Негативна позиція президента по відношенню до жіночого рівноправ'я була пов'язана з догмами його релігійного виховання, яке обмежувало роль жінки лише сім'єю, і по суті лишало жінок елементарних політичних прав.

В ході передвиборчої кампанії Вільсон добивався підтримки від негритянських організацій. Але, ставши президентом, він забув про свої обіцянки чорним американцям. Так, наприклад, їм було санкціоновано пропозицію міністра пошти О. Берлесона про введення сегрегації негрів в урядових установах. Послідували також звільнення негритянських службовців. Таке становище викликало протести негритянських організацій і прогресивної громадськості США. Але це не дало бажаних результатів. Спробу вплинути на президента здійснив О.Вілард. В липні 1913 року він добився зустрічі з Вільсоном і запропонував йому створити спеціальну комісію для неупередженого вивчення питання про чорношкіре населення. Вільсон, здавалось, не мав нічого проти такої пропозиції. Але він так і не створив Національну расову комісію і відмовив Віларду в новій зустрічі, обмежившись листом до нього. Своє негативне ставлення до створення подібної комісії президент пояснив небажанням сваритися з сенаторами півдня, підтримки яких він потребував. Таким чином ми бачимо, що президент проводячи свою соціальну політику, в деяких випадках керувався не інтересами нації, а проводив її так, щоб вона була вигідна для нього.

Одна з реформ Вільсона - введення прогресивного прибуткового податку. Згідно 16 поправки до конституції США, був виданий закон, по якому збільшення розмірів прибутків (починаючи з 3 тис. доларів у рік) приводило до збільшення ставки податку від 1 до 6%. Якщо прибуток більше 20 тис. доларів у рік, вводиться додатковий податок. Якщо 500 тис., то податок 6%.

Після приходу в білий дім Вільсон зайнявся антитрестовським законодавством. Це був заключний акорд у втіленні в життя програми «Нова свобода». Центральне місце в реформі, що стосувалася монополій, посідав закон Клейтона. Він передбачав заборону обміну директорськими постами в конкуруючих фірмах, придбання акцій інших корпорацій заради підриву їхньої конкурентно-спроможності.

Закінчивши проведення реформ, Вільсон став все більше відходити від прогресистів, намагаючись зблизитися з монополістичними колам. Представники великого бізнесу відповідали Вільсону прихильністю.

У практичних питаннях зовнішньої політики Вільсон орієнтувався слабо, тому що цілком був захоплений внутрішніми справами. Ставши президентом, він змушений був розв'язувати ці проблеми, набувати досвіду проведення дипломатичних переговорів. Розібравшись до тонкощів у складних питаннях зовнішньої політики США, Вільсон твердо взяв у свої руки керівництво нею. Зовнішньополітична концепція Вільсона зводилась до того, що країна маючи величезну економічну могутність, покликана виконувати месіанську роль у світі. На думку Вільсона, США зможуть справитися з такою роллю, якщо поспішно будуть підкріплювати її експансією на світових ринках, насамперед і на Далекому Сході.

З перших кроків на посту президента Вільсон зустрівся з серйозними зовнішньополітичними проблемами. Найскладнішою з них були стосунки з Мексикою, де владу взяв генерал Уерта, який намагався за допомогою жорстоких репресій відновити порядки, які були до революції 1910 року. Вільсон відмовився визнати новий режим. США організували фінансову блокаду Мексики і відмінили ембарго на ввезення зброї, з тим щоб постачати нею армію В. Карранси. Дипломатичним успіхом Вільсона став фактичний розподіл Латинської Америки на сфери впливу між Англією та США.

На час приходу Вільсона до влади напруженими були стосунки між США та Японією. Головною причиною цьому була гостра боротьба цих держав за встановлення переважаючих сфер впливу в Китаї.

Коли почалась війна 1914 року, США тривалий період утримувалась від участі в ній. 4 серпня 1914 р. Вільсон опублікував декларацію про нейтралітет Сполучених Штатів.

Упродовж війни в американському суспільстві не спостерігалося підвищеного інтересу до неї. Американці мало розумілися на причинах цієї далекої і чужої для них війни і щиро бажали, щоб їхня країна дотримувалася нейтралітету. Власне, американські підприємці, не беручи формально участі у війні, збагачувалися за рахунок поставок країнам Антанти. Президент В.Вільсон був солідарний зі своїм народом і неодноразово публічно засуджував «гарячі голови», які закликали стати на бік Антанти і отримували завдяки війні значні прибутки.

Такі настрої панували до травня 1915 р.

18 лютого Німеччина почала активну підводну війну. 1 травня 1915 року було здійснено напад на американський танкер «Галфлайт». Через шість днів німецький підводний човен потопив англійський лайнер «Лузитанія». Загинуло 1198 чоловік, серед яких були і американці. Загибель «Лузитанії» призвела до загострення американо-німецьких стосунків. В уряді Вільсона, однак, не було одностайності у цьому питанні.

Чим більшого розмаху набувала проголошена Німеччиною «необмежена» підводна війна, тим більше американців схилялися до думки, що на завершальній стадії війни Америка мусить сказати своє вагоме слово. Інші ж брали участь в антивоєнних мітингах, що, на думку американців, свідчило про рівень демократії в їхній країні.

3 лютого 1917 року за ініціативою В. Вільсона американський уряд розірвав дипломатичні відносини з Німеччиною, але війну їй ще не було оголошено, оскільки до такого кроку не було формального приводу. Довго очікувати його не довелося: крім того, що у квітні 1917 р. німці потопили п'ять американських торгових суден, агресивність Німеччини щодо США знайшла й документальне підтвердження. Британська розвідка перехопила й передала американському уряду так звану «ноту Циммермана» - німецьку дипломатичну депешу, у якій ішлося про таємні переговори Німеччини з Мексикою з метою утворення військового союзу проти США.

2 квітня 1917 р. В.Вільсон звернувся до конгресу з посланням, закликавши оголосити війну Німеччині. 6 квітня, отримавши схвалення парламенту. Вільсон офіційно оголосив, що США вступили у війну. Проте жодної офіційної угоди з Антантою він не уклав; Сполучені Штати вступили у війну як позаблокова країна.

6 квітня 1917 року стало новою сторінкою не лише в історії США, але й в політичній біографії Вільсона. Тема війни стала тепер альфою і омегою його висловлювань і дій, всі зусилля президента були направлені на вирішення військових проблем. Він активно взявся за створення масової армії - було прийнято закон, згідно якого всі чоловіки у віці від 21 року до 30 років підлягали реєстрації для проходження військової служби. Інтересам війни була підпорядкована і фінансова політика Білого дому. Спочатку військові втрати планувались у розмірі 8,4 мільярдів доларів. У кінці 1917 р. вони зросли ще на 10 млрд. доларів. Ця тенденція негативно відображалася на економіці. Для поповнення воєнного бюджету була створена нова система оподаткування, введені прямі і опосередковані податки, збільшені ставки

прибуткового податку. Важливим джерелом фінансування війни стали так звані «позики свободи». Уряд Вільсона випустив чотири таких позики.

Згідно конституції США, президент був наділений великими повноваженнями. Вільсон повністю використав їх, зосередивши в своїх руках більше влади, ніж будь-який його попередник. У 1919 р. Вільсон був охарактеризований як «король, прем'єр-міністр, головнокомандуючий збройними силами, активний лідер партії, економічний диктатор, державний секретар з іноземних справ і одноосібний контролер адміністрації».

Коли Вільсон в офіційних документах американської продовольчої адміністрації зустрів слова «наші союзники», він запропонував керівнику адміністрації Гуверу не вживати таку термінологію. «Ми не маємо союзників», - заявив президент США. Негативне ставлення США до укладання союзу з країнами Антанти пояснюється тим, що Вільсон сподівався опертися на економічну і воєнну міць США і тим самим нав'язати цим країнам угоду. Козирем його незалежної дипломатії була свобода, яка дозволяла йому погрожувати сепаратним мирним урегулюванням.

Вудро Вільсон розумно і виважено провадив як внутрішню, так і зовнішню політику. А щодо його програми «Нова свобода», то вона і до сих пір викликає дискусії в американській науці. На думку Ф. Макдональда, ідеалом Вільсона була «нація фермерів, робітників і торговців» і його політика була направлена до цієї мети. Інакше оцінює ці реформи Дж. Бройсембл. «Метою «Нової свободи», - вважає він, - було звільнення енергії промислового і аграрного комплексу і одночасно з цим направлення значної частини цієї енергії за кордон, що було виділено Вільсоном, як «завоювання світових ринків». Зовнішня економічна експансія - головне призначення «Нової свободи», яка мала гарантувати розквіт і процвітання США.

Великим позитивом було те, що великий бізнес повернувся лицем до деяких суспільних потреб. Це перш за все щедра допомога філантропів у вигляді приватних фондів заохочення науки, культури, освіти і охорони здоров'я. Пожертви Карнегі, Рокфеллера, Моргана, Гугенхейма обраховуються десятками мільйонів доларів.

В 1914 році Генрі Форд за власною ініціативою ввів для своїх працівників, включаючи і мігрантів, найвищу в промисловості оплату праці - 5 доларів в день. Умови її виплати - трудова дисципліна, хороші житлові умови, тверезість, наявність заощаджень у банку. Через три роки майже всі працівники компанії, включаючи жінок, отримували підвищену зарплату.

В цілому реформи початку ХХ століття мали своєю метою ввести елементи державного регулювання і контролю за діяльністю великих корпорації без посилення бюрократичних і поліцейських функцій держави, але і без перетворення її в «слугу монополій». Збільшенню популярності курсу реформ сприяли роки економічного піднесення, і негативне відношення в суспільстві до великого бізнесу стало поступово спадати. Але, звичайно, реформи не вирішили багатьох проблем: то тут, то там спалахувала страйкова боротьба, на середньому заході фермери вели боротьбу за підвищення купівельних цін, не вщухали виступи гірників. Але все ще гострими залишались проблеми великих міст, становище емігрантів і бідноти.

3. 14 пунктів Вудро Вільсона

«Англія не зможе обійтися без нашої підтримки в майбутньому, а інші союзні країни не зможуть без нашої допомоги відстоювати свої права перед Англією» - писав В. Вільсон полковнику Хаузу, в жовтні 1918 року. З цієї фрази ми бачимо як високо президент США оцінював роль і значення своєї країни, і з його думкою не можна не погодитися.

Коли в Європі почалася війна, США оголосили про свій нейтралітет. Політика США була дуже складною. Для них була б не вигідна повна перемога ні тої, ні іншої країни. Америка бажала бачити Європу розділеною на два ворогуючі табори. Ні перемога і гегемонія Німеччини, ні повна перемога Англії і Росії не підходили США. Але перемога Німеччини була б найменш бажаною: вона призвела б до гегемонії однієї країни в усій Європі. Відомі були і колоніальні плани німецького імперіалізму в Латинській Америці, а саме в Бразилії. Не була виключена і можливість німецько-японського союзу проти США. Це було однією з причин, чому нейтралітет США був з самого початку більш сприятливий для Англії. Таким чином, початок пацифістських фраз Вільсона і його виступи з метою примирення ворогуючих держав мали під собою досить таки реальне підґрунтя: вся ця дипломатія відповідала зацікавленості США в тому, щоб в Європі збереглося два конкуруючих угрупування.

Але військово-політична ситуація внесла свої поправки в позицію Вільсона. Вже до зими 1914-1915 рр. стали явними два фактори. По-перше, що війна потребує небаченої кількості військового спорядження і боєприпасів. По-друге, що вона затягується і, що відповідно ця потреба буде досить таки довготривалою. В листопаді 1914 року представник Моргана відправився у Лондон для переговорів з британським урядом про фінансування військових замовлень союзників у США. З початку 1915 року в США почали отримувати усі військові замовлення Антанти, і перед американською промисловістю відкрився новий ринок величезного масштабу. Німеччина таких замовлень отримати не могла, по тій простій причині, що в Німеччину нічого не можна було провести. Англійська блокада перегородила будь-який доступ до німецьких портів. Це мало величезні наслідки. Англійська морська першість, зосередивши весь американський експорт військової продукції, продовольства і сировини в порти Антанти, прив'язало США до союзників новими міцними нитями.