Політична соціалізація України та Росії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична соціалізація України та Росії

Зміст

Вступ

1. Теоретичні підходи до вивчення концепцій політичної соціалізації

1.1 Поняття політичної соціалізації, її задачі та функції

1.2 Особливості методів політичної соціалізації та їх застосування

2. Політична соціалізація України та Росії у радянський і пострадянський час

2.1 Політична соціалізація України та Росії у радянський період

2.2 Політична соціалізація України та Росії у пострадянський період

3. Політична соціалізація в Україні та Росії за роки незалежності

3.1 Сучасний стан політичної соціалізації в Україні

3.2 Політична соціалізація українців в Росії за роки незалежності

Висновки

Список джерел

Вступ

Проблема політичної соціалізації залишається однією з найбільш актуальних серед багатьох дисциплін. Це зумовлюється соціально-політичними реаліями сьогодення, коли політичний розвиток особистості та його становлення як активного члена суспільно-політичної системи визначає можливості розвитку України як демократичної держави, що передбачає передусім розвиток громадянського суспільства та соціально-політичної зрілості соціуму. Вивчення проблеми політичної соціалізації, її особливостей, форм та факторів здійснення неможливе без визначення суті її поняття та основних характеристик. Зважаючи на значний досвід окремих дисциплін у вивченні процесу політичної соціалізації, проблема визначення цього явища потребує врахування всіх існуючих концепцій, що дасть змогу більш широко зрозуміти особливості його здійснення.

Демократія - форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Демократія і громадянське суспільство передбачають повагу вибору громадянами своєї соціалізації. Соціалізація, яка являє собою складний, але важливий процес набуття громадянських якостей в процесі становлення особистості конкретного суспільства. Даний процес вбирає як громадянську, так і політичну, культурну і духовну складові. В той же час суспільство зацікавлене у спрямованості процесу політичної соціалізації громадян для того, щоб вони відповідали його цілям, мали позитивний розвиток. Визнаним фактом є те. що політична соціалізація громадян залежить від політичного режиму: при тоталітаризмі політична соціалізація регламентована і підпорядкована формуванню повної підлеглості установкам держави: при авторитаризмі політична соціалізація громадян також строго обмежена і цілеспрямована, багато в чому вона диктується тим або тими, хто перебувають у владі: при демократії політична соціалізація багатоаспектна. формується як в нормах суспільства, так і самостійно, в силу своїх політичних, економічних інтересів, власних уявлень про моральність, обов'язок. Таким чином, одним із визначальних факторів у формуванні і спрямованості політичної соціалізації є політичний режим.

Соціалізація особистості - необхідна передумова входження і адаптації людини в соціумі, процес багатоаспектний. що включає розуміння сутності соціальних явищ і вчинків конкретної людини.

Політична соціалізація - частіша цього процесу, що передбачає засвоєння людиною політичної культури, політичних ролей, формування якостей і цінностей, необхідних для адаптації до конкретної політичної системи і виконання певних політичних ролей. Сутність політичної соціалізації полягає у «сходженні» особистості від простої інформованості до усвідомлення політичних переконань, активної життєвої позиції.

Вивчення даного питання є актуальним для України як країни, що прагне демократичних перетворень. У науковій літературі проблема політичної соціалізації висвітлюється вітчизняними і зарубіжними авторами в рамках філософсько-політологічної, соціологічної та психологічної наук. В колі інтересів соціально-політичного підходу опинилися питання становлення особистості громадянина, досліджується розвиток політичних якостей індивіда під впливом різних соціальних інституцій (Т. Парсонз. М. Девіс. В. Льюіс. Н. Гедікова. Ф. Рудич): формування національної ідентичності в умовах трансформації політичної системи країни (Н.М. Дембицька. В.В. Москаленко. С.Н. Оксамитна. Е.В. Швачко); особливості політичних орієнтацій в епоху перехідного суспільства (А.М. Мітіна. В.Ф. Петренко): проблема політичного виховання підростаючих поколінь в умовах суспільних змін (М.Й. Боріппевськіш. Н.В. Гаврилів. І.В. Жадан. О.М. Кожем'якіна. Л.А. Лєтхова. С.Д. Максименко. О.І. Пенькова): особистість як об'єкт зовнішніх соціалізуючих впливів політичного оточення (А. Бандура. Д. Істон. Дж. Денніс. Р. Уолтерс. Б. Скіннер). У психологічній галузі дослідження означеної проблеми політичної соціалізації сфокусовано навколо особистості з її власним потенціалом щодо активного освоєння наявних у суспільстві політичних цінностей, традицій, настанов (Т. Адорно. А. Маслоу. Дж. Адельсон. К. Роджерс. Л. Кольберг. Ж. Піаже. Г. Маркузе. Г. Дилігенський. М. Пірен. О. Шестопал).

Метою роботи є дослідження політичної соціалізації в Україні та Росії.

Завданнями дослідження є:

- вивчення поняття та значення політичної соціалізації;

- аналіз функції та методів політичної соціалізації;

- узагальнення особливостей політичної соціалізації в Україні та Росії в радянські часи;

- узагальнення особливостей політичної соціалізації в Україні та Росії в пострадянські часи.

Об'єктом дослідження є політична культура.

Предметом дослідження є політична соціалізація в Україні та Росії.

1. Теоретичні підходи до вивчення концепцій політичної соціалізації

1.1 Поняття політичної соціалізації, її задачі та функції

політичний соціалізація незалежність молодіжний

Класична концепція у вивченні зазначеного питання виходить із особливостей стосунків у системі «людина - влада» і виділяє дві теорії: «підкорення» і «інтересу». Перша вказує на особу як пасивний суб'єкт процесу соціалізації, друга - на активну позицію особи щодо процесу залучення до суспільно-політичних відносин.

Наукові концепції, теорії, форми, функції, етапи, рівні - це зовнішня сторона питання, теоретична модель, в рамках якої проходить процес політичної соціалізації. Тоді як безпосередньо участь у процесі політичної соціалізації беруть агенти, інститути, чинники, фактори, засоби і джерела. Саме вони впливають на перебіг процесу і результат, на який орієнтованій процес політичної соціалізації, тобто рівень участі особи у політичному житті суспільства.

Українській психолог В.В. Москаленко пише про агентів політичної соціалізації як про засіб безпосередньої передачі політичних ідей, поглядів, цінностей. Такий же «персоніфікований» підхід до агентів як до носіїв суспільного виливу підтримують О. Шестопал. М. Сазонов. А. Колодій, а Г. Ділігенський пропонує розглядати усі прошарки населення як соціальних агентів, щоденні практики яких створюють різноманітні форми суспільного життя.

Інший підхід до визначення поняття «агент» можна назвати інституціональним. В такому випадку дослідники і науковці ототожнюють поняття «агент» і «інститут», хоча друге поняття частіше використовується у значенні форми організації соціальної практики, широко вживається в різних галузях суспільних наук. Виходячи з цього, агентом також можна вважати своєрідну форму людської діяльності [5, с. 90].

До неполітичних агентів політичної соціалізації зазвичай відносять сім'ю, систему освіти, церкву, найближче оточення, трудові колективи. ЗМІ та мережеві системи; політичними агентами називають політичні інститути (державу, систему управління, молодіжні, громадські політичні організації, окремі політичні події).

Політична наука виділяє декілька періодів соціалізації людини упродовж життя. Етап первинної соціалізації, починаючи з дитинства, коли під впливом найближчого оточення - сім'ї - формуються первинні уявлення про владу і систему управління, а також про державу, національність і політичну участь. Як правило, ці установки надовго проникають у свідомість, в душу дитини і вже на неї нашаровується підліткова, юнацька, а потім і доросла соціалізація. Якщо узагальнити зазначене вище про процес політичної соціалізації то. з одного боку, це організований і багато в чому керований процес виховання, освіти, засвоєння культури, норм, цінностей, а з іншого - самоорганізація, само сприйняття фактів і явищ політичного життя, культури особистості як члена суспільства.

Перебіг самого процесу політичної соціалізації обумовлений певними чинниками: по-перше. співвіднесення власної поведінки і дій із соціальними нормами, притаманними конкретному суспільству: по-друге, суспільно-політичними умовами, які склалися в державі і суспільстві: по-третє, сприйняття себе як особистості, що має власні інтереси, потреби, установки, тобто створення образу «Я-політичне»; по-четверте, стихійний процес безпосереднього реагування на події об'єктивної дійсності, що відбувається під впливом вроджених інстинктів [11, с. 68].

Отже, бачимо, що політична соціалізація - процес багатофакторний. у вільному суспільстві усі ці чинники впливають на людину і сприймаються одночасно, проте суспільство у своїх вищих інтересах має сприяти тому, щоб молодь проявляла позитивну політичну соціалізацію і сприяла розвитку держави, зростаючи законослухняними членами громадянського суспільства.

Існує думка про те, що в результаті політичної соціалізації людина починає розглядати прийняті в суспільстві політичні традиції, цінності, погляди як істини, що не підлягають сумніву, проте така позиція представляється пережитком радянського стилю: у демократичній ситуації розмаїття поглядів індивіда не обмежене, він може, і повинен, приймати усталені погляди, але із корекцією під себе, проявляти схвально-критичне відношення до декларованих норм поведінки [7, с. 8].

Політична соціалізація проявляється як в їх схваленні, так і в зворотному - в їх неприйнятті, і є процесом засвоєння людиною різних зразків політичної поведінки і установок, соціально-політичних норм і цінностей, які є прийнятними і неприйнятними у суспільстві, передусім, проявляючи до них своє відношення, і формує своє світобачення, світосприйняття, визначає свої власні норми поведінки і відношення до політики як сфери життя.

1.2 Особливості методів політичної соціалізації та їх застосування

Розвинене демократичне суспільство базується на соціумі, що є активним суб'єктом у політичній системі. Держава тільки власними силами «зверху» не зможе здійснити цей процес. Тут повинен включитися механізм саморегуляції суспільства, який багато в чому залежить від рівня демократичності політичної культури у найвищому її розумінні А завдання держави - гарантувати й обслуговувати відповідний процес формування демократичної політичної культури. Особливу роль тут відіграє політична соціалізація [18, с. 45].

Процес соціалізації вміщує в себе засвоєння індивідом соціального досвіду, а саме: певної системи соціальних ролей і культури, тобто процес становлення людини як особистості.

Поняття політичної соціалізації вживається, головним чином, у двох розуміннях. По-перше, для позначення політичного дозрівання індивіда, формування його політичного «я», розвитку власного погляду на політичний світ, власних політичних орієнтацій. По-друге, для позначення процесу передачі політичних поглядів, ідей, уявлень і норм (тобто політичної культури) від одного покоління до іншого, від одних соціальних груп і спільностей до інших. У цьому розумінні політичну соціалізацію називають також «культурною трансмісією».

Таким чином, в обох випадках політична соціалізація - це процес, причому процес єдиний, загальний, хоча й здійснюється він наче на різних рівнях - індивідуальному й громадському.

Відповідно до цих рівнів можна говорити про два види політичної соціалізації - індивідуальну й громадську.

Індивідуальний рівень політичної соціалізації передбачає формування такого політичного «я», яке б, з одного боку, сприяло політичному самовираженню особистості, а з іншого - відповідало встановленим в даному суспільстві зразкам політичної поведінки.

Хронологічно даний різновид політичної соціалізації охоплює весь період життя людини. Його основні стадії - дитинство, юність і дорослість. Кожній з цих стадій відповідають свої типи політичних орієнтацій: дитинству - ідентифікація з певною політичною спільністю (державою, нацією) і засвоєння її символів (прапора, гімну тощо), патріотизм і лояльність; юності - більш специфічні знання про політичні інститути та їхнє призначення в суспільстві; нарешті, дорослості - практичне здійснення тих чи інших соціальних ролей у практичному світі, реакція на політичні події, програми, гасла, тощо [17, с. 47].

Основне призначення другого різновиду політичної соціалізації - так званої культурної трансмісії - полягає в передачі політичної культури від одного покоління до іншого, від однієї соціальної групи до іншої. Культурна трансмісія здійснюється трьома шляхами. Перший шлях - це підтримання й збереження існуючої політичної культури.

Він пов'язаний, як правило, з передачею політичних поглядів, норм, цінностей, орієнтацій тощо від старшого покоління до молодшого - від батьків до дітей, від учителів до учнів, від викладачів до студентів і т. ін., причому старше покоління виступає в ролі контролера за дотриманням даного процесу.

Передача може йти й по-іншому - від молодшого покоління до старшого, коли, наприклад, соціалізації підлягають іноземці, зокрема іммігранти. В якості агентів політичної культури. Цей шлях зумовлений постійними змінами, які відбуваються в економічній, соціальній і політичній структурах суспільства.

Третій шлях - створення нової політичної культури. Таким шляхом ідуть головним чином ті країни, які вперше здобули можливість вибору самостійного економічного, соціального й політичного шляху розвитку. Це шлях і незалежної України. Через певні обставини історичного розвитку, і перш за все, через економічну кризу, кризу соціальних і політичних структур, Україна поставлена перед необхідністю формування такого типу політичної культури, який би, з одного боку, органічно вписувався в систему цивілізованих політико-культурних відносин сучасного світу, а з іншого - максимально враховував національні й релігійні традиції, які складалися упродовж століть. Цей шлях вміщує два взаємодоповнюючих процеси: десоціалізацію і ресоціалізацію, що й відбувається зараз в Україні [5, с. 30].

Десоціалізація - це процес відмови від старих цінностей, норм, ролей і правил поводження. Ресоціалізація - процес навчання новим цінностям, нормам, ролям і правилам поводження замість старих. Особливості початкової соціалізації полягають у тому, що людині доводиться адаптуватися до політичної системи й норм культури, ще не розуміючи їхньої сутності і значення. Ресоціалізація ж відбувається тоді, коли в людини сформувалася певна система поглядів, переконань і вона як особистість спроможна протистояти груповому тиску й висловити свою здатність до індивідуальної переоцінки культурних норм і традицій, перегляду своїх ідеологічних позицій і т.ін. У принципі ресоціалізація може йти неправильно. Її рівень відбиває безперервність самоконтролю особистістю своїх уявлень, цінностей, засобів політичної поведінки й ідеологічних позицій.

До основних методів прямої політичної соціалізації звичайно відносять наслідування, передбачення, політичне навчання й політичний досвід, а до основних методів опосередкованої соціалізації - міжособистісну передачу, участь у неполітичних організаціях й узагальнення.

Визначаючи відмінності між прямою й опосередкованою формами політичної соціалізації, західні ідеологи віддають перевагу останній. І це не випадково, оскільки опосередковану форму політичної соціалізації, пов'язану з неполітичними орієнтаціями індивідів, вони розглядають як природне продовження й завершення загально-соціального розвитку людини [7, с. 34].

Пряма й опосередкована форми політичної соціалізації діалектично переплітаються й відтворюються в динаміці політичного світу особистості у вигляді її політичної адаптації й політичного самовизначення. Політична соціалізація особистості проходить у вигляді політичної адаптації, якщо її головною стороною виступає політизація, і у формі політичного самовизначення, якщо її головною стороною виступає генералізація, тобто виведення політичного «я» з усієї системи установок, орієнтацій і цінностей особи.

Органи політичної соціалізації поділяються на первинні та вторинні групи. Критеріями такого розподілу є характер особистих контактів і ступінь формальної організованості.

Первинні - це безпосередньо контактні і, як правило, неформальні групи. Вторинні - це неперсоніфіковані групи з формально організованою структурою.

До первинних груп політичної соціалізації належать сім'я, об'єднання друзів і товаришів (так звані групи рівних - peer groups), ділові, релігійні, ігрові та інші малі групи; до опосередкованих - школа, робітничі спілки, політичні організації й засоби масової інформації. Віддаючи належне первинним органам політичної соціалізації, не можна в той же час зменшувати значення і вторинних органів, оскільки саме в їхніх руках сконцентровані такі важелі впливу на особу, які практично недоступні первинним органам, як, наприклад, радіо, преса й телебачення. Причому вторинні органи виконують особливу роль як у політичній соціалізації зокрема, так і в цілому в розвитку сучасної української політичної культури взагалі [11, с. 52].

2. Політчина соціалізація України та Росії у радянський і пострадянський час

2.1 Політична соціалізація України та Росії у радянський період

У радянський період української історії політична соціалізація була заідеологізованою. Прийнятним було тільки те. що проявлялося у рамках інтересів держави, правлячої комуністичної партії. На таку політичну соціалізацію підростаючого покоління працювали усі соціальні інститути: початкова, середня і вища школа, піонерська і комсомольська організації, правляча партія, творчі союзи - практично усе суспільство, починаючи з сім'ї. Оскільки суспільство було політизоване. усі його інститути були покликані формувати у молоді таку політичну соціалізацію, яка служила його цілям та інтересам.

Проте така система мала певні здобутки, які частково пристосували до нових суспільно-політичних умов.

Для молоді помітною є діяльність громадських і суспільно-політичних організацій. За радянських часів основна маса дітей і молоді перебувала у лавах піонерських та комсомольських організацій, що мали можливість залучати своїх членів до суспільно-політичного життя, використовувати силу громадського впливу на рішення молодіжних проблем. Третина депутатів місцевих органів влади були молодого віку, а це створювало умови для лобіювання рішень проблем молоді і сприяло формуванню майбутніх лідерів, відданих системі.

Після зміни суспільно-політичної системи інструменти тиску і примусу на молодь з метою організації не було, але структуровані організації стали з'являтися із власної ініціативи. Таким чином молодь реалізовує природну потребу бути залученою до суспільно-політичних процесів у суспільстві. Із збільшенням кількості політичних партій почали з'являтися припартійні юнацькі організації. Цей процес має особливе значення для формування нової політичної еліти. Новий Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України» набув чинності 7 липня 2005 року. Відтепер, коли ми обираємо депутатів за партійними списками, молодіжні партійні організації можуть стати інструментом артикуляції і захисту інтересів молоді всередині самих партій, впливати на політику партії, а також виходити із своїми проблемами і пропозиціями на державний рівень [14, с. 18].

На сьогоднішній день Перелік всеукраїнських молодіжних організацій, зареєстрованих Міністерством юстиції України, нараховує 141 позицію. Із них майже чверть - молодіжні організації політичного характеру (ВМГО «Молодіжний Націоналістичний Конгрес». «Європейська інтеграція». «Комітет молодих виборців України» та подібні). Особливо слід зазначити широкий розвиток так званих молодіжних парламентів - громадських формувань при представницьких органах влади. Усі ці громадські структури, безумовно, є частками громадянського суспільства.

Політична соціалізація молоді в громадянському, демократичному суспільстві відбувається під впливом виховання, освіти, навчання, просвіти, залучення до культурної спадщини. Кожна з цих сфер є інституціональною системою з різноманітними загальними і специфічними рисами [13, с. 92].

Нова державна політика України в галузі освіти сформульована у «Законі України «Про вищу освіту»» із змінами від 19 січня 2010 р. та у «Концепції національного виховання студентської молоді», що була затверджена 25 червня 2009 року. Головною метою даної концепції є формування свідомого громадянина - патріота Української держави, активного провідника національної ідеї, представника української національної еліти через набуття молодими поколіннями національної свідомості, активної громадської позиції, високих моральних якостей та духовних запитів.

Політична соціалізація особи передбачає трансляцію соціально-політичного досвіду, його сприйняття і ставлення до нього. Сам цей процес може сприяти спадковості, збереженню, засвоєнню традицій, а може і. навпаки, відкидати їх. Якщо йдеться про демократичні, життєво виправдані традиції, то їх збереження і примноження, як і заперечення негативного змісту традицій, має позитивне значення для суспільства і самої людини. У будь-якому випадку нові покоління беруть участь в рішенні економічних, соціальних, політичних і духовних проблем суспільства, що приймається як історично задане. Але тут часто виникає істотна проблема - спадковість поколінь, сприйняття старшими поколіннями нових політичних умов, критичне ставлення до нового, ототожнення власного життєвого досвіду із історичними реаліями.

Неординарною є ситуація, в якій опинився ще один інститут політичної соціалізації - родина. В сучасному світі спостерігається тенденція до вільних, незареєстрованих шлюбів. З одного боку, цей процес можна розглядати як прояв свободи - однієї з головних демократичних цінностей; з іншого - відбувається руйнація підвалин українського суспільства.

В умовах реальної свободи слова, плюралізму ідеології в громадянській і політичній соціалізації населення значну роль відіграють засоби масової інформації. Можна говорити про те. що ЗМІ мають функціональну здатність соціалізувати громадян, різні соціальні групи суспільства, ідеологізувати і політизувати їх в різному напрямі залежно від соціальної природи ЗМІ. Роль ЗМІ як агента політичної соціалізації - формування громадянськості у членів суспільства [5, с. 95].

В той же час політична соціалізація особи вимагає формування адекватної демократичним умовам політичної культури, при цьому використання ЗМІ і нових інформаційних технологій в політиці, у формуванні громадської думки на пострадянському просторі відчутно зростає. Вони істотно впливають на формування свідомості і дій людей. їхні можливості у пропаганди ідей і в моделюванні вимог до політичної соціалізації молодої людини практично необмежені.

Дати однозначну оцінку глобальності ролі інформаційних технологій в процесі політичної соціалізації особи і формування ціннісних орієнтацій можна лише з огляду на той факт, що будь-який компонент засобів масової інформації і комунікації несе в собі і позитивну, і деструктивну складову. Відповідно до цього ЗМІ можуть сприяти як інтеграції суспільства, так і його дезорганізації. Тут уже мова переходить у площину дії закону «Про свободу слова» і моральної відповідальності особи.

Висновком до вищезазначеного є твердження, що політична соціалізація пов'язана із пізнавальною і суспільно-політичною діяльністю. Проте не слід забувати про ще один вид діяльності, притаманний члену суспільства. - трудовий. Причому ці чинники, як правило, впливають на позитивну соціалізацію, сприяють саморозвитку. І навпаки, якщо випускник середньої школи або вузу не може знайти роботу, це не може не позначитися на його внутрішньому стані. За даними Державного комітету статистики рівень безробітних, офіційно зареєстрованих у державній службі зайнятості протягом останніх 10 років, постійно зменшувався: із 4.2 % від загального населення у 2000 до 1.6 % 2010 р.

Проте проблема молодіжного безробіття найактуальніша і найгостріша. адже рівень безробіття серед осіб у віці від 15-24 років удвічі перевищує показник серед всього економічно активного населення України. Це пов'язано з дисбалансом між пропозицією робочої сили і попитом на фахівців з боку роботодавців і може бути розв'язано шляхом інтенсивного розвитку системи професійної орієнтації.

Відзначивши важливість політичної соціалізації у формуванні політичної культури, здійснимо наступний логічно необхідний крок для розуміння соціального значення політичної культури - вдамося до аналізу її динаміки в умовах формування демократичної політичної системи України.

Маючи відносну самостійність, політична культура стає глобальним чинником формування політичної системи України. Перш ніж перейти до аналізу досліджуваної проблеми, попередньо з'ясуємо питання про те, на якому етапі історичного розвитку перебуває сучасне українське суспільство [15, с. 85].

Політична соціалізація, на наш погляд, є важливим засобом формування плюралістичної культури в умовах створення демократичної політичної системи в Україні. Населення в нашій державі, як втім і в інших державах з тоталітарним минулим, відчуває майже органічну огиду до будь-яких спроб з боку держави поширювати політичні знання. І все ж перший крок у справі формування плюралістичної культури - це необхідність налагодження системи політичної освіти. Це непросто. Нам потрібні об'єктивні знання про демократію, про політичну систему, про конституцію, розподіл влади, про автономії, про права меншості, право на страйк тощо.

При формуванні системи політичної освіти істотним моментом буде структурування політичної освіти, а саме: виділення основних ланок, яким відводиться провідна роль в поширенні політичних знань і від яких здебільшого залежить формування громадської думки (вихователі, учителі, викладачі вузів, журналісти, учені, працівники системи освіти дорослих тощо).

Якщо болісний перехід до ринкової економіки й демократії затягнеться в Україні на довгі роки, якщо не використати перевірений досвідом інших країн метод налагоджування нормального життя, у якому, окрім усього іншого, повинна бути повноцінна система політичної освіти громадян, то виросте чергове покоління політично неосвічених людей [1, с. 45].

Соціально активна особистість неможлива без участі в процесі трудової діяльності: для молодої особи активна і чесна праця особливо важлива. За радянських часів входження людини в трудову діяльність було закономірним: закінчив школу - перед молодою людиною відкритий шлях в різні професійні школи, технікуми, а звідти - на виробництво, або по закінченню інституту отримуєш гарантовану роботу за фахом. Зараз цього майже немає, а саме поняття «праця» підмінене поняттям «заробіток». На перший план виходить питання не праці в його громадському «суспільно-корисному» розумінні, а скільки можна отримати, і у більшості випадків такий заробіток не потребує кваліфікації.

На сьогоднішній день в Україні існує державна програма, на основі якої ті студенти, які отримали освіту державним коштом, мають відпрацювати три роки у державних установах. Таким чином держава намагається забезпечити свої виробництва молодими спеціалістами і одночасно вирішити проблему працевлаштування молоді. Проте такі дії зустріли супротив з боку майбутніх випускників.

Отже, суспільно-політична активність - важливий елемент соціалізації молодої людини. Тут спостерігається обопільний процес - активність самої молодої людини, що проявляє політичну ініціативність і активність, і громадських (суспільно-політичних) інститутів громадянського суспільства, що діють у напрямку залучення особи до політичного життя суспільства. З огляду на це зазначимо, що:

- на кожному етапі політичної соціалізації € свій провідний агент соціалізації;

- молода людина, входячи у доросле життя і не маючи відповідної системи знань про політичну систему, може піддаватися зовнішнім деструктивним впливам;

- формування нового суспільства передбачає засвоєння нової системи політичної поведінки, цінностей і орієнтацій, моделі, до якої прагнути.

Тому важливим для вирішення даної проблеми є визначення того, хто має займати лідируючі позиції у питаннях теоретичного і практичного формування політичних інтересів молоді: на кого покласти відповідальність за успішні процес політичної соціалізації: наскільки є доцільним створення державної концепції політичної соціалізації в процесі демократизації українського суспільства в умовах глобалізації. Конструктивні підходи держави і суспільства щодо розв'язання цих проблем покликана запропонувати сучасна політична наука.

Сучасні дослідники політичної соціалізації трансформаційних суспільств [10] до результатів процесу політичної соціалізації відносять формування громадянської ідентичності особистості. При цьому змінюється саме розуміння поняття громадянства. Якщо попередні визначення поняття громадянства інтерпретували його у рамках ролей та статусів, то зараз громадянство розуміється як політична грамотність (civil literacy), участь (participation) та громадянська відповідальність (civil responsibility) [5, с. 78].

Дослідження в цьому напрямку мають містити в собі вивчення того, що люди знають про політику і яким чином вони використовують ці знання у політичній поведінці; аналіз впливу традиційних та нетрадиційних форм участі; а також пошук причин, чому іноді люди проявляють, а потім не проявляють лояльності по відношенню до тих чи інших політичних об'єктів.

Проблема політичної ідентичності у пострадянських суспільствах ускладнюється тим, що, окрім наявності кризи соціальної ідентичності, з'являється проблематичність тих її сторін, які раніше не виникали - це ідентифікація з державою та іншими звичними об'єктами політичної ідентифікації. Вихід України з СРСР та відмова від тоталітарної ідеології призвели до необхідності пошуку нової формули національної ідентичності, тобто проблема політичної ідентичності набула рис внутрішньополітичної.

Але проблема ідентичності має і зовнішньополітичний аспект, пов'язаний зі зміною положення України у світі, який вимагає переоцінки місця країни на міжнародній арені, та, користуючись термінологією політичної теорії К. Шмітта, ревізії її «друзів» та «ворогів». При цьому потрібно враховувати той факт, що політична система, яка впливає на особистість через агентів соціалізації за останні роки, особливо в умовах глобалізації, дуже ускладнилася.

Сьогодні йдеться вже не лише про формування підтримки та прийняття політичного режиму на рівні окремої країни, але й про формування уявлень відносно інтернаціонального та глобального рівня політики.

Отже, оцінюючи результативність політичної соціалізації, можна говорити про три групи критеріїв - по-перше, політико-ціннісні основи суспільства; по-друге, інтегральний показник ефективності політичної соціалізації, сформованість політичної культури і, нарешті, політичні ідентичності, що формуються у сучасному суспільстві.

Розглядаючи останній, варто зазначити, що теперішня криза ідентичності руйнує можливість об'єднання людей, усього суспільства навколо спільних завдань, сприяє атомізації життя, перетворенню тем політичної повсякденності у балансування сенсів. Для українського суспільства вихід з кризи ідентичності означає не лише процес зміни радянської ідентичності, але формування власної національної ідентичності та нового державного самовизначення, тобто усвідомлення свого нового місця у світовому політичному співтоваристві. І тому здійснення політичної соціалізації трансформаційних суспільств передбачає формування нової політичної ідентичності у двох аспектах: нової державної ідентичності та нової громадянської ідентичності.

2.2 Політична соціалізація України та Росії у пострадянський період

В сучасних умовах актуальними є проблеми, що виникають в процесі політичної соціалізації студентства. Перш за все це пов'язане з необхідністю долання стереотипних уявлень про політику як переважно боротьбу, протистояння, конфлікт. Політична і громадянська освіта дає змогу пізнати і використовувати інші суттєві риси політики, як засобу інтегрування соціальних об'єктів, досягнення громадянського миру, соціальної інаціональної злагоди, консенсусу. Таке розуміння політики завжди було притаманне політичній думці України. Воно конче потрібне сьогодні, колив суспільстві зростає напруга, невіра в компетентність владних структур, партій, політичних і державних лідерів.

Сучасна соціально-політична ситуація в Україні характеризується глибокою соціальною дезінтеграцією, відсутністю консолідуючої ідеї та реальної програми, зрозумілих для всіх верст населення. Тому важливою складовою ланкою політичної соціалізації студентів сьогодні стають політична освіта та політична наука. Політична наука покликана виявляти закони політичного життя суспільства, принципи консолідації суспільно-політичних сил.

Необхідним є ретельний аналіз нових політичних реалій і процесів, що виникли останнім часом, глибоке професійне осмислення та оптимальне вирішення проблем політичної соціалізації, місця і ролі в ній соціально-політичних та державно-правових інститутів.

За роки розвитку постсоціалістичних країн відбувається інтенсифікація процесу накопичення політичних знань і досвіду викладання політичних наук, розробка її теоретико-методологічних і концептуальних основ з врахуванням світового досвіду.

В цих умовах для науковців особливо актуальними є проблеми розробки наукових узагальнень та рекомендацій про зміст трансформаційних процесів, про модернізацію політичних інститутів, забезпечення їх належного функціонування в сучасних умовах і перспективі, про гармонізацію взаємодії всіх складових державної політичної системи,інститутів місцевого самоврядування і громадян по забезпеченні послідовності здійснення принципу поділу функцій гілок влади, їх чітке визначення та взаємодія.

Особливої уваги потребує подальший розвиток теоретико-методологічних і концептуальних засад політичної соціалізації, мети і засобів її здійснення, деталізація складових елементів механізму політичної соціалізації, аналіз соціально-педагогічних умов ефективності формування політичної культури студентської молоді, необхідність зазначення ролі самовиховання в процесі політичної соціалізації особи.

Найважливішими шляхами вдосконалення політико-виховного процесу є знання та всебічне врахування об'єктивних і суб'єктивних факторів, що впливають на свідомість особи, систематичний аналіз якісних характеристик студентів, визначення джерел і засобів нейтралізації негативного впливу на процес становлення політичної свідомості і культури особи, вдосконалення всієї організаційно-методичної роботи, що забезпечує політико-виховний процес, оптимальне використання всіх засобів політико-виховного впливу, сполучення колективних та індивідуальних форм політичного виховання, що формують високу політичну активність студентства. Підкреслимо, що особливе значення у зростанні ефективності політико-виховного процесу набуває підвищення компетентності й професійної майстерності педагогічних кадрів, ріст їх методологічної і методичної культури, особистий приклад виконання службового обов'язку, суспільного і особистого життя.

3. Політична соціалізація в Україні та Росії за роки незалежності

3.1 Сучасний стан політичної соціалізації в Україні

Сучасний розвиток українського суспільства породжує гострі соціальні питання, негайні проблеми, які вимагають особливої уваги та першочергового вирішення. Однією з таких актуальних проблем є проблема політичної соціалізації у сучасній Україні. Політична соціалізація, ефективно здійснювана у суспільстві, -- запорука стабілізації життя країни.

Теоретична та практична база вивчення політичної соціалізації в Україні довгий час не мала необхідного розвитку у зв'язку з невизначенням її як підсистеми державної політики. Вихідним становищем всього процесу політичної соціалізації в політичній сфері виступають корінні політичні потреби та інтереси. Вони знаходяться в основі практичних дій соціальних груп, партій, особистостей з реалізацією їх політичних ідей, принципів, бажань.

Соціальне середовище посткомуністичної України опинилось малокорисним для формування політично структурованого суспільства і сучасної багатопартійної системи. В Україні з перших років незалежності відбулося фактичне одержавлення демократії, тоді як сучасний європейський досвід передбачає централізацію, переважний розвиток самоврядування. Високий рівень соціального розшарування співіснує в Україні з соціальною аморфністю, з відсутністю значимого прошарку середнього класу, з утвердженням інститутів громадянського суспільства. Реальний соціальний статус переважної частини населення не співпадає з формальним [11, с.54].

Соціалізація суспільства знаходиться в основі практичних дій соціальних груп, партій, особистостей з реалізації політичних ідей, принципів, ідеалів, цілей. Будь)які суспільні інтереси виникають в процесі діяльності людей, визначаються соціальними потребами.

Ці потреби та інтереси викликають у соціальних суб'єктів визначення дії для їх задоволення, при цьому необхідність такого задоволення породжується не свідомістю суб'єктів, а умовами загальнолюдського буття. Таким чином, вплив потреб на політичну діяльність людей відбувається через формування політичних інтересів, їх відображення у вигляді ідей, теорії, ідеалів тощо [3, с. 47].

Для перехідного українського суспільства характерний помірний, але не дуже виражений інтерес населення до політики, стабільно низький рівень залученості в організовані форми політичної активності, низька політична ефективність (відчуття безпорадності перед властями) і низький рівень політичної компетентності, що дозволяє зробити загальний висновок про політичну культуру населення України.

Активізувалася участь населення в політичному процесі, поштовх до якого був започаткований масовими акціями протесту під час президенстких виборів 2004 року, що отримали назву "Поморанчева революція". Проте ці нові політичні реалії -- мобілізація і активізація політичної участі -- породжують проблеми.

З одного боку, посилення соціальної політичної самостійності населення веде до розвитку структур цивільного суспільства, до формування сильного, добре організованого демократичного співтовариства, а з іншого -- це створює бар'єри, що гальмують діяльність структур влади. Дана тенденція особливо наочно виявляється зараз, в умовах кризи економіки і влади. Масова соціально-політична активність населення може значно понизити стабільність, а також оперативність і ефективність функціонування адміністративних інститутів.

Зараз українське суспільство знаходиться на перехідному етапі свого розвитку, у якому трансформаційні процеси призвели до принципових змін базових характеристик всіх сфер суспільного життя. Нині ми спостерігаємо переорієнтацію на ринкову економіку, трансформації у сфері політичного управління і державної влади, розвиток громадянського суспільства, зміну вектора зовнішньої політики, зміни ідейних та моральних орієнтирів народу.

Саме в таких умовах перехідного періоду, в яких знаходиться сучасна Україна, особливе значення надається політичній соціалізації. В умовах демократизації сучасного українського суспільства одним з найголовніших напрямків є формування нових політичних норм, цінностей, зразків поведінки у громадян та адаптація їх до сучасного політичного життя.

Сучасна політична соціалізація є багатоплановим, нерівномірним та досить складним явищем. Як показує практика, щоб об'єктивно охарактеризувати певне політичне явище, необхідно розглянути усі фактори, що впливають на його розвиток. У ході проведеного дослідження можна виокремити наступні особливості української політичної соціалізації:

1. Політичну соціалізацію необхідно розглядати як комплексне явище, яке базується на досвіді минулих поколінь. Тому радянське минуле України є базовою основою, на якій досі формується сучасна політична соціалізація. Необхідний досить суттєвий історичний час, щоб сформувати нові політичні цінності, погляди та орієнтири, створити механізм ефективної політичної соціалізації.

2. Політичні традиції минулих поколінь у поєднанні із сучасним впливом влади на державу породжують також низку особливостей. З одного боку, це масове відсторонення від політики, недовіра до владних структур, і як результат, часткова відмова від залучення до політичного життя країни. З іншого боку, спостерігається активізація електоральної поведінки населення, зацікавлення інноваційними змінами, відповідальне ставлення до політичних обов'язків, зацікавлення політичними правами.

3. Характерною рисою українського суспільства є неприйняття громадянами політичних нововведень, реформ. Це пояснюється недовірою громадян до владних структур підозрілістю та невірою у соціальну справедливість. Така реакція є результатом недостатнього забезпечення життєвих потреб населення. Звичайно, це накладає свій відбиток на ефективність здійснення політичної соціалізації.

4. Політична соціалізація людини має глибоко індивідуальний аспект, який потребує вивчення на рівні конкретного індивіда. Це обумовлено розвитком демократичних тенденцій в українському суспільстві та у світі в цілому, зростання недовіри до політичних інституцій.

5. Особливе місце у розвитку сучасного процесу політичної соціалізації посідає молодь зі своєю новою системою політичних цінностей, норм, установок, орієнтації. Не обмежена досвідом минулого, молодь в Україні стає каталізатором становлення і розвитку нової української демократії, розвитку політичної системи в цілому.

На наш погляд, місця молоді в політичній соціалізації ще не відведено. Воно з'явиться лиш тоді, коли в загальнополітичному житті відбудуться якісні зміни. Щоб досягнути цієї мети в умовах парламентської демократії і партійного плюралізму політичним лідерам потрібно заручитись підтримкою якомога більшої кількості молоді.

Сучасну політичну соціалізацію характеризує політичний режим, який в останні роки зазнав активних змін; соціокультурне середовище, яке, на жаль, не є стабільним і залежить від географічного фактору; рівень освіти і ступінь доступу до інформації громадян; рівень інституціоналізації нашого суспільства; матеріальні можливості суб'єктів політичної участі.

Не можна не враховувати протиріччя самих змін у суспільстві, радикальні по формі політичні трансформації, ускладнення соціально-психологічного портрету громадян.

Сукупність цих факторів і відзначає феномен політичної соціалізації України -- співпадання різнопланових чинників формування та, як результат, -- особливі риси суто української політичної соціалізації, яка не має аналогів у світовій практиці.

Отже, роблячи висновок стосовно політичної соціалізації в Україні, можна сказати, що вона не набула сталих форм. Суспільство іноді неадекватно реагує на зміни в політичній системі. Залучення до політики носить суб'єктивний і особистісний характер, але все ж таки воно піддається загальним тенденціям. І все ж прогнозувати подальший розвиток дуже важко в силу сучасної нестабільності самого українського суспільства. Помилки і пробіли в політичній соціалізації приводять до значних соціальних проблем, але включаючи молодь у систему соціально-політичних відносин, суспільство саме змінюється, оновлюється, розвивається. Таке суспільство має сприятливі умови для розвитку, перспективу майбутнього прогресу.

3.2 Політична соціалізація українців в Росії за роки незалежності

Нормативне регулювання прав національних меншин у Російській Федерації відбувається на трьох рівнях. На федеральному рівні (Конституція РФ, федеральні закони, укази Президента РФ, нормативні акти федеральних міністерств та відомств), на рівні суб'єктів Федерації (в конституціях республік, статутах країв і областей, у законах суб'єктів РФ, у підзаконних актах органів державної влади суб'єктів РФ), на рівні місцевих органів самоврядування (в нормативних актах органів місцевого самоврядування). Це призводить до дублювання нормативних актів і, врешті-решт, до нерозв'язання реальних проблем.

Створення відповідної правової бази захисту прав національних меншин у Російській Федерації почалося лише з 1996 року. Указом Президента РФ від 15 червня 1996 року було затверджено «Концепцію державної національної політики Російської Федерації», яка передбачала політичну та правову захищеність національних меншин.

На основі положень концепції було розроблено і прийнято Федеральний Закон «Про національно-культурні автономії». Прийняття цього закону мало неабияке значення для розв'язання проблем національних меншин у Росії. Згідно із законом, у 1997 році було створено національно-культурну автономію «Українці в Росії», яку очолив О.Руденко-Десняк. Національно-культурні об'єднання українців у Росії отримали закріплені в законах права, але, не отримали широкої державної підтримки. Згідно з Концепцією, при уряді Російської Федерації було створено Консультативну раду з питань національно-культурних автономій, яку очолив віце-прем'єр. Головним органом державної влади, який опікується проблемами національних меншин у Росії було Міністерство у справах федерації та національностей Російської Федерації [10].

Конституція Російської Федерації є основним документом, що забезпечує діяльність українських національно-культурних організацій у Росії. Вона містить загальновизнані міжнародно-правові стандарти в царині захисту прав національних меншин. Окрім Конституції, існує низка документів, які декларують права народів та інших етнічних спільнот Росії на збереження та розвиток своєї національно-культурної самобутності. Це: Закон РФ «Основи законодавства Російської Федерації про культуру», Закон РФ «Про мови народів РРФСР», якими передбачено створення системи закладів виховання та освіти мовами народів РФ, розроблення державних програм збереження та розвитку їхніх мов, сприяння виданню літератури, використанню цих мов у засобах масової інформації та інше.

Закон РФ «Про освіту», в статті 6 якого декларується, що «право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також умов для їх функціонування»[11]. Закон РФ «Про національно-культурну автономію» (НКА), прийнятий у червні 1996 р. Останній проголосив право громадських об'єднань, сформованих за національною ознакою, створювати й підтримувати культурну інфраструктуру, що обслуговує потреби етнічної групи, і одержувати на це кошти в рамках федеральних і регіональних програм. Згідно зі статтею 1 цього закону, національно-культурна автономія - «це форма національно-культурного самовизначення, що становить громадське об'єднання громадян Російської Федерації, які зараховують себе до певних етнічних спільнот, на основі їхньої добровільної самоорганізації для самостійного вирішення питань збереження самобутності, розвитку мови, освіти, національної культури» [12].

Статтею 16 закону передбачено фінансування діяльності, пов'язаної з реалізацією прав на національно-культурну автономію, зокрема заходів у галузі культури та освіти.

У грудні 1996 р. уряд РФ прийняв постанову «Про Консультативну Раду в справах національно-культурних автономій при Уряді Російської Федерації, яка повинна була стати дієвим представницьким органом національних меншин із дорадчими й експертними функціями, а також правом законодавчої ініціативи.

Міграцію українців до Росії в різні часи зумовлювали різні причини політичного та соціально-економічного характеру. Наприкінці ХІХ-на початку XX ст. міграція була пов'язана з аграрними переселеннями з українських губерній до районів Південного Сибіру та Далекого Сходу. Пізніше серед причин переселень були насильницька колективізація, втеча від голодомору, політичні репресії 1930-х рр. і післявоєнного часу, депортації, евакуація підприємств і людей у воєнні роки, та інші.

Українцям належить значна роль у господарському освоєнні величезних і малозаселених просторів Росії. Через адміністративне перепідпорядкування територій, які раніше становили продовження основного етнічного масиву їхнього розселення велика кількість українців також опинилася в Росії. Статистика засвідчує, що в 70-90-их роках минулого століття дедалі більше українців виїжджало за межі республіки: якщо в 1979 р. поза Україною проживало 13,8 % українців СРСР, то в 1989 - вже 15,4 % [13].

Після розпаду СРСР, продовжується міграційний обмін населенням між Україною і Росією, але вже в менших розмірах. Прикметною рисою зовнішньо-міграційних процесів початку 1990-х рр. стало масове повернення в Україну етнічних українців та вихідців з України інших національностей, зокрема, депортованих за етнічною ознакою. По етнічній групі українців позитивне сальдо міграції між Україною та іншими колишніми республіками СРСР, передусім Росією, досягло в 1992 р. 168,3 тис. осіб. У 1993 р. приплив українців уповільнився й позитивне сальдо по цій групі становило 68,6 тис. осіб. Погіршення економічної ситуації в Україні (з 1994 р.) зумовило зменшення числа українців, що поверталися на свою історичну батьківщину, а також активізувало відплив українців та громадян України інших національностей до Росії, де економічна ситуація в той час була відносно кращою.

У 1994 р. вперше за повоєнний період результат міграції між Україною і Росією був негативним і становив 124,4 тис. осіб. У наступні роки негативне сальдо в міграційному обміні населенням із Росією зберігається, хоча абсолютне його значення виявляє тенденцію до зменшення: у 1995 р. - 72,9 тис., у 1996 - 86,5 тис., у 1997 - 47,8 тис. осіб.

Загалом, протягом 1992-1997 рр. Україна втратила внаслідок міграційного обміну з Росією 163,5 тис. осіб. Більшість міграційних втрат припадає на етнічних росіян, чисельність яких в Україні протягом зазначеного періоду зменшилася за рахунок міграції на 162,2 тис. осіб. Чисельність українців, навпаки, збільшилася за цей же період на 195,5 тис. осіб, хоча, починаючи з 1994 р., і по цій етнічній групі спостерігається негативний баланс у міграції між Україною та іншими пострадянськими державами, переважно внаслідок виїзду до Росії: у 1994 р. - 11,3 тис., у 1995 - 5,1 тис., у 1996 - 17,0 тис., у 1997 - 7,9 тис. осіб [14].

За даними Держкомстату Російської Федерації, лише офіційна міграція українців до Росії становила в 1992 - 2000 роках 407, 2 тис. осіб [13]. Починаючи з 2001 року кількість офіційних українських мігрантів зменшується. Так, якщо у 2001 р. їх було 36502 чол., то в 2004 р. - 17699 чол. [16]. Українська діаспора в Російської Федерації є найбільш численною. За результатами Всеросійського перепису 2002 року її чисельність складає 2 943 471 осіб, які ідентифікують себе як етнічні українці. Проте, згідно з неофіційною статистикою, чисельність української меншини в Росії сягає понад 10 млн. осіб. Так, ще кілька років тому російські демографи публічно декларували факт проживання в країні близько 8-10 млн. російських громадян українського походження [17].