Дослідивши взаємозв'язок між схильністю до девіантної поведінки і лідерськими якостями поведінки, можна зробити наступні висновки:

1. До кінця XIX - початку XX століть основні підходи до проблеми лідерства носили суто описовий характер. Аналіз став надбанням XX століття. Різні теорії і теоретики впритул спробували пояснити природу лідерства і виявити чинники, що впливають на появу цього феномена. В узагальненому вигляді можна виділити декілька груп подібних теорій.

2. Теорії "героїв" і "теорії рис". Відносно пізні представники "героїчної" теорії (Т. Карлайл, Е.Е. Дженнінгс, Дж. Дауд та ін.) розглядали героїв (на їх думку, історія - це творіння "героїв", великих людей) для виділення якостей, що "передаються по спадку" і "сприяють заманюванню мас". "Теорія рис", що виникла услід за розвитком "героїчної", намагалася дати відповідь на питання, якими ж рисами повинен володіти лідер як особливий тип діяльності. Прихильники цієї теорії (Л.Л. Бернард, В.В. Бінхам, О. Тед, С.Е. Кілбоурн та ін.) вважали, що лідером людину роблять певні психологічні якості і властивості ("риси"). Лідер розглядався через призму ряду чинників. По-перше, "здібності" - розумові, вербальні т.д. По-друге, "досягнення" - освіта і спорт. По-третє, "відповідальність" - залежність, ініціатива, завзятість, бажання і т.д. По-четверте, "участь" - активність, кооперація і т.д. По-п'яте, "статус" - соціально-економічне положення, популярність. Нарешті, по-шосте, "ситуативні риси" особистості.

3. Основне положення теорій середовища свідчить: лідерство є функцією оточення, тобто певного часу, місця і обставин, зокрема культурних. Ця теорія повністю ігнорувала індивідуальні відмінності людей, приписуючи їх вимогам середовища. Так, за Е.С. Богардусом, тип лідерства в групі залежить від природи групи і проблем, які їй належить вирішувати.

4. Особово-ситуативні теорії - ця група теорій є симбіозом двох попередніх: у її рамках одночасно розглядаються і психологічні риси лідера, і умови, в яких відбувається процес лідерства. Так, на думку С.М. Казе, лідерство генерується трьома чинниками: особовими якостями, групою послідовників і подією (наприклад, проблемою, яку вирішує група).

5. Згідно поглядам Дж.С. Хоманса і Дж.К. Хемфілда, теорія лідерства повинна розглядати три основні змінні: дія, взаємодія і настрої. Це передбачає, що посилення взаємодії і участь в спільній діяльності пов'язане з посиленням відчуття взаємної симпатії, і з внесенням більшої визначеності в групові норми. Лідер в цій теорії визначається як ініціатор взаємодії.

6. Представники теорії обміну (Дж.С. Хоманс, Дж.С. Марч, Х.А. Саймон, Х.Х. Келлі та ін.) виходили і дотепер виходять з того, що суспільні відносини є формою особливого обміну, в ході якого члени групи вносять певний внесок і одержують якийсь "дохід". Взаємодія продовжується до тих пір, поки всі учасники знаходять такий обмін взаємовигідним. Т.О. Джакобс сформулював свій варіант теорії обміну таким чином: група надає лідеру статус і повагу в обмін на його незвичайні здібності досягнення мети. Процес обміну складно організований, він включає численні системи "кредитування" і складні "виплати".

7. Згідно з В.Ф. Стоуном, мотив - це своєрідна вивчена "нав'язлива ідея", заснована на внутрішній потребі компетентно поводитися з навколишнім середовищем. Незалежно від первинної потреби (влада, престиж, самовираження), мотивація залежить від усвідомлюваних людиною можливостей. Природно, дуже сильна мотивація може спотворити сприйняття. Наприклад, дуже сильно мотивований кандидат, що об'єктивно має мало шансів на успіх, може бути сліпо впевнений в своїй перемозі. Проте, найчастіше індивід виставляє свою кандидатуру, коли усвідомлює, що у нього є вірогідність перемогти, досить навиків і серйозна підтримка. Як відмітив Д. Шлезінгер, "амбіції часто розвиваються в специфічній ситуації як реакція у відповідь на можливості, що відкриваються політику". "Теорія амбіцій" передбачає раціональну оцінку ситуації. Дж. Штерн запропонував наступну формулу мотивації:

8. У сучасній науці існує багато спроб виділити якісь типи і побудувати які-небудь типології лідерства. Спочатку стисло розглянемо основні типології першої половини XX століття, оскільки саме вони заклали основу для сучасних класифікацій як лідерів, так і стилів лідерства, так і всього феномена лідерства в цілому, а потім зупинимося на психологічних типологіях.

9. Психологи, педагоги, психіатри, соціологи (Л.С. Виготський, І.С. Кон, М.І. Бердяєв, А.Б. Добрович, А.Е. Личко, В.А. Сухомлинський, В.Н. Соколова, Г.Я. Юзефович) підкреслювали, що особливістю підліткових реакцій є те, що вони є варіантом нормальної поведінки. Проте саме в цьому віці виникають схожі з нормальними реакціями патологічні форми поведінки, що є наслідком психічних порушень. Розмежування їх вимагає комплексної участі фахівців - психіатра, психолога, психотерапевта.

10. Приваблюючим ґрунтом для аутоагресивної поведінки є девальвація морально-етичних і духовних цінностей, яка часто зустрічається у неформалів (рокерів, панків, фанатів, сатаністів та ін.). Наприклад, провідний фахівець суїцидології А.Т. Амбрумова відзначає, що серед хіппі і металістів психічно хворих дещо більше, ніж серед представників інших неформальних груп. Це пояснюється більшою толерантністю представників подібних груп до різних форм поведінки, з відхиленнями, що притягує до них людей, зокрема підлітків з психічними аномаліями, не здатних пристосуватися до інших соціальних груп.

11. Існують два типи підліткових груп. Одні відрізняються одностатевим складом, наявністю постійного лідера, досить жорстко фіксованою роллю кожного члена, його твердим місцем в групі (підпорядкованість одним, зневага до інших). У групі є такі ролі, як "ад'ютант лідера" - звичайно фізично сильний підліток з невисоким інтелектом, кулаками якого лідер тримає групу в покорі, є "антилідер". прагнучий зайняти місце лідера, є "шестірка", яким всі зневажають і т.п. Нерідко така група володіє "своєю територією", що ретельно оберігається від вторгнення чужаків, особливо членів інших аналогічних груп, в боротьбі з якими протікає життя. Склад групи досить стабільний, прийом нових членів нерідко пов'язаний з особливими "випробуваннями" або ритуалами. Прилучитися до групи без згоди ватажка немислимо. Виявляється схильність до внутрішньогрупового символізму - умовні знаки, своя "мова", свої клички, обряди (наприклад, "братання кров'ю"). Подібні групи утворюються з підлітків чоловічої статі середнього і старшого віку.

12. Інший тип підліткових груп відрізняється нечітким розподілом ролей, відсутністю постійного лідера - його функцію несуть різні члени групи залежно від того, чим в даний момент група зайнята. Склад групи звичайно різностатевий і нестабільний - одні йдуть, інші приходять. Життя такої групи мінімально регламентоване, немає яких-небудь чітких вимог, необхідних для вступу до неї.

лідерство девіантний молодь поведінка

Література

Актуальні аспекти соціальної роботи з девіантною молоддю. Випуск 2. - Донецьк, червень 1996.

Алмазов Б.Н. Психическая средовая дезадаптация несовершеннолетних. Свердловск, 1986.

Асмолов А.Г. Психология личности. - М., 1990.

Белоусова З.И. Овсянникова В.В. Социально-психологические проблемы девиантного поведения детей и подростков. - Запорожье, 1998. - 98 с.

Берне Р. Развитие "Я-концепции" и воспитание. - М., 1986.

Бурлачук Л.Ф., Морозов С.М. Словарь - справочник по психологической диагностике. - Киев, 1989.

Бютнер К. Жить с агрессивными детьми. - М., 1991.

Ганнушкин П.Б. Клиника психопатий: их статика, динамика, систематика, некоторые общие соображения и данные. Психология индивидуальных различий. Тексты / Под ред. Ю.Б. Гиппенрейтер, В.Я. Романова. М.: Изд-во МГУ, 1982. - С. 262-269.

Гарбузов В.И. Нервные дети. - М., 1990.

Заика Н.И., Крейдун Т.И., Ячина Н.И. Психологическая характеристика этичности подростков с отклоняющимся поведением // Вопросы психологии. 1990. - № 4.

Змановская Е.В. Девиантология: (Психология отклоняющегося поведения): Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. - 2-е изд., испр. - М.: Издательский центр «Академия», 2004. - 288 с.

Илешева Р.Г. Нарушения поведения у детей и подростков. - Алма-Ата, 1990.

Киричук А.В. Концепция воспитания подрастающего поколения суверенной Украины // Радянська школа. - 1991. - №5.

Кондрашенко В.Т. Девиантное поведение у подростков. - Минск, 1988.

Лебединская К.С. Подростки с нарушениями в аффективной сфере. - М., 1988.

Леви В. Нестандартный ребенок. - М., 1992.

Личко А.Е. Психопатии и акцентуации характера у подростков. - Л., 1983

Ольшанский Д.В. Основы политической психологии. - М., 2001.

Подмазин С.И. Роль установки в формировании и проявлении акцентуированных черт характера у подростков - Дисс. на соискание уч. степени канд. психол. наук. - К., 1994.

Полегенько А.В. Критерии социальной дезадаптации подростков по данным психологического обследования. - С.-Пб, 1995.

Ратгер М. Помощь трудным детям. - М., 1987.

Т.А. Харрис. Я хороший, ты хороший. - М., 1993.

Толстов В. Дом, где возрождаются сердца // Социальная работа. №1. - М.: 1993. с. 34-35.

Узнадзе Д.Н. Экспериментальные основы психологии установки. - Тбилиси, 1961.

Щербакова Н.М. Ливинцева М.Я. Психологические методики для определения характера. - Иркутск, ИГПУ, 1996 год

Эйдемиллер Э.Г., Юстицкий В.В. Семейная психотерапия. - Л., 1990.

Эриксон Э. Теория психосоциального развития человека. - М., 1992.

Размещено на Allbest.ru