Девіантна поведінка

ТЕМА 2. Структура і типологія девіантної поведінки

1. Характеристика девіацій девіантної поведінки.

2. Деліквентний тип девіантної поведінки.

3. Психологічні особливості і мотивація поведінки адиктивної особистості.

4. Патохарактерологічний варіант розвитку девіантної поведінки.

5. Спільні і відмінні риси між ідеальною нормою, креативністю и девіациями у поведінці.

поведінка девіантний патологія

1. Характеристика девіацій девіантної поведінки

Девіантна поведінка людини вирізняється від гармонійного суттєвими ознаками і є різноманітним за структурою, типами і формами.

Під структурою ДП розуміють специфіку поєднання і динаміку складових частин поведінки, що відхиляється від норми або гармонійної норми.

Отже, ДП може мати різноманітну структуру і динамічні характеристики, формуватися як ізольоване явище або як явище групового характеру, поєднувати в собі декілька клінічних форм або виявлятися у вигляді однієї клінічної форми, бути стійким і нестійким, мати різну спрямованість і соціальну значущість.

Індивідуальні (ізольовані) девіації включають в себе всі клінічні форми і типи ДП, що не мають залежності від поведінки навколишніх.

Індивід свідомо прагне до вибору ізольованої девіації, бажаючи кардинально відрізнятися від оточення і вступає у конфронтацію з усіма. Іноді він може не звертати увагу на наявність девіантних форм поведінки у близького оточення, тобто ігнорувати реальність.

До ізольованих форм девіація відносять:

Ш комунікативні форми ДП, а саме аутистичну і нарцисичну поведінку, гіперкомунікабельність;

Ш аутоагресивну поведінку у вигляді суїцидальних спроб (слід зауважити, що зустрічаються і групові форми так званих ритуальних суїцидів), розлади харчової поведінки (анорексія і булімія),

Ш надціннісні психопатологічні захоплення („філософська інтоксикація”, сутяжництво і кверулянство, різновиди маній - клептоманія, дгомоманія та ін.);

Ш зловживання речовинами, що викликають зміни психічної діяльності (наркотична і алкогольна залежність).

Найбільш частими є групові девіації, відмінною ознакою яких є облігатність схожих форм ДП у близького оточення, ідолів, авторитетних особистостей в референтній групі.

До групових девіація відносять:

Ш вікові, особливо підліткові девіації (так, більшість характерологічних і патохарактерологічних девіацій підлітків мають груповий характер, а саме реакції групування з однолітками, емансипації, імітації, опозиції).

Реакція відмови проявляється у вигляди відсутності або зниження потягу до контактів з навколишніми. Таки люди некомунікабельні, прагнуть до усамітнення, все нове викликає в них занепокоєння. Реакція відмови часто виникає у дітей під час розриву з батьками, зміні звичної ситуації тощо.

Реакція опозиції поділяється на пасивну и активну.

Активна характеризується неслухняністю и непокорою, показною грубістю і агресивними діями у вигляді погроз, фізичного впливу. Все це викликає подив в оточуючих, що начебто є «винуватцями» такої реакції.

Пасивна реакція проявляється у вигляди негативізму, відмови виконувати прохання і доручення, замкненістю за відсутності агресивних дій.

Реакція імітації вирізняється прагненням копіювати і в усьому повторювати конкретну людину чи образ. Найчастіше ідеалом для наслідування стає авторитетна або відома особистість, літературний герой.

Реакція компенсації відображається у прагненні приховати або компенсувати власну неспроможність в якійсь певній галузі діяльності успіхом в іншій. Відомим фактом є більш високий рівень інтелектуального розвитку дітей, що страждають незначними недугами або мають фізичні дефекти.

Реакція гіперкомпенсації проявляється прагненням добитися високих результатів саме в тій галузі в якій людина виявилася неспроможною.

В основі реакції емансипації знаходиться потреба у незалежності і несамостійності, відмова від опікування, протест проти встановлених правил і порядків.

Реакція групування носить інстинктивний характер, але водночас може виникати і на основі психологічних чинників, так у групі людина шукає захисту і порятунку, зняття відповідальності тощо.

В основі групових різновидів ДП лежить принцип групового тиску і толерантності до цього тиску. Так, підліток через власні індивідуальні вікові особливості спочатку віддаляється від дорослих і свідомо обирає референтну групу. В подальшому внутрішні закономірності розвитку групи обумовлюють переслідування тих членів групи, що ухиляються від спільної лінії поведінки. У такий спосіб відбувається становлення групової ДП, повне прийняття поглядів групи поєднується з придушенням сумнівів у правильності і нормативності власної поведінки.

Груповий тиск на індивіда може справляти не лише група, але й сім'я, професійні і об'єднані на підставі певної ідеології колективи, а також групи об'єднані за інтересами.

Сімейні різновиди групових девіацій демонструють відхилення від поведінки всієї сім'ї в цілому або ж її окремих членів. Це може бути безпосередній вплив батьків на дитину (наприклад, втягнення її у тоталітарну секту або оздоровчу групу) або ж опосередкована передача девіантних традицій (наприклад, зловживання алкоголем або надціннісні захоплення, стереотипи харчової поведінки).

Можливі і зворотні впливи дитини з девіантної поведінкою на батьків на батьків (формування патохарактерологічного типу поведінки у вигляді надмірної суспільної активності у матерів, діти яких страждають на наркоманію).

Ш сімейні девіації являють собою стійкий поведінковий стереотип, що активно підтримується і заохочується групою - сім'єю.

Для тимчасових девіацій є характерною невелика тривалість існування відхилень у поведінці, що часто обумовлюється існуванням девіації під тиском групи.

До тривалих девіацій відносять такі форми відхилень у поведінці, які існують тривалий час і не залежать від зовнішніх впливів.

Стійкі девіації характеризуються монофеноменологічністю, тобто в поведінці людини домінує лише одна форма відхилень у поведінці.

Нестійкі девіації характеризуються схильністю до частої зміни клінічних проявів девіацій.

Стихійні девіації виникають під впливом зовнішніх обставин, є хаотичними і не спланованими. У такому випадку ДП є незапланована, що не виключає наявності поведінкової програми. Вирішальними у появі неадекватної поведінки є збіг обставин і емоційний настрій індивіда. Так, стихійними є агресивні і аутоагресивні вчинки індивіда за умови наявності в нього деліквентного або патохарактерологічного типу ДП.

Заплановані девіації є регламентованими і чітко визначеними, а індивід готується до їх реалізації, відчуває передчасне хвилювання, радісні і водночас неспокійні відчуття. До спланованих девіацій можна віднести гемблінг або зловживання алкоголем, в яких можна помітити підготовчий період, під час якого девіант із хвилюванням очікує можливості приєднатися до групи або ж появи групи „однодумців”.

Експансивні девіації характеризуються вторгненням у сфери життя і діяльність навколишніх людей, схильністю ігнорувати їх інтереси і свободу (агресивна поведінка, гіперкомунікабельність тощо).

Неекспансивні девіації вирізняються саморуйнівним для особистості впливом, коли неадекватна і неефективна поведінка призводить до особистісної деградації і блокування особистісного зростання. При цьому формально людина не порушує свободи інших людей (порушення харчової поведінки, аутизм).

Егоїстичні девіації є націленими на задоволення особистої користі (зловживання алкоголем, наркотичними речовинами тощо).

Альтруїстичні девіації спрямовані на інтереси інших людей і поєднуються зі схильністю до самопожертви і самознищення (суїцидальна поведінка, коли людина жертвує власним життям заради близьких чи віри).

До типів ДП відносять різновиди відхилень у поведінці в залежності від особливостей взаємодії індивіда з реальністю і механізмів виникнення поведінкових аномалій.

2. Деліквентний тип девіантної поведінки

Різновидом злочинної (кримінальної) поведінки є деліквентна поведінка - крайні прояви відхилень у поведінці, що переслідуються и караються законом.

Основна відмінність деліквентної поведінки від кримінальної полягає у ступені важкості правопорушень і вираженості асоціальної спрямованості. Правопорушення поділяються на злочини і проступки. Проступок не становить для суспільства суттєвої загрози і відрізняється від злочину мотивами здійснення протиправної дії.

К.К.Платонов описав таки типи злочинців:

1) визначається стійкістю поглядів і звичок, внутрішнім потягом до повторного скоєння злочину;

2) характеризується нестійкістю внутрішнього світу, індивід скоює злочин переважно під впливом зовнішніх обставин або оточуючих його людей;

3) визначається високим рівнем правової свідомості, але пасивним ставленням до інших порушників правових норм;

4) характеризується не лише високим рівнем правової свідомості, але й активною протидією за умов порушення правових норм;

5) характеризується можливістю лише випадкового злочину.

До групи особистостей з деліквентною поведінкою відносять представників лише другої, третьої і п'ятої груп. Під час виконання свідомої вольової дії в них порушується або блокується процес передбачення майбутнього результату делікту (проступку) через певні індивідуально-психологічні особливості. Такі індивіди легковажно і часто під дією зовнішньої провокації скоюють протиправні дії, не уявляючи їх наслідків. Сила мотиву, що спонукає до противоправної дії, гальмує аналіз наслідків, що бувають негативними насамперед для самої людини.

Часто деліквентні дії спричиняються ситуаційно-імпульсивними (афектогенними) мотивами, в основі яких лежить тенденція до внутрішнього конфлікту, що виникає через незадоволеність певної потреби (С.А.Арсентьєв). Ситуаційно-імпульсивні мотиви втілюються в життя без, попереднього планування і вибору адекватних об'єктів, цілей, способів і програми дій, спрямованих на задоволення потреби.

Так, деліквентна поведінка може проявлятися у вигляди бажання розважитися. Підліток через цікавість і «за компанію» може кидати з балкону важкі речі або їжу на людей, що знаходяться на вулиці, отримуючи задоволення вид того, що потрапив у ціль. Або ж людина може подзвонити до аеропорту і повідомити про закладену бомбу. Під час суперечки, щоб привернути увагу, юнак може намагатися здертися на високу будівлю, поцупити у вчителя записничок або журнал з учительської тощо.

Відмінність між деліквентною і кримінальною поведінкою полягає не у віці, в якому індивід може нести правову відповідальність (делікти можуть скоювати і підлітки, і дорослі, і люди похилого віку), а у ступені усвідомлення індивідом власних протиправних вчинків і дій, їх соціальної значущості і негативних наслідків для оточуючих. Цитуючи Е.Анчела до деліквентної поведінки можна віднести «злочинні дії, наміри яких були невинними».

Основою деліквентної поведінки дорослої і похилої людини э психічний інфантилізм, що поєднується із комплексом характерних ознак:

Ш невмінням розрізняти ідеальні і реальніцілі, не відповідною віку наявністю і простотою, дитячою захопленістю;

Ш егоцентризмом;

Ш формальним виконанням обов'язків;

Ш невмінням прогнозувати і передбачати можливі небажані події і ситуації (антиципаційна неспроможність);

Ш підвищеною образливістю, потребою в опікуванні і турботі;

Ш схильністю до різких змін і коливань у настрої, вираженими афективними реакціями.

3. Психологічні особливості і мотивація поведінки адиктивної особистості

Адиктивна поведінка - це один з різновидів девіантної поведінки, що проявляється у вигляді спрямованості до втечі від реальності шляхом штучної зміни власного психічного стану за допомогою вживання певних речовин або постійної фіксації на окремих видах діяльності з метою розвитку і підтримки інтенсивних емоцій (Ц.П.Короленко, Т.А.Донскіх).

Основним мотивом особистості, схильної до аддиктивних форм поведінки, є активна зміна власного психічного стану, що її не задовольняє і нею оцінюється як «сирий», «невиразний», «монотонний», і «апатичний».

Така людина не спроможна віднайти в реальному житті сферу діяльності, що здатна привернути увагу і захопити, викликати будь-яку виражену реакцію. Життя здається нецікавим через її буденність і одноманітність. Вона не сприймає прийняті у суспільстві норми такі як необхідність мати справу, слідувати певним сімейним традиціям тощо. У особистості з аддиктивною поведінкою значною мірою знижена активність у буденному житті, яке ставить перед нею певні вимоги и очікування. При цьому активність аддиктивної особистості носить вибірковий характер, проявляючись в тих галузях діяльності, що навіть тимчасово можуть принести задоволення і позбавити емоційної стагнації.

У психологічній літературі описують наступні психологічні особливості людини з аддиктивними формами поведінки (B.Segal):

1. Зниження здатності витримувати труднощі повсякденного життя, що поєднується із витривалістю у кризових ситуаціях.

2. Прихований комплекс неповноцінності, що поєднується із зовнішніми ознаками зверхності.

3. Зовнішня соціабельність, що поєднується зі страхом перед стійкими емоційними контактами.

4. Схильність говорити неправду.

5. Схильність звинувачувати інших, знаючи, що вони невинні.

6. Уникнення відповідальності під час прийняття рішень.

7. Залежність.

8. Тривожність.

Яскравою протилежністю аддиктивної особистості є звичайна пересічна людина, що живе заради інтересів сім'ї, близьких до неї людей і є адаптованою до такого життя. Саме вона створює традиції, що схвалюються соціумом і за своєю сутністю є консерватором. Вона не прагне до змін у власному житті і задоволена тим, що в неї є. Прагнучи знизити рівень ризику до мінімуму вона пишається «правильним способом життя». Як правило психічно здорова особистість «автоматично» пристосовується до вимог буденного життя і дещо важче переживає кризові ситуації. На відміну від людей з різноманітними адикціями вона прагне уникати кризових і надміру хвилюючих ситуацій.

Натомість аддиктивну особистість не задовольняє традиційне життя з його передбачуваністю. Кризові ситуації, що супроводжуються ризиком і афективними сплесками є сприятливими для прояву їх самовпевненості, самоповаги и почуття зверхності над іншими.

Отже, відмінною ознакою особистості з аддиктивними формами поведінки є порушення психологічної стабільності у буденних ситуаціях.

Крім аддиктивну особистість вирізняє «прагнення гострих почуттів» (А.В.Петровський), що виявляється у потязі до ризику і подолання небезпеки. Така людина не знаходить задоволення в реальному житті і намагається уникнути дискомфорту і буденності через підвищений рівень сенсорної стимуляції, віддаючи перевагу інтенсивним впливам, голосному звуку, різкому запаху, яскравим зображенням, неординарним вчинкам і подіям, що не залишають вільного часу.

Разом із тим важка пристосованість до повсякденного життя, постійні докори щодо невлаштованості, відсутність приязних стосунків із близькими формують у аддиктивної особистості прихований «комплекс неповноцінності». Вони страждають через те, що відрізняються від інших і не спроможні жити як інші люди. Як наслідок тимчасовий «комплекс неповноцінності» змінюється реакцією гіперкомпенсації, тобто відбувається різкий стрибок від заниженої самооцінки, що навіюється навколишніми, до завищеної.

Почуття зверхності над іншими виконує захисну функцію, підтримуючи необхідний рівень самоповаги у несприятливих мікросоціальних умовах - умовах конфронтації із сім'єю і колективом. Почуття зверхності ґрунтується на порівнянні «сірої і невиразної буденщини», в якій знаходяться усі навколишні, і справжнього, вільного від обов'язків життя аддиктивної особистості.

Враховуючи той факт, що тиск з боку соціуму є досить інтенсивним аддиктивні особистості змушені підлаштовуватися під норми суспільства и грати роль «свого серед чужих». Як наслідок вони вчаться формально виконувати ті соціальні ролі, що нав'язуються ззовні (слухняного сина, ввічливого співрозмовника, відповідального працівника). Зовнішня соціабельність і легкість встановлення контактів супроводжується маніпулятивною поведінкою і поверховістю емоційних зв'язків. Така людина уникає стійких і тривалих контактів через швидку втрату інтересу до однієї і тієї ж людини чи діяльності, через страх перед відповідальністю. Так, мотивом чоловіка (за умов наявності в нього аддиктивних форм поведінки), що відмовляється пов'язати себе шлюбом, може бути страх відповідальності за майбутню дружину і дітей, страх залежності від них.

Схильність говорити неправду, постійне звинувачення оточуючих у власних помилках і промахах обумовлені особливостями самої аддиктивної особистості, що намагається приховати власний комплекс неповноцінності, спричинений невмінням жити у відповідності до прийнятих норм і традицій.

Провідною характеристикою адиктивної особистості є залежність, для діагностики якої достатньо виявити п'ять ознак з нижче наведеного переліку:

1. Неспроможність приймати рішення без поради і підтримки з боку оточення.

2. Готовність дозволяти іншим приймати важливі для себе рішення.

3. Готовність погоджуватися з іншими через острах бути відторгнутим, навіть за умов розуміння того, що інші неправі.

4. Труднощі у самостійному започаткованні якоїсь справи.

5. Готовність добровільно виконувати принизливу і неприємну роботу з тим, щоб отримати любов і прихильність навколишніх.

6. Важко переносить самотність і докладає значних зусиль, щоб його уникнути.

7. Відчуття спустошеності або безпорадності, якщо уривається зв'язок із близькою людиною.

8. Постійним страх бути відкинутим.

9. Вразливість і чутливість до найменшою критики з боку.

Поруч із залежністю стрижневим моментом у поведінці аддиктивної особистості є прагнення втекти від реальності, страх перед буденним життям, що сповнене різними обов'язками, пошук позамежних емоційних переживань навіть ціною серйозного ризику і нездатність бути відповідальним за будь-що. На противагу гармонійній взаємодії з навколишньою дійсністю аддиктивна особистість вдається до своєрідної втечи від неї, активізуючи свої зусилля лише в одному з можливих напрямків і зосереджуючись на вузько спрямованій діяльності, ігноруючи усі інші.

У відповідності до концепції Н.Пезешкіана існує декілька видів втечі від реальності: «втеча у тіло», «втеча у роботу», «втеча у контакти або самотність» і «втеча у фантазії».

Під час втечі від реальності у власну тілесність відбуваються зміни в ієрархії буденних цінностей, заміщення традиційної діяльності, спрямованої на сім'ю і професійне зростання діяльністю, націленою лише на власне психічне і фізичне вдосконалення. Набувають характеру гіперкомпенсації надмірне захоплення оздоровчими заходами (так звана «паранойя здоров'я»), власною зовнішністю, якістю відпочинку, способами розслаблення.

«Втеча у роботу» характеризується дисгармонійною фіксацією на службових справах, яким людина починає приділяти надмірну увагу порівняно з іншими сферами своєї діяльності, стаючи поступово трудоголиком.

Зміна цінностей у комунікативній сфері формується у випадку вибору поведінки у вигляді «втечі в контакти або самотність». В такому випадку спілкування стає єдино бажаним способом задоволення потреб і витісняє всі інші або, навпаки, кількість контактів зводиться до мінімуму.

Схильність до розмірковувань, проектів за умов відсутності бажання їх здійснити їх і втілити в життя називається «втечею у фантазії». Може прокинутися інтерес до псевдофилософських пошуків, релігійного фанатизму, до життя у світи ілюзій і фантазій.

4. Патохарактерологічний варіант розвитку девіантної поведінки

Під патохарактерологічним типом девіантної поведінки розмиють поведінку, що обумовлюється патологічними змінами характеру, що сформувалися у процесі виховання.

В межах патохарактерологічного типу знаходяться поведінкові паттерни, що базуються на конституційних факторах і сформовані у процесі індивідуального розвитку. Вони називаютсья особистісними розладами або за раніше прийнятою термінологію психопатійною поведінкою.

У відповідності до до діагностичних критеріїв, запропонованих Міжнародною класифікацією захворювань (10-й перегляд - МКЗ-10) до особистісних розладів відносять глибокі і постійні моделі поведінки, що проявляються ригідними зворотніми реакціями на широкий діапазон особистісних і соціальних ситуацій у вигляді надмірних або таких, що суттєво відхиляються від звичного способу життя особливостей сприйняття, мислення, почуттів і особливо інтерперсональних стосунків.

Особистісні розлади являють собою онотогенетичний стан, що проявляється в ранньому дитинстві і зберігається в періоди зрілості. Виділяють такі особистісні розлади:

Ш параноїдне

Ш шизоїдне

Ш дисоціальне

Ш емоційно нестійке

Ш істеричне

Ш ананкастне (обсесивно-компульсивне)

Ш тривожне, що ухиляється

Ш залежне.

Назви даних розладів наведені у відповідності до МКЗ-10, в той час як поширеною є і традиційна вітчизняна класифікація писхічних хвороб. Нижче наведено порівняльну таблицю назв у відповідності до МКЗ-10 і традиційної класифікації.

Табл. 1

Патохарактерологічні і характерологічні девіації значною мірою ґрунтуються на стереотипізації реакцій людини на ті чи інші значущі події у її житті.

На думку А.Э.Лічко патологічна реакція відрізняється від нормальної поведінки наступними параметрами:

1) стає генералізованою і виникає в різних ситуаціях і через різні причини, навіть не завжди адекватні;

2) набуває властивостей паталогічного стереотипу, коли один и той вчинок як кліше повторюється з різних причин;

3) порушує межу у поведінці, яку ніколи не порушує група, до якої індивід належить;

4) призводить до соціальної дезадаптації.

Розлади особистості виникають в основному в дитячому і підлітковому віці, деякі ж розлади, наприклад, параноїдальне після 20 - 25 років. Проте, виникнувши, розлади особистості існують весь період дорослого життя людини, виявляючись в емоційно-вольовій сфері, мисленні і стилі міжособистісного спілкування. Людина, обтяжена розладами особистості, неспроможна реально сприймати себе, оточуючих, встановлювати з ними емпатійні стосунки. Негативні реакції оточуючих постійно провокують соціальну дезадаптацію особистості схильної до розладів. Свої патологічні особливості вона вважає нормальними, їй не властиве повне усвідомлення своїх проблем. Виходячи з цього, вона вибудовує власну поведінку і прийоми психологічного захисту, що дозволяють якоюсь мірою контролювати тривожно-депресивні реакції на конфлікти і життєві ситуації.

Загальними симптомами для діагностики особистих розладів є:

стійкі стереотипи сприйняття і поведінки, які відрізняються від соціально очікуваних і загальноприйнятих норм;

афектні прояви, інтенсивність яких найчастіше не адекватні характеру життєвих колізій;

наявність власного страждання, що справляє негативний вплив на соціальне оточення;

відхилення в поведінці тривалі, стабільні і спостерігаються з дитячого або підліткового віку;

виключено наявність органічних пошкоджень і порушень функцій мозку.

Важливою ознакою розладів особистості (психопатії) є виникнення декомпенсації під час несприятливих впливах (після психічної травми, психотравмуючої ситуації). Під декомпенсацією розуміють порушення психіки і прояви психічного розладу особистості, що виявляються в у неспроможності особистості протистояти психогенним чинникам.

Наприклад, при істеричній психопатії виникає зрив - декомпенсація, якщо необгрунтовані претензії особистості і її прагнення привернути увагу не зустрічають бажаного ставлення. При паранояльному розладі декомпенсація може проявитися, якщо ставиться під сумнів «авторитет» особистості або виникає протидія її владності і деспотизму.

Особистісний розлад визначає загальний психічний портрет людини, що протягом життя не піддається істотним змінам і заважає пристосовуватися до навколишнього світу. На відміну від психічних захворювань розладам не властивий прогресуючий розвиток хвороби і виникнення дефекту особи.

За умови несильно вираженого відхилення характеру, що не сягає рівня патології і не призводить до порушення соціальної адаптації, говорять про акцентуацію характеру як про один з варіантів норми. Втім за умови психотравмуючої ситуації декомпенсація може проявитися в акцентуйованої особистості.

Причини виникнення особистісних розладів різноманітні. Важливе значення мають конституційні (спадкові) чинники: у батьків, що страждають на розлади найчастіше народжуються діти з аналогічною патологією. Це найбільш несприятливий варіант розвитку дитини, який неможливо коректувати навіть за допомогою правильного виховання. Причинами розладів у дітей можуть бути алкоголізм і наркоманія батьків, шкідливий впливи під час пренатального розвитку, родові травми і ін. Мають значення для прову розладів і недоліки виховання дітей. Так, під час виховання дитини в сім'ї, де вона фактично покинута, а батьки зловживають алкоголем, де мати стурбована пияцтвом чоловіка, коли дитина зростає в атмосфері скандалів, неповній сім'ї або виховується бабусею і дідусем, що кривдять її або потурають їй в усьому - в цих випадках аномалії характеру ще більш посилюються.

Можливою є інша ситуація, як пише Д. Еникєєва: «Якщо ж дитина виховується у сприятливій обстановці, де її навчають нормам поведінки в суспільстві, формують позитивну морально-етичну позицію з дитячих років, пояснюючи, що дозволено робити в колективі, а що недозволено, і якщо провиниться - їй спокійно і дружньо пояснюють неправильність ї вчинків, без деспотизму, фізичних покарань або ж інших травмуючих психіку дитини дій, то в цілому є можливість корекції її поведінки ще з раннього дитинства, і надалі вона зростатиме не егоцентричною…, а навчатиметься рахуватися і з думкою інших людей, а не лише з власними примхами».

Безконтрольність з боку батьків і недоліки виховання впливають у подальшому на динаміку розладів у дорослому віці. І одними виховними заходами соціальну дезадаптацію виправити неможливо.

опатію у дорослих вже треба лікувати.

5. Спільні і відмінні риси між ідеальною нормою, креативністю и девіаціями у поведінці

Вважається, що доросла особистість вирізняється адаптивною спрямованістю будь-яких психічних процесів поведінкових актив. Таку особливість людською поведінки А.В.Петровський визначив як «постулат відповідності».

«Постулат відповідності» виявляються в тому, що дорослий індивід наділений прагненням до «внутрішньої мети», у відповідністю з якою відбуваються всі без винятку прояви його активності.

Виокремлюють декілька різновидів «постулату відповідності»: гомеостатичний, гедоністичний, прагматичний. Гомеостатичний варіант виявляється у подоланні конфліктів и напружених стосунків із навколишнім оточенням, у встановленні «рівноваги» і гармонії. За умов гедоністичного варіанту поведінка індивіда визначається двома первинними афектами: задоволенням и стражданням, и при цьому вся поведінка пояснюється максимізація задоволення и страждання. Під час прагматичного варіанту поведінка визначається лише прагматичною спрямованістю, тобто людина керується лише своєю користю и власним успіхом.

Протилежною до девіантної и патологічної поведінки є не лише гармонійна нормативна поведінка, але ідеальна поведінкова норма. И вона характеризується не лише «постулатом відповідності» (за А.В.Петровським, але й творчою спрямованістю и креативністю. Гармонія не виявляється лише у здатності бути адаптивним, адже за такої умови буденного пересічного громадянина. Ідеальною поведінковою нормою слід вважати поєднання гармонійної норми з девіантною особистістю.

На думку А.В.Петровського, людину має спокушати небезпека, невизначеність успіху, невідоме, и лише тоді можна говорити про неї як про творчу й ідеальну особистість. Надмірна активність у психології називається над ситуативною активністю и справедливо вважається нормативною, оскільки прогрес людства значною мірою пов'язаний із готовністю и схильністю людей до нестандартної, нешаблонної и гнучкої поведінки. Одним із проявив такої поведінки э пошукова активність, спрямована на задоволення потреби в новий інформації, в нових переживаннях, розширенні горизонтів власного досвіду (В.С.Ротенберг, В.В.Аршавський). Буденна людина як типовий носій нормативної и навіть гармонійної поведінки не здатна до пошукової активності. Вона прагне уникнути ризику, а отже невідомих ситуацій, нової інформації, нових переживань, нового досвіду. Вона спрямована переважно на пристосування до оточення и збереження власного «статус кво», вона прагне гарантій и стабільності, а не знань, почуттів и переживань. Натомість девіант надміру допитливий, нестабільний и найбільшою мірою схильний до ризику та існування в ситуації «невідомості».

Парадокс існує в тому, що девіантна й ідеальна поведінка можуть мати спільні риси. И справедливим э твердження, що людина з девіантною поведінкою часто буває творчою особистістю, а їх відхилення у поведінці можна виправдати активним творчим пошуком, але з неадаптивною и саморуйнівною спрямованістю. Відмінність виявляється в тому, що для справжньої творчості (ідеальної норми) задоволення полягає в у безпосередньому процеси пошуку, а негативний результат здатний лише поглибити знання про предмет и сигналізує про те, що напрямок пошуку має бути змінено. В той час як для девіантної особистості основною метою пошукової активності э результат - задоволення.