Причини девіантної поведінки

Размещено на http://www.allbest.ru

2

Размещено на http://www.allbest.ru

Причини девіантної поведінки

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічний аналіз девіантної поведінки

1.1 Сутність девіації

1.2 Основні точки зору на причини девіації

1.3 Девіація як процес

Розділ 2. Головні вияви девіантної поведінки

2.1 Злочинність

2.2 Алкоголізм

2.3 Наркоманія

2.4 Проституція

2.5 Суїцид

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Трансформаційні процеси, що уже тривалий час відбуваються в Україні в усіх сферах життєдіяльності людини, викликали значні зміни у суспільній структурі, формах власності, виробничих і міжнаціональних відносинах. Зміни, які відбулися внаслідок цих процесів, проникли у свідомість кожного члена суспільства, ламаючи ідеали людей, змінюючи їх переконання, потреби, інтереси, всю систему цінностей.

Соціальні зміни в українському пострадянському суспільстві ще від початку трансформаційних процесів набули рис "соціального божевілля", і такими вони залишаються до цього часу, супроводжуючись абсурдністю політичного життя, матеріальною зубожілістю переважної частини суспільства, втратою соціального статусу, неефективністю економічних реформ та іншими негативними явищами. Оточуюче середовище стало для людини своєрідним диктатором, втручаючись у повсякденне буття, нав'язуючи особистості свої "правила гри" [6, 82]. Такі негативні явища в першу чергу впливають на характер соціального середовища, його структуру і соціальні норми співжиття. Найбільш болюче вони позначаються на молодіжному середовищі: зростання безробіття серед молоді, неможливість працевлаштування за обраною професією, неспроможність матеріально забезпечити себе і свою сім'ю тощо. Порушуються також права молоді на одержання освіти, реалізацію своїх творчих можливостей, тобто на самореалізацію як особистості. Цим самим створюються сприятливі умови для зростання незадоволеності молоді своїм соціальним становищем, розгубленості, втрати довіри до владних структур, що і є однією з причин як зростання злочинності у молодіжному середовищі, так і активної участі за покращення свого становища, що вилилась в так звану вуличну демократію. А це в свою чергу приводить до збільшення і урізноманітнення відхилень, тобто до певної девіантності в поведінці молоді.

На жаль, питання злочинності взагалі і девіантності поведінки людини, зокрема, досліджуються переважно представниками юриспруденції, криміналістики, психології і соціальної психології, соціології та інших галузей науки, об'єктом наукових інтересів яких є людина. Можна також констатувати, що проблема девіантності, в тому числі і у молодіжному середовищі, майже залишається поза увагою соціальних філософів, які здебільшого аналізують її у контексті економічних, політичних та інших проблем, в той час як вивчення її у соціально-філософському аспекті допомогло б виявити більш скриті глибинні чинники даного соціального явища.

Сучасне молоде покоління, ставши перед задачею початку самостійного життя, зіткнулося з складними і суперечливими умовами створення необхідних основ для забезпечення свого існування, з багатьма такими труднощами, яких не знали, наприклад, їх батьки. Таким чином, утворився своєрідний парадокс: суспільство чекає від молоді зростання інтелектуальної, високої професійної підготовки, яка відповідала б вимогам епохи, а реальна ситуація склалась такою, що система суспільних стимулів в галузі культури, освіти стала досить лабільною, оскільки всім сьогодні відомо, що спеціальності, які вимагають високого рівня освіти і кваліфікації, дають значно менші матеріальні доходи, ніж спеціальності, які не вимагають цього або зовсім не зв'язані з освітнім рівнем.

Таке положення даної групи молоді в новому суспільстві спонукає її шукати різні види заробітків, що часто приводить її до девіантних, а то й просто злочинних у групувань, які протизаконними, кримінальними діями досить швидко досягають задоволення тих потреб, які чесною (а здебільшого високопрофесійною) працею можна не задовольнити навіть впродовж усього життя.

Та ж частина молоді цієї групи, яка вирішила здобути освіту за рахунок забезпечення своїх інтелектуальних потреб матеріальними можливостями батьків, як правило, поєднує навчання з різними видами трудової діяльності, які також досить часто носять незаконний характер, що приводить до девіантних вчинків.

Як наслідок таких процесів, а також спаду в економічній сфері всього суспільства, є уповільнення соціальної мобільності. Для цієї групи проблемною стає можливість "піднятися", "стати на власні ноги" власними силами. "З цього середовища, -- як відзначають дослідники, -- виходить сьогодні більша частина молодих злочинців, число яких зростає; сюди ж відносяться й ті, хто не в змозі, а у більшості випадків і не бажає отримати якусь професійну підготовку" [6, 9].

Таким чином, порушення процесу самоідентифікації молоді, що відбувається під впливом негативних соціальних загальносуспільних явищ, сприяє поширенню девіантності у сучасному молодіжному соціальному середовищі на усіх його рівнях. Юнак з невизначеною і несформованою ідентичністю може назавжди залишитися на такому рівні, а може піти по шляху, який поведе його у злочинний світ, як це підтверджується соціологічними дослідженнями і життєвим досвідом.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження.

Об'єкт дослідження - девіантна поведінка.

Предмет дослідження - методи та механізми соціальної роботи серед дітей та молоді з девіантною поведінкою.

Мета дослідження - розглянути основні вияви і передумови формування девіантної поведінки.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) вивчити методологічні підходи дослідження проблем девіантної поведінки;

2) розглянути основні причини, що приводять підлітків до девіантної поведінки;

3) проаналізувати девіацію як процес;

4) розглянути основні вияви девіантної поведінки;

5) дослідити передумови формування девіантної поведінки у родині та у школі.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація, спостереження.

РОЗДІЛ І. Теоретико-методологічний аналіз девіантної поведінки

1.1 Сутність девіації

девіантна поведінка підліток

У перекладі з латинської "девіація" означає відхилення. Початковим для розуміння сутності девіантної поведінки є поняття "норма". Соціальні норми -- це засновані на цінностях правила поведінки, очікування і стандарти, які регулюють дії та вчинки людей, соціальних груп, зміцнюючи стабільність та єдність суспільства. Норми втілюються в юридичних законах, моралі, етикеті. Вихід за ці норми розцінюється суспільством як девіантна поведінка. У більшості випадків вона підлягає соціальним санкціям -- від суспільного осуду до кримінального покарання [8, 10].

Соціальні відхилення -- це не випадкові факти, а процеси, що набули певного поширення в суспільстві. Для того щоб індивідуальні негативні відхилення набули якості соціальних, потрібні такі умови:

- однакова спрямованість таких відхилень у подібних груп людей в однакових умовах;

- близькість причин, які викликають ці відхилення;

- повторюваність, стійкість зазначених явищ.

Суть девіантної поведінки полягає в тому, що людина не дотримується вимог соціальної норми, вибирає відмінний від вимог норми варіант поведінки в тій чи іншій ситуації, що веде до порушення міри взаємодії особистості та суспільства, групи та суспільства, особистості та групи. В основі відхилень в поведінці переважно лежить конфлікт інтересів, цінностей, розбіжність потреб, деформація засобів їх задоволення, помилки виховання, життєві невдачі та прорахунки.

Тому у дослідженнях девіантної поведінки особливу увагу приділяють вивченню [8, 12]:

* мотивів, причин і умов, що сприяють її виникненню та розвитку;

* можливостей попередження та подолання;

* загальних і індивідуальних особливостей проявів дефектів правової та моральної свідомості;

* змісту потреб особистості;

* особливостей характеру, емоційно-вольової сфери, що призвоять до виникнення девіантної поведінки.

У будь-якому суспільстві є поведінка, яка відхиляється від суспільних норм. Причому вона буває не тільки зі знаком"--", а й зі знаком "+", як прогресивна, що випереджає цей стан суспільства. В останньому випадку вона виступає як засіб розвитку суспільства. Пригадаємо діяльність академіка А.Д. Сахарова, що виходила за межі прийнятих серед респектабельних радянських учених норм поведінки.

Негативні форми відхилень -- це соціальна патологія (злочинність, наркоманія тощо). Ці вияви відхилень -- дисфункціональні, завдають шкоди суспільству і особистості.

Найбільше девіація виявляється в періоди перетворень суспільних систем, коли руйнуються старі норми, цінності, стереотипи, і люди втрачають орієнтири.

1.2 Основні точки зору на причини девіації

Загальноприйнятої точки зору на причини девіації немає. Є кілька теоретичних підходів у поясненні цього феномена.

Біологічний підхід. Наприкінці XIX ст. італійський лікар Чезаре Ломброзо (1835--1909) встановив зв'язок між кримінальною поведінкою і специфічними анатомо-фізіологічними ознаками злочинця. На основі антропологічних вимірювань засуджених він дійшов висновку щодо існування "природжених злочинців", які становлять до 40 відсотків загальної кількості засуджених (інші -- це випадкові злочинці). Їм властиві особливі фізичні риси: сплющений ніс, рідка борідка, низький лоб, великі щелепи, високі вилиці ("атавістичні" риси особистості, повернення до більш ранньої стадії еволюції людини). Ця теорія була популярною на початку XX ст., але згодом її витіснили інші теорії (таблиці, складені Ломброзо, не підтвердилися подальшими дослідженнями) [8, 14].

Відомий американський лікар і психолог У. Шелдон встановив зв'язок між будовою тіла і характерними особистими рисами. Ендоморфу (людині помірної повноти з м'яким і дещо округлим тілом) властиві товариськість, уміння жити в злагоді з іншими людьми і потурання своїм бажанням. Мезоморф (той, чиє тіло відрізняється силою і стрункістю) виявляє схильність до неспокою, активний і не дуже чутливий. Ектоморф (відрізняється тонкістю і крихкістю будови тіла) схильний до самоаналізу, наділений підвищеною чутливістю і нервозністю. З цих трьох типів найбільш схильними до девіації вважали мезоморфів.

Останнім часом біологічний підхід виявляється в спробах пояснення девіації аномаліями статевих хромосом девіанта.

Активно розроблявся психологічний напрям у поясненні девіації. Вже в XIX ст. зверталася увага на значення таких станів і характеристик особистості, як "розумові дефекти", "дегенеративність", "дебільність", "психопатія". З.Фрейд запропонував гіпотезу, згідно з якою девіація зумовлюється внутрішньою конфліктністю, властивою самій особистості. Він ввів поняття "потенційний злочинець з почуттям провини". Є люди, які хочуть, щоб їх піймали і покарали, оскільки вони відчувають себе винними. Проте навряд чи серед злочинців знайдеться багато таких, які по своїй волі прагнули б потрапити до в'язниці [8, 16].

Тепер психологи стверджують, що особливості особистості та мотиви її дій впливають на всі види девіації (хоч є і тісний зв'язок з соціальними чинниками). Одним із механізмів формування девіації є аддиктивиа модель поведінки (аддикція -- згубна пристрасть до чого-небудь). Сутність її в тому, що людина прагне змінити свій психічний стан, приймаючи деякі речовини або фіксуючи увагу на якихось предметах, видах діяльності. Процес вживання таких речовин (алкоголь, наркотики), пристрасть до якогось предмета чи діяльності (азартна гра тощо) супроводжується розвитком інтенсивних емоцій і набуває таких розмірів, що починає керувати життям людини, позбавляє її волі до протистояння аддикції. Така форма поведінки характерна для людей з низькою здатністю переносити психологічні труднощі, таких, котрі важко адаптуються до швидкої зміни обставин. У такий спосіб вони прагнуть просто і швидко досягти психофізичного комфорту. Аддикція для таких людей -- універсальний засіб втекти від реального життя. Для самозахисту люди з аддиктивним типом поведінки використовують механізм, який у психології називається "мислення за бажанням": усупереч логіці причинно-наслідкових зв'язків вони вважають реальним лише те, що відповідає їхньому бажанню. В результаті порушуються міжособові відносини, люди відчужуються від суспільства.

Найбільш різноманітним і поширеним є соціологічний напрям у поясненні девіації.

Велику увагу девіації приділяв класик соціології Е.Дюркгейм (його праця "Самогубство" з'явилась у 1897 p.). Він ввів в соціологію поняття "аномія" яке означає [8, 18]:

- стан суспільства, за якого для його членів втратили значущість соціальні норми і цінності; старі норми вже не працюють, а нові ще не склалися;

- як наслідок цього для членів такого суспільства не існує еталонів, стандартів порівняння з іншими людьми, які б дали можливість оцінити своє соціальне становище і вибрати взірці поведінки; індивід не відчуває солідарності з конкретною групою, перебуває у невизначеному стані;

- невідповідність, розрив між універсальними цілями і очікуваннями (які схвалюються в цьому суспільстві) та соціально прийнятними, "законними" шляхами досягнення їх; внаслідок практичної недосяжності таких цілей для всіх членів суспільства це штовхає багатьох людей на незаконні шляхи їх досягнення.

"Промислове суспільство"(капіталізм), на думку Е.Дюркгейма, заохочує однакові для всіх цінності індивідуального успіху. Проте більшість людей, позбавлених багатства, високого престижу, неминуче виявляються в конфлікті з соціальними нормами або розцінюють своє життя як невдале. Останній аспект розуміння аномії активно розробляв американський соціолог Р. Мертон [8, 21].

Сучасне українське суспільство, на жаль, є ідеальним прикладом стану аномії. За останнє століття воно переживає вже другу докорінну ломку цінностей та норм. Спочатку вікові підвалини суспільної свідомості, сформовані релігією, були порушені під час революції 1917р. Потім упродовж життя кількох поколінь, склалися нові, соціалістичні цінності. Тепер вони оголошені неправильними. Суспільство знову втратило орієнтири. Заклик до індивідуального успіху в підприємництві та інших сферах суспільного життя для абсолютної більшості громадян України поки що звучить як щось нереальне. Багато людей шукають шляхи реалізації своїх прагнень поза законом. Склався грунт, дуже придатний для різноманітних форм девіації.

У соціологічній теорії конфлікту є пояснення, згідно з яким девіація -- результат того, що ця поведінка заснована на нормах іншої культури (автор американець А. Коен). Злочинець розглядається як носій певної субкультури, конфліктної по відношенню до домінуючого в цьому суспільстві типу культури. Наприклад, революціонер не вважає свою діяльність злочинною, а для правосуддя вона є саме такою [8, 23].

Деякі вчені (наприклад, російський соціолог Я.А. Гилінський) як головне джерело девіації розглядають наявність у суспільстві соціальної нерівності, високий ступінь відмінностей у можливостях задоволення потреб для різних соціальних груп. Особливо це стосується сучасної ситуації, коли децільний коефіцієнт, що характеризує диференціацію суспільства, дуже високий (10 відсотків найбільш забезпечених в Україні в 10 разів перевищують за своїми доходами 10 відсотків найменш забезпечених, а "середнього класу" практично немає. У Росії цей коефіцієнт становить 13,5; у США -- 20; у колишньому СРСР він дорівнював - 6,5). Крім того, як уже зазначалося, колишні соціальні норми і регулятори значною мірою перестали працювати [4, 23].

Як бачимо, спектр точок зору на цю проблему широкий. Найімовірніше, девіацію зумовлює комплекс соціальних і психологічних чинників, тому жодна окрема теорія не може пояснити ці явища в суспільстві. Ці теорії слід розглядати як такі, що взаємодоповнюють одна одну.

1.3 Девіація як процес

Уявлення про те, що девіація - будь-яке відхилення від загальноприйнятих стандартів припускає: все суспільство характеризується нормативною одностайністю, а життєвий шлях особистості однозначний і односпрямований. У реальному житті, однак, ми стикаємось з необхідністю враховувати суб'єктивний фактор у відокремленні девіантної поведінки (навіть у судовій практиці в кінцевому рахунку оцінку виносять конкретні судді) і те, що найчастіше оцінюванню підлягає окремий етап в житті особистості. А відтак у цій сфері, як ніде, знаходить свій прояв поведінковий постулат: "Посієш вчинок -- пожнеш звичку, посієш звичку -- пожнеш характер, посієш характер -- пожнеш долю" [4, 23].

Вчинок може не відповідати соціальній нормі за об'єктивними чи суб'єктивними причинами, за цілями й мотивами, за прямими чи побічними наслідками. Він може бути новаторським чи надто консервативним, типовим чи нетиповим, випадковим чи закономірним, але завжди виступає змістом первинної девіації, бо отримує оцінку близького оточення, офіційних осіб, а подеколи й суспільства в цілому. Усвідомлення індивідом цієї оцінки може розглядатися як спусковий момент у девіантній кар'єрі. Доки індивід не відчуває наслідків оцінювання свого вчинку з боку інших, ні сам вчинок, ні факт існування оточення не мають для нього життєспрямовуючого сенсу. Визнання людиною права інших людей оцінювати його вчинки та поведінку призводить чи до корекції поведінки в світі соціальних вимог, чи до початку девіантної кар'єри як процесу сходження від слабких до сильних форм девіантної поведінки. Цей процес може розглядатися:

- з боку суспільства, коли девіант -- це продукт соціальних процесів, що зумовлюють виникнення соціальної ізоляції, остракізму, виштовхують індивіда за межі "нормативних" соціальних ролей і груп, примушують засвоювати девіантну свідомість, обмежуючи доступ до загальноприйнятих ролей і видів діяльності, брати участь чи навіть самому формувати девіантні структури. Як приклад може розглядатись наркоманія, коли суспільство наперед сторожко ставиться до поведінкових актів людей, що зловживають наркотиками, і вже сам факт їх звернення до медичних закладів, спроби зайнятися тим чи іншим видом підприємницької діяльності розглядаються однозначно як пошук наркотичних засобів;

- з боку індивіда, коли для нього стає актуальним вирішення внутрішнього конфлікту між потребами та можливостями, які є в наявності; між вимогами суспільства та внутрішніми ресурсами тощо. В разі недостатньо сформованої правової та моральної культури з'являється спокуса реалізувати поведінку, яка дозволить чи отримати жадане, чи зберегти високу самооцінку, реалізувати потребу в самоствердженні за будь-яку ціну.

Багатогранність проявів девіантної поведінки, її висока суспільна значущість зумовили дослідницький і практичний інтерес до поведінки, що має відхилення з боку різних наук, у межах різних шкіл і напрямів. Крім розбіжностей у межах різних наук, існували різні підходи, зумовлені пануючими в суспільстві відносинами. Так, за радянської доби типовим було звуження сфери вивчення девіантної поведінки межами підліткового віку, коли вчинки з відхиленнями тлумачились як прояви "хвороби росту", які особистість за допомогою сім'ї, вчителів і громадських організацій повинна була "перерости". Після досягнення паспортного віку девіантна поведінка переважно розглядалась з використанням апарату криміналістики. У західній традиції, навпаки, намагались застосовувати психоаналітичний підхід і у випадках злочинного спрямування життєдіяльності. Проте наявність досить широкого кола досліджень дозволяє намітити три загальних підходи до проблеми девіантної поведінки: кримінологічний, соціологічний і психологічний [4, 25].

У межах першого підходу виокремлюють два типи поведінки -- злочинність і кримінально некарана аморальна поведінка, і відповідно до цих типів вирізняють такі види девіантів:

перший -- особистість характеризує наявність стійкої внутрішньої орієнтації на злочинний засіб задоволення потреб, вона має сформовані асоціальні погляди та цінності, відносить себе до конкретного злочинного угруповання;

другий -- нестійкість внутрішнього світу, погляди та цінності перебувають у стадії формування, злочинні чи асоціальні дії вчиняються під впливом обставин, що склались, або оточуючих осіб;

третій -- особистість характеризує досить високий рівень правосвідомості, наявність розкаяння з приводу своїх вчинків, але поведінкова активність ґрунтується на суб'єктивному визнанні неможливості принципово змінити те, що відтепер особистість вважає своєю долею;

четвертий -- "випадковий" -- тут точніше було б казати не про девіантну поведінку, а про одиничний вчинок, що має відхилення від нормативів внаслідок дії зовнішніх умов (наприклад, алкоголю).

Кожен із цих видів може бути схарактеризований і за допомогою домінуючого конфлікту. Так, для першого виду загальноположним є конфлікт між суспільною культурою та злочинною субкультурою, фасаду, яким окрема особистість пояснює своє девіантну діяльність. Для другого виду домінуючим є складний двосторонній конфлікт між особистістю та соціумом, особистістю та злочинною субкультурою. І суспільство, і субкультура мають засади розглядати особистість як свого потенційного члена і вимагають від неї беззастережного слідування системі норм і принципів. Для третього виду домінуючим виступає внутрішній конфлікт, зумовлений розбіжностями між світоглядницькими уявленнями та поведінковими проявами. До вирішення цього внутрішнього конфлікту всі зовнішні впливи розглядаються як вторинні і недостатньо актуальні.

У межах соціологічного підходу існує багатогранність в аналізі причин виникнення девіантної поведінки. Так, концепція соціалізації (А. Коуен та ін.) заснована на твердженні, що девіантної поведінки люди навчаються в процесі засвоєння культури певної групи. Індивіди, соціалізація яких проходить у такому соціальному середовищі, де переважають та вважаються нормальними цінності, що сприяють девіації, стають носіями девіантної поведінки.

Автори теорії аномії М. Сімен, P.K. Мертон вважають: якщо індивіди мають загальні цілі, але узаконені засоби для досягнення цих цілей доступні не всім повною мірою, або зовсім недосяжні для деяких соціальних груп, то в суспільстві слід очікувати високого рівня девіантної поведінки [4, 26].

У концепції стигмації ("клейміння") (Е. Лемерт, Г. Беккер, Е. Гофман) відхилення у поведінці розглядається як наслідок негативної соціальної реакції, зокрема "наліплювання" на індивіда ярлика "девіант". Загальна увага тут перебирається з об'єктивних характеристик девіантної поведінки на соціальну реакцію на неї, значення стигмації абсолютизується, а індивіду відводиться лише роль пасивного об'єкта впливу з боку суспільства.

Автори теорії соціального контролю Е. Дюркгейм і Ф. Най вважали, що за нормальних умов соціальної організації дії індивідів регулюються соціальними нормами і тому девіація майже відсутня. Але, за умов соціальної дезінтеграції, нормативний контроль стає слабшим, що відкриває можливості для реалізації девіантної поведінки. Були виокремленні чотири механізми соціального контролю, послаблення чи відсутність яких сприяють формуванню девіантної поведінки у членів суспільства: 1) прямий контроль, який здійснюється ззовні за допомогою покарань; 2) внутрішній контроль, заснований на інтеріалізованих нормах та цінностях; 3) побічний контроль, пов'язаний з ідентифікацією індивіда з родичами, товаришами тощо; 4) контроль, заснований на широті можливостей застосування різних засобів досягнення цілей і вдоволення потреб [4, 27].

Теорія конфлікту культур акцентувала увагу на тому, що зразки поведінки в конкретній соціальній системі вважаються девіантними, якщо вони розцінюються на засадах стандартів інших соціальних культур.

Психологічний підхід до аналізу девіантної поведінки характеризувався тим, що термін "девіантна поведінка" ототожнювався з терміном "поведінка з відхиленням", але в широкому розумінні цього слова, з усім проявом як негативного, так і позитивного змісту. І мова переважно йшла про наявність відхилення від психічної норми чи про наявність відхилення від соціальної норми, суть якого полягає в дефектності світоглядницьких, ціннісних орієнтацій особи, у неправильному усвідомленні нею свого місця і призначення в суспільстві. З огляду на це сформувались і два загальних напрямки, що досліджували девіантність як наслідок різних стадій розвитку психічних захворювань у межах акцентуацій характеру та поведінку з відхиленнями від соціальної норми -- як зовнішній прояв непатологічної соціально-психологічної деформації особистості.

Дослідники девіантних проявів внаслідок соціально-психологічної деформації особистості розрізняли відхилення раптові, неочікувані, зумовлені своєрідністю вікових (переважно підліткових) особливостей, та девіантну поведінку -- як результат та прояв довготривалого процесу деформації особистості. Детальний аналіз вікових особливостей підліткового віку уможливив визнання того, що кризи, конфлікти, складності адаптації до соціального середовища можуть розглядатись як іманентно притаманні цьому етапу в розвиткові людини. Переважно це пов'язано з тим, що зміни педагогічної системи, яка застосовується до дитини, не встигають за швидкими змінами її особистості (Л.С. Виготський), підлітки внутрішньо дозріли для того, щоб включитися в нові форми життя, а зовнішні обставини перешкоджають цьому, утримуючи дитину в системі старих, колишніх взаємин (Л.М. Божович), тенденція до самостійності, емансипації є необхідною передумовою і зворотною стороною побудови нової системи відносин між підлітком і дорослим (Д.Б. Ельконін). Вивчення усталених форм девіантної поведінки переважно зводилось до дослідження несприятливих соціальних факторів, особливостей середовища, виховання і навчання [4, 27].

Велику імовірність виникнення девіантних вчинків підкреслювала і Шарлотта Бюлер, яка вбачала в підлітковому віці дві фази -- позитивну і негативну. Вік негативної фази у дівчат припадає приблизно на 11--13 років, у хлопців -- на 14--16 років. Негативна фаза характеризується почуттям тривоги, занепокоєності, роздратованості, диспропорцією у психічному та фізичному розвиткові, агресивністю і т. ін. Це період внутрішньої метушні, суперечливих почуттів, абстрактного бунту, меланхолії та зниженої працездатності, протестуючого характеру поведінки. Під час "негативної" фази частішають випадки аутоагресії, самогубство у світі стало другою за частотою причиною смерті в молодості і кількість випадків зросла в останнє десятиріччя втричі. Підлітки мають занижену самооцінку, досить часто зустрічається феномен "відкинутої дитини", коли людина вважає себе небажаною у колі близьких. Позитивна фаза наступає поступово. Прояв її дослідниця вбачає в почутті єдності з природою, в умінні по-новому ставитись до оточуючих, сприймати мистецтво.

Аналіз девіантної кар'єри за умов недостатнього позитивного чи суто негативного впливу середовища дозволяє деяким дослідникам розрізняти три послідовні фази [8, 34]:

1. Афект неадекватності -- розбіжність оцінок оточення та самооцінок індивідуума, наростання цього стану пов'язано з поширенням меж рефлексії, завдяки чому переважно реалізується механізм самовиправдання та пошуку компенсаторних напрямів діяльності (у випадках, які ми аналізуємо, найчастіше асоціальних), що дозволять підкріпити високу самооцінку, або пошуку середовища, яке позитивно оцінюватиме діяльність індивіда. Л.С. Славіна під час досліджень агресивних проявів у дітей характеризувала "афект неадекватності" як негативний емоційний стан, що є результатом підвищених домагань, котрі не збігаються з можливостями, і вважала, що він розвивається через те, що самооцінка виявляється вищою, ніж реальні досягнення дитини і ніж оцінка, яку вона одержує від інших людей.

2. Когнітивний дисонанс як наслідок недостатнього виправдання вибору (Л. Фестингер). Намагаючись виправдати негативний вчинок, людина або змінює своє ставлення до об'єктів, з якими пов'язаний вчинок, або знецінює значення вчинку для себе та інших. Поступово переконання починають суперечити реальності, зберігаючи високе мотиваційне значення для суб'єкта, і його поведінка набуває все більшої спрямованості.

3. Егалітація -- морально-психологічна аморальна поведінка, яка складається з асоціальних чи кримінальних дій і цілковитого схвалення своїх вчинків та себе самого як члена асоціальної субкультури.

Розглядаючи девіантну поведінку в суспільстві, ми змушені знову і знову звертатися до підліткового віку. Це пов'язано і з тим, що найбільша сума знань, необхідних для розглядання девіантності в цілому, нагромаджена під час дослідження саме підлітків, і з тим, що на цьому етапі особистість перебуває в процесі становлення, і своєчасні психолого-педагогічні коригуючи впливи можуть привести до позитивних наслідків.

РОЗДІЛ 2. Головні вияви девіантної поведінки

До головних негативних форм прояву девіації належать: злочинність, алкоголізм, проституція, наркоманія.

2.1 Злочинність

Свого часу П. Сорокін зробив дуже цікавий аналіз спроб юристів дати визначення, що таке "злочин". Він дійшов висновку, що за змістом вчинку не можна сказати, злочинний він чи ні. Навіть такі, здавалося б, очевидні види діянь, як вбивство, зґвалтування, дітовбивство, батьковбивство, у багатьох народів не вважалися злочинами. Крадіжка часто розглядалася як благодіяння [9, 56].

Не вирішує проблеми і "небезпечність" вчинків для суспільства. Дуже часто злочином вважалося те, що суспільству ніякої шкоди не завдавало. П.Сорокін визначає злочинні або заборонені акти як такі, що суперечать "дозволено-належному" шаблону поведінки.

Юридичним критерієм віднесення вчинків до злочину є наявність у карному законі відповідної статті, що визнає це діяння злочинним.

Соціологічні дослідження злочинності та її причин почав здійснювати ще на початку XIX ст. російський статистик К.Ф. Герман. Цій проблемі приділяв велику увагу бельгійський математик і астроном Л. Кетле. Він дійшов висновку, що в будь-якому суспільстві передбачається наявність певної кількості злочинів, які обумовлені його організацією [9, 57].

Пізніше вчені почали досліджувати вплив різних чинників на злочинність: соціального стану, роду занять, освіти, доходів тощо. Досі дискусійною проблемою є співвідношення біологічного і соціального в формуванні злочинної поведінки.

В демократичних суспільствах, де все, здається, стає надбанням гласності, в цій сфері багато залишається поза увагою громадськості. Наприклад, у США під час обстеження суспільства президентською комісією з охорони правопорядку виявилося, що серед населення тих, хто потерпів від злочинів, у 2 рази більше, ніж повідомляло Федеральне бюро розслідувань.

Тепер у нашій країні злочинність за якісними показниками наближається до загальносвітових тенденцій, але темпи її зростання вищі. "Дикий ринок", первинне накопичення капіталу породжують масову злочинність. На світову арену виходять групи організованої злочинності: торгівля наркотиками, рекет тощо. Виникло і стало швидко наростати таке потворне і небезпечне для суспільства явище, як мафія, що ще зовсім недавно здавалося більше вигадкою кінорежисерів, ніж фактом реального життя.

Нажаль, суспільно-економічне становище в Україні підтверджує соціальну обумовленість злочинності. Інтенсивно поширюється кримінальна база за рахунок люмпенізованих груп населення -- безробітних, бездомних, жебраків. Навіть на селі крадіжки стали масовим явищем. Апріорно можна стверджувати, що таких "злодіїв" штовхає на ці дії голод та скрута. Водночас поширилась злочинність "нагорі" суспільства: діє "тіньова" економіка, процвітають посадові злочини, хабарництво тощо. Поширився такий вид злочинності, що був "закордонною" екзотикою, -- вбивства на замовлення, політичні вбивства. Динаміка зростання злочинності в Україні виглядає так: у 1995 р. -- 249,6 тис. зареєстрованих злочинів, у 1995 р. - 641,9 тис, у 2000 р. - 576 тис. Пік припадає на 1995 p., тепер намітилась тенденція зниження злочинності. Переважну більшість злочинів складають розкрадання державного майна або власності громадян (близько 60 відсотків) [5, 43].

Особливо швидко зростає злочинність серед молоді. Питома вага молоді (у віці до 30 років) в Україні складає постійно більше 50 відсотків від усіх засуджених. Близько 8 відсотків -- це неповнолітні від 14 до 17 років. Майже кожний другий злочин неповнолітніх -- тяжкий. Більше половини молодих злочинців на час скоєння злочину не працювали і не навчалися. Їх девіантна поведінка не підпорядковується ряду закономірностей "дорослих" девіантів. Так, кримінологія пояснює порушення злочинцями загальноприйнятих норм поведінки наявністю у них специфічної системи цінностей. Що стосується юнаків, то вони в принципі не відкидають ці норми, але навіть визнаючи протиправний факт, скоєний ними, не визнають своєї особистої провини. Для пояснення цього феномену існує теорія нейтралізації. Сутність її в тому, що неповнолітній стає правопорушником, засвоюючи прийоми нейтралізації загальноприйнятих норм, а не моральні вимоги, протилежні цим нормам. Інакше кажучи, молода людина прагне підсвідомо розширити по відношенню до себе дію пом'якшуючих обставин, виправдати свої вчинки. Більшість молодих злочинців вбачають причину своїх проступків у зовнішніх обставинах. Багато з них упевнені, що в аналогічній ситуації кожний зробив би те саме. Свою провину вони не відчувають, жалкують тільки з приводу того, що у них тепер "зруйновані плани на подальше життя".

2.2 Алкоголізм

Цей термін запровадив шведський лікар М. Гусс в 1849 р. Розглядаючи цей вид девіації, можливо, доречніше застосовувати термін "пияцтво", оскільки алкоголізм має крім соціального також біологічний та медичний аспекти.

Алкогольні напої відомі людству з глибокої давнини. Греки один час ставили статуї бога вина Бахуса і богині мудрості Мінерви поруч (пізніше їх розділили богинею води Німфою, оскільки при споживанні вина його розбавляли водою). Споживання вина було частиною релігійних обрядів. Вакханалії спочатку були святами на честь Вакха (римського аналога Бахуса), лише з II ст. до н. є. їх почали вважати злочином (що підтверджує відносність, рухливість соціальних норм) [5, 44].

Міцніші напої люди навчилися виготовляти значно пізніше (лише в XI ст. в Італії одержали з вина спирт, в Росії горілку із зерна почали робити в XIV ст.). Для більшості населення алкогольні напої тривалий час були малодоступні як дорогі. Це був, по суті, предмет розкоші. Лише промисловий спосіб одержання етилового спирту зробив можливим масове споживання алкоголю. У XVIII ст. пияцтво було поширеним у Великій Британії, Німеччині, Швеції. У цей час горілку почали широко вживати і в Росії. У XIX ст. алкоголізм вже став складною проблемою цивілізації, яка ще більше загострилася в XX ст.

Опитування виявляють цікаву картину [5, 45]:

¦ переважна більшість респондентів вважають, що пияцтво -- велике зло, але ця сама більшість або п'є, або "випиває, як всі";

¦ близько 50 відсотків опитаних не хотіли б мати серед друзів людину, яка не споживає алкоголю;

¦ 33 відсотки респондентів образилися б, якби господар під час зустрічі не "пригостив" спиртним;

¦ 40 відсотків вважають, що споживання спиртного в межах норми не є шкідливим, не позначається на їхній працездатності;

¦ 20 відсотків опитаних вважають цілком припустимою появу в нетверезому вигляді на вулиці, в транспорті, в місцях відпочинку.

Алкоголь став атрибутом усіх соціальних ритуалів, офіційних церемоній, свят, засобом розв'язання особистих проблем. Однак це явище дорого обходиться суспільству: 90 відсотків хуліганства, 90 відсотків зґвалтувань, майже 40 відсотків інших злочинів пов'язані зі сп'янінням. Тяжкі злочини -- вбивства, пограбування, розбійні напади, завдання тяжких тілесних пошкоджень -- у 70 відсотків випадків здійснюють люди в нетверезому стані. З пияцтвом пов'язана приблизно половина всіх розлучень. Слід зазначити, що алкоголь є причиною передчасної смерті багатьох людей. Зокрема, від 20 до 30 чоловік на 100 тис. населення працездатного віку вмирає від отруєння алкоголем [5, 46].

Розрізняють три моделі споживання спиртного: винну, горілчану і пивну. Вони складалися історично і виявляються в традиціях різних народів.

Винна модель є поширеною у Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Угорщині, Вірменії, Грузії, Молдавії. Для населення цих країн характерні регулярне споживання слабкого виноградного вина за обідом і вечерею, порівняно рівномірний розподіл об'єму алкоголю між різними групами населення. Такій моделі властиве дуже високий рівень споживання алкогольних напоїв (у Франції приблизно 16 л абсолютного алкоголю в рік на людину, в Італії -- 14 л).

Горілчана модель (Польща, Україна, Білорусь, Росія, США, Швеція, Фінляндія). В цих країнах на міцні напої припадає приблизно половина загального споживання алкоголю. Для цієї моделі характерні: висока нерівномірність розподілу споживання алкоголю серед населення; наявність груп, які різко виділяються непомірністю споживання і асоціальною поведінкою; досягнення сильного сп'яніння як свідома мета споживання алкогольних напоїв. У середньому п'ють помітно менше на душу населення, ніж при винній моделі (у Фінляндії та Швеції -- трохи більше 7 л на рік на людину).

Пивна модель (Німеччина, Нідерланди, Австрія, Данія, Швейцарія, Чехія) близька до винної, а за рівнем споживання алкоголю посідає проміжне місце.

В історії боротьби з алкоголізмом можна виділити два напрями: обмеження різними методами доступності спиртних напоїв, скорочення їх виробництва, підвищення цін тощо. Наприклад, у деяких країнах вводився навіть "сухий закон" (США, Великій Британії, в Росії з 1914 по 1925 p.). Однак усе це не дало бажаних результатів -- процвітала контрабанда, виготовлення горілки в домашніх умовах.

У Бельгії, Франції, Норвегії вводили заборонні закони на напої певної міцності. У Швеції з 1865 р. діяла так звана Готтенбурзька система (пізніше в дещо зміненому вигляді її було прийнято і в інших скандинавських країнах). Сутність цієї системи полягала в тому, що продаж спиртного здійснювався тільки разом з гарячою їжею, а продавець мав прибуток лише з харчових продуктів. З 1919 р. замість цієї системи було введено систему Братта, яка нормувала споживання напоїв (4 л на сім'ю на місяць). У середині 50-х років і цю систему відмінили, а урядовий орган -- шведський "департамент тверезості" фактично перетворився на статистичну установу. У колишньому СРСР періодично провадилися широкі кампанії по боротьбу з алкоголізмом. Остання з них була у другій половині 80-х років, коли було знищено половину насаджень виноградників, за площею яких СРСР посідав перше місце в світі [5, 46].

Другим напрямом боротьби з алкоголізмом є створення умов, що стримують потяг до спиртного, формування у населення безалкогольних стереотипів поведінки. Це шлях довгий, потребує високої культури суспільства, рівня добробуту.

2.3 Наркоманія

Наркоманія -- це захворювання, яке виражається в тому, що життєдіяльність організму підтримується на певному рівні тільки за умов постійного приймання наркотичної речовини, що призводить до глибокого виснаження фізичних і психічних функцій людини. Різке припинення приймання наркотику спричиняє порушення багатьох функцій організму.

Про наркоманію у нас тривалий час говорили як про щось далеке, іноземне. Тепер з наркоманією впритул зіткнулося і наше суспільство. Заданими Національної координаційної ради по боротьбі з наркоманією, у Міністерстві охорони здоров'я України на обліку перебувають 86 тис. наркоманів, серед яких тисячі підлітків. Кількість же тих, хто вживає наркотики, перевищує півмільйона чоловік. Тільки в 1999 р. померли від наркотиків 1000 чол. Результати соціологічних досліджень доводять, що головні мотиви споживання наркотиків -- прагнення задоволень, бажання пережити гострі відчуття, ейфорію. А оскільки наркоманія є найпоширенішою серед молоді, ці мотиви посилюються соціальною незрілістю, безтурботністю, легковажністю [6, 38].

Більшість опитаних наркоманів прилучилися до зілля під впливом інших осіб (друзів, знайомих). Споживання наркотиків у молодіжному середовищі часто має груповий характер. Деякі наркомани вживають наркотики в громадських місцях -- на вулицях, дискотеках, у кафе тощо. Значна частина наркоманів певною мірою усвідомлює небезпеку, що їм загрожує, і критично ставиться до своєї пристрасті: 12 відсотків вважають її згубною, 67 відсотків оцінюють свої дії негативно. Лише молоді наркомани, які починають вживати наркотики, не бачать в цьому нічого небезпечного. На стадії, коли настає фізична і психічна деградація, більшість починає розуміти, що їх чекає, але відмовитися вже не мають сил. Заходи боротьби з наркоманією такі самі, як і з алкоголізмом, але застосовуються і правові заходи.

Наркоманія, руйнуючи особистість, крім того, в значній мірі впливає і на загальний стан злочинності в суспільстві. В Україні злочинність, пов'язана з наркотиками, в останні роки зростала більш швидкими темпами, ніж інші види злочинності. Якщо в 1995 р. було зареєстровано 7236 злочинів у цій сфері, то в 1998 р. -- 2000. В основному це перевезення або збут наркотичних засобів. Крім того, пошук коштів на придбання наркотиків примушує самих наркоманів вчиняти протизаконні дії. В 1998 р. вони скоїли 12 тис. злочинів. В стані наркотичного збудження скоєно 2,2 тис. злочинів. Зареєстровано тисячу випадків утримання притонів для вживання наркотичних засобів [6, 39].

2.4 Проституція

Під проституцією розуміють позашлюбні статеві відносини за плату, що не мають в своїй основі почуттєвого потягу, особистої симпатії. Проституція -- явище дуже давнє .У III -- II ст. до н.е. в Греції та Римі було багато публічних будинків (лупанаріїв). Навіть у середньовічній Європі всемогутній церкві доводилося миритися з нею як з неминучим злом. Різко зріс рівень проституції в буржуазному суспільстві, що викликало серйозну занепокоєність правлячих кіл. У останній третині XIX ст. було розроблено заходи щодо її регламентації (медичного і поліцейського нагляду) з метою упорядкувати і, по можливості, обмежити це явище. З початку 20-х років нинішнього століття в Західній Європі і Північній Америці відбувається помітне скорочення проституції. Цьому сприяли поліпшення економічного становища і емансипація жінок [18, 23].

У Росії боротьба з проституцією розпочалася після: революції 1917 р. Ця проблема спочатку активно вивчалася соціологією, але згодом дослідження були припинені й відновилися лише в 60-ті роки. Оприлюднювати результати досліджень почали лише в останнє десятиріччя.

Порівняно з 20-ми роками соціальна база проституції істотно змінилася: тоді на цей шлях жінок приводили голод і убогість. Головна маса повій рекрутувалася з осіб з низькою освітою, вихідців із села. Сьогодні різко розширилася соціальна база проституції, в тому числі вікова.

Лише матеріальними причинами пояснити проституцію як соціального явища неможливо. Деякі автори намагаються розглянути цю проблему з точки зору психології. Вони вважають, що тут діє цілий комплекс умов. Передусім, як і у всіх інших видах девіантної поведінки, слід ураховувати аномічний стан суспільної свідомості. Норми моралі перестають стримувати природні інстинкти.

Проституцією займаються переважно ті жінки, які відчувають невпевненість, неспокій, тривогу з приводу свого соціального становища і статусу в зв'язку з неможливістю забезпечити себе матеріально, виглядати "на рівні", відповідати певним соціальним очікуванням, у тому числі своїм власним. Як правило, це особи з низькими адаптаційними можливостями у колективі, а також у суспільстві в цілому. Їх дезадаптованість також означає і відсутність солідарності з моральними нормами суспільства, зневажливе ставлення до них, що створює індивідуальну морально психологічну основу для того, щоб не працювати, торгувати собою. Вимоги повій розрізняються лише за рівнем матеріальних потреб: одна мріє про машину і квартиру, інша -- про нову сукню чи вечерю в ресторані. Але для всіх характерна убогість духовних запитів. Вони, як правило, не читають книжок, не ходять в театр і кіно, не віддають свій вільний час вихованню власних дітей. Для них типовою є агресивність, черствість, егоцентризм. Водночас у них часто буває депресивний стан з невпевненістю в собі і почуттям неповноцінності. їх агресивність і егоцентризм -- насамперед є захисним механізмом свідомості, тобто, всупереч думці про суб'єктивну свободу і незалежність повій вони насправді надзвичайно залежні від зовнішніх чинників і від своїх емоцій з приводу цих чинників [18, 24].

Ще одна дуже характерна риса публічних жінок -- відчуження свого тіла від своєї особистості. Вони не відчувають особистої цілісності. Тіло сприймається як якийсь сторонній предмет, яким можна маніпулювати у своїх цілях. Вони не відчувають страху перед венеричними захворюваннями, перед фізичними ушкодженнями. За даними досліджень, лише 6 відсотків повій відчувають себе приниженими у зв'язку зі своєю "професією". Деякі з них можуть любити якогось чоловіка, і як самі вважають, не зраджують його у тому розумінні, що більше нікому не віддаються безплатно. В "роботі" не беруть участі їх почуття, серце, душа.

В історії існувало три основні форми політики щодо проституції: заборона, регламентація (реєстрація і медичне спостереження) і профілактика (роз'яснювальна робота при відсутності заборони і реєстрації).

В Україні діє заборона проституції, але вона є досить поширеним явищем. Крім того, загострилася проблема з так званою експортною проституцією.

У багатьох країнах світу існує регламентація проституції. Першою серед країн колишнього СРСР легалізувала проституцію Латвія, але водночас і регламентувала це явище. Повії регулярно обстежуються у лікарів згідно з наказом міністра охорони здоров'я, а місця їх "стоянки" надаються меріями міст. Що цікаво, держава ніяких податків з повій не бере (щоб не звинувачували в сутенерстві), а самі повії, якщо їх хтось образить, можуть звернутись в поліцію за захистом. Подібна регламентація проституції існує і в багатьох країнах Західної Європи.

2.5 Суїцид

Суїцид -- намір позбавити себе життя, самогубство. Ця форма девіації пасивного типу є способом втечі від невирішених проблем, від самого життя. У різних народів, у різні епохи це явище оцінювалося по-різному. Християнство засуджує самогубство як тяжкий гріх.

Чинником, що провокує суїцидну поведінку, є специфічна комбінація таких характеристик, як стать, вік, освіта, соціальний та сімейний стан.

Треба відзначити, що в багатьох країнах показники самогубства перевищують показники вбивств. Іноді ця різниця досягає десятикратної величини і більше. Наприклад, в Австрії чоловіки кінчають життя самі в 17 раз частіше, ніж їх вбивають, а жінки -- в 6 раз; у Норвегії -- в 14 раз чоловіки, жінки -- в 5 раз [18, 26].

Серед чоловіків самогубців більше, ніж серед жінок. Єдина країна, де чоловіки більш "стійкі" перед життєвими проблемами, -- Китай. Тут жінки випереджають чоловіків за показником самогубств.

Світовий досвід виявляє основні закономірності суїцидної поведінки. Суїциди більшою мірою характерні для високорозвинених країн, і тепер існує тенденція збільшення чисельності їх. Суїцидна активність має певні часові цикли. Ще Е. Дюркгейм встановив факт її весняно-літнього зростання і осінньо-зимового спаду. Кількість самогубств зростає у вівторок і знижується в середу та четвер. Кінець тижня "небезпечний" для чоловіків.

Співвідношення між чоловіками і жінками приблизно таке -- 4:1 за самогубствами, що вдалися, і 4:2 -- за спробами здійснення їх. Самогубства частіше здійснюються у віці до 20 років і після 55 років. Суїцидна поведінка частіше виявляється в містах серед самотніх і на крайніх полюсах соціальної ієрархії [18, 27].

На початку XX ст. в Росії було зареєстровано всього 4 самогубства на 100 тис. населення на рік. Колишній СРСР до початку 80-х років за цією формою девіації випередив деякі європейські країни (30 на 100 тис. жителів). При цьому в європейській частині країни самогубств було більше в селі, в азіатських республіках -- у місті. За статистикою, 68 відсотків чоловіків і 31 відсоток жінок позбавили себе життя в стані алкогольного сп'яніння. Проте до кінця десятиріччя цей показник пішов різко на спад (19 самогубств на 100 тис. жителів). Зіграла певну роль зміна психологічної та політичної атмосфери в країні, поява оптимістичних очікувань змін до кращого.

Різке погіршення соціально-економічного становища у постсоціалістичних країнах після розпаду СРСР знову підняв показник самогубств. В Україні в 2000 р. було 15 тис. суїцидів, або 33 випадки на 100 тис. населення [18, 28].

ВИСНОВКИ

Молодь завжди була одним з активних компонентів соціальної структури суспільства і привертала до себе увагу дослідників впродовж всього періоду розвитку суспільних наук. Входження молодої особи у систему соціально-психологічних взаємозв'язків з іншими компонентами цієї структури відбувається досить складно і суперечливо. Це тривалий процес, який передбачає декілька стадій життєвого становлення і самовизначення особистості, в основі яких лежить рефлексія -- раціонально-емоційне осмислення молодою особою самої себе, своїх потреб, поглядів, життєвого сенсу. У цей період вона переживає декілька кризових рубежів, однак навіть у такі періоди на перший план в процесі самовизначення виходить внутрішня суб'єктивна детермінанта -- світоглядна позиція особистості, її уявлення про добро і зло, її потреби, інтереси тощо. Фактично життєве самовизначення молодої особи являє собою інтеграційне поєднання морально-світоглядного, ціннісно-цільового та мотиваційно-поведінкового компонентів. Складність самовизначення молодої особи у сучасних умовах полягає у відсутності чітких моральних, світоглядних та ціннісних орієнтацій як у особистості, так і у суспільства [6, 123].

Девіантна поведінка молоді як соціальне явище була однією з центральних проблем, які розглядалися у різних аспектах і філософських концепціях. Підхід до вивчення проблеми девіантності з позицій принципу детермінізму дає можливість з'ясувати суперечливість зв'язку причини і наслідку, а також дійти висновку, що девіантність молоді у різних її варіантах і проявах як соціальне явище є наслідком гострих суспільних суперечностей, внутрішніх і зовнішніх конфліктів, які з усією повнотою проявилися у сучасному суспільстві під впливом трансформаційних процесів.

Проблема девіантності молоді останнім часом набула особливої значущості у зв'язку з тими соціальними, політичними, економічними змінами, які відбулися у пострадянському суспільстві. Затягування перехідного періоду, незавершеність реформування усіх сфер життєдіяльності, відсутність чітко визначених орієнтирів подальшого розвитку, ціннісної парадигми -- усе це створює передумови для загострення внутрішніх конфліктів у молоді, невизначеність її соціального статусу, незадоволеність своїм соціальним і матеріальним положенням, що у своїй сукупності стає однією з причин девіантності її поведінки.