Дослідження виховної роботу вузах системи МВС

Сутність виховання в контексті педагогіки, психології, філософії; основні етапи й напрямки розвитку соціології виховання. Особливість впливу на виховання соціального середовища в суспільстві на матеріалах дослідження виховної роботи у ВУЗах системи МВС.

Рубрика Психология
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 11.08.2011
Размер файла 87,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Звісно, що ефективність застосування названих вище підходів вимагає високого професіоналізму дослідників. Здається, що певний рівень знань в області теорії соціології необхідний для того, щоб, опираючись на них, уміти становити адекватне й цілісне подання про соціальні процеси й тенденції, що відбуваються в навколишньому світі, у тому числі й про процес виховання.

Переходячи до розгляду другого рівня соціологічних знань - спеціальні (частки) соціологічні теорії, або теорії середнього рівня, - важливо відзначити, що їхньою методологічною основою служить теорія соціології першого рівня. На її базі досліджуються відносно самостійні соціальні спільності (соціально-структурні, етнічні, територіальні й ін.), соціальні інститути (родина, школа, держава й т.д.), соціальні процеси (праця, дозвілля, утворення, виховання, соціальні переміщення і ін.). При цьому аналізуються не тільки прояви найбільш загальних закономірностей у цих приватних соціальних підсистемах, але й виявляються своїм, властивим саме цим підсистемам закономірності. Соціологічна інформація, що "знімається" на цьому рівні, використається для орієнтування соціального керування в ряді сфер громадського життя Серед соціологічних теорій середнього рівня найбільший інтерес для вчителя, на наш погляд, можуть представляти наступні: соціологія утворення, що вивчає систему утворення як соціальний інститут; соціологія виховання - наука про вплив на процес виховання навколишнього соціального середовища; соціологія родини, що досліджує закономірності функціонування цього важливого соціального інституту; соціологія вільного часу - галузь знань про діяльність, соціальних відносинах й орієнтаціях людей у сфері дозвілля; соціологія молоді й соціологія особистості - теорії про закономірності соціального поводження цих суб'єктів соціальних відносин.

Найпильнішої уваги заслуговує вивчення соціалізації й адаптації людини, процесів, що вбирають у себе систему взаємодії людини з навколишньою його соціальним і природним середовищем. Пізнання соціальних механізмів протікання цих базових у життєдіяльності людей процесів, придбання вміння виробляти тактикові індивідуального адаптивного поводження в житті дозволить взаємодію із середовищем, уникати настільки небезпечних у наше динамічне століття стресів і перевантажень.

І нарешті, - емпіричні соціологічні дослідження соціальних фактів. Предметом вивчення тут виступають дії, учинки, характеристики поводження соціальних, груп й індивідів, а також відбиття фактів соціальної дійсності у свідомості людей.

Використання соціологічних методів збору, обробки й аналізу соціальної інформації дозволяє не тільки перевірити в конкретних умовах дія тих або інших закономірностей соціологічних теорій більше високого рівня, але й на базі наукового узагальнення сукупності соціальних фактів визначати тенденції розвитку такого соціального процесу, як виховання, виявляти проблеми, формувати гіпотези й намічати програми майбутніх соціологічних досліджень.

Отримані соціологічні знання допомагають насамперед розширити можливості пізнання суб'єкта соціальних відносин і процесів, одного з головних діючих осіб соціалізації й виховання. Оволодіння методикою проведення конкретних соціологічних досліджень дасть можливість здійснювати ефективний зв'язок у виховному процесі, оперативно відслідковувати його ефективність, вносити необхідні корективи. Використання соціологічної інформації про соціальні процеси й тенденції в навколишнім житті дозволить конкретизувати взаємодія інститутів виховання з навколишнім соціальним середовищем, систематично відбивати ці тенденції в керуванні вихованням.

Таким чином, соціологію виховання варто розглядати як спеціальну соціологічну теорію (середнього рівня), що вивчає суспільне виховання як вид соціальних відносин у сукупності його соціальних характеристик. Об'єктом вивчення цієї науки є виховання, люди, у ньому що беруть участь, об'єкти виховання. Тобто, виховання вивчається соціологією з позицій його соціальної природи. Такий аспект вивчення виховання дозволяє як предмет соціології виховання виділити соціально-виховні відносини.

1. На відміну від соціальної педагогіки предмет соціології виховання - виховання як соціальний феномен - повністю відповідає предмету загальної соціології, що вивчає будь-які соціальні феномени.

2. Опора на методологію соціології дозволить представити виховання в системі всієї сукупності соціальних явищ і процесів й адекватно описати його сутність, використовуючи для цього соціологічні наукові категорії - "соціальне", "соціальний факт", "соціальний процес", "соціальна структура", "соціальні функції", "соціалізація", "соціальне керування", "соціальні технології", "соціальні інститути" й ін.

3. Використання соціологічних методів дослідження дасть можливість вивчити як кількісні, так й якісні соціальні характеристики виховання, представити в статиці й у динаміку його розвиток.

4. Викладені вище аргументи допомагають, на наш погляд, розглядати соціологію виховання як науку більше широкого рівня узагальнення, що надає їй методологічний характер стосовно інших наук про виховання. Змістовна, предметна сторона соціології виховання реалізується в її функціях, розглядом яких і завершується дана лекція.

Як і всяка наука, соціологія виховання виконує в суспільстві деякі, які в сукупності визначають її роль, призначення в суспільстві, найважливіший напрямок і коло діяльності.

До основних функцій соціології виховання звичайно відносять:

1. Теоретичну, що складається в розширенні, збільшенні й збагаченні соціологічних знань про виховання як соціальному явищі. Соціологічні дослідження в сфері виховання надають емпіричний матеріал, службовець основою для розробки й уточнення законів і категорій науки "соціологія виховання".

2. Описову, що реалізується через систематизацію й опис одержуваного дослідницького матеріалу про виховання в різного роду аналітичних записках, наукових звітах, статтях і книгах. Накопичува в такий спосіб науково оброблений матеріал дозволяє зберегти для нових поколінь дослідників динаміку розвитку наукової картини процесу виховання.

3. Інформаційну, що полягає в зборі, систематизації й нагромадженні соціологічної інформації про хід процесу виховання, стані справ в окремих його напрямках, про ефективність тих або інших прийомів і методів.

4. Прогностичну, здійснювану шляхом розробки соціальних прогнозів про передбачувані тенденції у виховному процесі й можливих результатах тих або інших виховних проектів. На основі дослідження виявленої тенденції у вихованні готовлять короткостроковий прогноз. Для довгострокового прогнозу необхідно виявити закономірність розвитку процесу виховання, а також фактор (або фактори), що вирішує образом, що впливає на процес виховання в конкретних умовах.

5. Ідеологічну, що складається у формуванні соціологічних поглядів й ідей із приводу виховання. Ці ідеї входять складовою частиною в цілісну систему соціологічного бачення суспільства.

6. Перетворюючу, що полягає в розробці на основі соціологічних вимірів впливу на соціальні відносини

4.1.2 Виникнення, основні етапи й напрямки розвитку соціології виховання

Для розуміння й уточнення предмета й сутності, змісту й функцій соціології виховання, сучасного рівня розвитку цієї науки необхідно хоча б коротко зупинитися на її джерелах, позначити вузлові моменти її становлення й розвитку.

Сама назва науки "соціологія виховання" наводить на думку про дві науки, що лежать у її джерелах: педагогіці як науці про виховання й навчання людини й соціології як науці про соціальні явища, процеси, інститути, ознаками яких володіє виховання. У цьому зв'язку логічно досліджувати в розвитку впливу й тенденції, які ці науки привнесли в сучасний зміст соціології виховання.

Насамперед підкреслимо, що в основі зближення педагогіки й соціології у вихованні лежить об'єктивно закономірний вплив навколишнього середовища, у першу чергу, соціального оточення на життя, поводження й формування тих або інших рис індивідів, а також соціальні ознаки, шарів і груп населення. Ця об'єктивна реальність не могла не знайти своє відбиття в суспільній думці, у науках про людину, його діяльності, формування громадянина суспільства, що володіє необхідним набором чорт і характеристик для виконання певних соціальних ролей.

Ідея про соціальну обумовленість виховання проходила ще в роботах мислителів стародавності. Так, Аристотель указував на те, що "для кожної форми державного ладу відповідне виховання - предмет першої необхідності" Ідея соціальної детермінованості виховання одержала розвиток як у педагогіці, так й у соціології, визначивши два напрямки, створення передумов для виникнення надалі соціології виховання. Коротко простежимо розвиток кожного напрямку.

У педагогіці ідея соціальної детермінованості виховання й впливи останнього на розвиток суспільства знайшла своє втілення в соціальній педагогіці, що досліджує виховання як суспільне явище, вид духовних відносин і вивчаючий виховний потенціал суспільства, шляхи його актуалізації на основі інтеграції всіх виховних сил .

Істотний вплив на появу соціальної педагогіки зробили педагогічні погляди швейцарського педагога й соціального реформатора кінця XVIII - початку XIX вв. І.Г. Песталоцці. Досягнення вищої мети виховання він бачив у сприянні підйому внутрішніх сил людської природи й усвідомленню "творчої близькості до природи й людини" для діяльної праці в суспільстві. Необхідність створення порядку в суспільстві для забезпечення внутрішнього спокою індивіда, пристосування виховання до природи - такі початки ідеї про взаємозв'язок виховання з навколишньою дійсністю. У соціально-педагогічних експериментах Песталоцці простежувалося прагнення забезпечувати взаємодію навчально-виховного процесу в школі з життям дітей, ураховувати вплив на них мікросередовища. Ці спроби передбачили виникнення соціально-педагогічних досліджень, поява відповідної науки й терміна "соціальна педагогіка", запропонованого А. Дистервегом більше 100 років тому Вагомий внесок у розвиток соціальної педагогіки вніс на початку XX століття німецький філософ і педагог П. Наторп, що запропонував об'єднати всі виховні можливості суспільства в рамках загальної педагогічної організації. Реалізація цієї ідеї створює органічний загальноосвітній функціональний зв'язок між основними факторами соціальної школи "... шляхом підпорядкування господарської діяльності - діяльності адміністративної, а тієї й іншої ... освітньої діяльності ... у напрямку все більшої єдності..." . Школа повинна "ужитися в такого роду організм" і грати в ньому провідну роль". Як бачимо, виховання народу, на думку Наторпа, не є ізольованим завданням, а повинне здійснюватися у зв'язку із цілями народного життя. Об'єднаний на педагогічних принципах "союз громадян", що впливає через народ на його культуру, на виховання кожної людини - так бачив він мету й організацію виховання в суспільстві Необхідність органічного злиття шкіл майбутнього із соціально-економічними потребами суспільства відстоював американський педагог-дослідник Дж. Дьюі, виділяючи необхідність диференціації утворення по соціально-класових ознаках: елітне - для верхніх шарів і сугубо прагматичне - для народу.

Ці й інші ідеї соціальної педагогіки знайшли відбиття в політику в сфері освіти молодої Радянської Росії. Соціалістичне народне утворення розглядався як інструмент перетворення всього укладу життя, створення соціального середовища для всебічного розвитку нової людини. Ця ідея реалізовувалася в науковій й організаційно-педагогічній діяльності Н.К. Крупскої, М.В. Крупеніної, А.Г. Калашникова, А.В. Луначарського, А.П. Пинкевича, С.Т. Шацького, В.Н. Шульгіна й інших педагогів післяреволюційного періоду. Культурний вплив на суспільство в цілому, формування середовища соціального розвитку учнів стало входити в прямі обов'язки навчального закладу.

Як основні можна виділити наступні напрямки соціальної педагогіки 20-х років: формування методологічних основ взаємодії школи із соціальним середовищем; розробка методик педагогічно доцільних зв'язків з родиною, громадськістю, державними органами; участь школи в політичному житті суспільства; взаємодія школи з економікою регіону; перетворення духовного життя й духовної культури соціального середовища; участь у ліквідації неграмотності населення, контакти із творчою інтелігенцією; підйом фізичної культури школярів і всього населення; боротьба з безпритульністю й робота з важковиховуваними.

Однак уже до кінця 30-х років у зв'язку зі зміною соціально-політичної ситуації в країні, зміцненням культу особистості як форми диктатури партійно-державного апарата, відбувається згортання ряду напрямків соціальної педагогіки. Соціальні зв'язки школи усе більше орієнтуються на поліпшення навчально-виховного процесу усередині навчального закладу, на його політизацію й ідеологізацію. Проблеми соціальної педагогіки практично повністю зникають із наукового життя, зі сторінок науково-педагогічної літератури.

Поновлення інтересу до проблем соціальної педагогіки в період "відлиги" 50-60 років пов'язане з демократизацією життя нашого суспільства й політичних режимів країн так називаного соціалістичного табору. Особливої уваги заслуговують ідеї, висловлені із приводу змісти й функцій соціальної педагогіки в ході дискусії про її предмет, що розгорнувся з ініціативи дослідників з колишньої ГДР.

Один з обговорюваних напрямків - розуміння соціальної педагогіки як теоретичної основи масового "соціального виховання", центр якого переноситься за межі школи (за місцем проживання, у вдома дитину) і охоплює не тільки дітей і молодь, але й населення всіх віків (Е. Молленхауер, Г. Пфафоренберг). У такому підході простежується тенденція розглядати як зміст науки "соціальна педагогіка" теорію й методику соціальної роботи в її сучасному розумінні.

Ще один напрямок - розуміння соціальної педагогіки як наукової дисципліни, що розкриває соціальну функцію загальної педагогіки й исследующей виховний процес у всіх вікових групах населення (Х.Мискес).

Розуміння основної функції соціальної педагогіки в доданні обмеженої, "несоціальній" школі, що розглядає дитини тільки як об'єкт виховання, соціальний орієнтації - основна ідея напрямку, представленого А. Мерингером й А. Флютнером. Для них дитина - насамперед людина, що має свої досить різноманітні життєві потреби. Допомогти школі знайти "людську особу" можна, поставивши в центр виховної роботи турботу про соціальні (у широкому змісті) потребах дитини. А соціальна педагогіка покликана забезпечити цю роботу з теоретичної, методичної й дослідницької сторін Як бачимо, точки зору (наведені лише основні з існуючих) на зміст і функції соціальної педагогіки дотепер остаточно не визначені. Разом з тим чітко простежується перетинання дослідницьких полів із соціологією. По-перше, це ставиться до спроби додання соціального характеру об'єкту, предмету й цілям соціальної педагогіки. По-друге, - у доданні соціальної спрямованості загальній педагогіці, розширенні її границь до рівня сучасного. По-третє, - у використанні соціологічних методів дослідження в педагогічній практиці. І по-четверте, - у розгляді школяра як людини, що володіє сукупністю життєвих потреб, до задоволення яких причетна й школа.

Для розмежування сфер дослідження соціальної педагогіки й соціології виховання необхідно простежити другу лінію втілення ідеї соціальної обумовленості виховання - у соціологічних знаннях.

У пошуках передумов виникнення соціології виховання треба насамперед звернутися до класичних робіт соціалістів-утопістів, багато хто з яких в умоглядних конструкціях ідеальних суспільств серед соціальних механізмів реконструкції існуючих суспільних систем передбачали виховання людини, здатного жити в цих суспільствах і розвивати їх.

Зрозуміло, що деякі з ідей ранніх утопістів виглядають малопридатними для сьогоднішнього життя, відрізняються твердістю системи й засобів виховання, основною метою якого є підпорядкування батькам і старшим (Дж. Уінстлі), грішать деякої казарменістю й прагненням до одноманітності (Мореллі). Разом з тим далеко обганяють час написання й досить сучасними виглядають думки про взаємозв'язок виховання й утворення із трудовою діяльністю й ігровим розвитком (Дж. Уинстенли, Мореллі), розуміння залежності результатів виховання від соціального середовища й суспільного ладу (Ш. Фур'є, Р. Оуен), необхідність виховання в єдині для суспільства принципах моралі й нормах (Ж.Мелье).

Зразком соціально-педагогічного експерименту виглядає створення Р. Оуеном фабричного комплексу в Нью-Йорку, де технічна реорганізація фабрики сполучалася із широкою мережею соціальних заходів: будівництво зручних жител, школи, ясель і дитсадка, створення лікарняної каси, скорочення робочого дня до 10 годин. Втіленням однієї із центральних ідей Р. Оуена про необхідність зміни соціальних умов для виховання нових якостей у працівника з'явилося створення в 1816 р. "Нового інституту формування характеру", де дитина виховувалася з ясельного віку до 17 років. З раннього віку продуктивна праця сполучалася тут із заняттями у вечірній школі .

Ці й інші передумови соціологічного розуміння виховання знайшли подальший розвиток у роботах соціологів, починаючи із засновника соціології О. Конта. Особливо значимої для соціологічного підходу до виховання є зв'язок, що випливає з його системи наук, соціології й біології, відповідно до якої соціологія ґрунтується на законах біології й без них неможлива. Прояв цього зв'язку - біосоціальна природа людини, яку необхідно враховувати в процесі виховання. У своєму "Курсі позитивної філософії" Конт підкреслює, що соціологія покликана вивчати поверх того щось своєрідне, що видозмінює вплив цих законів й, що випливає із взаємодії індивідів, підданого ускладненням внаслідок впливу кожного покоління на наступне Розуміючи природу людини як єдність почуттів, діяльності й розуму, пріоритет як рушійна сила діяльності людини Конт віддає почуттям, залишаючи за розумом функцію контролю за вчинками. Звідси орієнтація на взаємодію в людині "егоїстично-особистісних" інстинктів з "соціальними". Завдання виховання, центральним інститутом якого виступає родина, Конт бачив у розвитку соціальних і придушенні егоїстичних інстинктів, співвіднесенні їхнього сполучення із суспільними нормами. Відзначимо, що родина отут виступає як спонтанне джерело морального виховання, або як природна база політичної організації. Тим самим вона підготовляє суспільство майбутнього й продовжує в кожній новій родині життя дійсного суспільства. Свої ідеї Конт намагався реалізувати через створене їм Позитивістське суспільство, головна мета якого - виховання й навчання народу в позитивістському дусі.

Практична спрямованість на перетворення суспільства, прагнення змінити його не тільки в теоретичних схемах, але й у конкретній особистій діяльності властива також Э. Дюркгейму - французькому соціологові, філософові й педагогові, що по праву визнаний основоположником соціології виховання. Характерно, що розробку соціологічної теорії виховання він здійснював у процесі практичної педагогічної роботи спочатку як професор педагогіки й соціології на філологічному факультеті в університеті в Бордоіль , а потім як професор кафедри науки про виховання, що він потім очолив й яка була перейменована в кафедру науки про виховання й соціологію'". Основні ідеї соціологічного бачення виховання викладені їм у курсі лекцій по вихованню й педагогіці, у публікаціях "Виховання й соціологія", "Моральне виховання", "Еволюція педагогіки у Франції".

У чому ж складається соціологічна теорія виховання по Дюркгейму? Які соціологічні ідеї покладені в її основу?

Споконвічним у розумінні життя суспільства Дюркгеймом виступає поняття "соціальний факт", на якому ґрунтується вся його соціологія. Досліджуючи суспільство в його різних проявах, цей учений прийшов до висновку, що феномен юрби, потоки думок, мораль, виховання, право або вірування об'єднані на підставі властивого їм головної ознаки. Вони загальні, тому що представляють собою колективні факти; вони впливають на кожну людину окремо; їхнім субстратом виступає колектив. На цьому будується визначення: "Соціальним фактом є будь-який, устояний чи ні, спосіб зробити індивіда сприйнятливим до зовнішнього примуса й, крім того, спосіб, загальний для даного соціального простору, що існує незалежно від своїх індивідуальних проявів" . З нього треба, що виховання може бути досліджене як соціальний факт, тобто є предметом науки соціології; для його дослідження під таким кутом зору необхідно використати соціологічні методи Сукупність і взаємодія соціальних фактів, феноменів і становить, по Дюркгейму, зміст громадського життя. Остання розглядається їм як соціальне середовище, у якій утримуються причини соціальних феноменів, явищ. "Першопричину всякого соціального процесу, що має деяке значення, - затверджує він, - варто шукати в організації внутрішнього соціального середовища" . Звідси треба надзвичайно важливий для визначення змісту процесу виховання висновок (на жаль, поки не знайшов розвитку в соціології виховання): виховання по своїй природі є соціальним феноменом, оскільки воно полягає в соціалізації індивіда. Або, інакше кажучи, виховання є предметом соціології остільки (або в тій частині), оскільки (або в який) воно служить засобом соціалізації індивіда в навколишнім соціальному середовищі. Виховувати дитини, уважає Дюркгейм, - значить "готовити" або "змушувати" його бути членом одного або декількох колективів.

Однак дисципліна не абсолютизується як єдина мета соціалізації. Сучасні суспільства, хоч і мають потребу в авторитеті колективної свідомості, але в той же час усе більше повинні сприяти становленню особистості. Тому сприяння розквіту особистості, формування в кожному індивіді почуття незалежності, здатності до рефлексії й вибору все більшою мірою визначають спрямованість виховання й соціалізації.

Таким чином, з одного боку, суспільство, розглянуте як навколишнє середовище, обумовлює систему виховання. У цьому змісті всяка система виховання є зліпком суспільства, відповідає суспільним потребам і сприяє зміцненню колективних цінностей. Структура суспільства, розглянута як причина, визначає структуру системи виховання. З іншого боку, суспільні й колективні норми й цінності, переломлюючись у процесі виховання через індивідуальну свідомість, роблять зворотний вплив, що перетворить життя суспільства. Ціль виховання - з'єднати індивідів з колективом і переконати їх обрати об'єктом своєї поваги або відданості саме суспільство.

Сучасний стан розробленості проблем соціології виховання коротко можна позначити наступними напрямками досліджень.

В американській соціології соціологічні проблеми виховання розглядаються в контексті зв'язку психологічних і соціологічних досліджень. Д. Міллер і Г. Суонсон розглядають зв'язки між умовами зайнятості батьків і використовуваними ними методами виховання, а також наслідку цього для особистості дитини. Способи виховання розглядаються як форми, за допомогою яких соціальна напруга в одному поколінні веде до соціальних змін у наступному (А. Інкельс) . У роботах чехословацького дослідника К. Галлі основна увага приділена розробці функцій й інститутів виховання, а також соціалізації вчителі. Німецький учений А. Майер розглядає соціологію виховання як науку про соціологічні дослідження, загальних соціологічних закономірностях утворення й виховання як соціальних процесів, акцентувати увагу на їхніх функціях.

Вітчизняна література по соціології виховання представлена рядом робіт, серед яких варто виділити в першу чергу роботи А.Г. Харчева. З його роботами зв'язують повернення соціологічних підходів у дослідженнях виховання. Прагнення розглянути залежність, виховання від всієї сукупності факторів соціального життя, зв'язати його результативність із впливом як макро-, так і мікросередовища, зробили благотворний вплив на подальший розвиток соціології виховання тих або інших методів впливу найбільш результативних соціальних технологій виховання й системи соціального керування вихованням. Слід зазначити умовність виділення кожної з функцій. У реальному житті вони реалізуються в нерозривному взаємозв'язку й взаємовпливі через реалізацію соціальної ролі соціології виховання в різноманітті соціального життя.

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

1. Виховання вивчається рядом наук, найважливішими серед яких є педагогіка, психологія, філософія й соціологія. Для всіх цих наук виховання - об'єкт дослідження. Однак кожна з них вивчає свій, особливий аспект виховання, тобто має свій предмет дослідження.

2. Об'єктом дослідження соціології виховання є виховання як область соціальної реальності, соціальний феномен. Предметом цієї науки виступає все різноманіття виникаючих у сфері виховання соціальних відносин, які можна позначити як соціально^-виховні.

3. Основними категоріями, якими оперує соціологія виховання, є: виховання, суб'єкти й об'єкти виховання, соціальне середовище виховання, макро- і мікросередовище, людина, особистість, соціальна, соціальні відносини, соціально-виховні відносини, соціальні інститути виховання, соціальні спільності, соціальні організації, діяльність, поводження, мотивація поводження, соціальний контроль, соціальна мобільність, соціальне керування, соціальні технології, соціалізація, соціальна адаптація.

4. Як і всяка наука, соціологія виховання виконує в суспільстві певні функції, найважливішими серед яких можна назвати теоретичну, описову, інформаційну, прогностичну, ідеологічну й перетворюючу. У своїй сукупності вони визначають соціальну роль цієї науки, її місце й значення в суспільстві.

5. У системі соціологічних знань, представленої у вигляді загальнотеоретичного рівня, рівня спеціальних соціологічних теорій і конкретно-соціологічного рівня, соціологія виховання розглядається як спеціальна соціологічна теорія середнього рівня. Опираючись як методологічна база на загально-соціологічні закони й закономірності першого рівня, узагальнюючи матеріал і результати конкретно-соціологічних досліджень, використовуючи методику соціологічних досліджень, ця наука розробляє соціологічну теорію виховання, апробує її в реальній соціально» практиці, пропонує практичні рекомендації й методики вихователям-практикам.

4.1.3 Соціологічні методи вивчення процесу виховання

Аналіз практики виховної роботи дозволяє виділити найбільш перспективні напрямки застосування соціологічних досліджень у виховній роботі. Серед них такі.

* Конкретизація вимог сучасного суспільства до виховання підростаючого покоління, що виражаються у виробленні цілей і завдань виховання, у моделюванні результатів процесу виховання. Мова йде насамперед про адекватне подання ближніх і далеких перспектив розвитку нашого суспільства, прогнозуванні стану соціальних відносин у різних сферах суспільства з урахуванням спрямованості суспільних перетворень. Адаптивність молодої людини, що вступає в життя, його готовність до ефективного освоєння нових життєвих ситуацій, перетворенню й розвитку на цій основі суспільства, у якому він живе, стає провідною якістю вихованої й утвореної особистості.

* Підвищення ефективності виховного процесу. Формування особистості в сучасному суспільстві не замикається впливом школи, навчальних закладів. Є ще й виховний вплив родини, засобів масової пропаганди, груп однолітків, дорослих, формальних і неформальних організацій й ін. Одні з них впливають на процес формування, вплив інших - недостатнє, вимагає виховного впливу, що компенсує; вплив же третіх носить негативний, регресивний характер і повинне бути вчасно нейтралізовано, переборено як з боку вихователів, так і з їхньою допомогою самими вихованцями.

* Забезпечення диференційованого підходу до виховання. У силу неоднорідності соціальних умов виховання в різних регіонах країни для досягнення цілей виховання необхідно враховувати особливості його умов шляхом диференційованого застосування тих або інших методів і форм.

* Порівняльна оцінка кінцевих (або проміжних) результатів виховання. Мається на увазі безперервне відстеження (моніторинг) показників результативності виховання по різних його напрямках: ступінь інтеріоризації різними групами молоді соціальних норм і цінностей суспільства; домінуючі мотиви трудового й нетрудового поводження; "сприйняття" суспільних змін у зв'язку з переходом до ринку й демократизацією суспільства й т.д. Без таких кількісних й якісних оцінок кінцевих результатів важко об'єктивно оцінити ефективність виховної роботи, адекватно скорегувати неї на слабкі ланки, об'єктивно оцінити праця вихователів .

Як бачимо, можливості використання соціологічної інформації для керування виховним процесом досить широкі. Значною мірою це пов'язане з тими характеристиками, які виділяють соціологічну інформацію серед інших видів соціальної інформації.

Наявність Повної, об'єктивної, оперативної інформації про соціально-виховні відносини, їхній спрямованості й динаміку стосовно до різних вікових і соціальних груп є необхідною умовою ефективної організації соціального керування вихованням. Така соціальна інформація втримується й накопичується в навчальних закладах у різної форми джерелах, хоронителях. Це документи адміністрації, матеріали зборів педрад, інші формалізовані джерела, а також "живаючи пам'ять" педагогів, керівників, керівників, працівників різних структур колективу в біде суспільної, групової й індивідуальної свідомості.

Являючи значну цінність для керівників, подібна соціальна інформація має ряд особливостей, що утрудняють її використання для соціального керування. Насамперед, вона обмежена тільки деякими із всієї сукупності соціально-виховних процесів. Зокрема, не охопленими залишаються суб'єктивні оцінки, думки вихователів. Крім того, як правило, така інформація навряд чи може вважатися репрезентативної, тобто загальну, середнє думку всіх членів педагогічного колективу. До того ж далеко не завжди ця інформація, навіть зафіксована в офіційних документах, є об'єктивної, достовірної, тобто виховні ситуації, що адекватно відбиває. Практика вказує на можливість як навмисного, так і ненавмисного її перекручування.

Очевидно, соціологічна інформація, що традиційно накопичується в ході виховання, повинна бути доповнена такий, котра по змісту, формі, критеріям вірогідності й об'єктивності могла б служити науково-інформаційною базою для соціального керування. Мова йде про соціологічну інформацію, одержуваної за допомогою соціологічних досліджень.

Як управлінська інформація соціологія виховання активно використає результати соціологічних досліджень двох рівнів:

* теоретичні, коли метою є дослідження яких-небудь загальних закономірностей у сфері виховання (наприклад, закономірності трудової адаптації або навчальної мотивації);

* емпіричні, прикладні-соціологічні, конкретно-соціологічні дослідження, ціль яких - установлення й узагальнення соціальних фактів у сфері виховання, виявлення тенденцій і динаміки тих або інших явищ або соціально-виховних процесів. У практиці соціального керування вихованням переважно використаються емпіричні дослідження, що виконують дві основні функції. Одна з них - дослідницька, або евристична, складається в одержанні в результаті вивчення соціальних процесів у сфері виховання нових знань про їхній стан і тенденції. Отримана інформація в обробленому виді надходить до керівника. Інша - прикладна, прогностична, реалізується шляхом розробки й пропозиції керівництву рекомендацій з дозволу або профілактики виникаючих соціальних проблем.

Для здійснення ефективного керування менеджерові утворення необхідно вміти грамотно використати обидві функції конкретних соціологічних досліджень, тобто бути оптимально компетентним у соціології виховання.

Подання про змістовну сторону соціологічних досліджень у сфері виховання можна скласти на основі структури напрямків їхньої організації. Найбільш важливими серед цих напрямків визнають:

- на загальнотеоретичному рівні - вивчення социодинамики виховної системи, її специфіки, обумовленої конкретно-історичними умовами; вивчення законів і принципів виховання в тісному взаємозв'язку з іншими соціальними законами; характеристика субъекто-объектных відносин у виховному процесі; розробка методологічного інструментарію прикладних соціологічних досліджень; вивчення соціальних домінант і критеріїв виховного процесу.

- на рівні емпіричних досліджень - вивчення об'єктивних і суб'єктивних факторів формування особистості;

визначення ступеня включеності індивідів у сукупність видів виховання; установлення результативності роботи різних інститутів виховання; соціологічні виміри ефективності різних форм, засобів і методів виховної роботи.

Таким чином, до найбільш загальних, характерних рис соціолого-педагогічних досліджень, як правило, відносять, по-перше, масовий характер досліджуваного матеріалу; по-друге, комплексне використання соціологічних і педагогічних методів; по-третє, широку опору на методи математичної статистики й інформатики. При проведенні як комплексних, так й інших видів соціологічних досліджень у сфері виховання необхідно враховувати особливості використання типових соціологічних методів.

У соціологічних дослідженнях такого складного й багатогранного соціального явища, як виховання, задіяні практично всі основні соціологічні методи: спостереження, опитування, соціальний експеримент й аналіз документів. Однак слід зазначити, що:

- ними не вичерпується весь арсенал соціологічних методів, використовуваних при вивченні виховання (повернемося до цьому далі);

- ці методи мають особливості в застосуванні до дослідження виховання;

- значимість (рейтинг) методів, активність їхнього використання й результативність при дослідженні в сфері виховання відрізняються від відповідних показників дослідження інших сфер соціального життя. Широке поширення в дослідженнях виховання одержав метод спостереження.

Спостереження, як відомо, являє собою метод збору первинної соціологічної інформації про досліджуваний об'єкт - вихованні - шляхом безпосереднього сприйняття й прямої реєстрації подій (одиниць спостереження), значимих з погляду цілей дослідження. До достоїнств цього методу, що має особливу значимість для дослідження виховання, звичайно відносять:

* одночасність події і його спостереження, що дає можливість сприйняття поводження людей у реальних умовах і зняття в такий спосіб оперативної інформації;

* цілісне сприйняття навчально-виховної ситуації як би "з боку" у процесі спостереження, що забезпечує єдність емоційного й раціонального в сприйнятті ситуації, розширює можливості інтуїції спостерігача в розумінні й поясненні явищ. При цьому одержувані дані, як правило, носять об'єктивний і конкретний характер;

* залежність одержуваних даних від установок спостерігача, що дозволяє повніше використати його дослідницький досвід, обґрунтованість позицій у сприйнятті й оцінці фактів. Однак у цьому зв'язку пред'являються підвищені вимоги до професійних й особистісних якостей спостерігача;

* можливість як би "настроїти" об'єкт на виявлення проблем, їхній аналіз, демонстрацію можливостей у силу певного впливу спостерігача на об'єкт. Тим самим останній наближається до умов експериментальної ситуації;

* незалежність спостереження від здатностей, знань або готовності спостережуваного дати достовірна відповідь. Воно не вимагає активного співробітництва випробуваного з дослідником, при ньому рідше відзначається опір спостереженню;

* вплив об'єкта на спостерігача, на його сприйняття ситуації, що допомагає останньому повніше ідентифікуватися із цінностями й цілями групи, точніше зрозуміти зміст дій, поводження спостережуваних.

Важливо мати на увазі, що для реалізації достоїнств методу спостереження потрібно дотримувати ряду вимог до його проведення.

До основних вимог при проведенні спостереження звичайно відносять: уміння чіткої однозначно порушити питання, на який спостерігач шукає відповідь; невтручання в діяльність досліджуваних і нейтральність стосовно досліджуваного явища; плановість спостереження; цілеспрямованість, виражена в попереднім проробленні мети, форм і прийомів проведення спостереження; здатність розкласти процес сприйняття па етапи, уміння зіставляти факти й робити умовиводу, не привносячись додаткової інформації й не підмінюючи факти їхньою оцінною характеристикою; своєчасність запису результатів спостереження.

Проведенню результативного спостереження сприяє подання про типову структуру спостережуваної ситуації, що включає в себе зразковий перелік значимих елементів, властивих всім спостережуваним ситуаціям . У цей перелік входять:

а) спостережувані; б) обстановка; в) мета діяльності групи;

г) соціальне поводження; д) частота й тривалість спостережуваної ситуації.

У практиці соціального керування вихованням переважно використаються емпіричні дослідження, що виконують дві основні функції. Одна з них - дослідницька, або евристична, складається в одержанні в результаті вивчення соціальних процесів у сфері виховання нових знань про їхній стан і тенденції. Отримана інформація в обробленому виді надходить до керівника. Інша - прикладна, прогностична, реалізується шляхом розробки й пропозиції керівництву рекомендацій з дозволу або профілактики виникаючих соціальних проблем.

Для здійснення ефективного керування менеджерові утворення необхідно вміти грамотно використати обидві функції конкретних соціологічних досліджень, тобто бути оптимально компетентним у соціології виховання.

Подання про змістовну сторону соціологічних досліджень у сфері виховання можна скласти на основі структури напрямків їхньої організації. Найбільш важливими серед цих напрямків визнають:

- на загальнотеоретичному рівні - вивчення социодинамики виховної системи, її специфіки, обумовленої конкретно-історичними умовами; вивчення законів і принципів виховання в тісному взаємозв'язку з іншими соціальними законами; характеристика субъектно-объектных відносин у виховному процесі; розробка методологічного інструментарію прикладных.соціологічних досліджень; вивчення соціальних домінант і критеріїв виховного процесу.

- на рівні емпіричних досліджень - вивчення об'єктивних і суб'єктивних факторів формування особистості;

визначення ступеня включеності індивідів у сукупність видів виховання; установлення результативності роботи різних інститутів виховання; соціологічні виміри ефективності різних форм, засобів і методів виховної роботи.

Таким чином, до найбільш загальних, характерних рис соціолого-педагогічних досліджень, як правило, відносять, по-перше, масовий характер досліджуваного матеріалу; по-друге, комплексне використання соціологічних і педагогічних методів; по-третє, широку опору на методи математичної статистики й інформатики. При проведенні як комплексних, так й інших видів соціологічних досліджень у сфері виховання необхідно враховувати особливості використання типових соціологічних методів.

1.4.4 Особливість впливу на виховання соціального середовища в мінливому суспільстві

Переходячи до розгляду взаємного впливу соціального середовища й виховання, уточнимо саме поняття "соціальне середовище". У соціології під соціальним середовищем людини розуміють економічні, політичні, соціальні й духовні умови, територіальні й інші спільності в тій мері, у якій вони впливають на свідомість і поводження людини. "...Соціальне середовище, - затверджував П.Сорокін, - охоплює людини з моменту його народження й з тих пор безупинно впливає на нього, не випускаючи його ні на хвилину з-під цього впливу. Ніхто уникнути останнього не може, як не може не дихати тим повітрям, що його оточує"

У вітчизняній соціології зложилася практика виділення в соціальному середовищі окремих сфер: політичної, економічної, соціальної й духовної. У сукупності й взаємодії дні й становлять середовище життєдіяльності індивіда.

Вплив кожної зі сфер на виховання визначається декількома напрямками. З одного боку, кожна сфера - це сукупність відповідних умов виховання - політичних, економічних, соціальних і духовних. Вони як би окреслюють можливості впливу на поводження людей. З іншого боку, у кожній зі сфер формуються певні очікування до поводження людей. Ці очікування перетворяться відповідними соціальними інститутами кожної зі сфер у завдання, мети виховання по формуванню очікуваних рис і характеристик. За допомогою цих інститутів здійснюється зворотний зв'язок - оцінюється ефективність виховання, відповідність його результатів очікуваному поводженню людей.

У свою чергу, виховання також впливає на навколишнє соціальне середовище. Виховання формує риси й характеристики особистості, які дають їй можливість виконувати ті або інші соціальні ролі - бути робітником або інженером, лікарем або педагогом, політиком або вченим. Саме завдяки вихованню соціальне середовище "оживає", наповнюється суб'єктами соціального життя, своїми спільними зусиллями навколишнє середовище.

Виховання й соціальне середовище нерозривно зв'язані між собою в процесі соціалізації індивіда - підготовки його до життя в безупинно мінливому світі.

Зрозуміло, що в період радикальних змін у житті суспільства сформована рівновага у взаємодії соціального середовища й виховання також порушується. Виховання має потребу в змінах, корективах з урахуванням суспільних змін у кожної сфер. Ці корективи будуть ставитися насамперед до тих напрямкам виховання, які найбільш співвіднесені з відповідними сферами соціального середовища.

Так, політична сфера безпосередньо пов'язана з ідейно-політичним вихованням.

Політична сфера життєдіяльності суспільства поєднує, відомо, всю сукупність соціально-політичних відносин, соціально-політичних інститутів у їх реальному функціонуванні, а також все різноманіття соціальної діяльності й активності людей по реалізації їхніх інтересів через відносини влади. Практично все політичне життя суспільства так чи інакше пов'язана зі здійсненням відносин влади.

Визначальної в політичному житті сучасної України є процес демократизації соціально-політичних відносин, відхід від твердого тоталітарного політичного режиму й побудова правового, демократичного суспільства. Такий перехід носить украй радикальний характер і пов'язаний з необхідністю корінного ламання у свідомості й політичному поводженні людей.

Дійсно, радянському політичному режиму була властива надполітизація громадського життя. Усякому явищу надавалося політичне звучання - оцінка класових позицій, відповідність інтересам (цілям) побудови комунізму. Тому основним завданням ідейно-політичного виховання виступало "...формування політичної свідомості, у якому втілюється сприйняття класових інтересів і цілей" . Інтереси однієї партії, точніше, партійно-адміністративної номенклатури, представлялися як класові інтереси всього народу. Обов'язок відстоювати, захищати й реалізовувати їх була цивільним, політичним боргом кожного, що визначає механізмом його політичного поводження. Підтримка, схвалення й "боротьба за виживання" політичних установок КПРС ставали змістом політичного поводження людей, жорстко детермінованого нормами й механізмами тоталітарного режиму. Зовні це проявлялося в "надактивності" політичного життя, поголовній участі у виборах, масовій підтримці рішень чергових партійних з'їздів. Однак фактично було наявним практично повне відчуження народу від влади, від можливості впливати на політичні рішення, представляти й відстоювати політичним шляхом інтереси більшості соціальних класів, шарів, груп. Відчуження від політичного життя більшості народів становить другу характерну ознаку режиму. Формування "чорно-білого" політичної свідомості, що оцінює інших людей й їхнє поводження по стереотипах "ми-вони", "свій-чужі", з одного боку, мотивувало наступальне, агресивне поводження на мікрорівні, а з інший, - пасивність й апатію у відстоюванні індивідуальних і групових політичних інтересів, готовність підкорятися й виконувати політичну волю правлячої партії. Формувалася свідомість і психологія гвинтика. Основою такого перетворення є, на думку I.В. Ольшанського, - "...знищення особистого, індивідуального "Я" і його заміна безособовим "Ми" ... Втрачаючи самостійного особистого мислення, сприйняття, світовідчування, способів спонтанного прояву емоцій, гвинтик одержує замість тверду, ригідну свідомість, заснована на цілком певній, заданій ззовні, чужій картині миру" .

Зрозуміло, що здійснення переходу в суспільній політичній свідомості від філософії "гвинтиків" до принципів демократизму, допустимості рівноправного існування в суспільстві різноманітних політичних партій і рухів, готовність до плюралістичного сприйняття всього різноманіття політичних поглядів і доктрин, прийнятності різноманітного політичного поводження в рамках демократії й законності - завдання надскладних, потребуючих величезних виховних зусиль і тривалого часу. Вимагає вона й прогресивних змін у політичних структурах влади, стабільності демократичних реформ, тобто демократизації політичного середовища виховання.

Очевидно, процес виховання бідує, з одного боку, у деякій деполітизації - відмові від підтримки політичної лінії якої-небудь партії на користь твердження загальносвітових політичних цінностей, а з інший, - у зменшенні "політичного навантаження" на інші складені виховання, у тому числі й на трудове.

Трудове виховання безпосередньо пов'язане з економічною сферою суспільства, тому його сучасний стан, мети, завдання й особливості обумовлені змінами, пов'язаними з переходом від планової до ринкової економіки.

Насамперед варто підкреслити, що виробничо-економічній сфері радянського суспільства не вдалося уникнути "диктату" з боку політики, що проявлялося в "забутті" ряду економічних закономірностей, по яких повинна функціонувати економіка, на догоду політичним вимогам. Подібна ситуація не могла не привести до деформацій у виробничо-економічній сфері, до перекручування деяких соціальних функцій праці. Так трапилося з функцією праці становити основу суспільства й суспільного устрою.

Реалізація цієї функції в нашому суспільстві носила неоднозначний і суперечливий характер. Будівництво соціалізму припускало організацію життя суспільства на основі суспільної власності й відповідно суспільної форми праці. Однак у результаті командно-адміністративного керування економікою й країною відбулося одержавлення власності, що в підсумку привело до деформації суспільного устрою, заміні соціалізму тоталітаризмом.

Деформації торкнулися й функції праці - бути мірою розподілу й споживання в суспільстві.

Розподіл зроблених продуктів і доходів від імені, але без участі трудящих здійснювалося відомствами при домінуванні своїх інтересів. Високопродуктивна, ефективна праця не компенсувалася відповідною зарплатою. Принцип зрівнялівки дозволяв відомствам перерозподіляти доходи для забезпечення планових показників але галузі. Тим самим знижувалася роль оплати праці як стимулу підвищення його ефективності, порушувався принцип справедливої оплати й соціальної справедливості в цілому. Створювалися можливості для зловживання в сфері виробництва й розподілу.

Не вдалося уникнути деформацій праці в частині функції самовираження, самоствердження й розвитку людини. У реальному житті людина праці не була метою суспільного прогресу, як це затверджувалося в партійних документах. Творча енергія, ініціатива, самостійність трудящих сковувалися, знижувався рівень трудової активності, соціальних домагань знижувався. І хоча елементи прагнення працювати творчо проявлялися в ряді ініціатив і рухів, у конкретному хазяйському підході керівників окремих трудових колективів й організацій виробництва, однак у цілому відбувався процес гальмування, стримування, деформації такої найважливішої функції праці, як самореалізація, самовираження особистості. Працюючі все в меншому ступені відчували себе співвласниками виробництва. Вони все в більшій мері відокремлювалися й від власності, і від результатів праці.

Загальним підсумком деформації соціальних функцій праці стало фактичне відчуження праці в країні.

Наукова категорія "відчуження праці" відбиває процес перетворення діяльності людини і її результатів у самостійну силу, що панує над ним і ворожу йому, пов'язане із цим перетворення людини з активного суб'єкта в об'єкт соціально-трудових відносин і суспільного процесу в цілому. Деструктивна небезпека постійного відчуження продукту праці від безпосереднього виробника складається в перетворенні самої діяльності в самовідчуження, що не припиняється, праці. До того ж відчуження в основній сфері життєдіяльності не може не позначитися на стані інших сфер - політичної, соціальної й духовної. Це веде до відчуження працівника від влади й керування, від можливості самореалізуватися в сфері соціальної активності, до відчуження від духовного життя суспільства.

Успадкований від тоталітарного політичного режиму диктат політики над економікою, здійснюваний організаційною владою командно-адміністративної системи, виявився в умовах економічних реформ, з одного боку, у невмінні номенклатурного апарата організувати виробництво в умовах різних форм власності, а з інший, - у небажанні цього робити через погрозу втратити економічну владу, втратити привілею. У результаті в змінах форм власності на засоби виробництва став домінувати процес, що одержав у суспільній думці назва "прихватизації". Він складається у використанні владних повноважень для забезпечення привілеїв у приватизації державної власності. Однак вітчизняні керівники ще не мають достатній професіоналізм, щоб налагодити роботу виробництва в нових умовах. Некомпетентні, непрофесійні управлінські рішення в сфері виробничо-економічних рішень, мабуть, є головною причиною економічної кризи, катастрофічного спаду виробництва, гіперінфляції. Суспільство, вольовим шляхом "переведене" на рейки ринкової економіки, як і раніше управляється людьми й методами колишньої командно-адміністративної системи. У тім, здається, закладено одне з основних соціальних протиріч, що визначають проблеми й складності функціонування суспільства, специфіку соціально-трудових відносин у перехідний період Деформації у виробничо-економічній сфері, перекручування соціальних функцій праці не могли не позначитися на мотивації трудової діяльності. Доперестроєчному періоду з жорстко плановою організацією праці, державною власністю на знаряддя й засоби праці, робочу силу, зі зрівняльним підходом до оцінки результатів праці відповідала взаємодія дві концепції мотивації праці: "справедливості" й "очікування".

Дійсно, з одного боку, орієнтація на досягнення в результаті побудови соціалізму соціальної справедливості для всіх трудящих робила ведучим принцип суспільного порівняння досягнень у праці, а також відповідної винагороди. На такий підхід у значній мірі були націлені соціалістичне змагання, рух ударництва. "Трудові подвиги", "трудовий героїзм" служили своєрідними орієнтирами для подібного порівняння, визначали верхню планку досягнень, до якої випливало прагнути. З іншого боку, загальним для всіх сфер трудової діяльності тривалий час був мотив праці в ім'я побудови світлого майбутнього - комунізму. Саме величезна цінність кінцевого результату праці не тільки для самих працюючих, але й для їхніх дітей, онуків, прийдешніх поколінь не тільки в нашій країні, але й в усім світі служила мотивом праці, що дозволяє надовго, на цілі десятиліття відкладати забезпечення добробуту трудящих. Можна сказати, що в цьому варіанті реалізувалася теорія очікування з необмежено далеким майбутнім, і, як показала життя, із практично недосяжними результатами самої діяльності. Із часом і відсутністю вагомих позитивних результатів подібний підхід до мотивації праці втрачав свою ефективність.


Подобные документы

  • Дослідження поняття про соціальний інтелект як психічну якість особистості. З'ясування впливу порушень у процесі виховання молодшого школяра на формування структурних компонентів соціального інтелекту. Характеристика основних стилів сімейного виховання.

    дипломная работа [124,7 K], добавлен 22.06.2012

  • Теоретичний аналіз проблеми впливу стилю батьківського виховання на розвиток просоціальної поведінки молодших школярів. Організація експериментального дослідження впливу сім’ї на формування психології та поведінки дітей молодшого шкільного віку.

    дипломная работа [161,2 K], добавлен 16.05.2014

  • Загальна характеристика стилів виховання в сім’ї. Сутність та джерела агресії. Особливості виявлення агресивності у юнаків та дівчат. Експериментальне дослідження взаємозв'язку між стилем виховання і особливостями прояву агресивних реакцій у підлітків.

    дипломная работа [176,8 K], добавлен 04.08.2016

  • Аналіз поняття духовності і духовно-етичного розвитку особи в дослідженнях вчених в психологічній науці на сьогодні. Специфічність духовності як явища. Духовність в контексті сучасного виховання школярів, методи та результати дослідження даного явища.

    курсовая работа [375,0 K], добавлен 31.01.2011

  • Пізнавальні процеси психіки. Соціально-психологічні аспекти взаємовідносин у соціальних групах. Основи теорії виховання. Психічні стани та властивості. Тести для дослідження особистості. Емоційні процеси психіки. Форми організації і методи навчання.

    учебное пособие [513,2 K], добавлен 19.12.2010

  • Дослідження конкретних об'єктів і явищ в соціальній психології. Вплив меншостей і поляризація установок. Функція соціального впливу: зберігання й зміцнення соціального контролю. Аналіз процесів групового впливу як проявів конформності, однобічного впливу.

    реферат [22,2 K], добавлен 18.10.2010

  • Емоції як переживання людиною у даний час свого відношення до будь-якої ситуації, людей, самого себе. Виховання в дитини позитивних якостей для розвитку позитивних рис характеру і сповільнення негативних. Типові розходження емоційних особливостей особи.

    доклад [17,0 K], добавлен 27.03.2009

  • Поняття та основні властивості темпераменту. Психологічні особливості дітей різних типів темпераменту. Індивідуальний підхід до молодших школярів з різними типами темпераментів в процесі навчання і виховання, методика визначення рівня розумового розвитку.

    курсовая работа [120,4 K], добавлен 10.11.2014

  • Аналіз поведінки і стиля виховання батьків в колі сім’ї. Недоліки надмірно оберігаючих принципів виховання. Шкода авторитарної позиції, гіпертрофованої любові. Вплив авторитетних батьків. Причини емоційного відкидання, відсутності виховання в сім’ї.

    презентация [410,7 K], добавлен 17.09.2013

  • Медіа-освіта у сучасних школах. Соціально-педагогічні проблеми впливу ЗМІ на молодь. Дослідження актів насилля, демонстрованих глядачеві телебачення. Інтернет-залежність та її вплив на виховання підлітків та юнацтва. Вплив мульфільмів на психіку дитини.

    курсовая работа [294,0 K], добавлен 17.05.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.