Система відношень та характер мотивації професійної діяльності дівчат-курсантів та жінок-слідчих

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність дослідження. Загальна тенденція розвитку суспільства характеризується прагненням реальної гендерної рівності на всіх рівнях функціонування суспільства. Змінюється положення жінки, її соціальний статус, політичні та економічні можливості. Жінки стали займатися професійною діяльністю, яка раніше була властива лише чоловікам. Одним із наслідків процесу правової впорядкованості нормативної бази щодо гендерної рівності стала тенденція збільшення кількості жінок серед особового складу органів внутрішніх справ.

На теперішній час в органах внутрішніх справ України проходить службу більш 40 тисяч жінок, що складає більш 30% від усього особового складу.

Загалом жінки-правоохоронці виконують ті ж функціональні обов'язки, що і чоловіки, але при цьому у них менше можливостей просуватися службовими сходами часто саме в силу чоловічих переконань, що робота в ОВС із злочинцями - не жіноча справа. Виникає певна статева дискримінація, унеможливлення кар'єрного зростання.

Під впливом особливостей професійної діяльності відбуваються зміни в структурі свідомості та діяльності жінки-правоохоронця, які знаходять свій прояв у трудовій поведінці, міжособистісних, службових та неформальних стосунках з колегами, а також в повсякденному житті. Проведені дослідження свідчать, що дівчата-курсанти вже під час навчання відрізняються від своїх одноліток, що навчаються в цивільних навчальних закладах, наявністю сформованих професійних звичок, які проявляються в інтересах, потребах, ставленні до праці, дисциплінованості, манерах поведінки, фізичній зовнішності [Харченко С.В., 2008].

Зазначимо, що жінка фактично має подвійне навантаження - на роботі та в родині, що може стати джерелом додаткового стресу, рольових конфліктів. Особливо це спостерігається у жінок-слідчих: напружений ненормований робочий день яких не дозволяє багато часу приділяти родині. Суб'єктивні негативні переживання жінки з приводу труднощів узгодження виконання ролей у професійних та сімейних сферах впливають на її взаємовідносини з оточуючими.

Важливого значення надавалося виявленню відношення працівників ОВС до соціально-професійної сфери життя. Психолог Мясіщев В.М. визначав відношення людини як основані на її суспільному досвіді зв'язки з різними сторонами дійсності, що характеризують особистість в її свідомій вибірковості, яка виражається як в окремих вчинках, так і в усій поведінці людини. Відношення, на думку Мясіщева В.М., характеризують людину як цілісність, а не ту чи іншу сторону її психіки. Про відношення судять за діями, оскільки дія й відношення являють собою єдність процесуального й потенціального. В.М.Мясіщев робить важливий висновок: «Одной из важнейшей задачи воспитания является выработка правильного, т.е. соответствующего общественным требованиям отношения к разным сторонам действительности» [Мясіщев В.М.,1995].

Професійно-психологічна підготовка працівників ОВС, а саме - розкриття і розвиток здібностей особистості фахівця, зростання його професіоналізму та працездатності, відношення до соціально-професійної сфери, зрештою, саме життя правоохоронця, є актуальним та, безперечно, перспективним напрямком роботи в юридичній психології.

Разом з цим, дослідження відношення жінок-працівників ОВС до себе як до особистості та до соціально-професійної сфери життя виявляє певні особливості.

Об'єкт дослідження - система відношень.

Предмет дослідження - система відношень жінок-міліціонерів.

Мета дослідження - аналіз сутності системи відношень та характеру мотивації професійної діяльності дівчат-курсантів та жінок-слідчих.

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати наукову літературу з проблеми вивчення особливостей системи відношень та характеру мотивації професійної діяльності жінок-працівників органів внутрішніх справ.

2. Вивчити становлення до діяльності жінок-слідчих та дівчат-курсантів.

3. Виявити становлення до себе жінок-слідчих та дівчат-курсантів.

4. Дослідити становлення до інших жінок-слідчих та дівчат-курсантів.

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань як основні методи дослідження використовувалися:

теоретичні методи - аналіз основних підходів до вивчення системи відношень особистості у психології, порівняння, узагальнення, систематизація отриманих даних та їх інтерпретація;

методи емпіричного дослідження -«Діагностика мотиваційної структури особистості» Е. Мільмана, Кольоровий тест відносин (були використані такі поняття: «Я сама», «Друзі», «Родина», «Навчання», («Робота»), «Професіонал», «Кохана людина» («Чоловік»), «Діти», «Дім»); діагностика міжособистісних відносин Т. Лірі; тест Куна «Хто Я?»;

методи математичної статистики - t-критерій Ст'юдента, ц -критерій кутового перетворення Фішера.

У дослідженні взяли участь дівчата-курсанти навчально-наукового інституту підготовки фахівців для підрозділів слідства та дізнання та навчально-наукового інституту психології, менеджменту та інформаційних технологій Харківського національного університету внутрішніх справ віком від 17 до 19 років, у кількості 40 осіб, та жінки-слідчі слідчого управління Головного управління МВС України в Харківській області та слідчого відділення Фрунзенського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області віком від 22 до 50 років у кількості 40 осіб.

Методологічна основа дослідження. Загальнонаукову методологію дослідження визначили діалектичні ідеї про взаємозв'язок розвитку теорії й практики, системний підхід до вивчення особистості жінок-працівників ОВС. Наукова методологія даного дослідження включає концептуальні положення теорій особистості, розроблених Ананьєвим Б.Г., Виготським Л.С., Мясіщевим В.М., Рубінштейном С.Л., теорії діяльності [Леонтьєв О.М., 1977], диференціальної психології [Ільїн Є.П., 1976], гендерної психології [Бендас Т.В., 2005], диференціальної психодіагностики) [Гуревич К.М., 1970; Платонов К.К., 1987], юридичної психології [Васильєв В.Л.,1991; Бандурка О.М., 2005], а також вимоги до психологічної сфери особистості співробітника ОВС [Мар'їн М.І.,2007].

Крім того, методологічну й теоретичну основу дослідження склали:

нормативні акти, що регламентують діяльність працівників ОВС МВС України;

сучасні підходи й напрямки в області психологічного вивчення діяльності співробітників ОВС [Безносов С.П., 1989; Мар'їн М.І., 2007; Шаранов Ю.А., 1998; Шестаков А.Г., 1985];

принципи й теоретичні основи організації психологічної роботи в ОВД [Мар'їн М.І., 2007; Рибников В.Ю., 2000].

Наукова новизна дослідження полягає в наступному:

1) вперше охарактеризована система відношень жінок-слідчих;

2) показано, що жінки-слідчі та дівчата-курсанти спрямовані на встановлення позитивних відносин в різних сферах соціальної взаємодії та реалізації своєї соціальної ролі.

Теоретичне значення дослідження полягає в комплексній характеристиці системи відношень особистості жінок-працівників ОВС, розширенні наукові поняття про зміни у системі відношень особистості на різних стадіях професіоналізації. Розуміння особистості як системи відношень дозволили визначити специфіку міжособистісних відносин жінок-працівників ОВС.

Практичне значення дослідження визначається тим, що науково обґрунтовані знання про зміни у системі відношень особистості жінок-працівників ОВС на різних стадіях професіоналізації дозволяють психологічно грамотно підходити до її формування та вдосконалення.

Апробація та впровадження результатів дослідження. Основні положення, узагальнення, результати дослідження оприлюднені на ІІІ регіональному науковому конкурсі молодих вчених (Харків, 2009), ІІ Всеукраїнської наукової-практичної конференції «Становлення особистості професіонала: перспективи й розвиток» (Одеса, 2009), науково-практичній конференції «Соціально-психологічне забезпечення правоохоронної діяльності» (Харків, 2009), молодіжній науково-практичної конференції «Вектори психології-2009» (Харків, 2009).

Публікації. Матеріали дослідження знайшли відображення у 6 наукових публікаціях, з яких 2 опубліковано у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Список використаної літератури містить 98 найменувань. Загальний обсяг роботи складає 72 сторінки друкованого тексту, вона містить 13 таблиць, 3 рисунка.

Основні наукові положення, що виносяться на захист:

1. Загальна тенденція розвитку суспільства характеризується прагненням реальної гендерної рівності на всіх рівнях функціонування суспільства.

2. Формування професіоналізму високого рівня передбачає наявність певних загальних характеристик суб'єкта, на основі яких формуються спеціальні якості, важливі для специфічного виду діяльності.

3. Жінки-правоохоронці виконують ті ж функціональні обов'язки, що і чоловіки, але при цьому у них менше можливостей просуватися службовими сходами часто саме в силу чоловічих переконань, що робота в ОВС із злочинцями - не жіноча справа. Виникає певна статева дискримінація, унеможливлення кар'єрного зростання.

4. Суб'єктивні негативні переживання жінки з приводу труднощів узгодження виконання ролей у професійних та сімейних сферах впливають на її взаємовідносини з оточуючими.

5. Сутність системи відношень жінок-слідчих полягає в тому, що жінки спрямовані на встановлення позитивних відносин в різних сферах соціальної взаємодії та реалізації своєї соціальної ролі.

Розділ І. Основні теоретичні та емпіричні підходи до вивчення системи відношень особистості

1.1 Психологічні моделі відношення особистості

На сучасному етапі наукові основи психологічної корекції розвиваються на основі психології відношень, розробленої В.М.Мясіщевим [57]. Хоча найбільш повне і послідовне вираження проблема особистості як системи відношень знайшла в працях В.Мясіщева та його учнів, тим не менше такий підхід характерний для вітчизняної психології в цілому. Так, В.Мерлін зазначає, що відмінною рисою дослідження особистості є видокремлення з усього різномаїття психічних якостей області відношень людини, яка має центральне значення для характеристики особистості . Значення категорії відношення для вивчення особистості неодноразово підкреслювалося ведучими психологами [Анан'єв Б.Г., 1980; Леонтьєв О.М., 1977; Рубинштейн С.Л., 1963, Чеснокова И.И., 1977]. Психологічна категорія відношення розуміється при цьому як внутрішні суб'єктивні відношення, що є відображенням об'єктивних суспільних відношень і формуються під їх впливом та впливом найрізноманітніших мікросоціальних впливів на основі психічних якостей людини як індивіда.

В.М. Мясіщев визначає особистість як систему відношень індивіда з оточуючим середовищем, як цілісну, організовану систему активних, вибіркових, свідомих, соціальних зв'язків з реальною дійсністю. Психологічне відношення являє собою узагальнену внутрішню умову дій людини, що містить тенденцію певним чином реагувати на певні явища, факти, події, об'єкти. Характеристики відношення, описаного В.Мясіщевим, вказують на наявність трьохкомпонентної структури відношення, що включає пізнавальний, емоціональний і поведінковий аспекти. Відношення, що певним чином поїзні між собою, створюють систему відношень з індивідуальною значущістю та ієрархізацією. Система відношень задає певні способи поведінки й відіграє в плані цілісної поведінки спрямовуючу й активізуючи роль, визначаючи таким чином соціальне функціонування та адаптацію особистості в самому широкому діапазоні, що і є її найважливішою функцією.

В.Мясіщев виділяє основні класи, або підсистеми відношень:

1) відношення до світу явищ і предметів:

2) відношення до інших людей:

3) відношення до себе [57].

Концепція особистості як системи відношень стала методологічною основою нашого дослідження.

Порушення цілісності системи відношень може визначатися порушенням зв'язків між окремими відношеннями або блоками відношень; порушенням ієрархічної узгодженості окремих відношень; наявністю суперечливих відношень, однаково значущих для особистості. Порушення окремих відношень пов'язане, передусім, із неадекватністю окремих компонентів відношення (пізнавального, емоціонального й поведінкового) та їх дисбалансом. Так, неадекватність відношення стосовно до його об'єкту, що виявляється в поведінці й виникає або в процесі формування даного конкретного відношення, або в наслідок його ригідності, нездатності пластично змінюватися внаслідок змінення об'єкту відношення або реальної ситуації, може, зокрема, виражатися в переважанні характеристик суб'єкту над характеристиками об'єкту й розглядатися як результат дисбалансу між пізнавальним й емоціональним компонентами відношення або їх неадекватності.

Порушення системи відношень формуються в процесі індивідуального розвитку під впливом факторів найрізноманітнішої природи. Одначе, як для розуміння специфіки даного конкретного відношення, так і для розуміння причин його неадекватності найбільше значення мають мікросоціальні впливи, зокрема емоціонально-психологічні впливи в дитинстві та протягом всього подальшого життя людини. Система відношень, яка сформувалася під впливом несприятливих умов в основному психологічного порядку, характеризується наявністю неадекватних відношень або порушенням своєї структурної цілісності. В результаті цього система відношень стає неадекватною для вирішення задач забезпечення повноцінного функціонування особистості, адекватної саморегуляції поведінки, адаптації і подальшого розвитку. Чим більш значущі елементи системи відношень виявляються порушеними, тим більш інтенсивно порушується адекватне функціонування, що знаходить вираження в неспроможності людини конструктивним чином вирішувати свої внутрішні й зовнішні конфлікти. Але наявність конфлікту ще не свідчить про особистісне порушення. Самі по собі конфлікти, особливо внутрішні, можуть виступати як суттєві фактори розвитку особистості. Переборення й вирішення таких конфліктів передбачає активну діяльність особистості, мобілізацію і розвиток найрізноманітніших її здібностей, тренування різних психічних функцій, формування більш високого рівня розвитку та ієрархії потреб. У результаті підвищуються функціональні можливості, розвивається й удосконалюється система відношень. Тобто здійснюється процес самовиховання й самовдосконалення, спрямований на розвиток особистості та її більш повноцінне функціонування. Однак порушена система відношень (особливо в тому випадку, коли неадекватним є найбільш значущі для особистості відношення) не дозволяє людині конструктивним чином вирішувати конфлікт, що призводить до виникнення нервово-психічної напруги і конфліктам у сфері міжособистісної взаємодії. Останні вже вторинна підсилюють внутрішній психологічний конфлікт, загострюючи і породжуючи нові труднощі та протиріччя, що в свою чергу також підсилює нервово-психічну напруженість. Наростаюча психічна напруга тягне за собою функціональну дезорганізацію особистості - психологічну й фізіологічну. Вона виявляється як на особистісному рівні, так і на рівні фізіологічних зрушень, тобто у психологічних і криничних феноменах.

Головним принципом психокорекції девіантності є прагнення до змінення, реконструкції системи відношень людини з відхиленнями в поведінці, формування адекватних відношень, що повинно сприяти відновленню ефективного соціального функціонування особистості, набуттю позитивних форм саморегуляції.

Слід підкреслити особливе значення такої характеристики як відношення до себе, на яку вказує багато авторів [Бодальов О.О. 1988, Рубинштейн С.Л., 1963, Чеснокова И.И., 1977; Столін В.В., 1983]. Формуючись у процесі діяльності, пізнання і спілкування, стаючи все більш точним і реалістичним, відношення до себе виступає як специфічна твірна самосвідомості, як важливий внутрішній фактор формування й повноцінності функціонування особистості, що забезпечує її цілісність і єдність.

Психологічний аспект дослідження проблеми самосвідомості передбачає розкриття специфіки самосвідомості як особливого процесу людської психіки, спрямованого на саморегуляцію особистістю своїх дій у сфері поведінки і діяльності на основі самопізнання й емоціонального ставлення до себе.

Як справедливо зазначає В.Столін, «…если когнитивный аспект «Я-образа» понимать как восприятие любых свойств, качеств, достоинств, одновременно с представлением о должных качествах, свойствах, а эмоциональный аспект «Я-образа» как самооценку или интеграцию этих самооценок (самоуважение), то неудивительно, что почти всё в поведении человека оказывается зависимым от этих глобальных параметров» [110, с.98]. Автор, досліджуючи питання самосвідомості, наголошує, що структури самосвідомості можуть мотивувати, тобто спонукати до певної діяльності; можуть брати участь у створенні цілей; можуть забороняти ті чи інші вчинки, дії; можуть детермінувати відношення до оточення, а також стиль і характер спілкування з ним; можуть служити формою самоконтролю в діяльності людини.

Механізми соціальної детермінації поведінки особистості розкриваються в процесі дослідження впливу на особистість соціального вередо вища, мікросередовища, в аналізі зв'язків суспільних відношень зі структурою особистості при розгляді особистості як елементу конкретних соціальних структур, сукупності соціальних функцій і соціальних ролей, відокремлення і вивчення ціннісної орієнтації особистості.

Цікаві погляди з цього приводу формулював С.Рубінштейн: «Говоря о детерминированной жизни органи змов и тем болем жизни и деятельности людей, надо раз личать внешние обстоятельства, среду, в которой протекает их жизнь и деятельность, и собственно условия жизни…Объективные отношения, в которые включается человек, определяют его субъетивное отношение к окружаю щему, выражающееся в его стремлениях, склонностях и т.д. Эти последние, сложившиеся под. воздействием внешних русловий, в свою очередь, опосрествуют зависимость поведения, деятельность людей от внешних русловий, от объективных отношений, в которых живёт человек» [73, с.226]. Вчений зазначив, що зовнішній вплив дає той чи інший психічний ефект, лише переломлюючись через психічний стан суб'єкта, через існуючий у нього склад думок і почуттів. «Внешние условия действуют через внутренние условия (которые сами формируются в результате внешних воздействий)» - таке перетворене в психології формулювання принципу детермінізму, подане С.Рубінштейном [73, с.226].

При характеристиці дії зовнішніх причин на психічні процеси існує не пряме співвіднесення психічних станів, образів та інших утворень з причинами, які їх викликали, а опосередкованими, включеними в реальну життєдіяльність людини. До внутрішніх умов відноситься широкий спектр явищ, а не лише ті, які визначають поточні стани суб'єкта. Це - індивідуальні особливості ВНД, потреби і установки людини, почуття і здібності, ся система навичок, звичок і знань, в яких відображений індивідуальний досвід людини і засвоєний досвід людства. Сукупність внутрішніх умов складає психологічну характеристику особистості. Такий підхід до розуміння внутрішніх умов робить можливим і необхідним детермінуючі зовнішні впливи розглядати не лише як зовнішнє стимулювання психічних явищ, актів поведінки, а як вплив на цілісну особистість, опосередкований її психологічною структурою. Детерміністичний підхід до поведінки людини органічно зливається з психологічним, особистісним підходом до цього питання.

Формою зв'язку людини із зовнішнім світом, і відповідно, механізмом соціальної регуляції поведінки людини виступає її самосвідомість. Самосвідомість являє собою особливу форму свідомості. В самосвідомості особистість виступає як суб'єкт і об'єкт пізнання. В структурі самосвідомості містяться ті ж компоненти, що і в свідомості, - пізнавальний, емоціональний і дійовий. Але в самосвідомості ці компоненти отримують додаткову характеристику, яка виражає їх специфічну спрямованість. Пізнання в самосвідомості виступає як самопізнання, емоційно-ціннісне відношення - як відношення до себе, а дійово-вольова сфера - як саморегуляція. Найбільш повно і змістовно ці компоненти отримали своє тлумачення в монографії І.І.Чеснокової «проблеми самосвідомості в психології» [87]. В реальній життєдіяльності особистості самосвідомість виявляється в нерозривній єдності своїх окремих внутрішніх процесів - самопізнання, емоційно-ціннісного відношення до себе і саморегуляції поведінки в найрізноманітніших формах взаємодії людей в суспільстві.

Такий підхід до розгляду самосвідомості в психології з виділенням її процесуальності відкриває більш широкі можливості для аналізу питання. По-перше, підкреслюється той факт, що самосвідомість в цілому - динамічне утворення психіки, вона знаходиться в постійному русі. Процесуальність самосвідомості виявляється як у динаміці її змістової сторони, так і в динамічних виявленнях способів її реалізації і, передусім, в процесі саморегулювання поведінки. По-друге, розгляд самосвідомості як процесу в системі психічної діяльності надає можливості зрозуміти реально діючи результати пізнання себе, емоційно-ціннісного відношення до себе і рівня саморегуляції. По-третє, за такого підходу враховується внутрішня динаміка процесу самосвідомості, різне співвіднесення її внутрішніх складових, яке також впливає на детермінацію поведінки.

Самопізнання - складний, багаторівневий процес, індивідуалізовано розгорнутий у часі. Дуже умовне і в самій загальній формі І. Чеснокова відокремлює два основних рівня. На першому рівні самопізнання здійснюється через різноманітні форми співвіднесення самого себе з іншими людьми. Тобто людина включає в порівняльний контекст з іншими. Основними внутрішніми прийомами такого самопізнання виступає само сприйняття і самоспостереження. На стадії більш або менш зрілого самопізнання специфічним є те, що співвідношення знання про себе відбувається не в межах «Я та інша людина», а в межах «Я і Я». Тут людина оперує вже готовими знання про себе, в якомусь ступені сформованими, отриманими в різний час, в різних ситуаціях. Ведучими внутрішніми прийомами даного рівня самопізнання виступають самоаналіз і самоусвідомлення, які, однак, необхідно спираються на самоспирйняття і самоспостереження. Сформоване на другому рівні поняття про себе не залишається назавжди застиглим. Йому характерний постійний внутрішній рух. Його зрілість, адекватність перевіряється й коректується практикою. Поняття про свою справжню сутність впливає на весь психічний склад, обумовлює основну лінію поведінки людини, навіть у складних життєвих умовах.

Будь-який акти самосвідомості неминуче являє собою єдність моменту самопізнання і певної системи переживань, безпосередньо включених у цей процес. Через переживання усвідомлюється ціннісний смисл для особистості власних різноманітних відношень до себе. Вони виступають своєрідним критерієм позитивної чи негативної сигнальності форм само відношень.

Результати інтегративної роботи у сфері самопізнання, з одного боку, і у сфері емоційно-ціннісного самовідношенння - з іншого, об'єднуються в особливе утворення самосвідомості особливості - в її самооцінку. Питання про самооцінку найбільш досліджене у вітчизняній психології (Горбачова, Куніцина, Ліпкіна, Рибак, Савонько та ін.)[75].

Завершальною ланкою цілісного процесу самосвідомості є саморегуляція особистістю складних психічних актів, які входять до вкладу діяльності й поведінки. Під саморегуляцією поведінки розуміється така форма саморегуляції поведінки, яка передбачає момент включеності до неї результатів самопізнання та емоційно-ціннісного відношення до себе. При чому ця включеність актуалізована на всіх етапах здійснення поведінкового акту - починаючи з мотивуючих компонентів і закінчуючи власною оцінкою досягнутого ефекту поведінки.

Постановка питання про регулюючу роль самосвідомості а його вирішення стали можливими завдяки психологічному принципу єдності свідомості й діяльності. Формуючись в діяльності, поведінці, свідомість і самосвідомість і них і виявляються, регулюючи, в свою чергу, дії, вчинки, поведінку людини.

Достатньо високий рівень саморегулювання поведінки, який об'єктивно виражається в тонкощах, диференційованості та адекватності всіх усвідомлених поведінкових реакцій, вчинків, вербальних виявлень, дає підставу передбачати й достатньо зрілий стан розвитку самосвідомості в цілому. Можна сказати, що найскладніші форми саморегуляції виникають і як кінцевий етап формування зрілої самоусвідомленої особистості.

Здатність до саморегулювання поведінки - результат тривалого процесу розвитку. Вона проходить ряд стадій свого ставлення. Особливості кожного генетичного рівня саморегулювання залежать від рівня розвитку самосвідомості в цілому.

У саморегулюванні, як і в сфері самопізнання, можна виокремити дві системи дії: «Я та інші» і «Я і Я». Саморегулювання першої системи спрямоване на якомога більшу адекватність адаптації людини до інших людей. В процесі регуляції поведінки в соціальних взаємодіях людина спирається на прийняті нею принципи поведінки й етичні норми, співвіднесені із суспільними. Під час саморегулювання безперервно здійснюється самоконтроль за діями, вчинками на підставі власних оцінок зовнішніх виявлень цих дій, їх внутрішньої мотивації та суспільної оцінки досягнутого ступеню ефективності дій, їх соціальної цінності. Саморегулювання в системі «Я і Я» передбачає специфічний вид взаємодії особистості з самою собою. Основна форма такого саморегулювання виражається в свідомій роботі особистості над собою, коли ставиться мета щось змінити, розвинути, удосконалити в собі та здійснити послідовну і планомірну діяльність заради досягнення цієї мети.

Ці дві системи саморегулювання тісно пов'язані між собою і взаємообумовлюють одна другу. Так, перша система є джерелом, своєрідним стимулом функціонування другої. Адже лише через саморегуляцію своєї поведінки і дій у спілкуванні з іншими в процесі самореалізації, при зіткненні з різного роду зовнішніми і внутрішніми труднощами, перешкодами людина усвідомлює необхідність роботи над собою у відповідному напрямку. Така робота здійснюється не в замкненому внутрішньому світі особистості, а через її власне життя, діяльність, ставлення до людей.

Дослідження системи відношень особистості має велике практичне значення. Мобілізація психічних резервів, оптимальне їх використання неминуче передбачає удосконалення форм саморегуляції поведінки.

1.2 Проблема відношень в професійній діяльності працівників ОВС

Важливого значення надавалося виявленню відношення працівників ОВС до соціально-професійної сфери життя. Психолог Мясіщев В.М. визначав відношення людини як основані на її суспільному досвіді зв'язки з різними сторонами дійсності, що характеризують особистість в її свідомій вибірковості, яка виражається як в окремих вчинках, так і в усій поведінці людини. Відношення, на думку Мясіщева В.М., характеризують людину як цілісність, а не ту чи іншу сторону її психіки. Про відношення судять за діями, оскільки дія й відношення являють собою єдність процесуального й потенціального. В.М. Мясіщев робить важливий висновок: «Одной из важнейши задач воспитания является… выработка правильного, т.е. соответствующего общественным треованиям отношения к разным сторонам действительности» [Мясіщев В.М.,1953].

Аналіз літератури свідчить, що проблема відношень в професійній діяльності міліціонерів практично не розглядалась. Тому ми вирішели розглянути сутність системи відношень працівників ОВС з точки зору становлення особистості як професіонала, проявів професійної деформації та особливостей мотиваційної сфери правоохоронців.

Питанням удосконалення професійної підготовки різних категорій фахівців в органах внутрішніх справ (дільничні інспектори, оперуповноважені, слідчі тощо) в науці приділяється значна увага. Напрацьовано значний теоретичний і практичний доробок, запропоновано шляхи і засоби вирішення означеної проблеми в окремих її напрямах. Діяльність слідчого по розкриттю та розслідуванню злочинів можна розглядати як послідовний процес формування, прийняття та реалізації різних рішень. Тому розглянемо детальніше процес формування особистості майбутнього правоохоронця.

Формування професіоналізму високого рівня передбачає наявність певних загальних характеристик суб'єкта, на основі яких формуються особливі якості, важливі для специфічного виду діяльності. Рішення типових задач впродовж багатьох років не тільки удосконалює професійні знання, але й формує професійні звички, певний склад мислення, стиль спілкування [40, с. 53]. Особливо це проявляється при виконанні задач, в професіях підвищеного ризику.

Так, до професійно важливих якостей жінок, які проходять службу в збройних силах, відносять:

· загальні якості: патріотизм, професійний кругозір, дисциплінованість, старанність, завзятість, організованість, цілеспрямованість, самовладання та ін.;

· морально-бойові якості, необхідні для виконання службово-бойових завдань: духовність, моральність, порядність, активність, колективізм, витриманість, витривалість, винахідливість, рішучість, самоконтроль, упевненість в собі, в своїх силах;

· якості військової спеціалізації: працездатність, спостережливість, уважність, терпіння, стійка і оперативна пам'ять, компетентність, врівноваженість, точність, стійка швидкість розумових процесів, відданість професії;

· службово-посадові якості: ерудиція, працьовитість, справедливість, самостійність, почуття обов'язку, старанність, комунікабельність, гнучкість мислення, здатність брати на себе професіональну відповідальність [48, с. 54].

Як бачимо, складність і різноманіття зв'язків особистості і діяльності обумовлені, з одного боку, особливостями психічної регуляції поведінки людини, характером структури особистісних рис конкретного індивіда і їх детермінуючої функції, у тих чи інших формах цілеспрямованої активності, а з іншого боку - специфікою діяльності, її операційних, просторово-часових та інших характеристик. Це робить систему особистісно-діяльнісних відносин досить динамічною, що виявляється у взаємному пристосуванні, адаптації компонентів особистісної і діяльнісної структур, компенсації найбільше «ранимих», менш адекватних вимогам конкретних відносин окремих елементів цих структур. Даний процес супроводжується не тільки актуалізацією діяльнісно значимих психічних компонентів особистості, формуванням структур найбільш адекватного особистісного відображення і забезпечення цілей, задач і змісту діяльності, але також розвитком особистості, як окремих рис, якостей, так їхньої сукупності (цілісної особистості).

Процес розвитку особистості у зв'язку з характером діяльності розгортається, реалізується досить своєрідно, виходячи з особливостей цілого ряду особистісних і діяльнісних факторів. Слід зазначити, що цей розвиток має на меті забезпечення досить надійного поводження індивіда в конкретній і типовій життєвій і професійній умовах, що визначає формування стійких рис особистості, специфічних зокрема для ведучого виду діяльності [Яворська Г.Х., 2005].

Іншими словами, професіоналізація особистості є процесом динамічним, якому кожна стадія, фаза своєрідно детермінує розвиток особистості. Реалізація людиною свого професійного потенціалу в діяльності проходить на тлі, а точніше - при регулюючому впливі вже сформованої до даного моменту психолологічної організації особистості, результату вже пройдених особистістю стадії розвитку [Абульханова - Славська К.О., 1991].

Розроблена Санніковою О.П. [76] багатомірна модель особистості професіонала розглядається як макросистема, що складається з різнорівневих і взаємозумовлених, супідрядних підсистем, які володіють власними специфічними характеристиками.

Процес становлення професіонала представляється складним багатоплановим, але завжди індивідуальним процесом розвитку і саморозвитку особистості в професійній діяльності. Особливо важливим стає самостійний пошук професійного шляху, вибір особистісної позиції, методів, стратегії і стилю діяльності, визначення конкретної сфери практичної діяльності, що виражає індивідуальну своєрідність кожного фахівця. Управління процесом становлення професіонала забезпечується комплексом умов, де в діалектичній єдності з навчанням виступають фактори саморозвитку особистості, недооцінка яких порушує її формування.

Індивідуальне становлення особистості професіонала є процесом, що сполучає риси безперервності і переривчастості у вирішенні протиріч, що виникають на різних структурних рівнях при порушенні рівноваги між вимогами діяльності, представленими у свідомості у вигляді конкретних знань, програм, методів, ідеальних уявлень про особистість професіонала, і реальними можливостями індивіда. Вирішення протиріч є або конструктивним, сприятливим становленню особистості професіонала і професійної діяльності, або деструктивним. Позитивному їх вирішенню сприяє: а) на соціально рівні -навчання, набуття професійних знань; б) на змістовно-особистісному - формування професійно важливих якостей і мотивацій; в) на формально-динамічному - формування індивідуального стилю діяльності. Цей процес регулюється як усвідомлено, так і несвідомо, як цілеспрямовано, так і стихійно.

При навчанні задається перспектива професійної діяльності і, відповідно до вимог професій вибудовується загальна перспективна модель особистості професіонала, що визначає основний напрямок її розвитку. Залежно від розмаїтості індивідуальних особливостей майбутніх фахівців процес формування особистості професіонала може мати невиразно велике число варіантів. У міру наближення до заданої мети число варіантів зменшується. Більш точно відбирається необхідна й адекватна інформація як щодо професійних знань, так і щодо тих універсальних вимог професій, що висуваються до певних якостей особистості, що належить до її різних структурних рівнів. При цьому постає необхідність не тільки постійного зіставлення індивідуальних особливостей конкретної особистості з вимогами професії, але й сама перспективна модель особистості професіонала має потребу в індивідуалізації. Формуючись й існуючи в діяльності, особистість професіонала як складне динамічне утворення стає головним компонентом професійної діяльності, що регулює, контролює, оцінює і перетворює діяльність і себе. При цьому, особистість досягає досконалості тільки при високій мотивації і визначеній професійній спрямованості, зокрема, спрямованості на спілкування.

У діяльності, з одного боку, формуються професійно важливі властивості особистості, з іншого, - конструювання самої діяльності відбувається відповідно до індивідуальних властивостей людини. У підсумку стає можливим досягнення однакових результатів різними людьми, що мають специфічні індивідуальні особливості, психологічно різними шляхами. Вибір цих шляхів залежить як від зовнішніх (навчання, виховання), так і від внутрішніх факторів (індивадуально-типові особливості особистості, емоційна і раціональна регуляція діяльності).

Діяльність працівника органів внутрішніх справ і безпосередньо слідчих, і умови, у яких вона протікає, - могутні двигуни безупинного розвитку кожного. Однак їхня дія не однозначна й у вирішальному ступені залежить від позиції особистості, її власних намірів, зусиль, активності, знань, умінь, дій чи протидій.

У вітчизняній психології питання, що стосуються професіоналізму особистості, висвітлювалися О.О. Бодальовим, Л.С. Виготським, Є.О. Клімовим, Н.В. Кузьміною, О.М. Леонтьєвим, С.Л. Рубінштейном.

Серед юридичних спеціальностей професія слідчого має високий рейтинг та потребує не тільки відповідних здібностей, покликання та освіти, але й достатнього життєвого досвіду, низки професійних навичок і вмінь. Робота слідчих належить до тих видів діяльності, успіх і навіть видатні досягнення в якій більше пов'язані із загальним високим розвитком особистості, ніж з наявністю спеціальних здібностей. Мотивація в діяльності слідчих відіграє важливу роль, адекватний розвиток якої сприяє успішній професійній самореалізації особистості.

Теоретичне вивчення загальних заходів, що вживались для покращення рівня професійної діяльності слідчих на різних етапах розвитку слідчого апарату, дозволило простежити динаміку ускладнення вимог до особистості даного фахівця, а також становлення нормативно-правової бази даного виду діяльності. Розгляд цього питання в теоретичному аспекті дозволив визначити сутність слідчої діяльності та роль слідчого в кримінальному процесі. Аналіз основних нормативно-правових актів, що регламентують професійну діяльність слідчого дозволив виділити основні недоліки та проблеми в організації роботи слідчих підрозділів, серед яких: обмеженість строків розслідування злочину, відсутність чіткого поняття карно-процесуальних функцій слідчого, недостатній рівень соціальної захищеності фахівця та ін.

Було встановлено, що більшість опитуваних (59%) відмітила бажання перейти на іншу роботу, за умови, що вона буде менш складною та напруженою.

В якості причин, що обумовлюють незадоволеність слідчих своєю професійною діяльністю, та провокують появу у них бажання змінити роботу, були виділені наступні: недостатня грошова винагорода - 38,31%; низьке матеріально-технічне забезпечення діяльності - 18,64%; недостатня оцінка важкості праці слідчих - 16,82%; напружений характер праці - 11,4%; низька вірогідність підвищення по службі - 9,94%; постійний контакт з криміногенним контингентом - 4,89% [42].

Зазначено, що ненормований робочий день, недостатнє матеріально-технічне забезпечення місця роботи, постійний контакт з криміногенним контингентом, обмеженість часу для розслідування злочину та постійний контроль з боку контролюючих органів виступають у ролі основних детермінант, що провокують у слідчих нервово-психічну напругу.

Аналіз виявлених пріоритетів у кар'єрних орієнтаціях дозволяє зробити висновок, що слідчі по мірі занурення у професійне середовище схиляються до таких кар'єрних орієнтацій, як стабільність місця проживання та роботи. Вони заявляють про прагнення працювати у слідчих підрозділах органів внутрішніх справ, припускаючи наявність стабільності (як фінансової, так і професійної), готовності робити свою кар'єру відповідно до вимог даного кар'єрного середовища. Причому відповідальність за планування, розвиток і управління власною кар'єрою покладають на систему органів внутрішніх справ, що засвідчує очікування від неї певної соціальної гарантії. Оскільки ця система сьогодні не в змозі надати працівникові будь-які гарантії, то й виникають такі тенденції, як плинність кадрів серед молодих слідчих, незадоволення взаємних очікувань організації та особистості (що переважно обумовлюється браком можливостей реалізувати кар'єрні плани у зв'язку з особливостями кар'єрного середовища). Результатом цього є не тільки стан дезадаптації, вигоряння, зниження працездатності, але й прояв феномена неузгодженості між ідеальним уявленням про професію, реальним образом себе і тих витрат, яких молодому фахівцеві доведеться зазнати у процесі роботи. Таким чином порушення системи «особистість-робота» може призвести до професійної деформації.

Явище професійної деформації працівників міліції характеризується певним набором проявів, або ознак. Під проявами (ознаками) професійної деформації співробітника міліції ми будемо розуміти певну сукупність особистісних характеристик, по яких можна довідатися розглянуте явище.

У науковій літературі можна знайти спроби класифікувати ці прояви. Деякі автори відзначають, що вони виділяються як мінімум на наступних рівнях: мотиваційному, функціональному й комунікативному. У першому випадку мова йде про зниження зацікавленості й умотивованості до професійної діяльності. У другому - про зниження рівня його працездатності. І в третьому випадку - про втрату вміння адекватно взаємодіяти з навколишніми. Залежно від частоти подібних проявів й їхньої стійкості автори пропонують говорити про часткову (мотиваційну, функціональну або комунікативну) професійному деформації або повної - при стійкому прояві всіх зазначених елементів.

В. А. Лазарєва вважає, що численні прояви професійної деформації поєднуються в специфічні комплекси (системи) [Лазарева В.А., 1987]. До таких систем вона відносить процесуальний (правовий) нігілізм, психологічну нестійкість, обвинувальний ухил і психологічний захист.

А. В. Буданов описує прояви професійної деформації в моральній сфері (наприклад, втрата подання про цивільний зміст своєї роботи, коли офіцер розділяє або навіть протиставляє себе й цивільної людини), в інтелектуальній сфері (зниження здатності до самостійного мислення й прийняття рішень, утруднення в прийнятті рішень у нестандартній ситуації, схильність до шаблона й догматизму, завищена самооцінка знань і здібностей), в емоційній сфері (звуження емоційної сфери особистості, ослаблення здатності контролювати й регулювати свої емоції й почуття, розвиток відчуття внутрішньої емоційної неврівноваженості, конфліктність, в інших випадках - апатія й наростаюче постійне почуття втоми) і в професійній сфері (наприклад, стереотипність професійних дій) [Буданов О.В., 1992].

З огляду на й доповнюючи зміст наведених класифікацій, я пропоную розглядати наступні прояви професійної деформації: окремі професійні стереотипи й установки, правовий нігілізм, деякі захисні механізми, перенос своєї службової ролі в позаслужбові взаємини й такі якості особистості як підозрілість і педантичність.

Кожне з названих проявів професійної деформації представлено двома складовими - психічної й психологічною-психологічній-соціально-психологічної (поведінкової). На них увага акцентується особливо.

1. Тверді професійні стереотипи й установки, які в них виявляються.

Відзначимо, що в психологічній літературі говорять про різні стереотипи, наприклад, соціальних, етнічних, динамічних, стереотипах мислення й інших. У даному контексті маються на увазі професійні стереотипи, які є приватним варіантом стереотипів соціальних і формуються при засвоєнні професійного досвіду. Являючи собою приватний вид стереотипу соціального, професійний стереотип, або “шаблон оцінок” [Баранов Г.П., 1992], характеризується відносною стійкістю й спрощеністю й складається при наявності неповної інформації, що стосується професійної діяльності.

Вироблені професійні стереотипи здатні забезпечити необхідну швидкість, точність й успішність діяльності. Однак, поряд із цим, закріплюються зайва трафаретність у підходах, спрощеність у поглядах на трудові проблеми, що може привести до зниження рівня професіоналізму і розвитку професійної деформації [Маркова Г.К., 1996].

Стереотипи тісно пов'язані з такими особистісними утвореннями, як установки. Це виражається в тім, що установки виявляються в стереотипності сприйняття, мислення й поводження. Розглянуті в даній роботі стереотипи взаємодіють, зокрема, із професійною "Я-концепцією" - установкою співробітника міліції у відношенні себе як професіонала. З огляду на той факт, що установки проявляються в стереотипах, ми можемо припустити, що професійні стереотипи функціонують також, як установки, і містять у собі три компоненти - когнітивний, емоційний і поведінковий. Отже, професійні стереотипи виражаються, наприклад, в оцінці співробітником міліції своєї службової діяльності й професійної ролі, його емоційному відношенні до них і відповідному професійному поводженні.

Розглянемо деякі професійні стереотипи й установки, що є проявом професійної деформації співробітника міліції.

"Обвинувальний ухил" [Лазарєва В.А., 1987] являє собою схильність співробітника міліції займати позицію, що обвинувачує, стосовно людей, з якими доводиться зіштовхуватися в процесі виконання службових обов'язків. Тобто, коли представник підрозділу міліції часто в оцінці вчинків громадян обирає виправдувальному підходу обвинувальний.

В основі даного стереотипу оцінки можуть бути два явища. Перше являє собою специфічну професійну установку - готовність співробітника міліції обвинувачувати підозрюваного й діяти стосовно нього відповідним чином. Формується ця установка в процесі виконання професійної діяльності. Так постійне спілкування із самими різними людьми, у тому числі зі злочинцями, дослідження їхніх особистісних особливостей й обставин подій, що відбулися (наприклад, зроблених злочинів) може розвити надмірну підозрілість й упередженість. Ці риси особистості в сполученні з некритичним відношенням до будь-якої неперевіреної інформації, невмінням більш об'єктивно глянути на свої дії й на сформовану професійну ситуацію приводять до утворення обвинувальної установки .

Друге явище, що перебуває в основі "обвинувального ухилу" - це психологічний бар'єр, що заважає перебороти вже сформований у співробітника міліції погляд на професійну ситуацію й об'єкт професійної діяльності [Лазарєва В.А., 1987]. У другому випадку мова йде про психічний стан, що проявляється в неадекватній пасивності особистості й перешкоджаючому виконанню нею тих або інших дій. В основі виникнення психологічного бар'єра лежить посилення негативних переживань - почуття провини, страху, тривоги й низкою самооцінки. Наприклад, при встановленні психологічного контакту із правопорушником психологічний бар'єр може виникати через такі негативні емоції, випробовуваних співробітником міліції, як гнів, роздратування або навіть ненависть, недовіра й ворожість стосовно об'єкта праці.

Психологічні бар'єри в ситуаціях службової взаємодії можуть бути також викликані розходженнями в культурному й інтелектуальному рівні розвитку співробітника й об'єкта професійної діяльності. У цьому випадку психологічний бар'єр не має відносини до обвинувального ухилу" і проявам професійної деформації.

Приклад поведінкового прояву "обвинувального ухилу" - вживають співробітником дії, спрямовані на одержання в що б те не стало визнання людиною власної винності. Ці дії характерні, наприклад, для представників карного розшуку, які бувають спровоковані на застосування заборонених прийомів дізнання й наслідки.

Підкреслимо, що часто особа, яка являється підозрюваною, дійсно винна в здійсненні злочину. Як відзначає В.А. Лазарєва, після багаторазового повторення цієї обставини працівник міліції може втратити здатність бачити в собі безстороннього дослідника й звикає почувати себе обвинувачем. У результаті формується певний стереотип оцінки у формі "обвинувального ухилу" [49].

Упевненість у власній непогрішності при рішенні професійних питань. Її утворить професійна установка представників підрозділів міліції на відому, що не залежить від часу, місця й обставин, правильність чинених ними дій, висловлюваних оцінок, займаних позицій і висновків, що виносять, а також фіксована орієнтація на особистий професійний досвід і завищену оцінку ролі власних дій у рішенні професійних завдань.

Таким чином, даний прояв професійної деформації полягає в завищеній самооцінці, упевненості в безпомилковості своїх думок, поглядів і вчинків, а іноді й у некритичному відношенні до протизаконних дій.

На поведінковому рівні впевненість у власній непогрішності може проявлятися у всіляких формах. Наприклад, у неадекватній і неконструктивній реакції на пропозицію доцільних рекомендацій з організації професійної діяльності. Або в прийнятті посадовими особами рішень протилежного характеру але тому самому питанню й небажанні ці рішення погоджувати [Безносов С.П., 1997].

Стереотип закритості ставиться до професійного стереотипу оцінки й полягає в монополізації певної інформації, схильності до "самозасекречування" для додання собі мнимої значущості й одержання можливості для різного роду маніпуляцій. На психічному рівні даний стереотип відбиває наявність у співробітника міліції завищеного самоконтролю, скутості й схильності до хвилювань.

Соціально-психологічний компонент цього стереотипу може проявлятися, наприклад, в агресивному поводженні співробітників у відповідь на критичні висловлення на їх адресу. Такі критичні зауваження можуть бути присутні відносно розголосу фактів винесення неправосудних вироків, здійснення незаконних арештів і затримок, примуса до дачі неправдивих свідчень, у небажанні співробітників міліції знайомити громадськість із допущеними ними грубими порушеннями закону й т.д. Як вважають ті ж автори, цей стереотип заважає системі МВС постійно вдосконалюватися.

У той же час, відзначимо, що існує інформація, що дійсно не можна оголошувати. Наприклад, у ситуації знешкодження злочинців, коли вони мають доступ до засобів масової комунікації й можуть скористатися надаваною щирою інформацією у своїх цілях. Нам здається, що в основі механізму виникнення даного стереотипу лежить процес адаптації співробітника до організаційно-управлінських, властиво професійним й іншим особливостям самої діяльності, зокрема, до роботи в умовах дотримання службової таємниці.

Уточнимо, що професійні стереотипи (не тільки оцінки, але й сприйняття, мислення) несуть дуже важливу функцію в оцінці людиною навколишнього світу: "прискорюють процес пізнання, скорочують час реагування на виниклу ситуацію". У починаючого фахівця в нашому випадку - представника підрозділів міліції, утворення стереотипів може бути корисним. Наприклад, деякі професійні стереотипи прискорюють ведення наслідку співробітником карного розшуку. Професійні стереотипи - є невід'ємне відбиття досягнутого високого рівня майстерності, тобто не тільки знань, але й цілком, що автоматизувалися вмінь, і навичок, керованих підсвідомими установками. Вони розвиваються, як правило, з тих якостей, які особливо корисні для даної професії. Однак, будь-який стереотип, що є щирим в одному випадку, в іншому може виявитися помилковим, у меншому ступені відповідающим конкретній професійній ситуації. Тобто він може бути ефективним для рішення одних професійних завдань і виконувати консервативну роль при рішенні інших.

Якщо більша частка поводження будується на стереотипних діях, це несприятливо впливає на виконання функціональних обов'язків.

2. Перенос своєї службової ролі, професійних установок і стереотипів у позаслужбові взаємини також розглядається, як самостійний прояв професійної деформації особистості.

Здійснення професійної діяльності, особливо якщо вона особистісно важлива для індивіда й виконується тривалий час, як правило, приводить до засвоєння ним певної рольової позиції, прийнятої в даному професійному середовищі й до формування професійної адаптивності.

Однак, особистість є членом не тільки професійної, але й інших груп, у яких вона може виявитися дезадаптованою. Це відбувається, коли професійна роль й її адаптивні стратегії поширюються на позаслужбові сфери, де соціальні очікування й орієнтації можуть не збігатися зі професійними. При гарній адаптації в трудовому колективі особистість може бути дезадаптована, наприклад, у родині.