Адаптація засуджених до умов позбавлення волі

ПЛАН

Одним із пріоритетних напрямків діяльності психологічної служби кримінально-виконавчої системи Мін'юсту України є психологічне забезпечення роботи із засудженими. У Концепції розвитку психологічної служби Мін'юсту України поставлені наступні конкретні завдання: надання психологічної допомоги засудженим у період їхньої адаптації до умов ізоляції, соціального середовища й режиму утримання; розробка рекомендацій з індивідуалізації процесу їхнього виправлення й ресоціалізації.

Відбування покарання у вигляді позбавлення волі неминуче спричиняє істотні особистісні зміни в мотиваційній сфері засудженого, пов'язані з переоцінкою установок, ціннісних орієнтації, переконань і т.д. Всі ці зміни визначають пристосування засудженого до нових правил і норм, умовам життя. Таким чином, з моменту прибуття у виправну установу засуджений переживає складний період адаптації, який включає фізіологічні, психологічні й соціально-психологічні механізми. Даний процес багато в чому залежить від особливостей інтересів, ідеалів, переконань, життєвих планів, складеної системи відносин особистості засудженого, тобто підструктур спрямованості особистості, які визначають перевагу сфер життєдіяльності й лінію поводження в умовах відбування покарання, що представляє теоретичну й практичну значимість для виправлення й ресоціалізації засуджених.

Процес адаптації засуджених обумовлений особливостями мотиваційних підструктур спрямованості особистості, в остаточному підсумку визначає позитивну або негативну адаптацію в місцях позбавлення волі. При позитивній адаптації засуджений включається в групи позитивної спрямованості, адаптується до вимог режиму, бере участь у громадських організаціях колонії, загону, бригади. У цьому випадку можна вважати, що в нього проявляються й закріплюються позитивні інтереси, прагнення, переконання, відносини, цілі й життєві плани. При негативній адаптації засуджений входить у групи негативної або нестійкої спрямованості, що сприяє поглибленню й закріпленню кримінальної орієнтації особистості. Таким чином, мотиваційні підструктури, які складуться у засуджених припускають ту або іншу їхню адаптацію у виправній установі.

Актуальність дослідження. Політичні, економічні, соціальні перетворення на шляху побудови правової держави характеризуються, з одного боку, лібералізацією і демократизацією всіх сфер суспільного життя, що супроводжуються відповідними правовими реформами, а, з іншого, загостренням соціальних протиріч, міжетнічних, між групових і міжособистісних конфліктів. Все частішими стають акти насильницького протистояння, агресії, жорстокості. Саме через це зростає загальна значимість дослідження проблем правопорушної поведінки, особистості злочинця, психології засудженого, в тому числі проблем адаптації до умов позбавлення волі.

Результат досліджень осіб, що перебувають в місцях позбавлення волі, свідчать що наявність прямого взаємозв'язку між процесом адаптації до зазначених умов і настанням особистісних змін: зокрема, підвищується рівень агресії, частішають міжособистісні конфлікти та інші форми відхилень у поведінці.

Пошук засобів психологічного впливу на особистість, що перебуває у місцях позбавлення волі, набуває особливої гостроти, в зв'язку з тим, що ефективність виправного впливу прямо пов'язується з проблемою ресоціалізації засуджених.

Перспективним у цьому напрямку є дослідження проблеми адаптації засуджених до умов позбавлення волі, особистісних змін в умовах впливу пенітенціарного стресу.

Наукові дослідження у вітчизняній (В.Ф. Пирожков, О.І. Папкін, В.І. Поздняков і ін.) і закордонної психології (В. Франкл, V.R. De Rosia, L. Goodstene, A.U. Kirkpatrick, E. Zambl ін.) показують, що первісний період адаптації у виправній установі для засуджених є найбільш складним. На цьому етапі засуджені стикаються із численними труднощами, новими вимогами до їхнього поводження й вчинків. У цей період у засуджених формується певне відношення до режиму, представників адміністрації, конкретним засудженим і групам засуджених, виробляється стратегія поводження відбування покарання у виправній установі.

Система психологічного супроводу цієї категорії осіб, що включає діагностику й корекцію мотиваційної сфери, дозволяє, на наш погляд, позитивно розвивати процес адаптації засуджених до умов виправної установи, засуджених і персоналу.

У сучасній психології надається значна увага дослідженню делінквентної поведінки (О.Д. Глоточкін, Н.С. Гук, К.С. Лебединська, В.М. Оржихівська, О.В. Пирожков, В.М. Синьов, В.А. Худик,), зокрема дослідженню психологічного стану людини, позбавленої волі.

Натомість проблема адаптації до місць позбавлення волі, і як наслідок до особистісних змін у засуджених в умовах позбавлення волі, розробки засобів корекційного впливу на них залишаються до сьогодні недостатньо вивченими. Виходячи з актуальності зазначеної проблеми, недостатнього розроблення її у сучасній психології, в тому числі і пенітенціарній, а також її вагомості у розв'язанні практичних завдань психологічної допомоги особистості, було визначено тему бакалаврського дослідження «Адаптація засуджених до умов позбавлення волі».

Об'єкт дослідження: процес особистісних змін, який відбувається внаслідок адаптації до умов позбавлення волі.

Предмет дослідження: аналіз адаптації засуджених до місць позбавленні волі, характеристика її етапів, динаміка особистісних змін у правопорушників в умовах позбавлення волі.

Мета дослідження полягає у теоретичному й емпіричному дослідженні змістово-процесуальних характеристик процесу адаптації засуджених до умов виправного закладу, особистісних змін в умовах позбавлення волі, а також у розробці програми психолого-педагогічних впливів, спрямованих на оптимізацію та полегшення процесу адаптації засуджених до умов закладів позбавлення волі.

Для досягнення поставленої мети дослідження були поставлені такі завдання:

1. Проаналізувати і узагальнити теоретико-методологічні підходи до проблеми адаптації засуджених до перебування у закладах позбавлення волі;

2. Визначити зміст і особливості протікання адаптації та динаміки психічних особистісних змін у засуджених до умов позбавлення волі;

3. Розробити дослідницьку модель і засоби емпіричного дослідження, а також встановити провідні тенденції процесу адаптації до умов позбавлення волі та динаміки особистісних змін, які виникають у засуджених під час процесу адаптації до умов виправних закладів;

4. Розробити й обґрунтувати експериментальним шляхом програму психологічної корекції та полегшення протікання процесу адаптації засуджених до умов позбавлених волі.

Теоретико-методологічну основу дослідження склали:

Концепція діяльнісного опосередкування особистісного розвитку (М.Й. Боришевський, Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, С.Д. Максименко, А.В. Петровський, Л.С. Рубінштейн, Н.В. Чепелева ); положення про динамічність особистісних утворень (Л.І. Анциферова, К.О. Абульханова-Славська, І.С. Кон, П.В. Лушин, Л.Є. Орбан-Лембрик, М.І. Пірен, В.Т. Циба), зокрема, в умовах життєвої кризи (Л.І. Анциферова, Б.С. Братусь, У.Т. Короленко, Т.М. Титаренко); положення та принципи суб'єктно-діяльнісного підходу (Ю.А. Александровський, Г.О. Балл, Ф.Б. Березін, А.В. Брушлінський, К.М. Гуревич, Є.О. Климов, В.І. Лєбєдєв, Б.Ф. Ломов, В.М. Оржехівська, В.О. Татенко), а також положення гуманістичної психології (Е. Берн, М. Еріксон, К. Роджерс), та основні засади теорії та практики психологічної допомоги (Б.Д. Карвасарський, О.Ф. Бондаренко, Ф.Є. Василюк).

Ступінь розробки теми дослідження. Питання адаптації засуджених до умов позбавлення волі розглядалися російськими вченими-пенітенціаристами О.Д. Глоточкиним (1974), В.Ф. Пирожковим (1974), О.С. Михліним (1975), О.І. Мокрецовим (1979), О.Г Перегудовим (1982), В.І. Поздняковим (1983) і ін. У закордонній психології проблемами адаптації ув'язнених до умов закладів позбавлення віолі займалися A.U. Kirkpatrick (1970), L Goodstene (1979), Е. ZambI (1984), V.R. De Rosia (1998) і ін. (Окремі аспекти процесу адаптації та мотиваційних змін особистості засуджених у вітчизняній пенітенціарній науці і юридичній практиці розробляли В.М. Бехтєрьов (1912), Л.М. Мерлін (1912), Л.Є. Владимиров (1912), М.Н. Гернет (1925), С.В. Познишев (1925), В.О. Внуков (1930), Ю.Ю. Бехтєрьов (1930), М.Н. Кесслер (1930), Б.С. Утевський (1930), О.Г.Ковальов (1968), Г.Г. Бочкарьова (1972), О.Д. Глоточкін (1974), В.Ф. Пирожков (1974), К.Є. Ігошев (1974), О.І. Папкін (1974), О.С. Михлін (1975), В.Г. Дєєв (1976), О.І. Зотова (1976), О.Р. Ратинов (1976), А.Р. Лурія (1977), К.К. Платонов (1977), Л.А. Висотина (1977), В.Н. Кудрявцев (1986), А.І. Ушатиков (1990), М.Г. Дебольський (1994), О.В. Наприс (1997) і інші.

У ході розв'язання поставлених завдань використовувались такі методи та методики дослідження: діагностика картини життєвого шляху (Є.І. Головаха, О.О. Кронік), методика "ціннісних орієнтацій" (М.Рокич), характерологічний опитувальник (К.Леонгард), діагностика показників і форм агресії Басса Даркі, методика оцінки динаміки особистісних трансформацій (Д.О.Олдхем, Л.Морріс), а також самооцінки мотивації схвалення (Д.Марлоу).

Організація і база дослідження. Дослідження проводилось з групою засуджених чоловіків віком 20-30 років, що відбувають покарання в виправній колонії посиленого режиму. На різних етапах дослідження взяло участь 345 осіб. Зокрема, на етапах констатуючого експерименту - 225; на етапі здійснення корекційної роботи у зв'язку з адаптацією до умов позбавлення волі -- 80 осіб, з яких було сформовано дві групи: контрольну та експериментальну. Статистичне оброблення результатів здійснювалося за допомогою пакету статистичних програм SPSS 10. Дослідження здійснювалось впродовж 2007-2008 років.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що в ньому вперше обґрунтовано концептуальну модель трансформації різних психологічних особистісних характеристик, які виникають у засуджених під час адаптації до нових умов життя, а саме до умов позбавлення волі; розроблено і апробовано методику психологічної діагностики особистісних змін на різних етапах процесу адаптації, у розробленні програми психологічного впливу шляхом втілення ефективних засобів психокорекційної роботи.

Теоретичне значення дослідження полягає у з'ясуванні психологічних особливостей негативної трансформації особистості в період адаптації до умов позбавлення волі, та визначенні психологічних засобів впливу на особистість для запобігання цим змінам.

Практичне значення дослідження полягає у розробленні діагностичного інструментарію виявлення психічних відхилень та змін в умовах адаптації та комплексного корекційного тренінгу, спрямованого на полегшення процесу адаптації засуджених до умов позбавлення волі та розвиток здатності до особистісних змін в цей період.

Надійність і вірогідність результатів забезпечувалась застосуванням комплексу взаємодоповнюючих методів дослідження, адекватних об'єкту, предмету, меті та завданням дослідження: достатньою репрезентативністю вибірки, поєднанням кількісного та якісного аналізу отриманих емпіричних даних, застосуванням методів математичної статистики, сучасних програм обробки даних.

Структура та обсяг дослідження: бакалаврська робота складається зі вступу, двох частин, перша, з яких -- теоретична, складається з двох розділів, які поділені на підрозділи, друга -- практична, складається з одного розділу та психологічного експерименту, висновків, додатків та списку використаної літератури, який налічує 41 найменування.

Теоретична Частина

Розділ І. Проблема психологічної адаптації та теоретико-методологічні засади дослідження процесу адаптації засуджених до умов позбавлення волі

І.1 Поняття та види адаптації людини

Адаптація (від латинського слова adaptatio -- приладжування, пристосування) -- це властивості організму пристосовуватися до дії факторів навколишнього середовища. Проблема адаптації притягає останнім часом увагу багатьох дослідників і розглядається у фізіології, соціології, психології, педагогіці.

Це пов'язане з тим, що політична, економічна, соціальна й навіть екологічна ситуація швидко змінюється не тільки в нашій країні, але й у світі викликає в житті сучасної людини велику кількість стресів. І для того, щоб вижити в таких умовах, від кожної людини потрібна максимальна гнучкість у пристосуванні до нових умов життя. Зміни, що супроводжують адаптацію, зачіпають всі рівні: від молекулярного (мобілізація захисних сил організму) до морального (психологічна стійкість до різних впливів) і професійного (професійні навички, уміння, професійна орієнтація).

Ця проблема може бути розглянута на процесуальному й змістовному рівнях. Адаптація проявляється як механізм вхождення суб'єкта в різні об'єднання, формальні й неформальні групи. Адаптація може бути показником професійного навчання й розвитку людини (О.О. Головей, Є.А. Климов, О.Н. Коржова, К.К. Платонов, З.О. Решетова).

Проблема адаптації людини є однією з основних у системі сучасного психологічного знання. Проте, багато концептуальних положень довгий час розроблялися переважно у фізіологічно орієнтованих дослідженнях і акцент робився, насамперед, на фізіологічних і психофізіологічних закономірностях адаптації до окремих факторів зовнішнього середовища, до різних видів професійної діяльності або в цілому до екологічної системи.

Соціальна адаптація -- інтегративний показник станів людини, що відбиває її можливості виконувати певні біосоціальні функції:

- адекватне сприйняття навколишньої дійсності й власного організму;

- адекватна система відносин і спілкування з навколишніми;

- здатність до праці, навчання, до організації дозвілля й відпочинку;

- здатність до самообслуговування й взаємообслуговування родині й колективі;

- мінливість адаптивність поводження відповідно до рольових очікувань інших.

Важливим аспектом соціальної адаптації є прийняття індивідом соціальної ролі. Цим обумовлене віднесення соціальної адаптації до одного з основних соціально-психологічних механізмів соціалізації особистості. Ефективність соціальної адаптації в значній мірі залежить від того, наскільки адекватно індивід сприймає себе й свої соціальні зв'язки.

Останнім часом у концептуальні моделі всі частіше включається людина як суб'єкт адаптації, тобто як усвідомлює й переживає зміни у своєму власному "Я", як активно й самостійно формує необхідні їй стратегії адаптації не тільки до динамічного зовнішнього світу, але й до освоюваних ролей і позицій, що тягнуть зміни "Я".

Питання про структурні й динамічні прояви адаптації до різних аспектів власного "Я", яке піддається змінам, все частіше зачіпає гуманістично-орієнтована психологія особистості, що включає адаптивність у феномен самоактуалізації й самореалізації.

Адаптація має кілька аспектів. Біологічний (загальний для людини й тварин) містить у собі пристосування організму до умов середовища, які змінюються і які є стійкими: температурі, атмосферному тиску, вологості, освітленості й ін.; фізичним умовам, а також до захворювання, втрати якогось органу або обмеженню його функцій. До прояву біологічної адаптації відноситься ряд психофізіологічних реакцій. Інакше кажучи, адаптація -- це пристосування будови й функцій організму, його органів і клітин до умов середовища. Біологічні механізми адаптації вивчені поки недостатньо, але П.К. Анохін, І.А. Аршанський, К.М. Биков і ін. показали, що будь-які пристосувальні реакції в організмі здійснюються під контролем центральної нервової системи, де формуються спеціальні фтасціональні системи адаптації.

Отже, процеси адаптації спрямовані на збереження гомеостаза: стійкості організму до перепадів температури, недоліку кисню, зміні барометричного тиску й т.п.

Психічну адаптацію розглядають як результат діяльності цілісної самокерованої системи (на рівні “оперативного спокою”), підкреслюючи при цьому її системну організацію. Але при такому розгляді картина залишається не повною. Необхідно включити у формулювання поняття потреби. Максимально можливе задоволення актуальних потреб є, таким чином, важливим критерієм ефективності адаптаційного процесу.

Отже, психічну адаптацію можна визначити як процес встановлення оптимальної відповідності особистості й навколишнього середовища в ході здійснення властивої людині діяльності (процесу), що дозволяє індивідууму задовольняти актуальні потреби й реалізовувати пов'язані з ними значимі цілі, забезпечуючи в той же час відповідність максимальній діяльності людини, її поводженню, вимогам середовища. Психічна адаптація є суцільним процесом, що, поряд із властиво психічною адаптацією (тобто підтримкою психічного гомеостазу), містить у собі ще два аспекти:

1. оптимізацію постійного впливу індивідуума з оточенням;

2. встановлення адекватної відповідності між психічними й фізіологічними характеристиками.

Вивчення адаптаційних процесів тісно пов'язане з уявленнями про емоційну напругу й стрес. Це послужило підставою для визначення стресу як неспецифічної реакції організму на пропоновані йому вимоги, і розгляд його як загального адаптаційного синдрому.

Відомий закордонний психолог Ганс Сельє, основоположник західного вчення про стреси й нервові розлади, визначив наступні стадії стресу як процесу:

1) безпосередня реакція на вплив (стадія тривоги);

2) максимально ефективна адаптація (стадія ресистентності);

3) порушення адаптаційного процесу (стадія виснаження).

У широкому змісті ці стадії характерні для будь-якого адаптаційного процесу.

Одним з факторів стресу є емоційна напруженість, що фізіологічно виражається в змінах ендокринної системи людини. Приміром, при експериментальних дослідженнях у клініках хворих було встановлено, що люди, які постійно перебувають у нервовій напрузі, важче переносять вірусні інфекції. У таких випадках необхідна допомога кваліфікованого психолога.

Основні риси психічного стресу:

1) стрес -- стан організму, його виникнення припускає взаємодію між організмом і середовищем;

2) стрес -- більш напружений стан, ніж звичайний мотиваційний; він вимагає для свого виникнення сприйняття погрози;

3) явища стресу мають місце тоді, коли нормальна адаптивна реакція недостатня.

Тому що стрес виник головним чином саме від сприйняття погрози, то його виникнення в певній ситуації може виникати по суб'єктивних причинах, пов'язаних з особливостями даної особистості. Взагалі, тому що індивідууми не схожі один на одного, від фактору особистості залежить дуже багато. Приміром, у системі “людина-середовище” рівень емоційної напруженості наростає в міру збільшення розходжень між умовами, у яких формуються механізми суб'єкта, і умовами які тільки створюються. Таким чином, ті або інші умови викликають емоційну напругу не в силу їхньої абсолютної твердості, а в результаті невідповідності цим умовам емоційного механізму індивіда.

При будь-якому порушенні збалансованості “людина-середовище” недостатність психічних або фізичних ресурсів індивідуума для задоволення актуальних потреб або неузгодженість самої системи потреб є джерелом тривоги.

Тривога, позначувана як:

- відчуття невизначеної погрози;

- почуття дифузійного побоювання й тривожного очікування;

- невизначене занепокоєння,

представляє із себе найбільш сильно діючий механізм психічного стресу. Це випливає з відчуття погрози, що представляє із себе центральний елемент тривоги й спричиняє її біологічне значення як сигнал неблагополуччя й небезпеки. Тривога може грати охоронну й мотиваційну роль, порівнянну з роллю болю. З виникненням тривоги зв'язують посилення поведінкової активності, зміна характеру поводження або включення механізмів інтрапсихічної адаптації. Але тривога може не тільки стимулювати активність, але й сприяти руйнуванню недостатньо адаптивних поведінкових стереотипів, заміщенню їх більше адекватними формами поводження.

На відміну від болю тривога -- це сигнал небезпеки, яка ще не реалізована. Прогнозування цієї ситуації носить імовірнісний характер, а в остаточному підсумку залежить від особливостей індивіда. При цьому особистісний фактор грає найчастіше вирішальну роль, і в такому випадку інтенсивність тривоги відбиває скоріше індивідуальні особливості суб'єкта, ніж реальну значимість погрози.

Тривога, по інтенсивності й тривалості неадекватна ситуації, перешкоджає формуванню адаптаційної поведінки, приводить до порушення поведінкової інтеграції й загальної дезорганізації психіки людини. Таким чином, тривога лежить в основі будь-яких змін психічного стану й поводження, обумовлених психічним стресом.

Професор Березін визначив тривожний ряд, що представляє істотний елемент процесу психічної адаптації:

1) відчуття внутрішньої напруженості -- не має яскраво вираженого відтінку погрози, служить лише сигналом її наближення, створюючи тяжкий щиросердечний дискомфорт;

2) гіперестезичні реакції -- тривога наростає, раніше нейтральні стимули здобувають негативне фарбування, підвищується дратівливість;

3) саме тривога -- центральний елемент розглянутого ряду. Проявляється відчуттям невизначеної погрози. Характерна ознака:
неможливість визначити характер погрози, пророчити час її виникнення. Часто відбувається неадекватна логічна переробка, у результаті якої через недостачу фактів видається неправильний висновок;

4) страх -- тривога, конкретизована на певному об'єкті. Хоча об'єкти, з якими зв'язується тривога можуть і не бути її причиною, у суб'єкта створюється уявлення про те, що тривогу можна усунути певними діями;

5) відчуття невідворотності катастрофи, що насувається, -- наростання інтенсивності тривожних розладів приводить суб'єкта до уявлення про неможливість запобігання прийдешній події;

6) тривожно-боязке порушення -- викликувана тривогою дезорганізація досягає максимуму, і можливість цілеспрямованої діяльності зникає. При пароксизмальному наростанні тривоги всі зазначені явища можна спостерігати під час одного пароксизму, в інших же випадках їхня зміна відбувається поступово.

Посилення тривоги приводить до підвищення інтенсивності дії двох взаємозалежних адаптаційних механізмів:

1) аллопсихічний механізм -- діє, коли відбувається модифікація поведінкової активності. Спосіб дії: зміна ситуації або відхід з неї.

2) інтрапсихічний механізм -- забезпечує редукцію тривоги завдяки переорієнтації особистості.

Існує кілька типів захистів, які використовуються інтрапсихічним механізмом психічної адаптації:

1) перешкода усвідомленню факторів, що викликають тривогу;

2) фіксація тривоги на певних стимулах;

3) зниження рівня спонукання, тобто знецінювання вихідних потреб;

4) концептуалізація.

Тривога, незважаючи на достаток різних значеннєвих формулювань, являє собою єдине явище й служить облігаторним механізмом емоційного стресу. Виникаючи при будь-якому порушенні збалансованості в системі «людина-середовище», вона активізує адаптаційні механізми, і разом з тим при значній інтенсивності лежить в основі розвитку адаптаційних порушень. Підвищення рівня тривоги спричиняється включення або посилення дії механізмів інтрапсихічної адаптації. Ці механізми можуть сприяти ефективній психічній адаптації, забезпечуючи редукцію тривоги, а у випадку їхньої неадекватності знаходять своє відбиття в типі адаптаційних порушень, яким відповідає характер прикордонних психопатологічних явищ, які формуються при цьому. Організація емоційного стресу припускає утруднення реалізації мотивізації, блокаду мотивованого поводження, тобто фруструацію. Сукупність фруструації, тривоги, а також їхній взаємозв'язок з аллопсихічною і інтрапсихічною адаптаціями й становить основне тіло стресу.

Ефективність психічної адаптації напряму залежить від організації мікросоціальної взаємодії. При конфліктних ситуаціях у сімейній або виробничій сфері, утрудненнях у побудові неформального спілкування порушення механічної адаптації відзначалися значно частіше, ніж при ефективній соціальній взаємодії. Також з адаптацією прямо зв'язаний аналіз факторів певного середовища або оточення, Оцінка особистісних якостей навколишніх як фактору приваблюючого в переважній більшості випадків сполучалася з ефективною психічною адаптацією, а оцінка таких же якостей як фактору відразливого -- з її порушеннями.

Але не тільки аналіз факторів навколишнього середовища визначає рівень адаптації й емоційної напруженості. Необхідно також брати до уваги індивідуальні якості, стан безпосереднього оточення й особливості групи, у якій здійснюється мікросоціальна взаємодія.

І.2 Теоретико-методологічні засади дослідження процесу адаптації засуджених до умов позбавлення волі

У процесі аналізу існуючих підходів до дослідження проблеми протікання процесу адаптації засуджених до умов позбавлення волі було визначено основні фактори трансформації під впливом так званого пенітенціарного стресу (М.Є. Сандомирський). Процес адаптації до місць позбавлення волі приводить до значних особистісних трансформацій. Останні проявляються, зокрема, у підвищеному рівні тривоги, агресивності, низькому рівні соціальної адаптації тощо.

У літературі виділяють два рівні адаптованості: адаптацію і дезадаптацію. Адаптація полягає в досягненні оптимального взаємовідношення між особистістю і середовищем. Дезадаптація характеризується відсутністю динамічної рівноваги між особистістю і середовищем внаслідок домінування деяких реакцій або невідповідності конструктивних підходів.

Пенітенціарний стрес в більшості випадків характеризується саме реакціями дезадаптації (Сандомирський М.Є., Скрипко Л.В., Альошина Ю.Є., Р. Гоулд, Д.Т. Іванов, Д. Левінсон, Т.М. Мішина, Є.Ф. Рибалко).

Як відомо, у звичайних життєвих умовах особистість характеризується відносно стабільними психофізіологічними рисами. Однак під новим цілеспрямованим впливом мікросоціального середовища, в даному випадку середовища виправної колонії, під тиском його вимог відбувається поступова адаптивна перебудова психологічної організації особистості.

Адаптація індивіда до нових соціально-психологічних умов, яких неможливо уникнути, відбувається у двох напрямках. В одному психологічна адаптованість особистості проявляється в гармонійній рівновазі, а в іншому ? у формі конфлікту. Це відбувається тоді, коли захисні реакції індивіда є недостатніми (Е. Еріксон, Н.В. Гришина, О.А. Донченко, М.І. Пірен, Т.М. Титаренко, Н.В. Чепелєва).

В тому разі, коли адаптація до екстремальних умов відбувається утруднено, проявляються певні відхилення в поведінці. Ці відхилення протікають нерідко у формі межових психопатологічних явищ, що носять характер неврозів, функціональних порушень, інтрапсихічних конфліктів. За цих умов виникає неадекватна поведінка, яка полягає у порушенні міжособистісних стосунків, а рівень цих порушень перебуває у зв'язку із особливостями особистості (К.О. Абульханова-Славська, Л.І. Анциферова, Ф.Б. Березін, О.О. Кронік).

Особистісні зміни, які відбуваються під час адаптації до умов позбавлення волі, мають у своїй основі складний процес взаємодії внутрішніх (біологічні, біопсихічні, психологічні) і зовнішніх (соціальних) чинників. Водночас, як зазначається у відповідній літературі, дієвість зовнішніх впливів залежить від того, наскільки вони відповідають так званим правилам внутрішнього реагування конкретного індивіда. За психологічним законом конвергенції (В. Штрек), принципом детермінізму (С. Рубінштейн), психологічний розвиток є не механічним сприйняттям особистістю зовнішніх впливів, а результатом конвергенцій внутрішніх даних із зовнішніми умовами розвитку.

Невід'ємною складовою особистісної динаміки засудженого під час адаптації до нових для нього умов позбавлення волі є постійне відчуття тривоги, що є переважаючим емоційним станом. Почуття тривоги виникає в разі, коли індивід стикається з критичним, негативним ставленням до себе з боку оточуючих, ставлення, яке сприймається як загроза власному «Я», коли він відчуває свою неефективність в щоденному житті (Р. Лозарус, З. Фрейд).

На основі уявлень К. Юнга, О. Шострома, К. Леонгарда, П. Ганушкіна виділяються криміногенні типи особистості, які здійснюють негативний вплив на особистість новоприбулих засуджених, накладають серйозні обмеження на їх психологічну адаптацію в установі виконання покарань.

В зарубіжній пенітенціарній психології прийнятий підхід до типології засуджених, що ґрунтується на чотирьох вимірах: делінквентність, порушення соціалізації; психопатизація, агресивність; пригніченість, тривожність, невротизація; психологічна незрілість, неадекватність сприйняття навколишнього.

Як свідчить статистика, лише четверта частина ув'язнених адаптується. Всі інші протягом усього терміну ув'язнення перебувають в стані хронічного стресу.

Узагальнюючи поданий аналіз теоретичних підходів до проблеми процесу адаптації засуджених до умов позбавлення волі, констатуємо, що механізми адаптації у переважної більшості засуджених не сформовані.

Розділ ІІ. Психологія особистості засудженого, як чинник до успішної адаптації до умов позбавлення волі

Вивчення індивідуально-психологічних особливостей засуджених, акцентуацій і інших рис їхнього характеру показує, що по цих параметрах вони істотно не відрізняються від правослухняних громадян. Розходження виявляються в особливостях прояву ціннісних орієнтації, психічних стані й статусно-групової приналежності засуджених. Саме ці параметри, на думку фахівців, визначають «тюремний синдром» поводження засудженого. Адже сам факт здійснення злочину, арешт, взяття під варту в процесі попереднього розслідування й судового розгляду, відбування покарання в пенітенціарній установі впливають на психіку й поводження людини. Проілюструємо сказане результатами одного з експериментів, проведеного закордонними психологами, який одержав назву «експеримент, з модельованою в'язницею».

На етапі підготовки до експерименту було відібрано 24 випробуваних учнів коледжу. Їх розділили на дві рівні групи, які по своїх соціально демографічних і психологічних властивостях істотно не відрізнялися, але одна виконувала роль наглядачів, а друга -- ув'язнених. Під приміщення «в'язниці» був відведений підвал будівлі. Тут були обладнані три камери із ґратами, нарами й іншими відповідними атрибутами, а також карцер. Уніформу ув'язнених становив халат з особистим номером на грудях і спині. На щиколотці однієї з ніг був закріплений металевий браслет, з ланцюгом. Всі зовнішні атрибути «наглядачів» (форма, кийок і т.д.) також сприяли ідентичності особистості з виконуваною соціальною роллю. «Наглядачі» працювали позмінно, а «ув'язнені» повинні були провести в камерах два тижні.

Відеозапис зафіксував, що вже з перших годин спілкування між «ув'язненими» і «наглядачами» стали встановлюватися відносини ворожості, агресивності. У більшості «ув'язнених» спостерігалися такі симптоми, як втрата особистісної індивідуальності (всі стали схожі один на одного), зниження почуття власного достоїнства, пригніченість, ворожість стосовно «наглядачів». Ситуація виявилася настільки складною, що п'ятьох «ув'язнених» довелося звільнити через п'ять діб, тому що вони впали в стан депресії, часто кричали, сильно озлобилися й проявляли крайнє занепокоєння. Один «ув'язнений» був звільнений після того, як у нього на шкірі з'явилися плями в результаті психічної напруги. Експеримент, розрахований на два тижні, довелося призупинити через сім днів.

«Модельована в'язниця» наочно підтвердила, що соціальна ізоляція у вигляді позбавлення волі впливає на психіку людини, причому набагато сильніше, ніж уявляють собі багато працівників правоохоронних органів. Як відзначає американський учений X. Зер, традиційна в'язниця й атмосфера в ній «позбавляє людину власного достоїнства... По суті тюремні норми передбачають постійну слухняність, уміння додержуватися наказів. Покірність і слухняність -- от той урок, який покликана дати в'язниця, але найменше цей урок згодиться, щоб освоїтися на волі». Тому одна з важливих проблем сучасної пенітенціарної науки й практики -- встановлення точної відповідності між вагою зробленого злочину й мірою покарання. Строк карного покарання, вид режиму і його атрибути, з одного боку, повинні викликати в засудженого переживання, здатні втримати його від здійснення нових злочинів, а з іншого боку -- не повинні згубно позначатися на його здоров'ї й стані психіки. Не випадково в процесі сучасного реформування кримінально-виконавчої системи у всіх країнах істотна увага звертається на гуманізацію умов утримання засуджених.

Знаходження в місцях позбавлення волі відбивається на психології людини. Особливості психології засуджених насамперед проявляються в певному комплексі психічних станів, які розвиваються в місцях позбавлення волі. До найбільш типових з них варто віднести: стан очікування змін (перегляду справи, звільнення); стан нетерпіння. І те й інше характеризується підвищеною напруженістю, що іноді приводить до різких зривів у поводженні. Може розвиватися й стан безнадійності, приреченості, що викликає апатію, пасивність у всіх діях.

Соціальна ізоляція підсилює пригноблений стан. Він є результатом фрустрації, наслідком повного краху життєвих планів, цілей, катастрофи надій. У засудженого може з'явитися невір'я у свої сили, у можливість знову знайти нормальне життя. До моменту прибуття в колонію (в'язницю) деякі засуджені вже випробовують стан пригніченості, пригніченості від визнання своєї провини перед суспільством, родиною. Ці засуджені не порушують режим, добре працюють, виконують вимоги адміністрації виправної установи.

У пенітенціарній психології найбільш глибоко вивчений вплив позбавлення волі на суть і динаміку психічних станів засуджених (М.Н. Гернет, О.Д. Глоточкін, В.Ф. Пирожков, В.О. Єлеонський). На думку М.Н. Гернета (1925), фундаментом тюремного життя є стан туги (за домом, рідними, близькими): «...Віку добре уявляю. Адже вона моя улюблениця. Але краще б, Світлана (дружина), вас ніколи не було. Мені було б набагато спокійніше. Подивлюся я на тих, у кого, як говорять, ані рідних, ані знайомих, вони тримаються спокійно. Не переживають, нікому не пишуть, у них ніякої відповідальності перед своїм майбутнім. Так у них і час швидше проходить. Але чорт із ним...».

Саме туга за домом, рідними, близькими, волі з особою силою діє на засуджених. У результаті з'являється дратівливість, збудливість, внутрішнє напруження. "Туга, -- відзначав М. Н. Гернет, -- це наріжний камінь, фундамент тюремного життя". Такий стан сприяє нагромадженню негативних емоцій, які раптово проявляються в афектах, агресивних діях. На цю особливість тюремного життя вказував Ф. М. Достоєвський: "Дивуються іноді начальники, що от якийсь арештант жив собі кілька років так сумирно, навіть десяточним його зробили за похвальне поводження, і раптом рішуче ні з того, ні з цього -- точно біс у нього вліз -- запустував, закутив, забуянив, а іноді навіть просто на карний злочин ризикнув або на явну нешанобливість перед вищим начальством: або вбив когось, або зґвалтував і ін. Дивляться на нього й дивуються. А тим часом, може бути, вся-то причина цього раптового вибуху в тій людині, від якої менш всього можна було очікувати цього, -- це тужливий, судорожний прояв особистості, інстинктивна туга із самим собою, бажання показати себе, свою принижену особистість, що раптом проявляється й доходить до злості, до нестями, до затьмарення розуму, до припадку, до судорог".

Позбавлення волі -- це істотні обмеження у волі пересування, у спілкуванні, виборі виду праці, що породжує специфічні права й обов'язки засуджених, тверду регламентацію їхнього життя. Дане покарання обґрунтоване й справедливе, хоча й тягне за собою страждання й мучення. Одним з них є проживання засуджених у житлових приміщеннях в умовах великої скупченості. Такі приміщення являють собою, як правило, величезні, не розділені на кімнати або інші приміщення бараки, у яких живе до ста, а іноді й більше людей, причому часто ліжка розташовані у два поверхи.

Проживання в подібних гуртожитках завдає істотної шкоди особистості, а значить і справі перевиховання засуджених, воно є однією із причин порушень режиму, здійснення правопорушень, у першу чергу насильницьких. "Постійно, -- пише Ю. М. Антонян, -- цілодобово перебуваючи серед інших осіб, засуджений стає як би голим, він значною мірою втрачає можливості усамітнитися, піти в себе, зосередитися, задуматися про себе, про вчинене і свою провину, своє життя і його перспективи, про відповідальність перед близькими й т.д. Тим часом це особливо важливо саме для тих, хто грубо порушив основні моральні й правові заборони й відбуває за це покарання. Створюється відомий феномен самітності в юрбі, коли навколо завжди багато людей, а тих, з ким можна було б поговорити, поділитися, кому можна довіритися, -- немає". [3, 7-10]

Це одна з основних причин того, що засуджені випробовують гостру самітність, психологічну відчуженість, недовіру до навколишніх.

Постійне перебування на очах у великої кількості людей, необхідність у зв'язку із цим увесь час контролювати своє поводження, стримувати емоції й почуття, бути напоготові викликає сильний стрес, величезну напругу нервової системи, негативно позначається на психічному самопочутті. Ф. М. Достоєвський відзначав в "Записках з Мертвого будинку": "У каторжному житті є ще одна мука, ледве чи не найсильніша, ніж всі інші. Це: змушене загальне співжиття. Загальне співжиття, звичайно, є й в інших місцях; але в острог -- то приходять такі люди, що не всякому хотілося б зживатися з ними". [41, 172-173] Можна сказати, що перебування в місцях позбавлення волі вимагає від людини значної фізичної й психічної напруги, великої стійкості.

У специфічних умовах утримання у виправних установах у людей значно зростає тривожність. Саме високим рівнем тривожності можна пояснити постійну психічну напругу багатьох засуджених, напруженість у відносинах між ними, між ними й представниками адміністрації, гострі конфлікти, що нерідко виникають по зовні незначних приводах, що переходять часом у насильницькі злочинні дії. Для засуджених характерні бурхливі реакції, вони обурюються, кричать, загрожують, чогось вимагають. У більшості випадків вони не переслідують якихось конкретних цілей, а просто хочуть виговоритися, зняти внутрішнє напруження, виплеснути його. Поступово, в процесі адаптації до умов позбавлення волі, такий стиль поводження, так само як і високий рівень тривожності, стає звичним, зберігаючись навіть після звільнення від покарання й провокує повторне злочинне поводження.

Одним зі складних комплексних психічних станів, що виникають у позбавлені волі, є фрустрація -- стан підвищеної психічної напруженості, викликаний об'єктивно-невизначеними (або які так суб'єктивно зрозуміли) труднощами, які виникають на шляху до досягнення особистісно значимої мети. Практика показує, що основними поведінковими реакціями засуджених у стані фрустрації є: агресія на об'єкт фрустрації (як правило, на навколишніх, у тому числі співробітників виправної установи); агресія на себе (аутоагресивні прояви, пов'язані з покаліченням, суїцидом та ін.); депресія (пригніченість, апатія, пасивність, байдужність і т.п.).

ІІ.1. Адаптація засуджених до умов позбавлення волі

Швидке й корінне ламання життєвих планів, способу життя шляхом соціальної ізоляції породжує в людини комплекс специфічних проявів, які називаються "синдромом позбавленої волі" ("тюремним синдромом"). Перебороти ці тяжкі стани засуджений може шляхом адаптації, пристосування до нових правил і норм гуртожитку, до нових умов життєдіяльності.

Процес адаптації пов'язаний з адаптивною ситуацією, що виникає у зв'язку зі змінами, що відбулися, у соціальному середовищі або переходом особистості з одного соціального середовища в інше, чимось для неї нове, коли звичні шаблони поводження, стереотипи сприйняття, установки особистості стають малоефективними або недійовими (непотрібними). Засудженому принаймні тричі доводиться переживати досить складні адаптивні ситуації, щораз заново пристосовуючись:

- до вимог режиму відбування покарання, до умов праці, середовища засуджених, життя й побуту у виправних установах;

- при зміні умов відбування карного покарання -- до нових умов праці й побуту, вимогам режиму, правилам внутрішнього розпорядку й т.п.;

- у зв'язку зі звільненням з виправної установи -- до умов життя на волі, роботи в колективі вільних громадян, до життя в родині й т.п. [2, 36-38]

Успішність процесу адаптації до умов позбавлення волі залежить від ряду факторів: розуміння суті й необхідності правообмежень, яким людина піддається; усвідомлення серйозності свого нового положення; включення в діяльність для пошуку шляхів, які могли б законним способом полегшити положення; впливу інших засуджених.

Засуджений змушений упокоритися зі своєю долею й пристосуватися до тих умов, у яких він перебуває. "Однак, -- пишуть О. Д. Глоточкін і В. Ф. Пирожков, -- він не залишає спроб змінити їх, пристосувати до себе. Навіть люди, не здатні рішуче протистояти зовнішнім обставинам, намагаються змінити ці обставини, якоюсь мірою привести їх у відповідність зі своїми уявленнями, поняттями, поглядами, стереотипами. "Бунт" проти нових умов з боку окремих засуджених, внутрішні конфлікти, пережиті ними через нездатність адаптуватися, можуть породжувати серйозні нервово-психічні порушення".

Засуджені адаптуються до умов соціальної ізоляції адекватним або неадекватним чином. Основними ознаками адекватної реакції є: відповідність поведінки засудженого реальній інформації про перспективи його перебування в місцях позбавлення волі; дотримання ним режиму відбування покарання, вимог адміністрації; здатність контролювати свою поведінку й емоції.