Вплив професійного вигорання на правоохоронців

“Синдром згорання” -- складний психофізіологічний феномен, що визначається як емоційне, розумове і фізичне виснаження через тривале емоційне навантаження. Синдром виявляється у депресивному стані, почутті втоми і спустошеності, ентузіазму, утраті здатності бачити позитивні наслідки своєї праці, негативній настанові щодо роботи і життя в цілому.

Н. Амінов наводить такі основні ознаки цього синдрому:

* виснаження, утома;

* психосоматичні ускладнення;

* безсоння;

* негативні настанови стосовно підлеглих;

* негативні настанови щодо своєї роботи;

* нехтування виконанням своїх обов'язків;

* збільшення прийому психостимуляторів (тютюн, кава, алкоголь, ліки);

* зменшення апетиту чи переїдання;

* негативне самооцінювання;

* посилення агресивності (роздратованості, напруженості);

* посилення пасивності (цинізм, песимізм, безнадія, апатія);

* почуття провини.

Н. Амінов підкреслює, що останній симптом властивий тільки людям, які професійно, інтенсивно взаємодіють з іншими людьми.

Термін «професійне вигорання» з'явився у психологічній літературі відносно недавно. Як зазначають зарубіжні дослідники з Канади, США, Західної та Центральної Європи, а також вчені з Росії та України, фахівці, які працюють у згаданій системі, змушені постійно стикатися з негативними емоційними переживаннями своїх клієнтів (пацієнтів, вихованців), тому мимоволі стають залученими до цих переживань, через що й зазнають підвищеного емоційного напруження.

З 1974 року вийшло друком понад 2500 статей і книг; присвячених вченню синдрому «професійного вигорання». Але переважна більшість із них - описового й епізодичного характеру. Літератури, що розкривала науково-практичні дослідження в цій галузі, ще недостатньо. Проте дослідження синдрому триває. Нині він має вже діагностичний статус у «Міжнародній класифікації хвороб - 10»: «Z 73 - проблеми, пов'язані з труднощами управління власним життям».

Дослідження цього синдрому розпочалося зі співробітників медичних установ та різних громадських організацій. Ф. Сторлі - професор Школи догляду при Університеті штату Невада - проводила дослідження цього феномену на медсестрах, які працюють у кардіології. Вона зробила висновок, що цей синдром є результатом конфронтації з реальністю, коли людський дух виснажується в боротьбі з обставинам які важко змінити. Як наслідок розвивається професійний аутизм. Необхідна робота виконується, але емоційний внесок, який перетворює завдання в творчу форму, відсутній.

Професор психології Каліфорнійського університету К. Маслач деталізувала це поняття, окресливши його як синдром фізичного та емоційного виснаження, що складається з розвитку негативної самооцінки, негативного ставлення до роботи та втрати розуміння співчуття щодо клієнтів. Доктор К. Маслач підкреслює, що «професійне вигорання» - це не втрата творчого потенціалу, не реакція на нудьгу, а скоріше емоційне виснаження, що виникає на фоні стресу, викликаного міжособистісним спілкуванням.

Нині відомі три підходи до визначення синдрому «професійного вигорання».

Перший підхід розглядає «професійне вигорання» як стан фізичного, психічного і передусім емоційного виснаження, викликаного довготривалим перебуванням в емоційно перевантажених ситуаціях спілкування. «Професійне вигорання» тлумачиться тут приблизно як синдром «хронічної втоми».

Другий підхід розглядає «професійне вигорання» як двовимірну модель, що складається, по-перше, з емоційного виснаження та, по-друге, - з де персоналізації, тобто погіршення ставлення до інших, а іноді й до себе.

Але найпоширенішим є третій підхід, запропонований американськими дослідниками К. Маслач і С. Джексон. Вони розглядають синдром «професійного вигорання» як трьохкомпонентну систему, котра складається з емоційного виснаження, деперсоналізації та редукції власних особистісних прагнень.

Г. Роберте класифікує вищенаведені симптоми як:

1) зміни у поведінці;

2) зміни в мисленні;

3) зміни у почуттях;

4) зміни в здоров'ї.

Серед симптомів, що виникають першими, можна вирізнити загальне почуття втоми, вороже ставлення до роботи, загальне невизначене почуття занепокоєння, сприймання роботи як такої, що постійно ускладнюється та стає менш результативною. Людина може легко впадати в гнів, дратуватися і почувати себе розбитою, зосереджувати увагу на деталях і бути налаштованим надзвичайно негативно до усіх подій. Гнів, що він відчуває, може призвести до розвитку підозрілості. Працівник може думати, що співробітники хочуть його позбутися. Цей стан може посилюватися почуттям «незалученості», особливо якщо раніше людина брала участь у всіх подіях. Окрім того, кожен, хто намагається допомогти, щось порадити, викликає роздратування.

Серйозними проявами «професійного вигорання» є поведінкові зміни і ригідність. Якщо людина зазвичай балакуча й нестримана, вона може стати тихою і відчуженою. Чи навпаки, людина, що зазвичай тиха й стримана, може стати дуже говіркою, вступати в бесіду будь з ким. Жертва «професійного вигорання» може стати ригідною у мисленні.

Працівник, який відчуває, на собі дію синдрому «професійного вигорання», може намагатися подолати ситуацію, уникаючи співробітників і учнів, фізично і думкою дистанціюючись від них. Уникнення та дистанціювання можуть проявлятися багатьма шляхами. Наприклад, часто бути відсутнім на роботі. Він може спілкуватися безособовими способами з колегами й учнями, може зменшувати власну залученість до контактів з ними. Працівник, врешті-решт, впадає в депресію й починає сприймати ситуацію як «безнадійну». Він може залишити свою посаду чи взагалі змінити професію.

Російський вчений В.В. Бойко розробив власну класифікацію симптомів, що супроводжують різні компоненти «професійного вигорання». Створена ним «Методика діагностики рівня емоційного вигорання» дає змогу оцінити прояви синдрому за дванадцятьма основними симптомами, що зазвичай супроводжують три компоненти «професійного вигорання». В.В. Бойко характеризує компоненти згаданого синдрому так:

1. Перший компонент - «напруження» - характеризується відчуттям емоційної виснаженості, втоми, викликаної власною професійною діяльністю.

Це знаходить вияв у таких симптомах, як:

переживання психотравмуючих обставин - людина сприймає умови роботи та професійні міжособистісні стосунки як психотравмуючі;

незадоволеність собою - незадоволеність власною професійною діяльністю і собою як професіоналом;

«загнаність у кут» - відчуття безвихідності ситуації, бажання змінити роботу чи професійну діяльність взагалі;

тривога й депресія - розвиток тривожності у професійній діяльності, підвищення нервовості, депресивні настрої.

2. Другий компонент - «резистенція» - характеризується надмірним
емоційним виснаженням, що провокує виникнення та розвиток захис-
них реакцій, які роблять людину емоційно закритою, відстороненою,
байдужою. На такому тлі будь-яке емоційне залучення до професійних
справ та комунікацій викликає у людини відчуття надмірної перевтоми.

Це знаходить вияв у таких симптомах, як:

неадекватне вибіркове емоційне реагування -- неконтрольований вплив настрою на професійні стосунки;

емоційно-моральна дезорієнтація - розвиток байдужості у професійних стосунках;

розширення сфери економії емоцій - емоційна замкненість, відчуження, бажання згорнути будь-які комунікації;

редукція професійних обов'язків - згортання професійної діяльності, прагнення якомога менше часу витрачати на виконання професійних обов'язків.

3. Третій компонент - «виснаження» характеризується психофізичною перевтомою людини, спустошеністю, нівелюванням власних професійних досягнень, порушенням професійних комунікацій, розвитком цинічного ставлення до тих, з ким доводиться спілкуватися з робочих питань, розвитком психосоматичних порушень.

Тут виявляються такі симптоми, як:

емоційний дефіцит - розвиток емоційної почуттєвості на тлі перевиснаження, мінімізація емоційного внеску у роботу, автоматизм та спустошення людини при виконанні професійних обов'язків;

емоційне відчуження - створення захисного бар'єру у професійних комунікаціях;

3) особистісне відчуження (деперсоналізація) - порушення професійних стосунків, розвиток цинічного ставлення до тих, з ким доводиться спілкуватися при виконанні професійних обов'язків, та до професійної діяльності взагалі;

4) психосоматичні та психовегетативні порушення - погіршення фізичного самопочуття, розвиток таких психосоматичних та психовегетативних порушень, як розлади сну, головні болі, проблеми з артеріальним тиском, шлункові розлади, загострення хронічних хвороб тощо.

Отже, за В.В. Бойко, кожен компонент синдрому складається з 4 симптомів.

Синдром «професійного вигорання» - один із проявів стресу, з яким стикається людина у власній професійній діяльності. Цей термін - загальна назва наслідків тривалого робочого стресу і певних видів професійної кризи. Оскільки дані сучасних досліджень унаочнили, що «професійне вигорання» можна відрізнити від інших форм стресу як концептуально, так і емпірично, виникла необхідність у систематичних наукових дослідженнях цього синдрому.

Стадії емоційного вигорання

Різні дослідники по-різному підходять до визначення стадій емоційного вигорання. Це пояснюється різноманітністю підходів до розуміння суті процесу вигорання. На даний момент існує кілька теорій, які виділяють стадії емоційного вигорання.

Дж. Грінберг пропонує розглядати емоційне вигорання як прогресуючий п'ятиступеневий процес.

1. Перша стадія емоційного вигорання («медовий місяць»). Працівник зазвичай задоволений роботою і завданнями, ставиться до них з ентузіазмом. Однак, в процесі продовження робочих стресів професійна діяльність починає приносити все менше задоволення і працівник стає все менше енергійним.

2. Друга стадія («недостача палива»). З'являється втома, апатія, можуть виникнути проблеми зі сном. За відсутності додаткової мотивації і стимулювання у працівника втрачається інтерес до своєї праці або зникають привабливість роботи в даній організації і продуктивність його діяльності. Можливі порушення трудової дисципліни і віддаленість (дистанціювання) від професійних обов'язків. У випадку високої мотивації працівник може продовжувати горіти, підживлюючись внутрішніми ресурсами, але на шкоду власному здоров'ю.

3. Третя стадія (хронічні симптоми). Надмірна праця без відпочинку, особливо «трудоголіків», призводить до таких фізичних явищ, як виснаження і схильність до захворювань, а також до психологічних переживань - хронічної дражливості, загостреної злоби чи почуття пригніченості, «загнаності в кут». Постійне переживання нестачі часу (синдром менеджера).

4. Четверта стадія (криза). Як правило, розвиваються хронічні захворювання, в результаті чого людина частково чи повністю втрачає працездатність. Посилюються переживання невдоволеності власною ефективністю і якістю життя.

5. П'ята стадія емоційного вигорання («пробивання стіни»). Фізичні і психологічні проблеми переходять в гостру форму і можуть спровокувати розвиток серйозних небезпечних захворювань, які загрожують життю людини. У працівника з'являється стільки проблем, що його кар'єра знаходиться під загрозою.

Динамічна модель Б. Перлман і Е.А. Хартман виділяє чотири стадії емоційного вигорання.

1. Перша стадія - напруження, пов'язане з додатковими зусиллями для адаптації до ситуаційних робочих потреб. Таке напруження викликають два найбільш імовірних типи ситуацій. Перший: навички і вміння працівника недостатні, щоб відповідати статусно-рольвим і професійним вимогам. Другий: робота може не відповідати його очікуванням, потребам чи цінностям. Ті й інші ситуації створюють протиріччя між суб'єктом і робочим оточенням, що запускає процес емоційного вигорання.

2. Друга стадія супроводжується сильними відчуттями і переживаннями стресу. Багато стресогенних ситуацій можуть не викликати відповідних переживань, оскільки відбувається конструктивне оцінювання своїх можливостей і усвідомлюваних вимог робочої ситуації. Рух від першої стадії емоційного вигорання до другої залежить від ресурсів особистості і від статусно-рольвих та організаційних змінних.

3. Третя стадія супроводжується реакціями основних трьох класів (фізіологічні, афективно-когнітивні, поведінкові) в індивідуальних варіаціях.

4. Четверта стадія являє собою емоційне вигорання як багатогранне переживання хронічного психологічного стресу. Будучи негативним наслідком психологічного стресу, переживання вигорання проявляється як фізичне, емоційне виснаження, як переживання суб'єктивного неблагополуччя - певного фізичного чи психологічного дискомфорту. Четверта стадія образно співставляється з «затуханням горіння» при відсутності необхідного палива.

Згідно моделі Буриша (Burisch, 1994) розвиток синдрому емоційного вигорання проходить ряд стадій. Спочатку виникають зорові енергетичні затрати - наслідок екстремально високої позитивної установки на виконання професійної діяльності. У міру розвитку синдрому з'являється почуття втоми, яке поступово змінюється розчаруванням, зниженням інтересу до своєї роботи. Варто, однак, зазначити, що розвиток емоційного вигорання індивідуальний і визначається відмінностями в емоційно-мотиваційній сфері, а також умовами, в яких протікає професійна діяльність людини.

В розвитку синдрому емоційного вигорання М. Буриш виділяє наступні стадії чи фази:

1. Попереджуюча фаза

а) Надмірна участь:

· надмірна активність;

· відмова від потреб, не пов'язаних з роботою, витіснення із свідомості переживань невдач і розчарувань;

· обмеження соціальних контактів.

б)Виснаження:

· почуття втоми;

· безсоння;

· загроза нещасних випадків.

2. Зниження рівня власної участі:

а) У ставленні до співпрацівників, пацієнтів:

· втрата позитивного сприйняття колег;

· перехід від допомоги до нагляду і контролю;

· приписування вини за власні невдачі іншим людям;

· домінування стереотипів у поведінці у ставленні до співпрацівників, пацієнтів - поява негуманного підходу до людей..

б) У відношенні до інших оточуючих

· відсутність емпатії:

· байдужість;

· цинічні оцінки.

в) У відношенні до професійної діяльності:

· небажання виконувати свої обов'язки;

· штучне продовження перерв у роботі, запізнення, закінчення роботи раніше, ніж потрібно;

· акцент на матеріальний аспект при одночасному незадоволенні роботою.

г) Зростання вимог:

· втрата життєвого ідеалу;

· почуття переживання того, що інші люди використовують тебе;

· заздрість.

3. Емоційні реакції:

а) Депресія:

· постійне почуття провини, зниження самооцінки;

· необґрунтовані страхи, лабільність настрою, апатія.

б) Агресія:

· захисні установки, звинувачення інших, ігнорування власної участі в невдачах;

· відсутність толерантності і здатності до компромісу;

· недовірливість, конфлікти з оточенням.

4. Фаза деструктивної поведінки

а) Сфера інтелекту:

· зниження концентрації уваги, відсутність здатності виконувати складні завдання;

· ригідність мислення, відсутність уяви.

б) Мотиваційна сфера:

· відсутність власної ініціативи;

· зниження ефективності діяльності;

· виконання завдань чітко за інструкцією.

в) Емоційно-соціальна сфера:

· байдужість, уникання неформальних контактів;

· відсутність участі в житті інших людей або надмірна прив'язаність до однієї людини;

· уникання тем, пов'язаних з роботою;

· самодостатність, самотність, відмова від хобі, сум.

5. Психосоматичні реакції і зниження імунітету;

· нездатність до релаксації у вільний час;

· безсоння, сексуальні порушення;

· підвищення тиску, тахікардія, головні болі;

· болі в хребті, порушення травлення;

· залежність від нікотину, кофеїну, алкоголю.

6. Розчарування і негативна життєва установка:

· почуття безпорадності і безсенсовності життя;

· екзистенційний відчай.

Професійна деформація -- явище об'єктивно існуюче, супутнє розвитку людини в його професійній діяльності -- цей факт вже усвідомлений не тільки в науковій, але і художньо-публіцистичній літературі. У романі «Безсоння» письменник А. Крон створює яскравий художній образ цього багатоликого явища: дільничний лікар, що підозрює кожну людину в симуляції; вчитель у школі, що розглядає учнів свого класу як потенційно не здатних до самостійного навчання без його допомоги; співробітник міліції -- щиро думає, що в кожного «не без рильця в пусі».

Природно, констатація професійної деформації в суспільній думці і наукове розуміння її специфіки -- далеко не співпадаючі речі. Разом з тим очевидно й інше -- на відміну від інших професій, де деформація одного працівника не «кидає тінь» на його колег і не нівелює соціальну цінність їхньої праці, у діяльності співробітників міліції таке явище в принципі неможливо. Помилки одного персоніфікуються в суспільній свідомості як недоліки всіх співробітників, породжуючи відповідний стереотип -- «там усі такі».

Тому вивчення професійної деформації співробітників міліції -- безумовно актуальна задача. В даний час не можна, очевидно, посилатися на той аргумент, що більша частина працівників міліції -- чесні принципові люди, що професійно виконують свій службовий і професійний обов'язок.

Показові слова оперуповноваженого карного розшуку Финєєва, що став на шлях боротьби зі злочинністю: «Я прийшов у міліцію боротися зі злочинністю і раптом побачив, що багато злочинів покриваються в самім відділенні». Подальша життєва еволюція Финєєва спричинила зловживання по службовій лінії, а згодом і убивство. Після звільнення з органів внутрішніх справ за «дискредитацію звання працівника міліції» пішло здійснення розбійного нападу на інкасатора, у результаті якого Финєєв і Книгин убили трьох чоловік і двох ранили».

У найбільш загальному виді професійну деформацію можна визначити як зміна характеру і результатів професійної діяльності співробітників органів внутрішніх справ, їхніх службових і позаслужбових відносин у колективі, розвиток в духовному світі співробітників негативних морально-психологічних рис характеру. Деформація свідомості представляє в остаточному підсумку відображення тих перекручувань, що проявилися в професійній діяльності й у різноманітних відносинах, що виникають на її основі. У цьому змісті деформація свідомості -- і результат, і одночасно передумова загальної деформації. Не існує фатальної зумовленості професійної деформації для кожного з працюючих в органах внутрішніх справ. Тільки від волевиявлення конкретного індивіда залежить ступінь його стійкості деформуючому впливу з боку об'єктивних факторів, якими наповнена його професійна діяльність. У зв'язку з цим можна говорити про наявність визначеної «межі допустимості професійної деформації», що представляє комплекс властивих конкретній людині професійних і морально-психологічних якостей, що дозволяють ефективно виконувати службові обов'язки. Різноманіття життєвих ситуацій, рівень розвитку навичок і здібностей особистості, конкретні умови виконання службового обов'язку можуть приводити співробітників міліції до зовсім протилежних наслідків: удосконалюванню психічних властивостей, необхідних для в даній діяльності, і до появи професійної деформації.

У практичній роботі найчастіше змішуються два різнорідних явища: професійно деформовані співробітники, по суті безпомічні і не підготовлені до конфліктних і стресових ситуацій, з одного боку, і співробітники, названі «професіоналами», тобто працівники, що свідомо використовують професійно-тактичні і психологічні прийоми впливу на злочинця в рамках, дозволених законом.

Професійній діяльності співробітників органів внутрішніх справ властиві наступні основні елементи: предмет діяльності, суб'єкт діяльності, зміст (мета і задачі), форми, засобу, методи і результат діяльності. Кожний з елементів специфічно виявляється в діяльності інших підрозділів і, одночасно, піддається процесу деформації в різному ступені.

Працівник міліції знаходиться з різними категоріями злочинців у постійному контакті, впливаючи, з одного боку, на їхню свідомість і поводження як представник влади, а з іншого боку -- сам піддається зворотному впливу. У першому випадку елементи професійної деформації виражаються в установці, коли сприйняття людей, що підозрюються в здійсненні злочину з самого початку упереджене без достатніх доказів їхньої провини. Аналогічно залучаються до справі, потерпілі, випадкові свідки можуть бути необ'єктивно і упереджено оцінені співробітником міліції, що проводить дізнання.

Така психологічна «обвинувальна обстановка» виникає внаслідок порушення принципу «презумпції невинності». Співробітник міліції заздалегідь переконаний у винності людини в силу того, що «випадково потрапити в міліцію людина не може». Тут ми маємо справу з професійною деформацією, спричиненою недосвідченістю оперуповноважених карного розшуку, слідчих, що формально виконують свої посадові і владні повноваження. Частково для: цього існують і об'єктивні причини: психічні і фізичні перевантаження ненормованого робочого часу, малий практичний стаж роботи (сьогодні біля половини співробітників основних міліцейських служб мають стаж до трьох років). Про високу ефективність їхньої трудової діяльності говорити не приходиться.

Таким чином, бажання якнайшвидшого розкриття злочину, потреба швидкого просування по службі можуть привести до деформованого сприйняття об'єкта професійної діяльності, попросту говорячи, нерозбірливому відношенню до людей.

Набагато небезпечніше інша форма деформації -- цілеспрямований і свідомий вплив об'єкта професійної діяльності на співробітників міліції з метою деформувати його психіку, образ думок і дій. Особливо складне протистояння деформуючому впливу з боку соціально небезпечних і морально-агресивних елементів: убивць, ґвалтівників, злодіїв, хуліганів, склочників, наклепників, скандалістів. Далеко не кожному співробітнику міліції удається виробити психологічний імунітет проти даної категорії облич і вести боротьбу не з людьми, а з тими негативними якостями, що в остаточному підсумку обумовили здійснення ними злочинів. Деяка частина співробітників піддається негативному впливу з боку цих облич, що приводить як до відкритих, так і схованих форм професійної деформації. Прагнучи провести дізнання максимальне ефективно, деякі співробітники прибігають до неправомірних образів дій, які вони самі називають справжнім професіоналізмом.

Важливу роль у виробленні морально-психологічного імунітету співробітників міліції відіграє їхнє відношення до змісту професійної діяльності. У свою чергу, це відношення залежить від емоційного й інтелектуального складу характеру співробітників. Зрозуміло, що рішення завдань ранньої профілактики злочинів, а тим більше їхнього якнайшвидшого розкриття, зв'язано з безпосереднім спостереженням співробітником фактів насильницької смерті, фізичних страждань і моральних переживань потерпілих. Тривалий вплив цих факторів рано чи пізно формує у співробітника стереотип холоднокровного, а часом і байдужного відношення до події. Такі співробітники свідомо зосереджуються на швидкому й ефективному розкритті злочинів і розшуку винних. Зовсім очевидно, що якби вони інтелектуально не відволікалися від факту насильства, емоційно переживали так, як близькі потерпілого, то попросту не змогли б успішно і результативно працювати. Зайва схвильованість і нервозність шкодить справі. Тому, говорячи про наявність «межі допустимості» професійної деформації, мається на увазі насамперед змушена морально-психологічна адаптація співробітника до обставин злочину й особистості самого злочинця. Разом з тим, сказане не означає допустимості використання неналежних засобів в ім'я якнайшвидшого досягнення мети.

Специфічні і різноманітні засоби, використовувані в діяльності працівників міліції: засобу припинення, затримки, приводу, розшуку; висновок про взяття під варту, застосування зброї. Застосування цих засобів засновано на принципах гуманізму, справедливості і законності. Їхній моральний зміст приймає юридично законодавчу форму, виражену у нормах права, законодавчих актах, установлених державою. Закріплені в праві, моральні норми стають морально-правовими вимогами, виконання яких строго обов'язково.

Співробітникам міліції не можна показувати ні свої негативні емоції до злочинця, правопорушника, ні, тим більше, застосовувати недозволені прийоми і засоби. Глибока ілюзія полягає в тому, що в деяких ситуаціях таке рішення обумовлене професійним ризиком. Надмірне перебільшення необхідності оперативного ризику -- один із симптомів професійної деформації співробітників міліції.

Найважливіша сторона професійної діяльності співробітників міліції -- їхні службові відносини: між начальником і підлеглим; старшим і молодшої по званню; відносини між членами колективу, що мають однакове службове становище.

У залежності від характеру цих відносин багато в чому формуються професійні якості працівників, чи сповільнює чи прискорює розвиток стійкого психологічного імунітету до деформації. Тим часом, рівень морально-психологічного клімату в окремих підрозділах не завжди відповідає вимогам, до керування цими підрозділами. Маються на увазі конфлікти між самими співробітниками, між співробітниками і начальником, і т.д.

Склалася також своєрідна емпірична практика роботи з молодими співробітниками, що приходять працювати в міліцію. Не завжди начальник відділення розшуку, чи слідства вміє психологічно впливати на молодих співробітників, допомагає їм адаптуватися в колективі, зацікавлює в кінцевому результаті праці. Особистий приклад начальника, його сумлінне і професійне розуміння службового обов'язку, уміння об'єднати професійні інтереси усього відділення з особистими інтересами кожного співробітника -- неодмінна умова і надійна гарантія проти деформації службових взаємин. Якщо деформація обераємих засобів і методів роботи співробітників багато в чому обумовлена порушенням принципів законності, справедливості і гуманізму, то деформація моральних і психологічних взаємин між співробітниками -- принципу колективізму. Проявом таких порушень може бути егоїстична орієнтованість частини співробітників, насаджувана ними атмосфера «взаимоподсиживания», гризні і недовіри, створення психологічної «натягнутості» у взаєминах. У цьому зв'язку ще раз підкреслимо визначальну роль морального приклада начальника, поводження якого сприяє створенню справді колективістських принципових взаємин, вільних від лестощів, підлабузництва, догідництва і чиношанування, з однієї сторони; егоїзму, кар'єристичної ощадливості, індивідуалізму -- з іншої.

Одним з елементів, що піддається професійної деформації, є свідомість працівників: низька професійна культура, деформування почуттів, потреб, мотивів і ідеалів. Компонентом свідомості виступають і вольові якості особистості, тому можна вести мову про деформацію також волі.

Корозія свідомості співробітників може бути ефективно відвернена завдяки наявності наступних морально-ділових якостей: совість, обов'язок, достоїнство, честь і відповідальність.

Той факт, що совість -- важливий засіб забезпечення виконання службового обов'язку, не означає, що міліціонер не має права на відношення до людей, безпосередньо не обговорене інструкціями і наказами, приміром, на жаль." Навпаки, якщо поруч з тобою хтось переживає горе, ти повинний допомогти і відчути його страждання, біль. Допомогти насамперед тому, що саме від людини, одягненого у форму працівника міліції, такої допомоги й очікують у першу чергу.

Часто поряд із сумлінністю стосовно своїх обов'язків указують на необхідність для працівника міліцій таких якостей, як чуйність, чуйність, співпереживання. Це не випадково. Ці риси морального обличчя розкривають високу гуманістичну мету роботи міліції, здатність кожного її співробітника бути не тільки байдужим виконавцем нормативних актів, але і вміти бути уважним і чесним, тобто завжди залишатися людиною, завжди й у будь-яких ситуаціях.

Багато здивувань, засмучень і навіть гніву викликає співробітник необов'язковий, неорганізований, той, хто може і завірити в чому завгодно, і наобіцяти багато чого, але рівно нічого не зробити. Тому сумлінність працівника міліції -- це і його персональна відповідальність. «Бути людиною,:-- писав Антуан де Сент-Екзюпері,-- значить почувати свою відповідальність». Безвідповідальність співробітника чревата його безпорадністю а гострими конфліктними ситуаціями, невмінням і неготовністю до самостійних оперативних дій. І навпаки, відповідальний працівник ініціативний, здатний у будь-якій неортодоксальній ситуації мобілізувати себе і людей на пошук оптимального рішення.

Таким чином, деформація моральної свідомості виявляється в таких формах, як:

--байдуже, формальне відношення до людей, відсутність співпереживання і жалю;

--безпринципність;

--безчесність, корисність, безсовісність, байдужність до особистості, об'єкту професійної діяльності;

--свідоме порушення основних принципів моралі: колективізму, гуманізму, патріотизму і її норм (обов'язку, совісті, відповідальності, честі і достоїнства);

--низький професійний рівень знань;

--мстиве, злісне, підозріле відношення до людей;

--неправильне розуміння владних повноважень, зловживання ними й ін.

Деформація свідомості виявляється й в усвідомленні співробітником змісту і призначення його роботи, ідеалів життя.

Причини й умови морально-професійної деформації співробітників органів внутрішніх справ: серед об'єктивних причин можна відзначити:

1. Специфічність професійної діяльності, постійні фізичні і психічні перевантаження, перевтома, негативні наслідки конфліктних і екстремальних ситуацій, що таять небезпеку для життя і здоров'я, дефіцит відпущеного часу.

2. Постійний контакт зі злочинним середовищем, негативним впливом злочинця, що розтліває, співробітників.

3. Недоліки в організації і керуванні діяльністю (недосконалість звітності, взаємодія служб, «процентомания»).

4. Негативний вплив товаришів по роботі, що допускає зловживання владними повноваженнями, формалізм і байдужість до людей, халатне відношення до службових обов'язків.

5. Відсутність систематичного і діючого контролю - з боку керівництва і безпосереднього начальника за діяльністю співробітників.

6. Неналежне оперативно-технічне оснащення.

7. Несприятливі побутові умови і сімейні відносини.

8. Помилки в підборі, розміщенні і вихованні кадрів

9. Прорахунки у вихованні працівників (неуважність або формальне виконання).

Серед суб'єктивних причин можна виділити:

1) Низький службово-професійний рівень і небажання удосконалювати професійні якості (самозаспокоєність, зниження самокритичності, переоцінка свого професійного Досвіду).

2) Розгубленість, психологічна непідготовленість до роботи, відсутність навичок і умінь контролювати своє поводження, бажання будь-яким способом зняти психологічне навантаження (розхитаність, зловживання спиртними напоями)

3) Несприятливий морально-психологічний клімат у колективі, відсутність єдності інтересів особистості і всього колективу.

4) Недостатня розвиненість морально-ділових і вольових якостей співробітників.

5) Невміння відокремлювати інтереси справи від інтересів кар'єри схильність до корпоративності, групівщині, а часом і позиція власної винятковості.

6) Невміння працівників раціонально організовувати робочий час, а також знімати фізичні і психологічні стреси, відволікатися від негативних емоцій у позаслужбових відносинах і в родині.

Розподіл причин на об'єктивні і суб'єктивні умовно, вони взаємодоповнюються.

Суб'єктивні недоліки одного працівника згодом можуть зробити істотний вплив на інших співробітників. Досить чітко це виявляється в наявності так називаного «правового ухилу» у деяких співробітників, разуверившихся в можливостях ефективної боротьби зі злочинністю й виправдовуючих своє халатне і безвідповідальне відношення до роботи посиланнями на те, що, мов, найсуворіше дотримання законності не дає їм «простору» для боротьби зі злочинцями. Нерідко ця, здавалося б, необразлива світоглядна установка одного співробітника уражає свідомість і інших, із суб'єктивної причини професійної деформації переростає в об'єктивну причину. Чи ж протилежний приклад: «лівий ухил» окремого оперативного працівника: розкрити злочин «за будь-яку ціну», коли «усі засоби гарні». Такі співробітники звичайно упевнені у своїй непогрішності, безпомилковості дій, що починаються ними,, вважають, що процесуальні норми «писані не для них»,, надмірно перебільшують власний практичний досвід.

1.4 Професійне вигорання в контексті психологічного опору

Опір як поняття ввів у науковий обіг засновник психоаналізу З. Фройд. Спочатку опір розглядався ним як протидія пацієнта спогадам і вільним асоціаціям. Пізніше це поняття стало ширшим, означаючи перешкоди цілям та процедурам, які походять від пацієнта. Під психологічним опором розуміють сили і процеси, котрі перешкоджають усвідомленню інформації шляхом протидії переходу спогадів, уявлень і симптомів із несвідомого у свідоме.

Доречно дотримуватися позиції тих дослідників, які трактують опір, зважаючи на функційні особливості несвідомої сфери психіки. На думку академіка АПН України Т.С. Яценко, опір - це внутрішня обслуговуюча інстанція, яка слугує Его та Супер- Его для забезпечення соціально адаптованої поведінки. Вивчення цього феномену відбувається на основі реакцій опору суб'єкта у процесі психокорекції. Явище опору складно об'єктивувати, але його можна відчути. Варто зауважити, що витіснення й опір діють єдино: за відсутності опорів витіснений матеріал міг би повернутися до свідомості, і тоді витіснення втратило б свою доцільність.

Т.С. Яценко кваліфікує опір як фізіологічну реакцію, про що свідчить наявність тілесного напруження у суб'єкта. Опір не має чіткого завдання адаптувати людину до соціуму, однак завдяки підпорядкованості захисній системі цей феномен може приймати форму захисту і навпаки. Опори перешкоджають доступ до свідомості витіснених змістів. Водночас несвідома сфера виявляється опосередковано через взаємозв'язки, які наявні у логіці несвідомого.

Отож для розв'язання проблеми опірної поведінки і як наслідок професійного вигорання психологу треба розуміти основні феномени несвідомого, які відображені в « Моделі внутрішньої динаміки психіки», запропонованої академіком Т. С. Яценко. У межах цієї моделі соціальні та несвідомі аспекти існують паралельно, однак вони діаметрально спрямовані. Логічно впорядкований зміст несвідомого, виявляючись, зберігає захисну функцію - бути непізнаним, хоча й за сприяння опорів, котрі стають перепоною на шляху пізнання логіки несвідомого.

Опірна поведінка суб'єкта тісно пов'язана з особливостями захисної системи суб'єкта, яка є індивідуально неповторною, але грунтується на загальних закономірностях , що виділені Т.С. Яценко: прагненні « від слабкості до сили», « до само покарання»; тенденції до єднання з іншими людьми і до руйнування стосунків; спонуканнях «до життя», « до самореалізації» і водночас - « до психологічної імпотенції» і «психологічної смерті».

Ефективність психокорекційиої роботи АСПН зумовлюється розумінням того, що несвідоме має логічну і системну впорядкованість, відрізняючись від свідомого за часовими параметрами (існує поза часом і простором), за відношенням до фізичної реальності (на першому плані тут є психічна реальність). Таке розуміння функціональних особливостей несвідомого відкриває можливості дешифрувати його вияви (що наявні в інфантильному інтересі) у поведінці суб'єкта, який піддається психокорекції, відкриваючи можливості для гармонізації його особистості.

Майбутні психологи-практики мають сформовану професійну мету та цілі особистісного зростання. В АСПН відбувається пізнання та нівелювання особистісної проблематики, яка нерідко гальмує просоціальну активність (професійну зорієнтованість) всупереч його ж бажанням. Цілісне (а не дискретне)бачення психіки людини в її свідомих і несвідомих виявах дозволяє їй через усвідомлення глибинних мотивів поведінки зінтегрувати бажані просоціальні устремління з відповідними діями, вчинками.

Обов'язкове проходження майбутніми психологами психокорекційних груп АСПН зумовлює відмінності у сприйнятті психокорекційної роботи на різних курсах. Якщо студенти початкових курсів у процесі психокорекції спрямовують свій дослідницький інтерес на пізнання себе та інших учасників, то студенти випускних курсів інтегрують особистісні здобутки із знаннями про закономірності функціонування несвідомої сфери, а також розуміння особливостей проведення психокорекційних груп. Поглиблене самоусвідомлення у процесі психокорекції упереджує професійне вигорання, зумовлює високий ступінь мотивації до самопізнання у майбутніх психологів та до подолання бар'єрів на шляху оволодіння ними професійними вміннями.

Підчас проходження психокорекційної практики психологами відбувається їх залучення до процесу глибинного пізнання розумових можливостей суб'єкта, поступовий розвиток у нього здатності до раціонального осмислення власних емоційних реакцій та поведінкових актів, котрі виникли під тиском емоцій, а також самостійного віднаходження інфантильних передумов непродуктивної поведінки.