Молодіжні рухи Західної Європи 60-90-х років ХХ століття

Що ж зумовило такі дивні і, нібито, алогічні властивості молодіжного руху другої половини 60-х? На це існують цілком раціональні пояснення, які знову ж таки містяться в сутності процесів та явищ, що мали місце на той час у країнах Заходу.

По-перше, свідомість та соціальна психологія молодого покоління 60-х значною мірою сформувалися під впливом бурхливого розвитку західної цивілізації, зокрема, вдосконалення техніки та засобів комунікації. За словами К. Менерта, мільйони людей могли дозволити собі подорожі під час відпусток, які раніше були недоступні навіть для добре фінансово забезпечених людей. Новому поколінню молоді, особливо студентам, нічого не вартувало знайти собі додаткову роботу за кордоном, якщо під час відпустки їм не вистачало грошей на мандри [214, 11]. До того ж, суттєво зменшився час, необхідний для подолання дистанцій. Якщо до 1950х рр. для того, щоб перетнути океан на кораблі, потрібно було як мінімум 4-5 днів, то тепер це стало можливим зробити за 1 день на літаку. Значними досягненнями могла похвалитись автомобільна індустрія: порівняно з 3,6 млн. автомашин, що були у приватному користуванні у передвоєнній Європі та 2,76 млн. у перші післявоєнні роки, з середини 50-х рр. їхня кількість почала зростати настільки швидко, що станом на 1970 рік склала 10478 тис. автомобілів [194, 477]. Швидкий прогрес у розвитку техніки після другої світової війни, особливо транспорту, в поєднанні зі створенням об'єднаної Європейської тарифної системи та скасуванням паспортного контролю на кордонах країн Західної Європи, привели до того, що географічні відстані втратили своє колишнє значення. Захоплення кіномистецтвом, телебаченням та подорожами сприяло розширенню кругозору населення країн Заходу, привертало увагу до глобальних проблем людства [194, 477].

Всі ці зрушення у житті пересічної людини та західного суспільства в цілому являли собою перші ознаки процесів глобалізації світу, які найвиразніше проявилися пізніше.

По-друге, поступово відбувалося пом'якшення політичного клімату у західних країнах. У 40 - 50-х рр., що пройшли під прапором боротьби спочатку з фашизмом, а потім з комунізмом, ліберальна інтелігенція призупинила критику недоліків західного суспільства, зайнявши не властиву їй позицію захисту status quo. Однак із втратою офіційною антикомуністичною доктриною її ідеологічної сили, ця критика відновилась, більше того - на сцену вийшло нове покоління молодої, скептично налаштованої інтелігенції, яке, за висловом американського соціолога С. Ліпсета, «знає про Гітлера чи Сталіна … лише з чужих слів» і не вірить у реальність «комуністичної загрози» [20, 187]. На думку дослідника, такі зміни у суспільній свідомості були пов'язані з втратою «комуністичним блоком» своєї монолітності, особливо у Східній Європі, а також з усвідомленням широкими прошарками західної інтелігенції соціально-політичних проблем, що виникали перед «третім світом» [29, 9]. Подібної точки зору дотримувався і К. Менерт, який стверджував, що міжнародна політика розрядки, з одного боку, й конфлікт між СРСР та КНР, з другого, дещо послабили страх перед комуністичним табором і створили передумови для більш критичного ставлення до того, що відбувається вдома [21, 378].

По-третє, економічне піднесення на Заході привело до поширення у свідомості населення настроїв накопичення й споживання; із розвитком науки й технологій на перший план серед явищ суспільного та духовного життя вийшли надраціоналізм, прагматизм та утилітаризм. На державному рівні все було підпорядковано інтересам економічного піднесення, на індивідуальному - досягненню особистої кар'єри та підвищенню матеріального добробуту. Під впливом цих явищ сформувалась свідомість покоління 40-х - так званого «мовчазного покоління», названого так за те, що воно повністю сприйняло офіційні цінності, сформовані «масовою культурою», яка програмувала населення, в тому числі і молодь, на безкінечну гонитву за престижем з усіма його символами. За влучною характеристикою польського дослідника К. Зєльке, «мовчазні» являли собою «покоління бойскаутів і бюрократів» [68, 8].

Вже починаючи з другої половини 50-х рр. з'явилися перші симптоми кризи ідеології накопичення, коли з напівофіційної схеми «накопичення - споживання» випало власне накопичення; поширилась ідея споживання без накопичення, насолоди заради насолоди, задоволення як чи не єдиного сенсу життя. Австрійський дослідник К.Лоренц бачив у цій тенденції насамперед вплив атомної загрози, яка породила настрої «кінця світу» і, відповідно, прагнення негайного задоволення найпримітивніших бажань і неспроможність відчувати відповідальність за віддалене майбутнє [21, 159].

Все це не могло не сприяти подальшому занепаду духовних та культурних цінностей. І першою на подібні явища відреагувала саме молодь. Потрібно відмітити, що всі дослідники молодіжного руху 50-60-х рр. (і західні, і радянські) одностайні в оцінці глибини світоглядної кризи, що вразила молоде населення західного суспільства, і саме цій кризі відводять одне з визначальних місць серед причин розгортання молодіжного протесту у майбутньому. Так, західнонімецький філософ М. Мюллер підкреслював, що в основі протесту була «втрата сенсу», коли в умовах безперебійного функціонування виробництва і споживання раптом виникло питання: «Який все це має сенс?» [63, 274-275]. На цьому ж наголошувала і американський соціолог М. Мід: «Раніше мислячі люди запитували себе: чому я присвячу своє життя? Тепер вони запитують: чи можу я присвятити чому-небудь своє життя» [13, 11-12].

Таким чином, можна стверджувати, що молодіжний протест зростав на ґрунті кризи суспільних цінностей періоду формування постіндустріальної цивілізації. Так, американський дослідник Р. Флекс зазначав, що найважливішою рисою протесту інтелігенції 60-х років було неприйняття капіталістичної культури взагалі, попри обіцянки її матеріального розквіту [19, 252]. У подібному контексті, але більш яскраво й емоційно висловився з цього приводу радянський дослідник М. Хевеши: «Безумовним фактом було те, що вибух протесту проти існуючої системи в 60-ті роки - на початку 70-х… пов'язаний був, насамперед, з молодіжним рухом, з маргінальними верствами і групами, що найбільшою мірою висловлювали психологічний протест проти відчуження, духовного поневолення, проти святенництва і лицемірства, які панували в суспільстві, проти всеохоплюючої калькуляції і раціоналізації, бюрократизації, коли не залишається місця спонтанності, іраціонально-міфічному» [65, 328-329]. Відома радянська дослідниця К. Мяло в якості ілюстрації краху ідеалів післявоєнного «суспільства добробуту», наводить один цікавий і дуже образний вислів, узятий з графіті часів «червоного травня» 1968 р.: «Неможливо закохатись у коефіцієнт промислового піднесення» [10, 135].

Отож, всі наведені оцінки засвідчують той факт, що на тлі науково-технічної революції доби післявоєнного процвітання відбувався певний переворот у світогляді, і ширше - свідомості молодого покоління, і цей переворот за своїм впливом на подальший розвиток західного суспільства може бути співставлений хіба що зі світоглядною кризою часів після Першої світової війни.

Варто зазначити, що подібні зрушення спочатку відбувалися майже непомітно для суспільства. Саме цим і пояснюється розгубленість аналітиків та офіційних осіб перед натиском молодіжного бунту другої половини 60-х рр.

Покоління 40 - першої половини 50-х рр., що цікавилося лише кар'єрою і було байдужим до суспільних та інших проблем життя, поступилося місцем «розбитому» поколінню другої половини 50 - початку 60-х рр., яке будь за що намагалося віднайти загублений сенс власного існування. За влучним висловом сучасного українського науковця і публіциста О. Хоменка, «…молодь ділової, прагматичної Америки раптом перестала цікавитися грошима і способами їх примноження» [].

Вище було вказано, що одна з особливостей молодіжного руху полягала у домінуванні в ньому представників ліберально налаштованих заможних та багатих родин. Ці молоді люди виховувалися на традиційних інтелектуальних, естетичних, політичних та релігійних цінностях, прищеплених їм у родині, які не могли не увійти у протиріччя з бездуховністю та прагматизмом післявоєнного Заходу [15, 98-99]. Як правило, у таких родинах культивувалося неприйняття комерційного світу, відчуття власної несхожості на конформістську більшість, скептичне ставлення до способу життя «середнього классу», критика його моральних принципів - сексуальної нетерпимості, утилітаризму, кар'єризму, родинного деспотизму. Опинившись серед груп однолітків на вулиці та в школі, такі юнаки та юнки почали відчувати психологічний дискомфорт, викликаний розривом між цінностями, прищепленими родиною, та цінностями позасімейного оточення, наслідком чого стало народження так званої «контркультури», яка протистояла загальносуспільним традиціям і нормам [61, 103].

З іншого боку, цим молодим людям, як представникам соціальної еліти, не доводилося, на відміну від вихідців з нижчих прошарків суспільства, думати про здобуття «хліба насущного» - сучасний їм стандарт споживання був присутній в їхніх родинах з дитинства разом із високим рівнем життя і матеріального добробуту, а тому сприймався як щось цілком природне [116, 106]. Саме тому, як влучно відмічав німецький дослідник Б. Гуггенбергер, молодіжний рух другої половини 60-х рр. з самого початку був продуктом не нестачі, а достатку [196, 21].

Перемога над фашизмом, післявоєнний економічний розквіт, загальна віра в абсолютність цінностей демократії породили принципово нові теорії родинного виховання. У 50-х рр., тобто у час становлення майбутніх активістів та учасників молодіжного руху другої половини 60-х, в країнах Заходу, насамперед у США, величезної популярності та поширення набула система виховання дітей, розроблена американським психологом Б. Споком. Останній негативно ставився до покарань і заохочував вільну дискусію, обмін думками у взаємовідносинах між батьками і дітьми. Чимало західних дослідників саме впливом виховання за Б. Споком згодом пояснювали появу безвідповідального і позбавленого чітких життєвих цілей молодого покоління 60-х, яке виступило проти батьків, вчителів та всіх авторитетів [88, 61]. Загальну думку багатьох дослідників феномену «молодіжної революції» висловив американський соціолог С. Куперсміт: «Молодь, яка виросла в умовах добробуту і всілякого потурання, користується соціальною захищеністю суспільства, яке нею критикується, хоча вона ще не долучена до нього, і усвідомлює свої права та силу, хоча вона ще не прийняла на себе відповідальність та обмеження, пов'язані з цими правами» [189, 45].

Втім, навряд чи варто звинувачувати безпосередньо Б.Спока у таких наслідках його виховної теорії, тим більше, що і він власне застерігав своїх послідовників від різноманітних перегинів і перекручувань. Дозволимо собі процитувати: «Нерідко… батьки неправильно тлумачили ці теорії, наприклад вважаючи, що дітям не потрібно нічого, крім батьківської любові, що дітей не варто примушувати до покори, що не слід заважати проявам їхніх агресивних інстинктів щодо батьків чи інших людей… що коли діти погано поводяться, батьки повинні не сердитись або карати їх, а проявляти ще більшу любов… вихована за такими принципами дитина буде дедалі вимогливіша і вередливіша… Потрібно поєднувати твердість із дружелюбністю» [23, 241]. Водночас, безсумнівним є намагання Б. Спока зробити вільнішими стосунки між різними поколіннями у родині. Він, зокрема, стверджував, що «покарання повинно бути не головним елементом дисципліни, а лише додатковим енергійним нагадуванням, про те, що заборони батьків необхідно обов'язково виконувати… Злочинці-рецидивісти - зазвичай люди, які у дитинстві не знали любові близьких і навіть потерпали від поганого з ними поводження, внаслідок чого розвинулась їхня байдужість до себе та інших» [23, 246].

У цілому ж вплив теорії Б. Спока на систему дитячого та підліткового виховання у 50-ті рр. важко переоцінити. Визнають це і радянські дослідники, зокрема, М. Новінська, яка досить високо оцінювала новий стиль родинного виховання як стиль терпимості [16, 106]. Втім, ані названа дослідниця, ані інші радянські науковці, ніколи не надавали теоріям Спока такого абсолютизуючого значення в плані формування протестної свідомості, як їх західні колеги.

На тісному зв'язку між вихованням у родині та майбутнім проявом молодіжного радикалізму наголошував американський дослідник даного феномену Л. Джонс, який стверджував, що батьки дітей з покоління 1946-1964 рр. зробили з власних чад своєрідну релігію [16, 141]. І батьки, і діти свято вірили в те, що саме це покоління - найкраще в історії. Батьки - тому, що фінансували найновіші школи і коледжі, діти - тому, що їм постійно на цьому наголошували. У результаті в суспільстві сформувалося відчуття того, що це покоління володіє унікальним баченням кращого світу і більшими можливостями щодо його реалізації. Виникла ситуація так званої «революції очікувань», невдала спроба реалізації якої викликала кризу, відчуття в молоді того, що вона не може прилаштуватись до суспільства, або суспільство не здатне прилаштуватись до неї [16, 141].

На визначальній ролі сімейного виховання у формуванні характерів майбутніх активістів та учасників молодіжного руху 60-х рр. наголошував відомий ідеолог «нових лівих» Т. Розак [221], певну увагу йому приділяли і радянські дослідники [61, 17-18]. Нерідко дитинство майбутніх студентів-вихідців з заможних родин проходило в умовах відчутної свободи як від домашньої праці, так і від ряду традиційних моральних заборон, пов'язаних із протестантською етикою. Неабияку роль грало і прагнення батьків-нонконформістів обмежити вплив суспільства на формування свідомості своїх дітей. Наслідком було стійке небажання молодих людей, що виховувалися у подібних умовах, нести на собі частку відповідальності, що очікувала кожного з них у світі дорослих. Звідси - інфантилізм багатьох «молодих революціонерів», їх прагнення віддалити час свого вступу у доросле життя (яке, до того ж бачилось ними втіленням конформізму), або краще взагалі піддати світ дорослих «тотальному знищенню».

Однак не треба абсолютизувати саме цю модель внутрішньосімейних стосунків та її роль у формуванні протестної свідомості молоді. На практиці досить поширеною була її протилежність: серед майбутніх активістів молодіжного руху 60-х фігурувало чимало й таких, виховання яких характеризувалося не надмірною свободою, а навпаки - її майже повною відсутністю. Німецький психолог Б. Бухгольц наводив дані проведеного протягом квітня 1966 - грудня 1967 рр. психіатрами консультаційного центру Геттингенського університету дослідження причин студентських неврозів (передекзаменаційних та ін.). Більшість студентів, що звернулися по психіатричну допомогу, наголошували на надмірній суворості та авторитарності батька родини. Ось приклад їх найбільш характерних висловлювань: «У мене завжди було відчуття, що вдома всюди розставлені таблиці з наказами та заборонами», «він мене вдома ігнорував», «він ніколи не визнавав моїх заслуг і завжди контролював мене», «коли щось не вдається, він починає ставитись до тебе з презирством. Він вирішує в родині все один і не терпить, коли йому суперечать» [18, 30].

Зрозуміло, що в якості мотивів протесту таких молодих людей виступало прагнення якомога скоріше звільнитися від батьківського (а згодом і взагалі суспільного) нагляду, яке було тим сильнішим, чим відчутніший тиск справляли на них у дитинстві та юнацтві. Таким чином дві крайнощі (вседозволеність та тотальна заборона) у виховному процесі привели у кінцевому підсумку до однакових результатів.

У попередньому розділі автор згадував про явище, загальновідоме як «конфлікт поколінь» і зазначав, що подвійність і непослідовність молоді щодо свого місця у навколишньому світі носять природний характер. Про це досить переконливо говорив власне Б. Спок, характеризуючи закономірні психологічні зміни у свідомості підлітка: «Вимога свободи частково означає страх перед нею… Підліток боїться своєї свободи і водночас протестує проти батьківської опіки… Напруженість, що інколи виникає у стосунках між підлітками та їхніми батьками, частково пояснюється природним суперництвом… Він нібито намагається посунути батьків і скинути їх з вершини влади. Батьки підсвідомо це відчувають і, зрозуміло, не дуже задоволені» [23, 309-310].

Однак, що стосується покоління 60-х, то таке суперництво надто затягнулося. Одна з причин - прискорений фізіологічний розвиток молодої людини, за яким еволюція її психіки просто не встигала. Автор вважає за доцільне погодитись з французьким психіатром М. Кле, за твердженням якого випереджаючий статевий розвиток може викликати деякі тимчасові труднощі у підлітків, які, маючи доросле тіло, але дитячу свідомість, не здатні відповідати певним соціальним очікуванням [83, 71]. М. Кле також стверджував, що протягом всього ХХ ст. спостерігався феномен акселерації - прискореного фізичного розвитку підлітка на так званій пубертарній стадії (11-15,5 років). Він наводив дві наявні гіпотези щодо пояснення цього явища. Перша - завдяки розвитку індустрії та транспортних засобів відбувалося збільшення кількості змішаних шлюбів (тобто між партнерами з різних регіонів) і, відповідно, збагачення генетичного фонду. Друга виходить з факту покращення умов життя, харчування, гігієни та медичної допомоги [83, 69].

Варто вказати, що чинники, на яких побудовані обидві гіпотези, особливо були притаманні для доби післявоєнного економічного піднесення, на чому вже наголошувалося вище. Під впливом більш швидкого темпу життя, насамперед міського, у післявоєнні роки відбулося безсумнівне прискорення в біологічному становленні молодої особистості. Більш рання сексуальна зрілість стала однією з передумов початку так званої «сексуальної революції». Остання включала ранній початок статевого життя, емансипацію жінок, масове застосування протизаплідних препаратів та інше [13, 12].

Досить цікаво трактував суперечності психофізичного розвитку молоді 60-х рр. відомий радянський дослідник проблем молодіжної контркультури Ю. Давидов.

Він зазначав, що у понятті «молодь» перехрещуються дві протилежні тенденції - біологічна і соціокультурна, причому одна з них говорить про певну «інфантилізацію» молоді, а друга - про її одночасне «подорослішання». Тобто, з одного боку відбувається розширення хронологічних меж самого поняття молоді (до 30 років і більше) у зв'язку з тим, що остання не може визначитись із своїм місцем у соціокультурній системі, а з іншого, вже у підлітковому віці (з 10-12 років) молоді люди починають копіювати спосіб життя дорослих, насамперед фізіологічний його аспект [60, 270-271]. При цьому дослідник цілком правомірно відмічав, що чим раніше підліток долучається до відповідних атрибутів дорослого стилю поведінки, тим на довший термін затягується остаточна соціалізація такої молодої людини у майбутньому.

Другу причину затягування суперництва поколінь у 60-х рр. слушно наводили американські дослідники С. Куперсміт, М. Ріган та З. Дік, автори праці «Міф про конфлікт поколінь». Вони стверджували: якщо молодь відмовляється приймати ціннісні орієнтири та стиль життя батьків, то в цьому насамперед винне суспільство.

Переоцінка цінностей молодих людей починається вже у родині, коли батьки говорять одне, а роблять інше, твердять про мораль, вимагаючи беззастережного дотримання її норм дітьми, тоді як самі ж їх порушують; власне тому діти неусвідомлено починають чинити опір ціннісним орієнтирам дорослих. Стаючи дорослішими, діти об'єднуються у свої групи, все далі відходячи від батьків; такі групи допомагають їм захищатися від стресів, викликаних тиском з боку старшого покоління, що прагне примусити молодих людей прийняти таку модель реальності, яку воно створило для дітей, але яка не відповідає дійсності [18, 14]. Яскраво виражене небажання молоді 60-х рр. повторювати життєвий шлях своїх батьків, наслідувати їхній стиль життя, відмічалася багатьма сучасниками молодіжного протесту. Французький філософ Ж.-П. Сартр наголошував з цього приводу: «Ці молоді люди не бажають майбутнього своїх батьків…; майбутнього, яке довело, що ми є хирлявими, вичерпаними, втомленими і ослабленими людьми, жертвами замкненої системи» [57, 51]. Подібні слова вклав у вуста героїні свого роману «За склом» французький письменник Р. Мерль: «Я живу в умовах постійному страху, що буду схожа на власних батьків» [19, 84]. Варто відзначити, що найбільш гостро ця проблема постала у західнонімецьких родинах, де більшість представників старшого покоління, прямо чи опосередковано пов'язаних з нацистським режимом, замовчувала його злочини перед власними дітьми, не бажала розповідати їм правду про те, чим сама займалась під час війни [66, 43].

Таким чином, згадуваний вище та загалом закономірний для всіх епох «конфлікт поколінь», «конфлікт батьків і дітей» у другій половині 60-х рр. надзвичайно загострився і набув хворобливого вигляду. Цей конфлікт настільки впадав в око західним дослідникам та різноманітним ідеологам лівого радикалізму, що багато хто з них проголошував «зіткнення поколінь» у 60-х рр. ледве не єдиною причиною революційних перетворень у суспільстві. Так, Т. Розак стверджував, що віковий процес взаємного відштовхування поколінь перетворюється на основний важіль соціальних змін [21, 1]. На універсальності ідеї «конфлікту поколінь», яка не лише пояснює причини молодіжного протесту, але й суспільні перетворення сучасності в цілому, наголошував також західнонімецький дослідник Г. Цем.

Останній зазначав, що «ми вступили в глобальну еру молоді, що простирається над усіма суспільними системами й континентами, еру, в якій стариків всюди, більшою або меншою мірою, беруть за горло» [29, 109]. Подібну думку висловлював і згаданий вже К. Лоренц, який вважав, що, попри різноманітність гасел та «зовнішніх» мотивів «молодих бунтівників», насправді вони виступають проти всіх без виключення людей певного віку, незалежно від їх політичного кредо [21, 113].

З іншого боку, більшість радянських та низка зарубіжних дослідників взагалі заперечували наявність у 50 - 60-х рр. серйозних розходжень між поглядами представників різних поколінь на морально-етичні цінності суспільства. Гострій критиці теорію «конфлікту поколінь» піддавали деякі студентські радикали. Так, один з лідерів американських студентів Т. Хейден вважав, що термін «розрив між поколіннями» вигаданий для того, щоб приховати продовження у нових умовах класової боротьби [49, 20].

Коментуючи всі наведені вище вислови, варто відмітити, що попри очевидне перебільшення ролі «конфлікту поколінь» в активізації молодіжного радикалізму в країнах Заходу в другій половині 60-х, не варто заперечувати її повністю. Не стільки власне «конфлікт», скільки його роздмухування справило певний вплив на ще не остаточно сформовану свідомість «молодих революціонерів», внаслідок чого в багатьох з них сформувався комплекс недовіри до представників старшого віку своєрідний «молодіжний расизм». Так, лідер американського молодіжного екстремістського угрупування «хіппі» Дж. Рубін неодноразово заявляв: «Не довіряйте нікому, хто старший сорока!» [33, 106]. Інший лідер «молодих бунтівників» пішов ще далі, закликавши: «Не можна довіряти тим, кому за тридцять!» [64, 35]. Безперечно, всі вони одразу «забували» про свої гасла, тільки-но самі досягали віку, приреченого ними на недовіру.

Сучасний вітчизняний дослідник В. Глєбов, намагаючись з'ясувати причини активізації молодіжного руху в другій половині 60-х рр., у числі досить вагомих абсолютно правомірно вважає вплив міжнародного фактору. Він посилається на одного з колишніх лідерів американського молодіжного руху Т. Хейдена, який серед міжнародних чинників, що сприяли піднесенню молодіжного протесту називає «апокаліпсис» у В'єтнамі, травневі барикади 1968 р. у Франції, введення радянських військ до Чехословаччини, культурну революція в Китаї, розстріл студентської демонстрації в передолімпійському Мехіко-сіті, постріли неофашистів у ФРН [48, 159].

Коментуючи це твердження, варто зазначити наступне: 1) Розглядаючи придушення чехословацької «Празької весни», автор вважає доцільним виділити у цій події два аспекти. З одного боку, введення військ Організації Варшавського договору до Чехословаччини з метою придушення демократичних процесів, безумовно, викликало хвилю обурення і протестів серед молоді Заходу. Водночас, вплив цієї події, яка відбулась десь за «залізною завісою», за межами західної цивілізації, не потрібно перебільшувати. З іншого боку, власне «Празька весна» сама розвивалась під неабияким впливом молодіжного протесту в західних країнах, наслідуючи на масовому рівні (особливо в середовищі чехословацької молоді), його дух свободи, критику істеблішменту та навіть популярні слогани і гасла. Тому, розглядати взаємозв'язок події 1968 року в Чехословаччині та молодіжний рух західної молоді потрібно обережно, дотримуючись при його аналізі причиннонаслідкового зв'язку. 2) Травневі виступи французької молоді 1968 р. в історіографії аксіоматично вважаються вищою точкою у піднесенні молодіжного руху 60-х.

Безумовно, вони мали великий резонанс, в тому числі серед американської молоді та студентства. Однак ставити його в перелік основних причин активізації молодіжного руху країн Заходу недоцільно, оскільки, по-перше, піднесення молодіжного руху в США розпочалось раніше, ніж у Європі, а, по-друге, через деякий час після паризьких травневих подій 1968 року в Західній Європі починається спад молодіжної активності.

Стосовно ж таких перелічених Т. Хейденом подій, як американо-в'єтнамський конфлікт, китайська «культурна революція», прояви неофашизму та ряд інших, то вони, безумовно, відіграли неабияку роль в активізації молодіжного протесту, а тому заслуговують на те, щоб бути розглянутими докладніше.

Одним з факторів радикалізації молодіжного руху 60-х рр. стала війна, організована США проти В'єтнаму, яка сильно похитнула віру молоді Заходу у демократичність суспільно-політичного ладу США та їх союзників по НАТО.

Молоддю був зроблений висновок щодо аморальності та імперіалістичності всієї західної цивілізації [199, 121], втіленням та еталоном якої виступали Сполучені Штати. Один зі студентських активістів, відповідаючи на запитання урядової комісії, яка вивчала причини заворушень у Колумбійському університеті, пояснив мотиви протесту наступним чином: «Нинішні студенти прийняли всерйоз ідеали, яким їх навчали в школі й у церкві, а найчастіше й у родині, і тепер вони бачать систему, що відкидає їхні ідеали в реальному житті. Расова нерівноправність і війна у В'єтнамі - головні свідчення відхилення нашого суспільства від загальновизнаних ідеалів» [44].

Зрозуміло, що, в першу чергу, ця війна позначилась на настроях американської студентської молоді, особливо влітку 1967 р., коли було скасовано звільнення студентів від військової служби (до того 91% їх підтримували військові дії у В'єтнамі). Відтепер одразу боротьба переключилася з абстрактних ідеалів на власні інтереси, а тодішній президент США Джонсон перетворився на найбільш ненависну серед студентської молоді фігуру. Психологічний стан студентства США досить влучно відображений у фразі одного з учасників тодішнього студентського руху: «Ми відчували себе як людина, яку зараз відправлять у газову камеру» [14, 61]. Американський науковець Д. Котц стверджував, що якщо справжніми активістами лівого руху в США було не менше 10 тис. молодих людей, то кількість прихильників антивоєнного руху сягала 100 тис., а у спонтанних демонстраціях протесту проти війни у В'єтнамі, що проходили у багатьох містах держави, брали участь більше мільйона молодих людей [81,35]. Молоді люди, що виступали проти війни, серед інших аргументів нерідко наводили наступний: для участі в голосуванні на виборах урядових і законодавчих органів США необхідно досягти року, тоді як призовний вік настає у 18, тому уряд не має ні морального, ні юридичного права розпоряджатися життям тих, хто позбавлений права голосу і не може приймати важливі рішення [44, 38].

Варто відмітити, що молодь інших розвинутих країн Заходу, попри те, що американо-в'єтнамський конфлікт не загрожував безпосередньо її інтересам, також дуже активно протестувала проти цієї вкрай непопулярної війни. Так, французький соціолог А. Турен намагався пояснити солідарність німецьких, французьких та італійських студентів з в'єтнамським рухом опору тим, що імперіалізм, проти якого виступив народ В'єтнаму, у свідомості молоді Заходу був нерозривно пов'язаний з владою великих бюрократичних організацій в індустріальному суспільстві [38, 146-147]. Таким чином, для студентських радикалів борці проти агресії США у В'єтнамі виступали природними союзниками у боротьбі студентів проти «істеблішменту».

Потрібно відзначити, що на свідомість молодого покоління країн Заходу значною мірою вплинув національно-визвольний рух в країнах «третього світу», в першу чергу на Кубі та в інших державах Латинської Америки. Симптоматично прозвучав репортаж кореспондента однієї з французьких радіостанцій з мітингу паризьких студентів, присвячених загибелі в лісах Болівії одного з молодіжних кумирів, кубинського героя-партизана Ернесто Че Гевари: «Звістка про смерть Че Гевари, який пожертвував своїм статусом «людини номер два» на Кубі заради того, щоб загинути в забутих богом джунглях за волю чужої країни, ураганом пронеслася по свідомості студентів…: вони скандують: «Че - герой, буржуазія - лайно! Смерть капіталу, хай живе революція!» - і багато хто при цьому плаче» [51, 65].

Західнонімецький дослідник К. Менерт зазначав, що згодом після вбивства Дж.Кеннеді, що був героєм для значної частини молоді, його місце зайняли Ернесто Че Гевара та Фідель Кастро. За його словами, молодь надихалась не стільки теоріями Гевари, скільки рисами його особистості: байдужістю до спокус багатства і влади; щодо іншого кубинського революціонера, то розчарування в Кастро, який став сателітом Москви, виникло лише на початку 70-х рр, тоді як у середині 60-х рр. серед живих представників лівого табору не було більш популярної фігури [214, 194, 372]. Латиноамериканські методи боротьби нерідко механічно переносились «молодими бунтівниками» на грунт Західної Європи та США, як, наприклад, сумнозвісна тактика «міської революційної герільї», згідно з якою, міста - це є цементні джунглі, у яких партизанська боротьба може здійснюватися не менш ефективно, ніж у гірських місцевостях [14, 196]. Думку К. Менерта повністю поділяв американський дослідник Р. Клаттербак [18, 21-23].

Однак чи не найгучніше у свідомості та настроях молодого покоління відгукнулась «культурна революція» в Китаї, що почалась в 1966 році. К. Менерт, говорячи про причини надзвичайно високої популярності серед західного студентства ідей Мао-Цзедуна, вважав, що останній «дійсно бачив рушійну силу історії у боротьбі протиріч, тобто у революції, яка постійно виникає знову і знову, що він не намагався її з боягузтва загальмувати… а надавав її свободу, що він дійсно вірив у вічну зміну… Людина з такою перспективою, від якої перехоплює подих, окриляла західну молодь» [14, 370]. Як би там не було, але масова участь у подіях «культурної революції» китайської молоді, уявна стихійність та псевдоантибюрократична спрямованість цього руху сприяли його дуже високій популярності серед молоді та студентства Заходу.

Отже, в умовах глобалізації світу, зокрема, зникнення національних обмежень для поширення інформації, події міжнародного життя набули принципово нового значення у розвитку внутрішньополітичних процесів. Для освіченої молоді Заходу вони з своєрідних «речей у собі» почали невпинно перетворюватись у «речі для всіх», стаючи не просто об'єктом постійного інтересу, але й чинниками радикалізації молодіжної свідомості. Такими чинниками були, насамперед, агресія США у В'єтнамі, національно-визвольний рух в країнах «третього світу» та китайська «культурна революція».

Таким чином, серед передумов піднесення молодіжного руху 60-х рр. ХХ ст. насамперед варто виділити нові явища та тенденції у розвитку науки, техніки, духовному житті західного суспільства. Саме останні викликали не лише суттєві зрушення у психології та свідомості молоді, зокрема, розширення кругозору населення країн Заходу, але й певним чином сприяли оформленню ціннісносвітоглядної кризи. Остання проявилася, з-поміж іншого, у втраті молодим поколінням 50-х рр. сенсу існування в межах «суспільства споживання», загостренні «конфлікту поколінь» тощо.

2.2 Ідейні витоки молодіжного руху 60-90-их рр. ХХ ст. в країнах Західної Європи

Розкриття суті молодіжного руху другої половини 60-х рр. ХХ ст. в країнах Заходу, змісту гасел та завдань, які висувались його активістами, потребує розгляду ідейних витоків та ідеологічних засад молодіжного протесту 60-х рр. Однак перед тим, як безпосередньо перейти до подібного аналізу, насамперед необхідно розглянути власне дефініцію «ідеологія» та з'ясувати особливості того явища, яке розуміється як «ідеологія молодіжного руху».

Потрібно зауважити, що вперше поняття «ідеологія» (вчення, наука про ідеї) було запроваджено в науковий обіг французьким мислителем Д. де Тресі, який тлумачив його як науку про людське мислення та суспільні ідеї, пояснену у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі та політики [21, 114]. З часом це поняття набуло значної трансформації. Так, академічна радянська наука тлумачила його крізь призму класового підходу - як «систему ідейних уявлень, понять, виражених у різних формах суспільної свідомості», яка є «однією з форм класової боротьби» [4, 62], «теоретичну свідомість класу, яка являє собою систему… поглядів та ідей, що узагальнюють його програмні, стратегічні завдання, цілі та ідеали…має чітку партійну спрямованість.» [3, 70]. Таке розуміння ідеології надто звужувало її, оскільки визнавало існування у капіталістичній формації лише двох, які відповідали історичному типу суспільства: буржуазної і пролетарської. Лібералізм, консерватизм, фашизм, соціал-демократія реформістського типу та інші доктрини (або ідеології у більш широкому розумінні цього слова) розглядались як атрибути, конкретні прояви буржуазної ідеології, тоді як пролетарська могла бути тільки комуністичною, марксистсько-ленінською за змістом. Існування третьої, «позакласової» або «надкласової» ідеології, за традицією, початок якій поклав ще В.І. Ленін, заперечувалось [60, 211].

Природно, що домінуюче у радянському суспільствознавстві розуміння ідеології було, з одного боку, досить застарілим, фактично на рівні політичної філософії кінця ХІХ - початку ХХ ст., а, з іншого, перебувало під надмірним впливом офіційної марксистсько-ленінської доктрини.

У сучасній українській політології єдине визначення поняття «ідеологія» відсутнє. Серед поширених у навчальній літературі можна навести, наприклад, визначення, яке, з одного боку, обмежує ідеологію «системою концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя», а з іншого, поширює її на «інтереси, світогляд та ідеали, умонастрій людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики» [23, 349], або інше, досить загальне і розпливчасте, за яким ідеологія - це «впорядкована гармонійна система поглядів, які відбивають ставлення до суспільної дійсності, спрямованої на закріплення, розвиток чи зміну конкретних суспільних відносин у державі» [21, 160]. Найбільш оптимальним з наявних на сьогоднішній день загальних визначень, на думку автора, є наступне, яке наводиться вітчизняними соціологами та політологами В. Пічею та Н. Хомою, за яким ідеологія - це «систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи» [21, 114].

При всій різноманітності дефініцій, в них є одна спільна риса - розуміння ідеології як системи, певної узагальненої, систематизованої сукупності поглядів.

Спробуємо розглянути з тієї точки зору ту сукупність уявлень та світоглядних орієнтирів учасників молодіжного руху другої половини 60-х рр. у країнах Заходу, до якої прийнято застосовувати термін «ідеологія».

Одразу необхідно зауважити, що питання ідеології молодіжного руху 60-х рр. XX ст. у країнах Західної Європи є досить складним для дослідження. З одного боку, вона була надзвичайно строкатою та суперечливою і являла собою конгломерат різноманітних і нерідко протилежних ідей, поглядів та теорій. Наприклад, коли у Франції, після подій «Червоного травня» 1968 р. - вищого піднесення молодіжного руху 60-х в Західній Європі - по свіжих слідах почали з'ясовувати, які ж саме автори були найбільш шанованими в студентів-бунтарів, то вийшов наступний перелік (у порядку зменшення популярності): Сартр, Маркс, Троцький, Альтюссер, Ленін, Камю, Фромм, Мао Цзедун, Бакунін, Че Гевара [51, 76].

З іншого боку, класифікація руху на певні напрямки за тими чи іншими ознаками є умовною, внаслідок відсутності чіткої межі між його напрямками та розмитості ідеологічної основи кожного окремого напрямку.

Так, за ставленням молодіжних організацій 60-х до політичної діяльності та своєї участі в ній, їх прийнято поділяти на політичні та неполітичні. Однак чимало молодіжних активістів з «політичного» крила руху з недовірою або навіть зневагою дивились на традиційні політичні процедури, тоді як зовсім аполітичні організації (як, наприклад, хіппі) час від часу включалися у громадське життя. Поділ же «політичного» крила на реформістів, радикалів та екстремістів теж є досить умовним, оскільки одні і ті ж самі молодіжні структури (а окремі особи тим більше), у різний час могли або змінювати ідеологічну спрямованість, або одночасно використовувати елементи всіх названих течій та напрямків.

Подібну суперечливість ідеології молодіжного протесту можна пояснити низкою обставин.

По-перше, істотними рисами молодіжного руху даної історичної епохи були неорганізованість, аморфність та стихійність, що відмічалося більшістю дослідників, в тому числі американським соціологом та теоретиком «нових лівих» Г. Маркузе [31, 25]. Налагодженню координації дій заважали не лише взаємна конкуренція молодіжних структур та їх лідерів, але й свідома орієнтація молодіжних радикалів на стихійність руху.

По-друге, серед молоді 60-х рр. було поширене скептичне і навіть презирливе ставлення до самого поняття ідеології, як «хвороби мозку» (за висловом лідера угрупування хіппі Дж. Рубіна) [33, 113]. Звідси походили два популярні на той час у молодіжному середовищі твердження:

1). функціонально і змістовно всі ідеології себе вичерпали, оскільки сучасність вимагає не міркувань, а реальних дій;

2). всі ідеології є «доктринерськими» та демагогічними [75, 54]. На таку особливість свідомості покоління 60-х рр. звертав увагу американський дослідник К. Кеністон [26, 121], вона виразно простежується у спробах теоретичних напрацювань багатьох студентських лідерів, зокрема, Р. Дучке [53, 73]. Можна припустити, що приблизно з того періоду в соціальних та політичних науках країн Заходу поширилась вірно підмічена російським філософом О. Зинов'євим тенденція до заміни слова «ідеологія» виразами «суспільна свідомість», «світогляд», «соціалізація», «індоктринізація» та ін., тоді як термін «ідеологія» почав вживатись переважно у негативному значенні [69, 272].

Строкатість та еклектичність не просто ускладнює дослідження ідеології молодіжного руху 60-х рр., але й час від часу ставить під питання взагалі допустимість використання у даному випадку терміну «ідеологія». Можна припустити, що скоріше мова йде про особливості життєвого стилю, світовідчуття (або ширше - світогляду), притаманні учасникам молодіжного руху другої половини 60-х. Американський дослідник К. Кеністон схильний був вважати це явище «генераційною свідомістю», особливостями якої вважав відчуття психологічного відокремлення від попередніх поколінь, їх життєвих ситуацій та ідеологій [26, 121]. За словами італійського дослідника Д. Статери, ідеологія студентського протесту являла собою «щось мінливе, магмоподібне, глибоко несистематичне… вона надавала перевагу емоційному аспекту колективної поведінки…» [25, 150]. Можливо слід погодитись із американськими дослідниками П. Джекобсом та С. Ландау, що назвали той еклектичний набір ідей, положень, гасел, якими керувалися молоді радикали, «негативною ідеологією» [24, 76]. Подібну думку підтримували радянські дослідники, успадкували її й українські вітчизняні науковці [12, 454].

При всій еклектичності ідеології протесту в другій половині 60-х рр. ХХ ст. в країнах Заходу здається правомірним визначити характер ідейних поглядів та орієнтирів його учасників як «радикальний». На думку українського дослідника В.Попкова, радикал за самою своєю суттю «запрограмований» на корінні суспільні зміни, будучи, на відміну від ліберала, консерватора чи реформіста, орієнтованим на дії за межами системи [25, 196-197]. Таким чином, особливістю радикала є його схильність до корінного, рішучого вирішення певних питань, не зупиняючись перед можливістю виходу за політичні, соціально-економічні та правові межі існуючого суспільного ладу. Разом з тим, відмінність між правим і лівим радикалізмом полягає в тому, що перший надихає себе непримиренними з реальною дійсністю ретроутопіями, тоді як лівий радикал живе у світі футуроутопій, надихаючи себе образами «чудового світлого майбутнього» [125, 197].

Визначення лівого радикалізму В. Попкова повністю можна застосувати до аналізу молодіжної ідеології другої половини 60-х рр. Яскраво виражене неприйняття навколишньої суспільної дійсності в усіх її проявах, намагання зруйнувати «старий світ», пошуки нових моделей світобудови, усвідомлених не раціонально, а десь на рівні підсвідомості дозволяють охарактеризувати конгломерат ідейних уявлень та масову свідомість учасників молодіжного протесту саме як ліворадикальні. Водночас не можна заперечити той факт, що на індивідуальному рівні серед учасників молодіжного руху 60-х рр. були, природно, й прихильники більш поміркованих поглядів - лібералізму та консерватизму тощо.

При аналізі ідеології молодіжного руху другої половини 60-х, потрібно враховувати також роль певних історичних національних традицій та особливостей суспільно-політичного розвитку різних країн Заходу, вплив яких суттєво позначився на різниці між ідейними положеннями та практичною діяльністю молодих радикалів в Західній Європі, а також визначив специфічність ліворадикальної теорії та практики молодіжного протесту. Насамперед, необхідно зауважити наступне:

1). У державах Західної Європи, особливо з романським населенням, традиційно нараховувалось чимало прибічників, у тому числі серед молоді, «звичних» лівих, марксистських партій - комуністів, соціалістів та соціалдемократів, проти яких так виступали «нові ліві». Наприклад, у французьких студентів склалося шанобливе і навіть романтичне ставлення до робітників, що знайшло відбиток у концепції студентського синдикалізму, поширеної у французьких вищих навчальних закладах в першій половині 60-х рр. Автор цієї концепції, один з лідерів французьких студентських радикалів, М.Кравець, виходячи з уявлення про студентство як особливий підрозділ робітничого класу, виступив за співпрацю з робітничим рухом для підтримки останнім специфічних студентських вимог [55, 57-58].

2). У США, де вплив «старих лівих» був невисоким, молодіжний рух на початку 60-х рр. розгортався під впливом ідей американського лібералізму, і лише поступово відбулася його радикалізація. До того ж, бунтарська молодь несла там на собі істотний відбиток традицій Американської революції кінця ХУШ ст. та аболіціоністського руху. Це втілювалось у виразній надкласовості ідеології молодіжного руху США та яскравому патерналізмі студентів стосовно до інших прошарків суспільства. Навіть відчутний вплив анархізму на молодь Сполучених Штатів, за влучною думкою радянської дослідниці М. Новінської, мав специфічний американський відтінок, оскільки проявлявся не стільки у терористичних актах (хоча були й такі), скільки у традиціях демократичного самоврядування - демократії «загальної участі», тактиці «сіт-ін» (студентський сидячий страйк), гаслі «влада студентам!» та ін. [15, 104-106].

3). Жорстокість у діях, презирливе ставлення до широких верств населення та інші чинники світогляду найбільш радикальної частини активістів молодіжного протесту давали підстави ряду дослідників (американським науковцям І. Горовіцу та П. Бергеру, італійському досліднику Д. Статері, радянській вченій К. Мяло) говорити про т. зв. «лівий фашизм» як атрибут ідеології та масової психології учасників протесту. Вони виділяли низку рис, які споріднювали ідеології фашистів і «нових лівих» До них варто віднести впевненість радикалів у тому, що вони втілюють містичну спільну волю при одночасному презирстві до будь-яких процедур, покликаних встановити, чого власне народ хоче для себе [29, 115-118]; екзальтований культ дії - не як засобу, а як самоцілі; [25, 105]; так званий «діонісійський дух» (запроваджене Ф. Ніцше поняття пристрасного, хаотичного, ірраціонального начала), культ морально не визначених понять «життя» й «суспільство», майже біологічна ненависть до буржуазії та буржуазної культури тощо [11, 113]. Варто згадати ще один аспект, який більшість дослідників обминали, з огляду на його делікатність: свідки молодіжних виступів у вузах ФРН в 60-х рр. крім елітизму та яскраво вираженої демагогічності студентських ораторів, відмічають їхній антисемітизм, ледь замаскований під антисіонізм [16, 72].

Загалом, визнаючи строкатість та еклектичність ідейної основи молодіжного руху другої половини 60-х рр. у країнах Заходу, цілком можливо виділити і проаналізувати хоча б найзагальніші ідеї та теорії, що вплинули на характер даного руху. При цьому серед джерел таких ідей особливо варто назвати ліворадикальні напрямки та доктрини, поширені у країнах Західної Європи та США в другій половині ХХ ст., вплив американських бітників, теорії «сексуальної» та «психоделічної» революцій, ідеологію «нових лівих» тощо.

Одним з суттєвих джерел формування ідеології молодіжного руху були ліворадикальні доктрини, поширені на той час у країнах Заходу. Серед них можна виділити так звані «традиційні»: анархізм (поширений у європейському революційному русі ще з ХІХ - початку ХХ ст.), троцькізм (альтернативна офіційній радянській комуністичній доктрині ультраліва концепція, розроблена Л. Троцьким у 30-х рр. ХХ ст.) та маоїзм (принципово новий, китаїзований варіант марксизму, який став популярним у країнах Західної Європи і США одночасно з розгортанням «культурної революції» в Китаї у другій половині 60-х рр. ХХ ст.).

Молодим людям імпонували запропоновані ними радикальні, а іноді й екстремістські методи боротьби, гостра критика одночасно як капіталістичного устрою, так і соціалізму на теренах СРСР та інших країн соцтабору, а також те, що певні ідейні положення цих політичних течій перегукувалися зі світоглядними принципами, поширеними у молодіжному середовищі.

Враховуючи вагомість здійсненого названими доктринами впливу як на теоретичні пошуки «нових лівих», так і на формування психології та свідомості багатьох активістів молодіжного руху другої половини 60-х рр., необхідно окреслити головні моменти, які стали невід'ємними атрибутами ліворадикальної думки другої половини ХХ ст.

Однак найбільший вплив на розгортання молодіжного руху в другій половині 60-х рр. в країнах Заходу справили не стільки власне теоретичні новації Мао Цзедуна, скільки сама практика «культурної революції», яка сприймалась «новими лівими» та студентськими радикалами як народна антибюрократична революція, основною рушійною силою якої виступила саме молодь. Той факт, що насправді, як зазначалося вище, даний рух був лише засобом для Голови КНР позбутися будь-якої опозиції в середині країни і партії, нічого не змінював: ліворадикальна свідомість Західної Європи і США бачила у «культурній революції» те, чого там не було: стихійність та прояви самоорганізації народних мас. На думку американського дослідника Н. Кантора, «Mao у середині шістдесятих звернувся до студентів, закликавши їх очистити революцію. Революція мала бути започаткована селянами, і очищена й зміцнена студентами» [16, 318]. По суті ж, на думку російський історика А. Писарєва, за використанням Мао Цзедуном у «культурній революції» студентів та учнів середніх шкіл, стояв точний розрахунок скористатися життєвою недосвідченістю й нетерплячістю молоді, незадоволеної перетворенням КПК на замкнену установу, головною метою якої стало зберегти владу і привілеї; не можна виключати і деяких романтичних мотивів, пов'язаних з надією на те, що молодь, не обтяжена посадами і прагматичними міркуваннями, зможе стати силою, здатною здійснити революційно-утопічні задуми [72, 677].

Вплив анархізму, троцькізму та маоїзму, зокрема, наведених вище їх головних положень, на формування ідеології молодіжного протесту другої половини 60-х рр. ХХ ст. важко переоцінити. Теоретики «нових лівих» використовували їх концепції для вироблення оптимальної революційної теорії, здатної знищити капіталістичний світ, студентські активісти та лідери вбачали в особистостях засновників цих напрямків героїв, життєвий приклад яких варто наслідувати. У цілому ж не буде великим перебільшенням стверджувати, що саме ці доктрини й стали значною мірою тією ідейно-теоретичною основою, на якій розвивались усі ліворадикальні рухи та ідеології другої половини ХХ ст.

Постійний «пошук себе», занурення у власний світ, масове зацікавлення проблемами свідомості, притаманні молодіжним активістам 60-х рр., не могло не викликати з їхнього боку інтерес до спадщини 3. Фрейда, яку активно пристосовували для своїх цілей ідеологи «нових лівих».

Зокрема, як зазначала радянська дослідниця К. Мяло, в цей час набуло поширення таке явище, як «фрейдомарксизм», коли ідеї К. Маркса про відчуження в умовах капіталізму людини від її власної сутності та про необхідність революції для повернення людині самої себе поєднувались з уявленням 3. Фрейда про природу справжньої людської культури [109, 138-139].

У цьому контексті неабиякий вплив мала концепція «сексуальної революції» німецького психолога, послідовника З. Фрейда, В. Райха про ототожнення соціального звільнення з сексуальним («сексуальна революція - це частина революції політичної») [19, 141-142].

В. Райх відштовхувався від ідеї засновника психоаналізу про те, що придушення сексуальних потягів та бажань людини веде до виникнення в неї різноманітних неврозів, однак поширював цей висновок на суспільство в цілому.

Таким чином, суспільство, де природна сексуальність придушується, є авторитарним, і сексуальне пригнічення є первинним стосовно соціального. В. Райх стверджував: «Буржуазна сім'я, завдяки статевому пригніченню, яке вона здійснює… стає найважливішою ідеологічною фабрикою капіталу» [37, 219]. Звідси робився висновок про сексуальне звільнення як невід'ємний елемент соціальної революції. У передмові до другого видання (1936 р.) своєї праці «Сексуальна революція», автор зазначав: «Капіталістична класова мораль виступає проти сексуальності, породжуючи тим самим протиріччя і нещастя. Революційний рух знімає ці протиріччя, виступаючи спочатку з ідеологічних позицій за задоволення статевих потреб, а потім закріплюючи цю свою позицію за допомогою законодавства і перебудови сексуального життя» [21, 63]. Райх піддавав критиці російських більшовиків, які, на його думку, замінивши «стару мораль» так званою «новою», намагаються приховати за нею той факт, що сексуальне придушення особистості державою лишилося і після Жовтневої революції. На думку В. Райха, «як держава не тільки змінює свою форму, але і цілком «відмирає» (Ленін), так і мораль не лише повинна змінюватися. Відмирає і вона»[21, 69].