Молодіжні рухи Західної Європи 60-90-х років ХХ століття

Пізніше він пішов ще далі у своїй абсолютизації ролі сексуальних аспектів життєдіяльності людини та суспільства. Так, у передмові до третього видання названої праці Райх взагалі заперечив наявність класових протиріч як вагомих чинників революційного руху у сучасному йому суспільстві. Він, зокрема, відмітив, що «європейський рух за свободу… базувався на омані. Суть його полягала в тім, що авторитарне мислення ототожнювалося зі способом життя «буржуазії», а мислення, орієнтоване на свободу, - зі способом життя «пролетаріату». Через цю корінну помилку європейський рух за свободу і зазнав поразки... «Класові бої» ведуться не між пролетарями і буржуа», натомість єдиним раціональним поясненням протиріч у середині суспільства автор вважав «придушення любовного життя дітей і юнацтва як найважливіший механізм формування слухняних підданих і людей, що перебувають у стані економічного рабства» [21, 74].

Погляди Райха дозволяли багатьом учасникам молодіжного руху 60-х зробити висновок про необхідність ліквідації інститутів шлюбу і сім'ї в процесі сексуальної революції. Не останньою мірою впливом його концепції пояснюється поширення у теоріях «нових лівих» ідейного обґрунтування, а в практиці учасників молодіжного протесту 60-х практичного втілення різноманітних сексуальних експериментів та спроб виробити альтернативний сімейному спосіб співіснування статевих партнерів.

Взагалі, на думку радянського дослідника Є.Балагушкіна, всі соціологічні концепції сексуальної революції, розроблені послідовниками В.Райха, торкаються трьох основних питань: критики інституту шлюбу та сім'ї, обґрунтування переваг групового шлюбу і комуни як альтернатив моногамної родини та наголошення на необхідності антиавторитарного виховання підростаючого покоління [37, 216].

Між іншим, ідея «сексуальної революції» виявилася одним з надзвичайно стійких елементів ідеології не лише молодіжного, але й пов'язаного з ним феміністичного рухів другої половини 60-х рр. ХХ ст. У ліворадикальному молодіжному і жіночому русі західних країн значного поширення набула концепція американської феміністки Кейт Міллет. Остання зробила спробу встановити зв'язок між категоріями «стать» і «влада», наголошуючи на первинності сексуальної революції щодо соціальної. Вважаючи, що психофізичні особливості статей цілковито обумовлені системою цінностей так званого «патріархату», тобто наявного суспільства, Міллет вважала, що метою сексуальної революції є скасування статевої диференціації як основи не лише жіночого нерівноправ'я, а й усіх видів пригнічення у суспільстві в цілому [37, 208-209].

Наступним основним і дуже стійким елементом масової свідомості учасників молодіжного протесту 60-х стала ідея «психоделічної революції». Авторство її належало американському психологу Тімоті Лірі. Останній розумів наркотики (психоделіки) як форму опору індивіда тиску зовнішнього світу, з одного боку, та як засіб усунення внутрішніх обмежень у самосвідомості людини, з другого. Концепція Лірі співпала з початком масового застосування наркотичних речовин американською молоддю, ставши його виправданням.

На відміну від бітників, з якими автор теорії «психоделічної революції» підтримував тісний зв'язок, і які не намагались надати своїм екзотичним смакам чіткої системи, Т. Лірі зробив спробу підвести під них наукоподібне обґрунтування.

Теорія Лірі лягла в основу напіврелігійне вчення на основі еклектичного поєднання ідей східних релігій (зокрема, буддизму) з окремими положеннями сучасної йому психології та медицини.

У 1960 році, знаходячись у відпустці в Мексиці, Лірі, за порадою одного з місцевих колег, покуштував отруйних грибів. Вживання галюциногенів практикувались мексиканськими індіанцями, однак досить рідко, винятково заради містично-релігійних, ритуальних цілей цілей, що, виключало зловживання та звикання організму. Натомість, у Лірі це породило ілюзію, що процедура вживання наркотичних речовин нешкідлива і може слугувати ідеальним засобом для «розширення горизонтів свідомості» [44, 83]. Як він сам згодом описував отримані відчуття, «я раптом відчув, що краса і жах, минуле і майбутнє, бог і диявол перебувають за межами моєї свідомості, але усередині мене. За чверть години я більше довідався про роботу людського розуму, ніж за п'ятнадцять років професійної практики» [44, 34].

У своїх пошуках Лірі вирішив використати найсильніший з усіх існуючих на той час наркотиків - ЛСД, випадково синтезований на рубежі 30 - 40-х рр. як лікувальний засіб від мігрені, тим більше, що він тоді вільно продавався у аптеках США [59, 63]. Деякий час він здійснював свої досліди у т. зв. «Гарвардській програмі наукових досліджень психоделічних речовин», після закриття якої урядом США, Лірі фактично перейшов на нелегальних стан, неодноразово арештовувався, одного разу навіть втік з в'язниці.

В основі теорії «психоделічної революції» Тімоті Лірі лежало соліпсистське припущення про те, що наш світ - не більш ніж соціальна фікція, тоді як реальність відкривається виключно в процесі прийому психоделіків. Власне термін «психоделічний», придуманий автором концепції, можна перевести як «той, що розширює свідомість» [59, 53]. Сам Лірі у своїй книзі «Психоделічний досвід», що вийшла у 1962 р., визначав практику, набуту в процесі прийому «психоделіків» як «подорож у нові сфери свідомості… Результат, розширення свідомості, може бути досягнутий різними шляхами. …найбільш простий і розповсюджений шлях вживання психоделічних препаратів…» [14, 52].

Лірі мріяв, що «через двадцять років усі суспільні інститути будуть перетворені відповідно до прозрінь, почерпнутих з досвіду розширення свідомості» [81, 63]. Лише психоделічний досвід здатний одночасно надати переконливості релігійним догмам і збагатити науку новими способами дослідження. Глобальна помилка західних філософії і психології, згідно Лірі, полягає в тому, що вони зосередили свою увагу на описі зовнішніх феноменів, ігноруючи невичерпне джерело знань, сховане всередині кожної людини. На Сході століттями існували методи дослідження свідомості і керування ними. І ось нарешті, з допомогою психоделіків, аналогічні методи стали доступні і Заходу [81, 43].

Ідеї Лірі досить швидко стали популярними серед молоді, набувши релігійного забарвлення. Цьому сприяли і висловлювання самого «вчителя», як його почали називати: «ЛСД - це Христос, що прийшов в Америку в епоху Каліюга. Америка - найбільш матеріалістична країна, і вона хотіла приходу Аватара у формі матерії... Тому вони мають ЛСД. Якби вони не мали таких речей, як би вони змогли довідатися?..» [7, 257]. Сам же Лірі уявляв себе свого роду пророком, першовідкривачем цього нового приходу Бога на Землю, і закликав усіх розділити з ним його досвід: «Я навчився фокусувати увагу на ключових філософських проблемах… Я зрозумів, що в моєму тілі записана вся історія людства. Я можу пережити й експериментально досліджувати кожен аспект еволюції. Я можу стати Буддою, Ейнштейном або Галілеєм. Я повинен стати Мойсеєм і розробити власний етичний код. Я повинен стати єпископом Берклі і знайти своє рішення проблеми матерії і свідомості. Не покладатися на законсервоване, статичне, мертве і безглузде знання, передане в спадщину від творців символів у попередніх поколіннях, а проживати всі можливості, що здатне подарувати людське, долюдське і навіть сублюдське життя» [15, 43].

Перша спроба заснування общини на засадах вчення Лірі, відноситься ще до 1964 р., коли відомий американський письменник, автор роману «Політ над гніздом зозулі», Кен Кізі організував у Сан-Франциско комуну «Веселі пустуни», яка свої психоделічні «експерименти» вважала способом відвернути Апокаліпсис [80, 29]. Як правомірно зазначає згаданий вище дослідник А. Керві, приблизно з 1966 р. термін «психоделія» вперше почали вживати щодо молодіжної культури. Поступово він закріпився в молодіжному лексиконі, тоді як такі субкультурні атрибути, як дизайн плакатів і пластинок, дивний одяг і музика стали визнаватись атрибутами «психоделічного» стилю [80, 37].

Є всі підстави стверджувати, що дана теорія Тімоті Лірі, не в меншій ступені, ніж літературні експресії та спосіб поведінки бітників, започаткувала поширену серед молоді 60-х рр. ХХ ст. хибну практику використовувати наркотичні речовини задля пошуку відповідей на ті запитання, на які вони, в силу різних причин, не могли знайти відповіді у повсякденному житті. У цілому ж теорії «сексуальної» та «психоделічної» революцій зайняли своє досить вагоме місце у «ідейному багажі» «нових лівих» та учасників молодіжного руху другої половини 60-х рр., впливаючи як на характер їх протесту, так і на спосіб життя в цілому.

Говорячи про ідейні витоки молодіжного бруху 60-х, потрібно підкреслити, що одними з найвагоміших з них були ідеї так званих «нових лівих». При їх характеристиці автор даного дослідження вважає за доцільне розрізняти два значення терміну «нові ліві»:

1). Невелика група інтелектуалів, що стали відомі в країнах Заходу своїми теоретичними розробками, які, в силу гострої критики тодішнього капіталістичного (а, нерідко, одночасно й соціалістичного) суспільства, отримали чимало послідовників, у тому числі, серед учасників молодіжного руху 60-х рр. ХХ ст. Це «нові ліві» у вузькому розумінні цього слова. На думку радянського дослідника Ю. Давидова, вони персоніфікувалися з різними особистостями: у США - з Ч.Р. Міллсом, Г. Маркузе, Е. Фроммом; у ФРН - з М. Хоркхаймером, Т. Адорно, Ю. Хабермасом; у Франції - з А. Лефевром, Л. Гольдманом та Ж.-П. Сартром тощо [62, 6-7].

2). Широкий рух їх ідейних послідовників, який надалі фактично об'єднався із рухом молодіжного протесту. В обох своїх значеннях «нові ліві» характеризувалися надзвичайною ідейною та соціальною строкатістю.

Потрібно відзначити, що для радянської історіографії здебільшого була притаманна нищівна критика «нових лівих» та їх ідеології, як такої, що носить непослідовний, а, по-суті, дрібнобуржуазний, антипролетарський та антикомуністичний характер, покликана маскувати захопленням лівацькою тактикою свою хибність та відволікати послідовників від реальної боротьби за соціалізм та ін. Однією з найбільш вульгарних оцінок «нових лівих» можна вважати характеристику, надану їм радянським істориком А. Єрмолаєвим як «дрібнобуржуазної форми протесту проти всевладдя монополій», що «відображає настрої тих прошарків буржуазного суспільства, яких тисне п'ята капіталу і які бачать порятунок у поверненні до старих домонополістичних форм суспільного устрою» [65, 156]. Зрозуміло, що з позицій сьогодення дана оцінка навіть не варто серйозних коментарів.

Неодноразово згадуваний К. Менерт свого часу дав «новим лівим» наступну, досить вичерпну, характеристику: «сукупність ліворадикальних рухів і груп в індустріальних державах Заходу (включаючи Японію), які прагнуть змінити світ політично під більш або менш соціалістичними гаслами і водночас змінити стиль життя, відмежувавшись при цьому від «старих лівих», за якими стояла Москва. Ступінь радикальності, з якою переслідувалась дана мета, варіювалась залежно від місця і часу. Більшість груп починали як помірковані, згодом радикалізовувались, і, нарешті, розпадалися» [14, 46].

Намагався окреслити соціально-політичні орієнтири «нових лівих» і один з головних їхніх теоретиків Герберт Маркузе. Впадає в око те, що він намагався не досить коректно об'єднати у своєму визначенні різноманітні напрямки протесту, фактично перетворивши термін «нові ліві» на синонім учасників всіх радикальних рухів у США в 50-70-х рр. ХХ ст. На думку Маркузе, «нові ліві» були неомарксистами, перебували під сильним впливом маоїзму та революційних рухів «третього світу», дотримувалися неанархістських тенденцій, відчували глибоку недовіру до старих марксистських партій та їхніх ідеологій; вони включали до свого складу інтелектуалів, учасників руху за громадянські права, радикальні елементи молоді, навіть тих, хто на перший погляд взагалі не займається політикою (наприклад, хіппі); в авангарді цього руху перебували поети, письменники, інтелектуали [125, 204].

Рух «нових лівих» виник ще у середині 50-х рр., коли у Франції утворилась досить строката за складом організація «Нове ліве об'єднання», куди увійшли «ліві соціалісти, комуністи-демократи, троцькісти, прогресисти, колишні учасники руху Опору та християнські соціалісти» [41, 7]. Пізніше подібні організації з'явилися в інших країнах. Так, у Лондоні «нові ліві» в 50-х роках гуртувалися навколо журналу «Нью лефт рев'ю» і спочатку об'єднували вузьку групу опозиційно налаштованих інтелектуалів; у США зародження «нової лівої» датується рубежем 50-60-х років і пов'язано з діяльністю теоретичного журналу «Стадиз он зе лефт». Сам термін «нові ліві» набув поширення у США після опублікування «Листа до нових лівих» Чарльза Райта Миллса. Це були нечисельні й невпливові групи та гуртки інтелектуалів з числа інтелігенції, які відрізнялись крайнім розмаїттям ідейних переконань і сходились лише на недовірі до традиційних політичних сил та ідеологій і на прагненні віднайти «третій шлях» суспільного розвитку, альтернативний і соціалізму, і капіталізму [75, 53].

Розквіт «нового лівого» руху розпочався в 60-ті роки ХХ ст., коли, з одного боку, їхнім строкатим ідеям було надано більш-менш стрункого, логічного вигляду, а, з другого, «нові ліві» теорії знайшли своїх прибічників серед студентів. Так, на кінець 1968 р. серед молоді США, за деякими даними, число осіб, які ототожнювали себе з «новими лівими», досягло 750 тис. чоловік [65, 155]. Гостра критика «новими лівими» соціально-політичних інститутів, культури і зовнішньої політики тодішнього західного суспільства, акцентування ними проблем особистості і громадянських свобод підживлювалась тими ж соціальними і ідейнопсихологічними джерелами, що і молодіжний протест 60-х років. Заперечення «новими лівими» капіталістичної цивілізації в цілому, визнання виняткової ролі молоді в боротьбі за соціальний прогрес, імпонувало свідомості радикально налаштованого студентства, змушуючи його бачити в ідеях «нових лівих» основу для своєї громадсько-політичної діяльності [75, 93]. Розвиток масового молодіжного протесту різко змінив їх суспільну роль, надавши їм широку соціальну базу, та перетворивши їх ідеологів та теоретиків з ізольованого угруповання інтелектуалів на впливових у молодіжному середовищі діячів.

Що ж являла собою ідеологія «нових лівих»? Радянський дослідник Є. Баталов виділяв ряд філософсько-соціологічних та політичних положень, що тією чи іншою мірою були спільними для більшості ідеологів «нових лівих». Це критика сучасного їм індустріального суспільства; заперечення пролетаріату як революційної сили; негативне ставлення до традиційних марксистських партій («старих лівих») та робітничих організацій; орієнтація на стихійність та спонтанність, яка базується на підсвідомості; відмова від демократичних інститутів суспільства; орієнтація на насильство та відмова від класового підходу до аналізу суспільства та суспільних явищ [40, 39]. Водночас видається правильним погодитись з думкою сучасного українського дослідника О. Семків про доцільність умовного поділу теоретичної спадщини «нових лівих» на дві частини: «теорію революції» та погляди на сутність і основні риси майбутнього суспільства. При цьому найбільш виписаною і розробленою в концепціях «нових лівих» є перша частина: саме ідея політичного насилля, руйнування, заперечення існуючого суспільства є квінтесенцією більшості творів, тоді як у їхньому баченні майбутнього ладу прослідковується радше негативний підхід - вказується, чого бути не повинно, але замовчуються такі принципові проблеми, як економічна структура, управління економічним і соціальним життям, суспільні інститути й організації, їх місце і роль у майбутньому суспільстві [122, 454].

Водночас, говорячи про «нових лівих», потрібно усвідомлювати, що вони, при всіх спільних рисах, які схильні виділяти в їх творчості дослідники, ніколи не являли собою єдиної організаційної структури, згуртованої навколо певної доктрини. Цей термін у кожному конкретному застосуванні міг виконувати низку функцій: бути самоназвою різноманітних радикальних угрупувань та окремих осіб, що служила їм способом самоідентифікації, слугувати пропагандистським кліше, засобом епатажу чи просто бути віянням моди. Буде правомірним погодитись з думкою одного з лідерів студентського руху 60-х у США, Т. Хейденом, який дав наступний портрет «новим лівим» у широкому сенсі даного терміну: «Це спільнота бунтівників, у яких спільні радикальні цінності, схожий зовнішній вигляд і які шукають самостійну опору влади. Їхня мета полягає у перетворенні суспільства під керівництвом найбільш маргінальних і найбільш «неосвічених»…» [153, 73].Тому доречно зупинитись окремо на концепціях найбільш вагомих теоретиків «нових лівих», які справили відчутний вплив на студентський та молодіжний рух.

Не буде перебільшенням стверджувати, що основа майбутнього «нового лівого» руху була закладена всесвітньо відомою Франкфуртською соціологічною школою. Остання виникла ще у 1923 році у Веймарській Німеччині, коли, за саркастичним твердженням американського дослідника консервативного напрямку П. Б'юкенена, філософ і соціолог Лукач і кілька членів німецької компартії заснували у Франкфуртському університеті Інститут марксизму, змодельований за зразком Інституту Маркса і Енгельса в Москві. По зрілому міркуванні вони дали своєму дітищу менш зухвалу назву - Інститут соціальних досліджень. Незабаром цьому інститутові призначено було стати відомим під назвою Франкфуртська школа [46, 20].

Головною розробкою школи, яка мала вирішальний вплив на формування ідейних поглядів «нових лівих», а згодом і активістів студентського руху другої половини 60-х рр., на думку П. Б'юкенена, стала так звана «критична теорія» [46, 45]. За висловом одного з її прихильників, вона являла собою «обґрунтовану критику всіх без винятку елементів західної культури, у тому числі християнства, капіталізму, авторитету родини, патріархату, ієрархічної структури, традиції, сексуальних обмежень, вірності, патріотизму, націоналізму, етноцентризму, конформізму і консерватизму» [46, 87]. Фактично в роботах усіх теоретиків «нових лівих» «критична теорії» займає стрижневе місце.

Великим успіхом у молодіжному середовищі 50-60-их рр. користувалася неофрейдистська концепція видатного психолога, соціолога та філософа, представника Франкфуртської школи Еріха Фромма, автора популярної праці «Втеча від свободи», яка вперше побачила світ ще в 1941 р. Будучи прихильником фрейдомарксизму з його синтезом соціальних та сексуальних аспектів у життєдіяльності суспільства, Фромм водночас розглядав ці питання під принципово іншим кутом зору, ніж Вільгельм Райх. Якщо останній вбачав обмеженість марксизму у його нехтуванні сексуальними проблемами індивіда і соціуму, то Фромм, навпаки, докоряв Фрейду за його абсолютизацію ролі психо-сексуального досвіду людини та намагався доповнити психоаналітичну теорію низкою методологічних принципів марксистської соціології. Можна повністю погодитись з російським дослідником А. Константиновим, який зазначав, що відкидаючи капіталістичні цінності, Фромм не зайняв традиційні консервативні позиції, однак і не пішов ліворадикальним шляхом заперечення більшості духовних цінностей людства, намагаючись здійснити синтез цих двох підходів [35, 292].

Фромм піддав значним сумнівам ортодоксальний фрейдизм. Це поступово привело його створення власної концепції «радикального гуманізму», причому до переліку ідейних джерел, на яких базується його вчення, сам мислитель вносив теорії З. Фрейда, К. Маркса і Й.-Я. Бахофена (автора концепції матріархату як початкової егалітарної і миролюбної стадії в розвитку людства), а також, як це не дивно, ізраїльських пророків та Будду [34, 84].

Квінтесенція розробленої Фроммом теорії фактично полягала у двох наступних моментах. По-перше, одна з головних причин суспільних конфліктів, а також внутрішньої невпевненості індивідів є порушення органічних зв'язків людини з навколишнім світом та неможливість цієї людини пристосуватись до вимог навколишнього суспільного середовища без втрати своєї тотожності. По-друге, практично будь-яке вчення - як релігійне, так і світське - містить у собі авторитарну і гуманістичну складові. Якщо прихильники даного вчення перебувають при владі, то починає переважати перша тенденція, а якщо в опозиції, - то друга.

Такий підхід мислитель використовував для аналізу наявних політичних режимів: досліджуючи тоталітарні режими, насамперед, на прикладі нацистської Німеччини, Фромм виділяє в них механізм втечі від свободи шляхом її підпорядкування людиною зовнішньому авторитетові - партії, державі, «законові і порядкові» як самоцінності, що однаковою мірою стосується і народних мас, і самих вождів. У таких суспільствах панує авторитарний (садо-мазохістський) тип людських взаємин, який, на думку Е. Фромма, «полягає у прагненні відмовитись від незалежності своєї особистості, злити своє «Я» з ким-небудь або чим-небудь зовнішнім, щоб таким чином отримати силу, якої не вистачає самому індивіду» [30, 125]. Авторитарний механізм, у свою чергу, розпадається, на дві тенденції: садистську і мазохістську. Потрібно пам'ятати, що, використовуючи стандартну термінологію психо- і сексопатології, Фромм, на відміну від З. Фрейда, вкладав у неї переважно соціальний зміст. Так, садизм у розумінні мислителя проявлявся у трьох прагненнях особистості: по-перше, «поставити інших людей у залежність від себе і здобути повну і необмежену владу над ними», по-друге, «не лише мати абсолютну владу над іншими, але й експлуатувати їх, використовувати і обкрадати…», що стосується «не тільки матеріального статку, але й моральних або інтелектуальних якостей…», по-третє, «заподіювати іншим людям страждання і бачити, як вони страждають» [30, 126].

На думку мислителя, садистський тип характеру аж ніяк не означає його сили.

Навпаки, «у психологічному плані жага влади базується не на силі, а на слабкості. У ній виявляється нездатність особистості вистояти поодинці…» [30, 140]. На відміну від садизму, мазохізм передбачає «відчуття власної неповноцінності, безпорадності, неістотності»; мазохісти постійно демонструють «залежність від зовнішніх сил: від людей, яких-небудь організацій, від природи… Часто вони просто не здатні відчувати почуття «я хочу», своє власне «Я»…» [30, 125]. Таким чином, якщо перші намагались отримати «повну і необмежену» владу над іншими людьми, то другі, навпаки, - «позбутися власної особистості, втратити себе, іншими словами, позбутися тягаря свободи» [30, 132]. Проте, попри їх протилежні цілі, між ними, на думку мислителя, існує симбіоз: «Садист так само має потребу в своєму об'єкті, як мазохіст - у своєму. В обох випадках власне «Я» зникає» [30, 137].

Без перебільшення можна стверджувати, що твори Фромма, особливо його «Втеча від свободи», стали настільними книгами в активістів молодіжного руху другої половини 60-х рр. Молоді, для якої теза про пригнічуючий характер «культури батьків» була аксіомою, не могли не імпонувати наступні рядки: «часто це зустрічається у стосунках батьків з дітьми. Тут відносини панування і власності виступають у вигляді «природного» піклування і прагнення батьків захистити свою дитину. Її саджають у золоту клітину, вона може мати все, чого побажає, але лише за умови, що не намагатиметься вирватись з клітини…» [30, 137].

Водночас, своєрідною іронією історії можна вважати сьогодні той факт, що фроммівський аналіз авторитарного механізму втечі від власної свободи і відповідальності на прикладі тоталітарних режимів і рухів першої половини ХХ ст., можна впевнено застосувати до оцінки масової свідомості активістів молодіжного протесту 60-х рр. з усією її суперечністю та непослідовністю. Так, на думку мислителя, «в авторитарному характері є… тенденція чинити опір владі і відкидати будь-який вплив згори… Така людина постійно бунтує проти будь-якої влади… Це спроба самоствердитись, подолати відчуття власної неповноцінності, однак мрія підкорити себе, усвідомлена чи ні, при цьому зберігається. Авторитарний характер ніколи не «революціонер», я би назвав його «бунтівником» [30, 145-146].

Це саме стосується й іншого механізму втечі від свободи - руйнівного. Як зазначав мислитель, коріння цього явища подібні до садо-мазохізму: «безсилля й ізоляція індивіда»; Фромм характеризував прояви руйнівної свідомості наступним чином: «Зруйнувати світ - це остання, відчайдушна спроба не дати цьому світові зруйнувати мене… Будь-яка загроза життєвим інтересам… породжує тривогу, а найбільш звичайна реакція на неї - руйнівні тенденції» [30, 153-155].

У наведених цитатах можна побачити вражаючі паралелі з більшістю характеристик молодіжного руху другої половини 60-х рр., які вже наводились у першому розділі даного дослідження. Здається цілком правомірним стверджувати, що сформульовані Е. Фроммом авторитарний та руйнівний соціальні типи, не лише були наявні у масовій свідомості молодіжних активістів другої половини 60-х рр., але й відчутно впливали на визначення внутрішніх мотивів їхньої поведінки та формування молодіжної ідеології.

У демократичних режимах ХХ століття також, на думку Е. Фромма, спостерігається втеча від свободи, але тут особистість не підкоряє себе зовнішній силі, а цілком розчиняється в ній. Цей тип характеру Фромм називав конформістським або ринковим. Виявляється він у тому, що «індивід перестає бути собою; він повністю засвоює тип особистості, запропонований йому загальноприйнятим шаблоном, і стає таким, як і всі решта і таким, яким його прагнуть бачити… Відмовившись від власного «Я» і перетворившись на робота, подібного до мільйонів таких самих роботів, людина вже не відчуває самотності й тривоги» [30, 159]. На особистісному плані варіантом утечі від свободи, як вважає мислитель, є наркоманія, яка так само руйнує психіку індивіда [24, 62].

Напевно Еріх Фромм менш за все сподівався на лаври натхненника молодіжного руху 60-х рр. (тим більше, що «Втеча від свободи», як вже наголошувалося, вийшла в 1941 р.), однак ряд його ідей безумовно були запозичені студентськими активістами. Це, зокрема, ідея про те, що суспільство придушує природне у людині, її власне і неповторне «Я». Молоді люди в 60-х рр. не бажали перетворюватись на живі автомати, запрограмовані суспільством на виконання однотипних функцій. Вони не хотіли і не могли мовчки прийняти той «стиль нашого часу в цілому», який так яскраво і так критично описувався Фроммом: «Неоглядні простори міст, у яких губиться індивід; високі як гори будинки; безперервне акустичне бомбардування радіо; газетні заголовки, які змінюються тричі на день і не лишають часу усвідомити, що ж насправді є важливим; ревю, в яких сотні дівчат демонструють здатність знищити свою індивідуальність і діяти з точністю механізму у величезній злагодженій машині; ударні ритми джазу - все це лише окремі риси того загального становища, при якому індивід протистоїть не залежним від нього масштабам, відчуваючи себе піщинкою порівняно з ними» [30, 116-117].

Неабиякий інтерес серед молоді 60-х рр. отримала також ідея «спонтанної активності». Остання для Е.Фромма означала єдиний спосіб подолання людиною страху власної самотності на основі двох складових - справедливої любові до інших людей та праці «як творчості, що з'єднує людину з природою в акті творіння» [30, 217]. Фроммівська ідея «спонтанної активності» була відповідним чином трансформована у свідомості молодих радикалів і стала розумітися як стихійність та відсутність організації, про що вже зазначалось вище.

Якщо у праці «Втеча від свободи», Фромм зосереджувався на критиці типів психо-соціальної патології, то у роботах, що вийшли протягом 50 - 60-х рр. мислитель замислюється над обличчям майбутнього, «здорового суспільства». Варто зазначити, що його бачення майбутнього, справедливого устрою мало певну подібність до інших концепцій «нових лівих». Зокрема, він виступав за децентралізацію промислового виробництва і політики, розвиток самоврядування, вважаючи, що тільки в таких умовах можливе подолання відчуження, тобто підвладності людей створеним ними, але не залежним від них силам. В області політичної децентралізації Фромм виступав за передачу функцій управління «порівняно невеликим районам, де люди знають один одного і можуть судити один про одного, а значить, можуть активно брати участь в управлінні справами свого співтовариства» [24, 93]. У сфері промисловості він також вважав за доцільне надати значні повноваження невеликим виробничим підрозділам і подрібнити гігантські корпорації на більш дрібні одиниці.

Водночас, концепція мислителя суттєво відрізнялася від багатьох інших по ряду принципових питань. Так, Фромм пропонував цікаві форми демократії участі більш універсального характеру, ніж традиційні для «нових лівих». Він виступав за згуртування всіх людей у групи міжособистісного спілкування (по кілька сотень осіб у кожній), в яких би в умовах вільного одержання всієї необхідної інформації обговорювалися різноманітні питання економіки, політики, освіти, охорони здоров'я й інших сфер життя, а сума рішень цих груп стала би основою суспільної політики в різних областях. У взаємодії з групами міжособистісного спілкування передбачається діяльність спеціалізованих дослідницьких і експертних груп (наприклад, з вивченню природи людських потреб з метою поділу їх на здорові і патологічні та ін.). Ще один цікавий і досить своєрідний момент у проекті Фромма створення ради «Голос совісті», сформованої з людей, які користуються загальною повагою; такі напіввладні органи, не маючи ніяких офіційних і владних повноважень, давали б етичну оцінку різним напрямкам суспільної політики [23, 57].

Сучасний російський дослідник А. Константинов висловив досить оригінальне припущення, за яким найбільше паралелей уявлення Фромма мають з поглядами на майбутнє, втіленими у художній творчості відомого радянського письменникафантаста І. Єфремова [23, 67].

Проте Фромм не вважав за можливе реалізацію запропонованих ним перетворень шляхом насильницької революції, чим викликав хвилю обурень з боку студентів-радикалів, які до цього його ледь не обожнювали. У 1968 році, у самому розпалі молодіжного протесту, він об'єктивно проаналізував перспективи революції в США, стверджуючи, що «для подібної революції немає масової основи. Навіть якби всі радикально налаштовані студенти разом із усіма негритянськими борцями сприяли цьому (що, звичайно ж, неможливо), масова основа як і раніше цілком була б відсутня, оскільки всі разом вони складають явну меншість американського населення.... До того ж настільки складне суспільство, як у Сполучених Штатах, що спирається на велику групу кваліфікованих менеджерів і управлінську бюрократію, не змогло б функціонувати, поки місця тих, хто керує зараз промисловою машиною, не зайняли б настільки ж кваліфіковані люди» [23, 68].

Творчість Еріха Фромма наклала значний відбиток на багато сфер інтелектуальної думки другої половини ХХ ст. в країнах Заходу. Такі важливі напрямки соціальної філософії, як неофрейдизм та неомарксизму, не говорячи вже про низку теорій «нових лівих», безумовно, зазнали відчутного впливу ідей цього непересічного мислителя. Водночас йому вдалося (на відміну від деяких інших теоретиків, як, наприклад, Г. Маркузе), утриматись від спокуси приміряти на себе роль «духовного батька» молодіжного протесту 60-х рр.

Надзвичайним авторитетом у середовищі «нових лівих» користувався філософ і соціолог, також представник Франкфуртської школи, Герберт Маркузе, теорія якого набула настільки небувалого поширення серед молодих лівих радикалів, що його інколи навіть називали «володарем думок бунтівної студентської молоді» [5, 106]. Популярність його у ліворадикальному молодіжному оточенні доходила до того, що одним з характерних для молодіжного руху другої половини 60-х рр. слоганів було «Ма-Ма-Ма!», яке розшифровувалось як «Маркс - бог, Мао - його меч, Маркузе - тлумач (в інших варіантах - пророк)» [9, 9].

Особистість та творча спадщина Маркузе викликала і продовжує викликати неоднозначну оцінку дослідників. Якщо у західних науковців критика його концепцій більш або менш стримана, то радянські вчені піддали його справжньому «антисайєнтистської і антитехнологічної тенденції» його теорії, «надмірного перебільшення ролі підсвідомості», водночас зустрічаються оцінки, які надто загострюють увагу на «утопічності його ідеології», «псевдореволюційності, і, посуті, антикомуністичному характері маркузіанства», намаганнях відволікти студентський рух у бік «від рішень конкретних завдань сучасності» [52, 13], приховати «дійсно класовий характер виступів молодих робітників, студентів, трудової інтелігенції» [5, 14] та інше. Обабіч від інших знаходиться точка зору сучасної російської дослідниці ліворадикального напрямку Н.Є. Маркової, яка прямо звинувачує Маркузе у тому, що останній, будучи нібито агентом ЦРУ, а згодом, начальником центральної європейської філії Служби розвідувальних досліджень Державного департаменту США, відігравав у американському молодіжному русі роль аналогічну з російським провокатором Гапоном [14, 64] Однак ця екзотична версія ґрунтується на надто слабких доказах.

Квінтесенцією концепції Маркузе ідея про однакову репресивність і антинародність обох світових систем: радянського соціалізму і західного капіталізму. У своїх працях різних часів Маркузе неодноразово висловлював тезу про те, що Жовтнева революція 1917 р. не виконала покладених на неї завдань: «Революція передбачає радикальну трансформацію власне людських потреб і бажань, як культурних, так і матеріальних, зміну свідомості та чуттєвості, процесів праці та відпочинку», чого здійснено не було [31, 16-17].

Не менш гострій критиці він піддавав і капіталістичне суспільство ХХ ст., щоправда, здебільшого використовуючи термін «сучасне індустріальне суспільство».

Необхідність нового, принципово відмінного від класичного марксизму, підходу до аналізу проблем цього суспільства він пояснював тим, що останнє вже не піддається визначенню в традиційних термінах економічних, політичних і інтелектуальних прав і свобод [18, 5]. При цьому, намагаючись визначити конкретний зміст нових способів реалізації людини в суспільстві, Маркузе фактично змушений зізнатись у своїй неспроможності зробити це. На його думку, «вони можуть бути вказані лише у негативних термінах. Тому економічна свобода означала би свободу від економіки - від контролю з боку економічних сил і відносин, свободу від щоденної боротьби за існування і заробляння собі на життя, а політична - звільнення індивідів від політики, яку вони не можуть реально контролювати… сенс інтелектуальної свободи - у відродженні індивідуальної думки, у теперішній час поглиненої засобами масової комунікації і впливу на свідомість, у ліквідації «суспільної думки» разом з тими, хто її формує» [18, 5]. Як вже зазначалося вище, нездатність ефективно описати альтернативні капіталістичному світові форми суспільного буття була притаманною для всіх теоретиків «нових лівих».

У найвідомішій своїй праці, «Одномірна людина», Маркузе зазначав, що сучасне йому індустріальне суспільство створює такі форми влади, які під виглядом примирення протидіючих соціальних сил знищують будь-який протест і гальмують будь-які якісні зміни. При цьому буржуазія і пролетаріат, хоча і залишаються основними класами в капіталістичному світі, насправді «більше не є агентами історичних перетворень», оскільки їх об'єднує «всепереможний інтерес до збереження і покращення інституціонального status quo у найрозвинутіших галузях сучасного суспільства» [18, 14-15]. У своїх більш пізніх працях, зокрема «Есе про Визволення», теоретик із сумом констатує, що досягнувши високого життєвого рівня, колишній пролетарій виявився зацікавленим у збереженні, а не руйнуванні сформованого способу виробництва, що забезпечує йому настільки високий рівень споживання. Весь трагізм такого стану речей, на думку Маркузе, полягає в тому, що робітник перестав відчувати себе рабом, йому здається, що він вільний громадянин, не розуміючи того, що «раби розвинутої індустріальної цивілізації - сублімовані раби...» [15, 326].

Західне суспільство Маркузе визначав як «тоталітарне», розуміючи під цим «нетерористичне політичне координування, яке здійснюється за рахунок маніпуляції потребами за допомогою майнових прав» [18, 4]. Воно керує індивідом (і в цьому різноманітних хибних матеріальних та інтелектуальних потреб, які формують зразок життя і, відповідно, модель «одновимірного» мислення і поведінки («одномірну людину»), перешкоджаючи якісним змінам. На його думку, «у надрозвинутих благополучного життя для цілого, так що навіть протилежності об'єднуються для його захисту. Це є чиста форма панування [18, 335]. Виходом може бути лише «абсолютна відмова» індивіда від суспільних благ. Така «абсолютна відмова», може мати характер дуже сильного протесту, однак не здатна серйозно погрожувати суспільству, оскільки «народ, який раніше був каталізатором суспільних зрушень», тепер «піднявся до ролі каталізатора суспільного згуртування» [18, 336 ].

Одночасно Маркузе сформулював своє бачення головної революційної сили: це «прошарок знедолених і аутсайдерів, експлуатовані та переслідувані представники інших рас і кольорів шкіри, безробітні й непрацездатні» [18, 336 ].

Пізніше він включив сюди також студентство, перегукуючись тим самим з Міллсом. Маркузе зазначав: «...я вважаю студентську опозицію сьогодні одним з найрішучіших факторів у світі» [11, 39 ]. Щоправда, надалі теоретик піддав певній ревізії власні погляди щодо рушійних сил майбутньої революції, частково від них відмовившись. Зокрема, в одному зі своїх інтерв'ю Герберт Маркузе наголосив на пагубних наслідках, до яких могло привести завоювання студентами влади, зазначивши: «Скрізь і завжди переважна більшість студентів консервативна і навіть реакційна. Таким чином, студентська влада, якщо вона буде демократичною, виявиться консервативною, або й реакційною» [42, 85]. Він також відмовився від власної тези про те, що соціальні зміни будуть ініційовані маргінальними прошарками суспільства: «капіталізм народжує своїх могильників, втім це аж ніяк не «прокляті», або «знедолені» [31, 57].

Згодом, у своїй роботі «Контрреволюція і бунт», написаній вже після спаду молодіжного протесту другої половини 60-х рр., Герберта Маркузе намагався підвести підсумки «новому лівому» та студентському рухам. Зазначаючи, що внаслідок невдач останніх, «Західний світ вступив у … фазу розвитку… внутрішньої і зовнішньої контрреволюції», теоретик водночас висловив впевненість у розгортанні в майбутньому «найрадикальнішої з усіх революцій, відомих історії. Ця перша справді всесвітньо-історична революція буде якісно відрізнятись від своєї невдалої попередниці» [31, 1-3], тобто від молодіжного протесту другої половини 60-х рр.

Серед видатних ідеологів «нових лівих» більш поміркованого напрямку достатньо популярним серед молоді 60-х був американський соціолог Ч. Р. Міллс.

Останній зазначав, що демократичний потенціал політики США постійно зменшується, а лібералізм стає лише прикриттям «небезпечного й жорстокого шаленства політичних гангстерів», причиною чого є розрив між знанням і владою, оскільки, «коли люди знання входять у контакт з колом осіб, що мають владу, вони виступають не як рівні, а як наймані робітники» [37, 22-23 ]. У своєму відомому «Листі до нових лівих» (1960 р.) Міллс, писав, що зазнали краху ті рушійні сили історичного розвитку, що прагнули змінити структуру капіталізму [65, 328].

Таким чином саме він фактично першим (раніше Маркузе), висунув надалі надзвичайно популярне положення про те, що робітники, внаслідок своєї інтеграції у капіталістичне суспільство, втратили свою здатність виступати основною суспільно-перетворюючою силою, якою тепер може стати інтелігенція, в першу чергу студентство [37, 25-26].

Крім названих вище теоретиків, певною популярністю користувались також ідеї французького журналіста Франсуа Фанона, який, виходячи з теорії про «нації буржуа» і «нації - пролетарі», вважав «революційним авангардом» народи «третього світу» [40, 37]. Він закликав залишити «цю Європу, яка «безперервно говорить про людину, безперервно і всюди знищуючи її» та «спрямувати зусилля наших м'язів і нашого мозку в іншому напрямку»; за зразок же Фанон пропонував взяти «третій світ», що «протистоїть Європі як колосальна маса, якій призначено зробити свій внесок у розв'язання проблем, не вирішених нею...» [12, 82-83].

Поширення неомарксистських теорій у середовищі молодих радикалів призвело до того, що в другій половині 60-х рр. рух «нових лівих» та молодіж ний протест фактично злились у єдине ціле. Як цілком правомірно зазначала радянська дослідниця К. Мяло, зближення між ними відбувалось по таких основних напрямках: визнання студентської молоді «революційним авангардом»; перенесення головної уваги з соціально-економічних проблем на духовно-психологічні; визнання основним питанням сучасності конфлікту між нормами суспільства та вимогами щодо вільного самовиразу індивіда; винесення на перший план не завдань політичної боротьби, а протесту проти соціокультурного придушення; нарешті, визначення в якості універсального шляху трансформації суспільства «культурної революції» [19, 58 ].

Отже, теоретики нових лівих відіграли надзвичайно вагому роль у формуванні основних ідейно-філософських уявлень студентських радикалів. Акумулювавши протестні настрої молоді та поширивши у студентському середовищі ліворадикальних ідей, «нові ліві» суттєво сприяли процесу вироблення ідеології молодіжного руху 60-х рр.

2.3 Занепад старих і поява нових молодіжних рухів в 90-их роках ХХ ст. в країнах Західної Європи

Мало змінилася ситуація щодо підходів визначення понять «молодь», «молодіжний рух» і в 70-90-х роках XX ст. Ще раз наголосимо, що впродовж XX ст. молодь розглядалася як об'єкт впливу, відновлення не лише трудових ресурсів, поколінь, а й заздалегідь запропонованих ідей громадянської позиції у десятків тисяч юнаків і дівчат.

Так, молодь не може бути завжди орієнтована лише на «виконання загальнодержавних справ, пов'язаних з вирішенням планових завдань». Вона повинна розв'язувати і свої молодіжні проблеми, які виступають органічною складовою усіх соціальних завдань суспільства.

Друга половина 60 - початок 70-х рр. були відмічені новим підйомом демократичного молодіжного і студентського руху в більшості капіталістичних країн; у 1968 молодіжних виступів охопили 50 країн капіталістичного світу, в 1971 - 70 країн. Посилення суспільної активності молоді пов'язане з особливо жорстокою експлуатацією і дискримінацією (зокрема, в оплаті праці), якою вона піддається в капіталістичних країнах, з труднощами в здобутті професійної підготовки, масовим безробіттям, утиском в політичних правах. Одна з причин зростаючого значення виступів молоді в суспільному житті криється в абсолютному і відносному зростанні чисельності молоді і її ролі в суспільному виробництві (хлопці і дівчата складають третину і більш самодіяльного населення своїх країн). Різко зросло число студентів в розвинених капіталістичних країнах (за 10 років з 1960 в 2-3 рази: у США - до 7,5 млн. чіл., у Франції перевищило 600 тис. і т.д.), що пов'язане не лише із загальним зростанням чисельності молоді, але перш за все з розвитком науково-технічної революції. В результаті вступу у вищі учбові заклади ширших верств населення відбувається відносна демократизація соціального складу студентства, перш за все за рахунок середніх міських шарів, дрібної буржуазії, інтелігенції, чиновництва, а також частково і за рахунок робітників. Студентство, яке перестає бути частиною соціальної еліти, забезпеченої після завершення навчання високооплачуваною роботою, виступає проти класової, антидемократичної системи освіти, що склалася, проти перетворення університетів на придаток військово-промислового комплексу, прагне до активної участі в суспільному і політичному житті [28, 524].

Передова молодь капіталістичних країн все активніше бореться проти всевладдя монополій, за розширення демократичних прав, за поліпшення соціально-економічного положення трудящих. Бурхливі виступи студентства і молоді охопили в 1968-69 цитаделей капіталістичного світу. У Франції вони з'явилися одним з важливих чинників підйому масового руху в травні - червні 1968, всупереч авантюристським акціям деяких «ліво»-екстремістських ватажків. Студентські виступи розвернулися в Західному Берліні і ФРН (Федеральна Республіка Німеччини), в Італії, Іспанії. Величезний розмах придбав рух проти американської агресії у В'єтнамі в США, де сотні тисяч американських хлопців і дівчат брали участь в антивоєнних виступах [36, 512].

Молодіжний рух у всіх своїх аспектах відображає політичну боротьбу, що відбувається в світі. Деякі, вельми нечисленні прошарки молоді входять в украй праві, ультрареакційні організації фашистського типу (у ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) - Молоді націонал-демократи і Націонал-демократичний союз студентів; у Італії - заснована в 1949 молодіжне угрупування студентів і трудящих, така, що входить в неофашистську партію Італійський соціальний рух - Національні праві сили).

Безпрецедентні по розмаху виступи студентської молоді в кінці 60-х рр. виявили величезне зростання її політичної активності і політичного радикалізму, зростаюче усвідомлення студентами взаємозв'язку системи вищої освіти з пануючими суспільними стосунками; в той же час боротьба студентів в ці роки відобразила і слабкості, властиві деяким загонам становлення студентського руху, що знаходиться в періоді: політична недосвідченість, межі дрібнобуржуазної революційності, схильність частини студентів до оцінки окремих напрямів або лідерів руху не по суті їх діяльності, а по більш менш яскравій формі їх виступів, невміння деяких студентських активістів вести тривалу буденну революційну роботу і ін. Цю політичну незрілість частини студентської молоді використовують «революціонери фрази» троцькістського, маоістського, анархістського поглядів, прагнучи охопити молодь своїм впливом. З іншого боку, на підтримку молоді розраховують буржуазні і дрібнобуржуазні філософи і соціологи (Р. Маркузе, Д. і М. Раунтрі і ін.), які, стверджуючи, що робочий клас втрачає нібито свою революційність, лестять молоді, оголошуючи її вирішальною революційною силою, авангардом мас трудящих. Комуністичні і робочі партії виступають проти ворожих справжнім інтересам молоді елементів, що штовхають її на безвідповідальні дії, що мають, як правило, трагічні наслідки. Вони постійно вказують на те, що зв'язок Молодіжного руху з організованою боротьбою робітників - найважливіша умова його успішного розвитку [9, 340].

Підйом молодіжного руху сприяв поглибленню політичної диференціації, послабленню впливів відверто консервативних і правих сил серед молоді, сприяв відомому зрушенню вліво в настроях рядових членів і в офіційних позиціях різних буржуазно-ліберальних і християнських молодіжних організацій (Німецькі молоді демократи ФРН(Федеральна Республіка Німеччини), заснована в 1947, Національна ліга молодих лібералів Великобританії, заснована в 1902; національні союзи студентів Великобританії, Швеції, Данії; Національна студентська асоціація США заснована в 1947; Молодіжний рух Християнсько-демократичної партії Італії, засновано в 1943;; європейські об'єднання робочої католицької молоді і ін.).

Посилилися антиімперіалістичні, антикапіталістичні тенденції в середовищі соціалістичної молоді і її впливових організацій (у Великобританії - Молоді соціалісти Лейбористської партії, заснована в 1965; у ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) - Молоді соціалісти, заснована в 1920, і «Соколи», заснована в 1904; Італійська федерація соціалістичної молоді, заснована в 1966, і ін.) [56, 168].

В кінці 60 - початку 70-х рр. у ряді країн відбувалося зміцнення і розширення впливу комуністичних союзів молоді і інших демократичних молодіжних організацій. Були створені нові марксистські організації молоді (наприклад, в США в 1969 - Союз молодих робітників за звільнення; у ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) в 1968 - Соціалістична німецька робоча молодь і в 1969 - Асоціація марксистських студентів - спартак, в 1970 - Комуністичний союз молоді Канади, Комуністична молодь Австрії), які розвернули активну роботу. Прогресивна молодь підтримує їх програмні документи і практичну діяльність (наприклад, у Франції молодь підтримала рух «Молодь звинувачує капіталізм», розгорнуте Рухом комуністичної молоді Франції, а також висунуту компартією програму демократизації освіти; у ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) - «Суди над монополіями», що проводяться за ініціативою Соціалістичної німецької робочої молоді; у Великобританії - боротьбу за безкоштовну професійну підготовку молодих робітників, почату Комуністичним союзом молоді, в Італії - дії Італійської федерації комуністичної молоді в захист прав учнів і підмайстрів і ін.). «Комуністи, - наголошується в підсумковому документі міжнародної Наради комуністичних і робочих партій 1969, - високо цінують підйом молодіжного руху і активно в нім беруть участь. Вони поширюють в його рядах ідеї наукового соціалізму, роз'яснюють небезпеку різного роду псевдореволюційних ідей, які можуть вплинути на молодь, прагнуть допомогти їй знайти правильну дорогу в боротьбі проти імперіалізму, в захист його інтересів. Лише тісний зв'язок з робочим рухом і його комуністичним авангардом може відкрити перед молоддю дійсно революційну перспективу» [6, 309].

Тенденція, що Позначилася на початку 70-х рр., до розрядки напруженості між державами з різними соціально-економічними системами створює сприятливі можливості для взаємодії різних політичних сил в молодіжному русі. За встановлення робочих контактів з молодіжними організаціями комуністичної орієнтації виступили багато організацій. Налагоджується співпраця між ВФДМ(Всесвітня федерація демократичної молоді) і Міжнародним союзом молодих християнських демократів, МСМС, СЕНКМ, Всесвітньою федерацією ліберальної і радикальної молоді і ін. МСС проводить спільні заходи з ВФСХ і Міжнародним студентським рухом за Об'єднані нації (ІСМУН; самостійна організація з 1954). Планується розширення контактів між молодими соціалістами, демо-християнами, лібералами і молоддю Радянського Союзу і інших соціалістичних країн [56, 85].

Прикладом позитивної співпраці молоді різних політичних і ідеологічних напрямів є молодіжні конференції з проблем європейської безпеки і співпраці (Хельсінкі - серпень 1970, Мюнхен - грудень 1970, Флоренція - грудень 1971, Хельсінкі - серпень 1972), Всесвітня зустріч молоді і студентів «За перемогу в'єтнамського народу - свободу, незалежність і світ» (Хельсінкі, 1969), Всесвітня зустріч молоді (Москва, 1972) трудящого і ін. Багато молодіжних організацій активно брали участь в Асамблеї суспільних сил за безпеку і співпрацю в Європі, що проходила в Брюсселі в червні 1972 у Всесвітньому конгресі миролюбних сил в Москві (жовтень 1973) [66, 232].