самотність похилий вік тривожність

Життєвий світ особистості, поза усяким сумнівом, завжди необхідно пов'язаний з різноманітними комунікативними функціями культури і багато в чому обумовлений ними, а також їх функціонуванням. Адже будь-яка людина може існувати тільки в людському суспільстві і може розкрити себе як особистість тільки у процесах спілкування з іншими людьми.

Проте самотність завжди постає одним з необхідних аспектів будь-якого спілкування між людьми, супроводжуючи його, як тінь, як би парадоксально не виглядало на перший погляд таке твердження. Крім того, самотність завжди є одним з результатів спілкування між людьми.

За даними соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України, тільки 33,7% українців похилого віку практично ніколи не відчувають себе самотніми. Інші 66,3% час від часу, дуже часто, а то і постійно самотні. 15,8% опитаних за останній рік довелося зіткнутися з підлістю, зрадою і розчаруванням в людях. 24,7% опитаних не вистачає коханої людини, 68,2% - справжньої дружби, 49,9% - справедливої оцінки заслуг в суспільстві, 33,1% - доброзичливості і співчутливого ставлення з боку оточуючих. Живуть самі - 13% опитаних.

Проблема самотності, таким чином, постає як проблема свого роду «тіні» в існуючій системі міжіндивідних (суб'єкт-суб'єктних) комунікацій, соціокультурних за своєю природою і походженням, а також в тих сферах культури, які безпосередньо пов'язані з такими комунікаціями. Адже досить часто в умовах двадцять першого століття розвиток системи соціокультурних (суб'єкт-суб'єктних) комунікацій веде лише до зростаючої самотності значної кількості людей, до своєрідної «самотності серед натовпу».

Початковим моментом при розгляді процесів спілкування, а конкретніше, їх форм і структур, є вичленення системи соціальних відносин, в рамках яких виникають і існують форми спілкування. Це дозволяє деяким чином первинно розчленувати дані в життєвій злитності форми і види взаємодії людей. Абсолютно очевидно, що соціальні структури функціонують зовні і незалежно від кожного конкретного індивіда, але не можуть існувати, не використовуючи тих же реальних індивідів як свій основний функціональний засіб [33, с. 93].

Соціальна структура розосереджує людей по строго певних місцях з достатньо жорстко заданими системами дій, відносин, прав і обов'язків. Саме ця система утворює початковий соціологічний шар, що програмує виникнення в суспільстві різних типів спілкування. У той же час в рамках соціального шару і з приводу соціального функціонування обов'язково складаються системи неформальних контактів, які утворюють особливу соціально-психологічну реальність, специфічною відмінністю якої є відповідність, співнаправленість соціальній структурі. І, нарешті, в цих же рамках можуть складатися і обов'язково складаються власне міжособистісні відносини. Це, наприклад, відносини симпатії-антипатії, дружби-ворожнечі, любові-ненависті і ін.

Природно, що всі типи відносин в реальному житті опиняються достатньо взаємопроникаючими, взаємозв'язаними, взаємозалежними. Співробітники можуть не любити один одного, однак легко обговорювати при цьому виробничі проблеми, начальник і підлеглий можуть бути зв'язані дружніми узами і т.п. Але саме цей умовний поділ відносин дозволяє виявити ряд істотних особливостей, що визначають специфіку спілкування людей один з одним.

Будь-яка соціальна структура припускає наявність мереж комунікації, що забезпечують проходження інформації від одного елементу до іншого. Принципово важливим є не стільки те, що ці канали є фіксованими, а те, що по цих каналах інформація проходить лише в одному напрямі, вона тільки передається. Типовим прикладом такої односторонньої комунікації є передача інформації через засоби масової інформації (радіо, телебачення, газети і т.д.). Інформація адресована всім, але ні для кого конкретно. Більш того, ніколи не немає гарантій, що хто-небудь цю інформацію взагалі прийняв.

Вирішуючи особистісно значущі, наочно-практичні діяльнісні завдання, індивід усвідомлює неможливість вирішення цих задач без участі інших людей. Але інша людина виступає (поки що) не в її власних людських властивостях і якостях, а як позиціонер, як олюднена функція. Олюдненість функцій примушує індивіда не просто проводити інформацію, а будувати комунікативний текст, який був би зрозумілий іншій людині і міг би організовувати і управляти її діяльністю. Необхідність встановлення відносин розуміння робить цю форму комунікації людською, а відсутність потреби враховувати особисті властивості і якості збитковою і частковою.

В науковій літературі традиційно прийнято вважати, що тільки повна адаптація (як соціальна, так і соціокультурна) може дати людині відчуття соціального та психологічного комфорту. Дехто з сучасних дослідників навіть підкреслював [8], що саме таке почуття переважна більшість людей називає щастям.

Невміння пристосуватись до нових соціально-культурних умов повинно вести і в переважній більшості життєвих випадків неминуче приводить людину до появи відчуття самотності і наступної соціокультурної маргіналізації.

Велику роль у виникненні відчуття самотності грає соромливість і неможливість адаптуватися. Так, К.І. Кутрона [10] у своєму дослідженні показала, що суб'єктивна задоволеність відносинами - чинник більш значущий, ніж кількість друзів і частота контактів з ними. Відчуття самотності не зменшується при інтенсивному спілкуванні, воно може скоротитися і навіть зникнути лише в довірчих відносинах з відчуттям емоційної і людської близькості партнера.

Самотня людина, не знаходячи друзів, стає аутистичною, надмірно закритою, відчуженою. Людина, яка випала із звичних соціальних зв'язків (при переїзді, зміні роботи, проживання, розпаді сім'ї) свою тимчасову відокремленість може переживати як глобальну самотність, як особистісний крах, може впасти в депресію [10, с. 384-411].

Джеффрі Янг виділив 12 причин виникнення хронічного відчуття самотності [9, с. 372-373]:

1. Нездатність переносити вимушену самотність.

2. Низька самоповага («Мене не люблять, Я - зануда»).

3. Соціальна тривожність (боязнь насмішок, засудження, чутливість до чужої думки).

4. Комунікативна незграбність, неумілість.

5. Недовіра до людей (ізоляція, розчарування).

6. Внутрішня скутість (нездатність розкритися).

7. Поведінковий компонент (постійний вибір невдалих партнерів).

8. Страх перед суперником, страх бути знехтуваним.

9. Сексуальна тривожність (неможливість розслабитися, відчуття сорому, тривоги).

10. Страх перед емоційною близькістю.

11. Невпевнена пасивність, немає ініціативи, невпевнений в своїх бажаннях.

12. Нереалістичні домагання (все або нічого, вибір за зразком).

Однією з найбільш суттєвих причин перетворення почуття самотності в тотально розповсюджене явище є бурхливий розвиток науково-технічного прогресу. Досвід історії показує, що науково-технічний прогрес, який не супроводжувався прогресом соціальним, виявляється безсилим для збереження відчуття цілісності і унікальності людини.

Серед соціальних факторів, що призводять до масового розповсюдження самотності, далеко не останнє місце займає урбанізація. Сільська місцевість суттєво відрізняється за своїми соціальними законами існування від міста. Сільський житель при перебуванні у місті опиняється в абсолютно новому соціальному середовищі, і пристосування до нього зазвичай відбувається досить тяжко [33, с. 87].

Для аналізу можливих причин виникнення самотності торкнемося також питання ментальності. Якщо релігійна ментальність суттєво впливала на життєвий світ особистості, зокрема на усвідомлення людством та його представниками самотності, протягом дуже багатьох тисячоліть існування людей сучасного біологічного виду, то соціально-класова ментальність має не таку довгу історію і, відповідно, також не таке велике значення. Вона пов'язана тільки з таким суспільством, яке виникло лише на порівняно високих щаблях суспільного і культурного розвитку.

А. Садлер і Т. Джонсон визначають самотність таким чином: «Самотність - це переживання, що викликає комплексне і гостре відчуття, яке виражає певну форму самосвідомості, і що показує розкол основної реальної мережі відносин і зв'язків внутрішнього світу особистості» [25, с. 27]. Ці ж автори виділяють наступні 4 різновиди самотності.

Таблиця 1.1.

Види самотності, за А. Садлером і Т. Джонсоном

Можна говорити про такі стадії самотності, коли в одному випадку вона є стимулом до пошуку партнера, до встановлення міцних особистісних зв'язків, а в іншому випадку приводить до апатії, невіри в можливість довірчих, дружних відносин, ворожості. Тому ступінь ворожості, агресивності може стати діагностичним критерієм ступеня і стадії самотності. Супроводжують цей стан надмірне захоплення телебаченням, переїдання, апатія (або, навпаки, сльози), сумна пасивність; людина намагається приглушити відчуття самотності алкоголем, надлишком сну, безцільними покупками.

1.3 Тривожність як психологічний фактор самотності

Розглядаючи самотність як психічний феномен, можна говорити про нього, використовуючи різні категорії, наприклад, такі, як почуття, стан, процес, відношення.

Самотність як почуття обумовлюється переживанням людиною своєї несхожості на інших, внаслідок чого виникає певний психологічний бар'єр у спілкуванні, відчуття непорозуміння і неприйняття самого себе та іншими людьми. Почуття самотності є усвідомлення людиною неможливості (на даному етапі) мати близькі, інтимні стосунки з ким-небудь, засновані на взаємному прийнятті, любові й розумінні.

Стан самотності - це переживання людиною втрати внутрішньої цілісності й зовнішньої гармонії зі світом. Воно виражається в порушенні гармонії між бажаною й досягнутою якістю соціального спілкування. Існують ситуації й стани, які люди розцінюють як самотність: це - ізоляція емоційна й ізоляція соціальна. Емоційна ізоляція - відсутність прихильності до конкретної людини, у результаті чого виникає тривожне занепокоєння. Соціальна ізоляція виражається у відсутності доступного кола соціального спілкування й супроводжується почуттям відчуженості.

Самотність як процес є поступове руйнування здатності особистості сприймати й реалізовувати наявні в суспільстві норми, принципи, цінності в конкретних життєвих ситуаціях. У результаті процесу самотності відбувається втрата особистістю статусу суб'єкта соціального життя.

Самотність як відношення - це неможливість прийняття миру як самоцілі й самоцінності. При цьому індивід, аналізуючи свої відносини з іншими людьми, не асоціює себе з навколишнім соціальним простором. Кожен із вказаних типів самотності може провокувати розвиток тривожності особистості.

Стану переживання самотності передує «розбалансування» у дії механізмів емпатії і відчуження. Домінування одного із психодинамічних процесів, природно, призводить до різкого обмеження дії іншого, що, в цілому, не може не відбитися на психологічному стані людини. Зокрема, це проявляється в неможливості адекватно оцінювати себе в тій чи іншій соціальній ролу, усвідомлено робити вибір, займати певну позицію в різних життєвих ситуаціях.

Прояв самотності в житті людини як негативно забарвленого емоційного переживання, що переходить у більш стійку й тривалу за часом форму - стан, обумовлений порушенням рівноваги базових психодинамічних тенденцій: ідентифікації ф відокремлення [12].

Одним із теоретичних підтверджень цієї моделі внутрішньоособистісного генезису стану самотності можна вважати позицію Є.П. Крупника щодо результатів переважної дії одного із психодинамічних механізмів. Він відзначає, що відповідно до психологічної природи ідентифікації такі механізми емпатії, як проекція й інтроекція, обов'язково вступають у протидію з розвитком рефлексії індивідуальної свідомості, іноді повністю блокуючи весь процес.

Втрата власного «Я» не може не позначатися на можливостях людини встановлювати конструктивні контакти з іншими людьми. Крім того, втрата свого «Я» означає неможливість контакту із самим собою. Мова йде не про контакти взагалі, а про ті з них, які дають можливість духовного спілкування, тієї інтимності або приватності, що дозволяє людині розкритися, показати своє істинне «Я».

Отже, домінування механізмів емпатії в психологічній структурі особистості й обмеження дії механізмів відокремлення сприяють появі в індивіда відчуття розгубленості й ведуть до деперсоналізації, тим самим «підготовлюючи грунт» для майбутньої самотності.

Є.П. Крупник робить висновок про необхідність розробки принципово нової психологічної категорії, що переборювала б подвійність і невизначеність перших двох. Ця категорія повинна мати здатність до синтезу й перетворення стабільності й мінливості в якісно нове психологічне поняття. Такою категорією виступає психологічна стійкість особистості.

Рішення проблеми психологічної стійкості особистості, можливо, й корисно на всіх рівнях психічного життя й діяльності індивіда, у тому числі й стосовно феномена самотності.

Однією з умов позитивного прояву самотності в житті людини є вироблена ним самим ( або придбана за допомогою психотерапії) психологічна стійкість, що забезпечує схоронність основних відносин індивіда з дійсністю, припускаючи воднораз існування моментів пластичності, гнучкості й варіативності. Психологічна стійкість визначає здатність індивіда до само зміни, діалектично сполучаючи залежність від ситуації з подоланням її безпосереднього впливу.

В контексті внутріособистісного генезису самотності як суб'єктивно бажаної, конструктивної форми самотності категорія психологічної стійкості має основне значення. Вона є однією з умов не тільки позитивного прояву самотності в житті людини, але й психічного здоров'я в цілому [15].

РОЗДІЛ 2. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ САМОТНОСТІ ОСІБ ПОХИЛОГО ВІКУ