Гендерна політика у світі в другій половині ХХ–на початку ХХІ ст.

У 1960 році Індіра Ганді втратила чоловіка, в 1964-му помер Джавахарлал Неру, його прихильники запропонували їй пост міністра інформації і радіомовлення [39; с.214]. Це був четвертий по важливості пост в уряді Індії. Оскільки велика частина населення була безграмотна, радіо і телебачення були чи не єдиними інструментами формування громадської думки. Їй постійно доводилося бувати на місцях, у вогнищах міжнаціональних конфліктів, які буквально роздирали країну на частини.

У січні 1967 р. після несподіваної смерті прем'єр-міністра Лала Бахадура Шастрі парламент обрав на цей пост 48-річну Індіру Ганді.

Разом з високим постом їй дістався важкий спадок колоніалізму країни - бідність, голод, неписьменність, хвороби, криваві релігійні і територіальні конфлікти, тугий вузол міжнаціональних проблем. Все це лягало на плечі жінки. До всіх цих проблем додавалася постійна боротьба соратників по партії - в "Індійському Національному Конгресі" були представлені всі політичні сили країни від правих до лівих, які вели постійну внутріпартійну боротьбу за лідерство. Праві сили всередині Конгресу намагалися загальмувати проведення "курсу Неру" в зовнішній і внутрішній політиці Індії і підірвати особисті позиції нового прем'єра.

З 1966 по 1984 рр. з перервою в три роки, коли силам опозиції вдалося перемогти, Індіра Ганді була главою держави і їй вдалося зробити для країни досить багато. Діючи швидко і рішуче, вона провела державні і політичні реформи, націоналізувала спочатку банки, а потім вугільну і гірничо-добувну галузі, провела перетворення в сільському господарстві. Неабиякі дії нового прем'єра сколихнули широкі маси громадськості. Індіра Ганді знайшла єдино вірного союзника - народ, який бачив і відчував на собі головну турботу лідера країни - благополуччя і процвітання батьківщини.

У 1971 р. Індії вдалося отримати перемогу в черговому конфлікті з Пакистаном, що заявив про свої претензії на Кашмір і розв'язав прикордонні сутички і провокації [48; с.239]. Зусилля Індіри Ганді по мирному врегулюванню не привели до позитивного результату, індійській армії довелося застосувати силу для відбитя нападів. У цій обстановці велику роль зіграла тверда і послідовна позиція Радянського Союзу, який рішуче виступив за припинення кровопролиття і мирне політичне врегулювання проблеми. Тоді в 1971 р. СРСР допоміг Індії продовольством, озброєнням. Завдяки політиці Індіри Ганді, індійська армія успішно відбивала напади супротивника в прикордонних районах і змусила Пакистан капітулювати [48; с.242]. Поразка Пакистану і крах режиму військової адміністрації, утворення Народної Республіки Бангладеш - за всю новітню історію жодна людина в Індії не знала такої гучної слави і такої популярності. Індіру всюди зустрічали з тріумфуванням. У той час в Південній Азії не залишилося нікого, хто б міг кинути Індії виклик.

Нелегко було Індірі Ганді бути прем'єром країни, в якій авторитет чоловіка з давніх часів був незаперечний. Нерідко, під час бунтів і конфліктів, що розпалюються на національному грунті, їй доводилося виступати перед розлюченими натовпами. Одного разу в Бхубанешварі, коли Індіра звернулася до вороже настроєного натовпу з мовою, хтось кинув їй в обличчя камінь. Не дивлячись на рясну кровотечу, притискуючи до носа хустку, вона продовжувала говорити і однією своєю холоднокровністю заспокоїла натовп [57; с.320].

Їй постійно доводилося проявляти мужність і рішучість. У 1971 р. опозиція зробила проти Індіри Ганді могутню атаку. Навіть частина колишніх її прихильників перейшли в стан супротивників. Індіра була усунена від влади, арештована і з'явилася перед судом за "перевищення повноважень в період надзвичайного положення", але повністю виправдана [56; с.79-80]. Проте, опозиціонери опинилися біля влади. Прем'єр-міністром став колись звільнений нею Десай, який, дорвавшись до влади, демонстрував свою некомпетентність. Життєвий рівень народу різко знизився. Послідувало розчарування в новому уряді.

Індіра Ганді не зламалась перед новими обставинам. Вона спочатку почала завойовувати довіру народу, оголосила про створення нової партії "Індійський Національний Конгрес (І)", у яку могли вступити всі охочі, на відміну від старої партії, куди приймалися тільки члени вищих каст. У країні, де сильні колективні початки і пошана до лідера, гуру, ця дія принесла успіх. Через три роки Індіра Ганді виграла вибори, забезпечивши в парламенті перевагу своєї партії в дві третини голосів. Вона знов повернулася до влади. Її уряд взяв курс на соціально-орієнтовану політику і відновлення дружніх відносин з СРСР. Лише на деякий час її зусилля були практично зведені до нуля невдалими методами правління її сина Санджая, якому вона довірила правління країною і який незабаром трагічно загинув [61; с.98,100]. Це були важкі роки для лідера країни і для матері. Але обставини примушували Індіру Ганді брати себе в руки і шукати вихід. Єдиним, кому вона могла довірити справу свого життя, залишався старший син Раджив Ганді. На прохання матері він залишив свою роботу в авіації (Раджив був чудовим пілотом), а через рік його вибрали до парламенту, заздалегідь зробивши генеральним секретарем партії ІНК (І) [49; с.101].

31 жовтня 1984 р. життя Індіри Ганді було перерване зрадницькими пострілами двох її охоронців-сикхів, що таким чином помстилися за загибель сикхських екстремістів при звільненні урядовими службами безпеки Золотого Храму в місті Амрітсар від зброї і терористів. Ця вимушена акція супроводжувалася безліччю людських жертв. Екстремісти присягнулися відібрати життя Індіри Ганді. Цей рік був особливо трагічним для Індії. Розгул насильства охопив країну. У Пенджабі стихійно виникали сепаратистські виступи, в 80-ти містах спалахували бунти, більше 2-х тисяч чоловік загинули в результаті витоку отруйного газу на хімічному комбінаті в Бхопалі [60; с.187].

Після смерті Індіри Ганді партію "Індійський Національний Конгрес" і уряд очолив її старший син Раджів, що говорив: "Це велике щастя - народитися в Індії і бути спадкоємцем її великої цивілізації. У нас є багато що, що потрібно зберегти для нашого народу, і ми багато можемо дати світу" [60; с.190]. Але культурне будівництво не входило в плани інволюційних сил. У 1991 р. Раджив Ганді, що продовжив справу своєї матери, повторивши її долю, загинув від кулі ланкійської терористки.

За період правління Індіри Ганді Індія досягнула помітних змін в житті народу. Середня тривалість життя в Індії зросла з 32 до 55 років. Були вирішені питання по забезпеченню зайнятості населення сільської місцевості, розширилися площі сільськогосподарських угідь за рахунок зрошувальних систем. Індіра Ганді орієнтувала науку на досягнення швидких результатів для народного господарства. При ній в рамках уряду створювалися департаменти електроніки, космосу, науки, охорони навколишнього середовища, вивчення океану. Під її особливим контролем знаходився енергетичний сектор економіки, що досяг високої ефективності до кінця її правління в 1984 р. [48; с.212].

На світовій арені політик Індіра Ганді вміла рішуче віддати свій голос проти війни і насильницьких методів вирішення міжнародних конфліктів. Не з чуток знаючи ціну братовбивчих розбратів і воєн, представляючи Індію в ООН, вона різко засудила американську політику у В'єтнамі, позицію сайгонского режиму, агресію Ізраїлю проти арабських країн, не підтримала в 1968 р., не зважаючи на дружні відносини з СРСР, введення радянських військ до Чехословаччини і пізніше до Афганістану. Також і в своїй країні, будучи главою держави, Індіра боролася зі всіма проявами сепаратизму, розпалюванням міжнаціональних конфліктів.

3.3 Здобутки та невдачі консервативної політики Маргарет Тетчер

Не менш популярною особистістю за жінок-лідерів Сходу була найодіозніший політик Західної Європи другої половини ХХ ст. Маргарет Тетчер. Маргарет Гілда Робертс (за чоловіком Тетчер) народилася 13 жовтня 1925 р. в крихітному містечку Грентам у графстві Лінкольншир у Центральній Англії [56; с.97]. Вона стала другою й останньою дитиною (сестра Мюріел була на чотири роки старшою) в родині Беатріс та Елфріда Робертсів. На час народження Меггі син чоботаря Елфрід був уже власником невеликої бакалійної лавки, а Беатріс працювала швачкою. Родина ця, за свідченням майбутнього чоловіка Маргарет Деніса, була дуже пуританською. Вони належали не до англіканської, а до методистської церкви; Елфрід був церковним проповідником. Щонеділі родина тричі відвідувала церкву - вранці, вдень та ввечері [48; с.160-161].

«Усім у житті я зобов'язана батькові, - писала Маргарет через багато років. - Він прищепив мені любов до всього, що я люблю і в що вірю». Хоча Елфрід Робертс не мав навіть середньої освіти, він, за словами дочки, «був найкращим читачем, якого я будь-коли знала». Батько справляв величезний вплив на своїх дочок. «Треба постійно працювати, щоб заробляти собі на життя», «Ніколи не можна втрачати самовладання, принаймні на людях», «Ніколи не можна говорити про свої провали та невдачі, звичайно, вони можуть бути, але згадувати про них на людях не можна», «Ніколи не йди за натовпом, не бійся відрізнятися від нього, а, за потреби, поведи його за собою» [52; с.219]. Ці батькові принципи Маргарет не просто запам'ятала, а дотримувалася їх. Саме батько ще змалечку категорично заборонив їй вживати вирази: «Я не можу» і «Мені це важко». І хоча політичні опоненти згодом зневажливо називали Тетчер «дочкою бакалійника», вона ніколи не соромилася свого походження, а, навпаки, пишалася ним.

Маргарет закінчила школу в 1943 р., у розпал Другої світової війни. Найтрагічніші для Британії дні, коли була реальна загроза того, що країну, вперше за тисячу років, буде окуповано іноземцями, вже минули. Але більшість хлопців була на фронті, отже, дівчатам було дещо легше вступити до престижних університетів. І Меггі Робертс обрала Оксфорд. Саме цей найаристократичніший університет закінчила переважна більшість прем'єрів і політичних лідерів. Дівчину не зупинило навіть те, що при вступі туди на будь-який факультет за традицією обов'язково треба було складати іспит з латинської мови, яка в її провінційній школі взагалі не викладалася. Проте вирішила вступати не на юридичний факультет, де, власне, й училися майже всі ті майбутні прем'єри, а на хімічний. І не тому, що аж так любила хімію - просто там був найнижчий в Оксфорді конкурс. Попри це не добрала півбала і змушена була з нічим повертатися додому. Але у жовтні 1943-го кілька оксфордських хіміків-першокурсників зголосилися добровольцями на фронт і дівчину було прийнято на одне з місць, що звільнилися [57; с.249].

Оксфорд на той час уже зовсім не був цитаделлю консерваторів. Навпаки, в роки навчання Маргарет тон серед політично активних студентів задавали ліберали, соціалісти і найрізноманітніші ліві. Сусідкою майбутнього прем'єра по кімнаті в гуртожитку всі роки навчання була студентка-комуністка. Консерватори в студентському середовищі видавалися старомодними й не мали авторитету. Дехто з першокурсників-консерваторів у зв'язку з цим відійшов від політики чи навіть радикально змінив свої погляди [54; с.208]. Не такою була наша героїня. Постійно зіштовхуючись з політичними опонентами, вона не лише не пом'якшила своїх поглядів, а й стала ще ортодоксальнішим консерватором.

Вже на третьому курсі міс Робертс стала президентом оксфордської Асоціації консерваторів. 1946 та 1948 років Маргарет, представницю оксфордського студентства, запрошували як гостя на загальнонаціональні конференції Консервативної партії [61; с.82]. Це стало її першим кроком до великої політики.

У 1948 р. молоду випускницю Оксфорду було вперше висунуто кандидатом до парламенту від Консервативної партії. Проте це було радше формальним кроком. У Британії і тоді існувала, і досі існує суто мажоритарна виборча система. В окрузі Дартвуд Маргарет ніхто не знав, коштів на виборчу кампанію їй практично не виділили, а головне, більшість виборців в окрузі традиційно підтримувала лейбористів [52; с.279]. Отже, Маргарет не мала реальних шансів на перемогу. Вона і програла. Проте набрала голосів набагато більше, ніж могли розраховувати консерватори. Вже тоді керівники партії звернули увагу на її вкрай агресивний стиль полеміки. «Обирайте між партією свободи та партією рабства» (малися на увазі лейбористи) - під таким гаслом проходила виборча кампанія майбутнього прем'єра. 1950 та 1951 років Маргарет ще двічі висували кандидатом до парламенту від консерваторів. Але знову в суто «лейбористських» округах. І вона програла ще двічі [78; с.301].

Після закінчення університету Маргарет почала працювати в хімічній лабораторії в графстві Ессекс. У 1950 р. вона познайомилася з власником хімічної фабрики Денісом Тетчером, а наступного року вийшла за нього заміж. На десять років старший за свою наречену, Деніс був таким самим переконаним консерватором, як і вона. На все життя Деніс став, можна сказати, «надійним тилом» Маргарет. Він усіляко підтримував її політичні амбіції. Маргарет уже ніколи не доводилося працювати тільки для того, щоб заробити собі на шматок хліба [73; с.79].

В 1955 р. Тетчер висловила бажання знову висуватися кандидатом до парламенту. Керівництво консерваторів відмовило їй, хоча поблизу, у Кенті, були два «підхожі» округи. Сталося так, як переконана сама Тетчер, через звичайнісінький чоловічий шовінізм. Чоловіки-політики просто не повірили, що молода жінка з двома дворічними малюками на руках спроможна з повною віддачею провести напружену передвиборну кампанію [66; с.216].

І лише 1959 року Маргарет Тетчер урешті стала членом Палати громад Британського парламенту від округу Фінчлі на північній околиці Лондона. Від цього ж округу вона і надалі щоразу обиралася до парламенту [85; с.117]. Так у віці 34 років вона здійснила свою дитячу мрію і стала політичним діячем загальнонаціонального масштабу.

Вже у жовтні 1961 р., лише через два роки роботи в парламенті, консервативний прем'єр Макміллан запропонував їй посаду парламентського секретаря міністерства у справах пенсій та соціального страхування (на кшталт нашого заступника міністра). Це був вражаючий стрибок у кар'єрі. Макміллан, наприклад, 14 років пропрацював рядовим членом парламенту, перш ніж дістав першу посаду в уряді. На цій посаді головною ідеєю Тетчер стала боротьба… проти підвищення пенсій [80; с.39]. «Розглядаючи проблему, - стверджувала пані секретар, - треба враховувати не лише інтереси тих, хто отримує пенсії, але й тих, із чиїх кишень вони, по суті, виплачуються». Ще менше симпатій до Тетчер викликала її ініціатива відновити скасоване вже на той час покарання різками за дрібні правопорушення для молодих злочинців [80; с.42]. Тетчер стала відомою. Але це була радше негативна «слава».

Вибори 1964 року консерватори програли. У «тіньовому кабінеті» Тетчер була послідовно заступником міністрів житлового будівництва, фінансів, транспорту. 1967 року стала «тіньовим» міністром освіти - першою жінкою-міністром в історії Британії. 1970 року, коли консерватори повернулися до влади, Тетчер з тіньового перетворилася на справжнього міністра освіти. Хоча пані міністр пропонувала скоротити державні витрати на середню освіту аж на третину, вона обстоювала збереження дотацій з бюджету для найпривілейованіших приватних шкіл. Преса охрестила її «найнепопулярнішою жінкою у Великій Британії» і приклеїла прізвисько «крадійка молока». Навіть її вірний Деніс обережно пропонував дружині покинути політику [73; с.189].

Проте, далеко не в усіх британців Тетчер та її дії викликали обурення і неприйняття. Корінь усіх тогочасних проблем Британії вона вбачала «в зростаючій владі держави над особистістю, в занадто великому втручанні уряду в життя приватних осіб, у завеликому бюрократизмі». І багато хто погоджувався з нею. Тетчер поступово ставала однією з найпомітніших фігур у Консервативній партії, лідером її правого крила.

У 1974 р. консервативний уряд Хіта програв велику битву з профспілками - загальнонаціональний шахтарський страйк. Консерватори переживали свої «Канни» і декілька провідних лідерів відмовилися очолювати «розбите військо». Лідером Консервативної партії стала Маргарет Тетчер - виключно «завдяки своїй хоробрості та відвазі», за словами Гарольда Вільсона [72; с.140]. Всі оглядачі погоджуються - чи на рік раніше, чи на рік пізніше перемога Тетчер була б у принципі неможливою. Людина з глухої провінції, що не мала жодних родинних та дружніх зв'язків у колі британської політичної й економічної еліти, так і не змогла на той час стати для неї своєю. Проте журналіст Герберт Сміт усвідомив історичне значення обрання Тетчер лідером партії: «Це рішення, можливо, найрадикальніший поворот консервативної партії, який вона робила будь-коли за свою багатовікову історію. І принесе цей поворот їй або тріумф, або загибель» [15; с.199].

Зрозуміло, що одного разу завоювавши лідерство в партії, Тетчер з рук його вже не випустила. А позаяк протягом ХХ століття лейбористи й консерватори постійно змінювали одне одного при владі в Британії, і лідер партії-переможниці автоматично ставав прем'єр-міністром, то Тетчер просто мусила рано чи пізно очолити «уряд Її Величності». І це сталося 4 травня 1979 р., після того як консерватори взяли реванш над лейбористами на чергових парламентських виборах [23; с.14]. Уперше в історії Європи на чолі уряду стала жінка, а в Британії розпочалася епоха Тетчер, яка тривала 11 років 6 місяців і 19 днів.

Тетчер прийняла Британію далеко не в «найліпшому порядку». За три десятиріччя - з 1945 по 1975 рік - частка колишньої «майстерні світу» в світовому промисловому виробництві зменшилася рівно вдвічі: з 10 до 5 %. Її обійшли і переможена у Другій світовій війні Західна Німеччина, і Франція [28; с.122]. Британська економіка ставала дедалі відсталішою порівняно з іншими країнами, що стрімко розвивалися, якість британських товарів не підвищувалася і вони ставали неконкурентоспроможними на світовому ринку.

Величезним ударом для Британії став крах її найбільшої в історії світу імперії, який відбувся саме в ці десятиріччя. І саме Тетчер зупинила цей «соціалістичний наступ» і організувала потужний контрнаступ. Нова керівниця британського уряду поставила перед своєю командою чітке завдання: максимально обмежити втручання держави в життя суспільства [34; с.71]. А за рахунок цього дати простір вільній ініціативі людини, звільнивши її від дріб'язкової опіки з боку держави, і водночас повернути державі традиційний авторитет і владу в принципових питаннях громадського життя. Епоха Тетчер - це час, коли після 30-річного панування колективістських цінностей у Британії на перший план стала висуватися значущість людської особистості, вільної, але й відповідальної за все, що відбувається в суспільстві. «Ми повинні знизити податки, - проголосила Тетчер. - Податки на заробітну плату, податки на заощадження, податки на талант... Ми знизимо податки так, що люди зможуть більше жити для себе, для своїх родин, самі будувати своє майбутнє» [40; с.224]. І Тетчер справді зробила це. Її економічна політика базувалася на ідеях неомонетаризму Мілтона Фрідмана та його Чиказької школи.

Найголовнішим пріоритетом нового уряду став суворий контроль над грошовою масою заради приборкання інфляції. Для цього було різко зменшено всі статті витрат державного бюджету (крім витрат на оборону) і суттєво скорочено кількість державних службовців. Особливо гостре невдоволення в багатьох британців викликало скорочення державних витрат на житлове будівництво і «обрізання» бюджетів місцевих органів влади, здійснене урядом Тетчер [38; с.190].

Втручатися у справи бізнесу Тетчер вважала за можливе лише в крайньому разі. Єдиним винятком із цього правила стала її послідовна і жорстка боротьба проти будь-яких монополій, як державних, так і приватних. Зокрема Тетчер зробила все, щоб зруйнувати вже практично створену в попередні десятиліття лейбористами при майже повному непротивленні консерваторів державну монополію на освіту та охорону здоров'я. Було запроваджено суттєві податкові пільги для середнього та малого бізнесу. Більшість націоналізованих лейбористами в попередні роки промислових підприємств Тетчер реприватизувала, докладаючи при цьому максимум зусиль, щоб якомога більша частина їхніх акцій потрапила до рук дрібних акціонерів. «Я бажаю кожному стати капіталістом, - заявляла Тетчер, - мрію, щоб у кожної людини була належна їй власність» [40; с.202]. Прем'єр-міністр від початку свого правління стверджувала, що структурна перебудова економіки потребує вісім-десять років.

Натомість перші два роки її правління суттєвих позитивних змін в економіці не дали, число безробітних збільшилося майже втричі. Кількість же невдоволених її реформами зростала в геометричній прогресії. «Трон» під Тетчер захитався. І цілком можливо, що вона так і не змогла б до кінця реалізувати свою програму ліберально-консервативних реформ, якби на допомогу їй 1982 року несподівано не прийшла... аргентинська військова хунта.

Генерали з іншого кінця земної кулі на той час переживали різке падіння свого авторитету серед власних громадян. І вирішили, що ніщо так не сприятиме відновленню цього авторитету, як невеличка переможна війна. Об'єктом було обрано острови у Південній Атлантиці, які британці називають Фолклендами, а аргентинці - Мальвінами [46; с.153]. До 1820 р. ці безлюдні тоді острови формально належали Аргентині. Британці висадилися там без згоди аргентинців і заснували свою колонію. На початок 80-х років минулого століття острови населяли 1800 британських підданих, переважно шотландців, і 800 тисяч овець - вівчарство було основним заняттям остров'ян [39; с.202]. Аргентина ніколи не визнавала британського суверенітету над островами і вимагала їхнього повернення спочатку через Лігу Націй, а потім через ООН. Британці натомість пропонували провести серед острів'ян референдум про належність островів і виконати його рішення. Конфлікт тягнувся десятиліттями, аж поки 12 квітня 1982 р. аргентинські десантники несподівано не висадилися на островах та роззброїли без єдиного пострілу два десятки британських військовослужбовців і не вислали їх через Бразилію додому. Після цього хунта запропонувала вирішити подальшу долю островів «без застосування сили» через третейський суд ООН [29; с.189]. Розрахунок був на те, що політкоректні європейці не захочуть вести «колоніальну» війну на величезній відстані.

Тетчер, цей «єдиний справжній чоловік серед керівників європейських держав», безапеляційно заявила на засіданні уряду: «Джентльмени, ми мусимо воювати». До Південної Атлантики було відряджено більшу частину британського флоту. 2 травня за особистим наказом Тетчер було потоплено флагман аргентинського флоту крейсер «Белграно», 21 травня британські десантники висадилися на Фолклендах, а 15 червня після запеклих боїв аргентинці капітулювали. Майже 11 тисяч їхніх вояків потрапили у британський полон. І хоча Британія втратила під час цієї війни 255 військовослужбовців убитими, рішучі дії Тетчер здобули масову підтримку в суспільстві [34; с.40]. «Невелика переможна війна» таки відбулася, але виграли її зовсім не аргентинські генерали. Саме завдяки фолклендській перемозі Тетчер вдалося перемогти на призначених нею позачергових парламентських виборах 1983 р. і отримати мандат суспільства на продовження своїх реформ.

У 1984-1985 рр. Тетчер виграла «другу фолклендську війну». Її уряд сам спровокував новий загальнонаціональний страйк вугільників, відмовившись надалі виплачувати дотації збитковим вугільним шахтам. Тетчер підготувалася до цієї генеральної битви з тред-юніонами набагато краще, ніж її попередник Хіт до загального страйку шахтарів 1974 р. Було нагромаджено великі запаси вугілля, і, що важливіше, уряд провадив рішучу і послідовну стратегію в цій боротьбі. «Штрейкбрехери? Це справжні леви, найкращі люди Британії», - емоційно вигукувала Тетчер перед телекамерами [45; с.200-201]. Ставкою у протистоянні була не просто доля нерентабельної вугільної галузі, а місце і роль профспілок, організованого робітничого руху в житті Британії. Після багатомісячного напруженого протистояння ліві зрештою зазнали нищівної поразки - вплив тред-юніонів було кардинально підірвано. Тим часом почали приносити довгоочікувані плоди і тетчерівські економічні реформи. Інфляцію справді було приборкано, безробіття почало стрімко знижуватися, в країні почався бум у сфері високих технологій. На наш погляд, перелічені позитивні зміни в економічному розвитку Англії були в першу чергу заслугою М. Течер. Як з'ясувалося вже після відставки Тетчер, за 11 років її правління середні темпи економічного зростання в Британії були втричі вищі ніж у попереднє десятиріччя і стали найвищими серед усіх великих промислово розвинутих країн світу за винятком Японії. Британії вдалося здійснити структурну перебудову і модернізацію своєї економіки. «Хвора людина Європи» одужала [43; с.292].

Тетчер пішла з посади, як і вступила в неї, з великим скандалом. Її непохитна позиція при обговоренні спірних проблем викликала страшну напругу в 1990 році. Вона запропонувала ввести "подушний податок" (досить дискримінаційний податок відносно трудящих класів), яким обкладалися б в рівній мірі всі громадяни - дуже непопулярний крок [34; с.54]. Потім Тетчер викликала справжній бунт в рядах своєї власної партії, заперечуючи проти повної участі Великобританії в Європейській грошово-кредитній системі (планувалося ввести загальну валюту на території всієї Європи). Тетчер була вимушена піти у відставку як лідер партії (а отже, і як прем'єр-міністр) в листопаді 1990. Її місце зайняв міністр фінансів, Джон Мейджер [49; с.101]. Таким чином, Маргарет Тетчер управляла країною з травня 1979 р. і стала найпопулярнішим британським прем'єр-міністром двадцятого сторіччя та однією з найвидатніших жінок-політиків у світовій історії.

3.4 Юлія Тимошенко як жінка-політик

В складних умовах формування української політичної еліти вийшла на авансцену вітчизняного політичного життя Юлія Тимошенко, яка на сьогодні є найпопулярнішим політиком Центральної та Східної Європи. Ю. Тимошенко народилася в Дніпропетровську 27 листопада 1960 р. в сім'ї Володимира Абрамовича Грігяна і Людмили Миколаївни Телегіної. Батько залишив сім'ю, коли дочці було 3 роки. Пізніше Юлія взяла прізвище матері, під якою вона і закінчила школу в 1977 р. [32; с.101].

У 1979 р. Юлія вступила на економічний факультет Дніпропетровського державного університету за фахом економіст-кібернетик. На першому курсі вийшла заміж за Олександра Тимошенко, а в 1980 році народила дочку Євгенію. У 1984 році Юлія Тимошенко з відзнакою закінчила університет і по розподілу поступила працювати інженером-економістом на Дніпропетровський машинобудівний завод ім. Леніна [32; с.239].

У 1988 р. свекор Тимошенко очолив Кіровський райвиконком Дніпропетровська. У сферу його відповідальності, окрім іншого, входив кінопрокат. Одночасно Юлія і Олександр зайнялися бізнесом, пов'язаним з відеопрокатом. Молоде подружжя зайняло 5000 радянських карбованців і відкрило відеосалон. Прибутки від першого підприємства пішли на розвиток мережі салонів [35; с.52]. З 1989-го по 1991 рік Юлія Тимошенко працювала комерційним директором Дніпропетровського молодіжного центру Термінал.

У 1991 р. Юлія Тимошенко спільно з чоловіком заснувала Корпорацію Український Бензин (КУБ). Посідала посаду комерційного, генерального директора. Власний капітал і банківські кредити КУБ направила на закупівлю паливно-мастильних матеріалів [42; с.13].

До 1995 р. КУБ перетворилася на промислово-фінансову корпорацію Єдині енергетичні системи України (ЄЕСУ). Юлія Тимошенко стала її президентом [30; с.245]. Корпорація володіла більше ніж 20 компаніями і двома банками. ЄЕСУ була найбільшим постачальником газу в Україні з щорічним оборотом $ 10 млрд. Американська газета The Wall Street Journal у той час оцінила вартість корпорації Тимошенко в $ 11 млрд. Видання писало, що ЄЕСУ "перетворилася на колос, контролюючий одну п'яту української економіки". Юлія Тимошенко якось простодушно зізналася, що грошей у ЄЕСУ стільки, що важко навіть злічити [31; с.10]. Але "газова принцеса", як у той час преса прозвала Тимошенко, не досягла б таких висот без підтримки опального екс-прем'єра Павла Лазаренко - пік потужності ЄЕСУ припав якраз на час його прем'єрствування. Пізніше опоненти не раз дорікали Тимошенко в зв'язках з Лазаренко.

В кінці 1996 р. - у корпорації з багатомільйонним капіталооборотом почалися проблеми, які Тимошенко називає "політичними". На початок 1997 р. ЄЕСУ пред'явили борг перед Укргазпромом в 42 мільйони доларів, рахунки корпорації заарештували податкові служби, а Вищий арбітражний суд оштрафував ЄЕСУ на більш ніж 300 мільйонів доларів, звинувативши в порушенні валютного законодавства [35; с.44].

У 1997 р. Павло Лазаренко очолив Всеукраїнське об'єднання Громада, а першим заступником лідера партії стала Юлія Тимошенко. Вперше до парламенту Тимошенко пройшла в 1998-му за списком партії Павла Лазаренко. З цього часу була депутатом Верховної Ради України II, III і IV скликань.

З відставкою Лазаренко в 1997 р. імперія Тимошенко дає тріщину. Після звільнення екс-прем'єр перейшов в опозицію до тодішнього президента Леоніда Кучми. І потягнув за собою своїх союзників, у тому числі і Юлію Тимошенко. Обидва люто критикували Кучму, вимагаючи для нього імпічменту. Тим часом Генпрокуратура почала полювання на Лазаренка, поступово «рубали» і бізнес Тимошенко. ЄЕСУ витіснили з газового ринку, а її місце зайняв НАК Нафтогаз України під керівництвом І. Бакая [35; с.52]. У корпорації знайшли великі борги перед бюджетом. Спливла сумнівна операція з постачаннями для Міноборони Росії, заговорили про приховування податків. У результаті рахунки ЕЕСУ були заблоковані, а на Тимошенко завели кримінальну справу за фактом приховання $ 23 тис. під час перетину кордону [38; с.220].

З травня 1998 по березень 2000-го Тимошено знов народний депутат України (Верховна рада III скликання). Займає пост голови стратегічного комітету Верховної Ради по питаннях бюджету.

У листопаді 1998 р. - під тиском обставин Юлія Тимошенко виступила із знаменитою заявою: оскільки не вдається провести імпічмент Президента, потрібно піти з владою на співпрацю, щоб використовувати її. Підсумок пом'якшення позицій опозиціонерки щодо Л. Кучми. Після цього вона залишає колишнього прем'єра під приводом його авторитарного керівництва Громадою. Тимошенко також йде з парламентської фракції Лазаренко і створює свою партію з патріотичною назвою Батьківщина. І практично відразу з Верховної Ради йде на пост віце-прем'єра по питаннях ПЕК в уряд Віктора Ющенка [39; с.101].

На новому місці Тимошенко повною мірою відквиталася за зруйнований бізнес. Вона підтвердила звинувачення Газпрому про крадіжку російського газу Україною, а главі Нафтогаза України Ігорю Бакаю довелося піти зі свого поста і опинитися під загрозою кримінальної справи. У Кабміні Тимошенко розв'язала безпрецедентну війну олігархам на енергоринку [33; с.120]. У неї також не склалися відносини з Сергієм Тигипко, міністром економіки, і Сергієм Тулубом, міністром ПЕК, яким довелося покинути уряд. Потім вона узялася за вугільну промисловість, де орудувала могутня донецька група. Робота Юлії Тимошенко в уряді дозволила вивести з тіньового обороту в електроенергетиці мільярдні суми, що згодом дозволило Кабінету Ющенка розрахуватися з боргами із зарплат і пенсій. Її діяльність високо оцінили і іноземні експерти, проте усередині країни ворогів у активної віце-прем'єра стало більше.

У 1999 р. Ю. Тимошенко захистила в Київському національному економічному університеті кандидатську дисертацію за фахом Організація управління, планування і регулювання економіки на тему Державне регулювання податкової системи [18; с.15].

На посту віце-прем'єра Юлія Тимошенко називала імена, фірми, схеми, по яких викачувалися гроші з ПЕК. Їй вдалося на якийсь час позбавити паливних магнатів надприбутків. Звичайно, це не могло зійти їй з рук, і за віце-прем'єра узялися серйозно. У серпні 2000 р. чоловік Юлії Тимошенко Олександр Тимошенко разом з генеральним директором корпорації ЄЕСУ Валерієм Фальковічем були арештовані по звинуваченню в контрабанді газу і металопрокату. Через рік суд визнає незаконним перебування Олександра Тимошенко під арештом [42; с.12].

19 січня 2001 р. Тимошенко була звільнена зі своєї посади в Кабміні, а 13 лютого - відправлена до слідчого ізолятора по звинуваченню в розкраданні (при перебуванні главою ЄЕСУ) мільярда доларів, призначеного на оплату російського газу [40; с.253]. У березні того ж року Печерський районний суд Києва відмінив санкцію на арешт Тимошенко, визнавши висунуті проти неї звинувачення неспроможними. Після рішення суду про незаконність арешту вона очолює штаб по проведенню референдуму за відставку Кучми. Тимошенко також пропонує Ющенку очолити опозиційний рух і закликає народ боротися проти влади. Тимошенко стає двигуном опозиції і її інтегруючою силою [78; с.300].

У лютому 2001 р., через декілька місяців після початку акцій протесту у зв'язку із зникненням журналіста Герогия Гонгадзе. Юлія Тимошенко стає ініціатором створення Форуму національного порятунку (ФНС) - суспільного об'єднання, яке ставить перед собою мету усунути від влади режим тодішнього Президента України Леоніди Кучми. До складу ФНС увійшли Батьківщина, Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія, Собор, Українська соціал-демократична партія, Українська християнсько-демократична партія і Патріотична партія.

У листопаді 2001-го учасники об'єднання ухвалюють рішення перейменувати ФНС в Блок Юлії Тимошенко, і на чолі цієї політичної сили в березні 2002 року Юлія Тимошенко йде на парламентські вибори. 31 березня 2002 р. на виборах у Верховну раду Блок Юлії Тимошенко отримує 7,26 % голосів виборців. У фракцію БЮТ у Верховній раді увійшли 24 депутати [9; с.72].

Вересень 2002 р. - разом з Олександром Морозом і Петром Симоненко Тимошенко очолює антикучмівську акцію «Повстань Україно!».

На початку 2003 р. Юлія Тимошенко вперше потрапляє в Топ-100 найвпливовіших українців за версією журналу Кореспондент, зайнявши 8 місце. Видання називає її "настільки неординарним і яскравим політиком, що і партнерам по опозиції не завжди затишно поряд з нею" [13; с.199]. "Її стихія навіть не парламент, а протестна вулиця. Хто ще, окрім Юлії Тимошенко, може похвалитися такими несподіваними поворотами в біографії? Її називали газовою принцесою, партнером Павла Лазаренко і кишеньковою опозиціонеркою. Потім Тимошенко стала борцем з олігархами, в'язнем Лук'янsвського слідчого ізолятора, і, нарешті, лідером найрадикальнішого крила опозиції. У Тимошенко особливе місце в українській політиці. Тимошенко представляє реальну небезпеку для влади, оскільки навряд чи складе зброю опозиціонера" [13; с.202], відзначав тоді Кореспондент.

У 2004 р. головна військова прокуратура Росії оголосила Тимошенко в міжнародний розшук по звинуваченнях в дачі хабара високопоставленим чиновникам Міністерства оборони РФ з метою укладення контракту на постачання будівельних матеріалів по завищених цінах [25; с.15]. В Україні справа проти Тимошенко була закрита незабаром після перемоги помаранчевої революції, звинувачення ж російської прокуратури були зняті набагато пізніше.

На початку 2004 р. Тимошенко займає 24 місце в Топ-100 найвпливовіших людей України за версією журналу Кореспондент, який називає 43-річного політика "Бюнтовщицею". "Юлія Тимошенко - яскравий політик. Її стиль - відкрита атака і натиск. Як лідер опозиційної партії вона стала найбільш радикальним супротивником Леоніда Кучми і владі, що діяла. Не тільки у стінах Верховної Ради, але і на вулиці. Тому влада постійно відчуває небезпеку спонтанної революції. Або як мінімум чергової акції «Україна без Кучми» [49; с.101], - пише журнал. І революція від Тимошенко не примушує себе чекати.

У 2004 р. - Блок Юлії Тимошенко і блок Віктора Ющенка Наша Україна оголошують про створення коаліції Сила народу для підтримки кандидатури Ющенком на виборах Президента України в жовтні 2004 р.

У листопаді 2004-го, після другого туру президентських виборів, який повинен був стати вирішальним, в Україні починаються масштабні акції протесту проти фальсифікації результатів народного волевиявлення, які стали відомі всьому світу як «помаранчева революція». Юлія Тимошенко стає одним з лідерів революції, яка досягає поставлених цілей.

За наслідками бурхливого 2004 року - Тимошенко займає позицію в Топ-100 найвпливовіших українців і характеристику "революціонер року" [32; с.325].

"Немає в команді Віктора Ющенка кращого оратора, ніж Тимошенко. Багатотисячний майдан був готовий слухняно виконувати всі її вказівки: блокувати уряд, телеграф, дороги і мости, полюбити і обігріти "донецьких", яких звозили до Києва. Коли Тимошенко йшла до Адміністрації Президента, перед нею розступався кордон спецназу" [32; с.331], - пише журнал.

4 лютого 2005 р. Президент Віктор Ющенко, вимушений віддячити своєму зрадженому соратникові і улюбленці Майдану, пропонує парламенту кандидатуру Юлії Тимошенко на пост прем'єр-міністра України, і Верховна Рада підтримує таке призначення рекордною кількістю голосів - на підтримку Юлії Володимирівни проголосували 373 депутати. Вона очолює уряд [37; с.42].

Одним з найрезонансніших заходів уряду Юлії Тимошенко стало повернення в державну власність і чесна приватизація металургійного комбінату Криворіжсталь, що послідувала, раніше проданого за символічну суму.

Через декілька місяців після призначення Тимошенко фактично протиставила себе лібералові Ющенку. На загальноприйняту думку, її Кабмін почав діяти неринковими методами. Проте "авторитарна суть" Тимошенко виявлялася у відповідь на кризи, які виникали одні за іншими, - бензинова, м'ясна, цукрова. Чи були кризи наслідком змови проти уряду, прагненням імпортерів нажитися на ситуації, або стали результатом помилок Кабміну - чіткої відповіді, на наш погляд, немає. Хоча ознаки монопольної змови компаній Антимонопольний комітет виявив на паливному ринку.

Неоднозначною була війна Тимошенко з російськими нафтотрейдерами. В період посівної ті повисили ціни на паливо, і Кабмін тимчасово встановив верхню планку цін. У відповідь російські компанії притримали постачання нафти до України. Із заправок тут же зник бензин, ряди машин на вулицях столиці помітно порідшали. Поступатися Тимошенко не збиралася, і невідомо, чим би все закінчилося, але здали нерви у Президента. Ющенко відмінив рішення уряду і усунув прем'єра від впливу на ПЕК [43; с.255]. Це була перша публічна сварка улюбленців Майдану.

Як гріх Тимошенко називають заклики до масової реприватизації, що насторожило інвесторів. Дійсно, на публіку був винесений список з 3 тис. підприємств, призначених до реприватизації [35; с.49]. Ми вважаємо, що в захист Тимошенко можна сказати, що повернення державі незаконно проданих підприємств було одним з пріоритетів кандидата в президенти Ющенка.

Конфлікти в Кабінеті Міністрів теж ставлять в провину Тимошенко. Дійсно, вона весь час «пікірувалась» з колегами в уряді, особливо з першим віце-прем'єром Анатолієм Кінахом. Але утримати Кабмін під своїм контролем не могла - 80% міністрів належали до інших політичних команд. В результаті конфліктів Тимошенко усунули від впливу на цілі галузі економіки.

У липні 2005 р. авторитетний американський журнал Forbes, складаючи рейтинг 100 найвпливовіших жінок світу, називає українського прем'єра Юлію Тимошенко третьою по впливовості жінкою планети [37; с.50]. В кінці 2005 року - Тимошенко займає друге місце в Топ-100 найвпливовіших українців і характеристику "жінка з німбом" від журналу Кореспондент [11; с.101].

Саме Юлія Тимошенко узяла головний політичний приз, пише журнал. "Це - неймовірне зростання довіри громадян країни. Симпатією до прем'єра все більше проникається схід і південь України, чого не скажеш про Президента. Виборець, на виборах Януковича, що голосував за Віктора, все частіше поглядає на Тимошенко. Її не асоціюють з "націоналізмом", що приписується Віктору Ющенку. І, що ще важливіше, саме вона на очах малозабезпеченого електорату підвищує розміри пенсій і соціальної допомоги" [13; с.247]. До недоліків Тимошенко відносять її популізм, схильність до ручного регулювання економіки, відсутність єдності в команді, а також радикалізм, скороспішність і навіть авантюрність рішень, відзначає журнал.

У червні 2005 р. Тимошенко стала людиною місяця за версією польського видання журналу Playboy. У вересні міжнародний економічних форум в Криніце (Польща) визнав Юлію Тимошенко людиною року Центральної і Східної Європи [24; с.13].

У вересні 2005 року в результаті політичної кризи в країні Юлію Тимошенко знімають з поста прем'єр-міністра, який займає один з її опонентів, - Віктор Янукович.

За підсумками 2005 р. Юлія Тимошенко стає Особою року за версією журналу Кореспондент, що назвав її "самураєм в спідниці" [24; с.10]. На наш погляд, проривом у вищі ешелони політики Юлія Тимошенко провела своєрідну міні-революцію, порушивши гегемонію чоловіків. За рік з невеликим Тимошенко зробила те, що опинилося не під силу українським політикам - кардинально змінила думку про себе в народі. Перед президентськими виборами її позитивний рейтинг складав близько 10%, а негативний - 50%. А вже через пів року, будучи прем'єр-міністром, вона отримала нечуваний кредит довіри народу - 60% [37; с.42]. Правда, після відставки уряду рейтинг Тимошенко значно впав, але він все одно дозволяв їй комфортно розташуватися між стовпами вітчизняної політики Віктором Ющенком і Віктором Януковичем. У березні 2006 р. за підсумками голосування на парламентських виборах за Блок Юлії Тимошенко свої голоси віддали 22,29% виборців, забезпечивши перемогу Блоку в половині регіонів України і в Києві. У 2006 р. - Тимошенко отримує третє місце і титул "термінатор haute couture" від журналу Кореспондент [50; с.190].

У грудні 2007 р. - Юлія Тимошенко удруге обрана прем'єр-міністром України. У тому ж році вона стає Особою року за версією журналу Кореспондент. Дострокові вибори цього року принесли БЮТ приголомшуючий успіх: за нього проголосували на 1,5 млн більше людей, ніж в 2006-му. В результаті в активі у блоку - довіра 30,71% виборців і друга за чисельністю фракція в парламенті [20; с.27]. Тимошенко схилила на свою сторону і частину президентського блоку Наша Україна - Народна Самооборона (НУНС).

У 2008 році - прем'єр-модниця очолює Топ-100 найвпливовіших українців з гордим титулом "Місіс Україна". "Її коса стала міжнародним брендом, її одяг і є міжнародний бренд: від верху і до самих туфельок на високому каблуці", - пише журнал «Кореспондент» [49; с.101].

8 червня 2009 року - Юлія Тимошенко офіційно заявила про бажання балотуватися на пост Президента України. За наслідками першого туру президентських виборів, який пройшов 17 січня 2010 року, набрала 25,05% голосів (друге місце). 14 лютого 2010 - Центрвиборчком оголосив офіційні результати виборів президента України, згідно яким Юлія Тимошенко програла вибори лідерові Партії регіонів Віктору Януковичу, який стає наступним президентом країни [24; с.12].

Згідно з офіційними остаточними результатами другого туру виборів, Віктор Федорович Янукович отримав 48,95% голосів виборців (12 481 266 чоловік), Юлія Володимирівна Тимошенко - 45,47% (11 593 357). Не підтримали жодного з кандидатів 4,36%. 3 березня 2010 року Верховна Рада відправила у відставку уряд Юлії Тимошенко. За це рішення проголосували 243 депутати. Відставку Кабміну підтримали депутати від Партії регіонів, Компартії і Блоку Литвина [24; с.13].

ВИСНОВКИ

До середини XX століття історія людства фактично була «чоловічою історією», тобто орієнтованою на чоловічі особистості та види діяльності. Проблематика і методологія «жіночої історії» сформувалися на Заході в кінці 1960-х-на початку 1970-х років. «Жіночі дослідження» утвердились в період другої хвилі жіночого руху (кінець 60-х років), в основі якого була ідеологія фемінізму. Умовно вона може бути позначена як протистояння двох тенденцій: з одного боку, вимоги рівноправ'я жінок, з іншого - вимоги визнання особливості жіночої сфери. Гендерний підхід швидко завоював безліч активних прихильників і «співчуваючих» в середовищі соціальних істориків і істориків культури. Так у 80-і роки, в результаті теоретичного переосмислення предмету дослідження, перегляду концептуального апарату і методологічних принципів «жіночої історії», народилася гендерна історія.

Впродовж розвитку гендерних досліджень постійно і інтенсивно досліджується лише «жіноча складова» історичних процесів і трансформацій, тоді як «історія чоловіків» і «квір-дослідження» (гомосексуальність, трансвестизм і ін.) продовжують залишатися для істориків темами рідкісними і екзотичними. Найбільш перспективні напрями в розвитку гендерної історії, на наш погляд, пов'язані з наступними аспектами історичного знання: «візуальним» (візуальна пропаганда, аналіз кінофотоматеріалу, ілюстрацій, декоративно-прикладного мистецтва, моди, телевізійних практик і ін.), «тілесним» (тілесність і побут, тілесність і мода, зовнішність і ідеологія, медична складова владних стратегій, історична обумовленість жіночої і чоловічої краси і ін.), «дискурсивним» (аналіз «ідеологічних складових» в історичних/історіографічних, політичних/політологічних, літературних/літературознавчих текстах і ін.).

Середину XIX - початок XX ст. називають часом «першої хвилі» фемінізму. ЇЇ найбільш яскравими представницями вважають суфражисток (від англ. suffrage - голосування) - учасниць руху, направленого на отримання жінками права голосувати. З'явилися спеціалізовані жіночі організації - Міжнародна федерація жінок з університетською освітою (1919), Міжнародна кооперативна жіноча гільдія (1921), Інтернаціонал відкритих дверей для економічного звільнення жінок-робітниць (1929) і ін. При Комінтерні був створений Міжнародний жіночий секретаріат.

Після 1920-х рр. жіночі рухи в США, Великобританії і інших країнах втратили масовий характер. Частково це було викликано успішним досягненням мети, що стояла перед ними, - забезпеченням до цього часу в більшості західних країн рівних для жінок і чоловіків виборчих прав. У 1960-70-і рр. в США, Франції і інших європейських країнах виникає так звана «друга хвиля» фемінізму. Його епіцентром стали США, де саме в ці роки спостерігалася активізація демократичних процесів, направлених на ліквідацію різних форм дискримінації, і перш за все расизму. Жіночий рух знайшов нові, часто радикальні форми, що знайшло віддзеркалення в його назві - «жіночий визвольний рух» (Women's liberation).

У 1980-ті рр. еволюція зарубіжного жіночого руху полягала в переході від «егалітарного фемінізму» до соціального фемінізму (welfare feminism) і позначала вимогу нових «гендерно-чутливих» норм законодавства. Діяльність активістів цього руху була націлена на перетворення в соціальній сфері: боротьба за ухвалення соціальних законів, що гарантують допомогу для одиноких матерів; створення державної системи дитячих садів; захист трудових прав жінок у зв'язку з вагітністю і пологами; право на аборт; захист жінок і дітей від домашнього насильства і так далі. З середини 1970-х років услід за так званим «лесбійським» в рамках жіночого руху США починає оформлятися розвиток «чорного фемінізму». На наш погляд, вагомі досягнення мав жіночий рух на території Радянського Союзу.

Більшість існуючих теоретичних основ та механізмів здійснення справедливої гендерної політики на Заході були розроблені упродовж другої половини ХХ ст. Поліпшення положення жінок стало одним із завдань ООН з середини XX ст. Затверджується принцип егалітаризму - гендерної рівності чоловіків і жінок у всіх сферах суспільства. Положення, що закріплюють принцип егалітаризму, на міжнародному рівні були закріплені в наступних документах: Загальна декларація прав людини, Конвенція про політичні права жінок, Декларація прав дитини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Декларація про викорінювання насильства відносно жінок і ін.

Головне досягнення жіночого руху в країнах Центральної та Східної Європи та СНД останніх десятиліть полягає в тому, що питання жіночих прав, гендерної рівності увійшли в політичний порядок денний майже усіх країн. Прийняті Національні плани дій у сфері просування жінок та досягнення гендерної рівності (Україна, Таджикистан, Киргизстан, Вірменія, Литва та інші), в деяких країнах розроблені та прийняті спеціальні «гендерні» закони (Киргизія, Литва, Македонія). Посилився рівень інституалізації цих питань - шляхом створення спеціальних відділів (Україна), департаментів (Білорусь), посад омбудсменів (Литва), введення посад радників з гендерних питань (Україна).

Значною мірою положення жінок в мусульманських країнах і діяльність національних механізмів по проблемах гендерної рівності визначається особливостями їх правових систем. Мусульманське право, на відміну від інших правових систем, приділяє велику увагу регламентації сімейно-шлюбних правовідносин і правовому положенню жінки, зокрема. Правова система шаріату встановлює підлегле положення жінок на підставі «природної переваги чоловіків», що має на увазі, що жінки знаходяться під опікою чоловіків (свого роду). Статус жінки в ісламському суспільстві багато в чому визначається традиціями, які складалися впродовж століть. Немусульманське право в мусульманських країнах існує всього лише декілька десятиліть, тому не робить великого впливу на положення жінок.

Прикладом ліберального підходу до ісламу є політика відносно жінок в Малайзії. Політика відносно жінок в цій країні заснована на визнанні ролі жінок у всіх сферах суспільного життя і ставить завданням підвищення економічного, політичного і соціального статусу жінок. З цією метою держава, перш за все, підтримує розширення прав жінок за допомогою створення нового законодавства. Лібералізація гендерної політики спостерігається в останні десятиліття також у Йорданії, Сирії та інших державах мусульманського світу.

Вплив ісламу на правовий, економічний і соціальний статус жінки зумовив виникнення особливої ідейної течії - ісламського фемінізму, що набув великого поширення не тільки в ісламських країнах, але і в Європі і в США. Ісламські феміністки вважають, що занижений юридичний і соціальний статус жінок в ісламських країнах є результат спотворень женоненависництв вчення Корану. Ісламський фемінізм ставить перед собою завдання інтеграції гендерної рівності і соціальної справедливості в тлумачення Корану («богословський активізм») і в практику повсякденного регулювання суспільного життя («правозахисний активізм»).