Комунікативні відносини в суспільстві, ЗМІ як соціальний інститут

Размещено на http://www.allbest.ru

75

Размещено на http://www.allbest.ru

Комунікативні відносини в суспільстві, ЗМІ як соціальний інститут

ВСТУП

Актуальність теми зумовлена потребою дослідження суспільства нового типу, яке протягом останніх десятиліть все частіше характеризують як інформаційне суспільство. Саме розвиток сучасних інформаційних і комунікаційних технологій, зростання кількості інформації все більше визначають сутність нашої епохи. Новітні інформаційно-комунікаційні технології мають величезний перетворювальний вплив на всі сфери сучасного суспільства як у межах національних кордонів, так і у світі в цілому.

Глобальність процесів, що відбуваються, неминуче підвищують інтерес до теоретичного осмислення особливостей інформаційного суспільства й емпіричного вивчення впливу інформаційно-комунікаційних технологій на трансформацію соціально-економічних, політичних і культурних структур.

Становлення інформаційного суспільства з різним ступенем інтенсивності і результативності відбувається у всьому світі, у тому числі і в Україні. З одного боку, нові технології грають вирішальну роль в промисловому виробництві, визначають економічну і політичну динаміку, з іншої - комп'ютери, Інтернет і мобільні телефони стали невід'ємною частиною повсякденного життя значного числа людей. Інформація набуває статусу ресурсу, інформаційно-комунікативні процеси охоплюють всі сфери життєдіяльності суспільства. Все більш справедливим стає твердження, що той, хто володіє інформацією, володіє світом.

Глобалізація сучасних соціальних процесів, що включає все більш зростаючу інформатизацію соціального простору, привела до стійкого підвищення інтересу до масово-комунікативних процесів сучасності. Поява радіо, телебачення, широке розповсюдження комп'ютерної техніки зробило своєрідну революцію в системі засобів масової інформації. Сьогодні Інтернет та інші форми електронної інформації активно вливаються в ринок впливу на масову свідомість.

Подальше поширення електронних засобів зв'язку, розвиток супутникового і кабельного телебачення, відеотехніки узалежнює сучасну людину від комунікативної мережі. Аудіовізуальна та електронна комунікація є сталим фактом життя людини, а абстрактний світ, котрий створюється нею, досить легко засвоюється індивідом, впливаючи на його свідомість.

Існування людини в інформаційному суспільстві залежить від рівня взаємодії з середовищем, вміння спілкуватися в єдиному комунікативно - глобалізаційному просторі.

Комунікативні, поведінкові акти визначають характер та напрями культурних, духовних, процесів у будь-якому суспільстві. Сприйняття, інтерпретація, усвідомлення та формування інформації як атрибуту матеріальної єдності світу спираються на отриману у ході комунікації інформацію щодо його картини та відтворення її в індивідуальній свідомості вже в інтегрованому й структурованому вигляді.

Суперечність між потребою у розвитку особистості, здатної транслювати загальнолюдські цінності, виступати суб'єктом міжкультурної взаємодії, і реальним рівнем комунікативної культури особистості пред'являє нові вимоги до комунікативної культури нової інформаційної доби, яка повинна відповідати новим умовам - глобалізації, інформатизації, єдності людства.

Сьогодні суспільству потрібна культурна і комунікативна людина, яка здатна інтегрувати культуру знань, почуттів, спілкування, креативного підходу до всіх процесів, що сприяють формуванню єдиної комунікативної парадигми інформаційного суспільства, що являє собою «єдність у різноманітності». Осмислення комунікативної культури особистості в умовах інформаційного суспільства та глобальної комунікації надає можливість осягнути стратегічні пріоритети розвитку українського соціуму в новому тисячолітті , так як саме розвиток гуманних засад міжкультурної комунікації є пошуком нових меж та форм соціалізації індивіда, щоб людина реалізувала себе як провідника і творця більш прогресивних форм співжиття. Фундамент, який закладається у процесі формування нової парадигми комунікативної культури, базується на загальнолюдських цінностях, в яких втілені потреби та інтереси цивілізованого людства, в основі яких інформація та комунікація є атрибутами матеріальної єдності світу.

Техніко-культурне середовище повсякденності стрімко змінюється під впливом комп'ютеризації освіти, розповсюдження електронних пристроїв і тому подібне. У зв'язку з цим важливим стає зрозуміти, які зміни привносять нові інформаційно - комунікативні технології в повсякденне життя їх користувачів, оскільки повсякденність лежить в основі соціальної реальності.

Сьогодні комунікативна парадигма формується в умовах постіндустріального та інформаційного суспільства, в контексті яких засоби масової інформації та інформаційно-комунікативні технології представляють собою найважливішу сторону цивілізації.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Комунікативні відносини в суспільстві, ЗМІ як соціальний інститут вже давно привертають увагу дослідників. Теоретичні аспекти соціальних комунікацій і проблеми функціонування засобів масової комунікації досліджені в роботах Т.З. Адамьянц, Е. Берна, І.І. Васильєвої, Т.М. Дрідзе, Я.Н.Засурського, Р. Лассуела, Н. Лумана, М. Маклюена, А. Ослона, Г.Г. Почепцова, А.В. Соколова, К. Ховланда, В. Шрамма.

Різні аспекти функціонування мережі Інтернет займають важливу роль в дослідженнях Е.П. Белінськой, Е.Л. Вартанової, Б. Гейтса, Б.З. Докторова, Д. Іванова, С.І. Парінова, В.П. Теріна, Т.В. Філіппової, А.Е. Шадріна.

В.Г. Афанасьев, Б.В. Відлюдків, Н. Вінер, В.З. Коган, А.Н. Кочергин, В.І. Корогодін, А.Г. Мовсесян, Ю.І. Онопрієнко, В.Н. Спіцнадель, А.П. Суханов, К.Ерроу, К. Шеннон приділяли значну увагу проблемі інформації.

Теоретико-методологічну основу соціологічного вивчення Інтернету складають концепції інформаційного суспільства (Д. Белл, З. Бжезинський, Дж. Гэлбрейт, П. Дракер, І. Масуда, Дж. Нейсбит, М. Постер, Т. Стоуньер, Д. Тапскотт, Е. Тоффлер, А. Турен і ін.) і теорії масової комунікації (Ф. Балль, Дж. Гербнер, Б.А. Грушин, Т.М. Дрідзе, Г. Лассуелл, Н. Лумана, Д. Маккуейл, Дж. Томпсон, Б.М. Фірсов, Ю.А. Шерковін і ін.). Критичний аналіз західних концепцій інформаційного суспільства провів Ф.Уебстер.

Вплив інформаційних технологій і засобів масової комунікації на суспільство знаходиться також в центрі уваги теоретиків сучасного суспільства (З. Бауман, У. Бек, Е. Гидденс, П. Штомпка і ін.) і постмодернізму (Р. Барт, Ж. Бодрійяр, Ф. Гваттарі, Г. Дебор, Ж. Делез, Ж.Ф. Ліотар і ін.).

Серед російських та вітчизняних авторів до проблематики інформаційного суспільства зверталися Р.Ф. Абдєєв, Р.Н. Абрамов, І.Ю. Алексєєва, Е.В. Бутенко, Е.Л. Вартанова, Д.В. Іванов, В.Л. Іноземцев, І.С. Мелюхин, А.І. Ракитов, А.Е. Шадрін, О. Зернецька та ін.

Інтернет як соціальне явище і феномен інформаційного суспільства став предметом соціально-філософського і соціологічного аналізу в дисертаційних дослідженнях Т.Ж.Бальжірової. Інтернет як новий засіб масової комунікації, а також і його вплив на функції ЗМІ досліджували М.М. Лукина, Т.Л. Тіхонова, А.Н. Шеремет, І.Д. Фомічева, Л.Н. Бойко і ін.

Об'єктом дослідження виступає сучасне інформаційно-комунікативне суспільство.

Предметом дослідження - особливості розвитку засобів масової комунікації у сучасному суспільстві.

Мета дослідження - визначити роль та особливості комунікації у сучасному суспільстві.

Для досягнення даної мети були поставлені наступні завдання:

1. Визначити інформаційно-комунікативні процеси у суспільстві.

2. Охарактеризувати витоки вивчення та розвиток теорії соціальної комунікації.

3. Дослідити стан комунікації у сучасному суспільстві.

4. Розглянути, що становить собою інформаційне суспільство у сучасному вимірі.

5. Розкрити вплив Інтернету на сучасну комунікацію у молодіжному середовищі.

Як робоча гіпотеза висунуто наступне припущення, що в умовах становлення сучасного інформаційно - комунікативного суспільства одним із провідних засобів масової комунікації є Інтернет, який в найбільшій мірі впливає на молодь.

Методи дослідження визначилися специфікою об'єкта вивчення. Для аналізу результатів дослідження використовувалися: статистичний метод, метод порівняння характеристик, аналітичний метод.

Емпіричною базою дипломної роботи є вторинний соціологічний матеріал досліджень, які були проведені у Київському Політехнічному Інституті 2003 та 2005 роках.

1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

інформаційне комунікативне глобалізаційне суспільство

1.1 Інформаційно-комунікативні процеси у суспільстві

Людина є соціальною істотою, тобто вона не може обходитися без взаємодії з іншими людьми, без знання їхньої думки про себе. Тому здатність до комунікації і потреба в комунікації є чи не найважливішими її сутнісними ознаками. Окрім того, що людина хоче зрозуміти навколишню дійсність, вона прагне до взаєморозуміння і порозуміння з іншими людьми. За твердженням M. Гайдеґгера, це не просто здатність людини, а спосіб її існування. Таким чином, дослідження комунікаційних процесів означає не лише вивчення певних суспільних явищ. Ідеться про природу самої людини.

Дослідники зазначають, що 70 % свого часу людина витрачає на комунікацію. Попри те, що існує багато визначень цього поняття, головною метою комунікативної діяльності є певний обмін інформацією.

Комунікація - це спілкування. Вона може бути різною за формою: міжособистісною, здійснюватися за допомогою якогось індивідуального засобу чи масовою. Також може бути вербальною і невербальною. Вербальна комунікація -- це наше звичне використання мови. До невербальної належать міміка, жестикуляція, зовнішній вигляд. Комунікація буває усною і письмовою, формальною і неформальною. Тобто ми можемо вивчати її за тими ознаками, які нас цікавлять насамперед.

Дж. Пітерс розглядає тривалу історію слова «комунікація». Воно походить від латинського communicare, що означало «наділяти», «розділяти» чи «робити спільним». Тоді воно не було пов'язане зі здатністю людей спілкуватися за допомогою символів чи з ідеєю порозуміння. Як і в латинській мові, в англійській одне з основних значень «комунікації» передбачає наділення, що також може означати «участь», як у слові «communicant» (той, хто причастився), - особа, яка стала частиною священної спільноти, взяла в ній участь. Тут «комунікація» передбачає належність до соціального організму через певну виразну дію, яка не потребує ні відповіді, ні усвідомлення. У цьому разі акт комунікації передусім є отриманням, а не надсиланням. Точніше, «надсиланням через отримання» [19,c. 9].

Вивчаючи сутність людини і специфіку її життєдіяльності, наука завжди приділяла особливу увагу дослідженню такого явища, як комунікація. Остання є складовою усіх природних процесів, про який би етап розвитку людської цивілізації не йшлося. Сучасна наука має близько 200 визначень поняття комунікації, поділяє її на різні типи і види відповідно до специфіки, характеру та сфери застосування.

Термін "соціальна комунікація", як не дивно, мало поширений у сучасних гуманітарних науках. Незважаючи на те, що він визначений у профільних словниках та енциклопедіях, переважна більшість дослідників частіше користується іншими досить різноманітними назвами, які не так точно відбивають сутність цього явища. Як правило специфіку соціальних комунікацій визначають просто як "комунікації", іноді як "масові комунікації". У першому випадку визначення є занадто загальним і не точно відбиває особливостей цих процесів. У другому - поняття соціальних комунікацій значно звужується, бо масові комунікації є їхньою складовою, при цьому далеко не єдиною.

Комунікативний процес є необхідною передумовою становлення, розвитку і функціонування всіх соціальних систем, тому що саме він забезпечує зв'язок між людьми і їх спільнотами, робить можливим зв'язок між поколіннями, накопичення і передачу соціального досвіду, його збагачення, розподіл праці і обмін його продуктами, організацію спільної діяльності, трансляцію культури. Саме за допомогою комунікації здійснюється управління, тому вона представляє з всього вищепереліченого і соціальний механізм, за допомогою якого виникає і реалізується влада в суспільстві.

Сучасна наука розуміє соціальну комунікацію як процес, завдяки якому ідея передається від джерела до отримувача з метою зміни поведінки, соціальних знань та соціальних установок останнього.

Соціальна комунікація охоплює спілкування, передачу інформації від індивіда до індивіда; здійснює передачу та розповсюдження інформації у масштабах суспільства; здійснює масовий обмін інформацією, маючи за мету вплив на суспільство в цілому та на його елементи.

При цьому виокремлюють три основні (базові) функції соціальної комунікації:

- інформаційна - означає, що завдяки соціальній комунікації в суспільстві поширюється інформація про предмети, їх властивості, явища, дії та процеси;

- експресивна - визначає здатність соціальної комунікації передавати оціночну інформацію про предмети або явища;

- прагматична - соціальна комунікація є засобом, який спонукає людину до певної дії та реакції.

У системі технологізації соціальних процесів, їх управління і координації соціальна комунікація є базовим фактором досягнення основної мети [26, с. 309 - 310].

Соціальна комунікація є об'єктом дослідження багатьох наук - і гуманітарних, і точних. Кожна наука виокремлює з комунікації як об'єкта дослідження свій предмет вивчення:

- технічні дисципліни вивчають можливості та способи передачі, обробки й зберігання інформації, створення спеціальних кодів - систем певних символів та правил, за допомогою яких можна представити необхідну інформацію;

- психологія та психолінгвістика розглядають фактори, які сприяють передачі та сприйняттю інформації, причини, які ускладнюють процес міжособистісної та масової комунікації, а також умотивованість мовної поведінки комунікантів;

- етнографія вивчає побутові та культурологічні особливості комунікації як спілкування в етнічних ареалах;

- лінгвістика досліджує проблеми вербальної комунікації - нормативні та ненормативні вживання слів і словосполучень у мові (як усній, так і письмовій);

- паралінгвістика спеціалізується на засобах невербальної комунікації;

- соціолінгвістика розглядає проблеми, пов'язані з соціальною природою мови та особливостями його функціонування у різних соціумах, а також механізми взаємодії соціальних і мовних факторів, які обумовлюють контакти між представниками різних соціальних груп;

- соціологія досліджує проблеми зв'язків та відношень окремих соціальних суб'єктів (окремих особистостей, малих та великих соціальних груп);

- у політології виник окремий напрям, який досліджує політичні процеси з точки зору інформаційного обміну між суб'єктами політики.

Різні науки, перш за все гуманітарного профілю, по-різному визначали поняття комунікації та соціальної комунікації як її важливої складової.

У філософії воно є доволі розмитим, а його особливості простежуються в кількох аспектах поняття комунікації. У широкому значенні комунікація розуміється як одна з основ людської життєдіяльності та багатоваріантність мовної діяльності. Певні ситуації соціального плану визначаються основою інтелектуального процесу комунікації на рівні думок людини. Також визначається соціальна підвалина процесу екзистенційної комунікації, під час якої відбувається знайдення Я в Іншому.

Психологи визначають комунікацію як смисловий аспект соціальної взаємодії. При цьому її основною функцією є досягнення соціальної спільності при збереженні індивідуальності її складових [15, с. 54-55].

У комунікативістиці комунікація розуміється як соціально-культурна взаємодія людей, соціальних груп, організацій, держав, регіонів, що відбувається за допомогою інформаційного зв'язку [13, с. 91].

Фактично народженням поняття соціальної комунікації можна вважати той момент, коли була визнана тотожність термінів "спілкування" та "комунікація".

Л. Левенталь стверджував, що комунікація передбачає спілкування, трансляцію внутрішнього досвіду [15, с.56]. Представник Анненбергської школи комунікативістики Дж. Спенсер визначав комунікацію як соціальну взаємодію через спілкування, обмін інформацією про події, що мають культурне значення для учасників комунікації [13, с. 90 - 91].

К. Ясперс розумів комунікацію як спілкування, зв'язок між людьми, що носить соціально - психологічний характер [26, с. 311]. Специфічний підхід до визначення соціокомунікативного процесу продемонстрував у своїх роботах відомий дослідник Г. Маклюен. Базуючись на попередніх розробках своїх колег він розробив власну систему поглядів, в основу якої поклав принцип виняткової важливості технічного підходу - приоритетності технічних засобів комунікації.

В основі концепції Г. Маклюена лежить механістична точка зору на технічний прогрес як основну силу суспільного розвитку.

Історію розвитку соціального прогресу людства він уявляв як зміну форм комунікації. На його думку, суспільство переважно формувалося за допомогою технічних засобів комунікації між змістом повідомлень, які вони транслюють [15, с. 69]. Основою соціокомунікативного процесу він вважав медіа. При цьому свого часу найбільш популярними були його ідеї щодо визначення "холодних" та "гарячих" ЗМІ. До перших відносилися телебачення, телефон, мова. Другі уособлювалися у вигляді друкованих ЗМІ, радіо та кіно [28, с. 27].

На думку Г. Маклюена, світ розвивався в залежності від того, які панівні засоби комунікації були в певний період. При цьому було визначено три базових етапи:

1) первісна дописемна культура, що базувалася на принципах природності та колективного образу життя, вивчення навколишнього світу через усні форми зв'язку та трансляції інформації;

2) культура письмо-друкована, яка прийшла на зміну усно-емоційній формі спілкування та призвела до появи дидактизму, індивідуалізму й націоналізму замість природного колективізму;

3) культура електронних медіа, що відродила принципи усності та природності аудіовізуального сприйняття світу, виникла на основі нових форм транслювання інформації [13, с. 152].

Ідеї Маклюена про періодизацію історії людства відповідно до розвитку типів та видів технічних засобів, що супроводжують соціальні комунікації, мала велику кількість наступників. Так, російський дослідник С. Дятлов визначає сім стадій, серед яких: усно-мовна, письмова, стадія книгодруку, радіо-телеграфна, комп'ютерна, комп'ютерно-мовна, глобальна (біо-квантово-польова або комп'ютерна персоніфіковано-мережева) [12, с. 78-79].

На думку науковця А. Шеремета, слід визначити такі періоди, як винайдення писемності, винахід друкованого станка Гутенбергом та запровадження електронних мас-медіа [47, с. 14].

Більш удосконалену схему історії розвитку соціокомунікативних процесів людства запропонував А. Соколов:

1) пракультура (1,5 млн - 40 тис. р. до н. е.) - час формування "хомо сапієнс" та виникнення таких засобів соціальної комунікації, як спілкування і мова;

2) археокультура (40 тис. - ІІІ тис. р. до н. е.) - час винайдення

знакової та пізніше письмової системи передавання інформації в паралельному та трансчасовому режимі;

3) палеокультура (ІІІ тис. р. до н. е. - ХV ст. р. н. е.) - розвиток технічних засобів соціальних комунікацій від ієрогліфічних письмових систем до першодруків І. Гутенберга;

4) неокультура (XVI-XX ст.) - усі технологічні досягнення від епохи Відродження до постіндустріального суспільства;

5) постнеокультура - час панування електронних комунікацій.

Саме цей дослідник дав найбільш чітке змістовне визначення терміна "соціальна комунікація" на загальному тлі поняття "комунікація", пропонуючи типізацію у відповідності до просторово-часового поділу людського середовища. Він визначив матеріальну (транспорт, енергетика, міграції тощо), генетичну (біологічна, видова), психічну (внутрішньоособиста, автокомунікаційна) та соціальну комунікації [37, с. 10 - 15].

Інший російський учений С. Бориснев, не застосовуючи безпосередньо терміна "соціальна комунікація", визначає її за сенсовим навантаженням як вплив, що здійснюється за допомогою інформації [6, с.7].

Тобто, з усіх наведених вище визначень, можно сказати, що соціальна комунікація -- це обмін між людьми або іншими соціальними суб'єктами цілісними знаковими повідомленнями, у яких відображені інформація, знання, ідеї, емоції тощо, обумовлений цілим рядом соціально значимих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих у даному суспільстві [26, с. 312].

Cоціальна комунікація - це така комунікативна діяльність людей, яка обумовлена совокупністю соціально значущих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих в даному суспільстві.

Соціальна комунікація, або соціокомунікація є предметом соціології комунікації - спеціальної галузі соціології, яка вивчає функціональні особливості спілкування представників різних соціальних груп в плані їх взаємодії, - передачі і отримання інформації і в плані дії на їх відношення до цінностей даного суспільства і соціуму в цілому [20, с. 4].

Підходи до розуміння соціальної комунікації. Можна виділити кілька основних підходів до розуміння сутності соціальної комунікації в сучасній науці. Зокрема, комунікація розглядається як:

§ механізм, завдяки якому забезпечується існування та розвиток людських відносин, який включає в себе всі розумові символи, засоби їх передачі у просторі та збереження у часі (Чарльз Кулі);

§ обмін інформацією між складними динамічними системами та їх частинами, які здатні приймати інформацію, накопичувати її та перетворювати (Аркадій Урсул);

§ інформаційний зв'язок суб'єкта з тим чи іншим об'єктом (Мойсей Каган);

§ спосіб діяльності, який полегшує взаємне пристосування людей (Тамотсу Шибутані);

§ акт відправлення інформації від мозку однієї людини до мозку іншої (Пол Сміт, Кріс Беррі, Алан Пулфорд);

§ специфічний обмін інформацією, процес передачі емоційного та інтелектуального змісту (Андрій Звєрінцев, Альвіна Панфілова).

Підходи до визначення суті комунікації. Узагальнюючи, можна говорити про існування двох підходів до визначення сутності комунікації - механістичного та діяльнісного.

- Механістичний підхід розглядає комунікацію як однонаправлений процес передачі та прийому інформації.

- Діяльнісний підхід розглядає комунікацію як процес спілкування, обміну думками, знаннями, почуттями, схемами поведінки, а також як спільну діяльність учасників комунікації, в ході якої виробляється спільний погляд на речі та дії з ними.

Теорія комунікації розглядає соціальне значення комунікації, яке означає та характеризує різноманітність зв'язків та відносин, що виникають у людському суспільстві (комунікаційні процеси у суспільстві).

Комунікативний процес є необхідною передумовою становлення, розвитку і функціонування всіх соціальних систем, тому що саме він забезпечує зв'язок між людьми і їх спільнотами, робить можливим зв'язок між поколіннями, накопичує і передає соціальний досвід, збагачує його, організовує спільну діяльність, здійснює трансляцію культури. Саме за допомогою комунікації здійснюється управління, тому вона представляє до всього вищепереліченого і соціальний механізм, за допомогою якого виникає і реалізується влада в суспільстві.

Основними компонентами комунікації є:

1. Суб'єкти комунікаційного процесу - відправник і одержувач повідомлення(коммуникатор і реципієнт);

2. Засоби комунікації - код, використовуваний для передачі інформації у знаковій формі (слова, картини, графіки і т. п.), а також канали, по яких передається повідомлення (лист, телефон, радіо, телеграф і т. п.);

3. Предмет комунікації (явище, подія) і повідомлення, що відображає його (стаття, радіопередача, телевізійний сюжет і т. п.)

4. Ефекти комунікації - наслідки комунікації, виражені в зміні внутрішнього стану суб'єктів комунікаційного процесу, в їх взаєминах або в їх діях.

Соціальна комунікація в процесі свого здійснення вирішує три основні взаємопов'язані завдання:

1. Інтеграцію окремих індивідів в соціальні групи і спільності, а останніх в єдину і цілісну систему суспільства;

2. Внутрішню диференціацію суспільства, складових його груп, спільнот, соціальних організацій і інститутів;

3. Відділення і відособлення суспільства і різних груп, спільнот одне від одного в процесі їх спілкування і взаємодії, що приводить до глибшого усвідомлення ними своєї специфіки, до ефективнішого виконання властивих ним функцій [20, с. 5 - 8].

1.2 Теорії соціальної комунікації

Учення про соціальні комунікації є видом практичної справи. У системі суспільної взаємодії соціальні комунікації є її основними засобами, які створюються для забезпечення ефективного суспільного зв'язку між різними соціальними інститутами.

Під соціальними комунікаціями необхідно розуміти таку систему суспільної взаємодії, яка включає визначені шляхи, способи, засоби, принципи встановлення і підтримання контактів на основі професійно - технологічної діяльності, що спрямована на розробку, провадження, організацію, удосконалення, модернізацію відносин у суспільстві, які складаються між різними соціальними інститутами, де, з одного боку, у ролі ініціаторів спілкування найчастіше виступають соціально комунікаційні інститути, служби, а з іншого боку - організовані спільноти (соціум, соціальні групи) як повноправні учасники соціальної взаємодії. Соціальні комунікації утворюються за законами спілкування, але, як і будь - які технологічні речі, передбачають використання наукових знань про спілкування та про все, що використовується для організації суспільно комунікаційної справи [34].

Витоками вивчення соціальної комунікації послужили різні напрями, наукові школи, теорії, які можна об'єднати в три групи на основі провідного аспекту комунікації, - мовного, соціального і комунікативного.

До першої групи відносяться перш за все соціологічні напрями науки про мову. Цілий ряд шкіл, течій і окремих концепцій трактується мова як соціальне явище, засіб спілкування людей, пов'язаний з їх суспільним положенням, родом діяльності, рівнем освіти і тому подібне Соціологічний напрям успішно розроблявся у Франції, Швейцарії, США і в ін. країнах.

Другу групу витоків соціальної комунікації складають два напрями. Перший з них пов'язаний з вивченням соціальних чинників, сприяючих формуванню соціального знання. Іншим напрямом цієї групи витоків була етнологія комунікації. В рамках етнології комунікації досліджуються зв'язки соціокультурного знання і мовних одиниць (єдність форми і змісту, яка не просто представляє інформацію, а повідомляють інформацію). У третій групі витоків виділяються два напрями, пов'язаних з теорією комунікації - теорія мовних (комунікативних) актів і "критичний аналіз дискурсу", що виникло на теоретичній основі так званої критичної лінгвістики, яка сформувалася в Англії на рубежі 70-80 років, трактує мову як один з видів "соціальної практики". Згідно цієї теорії тексти є результатом діяльності що говорять і пишуть в певній соціальній ситуації; відносини коммунікантів зазвичай відображають різні моделі соціальних відносин людей; комунікативні засоби на будь-якому рівні функціонування соціально обумовлені, і в цьому сенсі співвіднесена форми і змісту не довільна, а завжди мотивована [20, с. 8 - 11].

Теорія будь-якої науки містить три аспекти - онтологічний (пов'язаний з сутнісною природою об'єкту, що вивчається), гносеологічний (пов'язаний з процесом пізнання об'єкту і вичленення предмету дослідження) і методологічний (пов'язаний з обгрунтуванням підходу або принципів наукового аналізу).

Онтологічний аспект соціальної комунікації. Онтологія (від грец. "сутність" + " учення") соціальної комунікації пов'язана перш за все з природою її першої складової - соціальними структурами суспільства. Саме в рамках соціальних співтовариств різного типу вдається спостерігати соціальну диференціацію поведінки людей і їх мовної діяльності.

Гносеологічний аспект соціальної комунікації. Гносеологія (від грец. "пізнання" + "учення") - теорія пізнання, яка стосовно об'єкту, що вивчається, включає наукову аргументацію тієї або іншої гіпотези, містить систему доказів на користь гіпотези, що висувається, критерії істинності виводів і спостережень і кінець кінцем дозволяє обгрунтувати предмет дослідження і сформулювати проблематику наукової дисципліни, яка вивчає даний предмет.

Гносеологічний аспект теорії соціальної комунікації складний і суперечливий із-за складності самого об'єкту вивчення і множинності інтерпретацій його як предмету дослідження. У гносеологічний аспект теорії входить цілий ряд проблемних питань.

1. Взаємодія комунікації і соціальних структур. У деяких суспільствах для ефективного здійснення комунікації важлива взаємодія мовних характеристик не тільки з соціальними структурами первинного і вторинного рівнів, але і з природними структурами, що склалися на основі ознак віку, статі.

Соціальні структури не автономні в регламентації "комунікативної коди". Вони не можуть існувати незалежно від ідей, від розуміння соціальних цінностей, які склалися в даному суспільстві.

2. Визначення функцій соціальної комунікації. Для теорії соціальної комунікації особливого значення набуває попереднє дослідження і виявлення її приватних функцій з урахуванням різнорідності комунікативних засобів і способів комунікації.

3. Обгрунтування одиниць (соціальною) комунікації. Це - питання першорядної ваги, від вирішення якого залежать як розуміння істотних характеристик соціальної комунікації, так і методи дослідження фактологичеського матеріалу. У соціології такими одиницями служать соціальні структури різних рівнів, видів і різновидів. До комунікативних одиниць відноситься така єдність форми і змісту, яка не просто представляє інформацію, а повідомляють інформацію. Це означає, що інформація целенаправленна, тобто адресована певному одержувачеві і, що дуже важливо передає особисте відношення що говорить як до інформації, такніх, за умови їх наявності. З іншого боку, соціальна інформація як би протистоїть їм як змістовна категорія, обумовлена так званими фоновими знаннями коммуникантов - знаннями навколишньої дійсності, соціальні цінності суспільства, культури і тому подібне

Методологічний аспект соціальної комунікації. Методологія розуміється як система наукових принципів, на основі яких будується дослідження і визначається вибір способів наукового пізнання, - методів і прийомів дослідження. Методологія соціальної комунікації знаходиться в процесі становлення [20, с. 11 - 15]. Вона вивчає мовні сигнали (біхевіорізм), встановлює зв'язок символів з соціальними ролями коммуникантов (символічний інтеракционізм), трактує комунікацію (феноменологічний напрям) як результат взаємного розуміння людей.

Комунікація - це взаємодія, у процесі якої між людьми передається або приймається інформація. Соціальна комунікація - це широке поняття, котре охоплює різні явища у сфері обміну інформацією між індивідами та группами.

Виділяють декілька видів соціальної комунікації:

1. По характеру аудиторії (міжособистісна, міжгрупова, масова);

2. По джерелу повідомлення (формальна (офіціальна), неформальна);

3. По каналу передачі (вербальна, невербальна) [20, с. 17].

Комунікація в міжособистісних відносинах ототожнюється з тим що людина думає перед виголошуванням інформації, як висловлюється, доносить свою думку до співрозмовника, як отримує від нього інформацію про правильність інтерпретації думки, реакцію на неї, як відбувається процес обговорення.

Специфіка міжособистісної комунікації. Вона виявляється в таких аспектах:

-- наявність спільного комунікативного простору;

-- активність учасників комунікації як суб'єктів взаємного інформування.

Спрямовуючи інформацію, один учасник спілкування передбачає активність іншого, який також має орієнтуватися на мотиви, цілі, установки свого партнера, відповідно аналізувати їх;

-- під час виголошування думки кожним учасником налагоджується спільна діяльність;

-- активність суб'єктів комунікації передбачає не формальний “рух інформації”, а активний обмін нею;

-- у процесі комунікації відбувається взаєморозуміння (непорозуміння), яке досягається наявністю зворотного зв'язку, а також значущістю інформації;

-- інформація, яка дійшла до співрозмовника і повернулась назад, організовує партнерів міжособистісної комунікації в спільне інформаційне поле;

-- спільний сенс у міжособистісній комунікації виробляється за умови, що інформація не просто прийнята, а й осмислена, тобто за наявності процесу спільного осягнення предмета розмови;

-- характер обміну інформацією визначається можливістю взаємного впливу партнерів за допомогою системи знаків;

-- ефективність комунікації вимірюється тим, наскільки значущим є взаємний вплив партнерів;

-- комунікативний вплив можливий лише за умови, що індивід, який спрямовує інформацію (комунікатор), та індивід, який її приймає (реципієнт), мають єдину або подібну систему кодифікації і декодифікації;

-- комунікація психологічно можлива за умови, що знаки, закріплені за ними значення (відображення найсуттєвіших та узагальнених сторін предметів і явищ) та сенс (суб'єктивний зміст, якого набуває слово в конкретному контексті), котрі відомі учасникам комунікативного процесу;

-- учасники комунікації повинні ідентично розуміти ситуацію спілкування;

-- під час обміну інформацією можуть виникнути комунікативні бар'єри.

Досягти взаєморозуміння під час комунікації, створити спільне інформаційне поле, спільний сенс дуже складно. Щоб інформація була зрозумілою комунікатору і реципієнту, потрібно подолати міжособистісну комунікацію.

Міжгрупова комунікація - це такий тип комунікаційної взаємодії, в процесі якої потоки інформації циркулюють між двома або великою кількістю соціальних груп і організацій в цілях координації і здійснення спільної діяльності або протидії одне одному. Міжгрупова комунікація здатна сприяти зближенню позицій двох або більше кількостей груп, посиленню внутрішньогрупової єдності або міжгрупової солідарності, або, навпаки, приводити до розмежування інтересів і позицій різних груп і організацій (скажімо, у разі конкуренції двох фірм за ринки збуту або в процесі передвиборної кампанії по виборах президента, депутата парламенту або мера міста).

Сфера міжгрупових комунікацій - зачіпає комунікації не тільки між великими, але і між малими соціальними групами. У число головних тим подібних досліджень входить вивчення процесів сприйняття і розуміння один одного представниками різних соціальних груп. В даному випадку соціальна група виступає як суб'єкт і об'єкт сприйняття з боку представників інших соціальних груп. Особливість міжгрупової комунікації - її цілісність (порівняно з міжособовою комунікацією). Наприклад, загальні для тієї або іншої соціальної групи установки, переконання, стереотипи і тому подібне.

Міжгрупова комунікація відрізняється від міжособової також більшою стійкістю, стабільністю, інертністю. А також є ціннісною і відображає в основному соціальні відносини між групами, тоді як міжособова -- базується на особистих взаєминах відповідних людей [20, с. 112 - 125].

Масова організована (офіційна) комунікація - це систематичне розповсюдження спеціально підготовлених повідомлень із застосуванням технічних засобів тиражування інформації (радіо, телебачення, кіно, преса, відеокліпи, звукозаписи і тому подібне), що мають соціальне значення і використовуються з метою впливу на установки, поведінку, думки і оцінки людей. Масова систематична комунікація значно розширює круг інтересів людей. З одного боку, їх все більше хвилюють проблеми соціального характеру, а з іншої - засоби масової комунікації, зокрема телебачення, кіно, разом з іншими чинниками, провокують агресію в поведінці певної частини індивідів, насильство у відношенні один одного.

Зазвичай глядачі імітують екранні моделі поведінки в повсякденному міжособовому спілкуванні. І якщо ці моделі соціально схвалені в суспільстві, то можна говорити про позитивний освітньо-виховний аспект масової культури, якщо ж схвалення немає, то ми маємо справу з негативним освітньо-виховним контекстом телебачення і інших засобів масової комунікації.

Масова організована комунікація виконує ряд функцій:

- поширює знання про дійсність;

- має освітньо-виховний характер (питання лише у тому, чому вона навчає);

- здійснює соціальне регулювання;

- поширює масову культуру і розваги;

- задовольняє потребу людей в отриманні відповідної інформації і так далі.

При цьому джерелом інформації (комунікатором) є певна організована група людей, яка діє в рамках інтересів іншої групи, масової аудиторії (реципієнта), віддалена від комунікатора простором або часом або тим і іншим. Основними ознаками масової систематичної комунікації є публічність, темп передачі і швидкоплинний характер інформації [20, с.126] .

Вербальна комунікація розділяється на письмове і усне спілкування. Усне спілкування звертається до вимовних слів в комунікаційному процесі. Усне спілкування може або бути комунікацією віч - на - віч або бесідою по телефону або на голосовій бесіді (чаті) по Інтернету. Інший тип вербальної комунікації - письмове спілкування. Письмове спілкування може бути або через листування, або через електронну пошту. Ефективність письмового спілкування залежить від стилю листа, від того, який використовувався словник, граматика, ясність і точність мови.

Невербальна комунікація включає повну мову тіла людини, яка говорить про положення тіла, жести рук, рухи тіла. Вирази обличчя також грають головну роль, тоді як комунікація починаючи з виразів на обличчі людини говорить багато про її настрій. З іншого боку жести як рукостискання, усмішка або обійми можуть незалежно передати емоції. Не вербальна комунікація може також бути у формі(класі) ілюстрованих уявлень, вивісок, або навіть фотографій, ескізій і картин.

Формальна комунікація включає всі випадки, де комунікація може зустрітися в наборі формального формату. Як правило це може включати всі види ділового спілкування або корпоративної комунікації. Стиль комунікації в цій формі дуже формальний і офіційний. Офіційні конференції, зустрічі і письмові записки і корпоративні листи використовуються для комунікації. Формальна комунікація може також зустрічатися між двома незнайомцями, коли вони зустрічаються вперше. Отже формальна комунікація є прямою, офіційною і точною.

Неофіційна комунікація включає випадки вільного нестриманого зв'язку між людьми, які ділять випадковий зв'язок один з одним. Неофіційна комунікація вимагає, щоб у двох людей була подібна довжина хвилі, і отже зустрічається у колі друзів, сім'ї. У неофіційної комунікації немає ніяких твердих правил і керівних принципів. Неофіційні бесіди не повинні обов'язково мати меж часу та місця [20, с. 150].

1.3 Сутність та риси сучасної масово-комунікативної системи

Зміни, котрі відбуваються в сучасному соціальному просторі не можуть не зробити істотного впливу на зміст і спрямованість комунікативних процесів.

Очікувані результати різноманітних перетворень сучасного світу в своєму реальному здійсненні упираються у вирішення ряду проблем, безпосередньо пов'язаних з необхідністю дослідження перспектив людини.

Інтерес до феномену комунікації як до певної сфери людського існування, в просторі якої здійснюються основні види його діяльності, з часом не тільки не зменшується, але й посилюється. Комунікація розглядається як своєрідний простір, інструмент та принцип культури, завдяки якому здійснюється міжкультурний діалог. У такому розумінні комунікація виступає як мета, як засіб і як умова для рішення глобальних проблем людства [8, с. 127].

Серед безлічі проблем подібного плану виділяють перш за все наступні:

1) структурно-функціональні зміни комунікативного простору сучасної цивілізації як системи;

2) руйнування в результаті глобального настання нових інформаційних технологій (телебачення, Інтернет і ін.) традиційних механізмів трансляції соціального досвіду, що історично склалися, і пошук нових комунікативних форм адаптації людини до сучасних цивілізаційних умови її буття;

3) зміна ціннісних орієнтацій і мотивації поведінки людини, в контексті сучасних економічних, політичних і соціокультурних процесів [35, с. 75].

Єдиний інформаційно-комунікативний простір сучасного світу, що створюється такими завоюваннями цивілізації, як глобальна система інтернет, засоби зв'язку і пересування величезних мас людей, повинен, здавалося б, по багатьом об'єктивним ознакам підсилювати природне прагнення людей до об'єднання, гармонізації людських відносин, вироблення нових підходів до вирішення соціальних і економічних проблем, що стоять перед людством. Насправді ж багатополярність сучасного світопорядку "вивернула" нові проблеми, орієнтовані, перш за все, на культурно-комунікативну сферу соціальної реальності. Найбільш глибокі суперечності і викликані ними зміни торкнулися комунікативної сфери сучасної соціальної реальності.

До суперечностей, що зробили найбільший вплив на корінні зміни в області комунікативної взаємодії, відносять:

- суперечність між глобалізацією і інтеграцією суспільних процесів, з одного боку, а, з іншою, - індивідуалізацією людини;

- суперечність між посиленням тенденцій глобалізації і опором цьому процесу з боку національно-державних утворень, а також з боку громадськості цих країн, виступаючої за економічний і культурний суверенітет своїх народів;

- суперечність між американізацією всіх сфер суспільного життя і прагненням народів зберегти свої історико-культурні традиції і духовність як підставу етнічної ідентифікації;

- суперечність між потенційними можливостями нових комунікативних технологій і ЗМІ в накопиченні і розповсюдженні знань, з одного боку, а, з іншою, - реальне положення справ з газетно-журнально-книжковою культурою і мистецтвом, а, отже, і традиційними формами гуманітарного спілкування.

Переворот в свідомості сучасної людини відбувся в дуже короткі терміни, що за часом співпадали з переходом в нове століття, в нове тисячоліття. Найскладніше в цьому процесі, так це те, що відбувся розрив поколінь. І це не тільки комп'ютеризація, що вплинула на світосприймання сучасної людини, створює новий тип мислення. Відбувається зміна інформаційного поля під впливом глобальної інформаційної системи, що сформувалася [35, с. 76 - 79].

Спираючись на сучасні дослідження в області теорії комунікації (коммуникатівістіки), філософії і соціології комунікації, теорії масової комунікації і так далі, можна виділити наступні особливості розвитку комунікаційних процесів в умовах становлення нових цивілізаційних відносин.

По-перше, суперечності постіндустріальної цивілізації були причиною формування абсолютно нового типу комунікативної взаємодії, що забезпечується величезною кількістю комунікативних засобів і посередників.

По-друге, інформаційна революція другої половини XX століття викликала до життя не тільки збільшення у все наростаючих розмірах частки ЗМІ, Інтернету, стільниковому і супутниковому зв'язку і так далі в забезпечення інформаційно-комунікативної взаємодії між людьми, але і змінила їх спосіб життя, соціальні механізми, що забезпечують функціонування комунікативного простору населення планети. Саме тому інформаційно-комунікативні аспекти світової культури опинилися в центрі уваги представників ученого світу практично всіх напрямів сучасної науки і філософії.

По-третє, розвиток засобів масової інформації, що розкриває широкі можливості дії (аж до маніпулювання) на масову свідомість, включає країни світу в неминучу глобалізацію інформаційних процесів. Інтеграція світової культури стала чинником сучасного соціокультурного процесу завдяки доступності ЗМІ найширшими верствами населення. Інформаційне суспільство як якісна характеристика постіндустріальної цивілізації неймовірно розширило межі можливостей вибору форм поведінки (діяльності) людей.

По-четверте, доступність практично будь-якої інформації найширшим верствам населення сприяє формуванню в самосвідомості людини свого власного образу, вирівняного (зрівняного) в можливостях зі всіма. Це відчуття причетності і вирівнювання в психологічному сприйнятті свого "Я" з "Іншим", з одного боку, підсилює індивідуалістичні тенденції в становленні особових якостей сучасної людини, а, з іншого, - інтегрує його в масу собі подібних, створює психологічну базу міфологізації власного іміджу, а також формування ілюзорного миру абсолютної рівності (у можливостях) [13, с. 35].

По-п'яте, однією з провідних ознак нового суспільства, що формується, є швидкоплинність, фрагментарність, що відзначаються, в першу чергу, у сфері міжособових комунікацій, а також у сфері споживання і послуг. Але саме ці сфери роблять найбільший вплив на сучасну людину. Сучасне комунікативне поле (поле взаємодії людей) характеризується високою мобільністю не тільки людини, але і соціальних систем і соціальних інститутів, скороченням часі, що відводиться на міжособове тривале спілкування, появою нових інформаційно-комунікативних технологій, сприяючих скороченню часу зв'язків між людьми. Принцип різноманітності увірвався в споріднені, сімейні, дружні відносини, додаючи їм модульний характер, коли кожен учасник комунікативної ситуації взаємозамінний, оскільки все більш втрачає свою функціональну і особову неповторність, стаючи усередненою людиною маси.

Ці та багато інших особливостей нових цивілізаційних відносин, які роблять вплив на сучасні комунікативні процеси, позначили проблему необхідності всестороннього дослідження феномена комунікації в контексті соціокультурної реальності нашого часу. Труднощі адаптації людини до сучасних умов його буття настійно вимагають розробки нових соціальних механізмів стабілізації культурно-комунікативних процесів, пошуку нових соціальних форм впорядкування комунікативного простору, здатних протистояти деструктивному впливу швидкоплинності і фрагментарності життєвого миру суб'єктів нових цивілізаційних відносин (особи, сім'ї, соціальних груп, етносів і так далі) [35, с. 85].

2. КОМУНІКАЦІЯ У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

2.1 Інформаційне суспільство у комунікативному просторі

Комунікативна парадигма сьогодні формується в умовах постіндустріального та інформаційного суспільства, в контексті яких засоби масової інформації та інформаційно-комунікативні технології представляють собою найважливішу сторону цивілізації.

Однією з поширених характеристик сучасного суспільства є визначення його як суспільства інформаційного. Інформація набуває статусу ресурсу, інформаційно-комунікативні процеси охоплюють всі сфери життєдіяльності суспільства. Все більш справедливим стає твердження, що той, хто володіє інформацією, володіє світом [1, с. 2 - 3].

Сучасний етап розвитку світової цивілізації визначається як перехід від індустріального суспільства до інформаційного, появу якого пов`язують з інформаційною революцією, розвитком інформаційних технологій, що радикально змінюють суспільне життя. Цей перехід відбувається нерівномірно, що обумовлюється як національною специфікою, так і станом розвитку світового співтовариства. Поняття “інформаційне суспільство” сьогодні використовують для визначення суспільства, у якому економіка, політика та культура залежать від створення, збереження і доступності інформації у національному і світовому масштабах [35, с. 2].

У сучасному суспільствознавстві поширена думка, що суспільство у своєму розвитку проходить три ступені, або три хвилі: перша - аграрне суспільство; друга - індустріальне; третя хвиля - постіндустріальне. Третій ступінь суспільство переживає в наш час. Інша його назва - "інформаційне суспільство". Ця назва з'явилася на початку 60-х pp. XX ст., коли в розвинутих країнах спостерігався перехід від економіки до виробництва інформації і послуг [18, с. 47].

Глобалізація як чинник цивілізаційного розвитку спирається на якісно інший рівень інформаційних технологій, що відкриває нові можливості для комунікації. Необхідність адекватного розуміння соціальних наслідків розвитку нових комунікаційних мереж і інформаційних потоків актуалізує питання про атрибути комунікації в умовах глобалізації.

Глобальна трансформація індустріального суспільства в інформаційно - комунікативне суспільство, що відбувається у сучасному світі, супроводжується не лише проникненням комунікації в усі сфери життєдіяльності суспільства, виникненням і розвитком якісно нового типу комунікативних структур і процесів, але і глибоким переосмисленням комунікативної природи соціальної реальності, сучасних змін у соціально- комунікативній сфері, місця і ролі комунікацій у розвитку суспільства.

Тому природа і суть комунікації, її роль у суспільстві, взаємовідносини з культурою, різноманітні аспекти комунікативних відносин у різних сферах соціального життя виступали об'єктом дослідження на різних рівнях і в різних концептах: філософському, соціологічному, кібернетичному, політологічному, соціобіологічному, психологічному, лінгвістичному, культурологічному тощо [44, с. 260 - 261].

Вивчення проблем глобальних змін в суспільстві із залученням інформації має багаті традиції в рамках концепцій постіндустріалізму. Перші публікації по побудові інформаційного суспільства з'явилися на Заході і в Японії на початку 60-х років ХХ століття і були розвинені пізніше в роботах Д. Бела, 3. Бжезінського, П. Дракера, М. Кана, Р. Катца, М. Кастельса, І. Масуди, Т. Стоуньера, Е. Тоффлера, А. Турена і ін. Відповідний внесок до розвитку теорії інформаційного суспільства внесли наступні вітчизняні учені: B.JI. Іноземців, С.А. Дятлів, Й.С. Мелюхин, А.Г. Мовсесян, Н.Н. Мойсеєвий, А.І. Ракитов, А.Д. Урсул [48, с. 361].

В.Г. Афанасьев, Б.В. Відлюдків, Н. Вінер, В.З. Коган, А.Н. Кочергин, В.І. Корогодін, А.Г. Мовсесян, Ю.І. Онопрієнко, В.Н. Спіцнадель, А.П. Суханов, К.Ерроу, К. Шеннон приділяли значну увагу проблемі інформації [3, с. 2 - 3].

Інформаційне суспільство - соціальна система, в якій наукова інформація стає фактором соціально-економічних якісних змін: знання стає основною виробничою силою суспільства. А.І. Ракітов характеристикою інформаційного суспільства визначає наявність можливості у кожного індивіда, групи осіб, організації тощо отримати будь-яку інформацію і знання, необхідні для їх життєдіяльності і нормального функціонування. На сьогодні саме Internet-ресурси є найбільш зручними та доступними, тому він є невід'ємною складовою інформаційного суспільства [23, с. 43].

Провідними трьома рисами, що вирізняють подібний соціум від усіх його попередників вважаються:

· створення глобального інформаційного простору, здатного забезпечити нову якість життя;

· збільшення питомої ваги інформаційно-комунікативних технологій, продуктів і послуг у валовому внутрішньому продукті (ВВП) країни;

· поява якісно нових комунікацій та ефективної інформаційної взаємодії людей на засадах зростаючого доступу до національних і світових інформаційних ресурсів, подолання інформаційної нерівності (бідності), прогресуюче задоволення людських потреб в інформаційних продуктах і послугах.